Майбутнє Українсько-Російських відносин: думки, аналітика, фактиМайбутнє Українсько-Російських відносин: думки, аналітика, факти

Тарас Сафонюк

Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.

Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.

Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.

Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.

Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.

Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.

Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.

Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.

Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.

Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.

Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.

Український Політик

Другий фронт або новий формат Українсько-Польських відносинВторой фронт или новый формат украино-польских отношений

Тарас Сафонюк

Зовсім нещодавно ми почули із вуст Реувена Ревліна, президента Ізраїля, про «…особливу жорстокість українських націоналістів, що вбивали євреїв у роки Другої світової війни…». Не зовсім зникли з пам’яті і притензії Румунії щодо української території які в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону, а нині залишається бути поширеною практика видачі румунського громадянства на Буковині. Про теротиріальні та культурні притензії Російської Федерації, мабуть, і згадувати не варто. Однак, найболючішим став показ польського фільму «Волинь», прем’єра якого відбулася 7 жовтня цього року. Дана кінострічка відразу стала елементом госторого дискусу та конфронтації двох націй, яка покищо відбувається в одностороньому порядку. Фільм зосередив у собі найдраматичнішу історію українсько-польських відносин, з акцентувавши увагу, знову ж таки, на жорстокості українців, їх не людських вчинках та драматизації, у повній мірі, — Волинської трагедії, яку наші сусіди давно охрестили як геноцид польського народу. В результаті такого коктелю ми отримали підгрунтя до потужнього міжнаціонального конфлікту, ройнування пам’ятків національної культури України та підживлення, загалом, українофобства серед поляків.

Дану ситуацію, що складається навколо України, можна пояснити. Реймон Арон у своїй праці «Мир та війна між націями» стверджує, що політичні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити свою спроможність ухвалювати великі рішення, є суперниками вже самим тим фактом, що вони самостійні. Таким чином, найголовнішим завданням, що його може ставити перед собою політичне утворення — вижити. В цьому одинаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані. Іноді заради виживання потрібний спільний ворог, який обєднає суспільство, іноді, вистачить, показати власну силу перед агресором (загрозую). Однак, на практиці, Україна здійснює самогубство. На відмінно від своїх сусідів, які проводять політику «повзучої окупації» поширюючи власні національних інтереси на територію України, наша держава не те, що нічим не відповідає, але і не сприяє власному захисту від зовнішних «вірусів».

Найбільш дивним і не зрозумілим залишається те, чому офіційна влада не відповідає на міжнародному рівні таким провокативним діям, як показ подібного провокативного фільму. Мінімум, що потрібно зробити — це офіційне зверненння Українського Президента до народу Польщі та вимога вибачення перед Українцями, якщо не за саму кінострічку, тоді за нищення національних пам’ятків культури України на території Польщі та покарання винуватців.

Будучи відвертими і визнаємо, що культурна складова в напрямку захисту національних інтересів України досі не розвивалися, хоча постійний тиск сусідів давно уже вимагав активізувати цей напрямок як один із стратегічно важливих.

Врешті якщо ми і надалі дозволимо подібні дії по відношенню до України залишати без належної уваги, та не відповідати гідно на міжнародній арені, то невдовзі втратимо власну державність. І все ж залишається дивною подібна риторика Польщі в умовах конфлікту України з РФ та проросійськими силами на сході нашої батьківщини. Олег Покальчук говорить: «Відомий українофоб, улюбленець різного роду “кресових” товариств, ксьондз Ісаковіч-Залескій в період, коли було зроблено перший монтаж і виявилось, що на закінчення фільму бракує ще 2,5 млн.злотих, обурювався: «Чому на фільм «Волинь» немає грошей, а про білоруса на Майдані- є?» Дуже можливо, що сцени, на які забракло грошей й які дознімали, могли серйозно вплинути на зміну цілої концепції фільму». Саме фінансування польськими націоналістами призвело до концентрації найжорстокіших сцен у даному фільмі. Врешті, які і стали причиною такого госторого соціального вибуху.

І все ж таки політична верхівка Польщі залишається лояльною до України, загострення відбулося лише на побутовуму рівні. Зважаючи на геополітичне протистояння «США — Росія» та союзні відносини Польщі із американцями не варто розраховувати, що їх вектор зовнішньої політики в Україні різко зміниться. Тим не менш підгрунтя до міжнаціонального конфлікту уже покладено й, напевно, не залишається сумнівів кому дана сиуація нині є найбільш вигідною. На фоні послаблення Європи, brexit, посиленні євроскепцитизму зіткнення Польщі й України між собою стало чудовим розвитком сценарію для РФ.

