5 «примарних драконів». Основні можливості інакшого в 2017-го році5 «примарних драконів». Основні можливості інакшого в 2017-го році

Сергей Дацюк

Для кризового світу в 2017-му році уявлень про «чорних» чи навіть «сірих» «лебедів» недостатньо. На той випадок, коли в світі будуть не тільки кризові явища, але і діятимуть проривні суб’єкти, потрібні інші уявлення.

«Лебеді» та «дракони»: «чорні» та «сірі», «нереальні» та «примарні»

Концепція «чорних лебедів» набула популярності завдяки книзі Нассіма Талеба «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного». Сформульована в цій книжці теорія говорить про особливі в історії-футурології людства події, які: 1) є несподіваними (для експертів); 2) продукують значні наслідки; 3) після настання, в ретроспективі, мають раціоналістичне пояснення, як нібито очікувані.

В процесі критичного аналізу концепції Талеба в червні 2016-го року мною було зроблене розрізнення уявлень про «чорних лебедів» і «нереальних драконів». «Нереальні дракони» це події, які: 1) не тільки несподівані, але і незрозумілі (для експертів); 2) є масштабними і охоплюють весь світ; 3) непояснювані в реальності виникнення, бо формують принципово нову реальність.

В контексті спрощених уявлень Талеба про «чорних лебедів» аналітики фінансової компанії Nomura виділили так званих «сірих лебедів», яких на їх думку на відміну від «чорних лебедів», передбачити можливо. Скорочений виклад їх передбачень можна було прочитати в «Українські правді» («Економічна правда»). Більш широкий виклад є англійською — «Nomura: Beware these grey swan risks for 2017». Водночас можна побачити, що в українському переклад геть змінено черговість важливості «сірих лебедів» з точки зору України — світ бачить пріоритети геть інакше, ніж українці.

В контексті зробленого мною розрізнення «чорних лебедів» та «нереальних драконів» я так само спробував виділити уявлення про «примарних драконів» як конструктивно модельовані сценарні інакшості, що виникають завдяки проривним (інтелектуальним, рефлексивним, талановитим, винахідливим, енергійним) суб’єктам.

«Примарні дракони» не є власне елементами прогнозу для експертів, це елементи суб’єктивних можливостей для тих, хто приймає рішення, а ними можуть бути не тільки наявні представники світових еліт чи правлячих класів світу, але і представники контреліт чи майбутніх правлячих класів світу.

Отже «примарні дракони» це суб’єктивована структура іншування. Інакше кажучи, через «примарних драконів» іншування отримує аналітичні можливості для конструктивного моделювання несподіваних і незрозумілих масштабних змін.

Щоб потім не було непорозуміння, скажу ще раз — «примарні дракони» це не прогноз, це ті моделі, через які талановиті та енергійні люди можуть змінювати світ.

Уявлення про «примарних драконів» пов’язане з уявленням про «сірих лебедів», але цей зв’язок не змістовний, а позиційний і тунельний. Тобто найбільша можливість для «примарних драконів» з’явитися знаходиться саме там, де виникають «сірі лебеді».

Кризознавство виходить з того, що «чорні лебеді» з’являються в ситуації кризи — усвідомлюваної чи навіть неусвідомлюваної. Тобто проблеми це нові можливості, бо там, де є проблеми і з’являються саме точки росту. Для вирішення проблем здебільшого вистачає суспільного розуму, в тому числі розуму експертів, політиків, бізнесменів, які пропонують суспільству ті чи інші рішення.

Але прориви під час криз стаються лише тоді, коли створюються масштабні інновації. Такі інновації спроможний створити особливий проривний суб’єкт — інтелектуальний, рефлексивний, талановитий, винахідливий, енергійний. Такі суб’єкти з’являються не завжди і не всюди, бо це потребує не тільки власних зусиль цих суб’єктів, але і системної громадської підтримки їх зусиль.

Якщо проривний суб’єкт не втручається в ситуацію, то криза буває вирішується за рахунок «чорних лебедів». Коли ж проривний суб’єкт втручається в ситуацію, то з’являється «нереальний дракон», який швидко з’їдає усіх «чорних лебедів» і творить свою нову реальність.

«Сірі лебеді» годуються недоліками та проблемами, а «примарні дракони» годуються великими протиріччями та «чорними лебедями», що починають виникати на тлі цих протиріч.

Відтак «примарних драконів» можна назвати можливостями проривного суб’єкта в кризових ситуаціях, які для широкого загалу і навіть для більшості експертів (політичних чи економічних) виглядають неможливими.

Отже, виходячи з такого уявлення, я трохи скористаюся аналітичним доробком експертів фінансової компанії Nomura і побудую свої власні конструктивні моделі як уявлення про «примарних драконів» для 2017-го року. Причому якщо згадувані експерти зосереджувалися на економічних несподіванках, то я зосереджуся на можливих соціальних інноваціях, які запускають процес іншування на рівні реальності для всього світу.

10 «примарних драконів» я не знайшов, бо проривні суб’єкти надто дорога в цивілізаційному плані річ, щоб їх було так багато. Відтак я виділив 5 потенційних місць світу, де може відбутися той чи інший світовий прорив.

5 «примарних драконів» 2017-го року

Перше питання — яка країна принесе світові найбільш радикальне інакше: США чи Росія, тобто що поставити на перше місце: «примарних драконів» США чи «примарних драконів» Росії.

Я би зробив ставку на Росію. І зовсім не тому, що її вплив на світ в останні роки був набагато більший, ніж вплив США. А, перш за все, тому, що протиріччя в Росії просто гігантські, на порядки більші, ніж в США. Такі протиріччя можуть бути вирішені через дуже радикальні інновації.

1-ий «примарний дракон» — Росія обиратиме тип війни для світу.

Вибір типу війни зараз відбувається повсюдно. Вибір між Клінтон та Трампом це був вибір між світовою війною та внутрішньою громадянською війною для США. Так само як вибір між Росією та Україною для Європи досі не зроблений, бо це теж вибір між громадянськими війнами в європейських країнах (вибір на користь Росії) та війною світовою, в яку потрапляє Європа (вибір на користь України).

І хоча американські та європейські еліти поступово схиляються до вибору на користь громадянських війн — США обрали Трампа, а Європа змушена буде обрати Росію — справжній вибір робитиме Росія.

Символізм 2017-го року для Росії дуже значимий (100 років від революції 1917-го), як був значимий символізм 2014-го року (рік вступу Росії у світову гібридну війну через сто років після початку Першої світової війни в 1914-му).

Саме тому вибір Росії між світовою війною і внутрішньою громадянською війною це надзвичайно важливий вибір для всього світу.

Є велика імовірність, що Росія та США зроблять цей вибір разом, тобто є велика імовірність що американський та російський президенти домовляться про те що вони вибирають: світову війну чи внутрішні громадянські війни всередині своїх країн.

Але вибір Росії тут буде принциповим. Бо якщо США впевнено зробили вибір на користь власної внутрішньої громадянської війни, то Росія все ще не зробила цей вибір. І вибір Росії буде також значимим і для США, бо якщо Росія обере світову війну, то США змушені будуть воювати, відтак суспільство об’єднається і надовго забуде про внутрішні протиріччя.

2-ий «примарний дракон» — США започатковуватимуть нову технологічну реальність для світу.

Останні роки США готувалися до технологічного прориву (космічні технології, нові джерела енергії, штучний інтелект та робототехніка, 3d-принтинг, біотехнології (включаючи генні), нанотехнології та інформаційно-комунікаційні технології і т.д.).

Проблемою є — чи встигнуть США здійснити цей технологічний прорив, допоки не розпочнеться війна, яка відстрочить технологічний прорив.

Технологічний прорив США однозначно переводить їх лідерство на інший рівень і нівелює безпосередню світову загрозу Росії.

Тобто 2-й «примарний дракон» це світове змагання масштабних інновацій з війною, змагання інтелектуалів та творчих людей з політиками та військовими.

Саме соціальна слабкість інтелектуальних та технологічних трендів в порівнянні з політикою та війною не дозволяє поставити це іншування на перше місце.

Водночас дуже хочеться сподіватися, що 2-й «примарний дракон» вийде на перше місце в 2017-му році.

3-ій «примарний дракон» — Китай може стати локомотивом індустріального світу і втягне його в постіндустріальний світ.

Останні десятиліття Китай все зробив для того, аби стати лідером в індустріальному світі. Біда для Китаю в тому, що за цей час світ уже змінився і лідерство в ньому перейшло до постіндустріальних країн.

Отже «примарний дракон» Китаю це здатність в індустріально розвиненому суспільстві відмовитися від авторитарного контролю, дати свободу інтелектуалам, підтримати їх інновації соціально, щоб перейти до постіндустріального суспільства.

Відтак Китай в 2017-ому році не просто драматично обиратиме своє місце в новому розмежуванні світу на індустріальні та постіндустріальні країни, він показуватиме приклад для решти індустріально орієнтованих країн — як використати (чи не використати) досягнення в індустріальній фазі розвитку для переходу в постіндустріальну фазу не тільки в технологічних аспектах, а, перш за все, в аспектах соціальних.

Проблема комуністичної ідеології Китаю та досі правлячої комуністичної партії навіть не в тоталітарному характері цієї ідеології, а в тому, що вся вона побудована на узагальненнях індустріальної фази розвитку людства.

Зміна ідеології для соціального розвитку Китаю абсолютно необхідна. Відтак це означатиме також і зміну політичної структури держави. А це в свою чергу неминуче веде до великих конфліктів, які можуть обернутися громадянською війною.

Китай опиниться в тій же ситуації, що і Україна, де частина суспільства з мислительними установками та мотиваційними настановами щодо індустріального тренду (Крим та Донбас) протистоятиме частині суспільства з новими постіндустріальними мислительними установками та мотиваційними настановами.

Відтак Китаю дуже потрібен буде досвід України в цьому плані — негативний, перш за все, хоча і з деякими досягненнями і невеликими успіхами.

Інакше в Китаї буде свій відокремлений Крим і свій сепаратистський Донбас.

4-ий «примарний дракон» — Європа може запропонувати нову філософію для світу.

Проблема Європи полягає в тому, що її мислителі вірно відчули і промислили тренд майбутнього в 60-70-ті роки ХХ століття. Європа вирішила об’єднатися, демонструючи світу модель майбутнього об’єднання всього людства.

Але це об’єднання лише на початкових етапах можна було будувати на чисто формальних філософських уявленнях про комунікативізм, толерантність і мультикультуралізм (множинність істини). Запропоновані Хабермасом цінності (секуляризація, примат держави над ринком, солідарність над виробничими досягненнями, скепсис по відношенню до техніки, усвідомлення парадоксів прогресу, відмова від права сили, збереження миру в контексті минулих втрат) зараз не просто гальмують розвиток Європи — вони руйнують Європу.

Сьогодні Європа все більше архаїзується та маргіналізується. Прокрастинація в Європі досягла руйнівних масштабів. Філософські традиції, завдяки яким Європа залишалась лідером впродовж століть, втрачаються.

Змістовна, смислова і перспективна вичерпаність філософії постмодернізму не дозволяє Європі усвідомлювати ані те, що відбувається з нею, ані те, що відбувається зі світом.

Сьогодні Європа опинилася перед необхідністю нового філософського осмислення світових перспектив. Або Європа це зробить, або вона перетвориться на маргінальний регіон світу, який порвуть на шматки США, Росія та ісламський світ.

5-ий «примарний дракон» — Україна може запропонувати соціальні інновації, які змінять світ, де домінують держави та корпорації.

Україна все ще може довести до успіху власну революцію, в якій самодостатні громади дозріють до громадянського перезаснування країни та до інноваційної Конституції.

Це дуже «примарний» з усіх решти «примарних драконів», бо українське суспільство знаходиться в стані зневіри, апатії та депресії, системна корупція торжествує і не дозволяє себе навіть критикувати, не те що боротися проти себе, а потенціал інтелектуальності, рефлексії, талановитості, винахідливості та енергійності залишається в українському суспільстві надто низьким.

