Фільм «Волинь»: фактор СмажовскогоФільм «Волинь»: фактор Смажовского

Максим Левченко

Про скандальний польський фільм «Волинь» останніми тижнями не писав лише лінивий. Сумарно, зроблено безліч спроб зрозуміти, яким чином цей фільм позначиться на відносинах українського та польського народів, і що ним хотів сказати режисер Войцех Смажовский. Я ж пропоную поглянути на цей фільм ще й під кутом зору, кому він може бути вигідним і як цей режисер взагалі прийшов до ідеї зняти цей фільм.

Насамперед, пройдемось по творчій біографії цього режисера, сценариста та документаліста. Войцех Смажовский гучно заявив про себе як режисера лише в 2000-х роках. Його фільми «Весілля», «Поганий дім», «Ружа», «Дорожній патруль» і «Пісні питущих» оголили важливі аспекти польської ідентичності, і водночас принесли славу самому Смажовскому. Після цих фільмів польського режисера почали позиціонувати як одного з найяскравіших представників гостросоціального кінематографу у посткомуністичній Польщі. Його перші проби ремесла припали на т.зв період «другого дихання» польського кінематографу, зокрема появи в країні інституту кіномистецтва, метою якого стало забезпечення фінансування і виробництва фільмів, підтримка обдарований режисерів і просування польського кіно у світі.

У 2004 році Смажовский, який «сумнівався, чи варто знімати фільм в офіційній системі» (тобто, з достатнім фінансуванням) відзняв картину «Весілля», що стала чи не першим незалежним малобюджетним кінодебютом поляків. Фільм був відзначений на кінофестивалі в Локарно і приніс режисерові несподіване визнання в Польщі. Крім того, фільм «Весілля» отримав спеціальний приз журі та приз за кращу чоловічу роль на кінофестивалі в Гдині, сім головних польських кінопремій «Орел» і премію «Паспорт» журналу «Polityka». Відтоді Войцех Смажовский вже офіційно долучився до когорти відомих польських режисерів.

Варто відмітити, що попередня стрічка Смажовский «Ружа» (2011 р виходу в прокат) присвячувалася злочинам Червоної армії в Північній Пруссії та, звісно, боротьбі Армії Крайової за нову повоєнну Польщу. За своєрідним авторським наголосом, червоноармійці на екрані співають там, чомусь, доброю українською мовою, хоча з не меншим успіхом могли б співати російською чи будь-якою іншою мовою, що історично була поширена в її лавах. Проте цей фільм справив неабияке враження на поляків.

Так поступово, стрічка за стрічкою, польський режисер визрів до зйомок свого нового фільму «Волинь». В поширених колах у Польщі Смажовский відомий як автор кіно, що, висвітлюючи трагічні сторінки минулого, схильний перебільшувати явища. Подейкують, що йдеться про фільми, які навряд чи глядачі потенційно хочуть дивитися родинами, адже на екрані демонструється забагато примітивного зла. Але, як відомо, жах притягає, тим більше, якщо він показаний документально.
Режисер сам написав сценарій «Волині», використовуючи як основу сюжет зі збірки оповідань «Ненависть» Станіслава Сроковського. За його словами, у фільмі показана також помста поляків українцям. Автори вказують, що протягом зйомок сценарій змінювали і що він обійшовся без драматичної брутальності. Оператор Пйотр Собоцінський-Юніор підкреслює, що «фільм, окрім динамічних епізодів, є досить скромним і камеральним. Є, щоправда, епічні сцени, але сама історія — досить скромна».

Режисер польської «Волині» Войцєх Смажовський мав концепцію, щоб вкинути до фільму кілька сцен сучасності – того, як сьогоднішні націоналісти розгромлюють міста. Це тому, що автор неодноразово підкреслює – фільм розповідає про те, до чого може довести крайній націоналізм. Однак сучасності не було, і польський фільм вийшов винятково про минуле.

Щоб створити бодай подобу «хорошої міни при поганій грі», наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.

