Вибори Президента США 2016: теорія і практикаВыборы Президента США: теория и практика

Петро Шихов

Президентська кампанія 2016 року в США запам’яталась не лише американцям, але і всій світовій спільноті завдяки докорам одному із кандидатів щодо сексуальних домагань, звинуваченнями щодо корумпованості, побоюваннями стосовно втручання Росії у передвиборчу кампанію, тощо. Саме тому деякі джерела інформації достроково встигли охрестити ці вибори Президента у США найбільш брудними за всю історію держави. На сьогоднішній день відносини між Сполученими Штатами та Україною є важливими у зв’язку з тим, що від результатів виборів залежать взаємовідносини між державами в геополітичному аспекті.

8 листопада відбувся перший етап виборів Президента США. Боротьба тривала між двома основними кандидатами від Республіканської партії Дональдом Трампом і кандидатом від Демократів Гілларі Клінтон.

Теоретичні основи виборів

Згідно виборчого законодавства громадяни США, що мають право голосу, йдуть на виборчі дільниці й голосують за претендента, який їм імпонує. Особливість виборчої системи у цій країні, як і завше, полягає ще і в тому, що голоси пересічних виборців не є вирішальними, адже Президента США обирає також колегія виборників, що складається з 538 представників від 50 штатів і округу Колумбія. Метою будь-якого кандидата є набрати 270 голосів виборників.

Кількість представників від різних штатів у Колегії виборників не є однаковою – вони розподіляються пропорційно щодо кількості населення. Є, наприклад, штат Каліфорнія, який налічує 55 виборників, на противагу штату Вермонт, де виборників усього троє.

Президента США обирають у два етапи. Перший – це голосування громадян на дільницях (де-факто – за виборника). Другий – це голосування виборників за Президента.

На цих виборах Колегія виборників голосуватиме 19 грудня. Практично переможець виборів став відомий за підсумками голосування 8 листопада. Виборник не зобов’язаний підтримувати особу, яка є кандидатом від партії, що його делегувала. Однак в історії американських виборів непослідовні виборники майже не траплялися. Свого часу батьки-засновники США погодили створення Колегії виборників як компроміс між прямим голосуванням громадян і обранням Президента у Конгресі. Підхід позиціонувався як такий, що забезпечує рівноправну участь усіх штатів у виборчому процесі.

У США в більшості штатів діє принцип «переможець отримує все». Він означає, що кандидат, який у тому чи іншому штаті отримав більшість голосів забирає собі голоси всіх виборників цього штату. Як зауважує О. Ремовська, переможця виборів у підсумку визначають саме за кількістю голосів виборників, які він отримав, але не виборців.

У 2016 році на пост Президента Сполучених Штатів Америки претендують чотири кандидати: Гілларі Клінтон (Демократична партія), Дональд Трамп (Республіканська партія), Ґері Джонсон (Лібертаріанська партія) і Джил Стайн (Партія зелених). Як стало традиційним в епоху інформаційних технологій, засоби масової інформації знову відіграють у цих виборах чи не найважливішу роль. Спричинено це тим, що друкована преса, радіо, телебачення, а в останні роки ще й інтернет, у сукупності, на пряму впливають на кінцевий результат виборів, і слугують мостом комунікації кандидата з виборцем.

Битва кандидатів

Найбільшу роль у передвиборній кампанії США в галузі діяльності ЗМІ завжди відіграють дебати між кандидатами, що традиційно влаштовуються та транслюються загальнонаціональними мовниками Штатів у передвиборний період. 2016 рік теж не став винятком, і тому в прямий ефір американського телебачення вийшло три випуски дебатів між Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом, останній з яких навіть побив рейтинговий рекорд по кількості телеглядачів за останні 40 років, яких було близько 81 мільйона.

Перші дебати які відбулися 27 вересня 2016 року були наповнені взаємними звинуваченнями кандидатів. Суперечки виникали навколо багатьох питань, зокрема: гарантії мінімальної заробітної плати, податків, кібератак, відносин з Російською Федерацією та ін.

Торкаючись теми кібератак на сервери Демократичної партії кандидат у Президенти Клінтон була переконана, що за ними стоїть Росія, або Китай. Вона висловила готовність США захищати своїх громадян від подібних випадків. Також знову була піднята тема листування. Трамп звинуватив Клінтон у тому, що вона використовувала особисту пошту для службового листування. Наприкінці дебатів Клінтон згадала і про висловлювання свого опонента про жінок, які підірвали його репутацію.

Другі дебати кандидатів в Президенти розпочались 10 жовтня 2016 року в Сент-Луїсі в Вашингтонському університеті. Ці дебати були особливі бо кандидати відповідали на запитання як присутніх у залі так і користувачів інтернету.

За три дні до дебатів, 7 жовтня, було опубліковане відео де Трамп непристойно висловлювався про жінок. Після цього однопартійці та відомі політики закликали його припинити участь у виборчій кампанії.