Водночас розмір протиріч, відчуття несправедливості і приниження вкупі з традиційним для українців бажанням рівноваги настільки великі, що решта «примарних драконів» просто конають від заздрості до тих умов, в яких може народитися український «примарний дракон».

ХвиляСергей Дацюк

Для кризового світу в 2017-му році уявлень про «чорних» чи навіть «сірих» «лебедів» недостатньо. На той випадок, коли в світі будуть не тільки кризові явища, але і діятимуть проривні суб’єкти, потрібні інші уявлення.

«Лебеді» та «дракони»: «чорні» та «сірі», «нереальні» та «примарні»

Концепція «чорних лебедів» набула популярності завдяки книзі Нассіма Талеба «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного». Сформульована в цій книжці теорія говорить про особливі в історії-футурології людства події, які: 1) є несподіваними (для експертів); 2) продукують значні наслідки; 3) після настання, в ретроспективі, мають раціоналістичне пояснення, як нібито очікувані.

В процесі критичного аналізу концепції Талеба в червні 2016-го року мною було зроблене розрізнення уявлень про «чорних лебедів» і «нереальних драконів». «Нереальні дракони» це події, які: 1) не тільки несподівані, але і незрозумілі (для експертів); 2) є масштабними і охоплюють весь світ; 3) непояснювані в реальності виникнення, бо формують принципово нову реальність.

В контексті спрощених уявлень Талеба про «чорних лебедів» аналітики фінансової компанії Nomura виділили так званих «сірих лебедів», яких на їх думку на відміну від «чорних лебедів», передбачити можливо. Скорочений виклад їх передбачень можна було прочитати в «Українські правді» («Економічна правда»). Більш широкий виклад є англійською — «Nomura: Beware these grey swan risks for 2017». Водночас можна побачити, що в українському переклад геть змінено черговість важливості «сірих лебедів» з точки зору України — світ бачить пріоритети геть інакше, ніж українці.

В контексті зробленого мною розрізнення «чорних лебедів» та «нереальних драконів» я так само спробував виділити уявлення про «примарних драконів» як конструктивно модельовані сценарні інакшості, що виникають завдяки проривним (інтелектуальним, рефлексивним, талановитим, винахідливим, енергійним) суб’єктам.

«Примарні дракони» не є власне елементами прогнозу для експертів, це елементи суб’єктивних можливостей для тих, хто приймає рішення, а ними можуть бути не тільки наявні представники світових еліт чи правлячих класів світу, але і представники контреліт чи майбутніх правлячих класів світу.

Отже «примарні дракони» це суб’єктивована структура іншування. Інакше кажучи, через «примарних драконів» іншування отримує аналітичні можливості для конструктивного моделювання несподіваних і незрозумілих масштабних змін.

Щоб потім не було непорозуміння, скажу ще раз — «примарні дракони» це не прогноз, це ті моделі, через які талановиті та енергійні люди можуть змінювати світ.

Уявлення про «примарних драконів» пов’язане з уявленням про «сірих лебедів», але цей зв’язок не змістовний, а позиційний і тунельний. Тобто найбільша можливість для «примарних драконів» з’явитися знаходиться саме там, де виникають «сірі лебеді».

Кризознавство виходить з того, що «чорні лебеді» з’являються в ситуації кризи — усвідомлюваної чи навіть неусвідомлюваної. Тобто проблеми це нові можливості, бо там, де є проблеми і з’являються саме точки росту. Для вирішення проблем здебільшого вистачає суспільного розуму, в тому числі розуму експертів, політиків, бізнесменів, які пропонують суспільству ті чи інші рішення.

Але прориви під час криз стаються лише тоді, коли створюються масштабні інновації. Такі інновації спроможний створити особливий проривний суб’єкт — інтелектуальний, рефлексивний, талановитий, винахідливий, енергійний. Такі суб’єкти з’являються не завжди і не всюди, бо це потребує не тільки власних зусиль цих суб’єктів, але і системної громадської підтримки їх зусиль.

Якщо проривний суб’єкт не втручається в ситуацію, то криза буває вирішується за рахунок «чорних лебедів». Коли ж проривний суб’єкт втручається в ситуацію, то з’являється «нереальний дракон», який швидко з’їдає усіх «чорних лебедів» і творить свою нову реальність.

«Сірі лебеді» годуються недоліками та проблемами, а «примарні дракони» годуються великими протиріччями та «чорними лебедями», що починають виникати на тлі цих протиріч.

Відтак «примарних драконів» можна назвати можливостями проривного суб’єкта в кризових ситуаціях, які для широкого загалу і навіть для більшості експертів (політичних чи економічних) виглядають неможливими.

Отже, виходячи з такого уявлення, я трохи скористаюся аналітичним доробком експертів фінансової компанії Nomura і побудую свої власні конструктивні моделі як уявлення про «примарних драконів» для 2017-го року. Причому якщо згадувані експерти зосереджувалися на економічних несподіванках, то я зосереджуся на можливих соціальних інноваціях, які запускають процес іншування на рівні реальності для всього світу.

10 «примарних драконів» я не знайшов, бо проривні суб’єкти надто дорога в цивілізаційному плані річ, щоб їх було так багато. Відтак я виділив 5 потенційних місць світу, де може відбутися той чи інший світовий прорив.

5 «примарних драконів» 2017-го року

Перше питання — яка країна принесе світові найбільш радикальне інакше: США чи Росія, тобто що поставити на перше місце: «примарних драконів» США чи «примарних драконів» Росії.

Я би зробив ставку на Росію. І зовсім не тому, що її вплив на світ в останні роки був набагато більший, ніж вплив США. А, перш за все, тому, що протиріччя в Росії просто гігантські, на порядки більші, ніж в США. Такі протиріччя можуть бути вирішені через дуже радикальні інновації.

1-ий «примарний дракон» — Росія обиратиме тип війни для світу.

Вибір типу війни зараз відбувається повсюдно. Вибір між Клінтон та Трампом це був вибір між світовою війною та внутрішньою громадянською війною для США. Так само як вибір між Росією та Україною для Європи досі не зроблений, бо це теж вибір між громадянськими війнами в європейських країнах (вибір на користь Росії) та війною світовою, в яку потрапляє Європа (вибір на користь України).

І хоча американські та європейські еліти поступово схиляються до вибору на користь громадянських війн — США обрали Трампа, а Європа змушена буде обрати Росію — справжній вибір робитиме Росія.

Символізм 2017-го року для Росії дуже значимий (100 років від революції 1917-го), як був значимий символізм 2014-го року (рік вступу Росії у світову гібридну війну через сто років після початку Першої світової війни в 1914-му).

Саме тому вибір Росії між світовою війною і внутрішньою громадянською війною це надзвичайно важливий вибір для всього світу.

Є велика імовірність, що Росія та США зроблять цей вибір разом, тобто є велика імовірність що американський та російський президенти домовляться про те що вони вибирають: світову війну чи внутрішні громадянські війни всередині своїх країн.

Але вибір Росії тут буде принциповим. Бо якщо США впевнено зробили вибір на користь власної внутрішньої громадянської війни, то Росія все ще не зробила цей вибір. І вибір Росії буде також значимим і для США, бо якщо Росія обере світову війну, то США змушені будуть воювати, відтак суспільство об’єднається і надовго забуде про внутрішні протиріччя.

2-ий «примарний дракон» — США започатковуватимуть нову технологічну реальність для світу.

Останні роки США готувалися до технологічного прориву (космічні технології, нові джерела енергії, штучний інтелект та робототехніка, 3d-принтинг, біотехнології (включаючи генні), нанотехнології та інформаційно-комунікаційні технології і т.д.).

Проблемою є — чи встигнуть США здійснити цей технологічний прорив, допоки не розпочнеться війна, яка відстрочить технологічний прорив.

Технологічний прорив США однозначно переводить їх лідерство на інший рівень і нівелює безпосередню світову загрозу Росії.

Тобто 2-й «примарний дракон» це світове змагання масштабних інновацій з війною, змагання інтелектуалів та творчих людей з політиками та військовими.

Саме соціальна слабкість інтелектуальних та технологічних трендів в порівнянні з політикою та війною не дозволяє поставити це іншування на перше місце.

Водночас дуже хочеться сподіватися, що 2-й «примарний дракон» вийде на перше місце в 2017-му році.

3-ій «примарний дракон» — Китай може стати локомотивом індустріального світу і втягне його в постіндустріальний світ.

Останні десятиліття Китай все зробив для того, аби стати лідером в індустріальному світі. Біда для Китаю в тому, що за цей час світ уже змінився і лідерство в ньому перейшло до постіндустріальних країн.

Отже «примарний дракон» Китаю це здатність в індустріально розвиненому суспільстві відмовитися від авторитарного контролю, дати свободу інтелектуалам, підтримати їх інновації соціально, щоб перейти до постіндустріального суспільства.

Відтак Китай в 2017-ому році не просто драматично обиратиме своє місце в новому розмежуванні світу на індустріальні та постіндустріальні країни, він показуватиме приклад для решти індустріально орієнтованих країн — як використати (чи не використати) досягнення в індустріальній фазі розвитку для переходу в постіндустріальну фазу не тільки в технологічних аспектах, а, перш за все, в аспектах соціальних.

Проблема комуністичної ідеології Китаю та досі правлячої комуністичної партії навіть не в тоталітарному характері цієї ідеології, а в тому, що вся вона побудована на узагальненнях індустріальної фази розвитку людства.

Зміна ідеології для соціального розвитку Китаю абсолютно необхідна. Відтак це означатиме також і зміну політичної структури держави. А це в свою чергу неминуче веде до великих конфліктів, які можуть обернутися громадянською війною.

Китай опиниться в тій же ситуації, що і Україна, де частина суспільства з мислительними установками та мотиваційними настановами щодо індустріального тренду (Крим та Донбас) протистоятиме частині суспільства з новими постіндустріальними мислительними установками та мотиваційними настановами.

Відтак Китаю дуже потрібен буде досвід України в цьому плані — негативний, перш за все, хоча і з деякими досягненнями і невеликими успіхами.

Інакше в Китаї буде свій відокремлений Крим і свій сепаратистський Донбас.

4-ий «примарний дракон» — Європа може запропонувати нову філософію для світу.

Проблема Європи полягає в тому, що її мислителі вірно відчули і промислили тренд майбутнього в 60-70-ті роки ХХ століття. Європа вирішила об’єднатися, демонструючи світу модель майбутнього об’єднання всього людства.

Але це об’єднання лише на початкових етапах можна було будувати на чисто формальних філософських уявленнях про комунікативізм, толерантність і мультикультуралізм (множинність істини). Запропоновані Хабермасом цінності (секуляризація, примат держави над ринком, солідарність над виробничими досягненнями, скепсис по відношенню до техніки, усвідомлення парадоксів прогресу, відмова від права сили, збереження миру в контексті минулих втрат) зараз не просто гальмують розвиток Європи — вони руйнують Європу.

Сьогодні Європа все більше архаїзується та маргіналізується. Прокрастинація в Європі досягла руйнівних масштабів. Філософські традиції, завдяки яким Європа залишалась лідером впродовж століть, втрачаються.

Змістовна, смислова і перспективна вичерпаність філософії постмодернізму не дозволяє Європі усвідомлювати ані те, що відбувається з нею, ані те, що відбувається зі світом.

Сьогодні Європа опинилася перед необхідністю нового філософського осмислення світових перспектив. Або Європа це зробить, або вона перетвориться на маргінальний регіон світу, який порвуть на шматки США, Росія та ісламський світ.

5-ий «примарний дракон» — Україна може запропонувати соціальні інновації, які змінять світ, де домінують держави та корпорації.

Україна все ще може довести до успіху власну революцію, в якій самодостатні громади дозріють до громадянського перезаснування країни та до інноваційної Конституції.

Це дуже «примарний» з усіх решти «примарних драконів», бо українське суспільство знаходиться в стані зневіри, апатії та депресії, системна корупція торжествує і не дозволяє себе навіть критикувати, не те що боротися проти себе, а потенціал інтелектуальності, рефлексії, талановитості, винахідливості та енергійності залишається в українському суспільстві надто низьким.