Мабуть, виокремивши проповідь українського священника про поділ на нації і ненависть, режисер
Смажовскі мав рацію. Ось лишень спеклюючи трактуванням Святого письма, пан Войцех, мабуть, не задумувався, що видаючи на люди лайно, котре знову вбиває клин між двома сусідськими народами, може взяти на душу гріх значно більший, ніж рядові рубаки, з руками по лікті в крові. Плюндрування українських могил в Польші, що цієї осені набуло системного характеру, засвідчує, що клин цей – зовсім не метафора.

Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовский вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою.

Прослідкувавши за фотоматеріалами зі знімального процесу (до речі, альбом з такими можна купити на сайті фільму), помітимо, що під час зйомок режисер не упускав можливості фотографуватися з сокирою, а світлини ці поширювалися у якості реклами фільму. І сокира – це не просто так. Вона – головний «неживий» персонаж фільму.

Цікаво, що Смажовски тримає свого потенційного глядача в напрузі не лише під час перегляду: «Тема фільму дуже суперечлива – говорив він задовго до прем’єри. – А це віддзеркалюється на пошуку коштів. Установи, які підтримують кінематографію, коли чують слова «геноцид на Кресах», відмовляються нас фінансувати»

А між іншим, і дійсно ніде не вказується, хто виділяв чи жертвував на фільм кошти. Відтак, у закладці «співфінансування» вказані лише три структури – Польський інститут кіномистецтва, Нижньосилезьке воєводство та місто Вроцлав. Однак з відкритих джерел достеменно відомо, що Люблінське воєводство виділило на стрічку 35 тис. євро, а може послідувавши цьому прикладу, скинулись також інші польські офіційні установи. Не оминемо думки, що, можливо, не лише польські…

Ходять в мережі чутки і про те, начебто сам режисер в ході зйомок стрічки про Волинську трагедію пропонував співпрацю з українськими істориками. Начебто, хотілося панові Войцеху зняти картину об’єктивну в усіх розуміннях. За словами польського митця, українці поголовно відмовились. «Смажовськи цікавив дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний фільм», — написав про це Юрій Андрухович. Українці, схоже, стали жертвами цього запиту.

Попри те, що Войцех Смажовський під час написання сценарію та зйомок консультувався з польськими дослідниками Волинських подій, сам він стверджує, що знятий ним фільм є твором мистецтва, а не підручником історії. Питання про те, чи виправдовує це низку історичних неточностей, допущених у фільмі, схоже, лишилось без відповіді.

Втім, переглянувши стрічку, український журналіст Іван Вербицький піймав себе на думці, що без консультацій з кимось із народжених на наших землях «науковців» все ж не обійшлося. Приміром з Олегом Царьовим, який свого часу забрендував словосполучення «валинская рєзня». Або з посіпакою спитого прем’єр-міністра «ДНР» в екзилі Вадимом Колесніченком.

І це не дивно: сам Смажовський зазделегідь визначав публіку, до якої скерований фільм: «Я вважаю, що є група людей, які чекають цього фільму, – наголошував він ще до прем’єри. – Це поляки родом з тих земель, вони вже старі, вони відходять від нас. Вони досі пам’ятають той період. Це наш обов’язок зняти таке кіно»

Режисер не панькається з глядачем, називаючи Волинську різанину — геноцидом (нагадаю, що офіційна Варшава, заграючи з Києвом, ховає це поняття за словесним лушпинням типу прийнятого Сеймом формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду»). Сам Смажовский не приховував, що, оскільки він є поляком, то і фільм знімався саме з польської перспективи.

В самій Україні зйомки картини сприйняли очікувано агресивно. Наприклад, українська письменниця Оксана Забужко, до речі, родом з Луцька Волинської області, іменувала стрічку «справжньою школою ненависті». На подібні репліки українців, що стрічка створена «в невідповідний момент», в час зйомок Войцех відповідав з властивою полякам «філософською» іронією: «Ніколи не було підходящого часу на зйомки такого фільму. Ні при комуністах, ні після 1989 року. Тепер трапився цей Майдан, війна в Донбасі. Невідомо, яка буде ситуація на Україні, коли ми закінчимо роботу над фільмом».
Питання, яке турбувало і турбує спостерігачів по обидва боки кордону між Україною та Польщею: чи є «Волинь» антиукраїнським фільмом?