Інформаційна агенція «iPress» так описує третій раунд дебатів, що завершився 20 жовтня – кандидати у Президенти посперечалися, зокрема, про право на носіння зброї, права жінок та сексуальних меншин, конфлікт у Сирії та стосунки з Президентом Росії Володимиром Путіним. Крім того, кандидати в Президенти під час третього раунду теледебатів обговорили питання: абортів, національного боргу, системи охорони здоров’я і соціальної допомоги, імміграції, економіки та Верховного суду. Дебати почалися стримано, але згодом переросли у запеклу суперечку. Були присутні взаємні звинувачення по всіх питаннях, особливо навколо другої поправки Конституції США, в якій йдеться про право вільного володіння зброєю. Гілларі Клінтон, продовжуючи політику Президента Обами, хоче ввести суворіший контроль за власниками зброї на відміну від Трампа, який буде відстоювати право вільного володіння зброєю без будь-яких обмежень. Також кандидати обговорили позицію навколо війни у Сирії. Трамп звинуватив опонента у тому, що вона винна у появі Ісламської держави.

Стосовно впливу на виборчий процес інтернету, то варто сказати, що найсильнішим ударом по рейтингу Клінтон стали публікації організації WikiLeaks, що оприлюднила десять частин листування глави передвиборного штабу кандидата в президенти США від Демократичної партії Джона Подести з Гілларі Клінтон. У цілому WikiLeaks оприлюднила понад 15 тисяч електронних листів.

Найголовнішим з цього листування було те, що Клінтон у них вказала про два напрямки політики: ту, про яку вона говорить народу, і ту – якою вона буде займатись насправді.

Перемога Трампа та плани на каденцію

На першому етапі виборів з великим відривом переміг кандидат від республіканців Дональд Трамп. Майже ніхто не хотів та не очікував його перемоги. Вже зараз можна побачити наслідки його майбутнього президентства. Після виборів Трамп різко змінив свою риторику щодо зовнішньої політики США. Якщо раніше він схвалював політику Путіна на рахунок окупації Криму, то зараз робить заяви щодо вирішення конфлікту в Україні та повернення окупованого півострова. У вирішенні конфлікту в Сирії Трамп зробив заяву стосовно того, що США не збираються воювати з Башаром Асадом і підтримувати опозицію бо це призведе до конфлікту з Росією, а пріоритетом є знищення «Ісламської держави».

Політика Дональда Трампа, щодо мігрантів не зазнала змін. Він заявив про намір депортувати або посадити в тюрми близько 3 мільйонів людей. Звісно, плани на політичну діяльність Трампа, в дечому не співпадають з його однопартійцями. Республіканська партія завжди підтримувала рішення стосовно надання як військової так і політичної підтримки Україні. Республіканці завжди негативно відгукувались, щодо політики Путіна та його адміністрації, а особливо після окупації Криму та війні у Сирії. Тому у майбутнього Президента може виникнути конфлікт із партією котра висунула його як кандидата.

Український Політик

«ЄвроРосія», або як Російська Федерація розвалює Європу зсередини«ЄвроРосія», або як Російська Федерація розвалює Європу зсередини

Петро Шихов

Росія, як найбільша країна світу, завжди намагалась нав’язати свою зовнішню політику всьому світу. Навіть на сьогоднішній день можемо бачити наслідки такої діяльності: анексія Криму, війна на Донбасі. Все це є явними проявами загарбницької політики Кремля по відношенню до України та світу в цілому. Прихована політика адміністрації Путіна полягає в поступовому знищенні сьогоднішніх союзників України. Втручання у внутрішню політику Європейського союзу, а особливо країн-членів, проявляється просто зараз — результати вже дають про себе знати.

На теренах Європи давно працює російське інформаційне та пропагандистське лобі. Якщо в Україні і ЄС до Революції Гідності та війни на Донбасі на це не надто звертали уваги, або навіть не помічали, то зараз ситуація кардинально змінилась. Російська пропагандистська машина запрацювала на повну потужність і почала активну інформаційну війну проти демократичних сил Заходу. Навіть в самій Європі, яка мала захищати свої інтереси, з’являлись російські канали, наприклад рупор Кремля «Russia Today» та «Спутник», що мають дуже великий вплив в інформаційному просторі ЄС. Однак, є багато інших, значно підступніших медіа-ресурсів, які, на перший погляд, не асоціюються з Росією.

Як відомо, Кремль останнім часом активізував максимум своїх лобістських потужностей в Європі. Особливо це стосується виходу Великобританії з ЄС. Постійне підігрівання антиєвропейських настроїв на фоні, начебто, скорого розпаду єдиної Європи та збільшення кількості мігрантів призвело до того, що правоцентристські рухи почали набувати популярності та збільшувати кількість прихильників. Ця тема дуже сильно розкручена в російських ЗМІ за останній рік. Санкції, які були введені проти Росії, після анексії Криму, майже не допомагають боротися проти тотальної пропаганди щодо окупації, що відбулася згідно та з дотриманням вимог міжнародного права. Те саме стосується і війни на Донбасі, виправдання якої активно висвітлюється, а вина покладається на «київську хунту», яка прийшла до влади шляхом державного перевороту.