Водночас розмір протиріч, відчуття несправедливості і приниження вкупі з традиційним для українців бажанням рівноваги настільки великі, що решта «примарних драконів» просто конають від заздрості до тих умов, в яких може народитися український «примарний дракон».

Хвиля

Час тиранозаврів, або в чиїх руках Трамп?Время тиранозавров, или в чьих руках Трамп?

Михайло Гончар

Повідомлення про номінування Д. Трампом на посаду держсекретаря Рекса Тіллерсона, президента компанії Exxon Mobil, викликало серйозну реакцію не тільки у США. Для цього є підстави. І не лише ті, про які пишуть, — мовляв, не кар’єрний дипломат, не відомий політик із міжнародним досвідом, не університетський професор, не чотиризірковий генерал у відставці.

Паралельно, у Росії вирують пристрасті навколо «Роснефти», приватизації 19,5% держпакета акцій та посилення позицій керівника компанії Ігоря Сєчина на російському владному олімпі.

Дозволю викласти гіпотезу про взаємозв’язок цих двох процесів, спираючись на те, що собою являють обидві компанії та особи Тіллерсона і Сєчина. Exxon Mobil Corp. — одна з найбільших приватних транснаціональних нафтогазових компаній світу, родом із Техасу. Видобуває в основних нафтоносних регіонах, має нафтопереробку в 25 країнах, володіє мережею АЗС у понад 100 країнах. Ринкова капіталізація — 363,3 млрд дол. Стів Колл, журналіст, лауреат Пулітцерівської премії, що вивчає історію компанії, характеризує її як «одну з найбільш ненависних корпорацій планети, яка визначає американську зовнішню політику і долю всієї нації». Exxon Mobil не соромилася мати справу з диктаторськими режимами в Африці, розробляючи родовища й особливо не дотримуючись екологічних вимог.

Лі Реймонд, попередник Тіллерсона на прізвисько «Залізний зад», був скептиком з приводу антропогенних причин зміни клімату. Такої ж корпоративної оцінки дотримується й нинішнє керівництво компанії. І ось тут постає запитання: позиція Трампа стосовно Паризької кліматичної угоди — це його особиста позиція чи навіяна нафтогазовими магнатами, які пообіцяли й надали йому підтримку на виборах?

Рекс Тіллерсон має прізвисько «ТіРекс», за аналогією з прийнятим в англійській мові скороченням T-Rex, що означає назву динозаврів сімейства тиранозаврів — найбільшого хижака планети в доісторичну епоху. Exxon Mobil — лідер у розробці арктичних покладів нафти і природного газу. Арктика — давній орієнтир, ще з 1980-х. Позиція компанії полягає в тому, що задоволення дедалі більших світових потреб в енергії вимагає розвитку всіх доступних джерел нафти і природного газу, у тому числі знайдених на арктичному шельфі. Вважається, що освоєння цих ресурсів ітиме довгим шляхом, який треба починати зараз, щоб посилити енергетичну безпеку та отримати вигоду для США в майбутньому.

«Роснефть» значно скромніша за капіталізацією, зараз усього 58 млрд дол., а в досанкційний період було 92 млрд, зате вона випереджає Exxon Mobil за обсягами запасів і рівнем видобутку. Ігор Сєчин — творець «Роснефти» в її нинішньому вигляді на уламках ним самим зруйнованого у 2000-х ЮКОСа М.Ходорковського.

Влітку нинішнього року Ігор Сєчин зібрав у Петербурзі в рамках міжнародного економічного форуму керівників найбільших нафтогазових компаній світу. Серед них був і Р.Тіллерсон, а також міністр енергетики РФ О.Новак, колишній канцлер Німеччини Г. Шредер, колишній офіцер «штазі» М.Варніг. Сєчин торкнувся теми виборів президента США. За його словами, різні підходи до розвитку нафтогазової галузі Гілларі Клінтон та Дональда Трампа є ризиком для неї. «Республіканці вже сьогодні пропонують заходи щодо розвитку власного видобутку й експорту нафти, газу та вугілля, тоді як Гілларі Клінтон пропонує посилити підтримку відновлюваної енергетики», — зазначив він. При цьому Сєчин закликав не сподіватися, що вітряки й сонячні електростанції замінять нафту і газ. Виступ президента «Роснефти», за оцінками самих російських журналістів, нагадував мюнхенську промову Володимира Путіна 2007 р., з поправкою на те, що вона стосувалася не всього спектра геополітичних відносин, а лише нафти. «Підсумком нинішньої кризи стало переосмислення тієї ролі, яку відіграють основні гравці. Відбувається їх кристалізація. Це США, Саудівська Аравія і Росія», — зазначив Сєчин.

І тут — найцікавіше. Справді, глобальний нафтовий ринок формують ці три країни. Їм уже тісно втрьох, хоча США досі ще є імпортером нафти, на відміну від двох інших гравців. Але менш ніж 10 років тому США були найбільшим імпортером газу, а тепер уже експортують його. США потрібен простір, щоб розвернутися з нафтовидобутком. Хтось третій — зайвий. Потрібно менше альтернативної енергетики, або принаймні її не потрібно так багато. Ера вуглеводнів має тривати. Ось у цьому позиції Тіллерсона й Сєчина збігаються. «ТіРекс» та «Ігор Грозний» (одне з прізвиськ Сєчина) очолюють найбільші й найвпливовівші компанії у США і Росії. Мають однакові погляди на низку глобальних проблем та спільні інтереси в розробці складних і важкодоступних родовищ. Насамперед — у Заполяр’ї й Арктиці.

За оцінкою «Роснефти», запаси Західно-Сибірської нафтогазової провінції перевищують запаси Мексиканської затоки і порівнянні з запасами Саудівської Аравії. Варто звернути увагу на порівняння з королівством нафти і піску. Exxon хоче брати участь у розробці не тільки американської Арктики, а й російської. Сєчин, як один з головних будівельників енергетичної наддержави, — ключовий російський візаві Тіллерсона. Його зв’язки та вплив забезпечують зараз для Exxon режим найбільшого сприяння в РФ. У 2011 р. обидві компанії підписали угоду про стратегічне співробітництво. Сєчин 2013-го зазначив: «Наше співробітництво торкається найперспективніших сфер нафтогазової галузі: ділянки на шельфі Арктики й глибоководні ділянки Чорного моря загальною площею 773 тис. кв. км, важковидобувні запаси нафти в Західному Сибіру, а також перспективний проект СПГ на російському Далекому Сході. Ми переконані, що реалізація всіх цих проектів слугуватиме інтересам акціонерів обох компаній». Сума інвестицій за проектами в Росії оцінюється у 200—300 млрд дол. До того ж «Роснефть» отримує доступ до 6 проектів Exxon на території США.

«ТіРекс» давно знайомий із Путіним, ще з 1990-х, коли він представляв Exxon Mobil у Росії. Жартують, що Тіллерсон спілкувався з Путіним частіше, ніж будь-який інший американець, за винятком Генрі Кіссінджера. У 2012-му він був нагороджений російським орденом Дружби. «ТіРекс» виступає за скасування санкцій проти РФ, хоча російська окупація Криму спричинила втрату компанією Exxon досить перспективного проекту шельфового газовидобутку в українському секторі Чорного моря (Скіфська площа). Однак цю втрату, ймовірно, Тіллерсону пообіцяли з лишком компенсувати в не менш масштабних 10 узгоджених у рамках стратегічного партнерства проектах у Росії. Але через санкції проти РФ довелося згорнути 9 із них — в Арктиці, Західному Сибіру та на шельфі Чорного моря. Свої збитки компанія вже оцінила в 1 млрд дол. Тепер, якщо «ТіРекса» буде призначено держсекретарем, відкривається вікно можливостей для обох компаній, котрі традиційно використовують свої держави в корпоративних цілях. Усе це може позначитися на глобальній ситуації, а не тільки на двосторонніх американо-російських відносинах.

1. На тлі викладеного обструкція Трампа Паризькій кліматичній угоді нині логічно вписується в інтереси глобальних нафтових гравців, і насамперед — Exxon. Швидше за все, демонструючи негативне ставлення до Паризької угоди, Трамп не так висловлював свою думку, як ретранслював позиції вуглеводневих магнатів, для яких важливо продовжувати business as usual якомога більше, а Трампу — бути президентом якомога довше.

2. Дует Трамп—Тіллерсон намагатиметься переконати американських законодавців зняти санкції з Росії, хоча Крим залишається окупованим і РФ продовжує агресію проти України. Для Exxon важливо продовжити ініційовані багатомільярдні проекти видобутку вуглеводнів у Західному Сибіру та в російській Арктиці спільно з «Роснефтью». Варто згадати, що підписання угоди про стратегічне співробітництво з Exxon Mobil стало своєрідним «відпущенням гріхів» російській держкомпанії у «справі Юкоса», ідеологом і організатором руйнування якого був Сєчин. Тепер тандем Тіллерсон—Сєчин готовий іти далі, і не тільки задля отримання багатомільярдних прибутків, а й для збереження світової енергетики якомога довше на вуглеводневому сценарії.

3. Арктичні проекти «Роснефти», що реалізуються в екстремальних кліматичних умовах, дають можливість отримати значно масштабніші кошториси на їх реалізацію, ніж «відкатопроводи» Міллера. Не будуть скривджені ні партнери, ні підрядники, ні політики, що їх дахують.

4. США часів президентства Трампа з держсекретарем Тіллерсоном можуть пожертвувати давнім стратегічним партнером на Близькому Сході — Саудівською Аравією. Її нафта більше не потрібна США, понад те, вона — все відчутніше зайва на світовому ринку як для Росії, так і для Америки, яку Трамп хоче зробити самодостатньою в питанні нафти, як це вже є з газом. Угода з Росією щодо саудитів може бути здійснена за замовчуванням сторін: США залишають Ер-Ріяд напризволяще, що почалося ще при Обамі і прогнозовано приведе королівство до внутрішніх катаклізмів, із подальшими падінням нафтовидобутку та втратою саудитами ролі глобального нафтового плеймейкера.

5. Exxon Mobil і «Роснефть» візьмуться за Арктику, з усіма екологічними ризиками, які з цього випливають. Exxon більше прагнутиме працювати в російській Арктиці, бо на Алясці вона має недобру славу, — катастрофи нафтового танкера Exxon Valdez з розливом нафти у 1989 р. не забули. Але для того, щоб арктичні проекти були прибутковими, необхідні високі ціни на нафту — від 80 дол. за барель. Для цього саме й потрібні колапс Саудівської Аравії та війна на Близькому Сході — щось схоже на ірано-іракську війну 1980—1988 рр. Паралельно вирішується завдання створення додаткових проблем Китаю, для якого поставки нафти з Перської затоки стають дедалі значущішими, а Саудівська Аравія — вже постачальник №1 для КНР.

6. Гробар ЮКОСа І. Сєчин, імовірно, надихнувся ідеєю М. Ходорковського про злиття ЮКОСа з одним з американських нафтогазових гігантів. До речі, Exxon у 2000-х найбільше цікавився саме ЮКОСом. Прямі домовленості Ходорковського і «Залізного заду» Лі Реймонда в обхід Кремля викликали його негативну реакцію. Exxon планувала отримати 40% акцій ЮКОСа, які оцінювалися у 25 млрд дол. 2003-го. Ця частка могла бути потім доведена до 50%. Не зрослося тоді. «Ігор Грозний» завадив. Але тепер він діє так, як Ходорковський у 2000-х. При цьому, правда, Сєчин не демонструє відкрито політичних амбіцій, але вже не секрет, що він контролює силовиків. Усе, що Путін зміг протиставити Сєчину після приватизації держпакета, — це посилити позицію відданого йому соратника Матіаса Варніга, зробивши його незалежним директором у «Роснефти».