Відповідаючи на питання польських журналістів вже в 2016 році, чи вплине його фільм на відносини між українцями і поляками, Войцех відповів що драма буде тяжкою для сприймання, однак його метою було зняти чесний фільм. «Це фільм про любов у воєнний час. Він повинен стати мостом, а не перешкодою для всіх, хто пам’ятає страшні події на Волині під час Другої світової війни», — сказав режисер фільму перед прем’єрою.

Коли рік тому у режисера виникли фінансові проблеми з монтажем «Волині», це дало трохи часу для осмислення майбутньої дискусії, яка, очікувано і відбувається просто зараз. ЇЇ поява була очікувана ще і тому, шо надто серйозні сили, які розташовані на заході та сході Польщі, були зацікавлені в появі цього фільму. Навіть сам Смажовски, відповідаючи на питання, чи не лякають його надзвичайно негативні реакції на «Волинь», зауважив: «Звичайно, я боюся, але я хотів, щоб цей фільм спровокував дискусію». Прозвучало запитання, чи режисер не зустрічався з «пропозиціями, щоб не знімати цей фільм з огляду на поточну політичну ситуацію, щоб таким чином не погіршити відносини з Україною», на що Смажовський відповів: «Офіційно — ні».

Режисер в один час стверджував і те, що його фільм працюватиме на українсько-польське поєднання. «Цей фільм має бути мостом, а не стіною… Ми потребуємо добрих відносин з українцями, а українці — з нами. За якийсь час цей фільм працюватиме на очищення цих відносин», — каже він, додаючи, що його «Волинь» спрямована не проти українців, а проти націоналізму.

Попри неодноразові запевнення режисера, що його кіно має стати містком порозуміння між поляками й українцями, Смажовскому вдалося зняти саме кіно для поляків. Якщо точніше – лише для частини поляків.

Погано, звісно, що відео демонструє образ ворога, а отже стимулюватиме екстремістські настрої як в Польщі, так і в Україні. Відкривши цими днями Ютуб і досі можна натрапити на відео, де польські націоналістичні організації, під пісні про ненависть до бандерівців, руйнують пам’ятні знаки. От Вам і відгуки до фільму.

А якщо загалом, то, мабуть, українській стороні не варто вдавати, що його не існує, а зняти власне кіно про Волинську трагедію — наш погляд без купюр та самоцензури. Найкраще — про долю змішаної українсько-польської родини. Особистий вимір все розставить на свої місця.

Український ПолітикМаксим Левченко

Про скандальний польський фільм «Волинь» останніми тижнями не писав лише лінивий. Сумарно, зроблено безліч спроб зрозуміти, яким чином цей фільм позначиться на відносинах українського та польського народів, і що ним хотів сказати режисер Войцех Смажовский. Я ж пропоную поглянути на цей фільм ще й під кутом зору, кому він може бути вигідним і як цей режисер взагалі прийшов до ідеї зняти цей фільм.

Насамперед, пройдемось по творчій біографії цього режисера, сценариста та документаліста. Войцех Смажовский гучно заявив про себе як режисера лише в 2000-х роках. Його фільми «Весілля», «Поганий дім», «Ружа», «Дорожній патруль» і «Пісні питущих» оголили важливі аспекти польської ідентичності, і водночас принесли славу самому Смажовскому. Після цих фільмів польського режисера почали позиціонувати як одного з найяскравіших представників гостросоціального кінематографу у посткомуністичній Польщі. Його перші проби ремесла припали на т.зв період «другого дихання» польського кінематографу, зокрема появи в країні інституту кіномистецтва, метою якого стало забезпечення фінансування і виробництва фільмів, підтримка обдарований режисерів і просування польського кіно у світі.