Пропаганда Кремля, яка поширюється, природно, через ЗМІ на цьому не закінчується. Росія, в обличчі найвищого керівництва, керує деякими європейськими політиками, вченими та експертами, які лобіюють вимоги Москви, та під копірку розкручують ключові меседжі російської пропаганди. Проявом цього, звісно ж, є акцентування уваги на темі окупації Криму, або тем які із цим пов’язані.

В країнах Європи вплив Кремля відчувається по різному, в залежності від обставин. Дуже сильна позиція Москви проявляється у Франції, де партія Національний фронт на чолі із Марін Ле Пен офіційно заявила свою позицію по Криму та міграційному питанню. В ексклюзивному інтерв’ю телеканалу «Russia Today» вона заявила «Цілком ймовірно, що Франція визнає Крим російським, якщо я стану президентом Франції». Також вона висловила позицію по майбутньому ЄС акцентуючи увагу на те, що це міжнародне утворення розвалюється саме по собі. Євроскептиків вистачає не тільки у Франції, а і в Нідерландах, де за їх ініціативи був проведений референдум щодо Угоди про асоціацію України з ЄС. Також не можна забувати про вихід Великобританії з ЄС, де ця тема піднімається не перший рік і це можна вважати однією із перемог російського лобі та пропаганди. Після зазначеної події євроскептики почали піднімати голову по всій Європі, і це стало великою загрозою для ЄС.

Загрозою для цілісності Європи є також присутність ідей «панславізму» на Балканах. Особливо це стосується таких країн як Румунія і Болгарія, де вплив Росії зберігається ще з радянських часів. Значно інтенсивніший вплив відбувається на Балтійському напрямку, де проросійські організації мають вагу серед місцевого російськомовного населення. В Латвії це об’єднання «Центр согласия», а також вплив на думку виборців має «Русский союз Латвии». В Литві представництвом росіян, за безпосередньої підтримки Москви, є партії «Русский альянс» та «Союз русских Литвы», а в Естонії вони представлені Центристською партією. Ці процеси мають більш глибокі корені, але країнам Балтії пощастило з участю у Північноатлантичному альянсі який захистить ці держави в разі російської агресії.

Збільшення чисельності євроскептиків проявляється не тільки в самих державах, а і на загальноєвропейському рівні. Європейський парламент з кожним скликанням поповнюється людьми які мають за мету розпустити Європейський союз як політичне утворення. Серед них є і Марін Ле Пен, про погляди якої зазначено вище. Опозиція, яка має місце на даний час, має 276 представників з 751, і, скоріш за все, їхня кількість буде збільшуватись, тому що популярність правоцентристів постійно зростає на фоні міграційної кризи.

Євроскептицизм проявляється і на місцевому рівні у самих європейських державах. Зі свого власного досвіду скажу, що перед проведенням «праймеріз» в терористичній організації «ДНР» в Донецьк прибуло два депутати від німецьких земель та громадянин Фінляндії що розказували про свою позицію по анексії півострова Крим, та «здивувалися», що в «ДНР» демократія стоїть на вищому рівні ніж в Німеччині та Фінляндії. Також під час голосування на «праймеріз» були присутні і навіть голосували фін та француженка, яким зробили «виключення з правил».

Адміністративно-територіальні одиниці деяких країн Євросоюзу теж виражають підтримку російській політиці. Наприклад, деякі депутати від областей Ломбардія, Венето, Лігурії, Тоскани та Емілії-Романьї з 14 по 16 жовтня 2016 року прибули до окупованого Криму де проходили ділові переговори з «першими особами» анексованого півострова. 18 травня 2016 року італійська область Венето, більшістю голосів, схвалила резолюцію, що закликає італійський уряд визнати Крим територією Росії, на черзі стоїть і Ломбардія.

Євроскептицизм на сьогоднішній день набуває все більших обертів на фоні європейської кризи і вже зараз ми можемо бачити плоди їхньої діяльності. Тому виникає питання, навіщо Україні вступати у Європейський союз якщо він втрачає свою стабільність? Звісно, ми повинні переймати політичний та економічний досвід Європи і цінності які вони пропонують аби збудувати дійсно європейську Україну. Але якщо Росія в найближчому майбутньому не перестане впливати на європейську політику то ми побачимо зовсім іншу Європу.

Український Політик
Петро Шихов

Росія, як найбільша країна світу, завжди намагалась нав’язати свою зовнішню політику всьому світу. Навіть на сьогоднішній день можемо бачити наслідки такої діяльності: анексія Криму, війна на Донбасі. Все це є явними проявами загарбницької політики Кремля по відношенню до України та світу в цілому. Прихована політика адміністрації Путіна полягає в поступовому знищенні сьогоднішніх союзників України. Втручання у внутрішню політику Європейського союзу, а особливо країн-членів, проявляється просто зараз — результати вже дають про себе знати.

На теренах Європи давно працює російське інформаційне та пропагандистське лобі. Якщо в Україні і ЄС до Революції Гідності та війни на Донбасі на це не надто звертали уваги, або навіть не помічали, то зараз ситуація кардинально змінилась. Російська пропагандистська машина запрацювала на повну потужність і почала активну інформаційну війну проти демократичних сил Заходу. Навіть в самій Європі, яка мала захищати свої інтереси, з’являлись російські канали, наприклад рупор Кремля «Russia Today» та «Спутник», що мають дуже великий вплив в інформаційному просторі ЄС. Однак, є багато інших, значно підступніших медіа-ресурсів, які, на перший погляд, не асоціюються з Росією.