7. Не виключено, що гроші на приватизацію держпакета «Роснефти», які формально начебто прийшли через «Гленкор» і суверенний фонд Катару, насправді можуть виявитися грішми окремих акціонерів та менеджерів Exxon, а також «Роснефти», включно з її головою. На Exxon саме і вказує наявність катарців у схемі. Відомо, що, починаючи з 2000-х, американська компанія — традиційно найбільший інвестор Катару. Компанія вклала близько 40 млрд дол.

Тому, у разі призначення Трампом «ТіРекса» на посаду держсекретаря, світ отримує не тільки ризик продовжити еру викопного палива, а й формулу світових потрясінь: Тіллерсон + Сєчин = США — (Європа + Паризький договір) + (Тайвань — КНР) — Саудівська Аравія + (Росія — Путін). Примітно, що Путін стає баластом, третім зайвим для ефективного тандему двох хижаків. Exxon має добру корпоративну пам’ять і апетит, вона вміє вирішувати далекосяжні завдання, що потребують не років, а десятиліть. Хоча «Залізний зад» уже давно не очільник Exxon і 13 років тому угода зірвалася, але для компанії, історія якої налічує майже 140 років, це не час. У 2003-му керівник Exxon Mobil побував у Москві, щоб узяти участь у Всесвітньому економічному форумі, іншими учасниками якого були глава ЮКОСа М. Ходорковський, а також президент Росії В. Путін. Лі Рэймонд розраховував отримати благословення Путіна на злиття з ЮКОСом. Але Сєчин зруйнував ці плани і переконав Путіна, що за угодою стоїть план захоплення економічної та політичної влади в Росії. Спрацювало. Сєчин і Путін продемонстрували, що з ними треба рахуватися. Особливо з Сєчиним. Невдача «Залізного заду» мало хвилює «ТіРекса», у нього є свої рахунки до Путіна, який і його, керівника найбільшої світової компанії, не завжди вшановував увагою. У 2000-х як представник у Росії він відповідав за діяльність видобувного консорціуму на шельфі Сахаліну в рамках угоди, яку в Москві назвали грабіжницькою і згідно з якою нафта експортувалася в обхід федерального бюджету. Кінець цьому і надприбутковому бізнесу Exxon поклав Путін. Але він тепер не важливий, якщо є інший, ніж у 2000-х, Сєчин.

Зараз обидві сторони, «ТіРекс» та «Ігор Грозний», працюють у синергії. Торік Сєчин, наприклад, захищав Exxon від претензій з боку уряду в сахалінському проекті, ну, а Тіллерсон висловлювався за перегляд санкцій стосовно РФ. Кожен із них, очолюючи найбільші компанії, по суті, поставив державну машину на службу корпоративним цілям та особистим амбіціям. І те й інше має глобальний вимір, враховуючи масштаб корпорацій. Вони готові уповільнити технологічний прогрес — світ без нафти, подовжити епоху нафтових тиранозаврів. Тому, враховуючи бойовий досвід Сєчина у 1980-х, не можна виключати, що сценарій російського кібервтручання в американську виборчу кампанію мав на меті не тільки привнести певний хаос у США, а цілком конкретно — привести до влади саме Трампа, на якого вже зробив ставку Exxon Mobil. Таким чином, це не Трамп ходить Тіллерсоном, а «ТіРекс» отримав на руки козир. До речі, козирна карта в англійській мові — trump*. Символичній збіг у цьому випадку. Хижаки не марнують шансу, полюючи на здобич. При цьому кожен дивиться на іншого як на можливу здобич.

P.S. Росіянам святкувати перемогу на кшталт «Держдеп наш» зарано. Процедура затвердження кандидатури на посаду держсекретаря США не така проста, як здається, і самого бажання президента недостатньо, щоб той або інший кандидат сів у головне крісло Держдепу. США — не Росія. Ймовірність того, що «ТіРекс» стане держсекретарем, очевидно, є, і чимала. Але навіть якщо він не стане ним, то показово, що історія навколо «ТіРекса» висвітила ті транснаціональні корпоративні сили, які так чи інакше впливатимуть на формування американської політики.

Лівий Берег
Михаил Гончар

Сообщение о номинировании Д. Трампом госсекретарем Рекса Тиллерсона, президента компании Exxon Mobil, вызвало серьезную реакцию не только в США. Для этого есть основания. И не только те, о которых пишут — мол, не карьерный дипломат, не известный политик с международным опытом, не университетский профессор, не четырехзвездный генерал в отставке.

Параллельно, в России кипят страсти вокруг «Роснефти», приватизации 19,5% госпакета акций и усиливающихся позиций главы компании Игоря Сечина на российском властном олимпе. Позволю изложить гипотезу о взаимосвязи этих двух процессов, исходя из того, что представляют собой обе компании и личности Тиллерсона и Сечина. Exxon Mobil Corp. — крупнейшая частная транснациональная нефтегазовая компания в мире, родом из Техаса. Ведет добычу в основных нефтеносных регионах, имеет нефтепереработку в 25 странах, располагает сетью АЗС более чем в 100 странах. Рыночная капитализация — 363,3 млрд долл. Стив Колл, журналист, лауреат Пулитцеровской премии, изучающий историю компании, характеризует ее как «одну из самых ненавистных корпораций планеты, определяющей американскую внешнюю политику и судьбу всей нации». Exxon Mobil не стеснялась иметь дело с диктаторскими режимами в Африке, разрабатывая месторождения и особо не придерживаясь экологических требований.

Ли Рэймонд, предшественник Тиллерсона по прозвищу «Железная задница», слыл скептиком по поводу антропогенных причин изменения климата. Такой же корпоративной оценки придерживается и нынешнее руководство компании. И вот здесь возникает вопрос: позиция Трампа в отношении Парижского климатического соглашения — это его личная позиция или навеянная нефтегазовыми магнатами, пообещавшими и оказавшими ему поддержку на выборах?

Рекс Тиллерсон имеет прозвище «ТиРекс», по аналогии с принятым в английском языке сокращением T-Rex, означающем название динозавров семейства тиранозавров — крупнейшего хищника планеты в доисторическую эпоху.

Exxon Mobil является лидером в разработке арктических залежей нефти и природного газа. Арктика — давний ориентир, еще с 80-х. Позиция компании состоит в том, что удовлетворение возрастающих мировых потребностей в энергии требует развития всех доступных источников нефти и природного газа, в том числе найденных на арктическом шельфе. Считается, что освоение этих ресурсов пройдет долгим путем, который нужно начинать сейчас, чтобы усилить энергетическую безопасность и получить выгоду для США в будущем.

«Роснефть» значительно скромнее по капитализации, сейчас всего 58 млрд долл., а в досанкционный период было 92 млрд, но зато она опережает Exxon Mobil по объемам запасов и уровню добычи. Игорь Сечин — творец «Роснефти» в ее нынешнем виде на обломках им же разрушенного в 2000-х ЮКОСа М.Ходорковского.

Летом этого года Игорь Сечин собрал в Петербурге в рамках международного экономического форума руководителей крупнейших нефтегазовых компаний мира. Среди них был и Р.Тиллерсон, а также министр энергетики РФ А.Новак, бывший канцлер Германии Г. Шредер, бывший офицер «штази» М.Варниг. Сечин затронул тему выборов президента США. По его словам, разные подходы к развитию нефтегазовой отрасли Хиллари Клинтон и Дональда Трампа являются риском для нее. «Республиканцы уже сегодня предлагают меры по развитию собственной добычи и экспорта нефти, газа и угля, в то время как Хиллари Клинтон предлагает усилить поддержку возобновляемой энергетики», — указал он. При этом Сечин призвал не надеяться на то, что ветро- и солнечные электростанции заменят нефть и газ. Выступление президента «Роснефти», по оценкам российских же журналистов, напоминало мюнхенскую речь Владимира Путина 2007 года, с поправкой на то, что она касалась не всего спектра геополитических отношений, а лишь одной нефти. «Итогом нынешнего кризиса стало переосмысление той роли, которую играют основные игроки. Происходит их кристаллизация. Это США, Саудовская Аравия и Россия», — обозначил Сечин.

И вот здесь — самое интересное. Действительно, глобальный нефтяной рынок формируют эти три страны. Им уже тесно втроем, хотя США все еще являются импортером нефти, в отличие от двух других игроков. Но менее 10 лет назад США были крупнейшим импортером газа, а сейчас уже экспортируют его. США нужно пространство, чтобы развернуться с нефтедобычей. Кто-то третий — лишний. Нужно меньше альтернативной энергетики, или, по крайней мере, ее не нужно так много. Эра углеводородов должна продолжаться. Вот в этом позиции Тиллерсона и Сечина совпадают. «Тирекс» и «Игорь Грозный» (одно из прозвищ Сечина) возглавляют крупнейшие и влиятельнейшие компании в США и России. Имеют совпадающие взгляды на ряд глобальных проблем и совместные интересы в разработке сложных и труднодоступных месторождений. Прежде всего — в Заполярье и Арктике.

По оценке «Роснефти», запасы Западно-Сибирской нефтегазовой провинции превышают запасы Мексиканского залива и сопоставимы с запасами Саудовской Аравии. Стоит обратить внимание на сопоставление с королевством нефти и песка. Exxon хочет участвовать в разработке не только американской Арктики, но и российской. Сечин, как один из главных строителей энергетической сверхдержавы, — ключевой российский визави Тиллерсона. Его связи и влияние обеспечивают сейчас для Exxon режим наибольшего благоприятствования в РФ. В 2011 году обе компании подписали соглашение о стратегическом сотрудничестве. Сечин в 2013-м отметил: «Наше сотрудничество затрагивает самые перспективные сферы нефтегазовой отрасли: участки на шельфе Арктики и глубоководные участки Черного моря общей площадью 773 тыс. кв. км, трудноизвлекаемые запасы нефти в Западной Сибири, а также перспективный проект СПГ на российском Дальнем Востоке. Мы убеждены, что реализация всех этих проектов будет служить интересам акционеров обеих компаний». Сумма инвестиций по проектам в России оценивается в 200—300 млрд долл. К тому же «Роснефть» получает доступ к шести проектам Exxon на территории США.

«Тирекс» имеет давнее знакомство с Путиным, еще с 90-х, когда он представлял Exxon Mobil в России. Шутят, что Тиллерсон общался с Путиным чаще любого другого американца, за исключением Генри Киссинджера. В 2012-м он был награжден российским орденом Дружбы. «Тирекс» выступает за отмену санкций против РФ, хотя российская оккупация Крыма привела Exxon к потере весьма перспективного проекта шельфовой газодобычи в украинском секторе Черного моря (Скифская площадь). Однако эту потерю, вероятно, Тиллерсону было обещано с лихвой компенсировать в не менее масштабных 10 согласованных в рамках стратегического партнерства проектах в России. Но из-за санкций против РФ пришлось свернуть девять из них — в Арктике, Западной Сибири и на шельфе Черного моря. Свои убытки компания уже оценила в 1 млрд долл. Сейчас, если «Тирекс» будет назначен госсекретарем, открывается окно возможностей для обеих компаний, традиционно использующих свои государства в корпоративных целях. Все это способно отобразиться на глобальной ситуации, а не только на двусторонних американо-российских отношениях.

1. На фоне изложенного обструкция Трампа Парижскому климатическому соглашению ныне логично вписывается в интересы глобальных нефтяных игроков, и прежде всего Exxon. Скорее всего, выражая негативное отношение к Парижскому соглашению, Трамп высказывал не столько свое мнение, сколько ретранслировал позиции углеводородных магнатов, для которых важно продолжать business as usual как можно больше, а Трампу — быть президентом как можно дольше.

2. Дуэт Трамп—Тиллерсон будет пытаться убедить американских законодателей снять санкции с России, невзирая на то, что Крым остается оккупированным и РФ продолжает агрессию против Украины. Для Exxon важно продолжить инициированные многомиллиардные проекты добычи углеводородов в Западной Сибири и российской Арктике вместе с «Роснефтью». Стоит вспомнить, что подписание соглашения о стратегическом сотрудничестве с Exxon Mobil стало своеобразным «отпущением грехов» российской госкомпании по «делу ЮКОСа», идеологом и организатором разрушения которого был Сечин. Теперь тандем Тиллерсон—Сечин готов идти дальше, и не только ради получения многомиллиардных прибылей, но и для сохранения мировой энергетики как можно дольше на углеводородном сценарии.

