Метка: Ярослав Потапенко

Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик
Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик

Тарас Сафонюк

Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.

Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.

Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.

Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.

Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.

Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Розпочинаючи із славнозвісної Переяславської ради 1654 року відносини України та Московії розвивалися не найкращим чином. Врешті, через фатальні помилки «політичної еліти» українців наша батьківщина опинилася під трьохсотлітнім ярмом угро-фінського племені. Наслідки, так званої «братської любові» нині дуже гостро відчуваються і стають перепоною у будівництві незалежної держави. Що, власне, я маю на увазі: заслання козаків на просторі прибалтійські болота, де вони будували імперську столицю — Санкт-Петербург; тотальне знищення Гетьманської столиці Батурин 1709 р. та каральна експедиція по Україні того ж року; утиск козацьких прав Малоросійськими колегіями XVIIIст. аж до повної ліквідації Гетьманщини 1764 р.; різного роду культурні обмеження такі, як заборона українських недільних шкіл 1862 р., Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.; повторна окупація УНР червоною армією; розкуркулення, передача Таганрогу 1924 р. до РРФСР; примусова колективізація, голодомори 1922 р., 1932-1933рр. та 1947 років; радянізація та ін. Все це безумовно вплинуло на культурні, соціальні і політичні особливості України в період незалежності. Тим не менш, сусідів ми змінити не можемо і так чи інакше нам доведеться вести діалог з ними та будувати певні взаємовідносини. Тому пропоную поміркувати на якій основі вони повинні здійснюватись, зважаючи на минуле, сьогодення й майбутнє.

Доктор історичних наук, професор Ярослав Олександрович Потапенко у своїй книзі «П’ята Російсько-Українська війна» зазначає, що війна РФ проти України розпочалася задовго до анексії Криму в березні 2014 р. Професор також наголошує: «Інформаційний етап гібридної війни проти України Кремль почав, практично, одразу після приходу до влади Володимира Путіна…» По суті система «колективного Путіна», яка нині склалася в Росії і виражається в авторитарно-тоталітарному режимі, захоплені влади колишніми КГБістами, відстоює один вектор зовнішньої політики — реваншистський. Тому домовитись про рівноправну співпрацю є практично неможливим, оскільки являється програшним для нинішньої псевдо еліти Росії. Натомість, Україна повинна відстоювати національні інтереси та сувернітет держави, що також є нереальним у зв’язку із слабкою українською владою — внутрішньо деморалізованою через кланово-олігархічні відносини та залежною від західних союзників. В даній ситуації вихід лише один — активна позиція суспільства, як українського так і російського, як єдино можлива сила по врегулюванні конфлікту між народами. Однак, росіяни в своїй більшості атрофовані в наслідок інформаційної державної монополії у свої країні, натомість українці стають жертвами ігор олігархату, який мертвою хваткою тримається за булаву.

Для прикладу Польща у відносинах з Росією завжди була безкомпромісною. Твердо відстоюючи національні інтереси поляки майже ніколи не були привітними по відношенню до Москви. Як і Україна, Польща мала гіркий історичний досвід співпраці з Росією, а тому вирвавшись із соціалістичного блоку була послідовною і непохитною у зовнішній політиці. Такий приклад є чи не найкращим для нас. Саме твердість, а не м’ягкотілість є запорукую успіху до становлення незалежного суб’єкта міжнародної політики.

Як зазначає Олена Бабакова від початку протестів на Майдані у листопаді 2013-го Польща послідовно підтримує українців на шляху до євроінтеграції. Із початком російської анексії Криму саме Варшава переконувала європейців у необхідності запровадження та утримання санкцій проти кремлівського керівництва. Такі вчинки є цілком виправденими для поляків і здійснювали вони їх не тому, що так сильно люблять Україну, а тому, що так сильно не люблять Москву. Україна доволі не погано справляється із ролю буфера між Росією та Європою, однак чи довго ми із цією ролю будем справлятись? Саме польський приклад може врятувати нас від печальної участі.