У 2004 році Смажовский, який «сумнівався, чи варто знімати фільм в офіційній системі» (тобто, з достатнім фінансуванням) відзняв картину «Весілля», що стала чи не першим незалежним малобюджетним кінодебютом поляків. Фільм був відзначений на кінофестивалі в Локарно і приніс режисерові несподіване визнання в Польщі. Крім того, фільм «Весілля» отримав спеціальний приз журі та приз за кращу чоловічу роль на кінофестивалі в Гдині, сім головних польських кінопремій «Орел» і премію «Паспорт» журналу «Polityka». Відтоді Войцех Смажовский вже офіційно долучився до когорти відомих польських режисерів.

Варто відмітити, що попередня стрічка Смажовский «Ружа» (2011 р виходу в прокат) присвячувалася злочинам Червоної армії в Північній Пруссії та, звісно, боротьбі Армії Крайової за нову повоєнну Польщу. За своєрідним авторським наголосом, червоноармійці на екрані співають там, чомусь, доброю українською мовою, хоча з не меншим успіхом могли б співати російською чи будь-якою іншою мовою, що історично була поширена в її лавах. Проте цей фільм справив неабияке враження на поляків.

Так поступово, стрічка за стрічкою, польський режисер визрів до зйомок свого нового фільму «Волинь». В поширених колах у Польщі Смажовский відомий як автор кіно, що, висвітлюючи трагічні сторінки минулого, схильний перебільшувати явища. Подейкують, що йдеться про фільми, які навряд чи глядачі потенційно хочуть дивитися родинами, адже на екрані демонструється забагато примітивного зла. Але, як відомо, жах притягає, тим більше, якщо він показаний документально.
Режисер сам написав сценарій «Волині», використовуючи як основу сюжет зі збірки оповідань «Ненависть» Станіслава Сроковського. За його словами, у фільмі показана також помста поляків українцям. Автори вказують, що протягом зйомок сценарій змінювали і що він обійшовся без драматичної брутальності. Оператор Пйотр Собоцінський-Юніор підкреслює, що «фільм, окрім динамічних епізодів, є досить скромним і камеральним. Є, щоправда, епічні сцени, але сама історія — досить скромна».

Режисер польської «Волині» Войцєх Смажовський мав концепцію, щоб вкинути до фільму кілька сцен сучасності – того, як сьогоднішні націоналісти розгромлюють міста. Це тому, що автор неодноразово підкреслює – фільм розповідає про те, до чого може довести крайній націоналізм. Однак сучасності не було, і польський фільм вийшов винятково про минуле.

Щоб створити бодай подобу «хорошої міни при поганій грі», наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.

Мабуть, виокремивши проповідь українського священника про поділ на нації і ненависть, режисер
Смажовскі мав рацію. Ось лишень спеклюючи трактуванням Святого письма, пан Войцех, мабуть, не задумувався, що видаючи на люди лайно, котре знову вбиває клин між двома сусідськими народами, може взяти на душу гріх значно більший, ніж рядові рубаки, з руками по лікті в крові. Плюндрування українських могил в Польші, що цієї осені набуло системного характеру, засвідчує, що клин цей – зовсім не метафора.

Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовский вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою.

Прослідкувавши за фотоматеріалами зі знімального процесу (до речі, альбом з такими можна купити на сайті фільму), помітимо, що під час зйомок режисер не упускав можливості фотографуватися з сокирою, а світлини ці поширювалися у якості реклами фільму. І сокира – це не просто так. Вона – головний «неживий» персонаж фільму.

