Тарас Сафонюк
Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.
Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.
Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.
Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.
Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.
Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.
Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.
Український ПолітикТарас Сафонюк
Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.
Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.
Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.
Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.
Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.
Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.
Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.
Український Політик