Президент Порошенко: на екваторіПрезидент Порошенко: на экваторе

Максим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український ПолітикМаксим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український Політик

Фільм «Волинь»: фактор СмажовскогоФільм «Волинь»: фактор Смажовского

Максим Левченко

Про скандальний польський фільм «Волинь» останніми тижнями не писав лише лінивий. Сумарно, зроблено безліч спроб зрозуміти, яким чином цей фільм позначиться на відносинах українського та польського народів, і що ним хотів сказати режисер Войцех Смажовский. Я ж пропоную поглянути на цей фільм ще й під кутом зору, кому він може бути вигідним і як цей режисер взагалі прийшов до ідеї зняти цей фільм.

Насамперед, пройдемось по творчій біографії цього режисера, сценариста та документаліста. Войцех Смажовский гучно заявив про себе як режисера лише в 2000-х роках. Його фільми «Весілля», «Поганий дім», «Ружа», «Дорожній патруль» і «Пісні питущих» оголили важливі аспекти польської ідентичності, і водночас принесли славу самому Смажовскому. Після цих фільмів польського режисера почали позиціонувати як одного з найяскравіших представників гостросоціального кінематографу у посткомуністичній Польщі. Його перші проби ремесла припали на т.зв період «другого дихання» польського кінематографу, зокрема появи в країні інституту кіномистецтва, метою якого стало забезпечення фінансування і виробництва фільмів, підтримка обдарований режисерів і просування польського кіно у світі.

У 2004 році Смажовский, який «сумнівався, чи варто знімати фільм в офіційній системі» (тобто, з достатнім фінансуванням) відзняв картину «Весілля», що стала чи не першим незалежним малобюджетним кінодебютом поляків. Фільм був відзначений на кінофестивалі в Локарно і приніс режисерові несподіване визнання в Польщі. Крім того, фільм «Весілля» отримав спеціальний приз журі та приз за кращу чоловічу роль на кінофестивалі в Гдині, сім головних польських кінопремій «Орел» і премію «Паспорт» журналу «Polityka». Відтоді Войцех Смажовский вже офіційно долучився до когорти відомих польських режисерів.

Варто відмітити, що попередня стрічка Смажовский «Ружа» (2011 р виходу в прокат) присвячувалася злочинам Червоної армії в Північній Пруссії та, звісно, боротьбі Армії Крайової за нову повоєнну Польщу. За своєрідним авторським наголосом, червоноармійці на екрані співають там, чомусь, доброю українською мовою, хоча з не меншим успіхом могли б співати російською чи будь-якою іншою мовою, що історично була поширена в її лавах. Проте цей фільм справив неабияке враження на поляків.

Так поступово, стрічка за стрічкою, польський режисер визрів до зйомок свого нового фільму «Волинь». В поширених колах у Польщі Смажовский відомий як автор кіно, що, висвітлюючи трагічні сторінки минулого, схильний перебільшувати явища. Подейкують, що йдеться про фільми, які навряд чи глядачі потенційно хочуть дивитися родинами, адже на екрані демонструється забагато примітивного зла. Але, як відомо, жах притягає, тим більше, якщо він показаний документально.
Режисер сам написав сценарій «Волині», використовуючи як основу сюжет зі збірки оповідань «Ненависть» Станіслава Сроковського. За його словами, у фільмі показана також помста поляків українцям. Автори вказують, що протягом зйомок сценарій змінювали і що він обійшовся без драматичної брутальності. Оператор Пйотр Собоцінський-Юніор підкреслює, що «фільм, окрім динамічних епізодів, є досить скромним і камеральним. Є, щоправда, епічні сцени, але сама історія — досить скромна».

Режисер польської «Волині» Войцєх Смажовський мав концепцію, щоб вкинути до фільму кілька сцен сучасності – того, як сьогоднішні націоналісти розгромлюють міста. Це тому, що автор неодноразово підкреслює – фільм розповідає про те, до чого може довести крайній націоналізм. Однак сучасності не було, і польський фільм вийшов винятково про минуле.

Щоб створити бодай подобу «хорошої міни при поганій грі», наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.

Мабуть, виокремивши проповідь українського священника про поділ на нації і ненависть, режисер
Смажовскі мав рацію. Ось лишень спеклюючи трактуванням Святого письма, пан Войцех, мабуть, не задумувався, що видаючи на люди лайно, котре знову вбиває клин між двома сусідськими народами, може взяти на душу гріх значно більший, ніж рядові рубаки, з руками по лікті в крові. Плюндрування українських могил в Польші, що цієї осені набуло системного характеру, засвідчує, що клин цей – зовсім не метафора.

Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовский вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою.

Прослідкувавши за фотоматеріалами зі знімального процесу (до речі, альбом з такими можна купити на сайті фільму), помітимо, що під час зйомок режисер не упускав можливості фотографуватися з сокирою, а світлини ці поширювалися у якості реклами фільму. І сокира – це не просто так. Вона – головний «неживий» персонаж фільму.

Цікаво, що Смажовски тримає свого потенційного глядача в напрузі не лише під час перегляду: «Тема фільму дуже суперечлива – говорив він задовго до прем’єри. – А це віддзеркалюється на пошуку коштів. Установи, які підтримують кінематографію, коли чують слова «геноцид на Кресах», відмовляються нас фінансувати»

А між іншим, і дійсно ніде не вказується, хто виділяв чи жертвував на фільм кошти. Відтак, у закладці «співфінансування» вказані лише три структури – Польський інститут кіномистецтва, Нижньосилезьке воєводство та місто Вроцлав. Однак з відкритих джерел достеменно відомо, що Люблінське воєводство виділило на стрічку 35 тис. євро, а може послідувавши цьому прикладу, скинулись також інші польські офіційні установи. Не оминемо думки, що, можливо, не лише польські…

Ходять в мережі чутки і про те, начебто сам режисер в ході зйомок стрічки про Волинську трагедію пропонував співпрацю з українськими істориками. Начебто, хотілося панові Войцеху зняти картину об’єктивну в усіх розуміннях. За словами польського митця, українці поголовно відмовились. «Смажовськи цікавив дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний фільм», — написав про це Юрій Андрухович. Українці, схоже, стали жертвами цього запиту.

Попри те, що Войцех Смажовський під час написання сценарію та зйомок консультувався з польськими дослідниками Волинських подій, сам він стверджує, що знятий ним фільм є твором мистецтва, а не підручником історії. Питання про те, чи виправдовує це низку історичних неточностей, допущених у фільмі, схоже, лишилось без відповіді.

Втім, переглянувши стрічку, український журналіст Іван Вербицький піймав себе на думці, що без консультацій з кимось із народжених на наших землях «науковців» все ж не обійшлося. Приміром з Олегом Царьовим, який свого часу забрендував словосполучення «валинская рєзня». Або з посіпакою спитого прем’єр-міністра «ДНР» в екзилі Вадимом Колесніченком.

І це не дивно: сам Смажовський зазделегідь визначав публіку, до якої скерований фільм: «Я вважаю, що є група людей, які чекають цього фільму, – наголошував він ще до прем’єри. – Це поляки родом з тих земель, вони вже старі, вони відходять від нас. Вони досі пам’ятають той період. Це наш обов’язок зняти таке кіно»

Режисер не панькається з глядачем, називаючи Волинську різанину — геноцидом (нагадаю, що офіційна Варшава, заграючи з Києвом, ховає це поняття за словесним лушпинням типу прийнятого Сеймом формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду»). Сам Смажовский не приховував, що, оскільки він є поляком, то і фільм знімався саме з польської перспективи.

В самій Україні зйомки картини сприйняли очікувано агресивно. Наприклад, українська письменниця Оксана Забужко, до речі, родом з Луцька Волинської області, іменувала стрічку «справжньою школою ненависті». На подібні репліки українців, що стрічка створена «в невідповідний момент», в час зйомок Войцех відповідав з властивою полякам «філософською» іронією: «Ніколи не було підходящого часу на зйомки такого фільму. Ні при комуністах, ні після 1989 року. Тепер трапився цей Майдан, війна в Донбасі. Невідомо, яка буде ситуація на Україні, коли ми закінчимо роботу над фільмом».
Питання, яке турбувало і турбує спостерігачів по обидва боки кордону між Україною та Польщею: чи є «Волинь» антиукраїнським фільмом?