Цікаво, що Смажовски тримає свого потенційного глядача в напрузі не лише під час перегляду: «Тема фільму дуже суперечлива – говорив він задовго до прем’єри. – А це віддзеркалюється на пошуку коштів. Установи, які підтримують кінематографію, коли чують слова «геноцид на Кресах», відмовляються нас фінансувати»

А між іншим, і дійсно ніде не вказується, хто виділяв чи жертвував на фільм кошти. Відтак, у закладці «співфінансування» вказані лише три структури – Польський інститут кіномистецтва, Нижньосилезьке воєводство та місто Вроцлав. Однак з відкритих джерел достеменно відомо, що Люблінське воєводство виділило на стрічку 35 тис. євро, а може послідувавши цьому прикладу, скинулись також інші польські офіційні установи. Не оминемо думки, що, можливо, не лише польські…

Ходять в мережі чутки і про те, начебто сам режисер в ході зйомок стрічки про Волинську трагедію пропонував співпрацю з українськими істориками. Начебто, хотілося панові Войцеху зняти картину об’єктивну в усіх розуміннях. За словами польського митця, українці поголовно відмовились. «Смажовськи цікавив дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний фільм», — написав про це Юрій Андрухович. Українці, схоже, стали жертвами цього запиту.

Попри те, що Войцех Смажовський під час написання сценарію та зйомок консультувався з польськими дослідниками Волинських подій, сам він стверджує, що знятий ним фільм є твором мистецтва, а не підручником історії. Питання про те, чи виправдовує це низку історичних неточностей, допущених у фільмі, схоже, лишилось без відповіді.

Втім, переглянувши стрічку, український журналіст Іван Вербицький піймав себе на думці, що без консультацій з кимось із народжених на наших землях «науковців» все ж не обійшлося. Приміром з Олегом Царьовим, який свого часу забрендував словосполучення «валинская рєзня». Або з посіпакою спитого прем’єр-міністра «ДНР» в екзилі Вадимом Колесніченком.

І це не дивно: сам Смажовський зазделегідь визначав публіку, до якої скерований фільм: «Я вважаю, що є група людей, які чекають цього фільму, – наголошував він ще до прем’єри. – Це поляки родом з тих земель, вони вже старі, вони відходять від нас. Вони досі пам’ятають той період. Це наш обов’язок зняти таке кіно»

Режисер не панькається з глядачем, називаючи Волинську різанину — геноцидом (нагадаю, що офіційна Варшава, заграючи з Києвом, ховає це поняття за словесним лушпинням типу прийнятого Сеймом формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду»). Сам Смажовский не приховував, що, оскільки він є поляком, то і фільм знімався саме з польської перспективи.

В самій Україні зйомки картини сприйняли очікувано агресивно. Наприклад, українська письменниця Оксана Забужко, до речі, родом з Луцька Волинської області, іменувала стрічку «справжньою школою ненависті». На подібні репліки українців, що стрічка створена «в невідповідний момент», в час зйомок Войцех відповідав з властивою полякам «філософською» іронією: «Ніколи не було підходящого часу на зйомки такого фільму. Ні при комуністах, ні після 1989 року. Тепер трапився цей Майдан, війна в Донбасі. Невідомо, яка буде ситуація на Україні, коли ми закінчимо роботу над фільмом».
Питання, яке турбувало і турбує спостерігачів по обидва боки кордону між Україною та Польщею: чи є «Волинь» антиукраїнським фільмом?

Відповідаючи на питання польських журналістів вже в 2016 році, чи вплине його фільм на відносини між українцями і поляками, Войцех відповів що драма буде тяжкою для сприймання, однак його метою було зняти чесний фільм. «Це фільм про любов у воєнний час. Він повинен стати мостом, а не перешкодою для всіх, хто пам’ятає страшні події на Волині під час Другої світової війни», — сказав режисер фільму перед прем’єрою.

Коли рік тому у режисера виникли фінансові проблеми з монтажем «Волині», це дало трохи часу для осмислення майбутньої дискусії, яка, очікувано і відбувається просто зараз. ЇЇ поява була очікувана ще і тому, шо надто серйозні сили, які розташовані на заході та сході Польщі, були зацікавлені в появі цього фільму. Навіть сам Смажовски, відповідаючи на питання, чи не лякають його надзвичайно негативні реакції на «Волинь», зауважив: «Звичайно, я боюся, але я хотів, щоб цей фільм спровокував дискусію». Прозвучало запитання, чи режисер не зустрічався з «пропозиціями, щоб не знімати цей фільм з огляду на поточну політичну ситуацію, щоб таким чином не погіршити відносини з Україною», на що Смажовський відповів: «Офіційно — ні».