3. Арктические проекты «Роснефти», реализуемые в экстремальных климатических условиях, дают возможность получить куда более масштабные сметы на их реализацию, нежели «откатопроводы» Миллера. Не будут обижены и партнеры, и подрядчики, и крышующие политики.

4. США времен президентства Трампа при госсекретаре Тиллерсоне могут пожертвовать давним стратегическим партнером на Ближнем Востоке — Саудовской Аравией. Ее нефть больше не нужна США, более того, она — все более лишняя на мировом рынке как для России, так и для Америки, которую Трамп хочет сделать самодостаточной по нефти, как это уже имеет место с газом. Сделка с Россией в отношении саудитов может быть совершена по умолчанию сторон: США оставляют Эр-Рияд на произвол судьбы, что началось еще при Обаме и что прогнозируемо приведет королевство к внутренним катаклизмам, с последующим паденим нефтедобычи и потери саудитами роли глобального нефтяного плеймейкера.

5. Exxon Mobil и «Роснефть» возьмутся за Арктику, со всеми вытекающими отсюда экологическими рисками. Exxon будет больше стремиться работать в российской Арктике ибо на Аляске она имеет недобрую славу — катастрофа нефтяного танкера Exxon Valdez с разливом нефти в 1989 году не забыта. Но для того, чтобы арктические проекты были прибыльными, необходимы высокие цены на нефть — от 80 долл. за баррель. Для этого как раз и нужен коллапс Саудовской Аравии и война на Ближнем Востоке — что-то похожее на ирано-иракскую войну 1980—1988 гг. Паралельно решается задача создания дополнительных проблем Китаю, для которого поставки нефти из Персидского залива становятся все более значимыми, а Саудовская Аравия — уже поставщик №1 для КНР.

6. Гробовщик ЮКОСа И. Сечин, вероятно, вдохновился идеей М. Ходорковского о слиянии ЮКОСа с одним из американских нефтегазовых гигантов. Кстати, Exxon проявлял в 2000-х наибольший интерес именно к ЮКОСу. Прямые договоренности Ходорковского и «Железной задницы» Ли Рэймонда в обход Кремля, вызвали его негативную реакцию. Exxon планировала получить 40% акций ЮКОСа, оцениваемых в млрд в 2003-м. Эта доля могла быть потом доведена до 50%. Не срослось тогда. «Игорь Грозный» помешал. Но теперь он действует подобным же образом, как Ходорковский в 2000-х. При этом, правда, Сечин не демонстрирует открыто политических амбиций, но уже не секрет, что он контролирует силовиков. Все, что Путин смог противопоставить Сечину после приватизации госпакета, — это усилить позицию преданного ему соратника Матиаса Варнига, сделав его независимым директором в «Роснефти».

7. Не исключено, что деньги на приватизацию госпакета «Роснефти», которые формально вроде бы пришли через «Гленкор» и суверенный фонд Катара, на самом деле могут оказаться деньгами отдельных акционеров и менеджеров Exxon, а также «Роснефти», включая ее главу. На Exxon как раз указывает наличие катарцев в схеме. Известно, что, начиная с 2000-х, американская компания традиционно самый крупный инвестор Катара. Компания вложила порядка млрд.

Поэтому, в случае назначения Трампом «Тирекса» на должность госсекретаря, мир получает риск не только продолжить эру ископаемого топлива, но и формулу мировых потрясений: Тиллерсон + Сечин = США — (Европа + Парижский договор) + (Тайвань — КНР) — Саудовская Аравия + (Россия — Путин). Примечательно, что Путин становится балластом, третьим лишним для эффективного тандема двух хищников. Exxon обладает хорошей корпоративной памятью и аппетитом, она умеет решать долгосрочные задачи, требующие не годов, а десятилетий. Хотя «Железная задница» уже давно не глава Exxon и 13 лет тому назад сделка сорвалась, но для компании, история которой насчитывает почти 140 лет, это не время. В 2003-м глава Exxon Mobil присутствовал в Москве, чтобы принять участие во Всемирном экономическом форуме, где другими участниками форума были глава ЮКОСа М. Ходорковский, а также президент России В. Путин. Ли Рэймонд рассчитывал получить благословение Путина на слияние с ЮКОСом. Но Сечин расстроил эти планы и убедил Путина, что за сделкой стоит план захвата экономической и политической власти в России. Сработало. Сечин и Путин продемонстрировали, что с ними нужно считаться. Особенно с Сечиным. Неудача «Железной задницы» мало волнует «Тирекса», у него есть свои счеты к Путину, который и его, главу крупнейшей мировой компании, не всегда удостаивал вниманием. В 2000-х, как представитель в России, он отвечал за деятельность добывающего консорциума на шельфе Сахалина в рамках соглашения, которое в Москве было названо грабительским и по которому нефть экспортировалась в обход федерального бюджета. Конец этому и сверхприбыльному бизнесу Exxon положил Путин. Но он теперь не важен, если есть иной, чем в 2000-х, Сечин.

Сейчас обе стороны, «Тирекс» и «Игорь Грозный», работают в синергии. В прошлом году Сечин, например, защищал Exxon от претензий со стороны правительства в сахалинском проекте, ну а Тиллерсон высказывался за пересмотр санкций в отношении РФ. Каждый из них, возглавляя крупнейшие компании, по сути, поставил государственную машину на службу корпоративным целям и личным амбициям. И то, и другое имеет глобальное измерение, учитывая масштаб корпораций. Они готовы замедлить технологический прогресс — мир без нефти, продлить эпоху нефтяных тиранозавров. Поэтому, учитывая боевой опыт Сечина в 80-е, не исключено, что сценарий российского кибервмешательства в американскую избирательную кампанию имел целью не только привнести некоторый хаос в США, но вполне конкретно — привести к власти именно Трампа, на которого уже была сделана ставка со стороны Exxon Mobil. Таким образом, это не Трамп ходит Тиллерсоном, а «Тирекс» приобрел в руки козыря. Кстати, козырная карта в английском языке — trump*. Символичное совпадение в данном случае.

Хищники своего не упускают, если охотятся за добычей. При этом каждый смотрит на другого как на возможную добычу.

P.S. Россиянам праздновать победу типа «Госдеп наш» рановато. Процедура утверждения кандидатуры на должность госсекретаря США не так проста, как кажется, и одного желания президента недостаточно, чтобы тот или иной кандидат уселся в главное кресло Госдепа. США — не Россия. Вероятность того, что «Тирекс» станет госсекретарем, очевидно, есть, и немаленькая. Но даже если он не станет им, то показательно, что история вокруг «Тирекса» высветила те транснациональные корпоративные силы, которые так или иначе будут влиять на формирование американской политики.

Лівий Берег

На новому витку конфлікту. Як змінювалися відносини України і РФ в останні місяціНа новом витке конфликта. Как менялись отношения Украины и РФ в последние месяцы

Сергій Солодкий

«Європейська правда» продовжує публікацію результатів масштабного дослідження «Індекс відносин» про те, як змінювалися взаємини України і ключових зовнішньополітичних партнерів протягом останніх 4 місяців.

У вівторок ми опублікували «американський» матеріал — Підтримка без захисту. Що формує «українську політику» США.

Тепер до вашої уваги текст про взаємини Києва і Москви, з непублічними деталями і подробицями, які раніше не публікувалися.

Канали конфлікту

Порівняно з іншими, російському напрямку зовнішньої політики України властива підвищена секретність. Джерела, залучені в роботу з «російським досьє», вкрай неохоче йдуть на контакт, тому що будь-який витік інформації може зашкодити національній безпеці.

Інший важливий мотив: така інформація здатна підірвати авторитет вищих чинів України.
Останнє стосується використання неформальних каналів комунікації, зокрема Віктора Медведчука. В Україні з ним напевно спілкуються, тому що колишній глава Адміністрації президента Кучми входить в довірене коло Володимира Путіна, а ще тому, що він бере участь у переговорах у рамках Мінського процесу.

Однак офіційних даних про контакти з Медведчуком немає; наші співрозмовники, що представляють ключові інституції у сфері зовнішньої політики та безпеки, також не завжди готові обговорювати це питання.

Що стосується прямих контактів, в 2014-2015 роках Петро Порошенко часто говорив по телефону з Володимиром Путіним, «по два рази на тиждень», кажуть в Адміністрації президента.

У більшості випадків про такі розмови президентські прес-служби двох держав не повідомляли.

В останні місяці цей діалог перервався – швидше за все, з ініціативи Володимира Путіна. Відомо, що Порошенко на початку серпня (після провокації з так званою диверсійною групою в Криму) доручив МЗС організувати телефонну розмову з російським колегою. У Кремлі цей запит проігнорували.

Більш того, Путін публічно підкреслив, що не бачить сенсу в переговорах з Україною в цілому.
За допомогою таких кроків Кремль намагається виставити Україну недоговороздатною державою в очах західних партнерів.

Українські дипломати також пояснюють скандал, який Росія інсценувала в Криму навколо «українців-диверсантів», спробою мобілізувати електорат: експлуатуючи тему патріотизму, Росія хотіла підігріти інтерес до виборів у Думу 18 вересня. Але історія з диверсією цьому не допомогла, і явка виявилася в підсумку рекордно низькою (опитування прогнозували явку в 51%, в результаті вона склала 47,8%).

Не вдалося вплинути навіть на головних реципієнтів скандалу, кримчан: настільки низької явки (49%) півострів не знав за всі роки незалежної України.

Ті ж опитування показують, що громадяни Росії розчаровані її економічною і соціальною політикою. Ймовірно, що українською темою Кремль намагається відвернути увагу населення від інших проблем.
Так, у другому кварталі 2014 року, коли українське питання було в Росії на піку, соціальною політикою були задоволені 46% росіян, а економічну політику підтримували небачені 54% — такого піднесеного настрою серед росіян не було як мінімум останні десять років. У цьому році, наприклад, обидва показники коливалися в діапазоні 11-16%.

Візи не світять

З червня по вересень Росія особливо прагнула дискредитувати Україну перед Заходом. Дійшло до заяв, що Москва може розірвати дипломатичні відносини з Києвом.

В Україні цієї теми (як і розмов про візовий режим) уникають, вважаючи розрив дипвідносин несвоєчасним. Хоча якраз у української влади більше підстав для такого кроку. За великим рахунком, наявність дипвідносин жодної ролі не грає: переговори переважно проходять в присутності іноземних посередників.

Єдина реальна загроза – неминуче гостра реакція західних партнерів. Такий крок, на їх думку, може ще сильніше розпалити конфлікт.

Українській дипломатії і політикуму потрібно підготувати партнерів до того, що в разі нових штучних провокацій Україна може бути змушена піти на крайні заходи.

Розрив дипломатичних відносин з Російської Федерацією – один з них. Таким чином, Україна оформить де-юре те, що відбулося де-факто.

Питання про запровадження візового режиму загострилося на тлі затримання українського журналіста Романа Сущенка. Верховна Рада підняла це питання, але в МЗС до нього поставилися з застереженням, оскільки для запровадження віз з Росією потрібні серйозні технічні і людські ресурси, які не забезпечити в стислі терміни.

Українське МЗС назвало й інші аргументи проти:
• візовий режим ускладнить поїздки в Росію: в минулому році туди в’їхало 4,1 млн громадян України;
• він істотно не посилить національну безпеку;
• потрібен підготовчий період, щоб істотно збільшити штат консульств (в минулому році в Україну в’їхало 1,3 млн громадян Росії);
• це спровокує нову пропагандистську кампанію РФ.

При цьому МЗС закликало українців утриматися від поїздок до Росії у зв’язку зі «зростанням кількості провокацій з боку російських силових структур щодо громадян України».

Як працює пропаганда

Російську кампанію з дискредитації України можна розділити на кілька етапів. Нижче наводимо головні дискурсоутворюючі сигнали:

«Коричнева загроза/бандерівці» — 2013-2014 роки.