Відповідаючи на питання польських журналістів вже в 2016 році, чи вплине його фільм на відносини між українцями і поляками, Войцех відповів що драма буде тяжкою для сприймання, однак його метою було зняти чесний фільм. «Це фільм про любов у воєнний час. Він повинен стати мостом, а не перешкодою для всіх, хто пам’ятає страшні події на Волині під час Другої світової війни», — сказав режисер фільму перед прем’єрою.

Коли рік тому у режисера виникли фінансові проблеми з монтажем «Волині», це дало трохи часу для осмислення майбутньої дискусії, яка, очікувано і відбувається просто зараз. ЇЇ поява була очікувана ще і тому, шо надто серйозні сили, які розташовані на заході та сході Польщі, були зацікавлені в появі цього фільму. Навіть сам Смажовски, відповідаючи на питання, чи не лякають його надзвичайно негативні реакції на «Волинь», зауважив: «Звичайно, я боюся, але я хотів, щоб цей фільм спровокував дискусію». Прозвучало запитання, чи режисер не зустрічався з «пропозиціями, щоб не знімати цей фільм з огляду на поточну політичну ситуацію, щоб таким чином не погіршити відносини з Україною», на що Смажовський відповів: «Офіційно — ні».

Режисер в один час стверджував і те, що його фільм працюватиме на українсько-польське поєднання. «Цей фільм має бути мостом, а не стіною… Ми потребуємо добрих відносин з українцями, а українці — з нами. За якийсь час цей фільм працюватиме на очищення цих відносин», — каже він, додаючи, що його «Волинь» спрямована не проти українців, а проти націоналізму.

Попри неодноразові запевнення режисера, що його кіно має стати містком порозуміння між поляками й українцями, Смажовскому вдалося зняти саме кіно для поляків. Якщо точніше – лише для частини поляків.

Погано, звісно, що відео демонструє образ ворога, а отже стимулюватиме екстремістські настрої як в Польщі, так і в Україні. Відкривши цими днями Ютуб і досі можна натрапити на відео, де польські націоналістичні організації, під пісні про ненависть до бандерівців, руйнують пам’ятні знаки. От Вам і відгуки до фільму.

А якщо загалом, то, мабуть, українській стороні не варто вдавати, що його не існує, а зняти власне кіно про Волинську трагедію — наш погляд без купюр та самоцензури. Найкраще — про долю змішаної українсько-польської родини. Особистий вимір все розставить на свої місця.

Український ПолітикМаксим Левченко

Про скандальний польський фільм «Волинь» останніми тижнями не писав лише лінивий. Сумарно, зроблено безліч спроб зрозуміти, яким чином цей фільм позначиться на відносинах українського та польського народів, і що ним хотів сказати режисер Войцех Смажовский. Я ж пропоную поглянути на цей фільм ще й під кутом зору, кому він може бути вигідним і як цей режисер взагалі прийшов до ідеї зняти цей фільм.

Насамперед, пройдемось по творчій біографії цього режисера, сценариста та документаліста. Войцех Смажовский гучно заявив про себе як режисера лише в 2000-х роках. Його фільми «Весілля», «Поганий дім», «Ружа», «Дорожній патруль» і «Пісні питущих» оголили важливі аспекти польської ідентичності, і водночас принесли славу самому Смажовскому. Після цих фільмів польського режисера почали позиціонувати як одного з найяскравіших представників гостросоціального кінематографу у посткомуністичній Польщі. Його перші проби ремесла припали на т.зв період «другого дихання» польського кінематографу, зокрема появи в країні інституту кіномистецтва, метою якого стало забезпечення фінансування і виробництва фільмів, підтримка обдарований режисерів і просування польського кіно у світі.

У 2004 році Смажовский, який «сумнівався, чи варто знімати фільм в офіційній системі» (тобто, з достатнім фінансуванням) відзняв картину «Весілля», що стала чи не першим незалежним малобюджетним кінодебютом поляків. Фільм був відзначений на кінофестивалі в Локарно і приніс режисерові несподіване визнання в Польщі. Крім того, фільм «Весілля» отримав спеціальний приз журі та приз за кращу чоловічу роль на кінофестивалі в Гдині, сім головних польських кінопремій «Орел» і премію «Паспорт» журналу «Polityka». Відтоді Войцех Смажовский вже офіційно долучився до когорти відомих польських режисерів.

Варто відмітити, що попередня стрічка Смажовский «Ружа» (2011 р виходу в прокат) присвячувалася злочинам Червоної армії в Північній Пруссії та, звісно, боротьбі Армії Крайової за нову повоєнну Польщу. За своєрідним авторським наголосом, червоноармійці на екрані співають там, чомусь, доброю українською мовою, хоча з не меншим успіхом могли б співати російською чи будь-якою іншою мовою, що історично була поширена в її лавах. Проте цей фільм справив неабияке враження на поляків.

Так поступово, стрічка за стрічкою, польський режисер визрів до зйомок свого нового фільму «Волинь». В поширених колах у Польщі Смажовский відомий як автор кіно, що, висвітлюючи трагічні сторінки минулого, схильний перебільшувати явища. Подейкують, що йдеться про фільми, які навряд чи глядачі потенційно хочуть дивитися родинами, адже на екрані демонструється забагато примітивного зла. Але, як відомо, жах притягає, тим більше, якщо він показаний документально.
Режисер сам написав сценарій «Волині», використовуючи як основу сюжет зі збірки оповідань «Ненависть» Станіслава Сроковського. За його словами, у фільмі показана також помста поляків українцям. Автори вказують, що протягом зйомок сценарій змінювали і що він обійшовся без драматичної брутальності. Оператор Пйотр Собоцінський-Юніор підкреслює, що «фільм, окрім динамічних епізодів, є досить скромним і камеральним. Є, щоправда, епічні сцени, але сама історія — досить скромна».

Режисер польської «Волині» Войцєх Смажовський мав концепцію, щоб вкинути до фільму кілька сцен сучасності – того, як сьогоднішні націоналісти розгромлюють міста. Це тому, що автор неодноразово підкреслює – фільм розповідає про те, до чого може довести крайній націоналізм. Однак сучасності не було, і польський фільм вийшов винятково про минуле.

Щоб створити бодай подобу «хорошої міни при поганій грі», наприкінці фільму автори спромоглися визнати, що поляки, які до різанини були виключно святими, таки почали мститися і помста та була не менш кровавою. Втім, мораль фільму пролунала трохи раніше, крізь проповіді трьох священників. Голосом совісті був, мабуть, український душпастир. Він говорив людям, що народи штучно розділені за національностями і коли почуття націоналізму зашкалює і переважає мораль та Закони Божі, розпочинаються гріх та братовбивство. Польський ксьонз натомість говорив про те, що його парафіяни повинні захищатися. Зате інший український отець закликав братися до «жнив» і бити поляків. У відповідь люди підняли в церкві вила, коси, ціпки.

Мабуть, виокремивши проповідь українського священника про поділ на нації і ненависть, режисер
Смажовскі мав рацію. Ось лишень спеклюючи трактуванням Святого письма, пан Войцех, мабуть, не задумувався, що видаючи на люди лайно, котре знову вбиває клин між двома сусідськими народами, може взяти на душу гріх значно більший, ніж рядові рубаки, з руками по лікті в крові. Плюндрування українських могил в Польші, що цієї осені набуло системного характеру, засвідчує, що клин цей – зовсім не метафора.

Стрічка справді страшна і було б абсурдно заперечувати, що українці в миті масових вбивств демонізовані. То були лихі часи, в які пролилился ріки крові. Але не лише польської, а й української. Проте сценарій фільму заглиблення в суть конфлікту не передбачав. Пан Смажовский вирішив обмежити згадку про ці «дрібниці» горілчаною тематикою.