Режисер в один час стверджував і те, що його фільм працюватиме на українсько-польське поєднання. «Цей фільм має бути мостом, а не стіною… Ми потребуємо добрих відносин з українцями, а українці — з нами. За якийсь час цей фільм працюватиме на очищення цих відносин», — каже він, додаючи, що його «Волинь» спрямована не проти українців, а проти націоналізму.

Попри неодноразові запевнення режисера, що його кіно має стати містком порозуміння між поляками й українцями, Смажовскому вдалося зняти саме кіно для поляків. Якщо точніше – лише для частини поляків.

Погано, звісно, що відео демонструє образ ворога, а отже стимулюватиме екстремістські настрої як в Польщі, так і в Україні. Відкривши цими днями Ютуб і досі можна натрапити на відео, де польські націоналістичні організації, під пісні про ненависть до бандерівців, руйнують пам’ятні знаки. От Вам і відгуки до фільму.

А якщо загалом, то, мабуть, українській стороні не варто вдавати, що його не існує, а зняти власне кіно про Волинську трагедію — наш погляд без купюр та самоцензури. Найкраще — про долю змішаної українсько-польської родини. Особистий вимір все розставить на свої місця.

Український Політик

Другий фронт або новий формат Українсько-Польських відносинВторой фронт или новый формат украино-польских отношений

Тарас Сафонюк

Зовсім нещодавно ми почули із вуст Реувена Ревліна, президента Ізраїля, про «…особливу жорстокість українських націоналістів, що вбивали євреїв у роки Другої світової війни…». Не зовсім зникли з пам’яті і притензії Румунії щодо української території які в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону, а нині залишається бути поширеною практика видачі румунського громадянства на Буковині. Про теротиріальні та культурні притензії Російської Федерації, мабуть, і згадувати не варто. Однак, найболючішим став показ польського фільму «Волинь», прем’єра якого відбулася 7 жовтня цього року. Дана кінострічка відразу стала елементом госторого дискусу та конфронтації двох націй, яка покищо відбувається в одностороньому порядку. Фільм зосередив у собі найдраматичнішу історію українсько-польських відносин, з акцентувавши увагу, знову ж таки, на жорстокості українців, їх не людських вчинках та драматизації, у повній мірі, — Волинської трагедії, яку наші сусіди давно охрестили як геноцид польського народу. В результаті такого коктелю ми отримали підгрунтя до потужнього міжнаціонального конфлікту, ройнування пам’ятків національної культури України та підживлення, загалом, українофобства серед поляків.

Дану ситуацію, що складається навколо України, можна пояснити. Реймон Арон у своїй праці «Мир та війна між націями» стверджує, що політичні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити свою спроможність ухвалювати великі рішення, є суперниками вже самим тим фактом, що вони самостійні. Таким чином, найголовнішим завданням, що його може ставити перед собою політичне утворення — вижити. В цьому одинаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані. Іноді заради виживання потрібний спільний ворог, який обєднає суспільство, іноді, вистачить, показати власну силу перед агресором (загрозую). Однак, на практиці, Україна здійснює самогубство. На відмінно від своїх сусідів, які проводять політику «повзучої окупації» поширюючи власні національних інтереси на територію України, наша держава не те, що нічим не відповідає, але і не сприяє власному захисту від зовнішних «вірусів».

Найбільш дивним і не зрозумілим залишається те, чому офіційна влада не відповідає на міжнародному рівні таким провокативним діям, як показ подібного провокативного фільму. Мінімум, що потрібно зробити — це офіційне зверненння Українського Президента до народу Польщі та вимога вибачення перед Українцями, якщо не за саму кінострічку, тоді за нищення національних пам’ятків культури України на території Польщі та покарання винуватців.

Будучи відвертими і визнаємо, що культурна складова в напрямку захисту національних інтересів України досі не розвивалися, хоча постійний тиск сусідів давно уже вимагав активізувати цей напрямок як один із стратегічно важливих.