У часи Революції 2013-2014 років Москва акцентувала увагу на тому, що протестувальники дотримуються праворадикальних позицій («Європі загрожують українські націоналісти»).

Ключова аудиторія – російське суспільство, а також жителі регіонів України, схильних до російського інформвпливу.

До цього сигналу зараз вдаються все рідше, оскільки його дуже легко спростувати. Однак представники лівого політичного крила в країнах ЄС час від часу досі його ретранслюють.

Failed state/нелегітимна влада – 2014-2016 рік.

Нова теза посилює попередню: до влади прийшли нациствуючі молодики і сформували нелегітимну владу, яка представляє серйозну загрозу Європі.

Головний реципієнт – країни-члени ЄС.

Зараз російські речники вдаються до нього, коли у них закінчуються більш вагомі аргументи, і тим не менше, ідея failed state все ще жива. Україна зробила крок у відповідь у вересні, коли визнала вибори в Думу нелегітимними, оскільки вони проходили на території АР Крим.

Є невизначеність, як офіційний Київ буде оцінювати майбутні вибори президента Росії, які, очевидно, також пройдуть на території анексованого півострова. Їх нелегітимність призведе до того, що в українського керівництва не буде візаві для переговорного процесу.

Недоговороздатність України – 2015-2016 роки.

Росія переконує партнерів у тому, що переговори з Україною вести безглуздо, що саме Київ не дотримується взятих зобов’язань.

При цьому сама Росія з себе всілякі зобов’язання публічно знімає: питання Криму, відповідно до позиції Москви, «закрите»; в питанні Донбасу «Київ повинен спілкуватися безпосередньо з Донецьком і Луганськом».

У Кремлі розраховували, що коли закінчиться дедлайн, до якого Україна повинна була виконати Мінські угоди (кінець 2015 року), санкції автоматично закінчаться. Ці очікування не виправдалися.

Санкційне питання

Тим не менш, на думку багатьох російських експертів, влітку 2016 року санкції продовжили востаннє. Цей оптимізм базується на декількох передумовах:
1) європейські політики неодноразово заявляли, що в ЄС немає єдності,
2) французький сенат обговорив санкційне питання в сприятливому для Москви ключі,
3) в ЄС почастішали заяви про Ukraine fatigue;
4) Німеччина поспішає вирішити «українське питання» якомога швидше, тому що її з одного боку чекають парламентські вибори, а з іншого – закінчується головування Берліна в ОБСЄ,
5) у Дональда Трампа зростають шанси на президентство в США.

Нарешті, на користь російських очікувань грає новий фактор – потенційний зв’язок санкцій з динамікою реформ в Україні.

Однак скасуванню санкцій перешкоджають вагомі фактори. У їх числі – звіт об’єднаної слідчої групи у Нідерландах про MH17.

Результати розслідування свідчать, що російська армія однозначно причетна до злочину.

Хоча остаточне слово в цій справі може сказати тільки суд або міжнародний трибунал (проти чого, нагадаємо, категорично виступає Кремль), проте вже сьогодні очевидно, що політикам в ЄС буде непросто пояснити своїм співгромадянам будь-яке пом’якшення санкцій щодо Росії на початку наступного року.

Варто відзначити, що керівництво ЄС коментує підсумки розслідування у Нідерландах надзвичайно обережно. Так, у заяві високого представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріки Могеріні не було жодної згадки Росії як сторони, яка несе відповідальність за скоєне. Така позиція може призвести до неоднозначних інтерпретацій в Москві.

Мінський глухий кут

Діалог у рамках Мінського процесу в цілому за досліджуваний період істотно не змінився. Аж до вересня посилювалася напруга на лінії розмежування. Вогонь не припинився, всупереч обіцянкам сепаратистів.

Більш того, в окупованих районах дедалі частіше перешкоджають роботі спостерігачів з боку ОБСЄ.

21 вересня в Мінську тристороння контактна група підписала Рамкову угоду про розведення сил і військової техніки в Станиці Луганській, Петровському і Золотому Донецької області.

Українські переговірники (в першу чергу, Євген Марчук, представник України у підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи) були впевнені, що заклали в домовленість достатньо запобіжників для того, щоб не допустити жодних «сюрпризів».

За цією угодою, потрібно було створити три зони безпеки, площею не менше 2х2 км кожна.

На даний момент є достатньо доказів, що бойовики зривають цю угоду. Це визнало керівництво моніторингової місії ОБСЄ.

При цьому рамкова угода не стосується виведення іноземних військ або найманців з регіону. Російська делегація кілька разів залишала зал переговорів в Мінську, як тільки українські переговірники починали подавати докази про російських військовослужбовців на Донбасі.

Те, що Росія зриває Рамкову угоду, їй загрожує продовженням санкцій.

Швидше за все, посиляться позиції Франції і Німеччини, які сподівалися, що з домовленостей 21 вересня розпочнеться новий етап у деескалації конфлікту.

І знову газ

Не менш напруженими були відносини України та Росії в енергетичній сфері. Більш того, можна припустити, що через наближення зими в найближчі тижні газовий конфлікт вийде у відносинах двох країн на перший план.

Україна зустріла 25-й рік своєї незалежності без прямих закупівель газу з Росії – про це в серпні заявило вище керівництво держави. Київ прагне наростити видобуток власного газу і до 2020 року вийти на повну енергонезалежність.

Однак зараз Україні як і раніше потрібен російський газ, і не тільки у вигляді реверсних поставок з Угорщини, Словаччини чи Польщі.

Ще на початку червня стало відомо, що «Нафтогаз» запропонував «Газпрому» відновити газові поставки в Україну напряму, але при двох умовах: укласти додаткову угоду і зафіксувати ціну, яка буде нижче тієї, що отримують європейські постачальники. Російська сторона відмовилася укладати додаткову угоду.

Щоб врегулювати газове питання, сторони залучили віце-президента Європейської комісії з питань Енергетичного союзу Мароша Шефчовича.

Ціна на газ стала спірним питанням не тільки між Києвом і Москвою, але й між «Нафтогазом» та Міненерго.

Росіяни публічно заявляли про газову ціну як мінімум двічі за досліджуваний період. На початку червня в Росії звучала цифра в 177 доларів за тисячу кубометрів, в кінці червня «Газпром» озвучив цифру 167 доларів для третього кварталу. Міненерговугілля і «Нафтогаз» при цьому робили часто взаємовиключні заяви, які послаблювали переговорні позиції України.

Конфлікт виник, коли знадобилося розрахувати обсяг газу в підземних сховищах.

Оскільки споживання скорочується, «Нафтогаз» упевнений, що досить 14,5 млрд кубометрів газу. В уряді і в ЄС все ж пропонують збільшити обсяги хоча б до 17 млрд куб. м, і справа тут не стільки у витраті газу, скільки в технічних параметрах, які забезпечують безпечний транзит палива при низькій температурі.

Суперечка між українськими чиновниками на руку Росії — вона дискредитує Україну як договороздатного партнера.

Схоже, що енергетичне питання тут здатне допомогти Москві куди краще, ніж спекуляції на Мінських угодах.

Російська влада також пред’явила Україні претензію щодо заборгованості за газ, який вона постачала на окуповані території.

З лютого 2015 року «Газпром» почав прямі поставки в деякі райони Донецької та Луганської області, накопичивши заборгованість одержувача в 718,5 млн. доларів.

«Нафтогаз», природно, цей борг не визнає, оскільки співпрацює з «Газпромом» на основі передоплат, а будь-які поставки поза передбаченими домовленості – проблема самої Росії. Свою правоту Київ готовий доводити в арбітражі.

Як відомо, «Газпром» і «Нафтогаз» вже судяться в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма з приводу контрактів на поставку природного газу з Росії і транзит газу через територію України. Вироки по цих справах повинні бути готові на початку наступного року.

До речі, газове питання — не єдине, у якому міжнародний арбітраж повинен сказати останнє слово.

В першу чергу, йдеться про незаконне будівництво Керченського мосту. У вересні МЗС України офіційно направило РФ повідомлення про арбітраж а рамках Конвенції ООН по морському праву 1982 року. Крім того, Україна вже подала в ЄСПЛ п’ять позовів з приводу анексії Криму і відповідальності Росії за події в окупованих районах Донбасу (на вердикти з цих питань може піти до п’яти років).

Що чекає нас в майбутньому

Найближчим часом варто чекати від Росії нових провокацій, які підривають довіру західних країн до України.

Москва буде наполягати на тому, що положення Мінських домовленостей повинні виконуватися паралельно, а не послідовно, як того просить Україна. Цілком можливо, що Німеччина і Франція, а також США, частково підтримають ініціативу Росії.

Особливо гострою буде ситуація в енергетичній сфері, враховуючи те, наскільки важливий для ЄС транзит газу.

В обох випадках багато що буде залежати від того, наскільки скоординовані зусилля всередині самої України, а також від того, як Україна артикулює свою позицію перед західними партнерами.

Дефіцит злагодженості – визначальна риса української еліти в останні місяці, і це неминуче позначиться на становищі країни.

Європейська ПравдаСергей Солодкий

«Европейская правда» продолжает публикацию результатов масштабного исследования «Индекс отношений» о том, как менялись взаимоотношения Украины и ключевых внешнеполитических партнеров на протяжении минувших 4 месяцев.

Во вторник мы опубликовали «американский» материал — Поддержка без защиты. Что формирует «украинскую политику» США.

Теперь к вашему вниманию текст о взаимоотношениях Киева и Москвы, с непубличными деталями и ранее не публиковавшимся подробностями.

Каналы конфликта

По сравнению с другими, российскому направлению внешней политики Украины свойственна повышенная секретность. Источники, вовлеченные в работу с «российским досье», крайне неохотно идут на контакт, потому что любая утечка информации может навредить национальной безопасности.

Другой немаловажный мотив: такая информация способна подорвать авторитет высших чинов Украины.
Последнее касается использования неформальных каналов коммуникации, в частности Виктора Медведчука. В Украине с ним наверняка общаются, потому что бывший глава Администрации президента Кучмы входит в доверительный круг Владимира Путина, а еще потому, что он участвует в переговорах в рамках Минского процесса.

Однако официальных данных о контактах с Медведчуком нет; наши собеседники, представляющие ключевые институции в сфере внешней политики и безопасности, также не всегда готовы обсуждать этот вопрос.

Что касается прямых контактов, в 2014-2015 годах Петр Порошенко часто говорил по телефону с Владимиром Путиным, «по два раза в неделю», говорят в Администрации президента.

В большинстве случаев о таких разговорах президентские пресс-службы двух государств не сообщали.

В последние месяцы этот диалог прервался – скорее всего, по инициативе Владимира Путина. Известно, что Порошенко в начале августа (после провокации с так называемой диверсионной группой в Крыму) поручил МИДу организовать телефонный разговор с российским коллегой. В Кремле этот запрос проигнорировали.

Более того, Путин публично подчеркнул, что не видит смысла в переговорах с Украиной в целом.
C помощью таких шагов Кремль пытается выставить Украину недоговороспособным государством в глазах западных партнеров.

Украинские дипломаты также объясняют скандал, который Россия инсценировала в Крыму вокруг «украинцев-диверсантов», попыткой мобилизовать электорат: эксплуатируя тему патриотизма, Россия хотела подогреть интерес к выборам в Думу 18 сентября. Но история с диверсией этому не помогла, и явка оказалась в итоге рекордно низкой (опросы предвещали явку в 51%, в результате она составила 47,8%).

Не удалось повлиять даже на главных реципиентов скандала, крымчан: настолько низкой явки (49%) полуостров не знал за все годы независимой Украины.

Те же опросы показывают, что граждане России разочарованы ее экономической и социальной политикой. Вероятно, что украинской темой Кремль пытается отвлечь население от прочих проблем.

Так, во втором квартале 2014 года, когда украинский вопрос был в России на пике, социальной политикой были довольны 46% россиян, а экономическую политику поддерживали невиданные 54%. Такого приподнятого настроения среди россиян не было как минимум последние десять лет. В этом году, например, оба показателя колебались в диапазоне 11-16%.