Аналізуючи сучасні відносини між Україною та Росією очевидним є те, що при нинішній політичній еліті двох держав врегулювання конфлікту неможливе. По-перше, причиною цього є бізнес інтереси обох сторін в даному конфлікті. По-друге, цивілізаційний розлом між двома націями. Польща, на її щастя, не стикалася із тими внутрішніми проблемами які присутні в Україні. І безперечно перевага поляків у протистояні з Росією заключається у єдності нації, чим українці на жаль похвалитись не можуть. Звичайно «Революція гідності» та гібридна війна із РФ як ніщо згуртувала багатьох із нас, однак залишаються і ті кому проблеми власної батьківщини далекі, більше того трапляються і кремлівські колаборанти із громадянством України.

Ситуацію може змінити або прихід до влади опозиційних сил в РФ, що в сучасних реаліях звучить дещо смішно, або кардинальні зміни в Україні, які розпочнуть нову сторінку державотворення та твердими діями стануть протистояти агресору, не вирішуючи в приватних розмовах завтрашню ціну держави.

Отже, перспектива розвитку українсько-російських відносин надзвичайно мала. Зважаючи на складну ситуацію, що склалася між двома державами можна сміло заявити: якщо не відбудуться докорінних внутрішньополітичних змін в Україні та Росії, то дана війна для когось стане останньою.

Український Політик

Максим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український ПолітикМаксим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український Політик

Богдан Камінський

Вже пройшло майже 3 роки з моменту початку в Україні Революції Гідності, і майже стільки триває війна на Сході України, і ніхто з нас не знає коли вона закінчиться. Але всі ми точно знаємо як це все розпочиналось і що спричинило ті потрясіння які «впали» на голови українців. Нещодавно я закінчив читати книгу під назвою «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту» яку написав патріот своєї країни, чудовий викладач, з яким нащастя мені довелось попрацювати, Ярослав Потапенко, який був учасником всіх тих подій на Майдані з самого першого дня і до його закінчення, а також пізніше з початком війни в Донбасі, одним з перших в місті де він мешкав почав займатись волонтерською допомогою солдатам на передовій.

Чим мені ця книга мені сподобалась, так це в першу чергу тим, що в ній досить детально описується причини, сам перебіг і результат Євромайдану, адже Ярослав Олександровий власноруч пережив всі ті моменти революції, від мирного мітингу студентів, до кривавої бійні. Мені досить добре запам’яталось як він розповідав, що: «– Першим потрясінням для мене була ніч з 29 на 30 листопада, коли сталося побиття активістів. Я не очікував такої жорстокості з боку правоохоронців. Саме тоді я зрозумів, що країна перетворюється в щось на зразок Білорусі, а Янукович став диктатором».

Читаючи цю книгу, я ніби сам знову ставав учасником тих подій, адже Ярослав Олександрович досить добре зумів передати дух як майдану, так і тогочасної України. Він добре передав те, що відбувалось з багатьма з нас в тей час, а саме те що під час Революції Гідності майже вся країна «прозріла» і побачила, до чого призвела наша байдужість і тей абсентеїзм в суспільстві. В книзі Ярослав Олександрович зачіпає теми які є для кожного з нас болючі та знайомі, а саме такі, як відносини між владою і суспільством; консолідація суспільства перед спільним ворогом, зародження в нашій країні дійсно громадянського суспільства, та намагається в звичній для нього манері, такій, в якій складні слова та терміни пояснюються в легкій доступній формі, щоб кожен, хто взяв в руки його книгу зміг краще дізнатись про одні з найтяжчих моментів в історії сучасної України.

Друга частина книги буде досить цікавою тим, що в ній Ярослав Олександрович розповідає про причини і наслідки тих подій що стали наступними після революції, а саме російській окупації Криму та війні на Сході України. В книзі, на мою думку, досить добре описується характер та методи, за якими наш східний сусід веде проти нас агресію, а також та діяльність, чи краще сказати бездіяльність нашої влади щодо відповіді агрессору, адже Ярослав Олександрович з перших днів неоголошеної війни був волонтером і на власному досвіді знав в якому стані знаходилась наша армія, і які кроки чинила наша влада щоб це змінити.

Але якщо говорити про те що мені сподобалось найбільше в цій книзі, так це розділ під назвою «Ідеологія і практика рашизму. Сучасна Росія як «колективний Путін». Саме в цьому розділі, на мій погляд автор найкраще передав те що зараз відбувається в російському суспільстві, від того що вони говорять і до того які вчинки по відношенню до нас і самих себе вчиняють. Саме читаючи книгу Ярослава Потапенка я все більше став переконуватись в правоті його слів, написаних в цій книзі, а саме те, що дія Російської влади це не лише хворе бажання одного «Диктатора ХХІ століття» самоствердитись, це віддзеркалення масової свідомості та менталітету росіян, і ця божевільна машина під назвою Росія з кожним днем йде до того, що ми не будемо точно впевнені хто в цій країні лялька, а хто її смикає за нитки і вказує що робити.

