Ярослав Потапенко. П’ята російсько-українська війна: від майдану до східного фронту (підходи, оцінки, інтерпритації)Ярослав Потапенко. П’ята російсько-українська війна: від майдану до східного фронту (підходи, оцінки, інтерпритації)

Вікторя Гузич

Підзаголовок книги професора Я. Потапенка максимально чітко й лаконічно описує суть цієї праці – це саме авторське осмислення різноманітних підходів, оцінок та інтерпретацій поточного російсько-українського протистояння, сформульованих у різного роду публікаціях та інтерв’ю вітчизняних та зарубіжних науковців, журналістів, політиків та громадських діячів.

Ознайомлюючись з книгою, приходить усвідомлення, який величезний обсяг інформації переосмислив і педантично систематизував автор. Напевно, якби не його передчасна й трагічна смерть ІІІ частина книги була б розкрита повніше, також цікаво було б ознайомитись із узагальненими висновками Ярослава Олександровича. Але в будь-якому разі, книга в тому обсязі й у тій редакції, в якій вийшла у світ, є унікальним збірником інтелектуальної думки стосовно російсько-української війни станом на кінець 2015 – початок 2016 рр., своєрідним пам’ятником інтелектуала-учасника Революції гідності, незавершеною енциклопедією ще незавершеної війни. Особлива цінність книги з часом проявиться в тому, що вона була написана саме в ході цього протистояння, без пізнішого ретроспективного осмислення, доповнень раніше невідомими фактами, ідеологічної тенденційності.

Власне до питання російсько-українського протистояння Я. Потапенко підходить в ІІ частині своєї монографії, однозначно стверджуючи з переконливою аргументацією, що це протистояння є війною – неоголошеною офіційно та «гібридною» за змістом та методами. Цікавими є підходи щодо визначення початку цієї безпрецедентної військової кампанії:

— зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році;
— у 2000 році з «касетним скандалом» як протидією ліберальним та євроінтеграційним намірам тодішнього президента Л. Кучми;
— зі спробою захоплення РФ українського о. Тузла у жовтні 2003 року;
— з підготовкою маріонеткового політика В. Януковича, його просування в український політикум та безпосереднім втручанням РФ у президентські вибори 2004 року;
— із забороною російською стороною імпорту української сільськогосподарської продукції в серпні 2013;
— із силовим розгоном «в російському стилі» Євромайдану 30 листопада 2013 року;
— та власне анексією Криму навесні 2014 року та окупацією деяких районів Донецької та Луганської областей.

Я погоджусь з автором, який підтримує та розвиває ідею Т. Возняка про те, що стратегічна, ідеологічна та інформаційна підготовка до майбутнього силового та дипломатичного загострення розпочалася у 2004 році, коли провалився план з маріонетковим президентом В. Януковичем. Очевидно, що навіть і з приходом зрештою останнього до влади через 5 років ця стратегія залишалася актуальною, адже російська сторона змогла швидко мобілізуватися і відповісти на виклик українського суспільства у формі Революції гідності.

Говорячи про причини виникнення цього протистояння так чи інакше звертаємось до історії взаємовідносин української та російської націй. У заголовку монографії Я. Потапенко відображає думку Д. Казанського про нинішній конфлікт з Росією як п’ятий за рахунком. Чотири попередні автор теорії визначає наступним чином:
1) конфлікт гетьмана І. Виговського з Московським царством (апогей – Конотопська битва 1659 року);
2) збройний виступ козаків під проводом гетьмана І. Мазепи проти деспотичної влади царя Петра І у 1709 році;
3) національно-визвольні змагання 1917-1920-х років;
4) війна ОУН та створення нею УПА проти російсько-більшовицької окупації Західної України в 1940-х роках.

На мою думку перші 2 пункти можна об’єднати та розширити загалом до формулювання «антиросійський вектор боротьби Гетьманщини з моменту її створення і до фактичної втрати нею суб’єктності в першій половині XVIII ст.», оскільки конфлікту за участі І. Виговського передували не менш важливі події, що втілювали протестні настрої українського народу та його прагнення до самостійності.

Але зрештою не таким важливим є визначення теперішнього російсько-українського конфлікту, як глибинне розуміння його суті. Я. Потапенку вдалося систематизувати й влучно узагальнити ідеологічно-інформаційні, соціокультурні та соціально-психологічні аспекти протистояння, які в умовах війни нового типу – «гібридного», – відіграють чи не важливішу роль ніж власне військові дії.