Прослідкувавши за фотоматеріалами зі знімального процесу (до речі, альбом з такими можна купити на сайті фільму), помітимо, що під час зйомок режисер не упускав можливості фотографуватися з сокирою, а світлини ці поширювалися у якості реклами фільму. І сокира – це не просто так. Вона – головний «неживий» персонаж фільму.

Цікаво, що Смажовски тримає свого потенційного глядача в напрузі не лише під час перегляду: «Тема фільму дуже суперечлива – говорив він задовго до прем’єри. – А це віддзеркалюється на пошуку коштів. Установи, які підтримують кінематографію, коли чують слова «геноцид на Кресах», відмовляються нас фінансувати»

А між іншим, і дійсно ніде не вказується, хто виділяв чи жертвував на фільм кошти. Відтак, у закладці «співфінансування» вказані лише три структури – Польський інститут кіномистецтва, Нижньосилезьке воєводство та місто Вроцлав. Однак з відкритих джерел достеменно відомо, що Люблінське воєводство виділило на стрічку 35 тис. євро, а може послідувавши цьому прикладу, скинулись також інші польські офіційні установи. Не оминемо думки, що, можливо, не лише польські…

Ходять в мережі чутки і про те, начебто сам режисер в ході зйомок стрічки про Волинську трагедію пропонував співпрацю з українськими істориками. Начебто, хотілося панові Войцеху зняти картину об’єктивну в усіх розуміннях. За словами польського митця, українці поголовно відмовились. «Смажовськи цікавив дедалі масовіший запит польського суспільства на загальнонаціональний трагічний фільм», — написав про це Юрій Андрухович. Українці, схоже, стали жертвами цього запиту.

Попри те, що Войцех Смажовський під час написання сценарію та зйомок консультувався з польськими дослідниками Волинських подій, сам він стверджує, що знятий ним фільм є твором мистецтва, а не підручником історії. Питання про те, чи виправдовує це низку історичних неточностей, допущених у фільмі, схоже, лишилось без відповіді.

Втім, переглянувши стрічку, український журналіст Іван Вербицький піймав себе на думці, що без консультацій з кимось із народжених на наших землях «науковців» все ж не обійшлося. Приміром з Олегом Царьовим, який свого часу забрендував словосполучення «валинская рєзня». Або з посіпакою спитого прем’єр-міністра «ДНР» в екзилі Вадимом Колесніченком.

І це не дивно: сам Смажовський зазделегідь визначав публіку, до якої скерований фільм: «Я вважаю, що є група людей, які чекають цього фільму, – наголошував він ще до прем’єри. – Це поляки родом з тих земель, вони вже старі, вони відходять від нас. Вони досі пам’ятають той період. Це наш обов’язок зняти таке кіно»

Режисер не панькається з глядачем, називаючи Волинську різанину — геноцидом (нагадаю, що офіційна Варшава, заграючи з Києвом, ховає це поняття за словесним лушпинням типу прийнятого Сеймом формулювання «етнічна чистка з ознаками геноциду»). Сам Смажовский не приховував, що, оскільки він є поляком, то і фільм знімався саме з польської перспективи.

В самій Україні зйомки картини сприйняли очікувано агресивно. Наприклад, українська письменниця Оксана Забужко, до речі, родом з Луцька Волинської області, іменувала стрічку «справжньою школою ненависті». На подібні репліки українців, що стрічка створена «в невідповідний момент», в час зйомок Войцех відповідав з властивою полякам «філософською» іронією: «Ніколи не було підходящого часу на зйомки такого фільму. Ні при комуністах, ні після 1989 року. Тепер трапився цей Майдан, війна в Донбасі. Невідомо, яка буде ситуація на Україні, коли ми закінчимо роботу над фільмом».
Питання, яке турбувало і турбує спостерігачів по обидва боки кордону між Україною та Польщею: чи є «Волинь» антиукраїнським фільмом?

Відповідаючи на питання польських журналістів вже в 2016 році, чи вплине його фільм на відносини між українцями і поляками, Войцех відповів що драма буде тяжкою для сприймання, однак його метою було зняти чесний фільм. «Це фільм про любов у воєнний час. Він повинен стати мостом, а не перешкодою для всіх, хто пам’ятає страшні події на Волині під час Другої світової війни», — сказав режисер фільму перед прем’єрою.

Коли рік тому у режисера виникли фінансові проблеми з монтажем «Волині», це дало трохи часу для осмислення майбутньої дискусії, яка, очікувано і відбувається просто зараз. ЇЇ поява була очікувана ще і тому, шо надто серйозні сили, які розташовані на заході та сході Польщі, були зацікавлені в появі цього фільму. Навіть сам Смажовски, відповідаючи на питання, чи не лякають його надзвичайно негативні реакції на «Волинь», зауважив: «Звичайно, я боюся, але я хотів, щоб цей фільм спровокував дискусію». Прозвучало запитання, чи режисер не зустрічався з «пропозиціями, щоб не знімати цей фільм з огляду на поточну політичну ситуацію, щоб таким чином не погіршити відносини з Україною», на що Смажовський відповів: «Офіційно — ні».

Режисер в один час стверджував і те, що його фільм працюватиме на українсько-польське поєднання. «Цей фільм має бути мостом, а не стіною… Ми потребуємо добрих відносин з українцями, а українці — з нами. За якийсь час цей фільм працюватиме на очищення цих відносин», — каже він, додаючи, що його «Волинь» спрямована не проти українців, а проти націоналізму.

Попри неодноразові запевнення режисера, що його кіно має стати містком порозуміння між поляками й українцями, Смажовскому вдалося зняти саме кіно для поляків. Якщо точніше – лише для частини поляків.

Погано, звісно, що відео демонструє образ ворога, а отже стимулюватиме екстремістські настрої як в Польщі, так і в Україні. Відкривши цими днями Ютуб і досі можна натрапити на відео, де польські націоналістичні організації, під пісні про ненависть до бандерівців, руйнують пам’ятні знаки. От Вам і відгуки до фільму.

А якщо загалом, то, мабуть, українській стороні не варто вдавати, що його не існує, а зняти власне кіно про Волинську трагедію — наш погляд без купюр та самоцензури. Найкраще — про долю змішаної українсько-польської родини. Особистий вимір все розставить на свої місця.

Український Політик

Україна як ефективна державаУкраїна як ефективна держава

Максим Левченко

В останні роки, у контексті розвитку сучасних суспільств, серед світових та українських науковців активізувалось дослідження поняття «ефективна держава». Як правило, предметом аналізу цього питання є лише визначення факторів, що впливають на модернізаційні перетворення на шляху створення ефективної держави. Проте, наскільки я помітив, розбір її складових і передумов її формування ніколи так і не став предметом особливої уваги. Тому у своїй статті я розмірковуватиму, що таке ефективна держава, і які проблеми повинна подолати Україна аби стати такою.

Формування моделі кожної ефективної держави, як політичного інституту, напряму залежить від здатності політичної системи розвиватись і адаптуватись до нових пріоритетів і тої чи іншої мети в контексті свого розвитку. Як правило, насамперед, ця тенденція має бути пов’язана з невпинними змінами в усіх сферах суспільної діяльності та її саморегуляції. Основою для цього завжди є знання, духовні цінності, вектор саморозвитку людини та пріоритетність її інтересів та потреб, як в індивідуальному так і в суспільному порядку. Сприяють побудові такої держави методи соціального партнерства, інформаційний вплив, узгодження важливих пріоритетів і цілей розвитку держави відповідно до потреб, ментальності та інтересів конкретних громадян. Тобто, ефективна держава – це така, де державний та конкретний людський інтереси не обмежують один одного і роблять існування самої держави продуктивним і взаємовигідним.