Як відомо, Кремль останнім часом активізував максимум своїх лобістських потужностей в Європі. Особливо це стосується виходу Великобританії з ЄС. Постійне підігрівання антиєвропейських настроїв на фоні, начебто, скорого розпаду єдиної Європи та збільшення кількості мігрантів призвело до того, що правоцентристські рухи почали набувати популярності та збільшувати кількість прихильників. Ця тема дуже сильно розкручена в російських ЗМІ за останній рік. Санкції, які були введені проти Росії, після анексії Криму, майже не допомагають боротися проти тотальної пропаганди щодо окупації, що відбулася згідно та з дотриманням вимог міжнародного права. Те саме стосується і війни на Донбасі, виправдання якої активно висвітлюється, а вина покладається на «київську хунту», яка прийшла до влади шляхом державного перевороту.

Пропаганда Кремля, яка поширюється, природно, через ЗМІ на цьому не закінчується. Росія, в обличчі найвищого керівництва, керує деякими європейськими політиками, вченими та експертами, які лобіюють вимоги Москви, та під копірку розкручують ключові меседжі російської пропаганди. Проявом цього, звісно ж, є акцентування уваги на темі окупації Криму, або тем які із цим пов’язані.

В країнах Європи вплив Кремля відчувається по різному, в залежності від обставин. Дуже сильна позиція Москви проявляється у Франції, де партія Національний фронт на чолі із Марін Ле Пен офіційно заявила свою позицію по Криму та міграційному питанню. В ексклюзивному інтерв’ю телеканалу «Russia Today» вона заявила «Цілком ймовірно, що Франція визнає Крим російським, якщо я стану президентом Франції». Також вона висловила позицію по майбутньому ЄС акцентуючи увагу на те, що це міжнародне утворення розвалюється саме по собі. Євроскептиків вистачає не тільки у Франції, а і в Нідерландах, де за їх ініціативи був проведений референдум щодо Угоди про асоціацію України з ЄС. Також не можна забувати про вихід Великобританії з ЄС, де ця тема піднімається не перший рік і це можна вважати однією із перемог російського лобі та пропаганди. Після зазначеної події євроскептики почали піднімати голову по всій Європі, і це стало великою загрозою для ЄС.

Загрозою для цілісності Європи є також присутність ідей «панславізму» на Балканах. Особливо це стосується таких країн як Румунія і Болгарія, де вплив Росії зберігається ще з радянських часів. Значно інтенсивніший вплив відбувається на Балтійському напрямку, де проросійські організації мають вагу серед місцевого російськомовного населення. В Латвії це об’єднання «Центр согласия», а також вплив на думку виборців має «Русский союз Латвии». В Литві представництвом росіян, за безпосередньої підтримки Москви, є партії «Русский альянс» та «Союз русских Литвы», а в Естонії вони представлені Центристською партією. Ці процеси мають більш глибокі корені, але країнам Балтії пощастило з участю у Північноатлантичному альянсі який захистить ці держави в разі російської агресії.

Збільшення чисельності євроскептиків проявляється не тільки в самих державах, а і на загальноєвропейському рівні. Європейський парламент з кожним скликанням поповнюється людьми які мають за мету розпустити Європейський союз як політичне утворення. Серед них є і Марін Ле Пен, про погляди якої зазначено вище. Опозиція, яка має місце на даний час, має 276 представників з 751, і, скоріш за все, їхня кількість буде збільшуватись, тому що популярність правоцентристів постійно зростає на фоні міграційної кризи.

Євроскептицизм проявляється і на місцевому рівні у самих європейських державах. Зі свого власного досвіду скажу, що перед проведенням «праймеріз» в терористичній організації «ДНР» в Донецьк прибуло два депутати від німецьких земель та громадянин Фінляндії що розказували про свою позицію по анексії півострова Крим, та «здивувалися», що в «ДНР» демократія стоїть на вищому рівні ніж в Німеччині та Фінляндії. Також під час голосування на «праймеріз» були присутні і навіть голосували фін та француженка, яким зробили «виключення з правил».

Адміністративно-територіальні одиниці деяких країн Євросоюзу теж виражають підтримку російській політиці. Наприклад, деякі депутати від областей Ломбардія, Венето, Лігурії, Тоскани та Емілії-Романьї з 14 по 16 жовтня 2016 року прибули до окупованого Криму де проходили ділові переговори з «першими особами» анексованого півострова. 18 травня 2016 року італійська область Венето, більшістю голосів, схвалила резолюцію, що закликає італійський уряд визнати Крим територією Росії, на черзі стоїть і Ломбардія.

Євроскептицизм на сьогоднішній день набуває все більших обертів на фоні європейської кризи і вже зараз ми можемо бачити плоди їхньої діяльності. Тому виникає питання, навіщо Україні вступати у Європейський союз якщо він втрачає свою стабільність? Звісно, ми повинні переймати політичний та економічний досвід Європи і цінності які вони пропонують аби збудувати дійсно європейську Україну. Але якщо Росія в найближчому майбутньому не перестане впливати на європейську політику то ми побачимо зовсім іншу Європу.