Врешті якщо ми і надалі дозволимо подібні дії по відношенню до України залишати без належної уваги, та не відповідати гідно на міжнародній арені, то невдовзі втратимо власну державність. І все ж залишається дивною подібна риторика Польщі в умовах конфлікту України з РФ та проросійськими силами на сході нашої батьківщини. Олег Покальчук говорить: «Відомий українофоб, улюбленець різного роду “кресових” товариств, ксьондз Ісаковіч-Залескій в період, коли було зроблено перший монтаж і виявилось, що на закінчення фільму бракує ще 2,5 млн.злотих, обурювався: «Чому на фільм «Волинь» немає грошей, а про білоруса на Майдані- є?» Дуже можливо, що сцени, на які забракло грошей й які дознімали, могли серйозно вплинути на зміну цілої концепції фільму». Саме фінансування польськими націоналістами призвело до концентрації найжорстокіших сцен у даному фільмі. Врешті, які і стали причиною такого госторого соціального вибуху.

І все ж таки політична верхівка Польщі залишається лояльною до України, загострення відбулося лише на побутовуму рівні. Зважаючи на геополітичне протистояння «США — Росія» та союзні відносини Польщі із американцями не варто розраховувати, що їх вектор зовнішньої політики в Україні різко зміниться. Тим не менш підгрунтя до міжнаціонального конфлікту уже покладено й, напевно, не залишається сумнівів кому дана сиуація нині є найбільш вигідною. На фоні послаблення Європи, brexit, посиленні євроскепцитизму зіткнення Польщі й України між собою стало чудовим розвитком сценарію для РФ.

Отже, Українці отримали нове випрбування яке нам, очевидно, прийдеться вирішувати самостійно. Нинішня влада знову продемонструвала свою нежиттєздатність. Виникає питання: чи потрібна Україні політична еліта, яка не може відстояти честь держави на міжнародній арені? Безумовно, з владою чи без, але українське суспільство повинне реагувати на подібні речі та відстоювати національні інтереси своєї держави й вимагати толерантного відношення до історії та національних героїв України. А полякам, окрім того щоб зберігати псевдо-історичні образи варто пригадати відношення польської шляхти до українців у XVI-XVIII століттях, гноблення та утиски правосланих, української культури, ополячення, окатоличення, 30-ті роки ХХ ст., а саме ройнування православних церков на Хмельниччині та Волині, ганебне відношення та побиття українців, накладання різноманітних штрафів на українських священнослужителів, армію Крайова та багато іншого. І все ж таки нам варто будувати Українсько-Польські відносини із баченням спільного та перспективного майбутнього, і забути про образи минулого, які є проблемою у будівництві рівноправних міжнародних відносин.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Зовсім нещодавно ми почули із вуст Реувена Ревліна, президента Ізраїля, про «…особливу жорстокість українських націоналістів, що вбивали євреїв у роки Другої світової війни…». Не зовсім зникли з пам’яті і притензії Румунії щодо української території які в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону, а нині залишається бути поширеною практика видачі румунського громадянства на Буковині. Про теротиріальні та культурні притензії Російської Федерації, мабуть, і згадувати не варто. Однак, найболючішим став показ польського фільму «Волинь», прем’єра якого відбулася 7 жовтня цього року. Дана кінострічка відразу стала елементом госторого дискусу та конфронтації двох націй, яка покищо відбувається в одностороньому порядку. Фільм зосередив у собі найдраматичнішу історію українсько-польських відносин, з акцентувавши увагу, знову ж таки, на жорстокості українців, їх не людських вчинках та драматизації, у повній мірі, — Волинської трагедії, яку наші сусіди давно охрестили як геноцид польського народу. В результаті такого коктелю ми отримали підгрунтя до потужнього міжнаціонального конфлікту, ройнування пам’ятків національної культури України та підживлення, загалом, українофобства серед поляків.