Про подібні речі предметно задумувався і один з найавторитетніших українців у світі, відомий економіст Богдан Гаврилишин, який, на жаль, днями пішов від нас на 91-ому році життя. Так, відвідуючи Україну на початку грудня 2015-го, під час виступу перед молодими політиками та громадськими діячами на конференції з приводу десятиріччя Української школи політичних студії, Богдан Дмитрович висловив з цього приводу наступну думку: «Що таке ефективна держава? Це держава, яка має чотири складових. Перше – це є повна політична свобода. Друге – це є певний рівень економічного добробуту для цілого населення. Третє – соціальна справедливість у освіті, охороні здоров’я тощо. Четверте – це є співжиття, з природою, екологією, оточуючим середовищем. А не засмічення довкілля і руйнація. Ці складові мають бути в гармонії між собою, щоб країна функціонувала. Ми мусимо бути в гармонії з постмайданщиною і нашими цінностями. Не тільки європейськими. Бо важливо, що на тому Майдані виникла спочатку цінність працювати з відповідальністю до своїх співгромадян. Як це робили люди на Майдані, скажімо, медична служба — не тому, що є наказ, а з почуття обов’язку до своїх співгромадян. Коли пішли у АТО перші, то теж із почуття свого обов’язку до своєї Батьківщини, аби її зберегти незалежною».

Від моменту цього виступу минув майже рік, від часів Революції Гідності – майже три роки. Час зробити перші висновки, на якому ж етапі знаходиться Україна за параметрами ефективної держави.
Перша складова розбивається, приміром, об гірку статистику 49 політичних в’язнів «режиму Порошенка» — теза про повну політичну свободу, станом на сьогодні, залишається, скорше, риторичною.

Про певний рівень економічного добробуту для населення говорити так само зарано, коли в Україні і досі триває «АТО», а мінімальна зарплата станом на початок року (та в зв’язку зі зростанням курсу долара практично вдвічі) у нас знаходиться на рівні 43$ (19 позиція знизу світового рейтингу, поряд з африканськими країнами). У 2015 році Україна посіла 70 місце зі 142 держав у рейтингу добробуту. Але, чомусь, це не заважає вкотре підвищити заробітні платні народним депутатам України, про що ми чуємо цими днями…

Більш-менш втішні результати маємо в галузі соціальної справедливості освіти. В 2015 році Україна посіла 37 місце в світі за рівнем освіти, що є найкращим показником нашої держави у світовому рейтингу добробуту. Але наука в нас і досі не має належного фінансування з боку держави, яка б давала їй можливість нарощувати свій потенціал. Українські вчені і досі, здебільшого сподіваються на іноземні гранти, та працюють хіба що на ентузіазмі. Кращі ІТ-спеціалісти і досі розвивають себе лише за кордоном. Корупція в ВНЗ і досі не викорінена, хоча після Революції гідності її і стало менше.

Що ж до відповідного питання в сфері охорони здоров’я, то надам історичну довідку, що після розпаду колишнього СРСР Україна успадкувала екстенсивну та високоцентралізовану систему охорони здоров’я за моделлю Семашка, яку не вдалося підтримувати на належному рівні внаслідок різкого переходу до ринкової економіки, економічного спаду та через відсутність реформ у цій сфері. Це призвело до глибокої кризи в системі охорони здоров’я. Протягом останніх років, незважаючи на високі загальні витрати на утримання системи охорони здоров’я, значну частку яких громадяни оплачують власним коштом, вона не здатна адекватно реагувати на сучасні виклики щодо підвищення захворюваності, захищати громадян від надмірних витрат на лікування. Сподіватимемось, що реформування, на шлях якого нині стала наша медицина збільшить рівень її якості та соціальної справедливості.

Про решту показників соціальної справедливості в Україні не хочеться і говорити – показники там теж не надто невтішні.

А щодо останньої складової – співжиття українця з оточуючим середовищем то варто з гіркістю констатувати, що поширений принцип «почни з себе» в Україні майже не працює. Українці, здебільшого, не проти виходити на різні толоки (український прообраз радянських «суботників»), озеленювати парки і сквери, виховувати через екологію природи екологію своєї душі. Але від цього сміття на вулицях, відверто, не меншає. І досі поширеною є картинка, коли сміття може валятись по тротуарах чи недокинутим до урни, викидатись водіями за вікна своїх авто, вивозитись людьми на самоскидні смітники біля населених пунктів, а під дорожним знаком «Дякуємо за чисті узбіччя» в деяких регіонах України ще і досі можна побачити навалені купи сміття.

Нещодавня проблема в Грибовичах під Львовом і її наслідки, коли місцева влада почала шукати куди б вивозити тонни сміття, які щоденно залишають за собою місцеві мешканці і гості культурної столиці нашої Батьківщини вивела питання сміття на загальнодержавний рівень. На жаль, ще і досі в Україні не стали поширеним явищем сміттєпереробні заводи. Не завжди українці вдома сортують сміття по трьох контейнерах за його видами. Тому, в наші дні, міністерство екології України при власному бажанні і пошуку можливостей може стати самим ефективним українським міністерством, яке дійсно може реально змінювати країну вже сьогодні.

Такою є ефективність України станом на сьогодні, і до гармонії їй, як не прикро, ще далеко. Але не варто впадати в песимізм, адже в нашого народу є найголовніше – набір цінностей, підтримка і акцентування уваги на яких допоможе нашій державі в скорому часі стати зразковою в світі.

Цінності ці не стільки європейські, як наші, автентичні, українські. «Шукаючи Європу ми знайшли Україну» — гасло поширене в народі у євромайданівський час. Цінності, що на жаль були призабуті нами за роки політичної розгубленості, яка призвела до занепаду нашої держави. Останні події в нашій державі розбудили їх зі сплячки, вони тільки-но прокидаються. І якщо, врешті, на наступних виборах вони виллються в прояв громадянської активності, яка не допустить до влади тих, хто вже третій продовжує «годувати» Україну обіцянками, використовуючи своє нинішнє становище як шлях до збагачення і показу своєї значущості, забуваючи про тих людей, на крові яких вони прийшли до влади. Якщо ми оновимо владні коридори новою генерацією небайдужих українців з народу, то Україна вкотре отримає шанс стати тією ефективною державою, яку ми бажали всі ці роки.

Лише воля українського народу і його самосвідомість визначає курс нашої держави на найближчі роки.

Український ПолітикМаксим Левченко

В останні роки, у контексті розвитку сучасних суспільств, серед світових та українських науковців активізувалось дослідження поняття «ефективна держава». Як правило, предметом аналізу цього питання є лише визначення факторів, що впливають на модернізаційні перетворення на шляху створення ефективної держави. Проте, наскільки я помітив, розбір її складових і передумов її формування ніколи так і не став предметом особливої уваги. Тому у своїй статті я розмірковуватиму, що таке ефективна держава, і які проблеми повинна подолати Україна аби стати такою.

Формування моделі кожної ефективної держави, як політичного інституту, напряму залежить від здатності політичної системи розвиватись і адаптуватись до нових пріоритетів і тої чи іншої мети в контексті свого розвитку. Як правило, насамперед, ця тенденція має бути пов’язана з невпинними змінами в усіх сферах суспільної діяльності та її саморегуляції. Основою для цього завжди є знання, духовні цінності, вектор саморозвитку людини та пріоритетність її інтересів та потреб, як в індивідуальному так і в суспільному порядку. Сприяють побудові такої держави методи соціального партнерства, інформаційний вплив, узгодження важливих пріоритетів і цілей розвитку держави відповідно до потреб, ментальності та інтересів конкретних громадян. Тобто, ефективна держава – це така, де державний та конкретний людський інтереси не обмежують один одного і роблять існування самої держави продуктивним і взаємовигідним.