Враховуючи такий характер війни, її нестереотипний та новаторський характер, складно робити конкретні прогнози. У колах української інтелігенції та, зрештою, і на побутовому рівні часто зустрічається теза про те, що Україні давно пора ввести військовий стан, по суті оголосити війну, якщо Росія цього не зробила, та на мою думку характер протистояння це не змінить, але накладе ряд обмежень і потенційно небажаних наслідків. У ході «гібридної» війни класичні правила та звичаї не діють, а відтак і методи боротьби мають бути новаторськими.

Я. Потапенко в одному з підрозділів цитує колишнього генерального секретаря НАТО, який у 2015 році влучно зауважив, що Росія зробила безпрецедентну інформаційну атаку в Україні і в цій інформаційній війні Україна і Західний світ на той час програють. Хочеться вірити, що аналітики та спеціалісти НАТО проведуть роботу над помилками та зможуть в короткі терміни запропонувати дієвий комплекс контрзасобів, оскільки російські агенти інформаційного впливу працювали і працюють в Європі, створюючи загрозу всій західній світобудові. Що ж до України, то, нажаль, спостерігаємо типову для нас в усі часи роздробленість еліт, їх абстрагування від народу, відсутність чіткого плану протистояння інформаційній, культурній, ідеологічній агресії.

Український народ демонстрував і демонструє в критичних ситуаціях альтруїзм, здатність до згуртування і навіть самопожертви. Волонтери і добровольці закривають ті військові та гуманітарні потреби, які не здатні (чи не бажають) закрити політичні еліти, тому що війна класична зрозуміла всім, її відчувають. А от з тонкощами інформаційної війни, культурної та ідеологічної агресії знайомі далеко не всі, не всі це усвідомлюють і тому в цьому ми програємо. Так, українці роздроблені за багатьма критеріями (етнічно, мовно, культурно, ідеологічно) і згуртувати їх має еліта, тут уже не допоможе міжнародна дипломатія та іноземна допомога. Я вірю, що вигравши інформаційну війну за свідомість більшості українців, в комплексі з дипломатичним та економічним тиском з боку міжнародної спільноти, українським воякам вистачить снаги повернути окуповані території та відстояти нашу незалежність.

Ураїнський ПолітикВікторя Гузич

Підзаголовок книги професора Я. Потапенка максимально чітко й лаконічно описує суть цієї праці – це саме авторське осмислення різноманітних підходів, оцінок та інтерпретацій поточного російсько-українського протистояння, сформульованих у різного роду публікаціях та інтерв’ю вітчизняних та зарубіжних науковців, журналістів, політиків та громадських діячів.

Ознайомлюючись з книгою, приходить усвідомлення, який величезний обсяг інформації переосмислив і педантично систематизував автор. Напевно, якби не його передчасна й трагічна смерть ІІІ частина книги була б розкрита повніше, також цікаво було б ознайомитись із узагальненими висновками Ярослава Олександровича. Але в будь-якому разі, книга в тому обсязі й у тій редакції, в якій вийшла у світ, є унікальним збірником інтелектуальної думки стосовно російсько-української війни станом на кінець 2015 – початок 2016 рр., своєрідним пам’ятником інтелектуала-учасника Революції гідності, незавершеною енциклопедією ще незавершеної війни. Особлива цінність книги з часом проявиться в тому, що вона була написана саме в ході цього протистояння, без пізнішого ретроспективного осмислення, доповнень раніше невідомими фактами, ідеологічної тенденційності.

Власне до питання російсько-українського протистояння Я. Потапенко підходить в ІІ частині своєї монографії, однозначно стверджуючи з переконливою аргументацією, що це протистояння є війною – неоголошеною офіційно та «гібридною» за змістом та методами. Цікавими є підходи щодо визначення початку цієї безпрецедентної військової кампанії:

— зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році;
— у 2000 році з «касетним скандалом» як протидією ліберальним та євроінтеграційним намірам тодішнього президента Л. Кучми;
— зі спробою захоплення РФ українського о. Тузла у жовтні 2003 року;
— з підготовкою маріонеткового політика В. Януковича, його просування в український політикум та безпосереднім втручанням РФ у президентські вибори 2004 року;
— із забороною російською стороною імпорту української сільськогосподарської продукції в серпні 2013;
— із силовим розгоном «в російському стилі» Євромайдану 30 листопада 2013 року;
— та власне анексією Криму навесні 2014 року та окупацією деяких районів Донецької та Луганської областей.