Український Політик

Майбутнє крізь призму минулого: російсько-український прикладМайбутнє крізь призму минулого: російсько-український приклад

Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик
Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик

Чим виправдовується війна?Чем оправдывается война?

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

«Войовничість» Росії: перспективи діалогу з ворогомВоинственность России: перспективы диалога с врагом

Петро Шихов

Унаслідок появи концепції «русского мира» та «русской весны» і їхнього прояву в міжнародній політиці постало питання: звідки вони з’явились? В Україні це питання стоїть дуже гостро тому, що ми стали невід’ємною частиною їх прояву. Це стосується анексії Криму та появи терористичних організацій ДНР та ЛНР. Тому дуже цікавим є вивчення генези цього питання.

Росія як державне утворення на протязі всього свого існування вела війни проти інших народів та націй. Починаючи від Московії закінчуючи Російською Федерацією вона завжди нав’язувала свою волю за допомогою зброї. Із самого початку це була боротьба за «життєвий простір», яка згодом перетворилась у «збирання давньоруських земель». Московський улус довгий час підкорявся волі свого господаря – золотоординського хана. На його амбіційність також дуже вплинула концепція «Москва – третій Рим». Відтепер Московія вважала себе спадкоємницею не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії. Це наклало відбиток на подальші завоювання та збільшило її агресивність.

Після Північної війни Московія перетворилась на Російську імперію, і разом з нею з’явились «імперські амбіції», які перетворили її на авторитетну європейську державу. Відтоді її території постійно розширювались за рахунок земель колишнього хазяїна та території України. Російська імперія досягла апогею у своїх завоюваннях у 1914 році, перед Великою війною. За більш ніж 300 років свого існування більшість часу вона провела у війнах, починаючи від Північної і закінчуючи Першою світовою.

Унаслідок перетворення Росії із монархічної імперії на радянську її войовничість не зникла, а переродилась. Ідею «третього Риму» замінили «світовою соціалістичною революцією» та продовжили воювати і знищувати інші нації та народи. Після Другої світової ситуація кардинально змінилась. З’явилась ядерна і термоядерна зброя. Замість війни явної почалась війна «холодна», але апетити імперії зростали разом із кількістю зброї. Змінилась ціль – розповсюдження комуністичної ідеології, коли колишні союзники стали смертельними ворогами. Створення нової зброї завжди створювало занепокоєння з боку суперника. Могутність одної держави завжди приводить до агресивної поведінки іншої. Так було і у 1962 році під час Кубинської кризи коли через розміщення американської ядерної зброї в Туреччині СРСР у відповідь розмістила її на Кубі.

Росія у всіх своїх іпостасях завжди себе комусь протиставляла. Подібна «ворожість позиції» завжди відрізняла її серед інших держав. Вона бачила навколо себе потенційних ворогів, які, начебто, посягали на її території.

Теперішнім «ворогом» Росії є Північноатлантичний альянс. Замість ідеї третього Риму та соціалізму прийшла нова – ідея «русского мира» яка об’єднала всі старі. Сучасна Московія вважає себе спадкоємницею СРСР та Російської імперії і розробляє план щодо повернення територій які їм належали. Після анексії українського Криму почалась так звана «руська весна», яка продовжилась у вигляді війни на Донбасі.

В книзі Арона Реймона «Мир і війна між націями» можна знайти такі критерії войовничості нації: призвичаєність до жорстокості, агресивність, суворість або вплив військової моралі і тенденція до деспотизму або централізації. Призвичаєність до жорстокості виникає з релігійних ритуалів, спектаклів, спорту. В Росії це проявляється в тому, що церква як інститут який має пропагувати мир, любов до ближнього освячує зброю, військову техніку та наставляє іти на війну, спектаклі які ставляться в Москві про війну на Донбасі, що прославляють «героїв Новоросії». Агресивність проявляється в частоті імперських війн, та війн між державами. Як я вже писав вище, Росія майже ніколи не переставала воювати, навіть після розпаду СРСР. Війни у Придністров’ї, Чечні, Абхазії, Осетії та на Донбасі показують, що навіть після того як Російська Федерація проголосила себе демократичною державою, воювати вона не перехотіла. Тенденція до деспотизму або централізації розкривається в наявності або відсутності конституційних обмежень застосуванню влади. Російська «демократія» завжди проявляла тенденції до централізму. Вона є президентською республікою, але владу останні 15 років тримає одна людина разом із партією своїх посіпак які йому прислуговують. По суті законодавча гілка влади в Росії не має сенсу існувати, вона є лише показником того, що в РФ є начебто вільні вибори.