Про подібні речі предметно задумувався і один з найавторитетніших українців у світі, відомий економіст Богдан Гаврилишин, який, на жаль, днями пішов від нас на 91-ому році життя. Так, відвідуючи Україну на початку грудня 2015-го, під час виступу перед молодими політиками та громадськими діячами на конференції з приводу десятиріччя Української школи політичних студії, Богдан Дмитрович висловив з цього приводу наступну думку: «Що таке ефективна держава? Це держава, яка має чотири складових. Перше – це є повна політична свобода. Друге – це є певний рівень економічного добробуту для цілого населення. Третє – соціальна справедливість у освіті, охороні здоров’я тощо. Четверте – це є співжиття, з природою, екологією, оточуючим середовищем. А не засмічення довкілля і руйнація. Ці складові мають бути в гармонії між собою, щоб країна функціонувала. Ми мусимо бути в гармонії з постмайданщиною і нашими цінностями. Не тільки європейськими. Бо важливо, що на тому Майдані виникла спочатку цінність працювати з відповідальністю до своїх співгромадян. Як це робили люди на Майдані, скажімо, медична служба — не тому, що є наказ, а з почуття обов’язку до своїх співгромадян. Коли пішли у АТО перші, то теж із почуття свого обов’язку до своєї Батьківщини, аби її зберегти незалежною».

Від моменту цього виступу минув майже рік, від часів Революції Гідності – майже три роки. Час зробити перші висновки, на якому ж етапі знаходиться Україна за параметрами ефективної держави.
Перша складова розбивається, приміром, об гірку статистику 49 політичних в’язнів «режиму Порошенка» — теза про повну політичну свободу, станом на сьогодні, залишається, скорше, риторичною.

Про певний рівень економічного добробуту для населення говорити так само зарано, коли в Україні і досі триває «АТО», а мінімальна зарплата станом на початок року (та в зв’язку зі зростанням курсу долара практично вдвічі) у нас знаходиться на рівні 43$ (19 позиція знизу світового рейтингу, поряд з африканськими країнами). У 2015 році Україна посіла 70 місце зі 142 держав у рейтингу добробуту. Але, чомусь, це не заважає вкотре підвищити заробітні платні народним депутатам України, про що ми чуємо цими днями…

Більш-менш втішні результати маємо в галузі соціальної справедливості освіти. В 2015 році Україна посіла 37 місце в світі за рівнем освіти, що є найкращим показником нашої держави у світовому рейтингу добробуту. Але наука в нас і досі не має належного фінансування з боку держави, яка б давала їй можливість нарощувати свій потенціал. Українські вчені і досі, здебільшого сподіваються на іноземні гранти, та працюють хіба що на ентузіазмі. Кращі ІТ-спеціалісти і досі розвивають себе лише за кордоном. Корупція в ВНЗ і досі не викорінена, хоча після Революції гідності її і стало менше.

Що ж до відповідного питання в сфері охорони здоров’я, то надам історичну довідку, що після розпаду колишнього СРСР Україна успадкувала екстенсивну та високоцентралізовану систему охорони здоров’я за моделлю Семашка, яку не вдалося підтримувати на належному рівні внаслідок різкого переходу до ринкової економіки, економічного спаду та через відсутність реформ у цій сфері. Це призвело до глибокої кризи в системі охорони здоров’я. Протягом останніх років, незважаючи на високі загальні витрати на утримання системи охорони здоров’я, значну частку яких громадяни оплачують власним коштом, вона не здатна адекватно реагувати на сучасні виклики щодо підвищення захворюваності, захищати громадян від надмірних витрат на лікування. Сподіватимемось, що реформування, на шлях якого нині стала наша медицина збільшить рівень її якості та соціальної справедливості.

Про решту показників соціальної справедливості в Україні не хочеться і говорити – показники там теж не надто невтішні.

А щодо останньої складової – співжиття українця з оточуючим середовищем то варто з гіркістю констатувати, що поширений принцип «почни з себе» в Україні майже не працює. Українці, здебільшого, не проти виходити на різні толоки (український прообраз радянських «суботників»), озеленювати парки і сквери, виховувати через екологію природи екологію своєї душі. Але від цього сміття на вулицях, відверто, не меншає. І досі поширеною є картинка, коли сміття може валятись по тротуарах чи недокинутим до урни, викидатись водіями за вікна своїх авто, вивозитись людьми на самоскидні смітники біля населених пунктів, а під дорожним знаком «Дякуємо за чисті узбіччя» в деяких регіонах України ще і досі можна побачити навалені купи сміття.

Нещодавня проблема в Грибовичах під Львовом і її наслідки, коли місцева влада почала шукати куди б вивозити тонни сміття, які щоденно залишають за собою місцеві мешканці і гості культурної столиці нашої Батьківщини вивела питання сміття на загальнодержавний рівень. На жаль, ще і досі в Україні не стали поширеним явищем сміттєпереробні заводи. Не завжди українці вдома сортують сміття по трьох контейнерах за його видами. Тому, в наші дні, міністерство екології України при власному бажанні і пошуку можливостей може стати самим ефективним українським міністерством, яке дійсно може реально змінювати країну вже сьогодні.

Такою є ефективність України станом на сьогодні, і до гармонії їй, як не прикро, ще далеко. Але не варто впадати в песимізм, адже в нашого народу є найголовніше – набір цінностей, підтримка і акцентування уваги на яких допоможе нашій державі в скорому часі стати зразковою в світі.

Цінності ці не стільки європейські, як наші, автентичні, українські. «Шукаючи Європу ми знайшли Україну» — гасло поширене в народі у євромайданівський час. Цінності, що на жаль були призабуті нами за роки політичної розгубленості, яка призвела до занепаду нашої держави. Останні події в нашій державі розбудили їх зі сплячки, вони тільки-но прокидаються. І якщо, врешті, на наступних виборах вони виллються в прояв громадянської активності, яка не допустить до влади тих, хто вже третій продовжує «годувати» Україну обіцянками, використовуючи своє нинішнє становище як шлях до збагачення і показу своєї значущості, забуваючи про тих людей, на крові яких вони прийшли до влади. Якщо ми оновимо владні коридори новою генерацією небайдужих українців з народу, то Україна вкотре отримає шанс стати тією ефективною державою, яку ми бажали всі ці роки.

Лише воля українського народу і його самосвідомість визначає курс нашої держави на найближчі роки.

Український Політик

Відносини з Росією: український форматОтношения с Россией: украинский формат

Максим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український ПолітикМаксим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український Політик

Яку Конституцію повинні мати українці?Какую Конституцию должны иметь украинцы?

Максим Левченко

Питання Конституції в Україні завжди викликає чи не найбільше запитань в процесі державотворення, адже кожна політична верхівка, що циклічно змінюється в нашій державі кожні п’ять років переписує і підлаштовує її під себе. В головний документ нашої держави постійно вносяться різноманітні правки і уточнення, які, на жаль, не завжди вигідні простим українцям. Тож якою має бути наша Конституція, аби відповідати запитам сучасного українця?

Історія української Конституції налічує декілька століть. Біля її витоків стоять такі відомі пам’ятки правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької держави Хмельницького (зокрема, «Березневі статті») тощо. Чого тільки вартує так звана «Конституція Пилипа Орлика», яка була першою в світі, і такою, що сприяла творенню України в етнографічних межах козацької держави, з чітким поділом гілок влади і навіть врахуванням захисту соціально незахищених верств населення тогочасних українців.

Пройшовши далі важливі етапи своєї еволюції, починаючи від того ж «Основного закону самостійної України» Міхновського, українських Конституцій УНР-ЗУНР (1917-1923 рр.) та Конституційних актів Карпатської України, головний документ нашої держави поступово дійшов до періоду нашої незалежності, і нарешті постав перед нами у вигляді нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. І тому з гордістю можна сказати, що конституційний процес в Україні став невід’ємною частиною історії українського державотворення, а історія українських конституцій увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.