В загальному читаючи книгу, я наче знову поринаю в ті часи, коли з насолодою і студентською цікавістю приходив на пари до Ярослава Олександровича і слухаючи його роздуми і моменти з його життя ніби ставав сам частиною тих подій. Книга читається на одному диханні, і всім тим хто цікавиться сучасною історією України, я раджу прочитати її!!!

Український Політик
Богдан Каминский

Уже прошло почти 3 года с момента начала в Украине Революции Достоинства и почти столько длится война на Востоке Украины, и никто из нас не знает когда она закончится. Но все мы точно знаем, как это все начиналось и что повлекло те потрясения которые «упали» на головы украинцам. Недавно я закончил читать книгу под названием «Пятая российско-украинская война: от Майдана до Восточного фронта» написанной патриот своей страны, замечательный преподаватель, с которым к счастью мне довелось поработать, Ярослав Потапенко, который был участником всех событий на Майдане с самого первого дня и до его окончания, а также позднее с началом войны в Донбассе, одним из первых в городе, где он жил начал заниматься волонтерской помощью солдатам на передовой.

Чем мне эта книга мне понравилась, так это в первую очередь тем, что в ней достаточно подробно описывается причины, сам ход и результат Евромайдана, ведь Ярослав Александров собственноручно пережил все те моменты революции, от мирного митинга студентов, к кровавой бойне. Мне достаточно хорошо запомнилось как он рассказывал, что: «- Первым потрясением для меня была ночь с 29 на 30 ноября, когда произошло избиение активистов. Я не ожидал такой жестокости со стороны правоохранителей. Именно тогда я понял, что страна превращается в нечто вроде Беларуси, а Янукович стал диктатором».

Читая эту книгу, я будто бы сам снова становился участником тех событий, ведь Ярослав Александрович довольно хорошо сумел передать дух как Майдана, так и тогдашней Украины. Он хорошо передал то, что происходило со многими из нас в тоже время, а именно то, что во время Революции Достоинства почти вся страна «прозрела» и увидела, к чему привела наше равнодушие и абсентеизм в обществе. В книге Ярослав Александрович затрагивает темы которые есть для каждого из нас болезненные и знакомые, такие например, как отношения между властью и обществом; консолидация общества перед общим врагом, зарождения в нашей стране действительно гражданского общества, и пытается в привычной для него манере, такой, в которой сложные слова и термины объясняются в легкой доступной форме, чтобы каждый, кто взял в руки его книгу смог лучше узнать про тяжелейшие моменты в истории современной Украины.

Вторая часть книги будет достаточно интересна тем, что в ней Ярослав Александрович рассказывает о причинах и последствиях тех событий ставшие следующими после революции, а именно российской оккупации Крыма и войне на Востоке Украины. В книге, по моему мнению, достаточно хорошо описывается характер и методы, по которым наш восточный сосед ведет против нас агрессию, а также и деятельность, или лучше сказать бездействие наших властей относительно ответа агрессору, ведь Ярослав Александрович с первых дней необъявленной войны был волонтером и на собственном опыте знал в каком состоянии находилась наша армия, и какие шаги делала наша власть чтобы это изменить.

Но если говорить о том, что мне понравилось больше всего в этой книге, так это раздел под названием «Идеология и практика рашизма. Современная Россия как «коллективный Путин». Именно в этом разделе, на мой взгляд автор лучше передал то, что сейчас происходит в российском обществе, от того что они говорят и к тому какие поступки по отношению к нам и самих себя поступают. Именно читая книгу Ярослава Потапенко я все больше стал убеждаться в правоте его слов, написанных в этой книге, а именно то, что действие Российской власти это не только больное желание одного «Диктатора XXI века» самоутвердиться, это отражение массового сознания и менталитета россиян, и эта безумная машина под названием Россия с каждым днем идет к тому, что мы не будем точно уверены кто в этой стране кукла, а кто ее дергает за нитки и указывает что делать.