Будь-який «діалог» з Росією неможливий з декількох причин, а саме:

— Росія веде завойовницькі війни більше 150 років. Там вже сформувалася «нація війни». Її ціль – знищити Україну як незалежну державу;

— для того щоб правителю Росії залишитися на «престолі» постійно треба показувати перемоги. Якщо успіхів не буде то царя замінять. Тому військові перемоги є пріоритетним завданням для Росії задля збереження стабільності всередині держави;

— Україна знаходиться у сфері інтересу Росії, і це створює проблеми для зовнішньої політики нашої держави. Росіяни вважають українців «молодшими братами» і не хочуть нас відпускати. Навіть приводом до анексії Криму вони вважали те, що американці будуть будувати там свої бази які можуть зашкодити безпеці самої Росії, а війни на Сході нашої країни «защитой русскоговорящего населения»;

— з Росією не можна вести ніякої правдивої розмови, бо вона давно погрузла в інформаційній облуді, зробивши зі своїх ЗМІ машину пропаганди і брехні, для якої далекі журналістські стандарти і правила подання об’єктивної інформації. Вони просто виконують розпорядження зверху, які надходять їм у вигляді директив або т.зв «джинси».

І на останок, Росія сама не піде з нами на діалог адже ціль війни у тому, щоб нав’язати свою волю переможеному.

Український ПолітикПетр Шихов

Унаслідок появи концепції «русского мира» та «русской весны» і їхнього прояву в міжнародній політиці постало питання: звідки вони з’явились? В Україні це питання стоїть дуже гостро тому, що ми стали невід’ємною частиною їх прояву. Це стосується анексії Криму та появи терористичних організацій ДНР та ЛНР. Тому дуже цікавим є вивчення генези цього питання.

Росія як державне утворення на протязі всього свого існування вела війни проти інших народів та націй. Починаючи від Московії закінчуючи Російською Федерацією вона завжди нав’язувала свою волю за допомогою зброї. Із самого початку це була боротьба за «життєвий простір», яка згодом перетворилась у «збирання давньоруських земель». Московський улус довгий час підкорявся волі свого господаря – золотоординського хана. На його амбіційність також дуже вплинула концепція «Москва – третій Рим». Відтепер Московія вважала себе спадкоємницею не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії. Це наклало відбиток на подальші завоювання та збільшило її агресивність.

Після Північної війни Московія перетворилась на Російську імперію, і разом з нею з’явились «імперські амбіції», які перетворили її на авторитетну європейську державу. Відтоді її території постійно розширювались за рахунок земель колишнього хазяїна та території України. Російська імперія досягла апогею у своїх завоюваннях у 1914 році, перед Великою війною. За більш ніж 300 років свого існування більшість часу вона провела у війнах, починаючи від Північної і закінчуючи Першою світовою.

Унаслідок перетворення Росії із монархічної імперії на радянську її войовничість не зникла, а переродилась. Ідею «третього Риму» замінили «світовою соціалістичною революцією» та продовжили воювати і знищувати інші нації та народи. Після Другої світової ситуація кардинально змінилась. З’явилась ядерна і термоядерна зброя. Замість війни явної почалась війна «холодна», але апетити імперії зростали разом із кількістю зброї. Змінилась ціль – розповсюдження комуністичної ідеології, коли колишні союзники стали смертельними ворогами. Створення нової зброї завжди створювало занепокоєння з боку суперника. Могутність одної держави завжди приводить до агресивної поведінки іншої. Так було і у 1962 році під час Кубинської кризи коли через розміщення американської ядерної зброї в Туреччині СРСР у відповідь розмістила її на Кубі.

Росія у всіх своїх іпостасях завжди себе комусь протиставляла. Подібна «ворожість позиції» завжди відрізняла її серед інших держав. Вона бачила навколо себе потенційних ворогів, які, начебто, посягали на її території.

Теперішнім «ворогом» Росії є Північноатлантичний альянс. Замість ідеї третього Риму та соціалізму прийшла нова – ідея «русского мира» яка об’єднала всі старі. Сучасна Московія вважає себе спадкоємницею СРСР та Російської імперії і розробляє план щодо повернення територій які їм належали. Після анексії українського Криму почалась так звана «руська весна», яка продовжилась у вигляді війни на Донбасі.

В книзі Арона Реймона «Мир і війна між націями» можна знайти такі критерії войовничості нації: призвичаєність до жорстокості, агресивність, суворість або вплив військової моралі і тенденція до деспотизму або централізації. Призвичаєність до жорстокості виникає з релігійних ритуалів, спектаклів, спорту. В Росії це проявляється в тому, що церква як інститут який має пропагувати мир, любов до ближнього освячує зброю, військову техніку та наставляє іти на війну, спектаклі які ставляться в Москві про війну на Донбасі, що прославляють «героїв Новоросії». Агресивність проявляється в частоті імперських війн, та війн між державами. Як я вже писав вище, Росія майже ніколи не переставала воювати, навіть після розпаду СРСР. Війни у Придністров’ї, Чечні, Абхазії, Осетії та на Донбасі показують, що навіть після того як Російська Федерація проголосила себе демократичною державою, воювати вона не перехотіла. Тенденція до деспотизму або централізації розкривається в наявності або відсутності конституційних обмежень застосуванню влади. Російська «демократія» завжди проявляла тенденції до централізму. Вона є президентською республікою, але владу останні 15 років тримає одна людина разом із партією своїх посіпак які йому прислуговують. По суті законодавча гілка влади в Росії не має сенсу існувати, вона є лише показником того, що в РФ є начебто вільні вибори.