Відомий французький автор Реймон Арон, споріднено до важкості давніх мислителів, в своїй праці «Мир і війна між націями» теж задається питанням, яка конституція підходить тому чи іншому народові? Спонукала його до цих роздумів думка про те, що на це питання до нього не могли дати відповідь ні філософи і політологи, ні математики з фізиками. Вивчивши суть питання, дослідник авторитетно заявив, що за абстрактним підходом, здатність функціонування Конституції визначається двома способами. Перший – за допомогою формального, абстрактного аналізу, який можна порівняти з аналізом вільного ринку або «планування з вільним ринком продуктів харчування». Другий – з допомогою експериментального шляху – відповівши на питання, які саме конституції дійсно діяли? І хоч найчастіше в світовій практиці, на конкурентних засадах використовувались обидва методи, все ж вони так і не дали певних наслідків. Певно це тому, що перелік різних методів, від яких залежить дія конституції, ніколи не був вичерпним. Досліджень і справді було небагато, їх важко було тлумачити, і кожен випадок виявляв особливості, які і досі ставлять під питання дієвість «уроків історії». Якщо навіть такі уроки і можливі (а в українському випадку їх просто не злічити), то в світі знайдуться конституції, з яких можна навести винятки для виправдання їх переваг, в засадах яких нерідко лежить повний егоїзм (в нашому випадку — політичний, коли на перше місце стає партійний чи особистий інтерес).

На мою думку, українська Конституція на сьогодні дуже далека від ідеалу. Їй бракує елементарних положень, які були б не гаслом чи закликом, а нормою, яку можна застосувати на практиці.

У мене, як повноправного громадянина нашої держави є проста але чітка позиція, якою має бути омріяна мною Конституція:

По-перше, вона має повністю забезпечувати свободи людини (в тому числі і право на свободу слова, аби надалі не виникало ситуацій, коли студента який задав незручне питання президенту наступного дня виключають з університету). Наша Конституція має відкрито протидіяти свавіллю, яке щоденно на кожному кроці відбувається в Україні. Кілька днів тому двоє поліцейських в Одесі на залізничному вокзалі зупинили дівчину начебто перевірити документи. Далі їй наказали пройти з ними. У невідомому їй приміщенні наказали роздягтись і зґвалтували. Далі їй пригрозили, що якщо вона комусь поскаржиться або спробує написати заяву в поліцію, то позбудеться життя – це самий кричущий випадок свавілля державних правоохоронців за останній тиждень. А скільки всього відбувається загалом кожного року? Мажори і держчиновники (найчастіше, в нетверезому стані) збивають людей, або вбивають їх і в більшості випадків лишаються безкарними. Такого в ідеалі не повинно бути в Україні, бо закон один для всіх, а наша Конституція та інші нормативно-правові акти мають протидіяти свавіллю і виконуватись у кожному конкретному випадку. В Україні нарешті має запрацювати принцип рівності держави і людини перед законом і судом, для кожного без виключення.

По друге, кожен громадянин може в прописаному Конституцією порядку протидіяти поведінці держави, що виходить за межі її повноважень. Порушуються твої права? Країна не виконує перед тобою свої безпосередні зобов’язання, чи не виплачує належних соціальних виплат? Свіжі і неодиничні прецеденти, коли для того, аби боєць що відслужив в зоні АТО для отримання статусу «учасник бойових дій» має ще якийсь час відбути службу у військовій частині. При цьому наша держава не дивиться, в якому стані морального і фізичного здоров’я він повернувся додому. В мого друга була подібна ситуація, коли його з десятком осколків по всьому тілу прямо з реабілітації забрали дослужувати термін в частину, де він і помер. Його вбила не лише участь в неоголошеній війні, полон в якому він був півроку, його вбила байдужість до нього української держави. В оновленій Україні кожен громадянин повинен отримати своє законне право апелювати до держави, і бути беззаперечно правим у якості вини останньої. Потрібно закласти основи, за якими кожен зможе боротись з державними промахами, і не бути зазделегідь неправим.

По-третє, в основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, що вже давно розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій. Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети: створення освітньої системи виявлення і розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; покращення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності по ключових сферах – санітарна, пожежна, екологічна; постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності українців; рішучий вплив щодо повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і засобів масових інформацій.

Безперечно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже я переконаний що кожному українцю є що сказати і побажати законотворцям з цього приводу. Але час підсумовувати, і тому скажу, що я хочу, аби Конституцією України нарешті перестали користуватись конкретні політики, які приходять до влади задля того, аби змінювати її під себе, і тим самим віддаляють її від тої «Конституції української мрії» яка б задовольняла наші національні інтереси і сприяла б вільному і безтурботному життю кожного українця. Я вірю, що ті потрібні зміни, які наразі лежать в паперовому вигляді в стінах парламентських комітетів і шухлядах нової генерації молодих експертів та політиків, рано чи пізно будуть прийняті і втілені в життя, а українські громадяни назавжди забудуть про те, що нашій Конституції чогось бракує. Головна вимога кожного думаючого українця – аби конституційна реформа була якісною і дієвою, відповідала викликам сьогодення. Наша кінцева мета – аби Основний Закон нашої держави як нормативна основа національної правової системи своїми приписами на ділі забезпечував, найперше, стабільність та непорушність основ конституційного ладу та демократичного устрою держави, а з іншого – її невпинний прогресивний розвиток і модернізацію. Я мрію, аби мої діти і онуки гордились тим, що є громадянами гідної європейської держави, і з великою повагою повсякчас керувалися головним документом своєї Батьківщини.

Український ПолітикМаксим Левченко

Питання Конституції в Україні завжди викликає чи не найбільше запитань в процесі державотворення, адже кожна політична верхівка, що циклічно змінюється в нашій державі кожні п’ять років переписує і підлаштовує її під себе. В головний документ нашої держави постійно вносяться різноманітні правки і уточнення, які, на жаль, не завжди вигідні простим українцям. Тож якою має бути наша Конституція, аби відповідати запитам сучасного українця?

Історія української Конституції налічує декілька століть. Біля її витоків стоять такі відомі пам’ятки правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької держави Хмельницького (зокрема, «Березневі статті») тощо. Чого тільки вартує так звана «Конституція Пилипа Орлика», яка була першою в світі, і такою, що сприяла творенню України в етнографічних межах козацької держави, з чітким поділом гілок влади і навіть врахуванням захисту соціально незахищених верств населення тогочасних українців.

Пройшовши далі важливі етапи своєї еволюції, починаючи від того ж «Основного закону самостійної України» Міхновського, українських Конституцій УНР-ЗУНР (1917-1923 рр.) та Конституційних актів Карпатської України, головний документ нашої держави поступово дійшов до періоду нашої незалежності, і нарешті постав перед нами у вигляді нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. І тому з гордістю можна сказати, що конституційний процес в Україні став невід’ємною частиною історії українського державотворення, а історія українських конституцій увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.

Відомий французький автор Реймон Арон, споріднено до важкості давніх мислителів, в своїй праці «Мир і війна між націями» теж задається питанням, яка конституція підходить тому чи іншому народові? Спонукала його до цих роздумів думка про те, що на це питання до нього не могли дати відповідь ні філософи і політологи, ні математики з фізиками. Вивчивши суть питання, дослідник авторитетно заявив, що за абстрактним підходом, здатність функціонування Конституції визначається двома способами. Перший – за допомогою формального, абстрактного аналізу, який можна порівняти з аналізом вільного ринку або «планування з вільним ринком продуктів харчування». Другий – з допомогою експериментального шляху – відповівши на питання, які саме конституції дійсно діяли? І хоч найчастіше в світовій практиці, на конкурентних засадах використовувались обидва методи, все ж вони так і не дали певних наслідків. Певно це тому, що перелік різних методів, від яких залежить дія конституції, ніколи не був вичерпним. Досліджень і справді було небагато, їх важко було тлумачити, і кожен випадок виявляв особливості, які і досі ставлять під питання дієвість «уроків історії». Якщо навіть такі уроки і можливі (а в українському випадку їх просто не злічити), то в світі знайдуться конституції, з яких можна навести винятки для виправдання їх переваг, в засадах яких нерідко лежить повний егоїзм (в нашому випадку — політичний, коли на перше місце стає партійний чи особистий інтерес).