Визы не светят

С июня по сентябрь Россия особенно старалась дискредитировать Украину перед Западом. Дошло до заявлений, что Москва может разорвать дипломатические отношения с Киевом.

В Украине этой темы (как и разговоров о визовом режиме) избегают, считая разрыв дипотношений несвоевременным. Хотя как раз у украинских властей больше оснований для такого шага. По большому счету, наличие дипотношений никакой роли не играет: переговоры преимущественно проходят в присутствии иностранных посредников.

Единственная реальная угроза – неизбежно острая реакция западных партнеров. Такой шаг, по их мнению, может еще сильнее накалить конфликт.

Украинской дипломатии и политикуму нужно подготовить партнеров к тому, что в случае новых искусственных провокаций Украина может быть вынуждена пойти на крайние меры.

Разрыв дипотношений с Российской Федерацией – одна из них. Таким образом, Украина оформит де-юре то, что произошло де-факто.

Вопрос о введении визового режима обострился на фоне задержания украинского журналиста Романа Сущенко. Верховная Рада подняла этот вопрос, но в МИДе к нему отнеслись с предостережением, поскольку для введения виз с Россией нужны серьезные технические и человеческие ресурсы, которые не обеспечить в сжатые сроки.

Украинский МИД назвал и другие аргументы против:
— визовый режим осложнит поездки в Россию: в прошлом году туда въехало 4,1 млн. граждан Украины;
— он существенно не усилит национальную безопасность;
— потребуется подготовительный период, чтобы существенно увеличить штат консульств (в прошлом году в Украину въехало 1,3 млн граждан России);
— это спровоцирует новую пропагандистскую кампанию РФ.

При этом МИД призвал украинцев воздержаться от поездок в Россию в связи с «ростом числа провокаций со стороны российских силовых структур в отношении граждан Украины».

Как работает пропаганда

Российскую кампанию по дискредитации Украины можно разделить на несколько этапов. Ниже приводим главные дискурсообразующие сигналы:

«Коричневая угроза/бандеровцы» — 2013-2014 годы.

Во времена Революции 2013-2014 годов Москва акцентировала внимание на том, что протестующие придерживаются праворадикальных позиций («Европе угрожают украинские националисты»).

Ключевая аудитория – российское общество, а также жители регионов Украины, подверженных российскому информвлиянию.

К этому сигналу сейчас прибегают все реже, поскольку его слишком легко опровергнуть. Однако представители левого политического крыла в странах ЕС время от времени все еще его ретранслируют.

Failed state/нелегитимная власть – 2014-2016 год.

Новый тезис усиливает предыдущий: к власти пришли нациствующие молодчики и сформировали нелегитимную власть, которая представляет серьезнейшую угрозу Европе.

Главный реципиент – страны-члены ЕС.

Сейчас российские спикеры прибегают к нему, когда у них заканчиваются более весомые аргументы – и тем не менее, идея failed state все еще жива. Украина сделала ответный шаг в сентябре, когда признала выборы в Думу нелегитимными, поскольку они проходили на территории АР Крым.

Есть неопределенность, как официальный Киев будет оценивать грядущие выборы президента России, которые, очевидно, также пройдут на территории аннексированного полуострова. Их нелегитимность приведет к тому, что у украинского руководства не будет визави для переговорного процесса.

Недоговороспособность Украины – 2015-2016 годы.

Россия убеждает партнеров в том, что переговоры с Украиной вести бессмысленно, что именно Киев не соблюдает взятых обязательств.

При этом сама Россия с себя всяческие обязательства публично снимает: вопрос Крыма, согласно позиции Москвы, «закрыт»; в вопросе Донбасса «Киев должен общаться напрямую с Донецком и Луганском».

В Кремле рассчитывали, что когда истечет дедлайн, до которого Украина должна была выполнить Минские соглашения (конец 2015 года), санкции автоматически закончатся. Эти ожидания не оправдались.

Санкционный вопрос

Тем не менее, по мнению многих российских экспертов, летом 2016 года санкции продлили в последний раз. Этот оптимизм основывается на нескольких предпосылках:
1) европейские политики неоднократно заявляли, что в ЕС нет единства,
2) французский сенат обсудил санкционный вопрос в благоприятном для Москвы ключе,
3) в ЕС участились заявления о Ukraine fatigue;
4) Германия спешит решить «украинский вопрос» как можно скорее, потому что ее с одной стороны ждут парламентские выборы, а с другой – заканчивается председательство Берлина в ОБСЕ,
5) у Дональда Трампа растут шансы на президентство в США.

Наконец, в пользу российских ожиданий играет новый фактор – потенциальная связь санкций с динамикой реформ в Украине.

Однако отмене санкций препятствуют весомые факторы. В их числе – отчет объединенной следственной группы в Нидерландах об MH17.

Результаты расследования свидетельствуют, что российская армия однозначно причастна к преступлению.

Хотя окончательное слово в этом деле может сказать только суд или международный трибунал (против чего, напомним, категорически выступает Кремль), однако уже сегодня очевидно, что политикам в ЕС будет непросто объяснить своим согражданам любое смягчение санкций в отношении России в начале следующего года.

Стоит отметить, что руководство ЕС комментирует итоги расследования в Нидерландах в высшей степени осторожно. Так, в заявлении высокого представителя Евросоюза по вопросам внешней политики и политики безопасности Федерики Могерини не было ни одного упоминания России как стороны, которая несет ответственность за содеянное. Такая позиция может привести к неоднозначным интерпретациям в Москве.

Минский тупик

Диалог в рамках Минского процесса в целом за исследуемый период существенно не изменился. Вплоть до сентября усиливалось напряжение на линии разграничения. Огонь не прекратился, вопреки обещаниям сепаратистов.

Более того, в оккупированных районах все чаще препятствуют работе наблюдателей со стороны ОБСЕ.

21 сентября в Минске трехсторонняя контактная группа подписала Рамочное соглашение о разведении сил и военной техники в Станице Луганской, Петровском и Золотом Донецкой области.

Украинские переговорщики (в первую очередь, Евгений Марчук, представитель Украины в подгруппе по безопасности Трехсторонней контактной группы) были уверены, что заложили в договоренности достаточно предохранителей для того, чтобы не допустить никаких «сюрпризов».

По этому соглашению, нужно было создать три зоны безопасности, площадью не менее 2х2 км каждая.

На данный момент есть достаточно доказательств, что боевики срывают это соглашение. Это признало руководство мониторинговой миссии ОБСЕ.

При этом рамочное соглашение не касается вывода иностранных войск или наемников из региона. Российская делегация несколько раз оставляла зал переговоров в Минске, как только украинские переговорщики начинали представлять доказательства о российских военнослужащих на Донбассе.
То, что Россия срывает Рамочное соглашение, грозит ей продолжением санкций.

Скорее всего, ужесточатся позиции Франции и Германии, которые надеялись, что с договоренностей 21 сентября начнется новый этап в деэскалации конфликта.

И снова газ

Не менее напряженными были отношения Украины и России в энергетической сфере. Более того, можно предположить, что из-за приближающейся зимы в ближайшие недели газовый конфликт выйдет в отношениях двух стран на первый план.

Украина встретила 25 год своей независимости без прямых закупок газа из России – об этом в августе заявило высшее руководство государства. Киев стремится нарастить добычу собственного газа и к 2020 году выйти на полную энергонезависимость.

Однако сейчас Украине по-прежнему нужен российский газ, и не только в виде реверсных поставок из Венгрии, Словакии или Польши.

Еще в начале июня стало известно, что «Нафтогаз» предложил «Газпрому» возобновить газовые поставки в Украину напрямую, но при двух условиях: заключить дополнительное соглашение и зафиксировать цену, которая будет ниже той, что получают европейские поставщики. Российская сторона отказалась заключать дополнительное соглашение.

Чтобы урегулировать газовый вопрос, стороны привлекли вице-президента Европейской комиссии по вопросам Энергетического союза Мароша Шечовича.

Цена на газ стала спорным вопросом не только между Киевом и Москвой, но и между «Нафтогазом» и Минэнерго.

Россияне публично заявляли о газовой цене как минимум дважды за исследуемый период. В начале июня в России звучала цифра в 177 долларов за тысячу кубометров, в конце июня «Газпром» озвучил цифру 167 долларов для третьего квартала. Минэнергоугля и «Нафтогаз» при этом делали часто взаимоисключающие заявления, которые ослабляли переговорные позиции Украины.

Конфликт возник, когда понадобилось рассчитать объем газа в подземных хранилищах.

Поскольку потребление сокращается, «Нафтогаз» уверен, что достаточно 14,5 млрд кубометров газа. В правительстве и в ЕС все же предлагают увеличить объемы хотя бы до 17 млрд куб. м, и дело тут не столько в расходе газа, сколько в технических параметрах, которые обеспечивают безопасный транзит топлива при низкой температуре.

Спор между украинскими чиновниками на руку России — он дискредитирует Украину как договороспособного партнера.

Похоже, что энергетический вопрос здесь способен помочь Москве куда лучше, чем спекуляции на Минских соглашениях.

Российские власти также предъявили Украине претензию по задолженности за газ, который они поставляли на оккупированные территории.

С февраля 2015 года «Газпром» начал прямые поставки в некоторые районы Донецкой и Луганской области, накопив задолженность получателя в 718,5 млн. долларов.

«Нафтогаз», естественно, этот долг не признает, поскольку сотрудничает с «Газпромом» на основе предоплат, а любые поставки вне предусмотренных договоренностей – проблема самой России. Свою правоту Киев готов доказывать в арбитраже.

Как известно, «Газпром» и «Нафтогаз» уже судятся в Арбитражном институте Торговой палаты Стокгольма по поводу контрактов на поставку природного газа из России и транзит газа через территорию Украины. Вердикты по этим делам должны быть готовы в начале следующего года.

К слову, газовый вопрос — не единственный, в котором международный арбитраж должен сказать последнее слово.

В первую очередь, речь идет о незаконном строительстве Керченского моста. В сентябре МИД Украины официально направил РФ уведомление об арбитраже а рамках Конвенции ООН по морскому праву 1982 года. Кроме того, Украина уже подала в ЕСПЧ пять исков по поводу аннексии Крыма и ответственности России за события в оккупированных районах Донбасса (на вердикты по этим вопросам может уйти до пяти лет).

Что ждет нас в будущем

В ближайшее время стоит ожидать от России новых провокаций, подрывающих доверие западных стран к Украине.

Москва будет настаивать на том, что положения Минских договоренностей должны выполняться параллельно, а не последовательно, как того просит Украина. Вполне возможно, что Германия и Франция, а также США, частично поддержат инициативу России.

Особо острой будет ситуация в энергетической сфере, учитывая как важен для ЕС транзит газа.
В обоих случаях многое будет зависеть от того, насколько скоординированы усилия внутри самой Украины, а также от того, как артикулирует Украина свою позицию перед западными партнерами.

Дефицит слаженности – определяющая черта украинской элиты в последние месяцы, и это неминуемо скажется на положении страны.

Європейська Правда

Цивілізація конфліктностіЦивилизация конфликтности

Богдан Камінський

Чи змінилося людство за століття? Чи можна з впевненістю вважати, що міжнародні відносини ХХ століття відрізняються від міжнародних відносин ХХІ століття? І чи відрізняється війна кінця минулого століття від війни сьогодення? Все це я постараюся проаналізувати на прикладі книги Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття і дізнатися чи відрізняється ведення міжнародної політики, в тому числі і в питанні війни та миру, тоді і зараз.

Загалом ця книга, «Мир і війна між націями» є одним із найкращих джерел для тих хто цікавиться сутністю конфлікту, а саме війною і миром, що спричиняє війни і як вони відбуваються, а також і міжнародними відносинами загалом і тому стверджувати що якийсь певний розділ мені сподобався більше я не можу, адже в кожній частині книги я знаходив щось для себе цікаве. Проте, в причину того, що книга була написана більше 50 років тому, багато чого в ній не відповідає веденню як і війни так і міжнародних відносин, і тому я хочу розповісти про те, що на мою думку, в цій книзі найкраще відображає міжнародні конфлікти і питання війни та миру саме сьогодення.