В общем читая книгу, я будто снова погружаюсь в те времена, когда с удовольствием и студенческим интересом приходил на пары к Ярославу Александровичу и слушая его размышления и моменты из его жизни будто становился сам частью тех событий. Книга читается на одном дыхании, и всем тем, кто интересуется современной историей Украины, я советую прочитать ее !!!

Украинский Политик

Вікторя Гузич

Підзаголовок книги професора Я. Потапенка максимально чітко й лаконічно описує суть цієї праці – це саме авторське осмислення різноманітних підходів, оцінок та інтерпретацій поточного російсько-українського протистояння, сформульованих у різного роду публікаціях та інтерв’ю вітчизняних та зарубіжних науковців, журналістів, політиків та громадських діячів.

Ознайомлюючись з книгою, приходить усвідомлення, який величезний обсяг інформації переосмислив і педантично систематизував автор. Напевно, якби не його передчасна й трагічна смерть ІІІ частина книги була б розкрита повніше, також цікаво було б ознайомитись із узагальненими висновками Ярослава Олександровича. Але в будь-якому разі, книга в тому обсязі й у тій редакції, в якій вийшла у світ, є унікальним збірником інтелектуальної думки стосовно російсько-української війни станом на кінець 2015 – початок 2016 рр., своєрідним пам’ятником інтелектуала-учасника Революції гідності, незавершеною енциклопедією ще незавершеної війни. Особлива цінність книги з часом проявиться в тому, що вона була написана саме в ході цього протистояння, без пізнішого ретроспективного осмислення, доповнень раніше невідомими фактами, ідеологічної тенденційності.

Власне до питання російсько-українського протистояння Я. Потапенко підходить в ІІ частині своєї монографії, однозначно стверджуючи з переконливою аргументацією, що це протистояння є війною – неоголошеною офіційно та «гібридною» за змістом та методами. Цікавими є підходи щодо визначення початку цієї безпрецедентної військової кампанії:

— зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році;
— у 2000 році з «касетним скандалом» як протидією ліберальним та євроінтеграційним намірам тодішнього президента Л. Кучми;
— зі спробою захоплення РФ українського о. Тузла у жовтні 2003 року;
— з підготовкою маріонеткового політика В. Януковича, його просування в український політикум та безпосереднім втручанням РФ у президентські вибори 2004 року;
— із забороною російською стороною імпорту української сільськогосподарської продукції в серпні 2013;
— із силовим розгоном «в російському стилі» Євромайдану 30 листопада 2013 року;
— та власне анексією Криму навесні 2014 року та окупацією деяких районів Донецької та Луганської областей.

Я погоджусь з автором, який підтримує та розвиває ідею Т. Возняка про те, що стратегічна, ідеологічна та інформаційна підготовка до майбутнього силового та дипломатичного загострення розпочалася у 2004 році, коли провалився план з маріонетковим президентом В. Януковичем. Очевидно, що навіть і з приходом зрештою останнього до влади через 5 років ця стратегія залишалася актуальною, адже російська сторона змогла швидко мобілізуватися і відповісти на виклик українського суспільства у формі Революції гідності.

Говорячи про причини виникнення цього протистояння так чи інакше звертаємось до історії взаємовідносин української та російської націй. У заголовку монографії Я. Потапенко відображає думку Д. Казанського про нинішній конфлікт з Росією як п’ятий за рахунком. Чотири попередні автор теорії визначає наступним чином:
1) конфлікт гетьмана І. Виговського з Московським царством (апогей – Конотопська битва 1659 року);
2) збройний виступ козаків під проводом гетьмана І. Мазепи проти деспотичної влади царя Петра І у 1709 році;
3) національно-визвольні змагання 1917-1920-х років;
4) війна ОУН та створення нею УПА проти російсько-більшовицької окупації Західної України в 1940-х роках.

На мою думку перші 2 пункти можна об’єднати та розширити загалом до формулювання «антиросійський вектор боротьби Гетьманщини з моменту її створення і до фактичної втрати нею суб’єктності в першій половині XVIII ст.», оскільки конфлікту за участі І. Виговського передували не менш важливі події, що втілювали протестні настрої українського народу та його прагнення до самостійності.

Але зрештою не таким важливим є визначення теперішнього російсько-українського конфлікту, як глибинне розуміння його суті. Я. Потапенку вдалося систематизувати й влучно узагальнити ідеологічно-інформаційні, соціокультурні та соціально-психологічні аспекти протистояння, які в умовах війни нового типу – «гібридного», – відіграють чи не важливішу роль ніж власне військові дії.