Я погоджусь з автором, який підтримує та розвиває ідею Т. Возняка про те, що стратегічна, ідеологічна та інформаційна підготовка до майбутнього силового та дипломатичного загострення розпочалася у 2004 році, коли провалився план з маріонетковим президентом В. Януковичем. Очевидно, що навіть і з приходом зрештою останнього до влади через 5 років ця стратегія залишалася актуальною, адже російська сторона змогла швидко мобілізуватися і відповісти на виклик українського суспільства у формі Революції гідності.

Говорячи про причини виникнення цього протистояння так чи інакше звертаємось до історії взаємовідносин української та російської націй. У заголовку монографії Я. Потапенко відображає думку Д. Казанського про нинішній конфлікт з Росією як п’ятий за рахунком. Чотири попередні автор теорії визначає наступним чином:
1) конфлікт гетьмана І. Виговського з Московським царством (апогей – Конотопська битва 1659 року);
2) збройний виступ козаків під проводом гетьмана І. Мазепи проти деспотичної влади царя Петра І у 1709 році;
3) національно-визвольні змагання 1917-1920-х років;
4) війна ОУН та створення нею УПА проти російсько-більшовицької окупації Західної України в 1940-х роках.

На мою думку перші 2 пункти можна об’єднати та розширити загалом до формулювання «антиросійський вектор боротьби Гетьманщини з моменту її створення і до фактичної втрати нею суб’єктності в першій половині XVIII ст.», оскільки конфлікту за участі І. Виговського передували не менш важливі події, що втілювали протестні настрої українського народу та його прагнення до самостійності.

Але зрештою не таким важливим є визначення теперішнього російсько-українського конфлікту, як глибинне розуміння його суті. Я. Потапенку вдалося систематизувати й влучно узагальнити ідеологічно-інформаційні, соціокультурні та соціально-психологічні аспекти протистояння, які в умовах війни нового типу – «гібридного», – відіграють чи не важливішу роль ніж власне військові дії.

Враховуючи такий характер війни, її нестереотипний та новаторський характер, складно робити конкретні прогнози. У колах української інтелігенції та, зрештою, і на побутовому рівні часто зустрічається теза про те, що Україні давно пора ввести військовий стан, по суті оголосити війну, якщо Росія цього не зробила, та на мою думку характер протистояння це не змінить, але накладе ряд обмежень і потенційно небажаних наслідків. У ході «гібридної» війни класичні правила та звичаї не діють, а відтак і методи боротьби мають бути новаторськими.

Я. Потапенко в одному з підрозділів цитує колишнього генерального секретаря НАТО, який у 2015 році влучно зауважив, що Росія зробила безпрецедентну інформаційну атаку в Україні і в цій інформаційній війні Україна і Західний світ на той час програють. Хочеться вірити, що аналітики та спеціалісти НАТО проведуть роботу над помилками та зможуть в короткі терміни запропонувати дієвий комплекс контрзасобів, оскільки російські агенти інформаційного впливу працювали і працюють в Європі, створюючи загрозу всій західній світобудові. Що ж до України, то, нажаль, спостерігаємо типову для нас в усі часи роздробленість еліт, їх абстрагування від народу, відсутність чіткого плану протистояння інформаційній, культурній, ідеологічній агресії.

Український народ демонстрував і демонструє в критичних ситуаціях альтруїзм, здатність до згуртування і навіть самопожертви. Волонтери і добровольці закривають ті військові та гуманітарні потреби, які не здатні (чи не бажають) закрити політичні еліти, тому що війна класична зрозуміла всім, її відчувають. А от з тонкощами інформаційної війни, культурної та ідеологічної агресії знайомі далеко не всі, не всі це усвідомлюють і тому в цьому ми програємо. Так, українці роздроблені за багатьма критеріями (етнічно, мовно, культурно, ідеологічно) і згуртувати їх має еліта, тут уже не допоможе міжнародна дипломатія та іноземна допомога. Я вірю, що вигравши інформаційну війну за свідомість більшості українців, в комплексі з дипломатичним та економічним тиском з боку міжнародної спільноти, українським воякам вистачить снаги повернути окуповані території та відстояти нашу незалежність.

Ураїнський Політик