Будь-який «діалог» з Росією неможливий з декількох причин, а саме:
— Росія веде завойовницькі війни більше 150 років. Там вже сформувалася «нація війни». Її ціль – знищити Україну як незалежну державу;
— для того щоб правителю Росії залишитися на «престолі» постійно треба показувати перемоги. Якщо успіхів не буде то царя замінять. Тому військові перемоги є пріоритетним завданням для Росії задля збереження стабільності всередині держави;
— Україна знаходиться у сфері інтересу Росії, і це створює проблеми для зовнішньої політики нашої держави. Росіяни вважають українців «молодшими братами» і не хочуть нас відпускати. Навіть приводом до анексії Криму вони вважали те, що американці будуть будувати там свої бази які можуть зашкодити безпеці самої Росії, а війни на Сході нашої країни «защитой русскоговорящего населения»;
— з Росією не можна вести ніякої правдивої розмови, бо вона давно погрузла в інформаційній облуді, зробивши зі своїх ЗМІ машину пропаганди і брехні, для якої далекі журналістські стандарти і правила подання об’єктивної інформації. Вони просто виконують розпорядження зверху, які надходять їм у вигляді директив або т.зв «джинси».

І на останок, Росія сама не піде з нами на діалог адже ціль війни у тому, щоб нав’язати свою волю переможеному.

Украинский Политик

«Влада народу, влада через народ і для народу»«Власть народу, власть через народ и для народа»

Петро Шихов

Влада народу, влада через народ і для народу

Тема національної ідеї вже багато років вкрай актуальна для України. Але, на жаль, за 25 років незалежності нашої держави ніхто так і не зміг створити сильну, єдину, об’єднуючу національну ідею. Різні політичні сили за час їхнього перебування у Верховній Раді пропонували різні національні ідеї, але всі вони сприймалися лише невеликою частиною населення, або не сприймалися зовсім, бо народні обранці завжди піклувалися та піклуються лише про власні рейтинги та місця у парламенті. Люди хочуть, щоб до них дослухалися, а не маніпулювали ними. Вони бажають народної влади, а не кримінально-олігархічної як це завжди було в Україні. Кожен адекватний громадянин бажає гідного життя, а не зубожіння.

У нашого народу є характерна споконвічна риса — довіряти владі, наївно думаючи, що все зроблять за них (як звикли ще за радянських часів). Сьогодні основною об’єднуючою ідеєю є відновлення територіальної цілісності України, в умовах неоголошеної війни з Росією. Але постає питання, якою вона буде після закінчення війни?

На мою думку, національна ідея Української держави повинна бути прийнята на державному рівні і висловлювати інтереси усієї нації. Тому я пропоную на розгляд свій погляд на те які завдання повинна виконувати національна ідея України.

Першим її завданням має бути, як було зазначено вище, відновлення територіальної цілісності, але дія цього завдання повинна припинитись разом із війною. Я вважаю, що війна закінчиться тільки тоді, коли Україна проведе реальні реформи та стане потужною державою не тільки у військовому а і економічному плані. Лише тоді на окупованих територіях відбудеться внутрішній бунт і ці території повернуться у склад України.

Другим пунктом, у національній ідеї, повинно стати реальне проголошення людини як найвищої цінності, її інтересів, прав і свобод. Це передбачає відсутність у ній шовінізму, расизму та будь-якої форми дискримінації.

Третій пункт полягає в тому, що повинна проводитись просвітницька політика для того, щоб кожна окрема людина ототожнювала себе з нацією, бо нація – це обʼєднуючий чинник в державі. Характерною ознакою цьому стане створення умов для поширення української мови, та збереження національної ідентичності шляхом просвітництва через освітні заклади та культурно-просвітницькі програми.

По-четверте треба відкрито ставити питання про національну ідею не стільки виходячи з минулого, а навіть із сьогодення. Потрібно будувати проекцію на майбутнє, бо національна ідея повинна передбачати стратегію розвитку держави і нації. Ми будуємо Україну не для себе, а для тих хто прийде після нас і українці повинні вирішити яку державу ми залишимо своїм нащадкам.

Пʼятим завданням повинно бути те, що Україна має стати дійсно самостійною державою, з незалежною зовнішньою та внутрішньою політиками, щоб ніхто не мав права втручатись у них і не вказував як нам потрібно жити. Поважати культуру та традиції інших національностей, які проживають на території України. Народ сам повинен визначити яким шляхом йому рухатись далі. Яскравим прикладом того як має відбуватись державотворення є Ісландія. Ісландці, без участі політиків та юристів, самі написали собі народну Конституцію та самостійно вийшли з кризи 2008 року. Тоді ж було арештовано чиновників і банкірів винних у тому, що народ заборгував світу величезну суму коштів.

Також, держава зобовʼязана створювати рівні умови для всіх громадян. Наприклад, у тому ж мовному питанні повинні бути однакові можливості для вивчення і використання російської, англійської, французької та інших мов, які громадяни вважають своїми рідними чи які хочуть опанувати.