Отже, Українці отримали нове випрбування яке нам, очевидно, прийдеться вирішувати самостійно. Нинішня влада знову продемонструвала свою нежиттєздатність. Виникає питання: чи потрібна Україні політична еліта, яка не може відстояти честь держави на міжнародній арені? Безумовно, з владою чи без, але українське суспільство повинне реагувати на подібні речі та відстоювати національні інтереси своєї держави й вимагати толерантного відношення до історії та національних героїв України. А полякам, окрім того щоб зберігати псевдо-історичні образи варто пригадати відношення польської шляхти до українців у XVI-XVIII століттях, гноблення та утиски правосланих, української культури, ополячення, окатоличення, 30-ті роки ХХ ст., а саме ройнування православних церков на Хмельниччині та Волині, ганебне відношення та побиття українців, накладання різноманітних штрафів на українських священнослужителів, армію Крайова та багато іншого. І все ж таки нам варто будувати Українсько-Польські відносини із баченням спільного та перспективного майбутнього, і забути про образи минулого, які є проблемою у будівництві рівноправних міжнародних відносин.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Зовсім нещодавно ми почули із вуст Реувена Ревліна, президента Ізраїля, про «…особливу жорстокість українських націоналістів, що вбивали євреїв у роки Другої світової війни…». Не зовсім зникли з пам’яті і притензії Румунії щодо української території які в односторонньому порядку намагалася ліквідувати напрацьовану за часів СРСР договірно-правову базу встановленого українсько-румунського державного кордону, а нині залишається бути поширеною практика видачі румунського громадянства на Буковині. Про теротиріальні та культурні притензії Російської Федерації, мабуть, і згадувати не варто. Однак, найболючішим став показ польського фільму «Волинь», прем’єра якого відбулася 7 жовтня цього року. Дана кінострічка відразу стала елементом госторого дискусу та конфронтації двох націй, яка покищо відбувається в одностороньому порядку. Фільм зосередив у собі найдраматичнішу історію українсько-польських відносин, з акцентувавши увагу, знову ж таки, на жорстокості українців, їх не людських вчинках та драматизації, у повній мірі, — Волинської трагедії, яку наші сусіди давно охрестили як геноцид польського народу. В результаті такого коктелю ми отримали підгрунтя до потужнього міжнаціонального конфлікту, ройнування пам’ятків національної культури України та підживлення, загалом, українофобства серед поляків.

Дану ситуацію, що складається навколо України, можна пояснити. Реймон Арон у своїй праці «Мир та війна між націями» стверджує, що політичні утворення, горді своєю незалежністю, прагнучи утвердити свою спроможність ухвалювати великі рішення, є суперниками вже самим тим фактом, що вони самостійні. Таким чином, найголовнішим завданням, що його може ставити перед собою політичне утворення — вижити. В цьому одинаково зацікавлені як правителі, так і їх піддані. Іноді заради виживання потрібний спільний ворог, який обєднає суспільство, іноді, вистачить, показати власну силу перед агресором (загрозую). Однак, на практиці, Україна здійснює самогубство. На відмінно від своїх сусідів, які проводять політику «повзучої окупації» поширюючи власні національних інтереси на територію України, наша держава не те, що нічим не відповідає, але і не сприяє власному захисту від зовнішних «вірусів».

Найбільш дивним і не зрозумілим залишається те, чому офіційна влада не відповідає на міжнародному рівні таким провокативним діям, як показ подібного провокативного фільму. Мінімум, що потрібно зробити — це офіційне зверненння Українського Президента до народу Польщі та вимога вибачення перед Українцями, якщо не за саму кінострічку, тоді за нищення національних пам’ятків культури України на території Польщі та покарання винуватців.

Будучи відвертими і визнаємо, що культурна складова в напрямку захисту національних інтересів України досі не розвивалися, хоча постійний тиск сусідів давно уже вимагав активізувати цей напрямок як один із стратегічно важливих.

Врешті якщо ми і надалі дозволимо подібні дії по відношенню до України залишати без належної уваги, та не відповідати гідно на міжнародній арені, то невдовзі втратимо власну державність. І все ж залишається дивною подібна риторика Польщі в умовах конфлікту України з РФ та проросійськими силами на сході нашої батьківщини. Олег Покальчук говорить: «Відомий українофоб, улюбленець різного роду “кресових” товариств, ксьондз Ісаковіч-Залескій в період, коли було зроблено перший монтаж і виявилось, що на закінчення фільму бракує ще 2,5 млн.злотих, обурювався: «Чому на фільм «Волинь» немає грошей, а про білоруса на Майдані- є?» Дуже можливо, що сцени, на які забракло грошей й які дознімали, могли серйозно вплинути на зміну цілої концепції фільму». Саме фінансування польськими націоналістами призвело до концентрації найжорстокіших сцен у даному фільмі. Врешті, які і стали причиною такого госторого соціального вибуху.

І все ж таки політична верхівка Польщі залишається лояльною до України, загострення відбулося лише на побутовуму рівні. Зважаючи на геополітичне протистояння «США — Росія» та союзні відносини Польщі із американцями не варто розраховувати, що їх вектор зовнішньої політики в Україні різко зміниться. Тим не менш підгрунтя до міжнаціонального конфлікту уже покладено й, напевно, не залишається сумнівів кому дана сиуація нині є найбільш вигідною. На фоні послаблення Європи, brexit, посиленні євроскепцитизму зіткнення Польщі й України між собою стало чудовим розвитком сценарію для РФ.

Отже, Українці отримали нове випрбування яке нам, очевидно, прийдеться вирішувати самостійно. Нинішня влада знову продемонструвала свою нежиттєздатність. Виникає питання: чи потрібна Україні політична еліта, яка не може відстояти честь держави на міжнародній арені? Безумовно, з владою чи без, але українське суспільство повинне реагувати на подібні речі та відстоювати національні інтереси своєї держави й вимагати толерантного відношення до історії та національних героїв України. А полякам, окрім того щоб зберігати псевдо-історичні образи варто пригадати відношення польської шляхти до українців у XVI-XVIII століттях, гноблення та утиски правосланих, української культури, ополячення, окатоличення, 30-ті роки ХХ ст., а саме ройнування православних церков на Хмельниччині та Волині, ганебне відношення та побиття українців, накладання різноманітних штрафів на українських священнослужителів, армію Крайова та багато іншого. І все ж таки нам варто будувати Українсько-Польські відносини із баченням спільного та перспективного майбутнього, і забути про образи минулого, які є проблемою у будівництві рівноправних міжнародних відносин.

Український Політик

Як захід відноситься до Українців: ми войовнича нація чи ні?Как Запад относится к украинцам: мы воинственная нация или нет?

Тарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український Політик