Як захід відноситься до Українців: ми войовнича нація чи ні?Как Запад относится к украинцам: мы воинственная нация или нет?

Тарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український Політик