На мою думку, українська Конституція на сьогодні дуже далека від ідеалу. Їй бракує елементарних положень, які були б не гаслом чи закликом, а нормою, яку можна застосувати на практиці.

У мене, як повноправного громадянина нашої держави є проста але чітка позиція, якою має бути омріяна мною Конституція:

По-перше, вона має повністю забезпечувати свободи людини (в тому числі і право на свободу слова, аби надалі не виникало ситуацій, коли студента який задав незручне питання президенту наступного дня виключають з університету). Наша Конституція має відкрито протидіяти свавіллю, яке щоденно на кожному кроці відбувається в Україні. Кілька днів тому двоє поліцейських в Одесі на залізничному вокзалі зупинили дівчину начебто перевірити документи. Далі їй наказали пройти з ними. У невідомому їй приміщенні наказали роздягтись і зґвалтували. Далі їй пригрозили, що якщо вона комусь поскаржиться або спробує написати заяву в поліцію, то позбудеться життя – це самий кричущий випадок свавілля державних правоохоронців за останній тиждень. А скільки всього відбувається загалом кожного року? Мажори і держчиновники (найчастіше, в нетверезому стані) збивають людей, або вбивають їх і в більшості випадків лишаються безкарними. Такого в ідеалі не повинно бути в Україні, бо закон один для всіх, а наша Конституція та інші нормативно-правові акти мають протидіяти свавіллю і виконуватись у кожному конкретному випадку. В Україні нарешті має запрацювати принцип рівності держави і людини перед законом і судом, для кожного без виключення.

По друге, кожен громадянин може в прописаному Конституцією порядку протидіяти поведінці держави, що виходить за межі її повноважень. Порушуються твої права? Країна не виконує перед тобою свої безпосередні зобов’язання, чи не виплачує належних соціальних виплат? Свіжі і неодиничні прецеденти, коли для того, аби боєць що відслужив в зоні АТО для отримання статусу «учасник бойових дій» має ще якийсь час відбути службу у військовій частині. При цьому наша держава не дивиться, в якому стані морального і фізичного здоров’я він повернувся додому. В мого друга була подібна ситуація, коли його з десятком осколків по всьому тілу прямо з реабілітації забрали дослужувати термін в частину, де він і помер. Його вбила не лише участь в неоголошеній війні, полон в якому він був півроку, його вбила байдужість до нього української держави. В оновленій Україні кожен громадянин повинен отримати своє законне право апелювати до держави, і бути беззаперечно правим у якості вини останньої. Потрібно закласти основи, за якими кожен зможе боротись з державними промахами, і не бути зазделегідь неправим.

По-третє, в основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, що вже давно розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій. Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети: створення освітньої системи виявлення і розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; покращення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності по ключових сферах – санітарна, пожежна, екологічна; постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності українців; рішучий вплив щодо повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і засобів масових інформацій.

Безперечно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже я переконаний що кожному українцю є що сказати і побажати законотворцям з цього приводу. Але час підсумовувати, і тому скажу, що я хочу, аби Конституцією України нарешті перестали користуватись конкретні політики, які приходять до влади задля того, аби змінювати її під себе, і тим самим віддаляють її від тої «Конституції української мрії» яка б задовольняла наші національні інтереси і сприяла б вільному і безтурботному життю кожного українця. Я вірю, що ті потрібні зміни, які наразі лежать в паперовому вигляді в стінах парламентських комітетів і шухлядах нової генерації молодих експертів та політиків, рано чи пізно будуть прийняті і втілені в життя, а українські громадяни назавжди забудуть про те, що нашій Конституції чогось бракує. Головна вимога кожного думаючого українця – аби конституційна реформа була якісною і дієвою, відповідала викликам сьогодення. Наша кінцева мета – аби Основний Закон нашої держави як нормативна основа національної правової системи своїми приписами на ділі забезпечував, найперше, стабільність та непорушність основ конституційного ладу та демократичного устрою держави, а з іншого – її невпинний прогресивний розвиток і модернізацію. Я мрію, аби мої діти і онуки гордились тим, що є громадянами гідної європейської держави, і з великою повагою повсякчас керувалися головним документом своєї Батьківщини.

Український Політик

Портрет нації: українські константиПортрет нации: украинские константы

Максим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український ПолітикМаксим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український Політик

«Любити Україну» — українська національна ідея «Любить Украину» — украинская национальная идея

Максим Левченко

Любити Україну…

Здавалось би, це звичайнісінька повсякденна фраза, яку ми з Вами вивчили ще в школі у формі вірша Володимира Сосюри, яка щоденно спливає нам перед очима на сіті-лайтах в столиці. «Любіть Україну» чуємо в багатьох піснях, закликах відомих людей, а перед усім від депутатів – згадайте як вдало вами маніпулював пересічний кандидат в можновладці, і запевняв в любові до рідного краю та України, а потім ця любов виявилась ні чим іншим як черговим жорстким згвалтуванням яке не принесло державі нічого, але добряче задовольнило особисті потреби гвалтувальника.

Особливо часто і гостро значення цієї фрази почало осмислюватись під час Революції гідності та подальшої ситуації на Сході України, коли громадськість почали ділити на патріотів і не патріотів, а свою любов до Батьківщини довелось виявляти не лише на словах, а і реальними справами.

В кожного з нас, безумовно є своя точка зору що таке «Любити Україну», але чи задумувався хтось що це простісіньке гасло може стати повноцінною національною ідеєю? Вас навідувала думка, що можливо ми так живемо тому що не вміємо любити, щиро і по-справжньому. Не маму чи тата, не симпатичну дівчину чи хлопця, не сало чи вареники, а саме Україну – як щось невід’ємне, те що характеризується теплотою душі, ясністю думок, рівнем компетентності. Іноді мені здається, що все те що нині переживає наша країна через те, що ми не достатньо любили: в нас заклали, що Схід і Захід різні, чужі одне одне одному. Нам навмисне втовкмачили, що західна частина України це «бандерівці», а східна – це якийсь «лугандон» чи і того гірше. Нам нав’язували різні інтереси, різних політиків, різні смаки, ми рідко їздили одне до одного в гості – ми не любили одне одного по справжньому, не були близькими. Нас відволікали від того що дійсно має бути важливим, нав’язуючи те, що було вигідно тій чи іншій владі, і від того більшість з нас закрились в собі, почали жити лише для себе, вітаючи двоюрідних і троюрідних братів і сестер, старих друзів лише зі святами і то не завжди. Ми не цікавились реальними проблемами один одного, не намагались відшукати спільну мову, і що ми від того отримали? Разом з братерською любов’ю до ближнього, нами було втрачено цілісне поняття — любов до України, як свого рідного дому, всього того спільного що об’єднує нас на цій землі, в кордонах цієї держави.

Адже що таке любити Україну?

Любити Україну – це стояти на сторожі її незалежності, захищати її суверенність, готовність прийти їй на допомогу в разі потреби.

Любити Україну – це ставити її державні інтереси попереду своїх, позиціонувати себе як рівноправного громадянина цієї країни. Для чиновника це означає дослухатись, мислити і діяти в інтересах громади, не красти, не лобіювати чиїсь приватні інтереси, не зачаровуватись, бути зацікавленим у розвитку свого регіону, розуміючи що разом з щасливим і комфортним життям кожної окремої людини таким же буде і твоє життя – за принципом «І собі, і людям».

Любити Україну – це цінувати своє коріння, і землю на якій ти народився. Не шукати щастя по світах, не тягнути туди сусіда на навчання чи роботу, а якби скрутно не було лишатись на своїй землі і робити все для того, аби завтра Європа прийшла у твій дім, а не ти став блукальцем її безмежних просторів, перекотиполем, що не може відшукати рідного кутка. Обмін досвідом зі світом – це добре, це частина великого глобалізаційного процесу, та і наш великий геній Шевченко запвів нам «Чужому научайтесь і свого не цурайтесь». Але, в той же час, світ стає ближчим і будь-що колись неможливе тепер зробити з допомогою мережі інтернет (закінчити університет, якісь курси, чи заробляти гроші дистанційно перебуваючи в Україні). Головне бути не роздільним зі своєю землею, бо Батьківщину, як і матір, не обирають.