Дану ситуацію, що складається навколо України, можна пояснити. Реймон Арон у своїй праці «Мир та війна між націями» стверджує, що політичні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити свою спроможність ухвалювати великі рішення, є суперниками вже самим тим фактом, що вони самостійні. Таким чином, найголовнішим завданням, що його може ставити перед собою політичне утворення — вижити. В цьому одинаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані. Іноді заради виживання потрібний спільний ворог, який обєднає суспільство, іноді, вистачить, показати власну силу перед агресором (загрозую). Однак, на практиці, Україна здійснює самогубство. На відмінно від своїх сусідів, які проводять політику «повзучої окупації» поширюючи власні національних інтереси на територію України, наша держава не те, що нічим не відповідає, але і не сприяє власному захисту від зовнішних «вірусів».

Найбільш дивним і не зрозумілим залишається те, чому офіційна влада не відповідає на міжнародному рівні таким провокативним діям, як показ подібного провокативного фільму. Мінімум, що потрібно зробити — це офіційне зверненння Українського Президента до народу Польщі та вимога вибачення перед Українцями, якщо не за саму кінострічку, тоді за нищення національних пам’ятків культури України на території Польщі та покарання винуватців.

Будучи відвертими і визнаємо, що культурна складова в напрямку захисту національних інтересів України досі не розвивалися, хоча постійний тиск сусідів давно уже вимагав активізувати цей напрямок як один із стратегічно важливих.

Врешті якщо ми і надалі дозволимо подібні дії по відношенню до України залишати без належної уваги, та не відповідати гідно на міжнародній арені, то невдовзі втратимо власну державність. І все ж залишається дивною подібна риторика Польщі в умовах конфлікту України з РФ та проросійськими силами на сході нашої батьківщини. Олег Покальчук говорить: «Відомий українофоб, улюбленець різного роду “кресових” товариств, ксьондз Ісаковіч-Залескій в період, коли було зроблено перший монтаж і виявилось, що на закінчення фільму бракує ще 2,5 млн.злотих, обурювався: «Чому на фільм «Волинь» немає грошей, а про білоруса на Майдані- є?» Дуже можливо, що сцени, на які забракло грошей й які дознімали, могли серйозно вплинути на зміну цілої концепції фільму». Саме фінансування польськими націоналістами призвело до концентрації найжорстокіших сцен у даному фільмі. Врешті, які і стали причиною такого госторого соціального вибуху.

І все ж таки політична верхівка Польщі залишається лояльною до України, загострення відбулося лише на побутовуму рівні. Зважаючи на геополітичне протистояння «США — Росія» та союзні відносини Польщі із американцями не варто розраховувати, що їх вектор зовнішньої політики в Україні різко зміниться. Тим не менш підгрунтя до міжнаціонального конфлікту уже покладено й, напевно, не залишається сумнівів кому дана сиуація нині є найбільш вигідною. На фоні послаблення Європи, brexit, посиленні євроскепцитизму зіткнення Польщі й України між собою стало чудовим розвитком сценарію для РФ.

Отже, Українці отримали нове випрбування яке нам, очевидно, прийдеться вирішувати самостійно. Нинішня влада знову продемонструвала свою нежиттєздатність. Виникає питання: чи потрібна Україні політична еліта, яка не може відстояти честь держави на міжнародній арені? Безумовно, з владою чи без, але українське суспільство повинне реагувати на подібні речі та відстоювати національні інтереси своєї держави й вимагати толерантного відношення до історії та національних героїв України. А полякам, окрім того щоб зберігати псевдо-історичні образи варто пригадати відношення польської шляхти до українців у XVI-XVIII століттях, гноблення та утиски правосланих, української культури, ополячення, окатоличення, 30-ті роки ХХ ст., а саме ройнування православних церков на Хмельниччині та Волині, ганебне відношення та побиття українців, накладання різноманітних штрафів на українських священнослужителів, армію Крайова та багато іншого. І все ж таки нам варто будувати Українсько-Польські відносини із баченням спільного та перспективного майбутнього, і забути про образи минулого, які є проблемою у будівництві рівноправних міжнародних відносин.

Український Політик