І хай на сьогоднішній день ми можемо констатувати, що ідеї яка б об’єднала націю не існує, а в цей же час хтось і далі сидить і терпеливо споглядає, як нас годують обіцянками та лякають війною задля того, аби влада панамських патріотів і далі виводила наші гроші в офшори, скорочувала робочі місця і соціальні виплати. В повному роздратуванні від цих ганебних речей я вбачаю доцільною свою національну ідею, і переконаний в тому, що тільки повне перезавантаження економіки, зміна системи та народна Конституція може дати свій нищівний ефективний результат. А всіх зрадників та конформістів, що не бажають змін своїй країні і сприяють її занепаду, чекає безапеляційність все нових і нових вогнищ барикад, куди їх заживо закидатиме нова генерація українців, що не хоче бути рабами на своїй власній землі. Слава нації! Смерть ворогам!

Український ПолітикПетро Шихов

Влада народу, влада через народ і для народу

Тема національної ідеї вже багато років вкрай актуальна для України. Але, на жаль, за 25 років незалежності нашої держави ніхто так і не зміг створити сильну, єдину, об’єднуючу національну ідею. Різні політичні сили за час їхнього перебування у Верховній Раді пропонували різні національні ідеї, але всі вони сприймалися лише невеликою частиною населення, або не сприймалися зовсім, бо народні обранці завжди піклувалися та піклуються лише про власні рейтинги та місця у парламенті. Люди хочуть, щоб до них дослухалися, а не маніпулювали ними. Вони бажають народної влади, а не кримінально-олігархічної як це завжди було в Україні. Кожен адекватний громадянин бажає гідного життя, а не зубожіння.

У нашого народу є характерна споконвічна риса — довіряти владі, наївно думаючи, що все зроблять за них (як звикли ще за радянських часів). Сьогодні основною об’єднуючою ідеєю є відновлення територіальної цілісності України, в умовах неоголошеної війни з Росією. Але постає питання, якою вона буде після закінчення війни?

На мою думку, національна ідея Української держави повинна бути прийнята на державному рівні і висловлювати інтереси усієї нації. Тому я пропоную на розгляд свій погляд на те які завдання повинна виконувати національна ідея України.

Першим її завданням має бути, як було зазначено вище, відновлення територіальної цілісності, але дія цього завдання повинна припинитись разом із війною. Я вважаю, що війна закінчиться тільки тоді, коли Україна проведе реальні реформи та стане потужною державою не тільки у військовому а і економічному плані. Лише тоді на окупованих територіях відбудеться внутрішній бунт і ці території повернуться у склад України.

Другим пунктом, у національній ідеї, повинно стати реальне проголошення людини як найвищої цінності, її інтересів, прав і свобод. Це передбачає відсутність у ній шовінізму, расизму та будь-якої форми дискримінації.

Третій пункт полягає в тому, що повинна проводитись просвітницька політика для того, щоб кожна окрема людина ототожнювала себе з нацією, бо нація – це обʼєднуючий чинник в державі. Характерною ознакою цьому стане створення умов для поширення української мови, та збереження національної ідентичності шляхом просвітництва через освітні заклади та культурно-просвітницькі програми.

По-четверте треба відкрито ставити питання про національну ідею не стільки виходячи з минулого, а навіть із сьогодення. Потрібно будувати проекцію на майбутнє, бо національна ідея повинна передбачати стратегію розвитку держави і нації. Ми будуємо Україну не для себе, а для тих хто прийде після нас і українці повинні вирішити яку державу ми залишимо своїм нащадкам.

Пʼятим завданням повинно бути те, що Україна має стати дійсно самостійною державою, з незалежною зовнішньою та внутрішньою політиками, щоб ніхто не мав права втручатись у них і не вказував як нам потрібно жити. Поважати культуру та традиції інших національностей, які проживають на території України. Народ сам повинен визначити яким шляхом йому рухатись далі. Яскравим прикладом того як має відбуватись державотворення є Ісландія. Ісландці, без участі політиків та юристів, самі написали собі народну Конституцію та самостійно вийшли з кризи 2008 року. Тоді ж було арештовано чиновників і банкірів винних у тому, що народ заборгував світу величезну суму коштів.

Також, держава зобовʼязана створювати рівні умови для всіх громадян. Наприклад, у тому ж мовному питанні повинні бути однакові можливості для вивчення і використання російської, англійської, французької та інших мов, які громадяни вважають своїми рідними чи які хочуть опанувати.

І хай на сьогоднішній день ми можемо констатувати, що ідеї яка б об’єднала націю не існує, а в цей же час хтось і далі сидить і терпеливо споглядає, як нас годують обіцянками та лякають війною задля того, аби влада панамських патріотів і далі виводила наші гроші в офшори, скорочувала робочі місця і соціальні виплати. В повному роздратуванні від цих ганебних речей я вбачаю доцільною свою національну ідею, і переконаний в тому, що тільки повне перезавантаження економіки, зміна системи та народна Конституція може дати свій нищівний ефективний результат. А всіх зрадників та конформістів, що не бажають змін своїй країні і сприяють її занепаду, чекає безапеляційність все нових і нових вогнищ барикад, куди їх заживо закидатиме нова генерація українців, що не хоче бути рабами на своїй власній землі. Слава нації! Смерть ворогам!

Український Політик