Любити Україну – це дотримуватись її законів, звичаїв і традицій, підтримувати своє. Потрібно пишатись своїм історичним минулим, знати і розуміти, які випробування перенесла твоя мова, культура, віра, земля. Ти, як громадянин, повинен взяти не себе відповідальність аби це ти і твоє покоління не втратили цього багажу, і зберегли його для своїх дітей та онуків, збагативши його своїми все новими і новими надбаннями. Купуй українське, дивись українське, читай українське.

Любити Україну – це вміння допомогти ближньому. Не бути байдужим до чужої біди, можливо пожертвувати останнім, але допомогти, врятувати, порадити, допомогти. Бути відкритими, дружніми, будувати довіру до людей, бути повноцінним членом суспільства і перебувати з ним в постійній комунікації. Гуртом і батька легше бити – вже тисячі разів перевірена в усіх планах практика в Україні.

Нарешті, любити Україну – це з впевненістю дивитись у завтрашній день, сіяти зерна добра і справедливості. Визначитись, чим ти можеш бути корисним для суспільства, і чесно робити свою роботу. Щодня давати собі відповідь, що сьогодні ти зробив для своєї країни. Просто бути собою, бути українцем, здоровим патріотом, якийсь переймається своєю долею в цій країні. Розуміти, за що ти любиш цю країну, і що робити для того аби полюбити її ще сильніше.

Разом ми можемо скласти багатотомник про те, що таке любити Україну, але, якщо сказати в кількох ємких словах, то любов до своєї країни – це поклик душі, це або є або цього немає. Не можливо цьому навчитись, але ніколи не пізно зрозуміти що ти її любиш. Любити Україну – це бажання жити, творити і врешті померти на цій землі, а можливо і за неї. Лише на любові, братерстві і взаємоповазі ми збудуємо щасливий завтрашній день. І саме ці слова варті стати нашою національною ідеєю.

Любіть Україну!

Український ПолітикМаксим Левченко

Любити Україну…

Здавалось би, це звичайнісінька повсякденна фраза, яку ми з Вами вивчили ще в школі у формі вірша Володимира Сосюри, яка щоденно спливає нам перед очима на сіті-лайтах в столиці. «Любіть Україну» чуємо в багатьох піснях, закликах відомих людей, а перед усім від депутатів – згадайте як вдало вами маніпулював пересічний кандидат в можновладці, і запевняв в любові до рідного краю та України, а потім ця любов виявилась ні чим іншим як черговим жорстким згвалтуванням яке не принесло державі нічого, але добряче задовольнило особисті потреби гвалтувальника.

Особливо часто і гостро значення цієї фрази почало осмислюватись під час Революції гідності та подальшої ситуації на Сході України, коли громадськість почали ділити на патріотів і не патріотів, а свою любов до Батьківщини довелось виявляти не лише на словах, а і реальними справами.

В кожного з нас, безумовно є своя точка зору що таке «Любити Україну», але чи задумувався хтось що це простісіньке гасло може стати повноцінною національною ідеєю? Вас навідувала думка, що можливо ми так живемо тому що не вміємо любити, щиро і по-справжньому. Не маму чи тата, не симпатичну дівчину чи хлопця, не сало чи вареники, а саме Україну – як щось невід’ємне, те що характеризується теплотою душі, ясністю думок, рівнем компетентності. Іноді мені здається, що все те що нині переживає наша країна через те, що ми не достатньо любили: в нас заклали, що Схід і Захід різні, чужі одне одне одному. Нам навмисне втовкмачили, що західна частина України це «бандерівці», а східна – це якийсь «лугандон» чи і того гірше. Нам нав’язували різні інтереси, різних політиків, різні смаки, ми рідко їздили одне до одного в гості – ми не любили одне одного по справжньому, не були близькими. Нас відволікали від того що дійсно має бути важливим, нав’язуючи те, що було вигідно тій чи іншій владі, і від того більшість з нас закрились в собі, почали жити лише для себе, вітаючи двоюрідних і троюрідних братів і сестер, старих друзів лише зі святами і то не завжди. Ми не цікавились реальними проблемами один одного, не намагались відшукати спільну мову, і що ми від того отримали? Разом з братерською любов’ю до ближнього, нами було втрачено цілісне поняття — любов до України, як свого рідного дому, всього того спільного що об’єднує нас на цій землі, в кордонах цієї держави.

Адже що таке любити Україну?

Любити Україну – це стояти на сторожі її незалежності, захищати її суверенність, готовність прийти їй на допомогу в разі потреби.

Любити Україну – це ставити її державні інтереси попереду своїх, позиціонувати себе як рівноправного громадянина цієї країни. Для чиновника це означає дослухатись, мислити і діяти в інтересах громади, не красти, не лобіювати чиїсь приватні інтереси, не зачаровуватись, бути зацікавленим у розвитку свого регіону, розуміючи що разом з щасливим і комфортним життям кожної окремої людини таким же буде і твоє життя – за принципом «І собі, і людям».

Любити Україну – це цінувати своє коріння, і землю на якій ти народився. Не шукати щастя по світах, не тягнути туди сусіда на навчання чи роботу, а якби скрутно не було лишатись на своїй землі і робити все для того, аби завтра Європа прийшла у твій дім, а не ти став блукальцем її безмежних просторів, перекотиполем, що не може відшукати рідного кутка. Обмін досвідом зі світом – це добре, це частина великого глобалізаційного процесу, та і наш великий геній Шевченко запвів нам «Чужому научайтесь і свого не цурайтесь». Але, в той же час, світ стає ближчим і будь-що колись неможливе тепер зробити з допомогою мережі інтернет (закінчити університет, якісь курси, чи заробляти гроші дистанційно перебуваючи в Україні). Головне бути не роздільним зі своєю землею, бо Батьківщину, як і матір, не обирають.

Любити Україну – це дотримуватись її законів, звичаїв і традицій, підтримувати своє. Потрібно пишатись своїм історичним минулим, знати і розуміти, які випробування перенесла твоя мова, культура, віра, земля. Ти, як громадянин, повинен взяти не себе відповідальність аби це ти і твоє покоління не втратили цього багажу, і зберегли його для своїх дітей та онуків, збагативши його своїми все новими і новими надбаннями. Купуй українське, дивись українське, читай українське.

Любити Україну – це вміння допомогти ближньому. Не бути байдужим до чужої біди, можливо пожертвувати останнім, але допомогти, врятувати, порадити, допомогти. Бути відкритими, дружніми, будувати довіру до людей, бути повноцінним членом суспільства і перебувати з ним в постійній комунікації. Гуртом і батька легше бити – вже тисячі разів перевірена в усіх планах практика в Україні.

Нарешті, любити Україну – це з впевненістю дивитись у завтрашній день, сіяти зерна добра і справедливості. Визначитись, чим ти можеш бути корисним для суспільства, і чесно робити свою роботу. Щодня давати собі відповідь, що сьогодні ти зробив для своєї країни. Просто бути собою, бути українцем, здоровим патріотом, якийсь переймається своєю долею в цій країні. Розуміти, за що ти любиш цю країну, і що робити для того аби полюбити її ще сильніше.

Разом ми можемо скласти багатотомник про те, що таке любити Україну, але, якщо сказати в кількох ємких словах, то любов до своєї країни – це поклик душі, це або є або цього немає. Не можливо цьому навчитись, але ніколи не пізно зрозуміти що ти її любиш. Любити Україну – це бажання жити, творити і врешті померти на цій землі, а можливо і за неї. Лише на любові, братерстві і взаємоповазі ми збудуємо щасливий завтрашній день. І саме ці слова варті стати нашою національною ідеєю.

Любіть Україну!

Український Політик