І так, в першій частині «Поняття і системи» досить цікавим для мене виявився перший і другий розділ, тому що саме в ньому досить ґрунтовно розповідається як відбувається ведення міжнародних відносин між країнами. І хоч людство не стоїть на місці і з кожним днем розвивається ведення міжнародних відносин відбувається майже так само, як і 40 і 50 років тому, а саме, на трьох «китах» дипломатії: силі, могутності та владі. Саме ці елементи як і в минулому столітті так і зараз країни використовують для ведення своїх міжнародних відносин і напевне будуть слугуватися ними ще не одне століття.

Друга частина книги «Детермінанти і регулярності», на мою думку найбільш вдало описує причини виникнення конфліктів, і майже в кожному розділі частини можна навести приклади з сьогодення. Так, наприклад сьомий розділ «Про простір» досить добре описує як відбувається співіснування країн між собою. Простір розглядається як середовище, театр та ставка зовнішньої політики. Середовищем вважається територія на якій знаходяться всі держави світу, і кожна територія з яких вважається непорушною. Проте коли інша держава в силу тих чи різних обставин, чи то кліматичних змін на планеті, які вже зараз впливають на людство, чи із за певних ідеологічних чи економічних причин перетинає кордон іншої держави, то на зміну середовищу приходить театр, який трактується як претензії однієї держави на території іншої. Яскравим прикладом цього в сьогоденних міжнародних відносинах можна назвати анексію Криму Росією, війну на Донбасі, чи конфлікт в Сирії.

Також є досить цікавим для мене розділ «Про кількість» та «Про ресурси», адже вони найкраще описують причини виникнення конфліктів в сучасному світі. В сучасному світі, населення якого складає 7.3 мільярди і з кожним днем це число збільшується кількість населення відіграє наразі одну з ключових причин виникнення конфліктів і часу до укладання миру. Вже зараз стає помітною міграція населення з таких країн як Китай чи Індія населення яких є найбільшими в світі, чи виникнення різного роду суперечок через певну територію між ними. І в недалекому майбутньому якщо кількість населення буде дедалі більшати, а території у зв’язку з різними обставинами, такими як зміна клімату, чи глобальне потепління, будуть зменшуватись, то нашу планету чекає все більше і більше воєн, і нажаль з залучення великої кількості учасників. Проте, на сьогоднішній день кількість населення також впливає і на ведення конфлікту між державами. Так, в цьому розділі є досить цікава цитата, яка добре описує кількість населення і його вплив на конфлікт, суть якої зводиться до того, що в конфлікті визначальну роль виконує не кількість, а якість. І в цьому можна провести цікаву паралель з Україно-Російським конфліктом, а саме в тому, що Україна, з її невеликим населення по відношенню до східного сусіда, стримає, хоч і з втратою певних територій, ту військову машину яку направляє до нас Росія.

Не менш важливим в сучасних міжнародних конфліктах є питання ресурсів. Сьогодні, в світі де, через 20-30 років країни вичерпають ресурси планети, такі як нафта, газ, корисні копалини, виникає все більше конфліктів саме через ресурси. Яскравим прикладом можна назвати, конфлікт, на щастя поки що лише дипломатичний, між Росією та Канадою за Арктику, де наразі знаходиться великі поклади нафти і газу. І вже зараз помітно як ці країни нарощують там свою військову присутність, щоб в разі необхідності силою відібрати чи захистити там корисні копалини.

В третій частині книги «Планетарна система в термоядерний вік» для мене були цікавими розділи тринадцятий та сімнадцятий. В одному досить цікаво розповідається про те, на чому побудована сучасна політика в світі, а саме на різного роду блоках і союзах. І цікавим тут для мене було питання долі національної територіальної держави, адже з входом певної країни в той чи інший блок чи союз, вона втрачає частку свого суверенітету. В загальному то, я вважаю що, ця часткова втрата суверенітету є кращим варіантом ніж повна втрата в результаті певної агресії з боку сусідніх держав. Адже з входом в блок чи союз держав, таких як НАТО чи ЄС з частковою втратою суверенітету, яка по великій мірі не впливає на дієздатність держави, країна отримує в рази кращий захист своєї території, ніж якби вона залишалась самостійною. І саме це добре описується в сімнадцятому розділі, а саме про країни які в міру різних обставин вибрали позицію нейтралітету і як це вплинуло на їхнє життя. Яскравим прикладом такої країни, нажаль є Україна, яка за час своєї незалежності сповідувала багатовекторний шлях розвитку і не приєднання до жодного військового блоку, що в результаті призвело до того що ми всі і так добре бачимо і відчуваємо!

Четверта частина книги «Суперечності дипломатико-стратегічної діяльності» загалом досить цікаво описуються методи за допомогою яких відбувається стримування агресора, а в разі виникнення конфлікту, знаходження шляхів вирішення конфлікту і якими методами агресора змушують до миру. Так, в двадцятом і двадцять першому розділах розповідається про найкращий, на мою думку, спосіб стримування агресора і недопущення конфлікту, а саме наявність зброї масового стримування\знищення. І тут же, яскравим прикладом цього є все Україна, яка на час проголошення незалежності мала 3 в світі запас ядерної зброї. І якби нас не роззброїли за Будапештським меморандумом, то я вважаю, що та ситуація яка на сьогодні є в нашій країні була б зовсім іншою. Так, можна довго дискутувати на тему, що нам би просто не дали б мати ядерну зброю чи те, що ми б не змогли тримати економічно весь тогочасний ядерний потенціал країни, але факт залишається фактом, мали б ми така такий важіль стримування, то б до нашої країни відносилися б зовсім інакше.

Український ПолітикБогдан Каминский

Изменилось ли человечество за столетие? Можно ли с уверенностью считать, что международные отношения ХХ века отличаются от международных отношений XXI века? И отличается ли война конца прошлого века от войны сегодня? Все это я постараюсь проанализировать на примере книги Арона Реймона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века, и узнать отличается ведения международной политики, в том числе и в вопросе войны и мира, тогда и сейчас.

В целом эта книга, «Мир и война между нациями» является одним из лучших источников для тех кто интересуется сущностью конфликта, а именно войной и миром, что вызывает войны и как они происходят, а также и международными отношениями в целом и поэтому утверждать что какой-либо определенный раздел мне понравился больше я не могу, ведь в каждой части книги я находил что-то для себя интересное. Однако, в причину того, что книга была написана более 50 лет назад, многое в ней не соответствует сегодняшнему ведению как и войны так и международных отношений, и поэтому я хочу рассказать о том, что по моему мнению, в этой книге лучше всего отражает международные конфликты и вопросы войны и мира сегодня.

И так, в первой части «Понятие и система» достаточно интересным для меня оказался первый и второй раздел, так как именно в нем достаточно основательно рассказывается как происходит ведения международных отношений между странами. И хотя человечество не стоит на месте и с каждым днем развивается, ведения международных отношений происходит почти так же, как и 40 и 50 лет назад, а именно, на трех «китах» дипломатии: силе, мощи и власти. Именно эти элементы как и в прошлом веке так и сейчас страны используют для ведения своих международных отношений и наверняка будут слугуватися ними еще не одно столетие.

Вторая часть книги «Детерминанты и регулярности», по моему мнению наиболее удачно описывает причины возникновения конфликтов, и почти в каждом разделе части можно привести примеры из настоящего. Так, например седьмой раздел «О пространстве» достаточно хорошо описывает как происходит сосуществования стран между собой. Пространство рассматривается как среда, театр и ставка внешней политики. Средой считается территория на которой находятся все государства мира, и каждая территория из которых считается незыблемой. Однако когда другое государство в силу тех или различных обстоятельств, то климатических изменений на планете, которые уже сейчас влияют на человечество, или из за определенных идеологических или экономических причин пересекает границу другого государства, то на смену среде приходит театр, трактуется как претензии одной государства на территории другого. Ярким примером этого в сегодняшних международных отношениях можно назвать аннексию Крыма Россией, войну на Донбассе, или конфликт в Сирии.

Также достаточно интересным для меня был раздел «О количестве» и «О ресурсы», ведь они лучше всего описывают причины возникновения конфликтов в современном мире. В современном мире, население которого составляет 7.3 миллиарда и с каждым днем это число увеличивается количество населения играет сейчас одну из ключевых причин возникновения конфликтов и времени до заключения мира. Уже сейчас становится заметной миграция населения из таких стран как Китай или Индия населения которых являются крупнейшими в мире, или возникновения разного рода споров через определенную территорию между ними. И в скором будущем если население будет все увеличиваться, а территории в связи с различными обстоятельствами, такими как изменение климата, или глобальное потепление, будут уменьшаться, то нашу планету ждет все больше и больше войн, и, к сожалению с привлечением большого количества участников. Однако, на сегодняшний день численность населения также влияет и на ведение конфликта между государствами. Так, в этом разделе есть довольно интересная цитата, которая хорошо описывает население и его влияние на конфликт, суть которой сводится к тому, что в конфликте определяющую роль играет не количество, а качество. И в этом можно провести интересную параллель с Украиной-Российского конфликта, а именно в том, что Украина, с ее небольшим населения по отношению к восточному соседу, сдержит, хотя и с потерей определенных территорий, то военную машину которую направляет к нам Россия.

Не менее важным в современных международных конфликтах вопрос ресурсов. Сегодня, в мире, где, через 20-30 лет страны исчерпают ресурсы планеты, такие как нефть, газ, полезные ископаемые, возникает все больше конфликтов именно из-за ресурсов. Ярким примером можно назвать, конфликт, к счастью пока только дипломатический, между Россией и Канадой за Арктику, где сейчас находится большие залежи нефти и газа. И уже сейчас заметно как эти страны наращивают там свое военное присутствие, чтобы в случае необходимости силой отобрать или защитить там полезные ископаемые.
В третьей части книги «Планетарная система в термоядерный век» для меня были интересными разделы тринадцатый и семнадцатый. В одном довольно интересно рассказывается о том, на чем построена современная политика в мире, а именно на разного рода блоках и союзах. И интересным здесь для меня был вопрос судьбы национальной территориальной государства, ведь с входом определенной страны в тот или иной блок или союз, она теряет часть своего суверенитета. В общем то, я считаю, что эта частичная потеря суверенитета является лучшим вариантом чем полная потеря в результате определенной агрессии со стороны соседних государств. Ведь с входом в блок или союз государств, таких как НАТО или ЕС с частичной потерей суверенитета, которая по большой степени не влияет на дееспособность государства, страна получает в разы лучшую защиту своей территории, чем если бы она оставалась самостоятельной. И именно это хорошо описывается в семнадцатом разделе, а именно о странах которые по мере различных обстоятельств выбрали позицию нейтралитета и как это повлияло на их жизнь. Ярким примером такой страны, к сожалению является Украина, которая за время своей независимости исповедовала многовекторный путь развития и не присоединение ни к одному военному блоке, в результате привело к тому мы все и так хорошо видим и чувствуем!

Четвертая часть книги «Противоречия дипломатика-стратегической деятельности» в целом довольно интересно описываются методы с помощью которых происходит сдерживание агрессора, а в случае возникновения конфликта, нахождение путей решения конфликта и какими методами агрессора заставляют мира. Так, в двадцатом и двадцать первом разделах рассказывается о лучшем, на мой взгляд, способ сдерживания агрессора и недопущение конфликта, а именно наличие оружия массового сдерживания\уничтожения. И тут же, ярким примером этого является все Украине, которая на момент провозглашения независимости имела 3 в мире запас ядерного оружия. И если бы нас не разоружили по Будапештскому меморандуму, то я считаю, что та ситуация которая сегодня есть в нашей стране была бы совсем другой. Так, можно долго дискутировать на тему, что нам бы просто не дали бы иметь ядерное оружие или то, что мы не смогли держать экономически весь тогдашний ядерный потенциал страны, но факт остается фактом, должны мы так такой рычаг сдерживания, то бы к нашей страны относились бы совсем иначе.

Украинский Политик