Враховуючи такий характер війни, її нестереотипний та новаторський характер, складно робити конкретні прогнози. У колах української інтелігенції та, зрештою, і на побутовому рівні часто зустрічається теза про те, що Україні давно пора ввести військовий стан, по суті оголосити війну, якщо Росія цього не зробила, та на мою думку характер протистояння це не змінить, але накладе ряд обмежень і потенційно небажаних наслідків. У ході «гібридної» війни класичні правила та звичаї не діють, а відтак і методи боротьби мають бути новаторськими.

Я. Потапенко в одному з підрозділів цитує колишнього генерального секретаря НАТО, який у 2015 році влучно зауважив, що Росія зробила безпрецедентну інформаційну атаку в Україні і в цій інформаційній війні Україна і Західний світ на той час програють. Хочеться вірити, що аналітики та спеціалісти НАТО проведуть роботу над помилками та зможуть в короткі терміни запропонувати дієвий комплекс контрзасобів, оскільки російські агенти інформаційного впливу працювали і працюють в Європі, створюючи загрозу всій західній світобудові. Що ж до України, то, нажаль, спостерігаємо типову для нас в усі часи роздробленість еліт, їх абстрагування від народу, відсутність чіткого плану протистояння інформаційній, культурній, ідеологічній агресії.

Український народ демонстрував і демонструє в критичних ситуаціях альтруїзм, здатність до згуртування і навіть самопожертви. Волонтери і добровольці закривають ті військові та гуманітарні потреби, які не здатні (чи не бажають) закрити політичні еліти, тому що війна класична зрозуміла всім, її відчувають. А от з тонкощами інформаційної війни, культурної та ідеологічної агресії знайомі далеко не всі, не всі це усвідомлюють і тому в цьому ми програємо. Так, українці роздроблені за багатьма критеріями (етнічно, мовно, культурно, ідеологічно) і згуртувати їх має еліта, тут уже не допоможе міжнародна дипломатія та іноземна допомога. Я вірю, що вигравши інформаційну війну за свідомість більшості українців, в комплексі з дипломатичним та економічним тиском з боку міжнародної спільноти, українським воякам вистачить снаги повернути окуповані території та відстояти нашу незалежність.

Ураїнський ПолітикВікторя Гузич

Підзаголовок книги професора Я. Потапенка максимально чітко й лаконічно описує суть цієї праці – це саме авторське осмислення різноманітних підходів, оцінок та інтерпретацій поточного російсько-українського протистояння, сформульованих у різного роду публікаціях та інтерв’ю вітчизняних та зарубіжних науковців, журналістів, політиків та громадських діячів.

Ознайомлюючись з книгою, приходить усвідомлення, який величезний обсяг інформації переосмислив і педантично систематизував автор. Напевно, якби не його передчасна й трагічна смерть ІІІ частина книги була б розкрита повніше, також цікаво було б ознайомитись із узагальненими висновками Ярослава Олександровича. Але в будь-якому разі, книга в тому обсязі й у тій редакції, в якій вийшла у світ, є унікальним збірником інтелектуальної думки стосовно російсько-української війни станом на кінець 2015 – початок 2016 рр., своєрідним пам’ятником інтелектуала-учасника Революції гідності, незавершеною енциклопедією ще незавершеної війни. Особлива цінність книги з часом проявиться в тому, що вона була написана саме в ході цього протистояння, без пізнішого ретроспективного осмислення, доповнень раніше невідомими фактами, ідеологічної тенденційності.

Власне до питання російсько-українського протистояння Я. Потапенко підходить в ІІ частині своєї монографії, однозначно стверджуючи з переконливою аргументацією, що це протистояння є війною – неоголошеною офіційно та «гібридною» за змістом та методами. Цікавими є підходи щодо визначення початку цієї безпрецедентної військової кампанії:

— зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році;
— у 2000 році з «касетним скандалом» як протидією ліберальним та євроінтеграційним намірам тодішнього президента Л. Кучми;
— зі спробою захоплення РФ українського о. Тузла у жовтні 2003 року;
— з підготовкою маріонеткового політика В. Януковича, його просування в український політикум та безпосереднім втручанням РФ у президентські вибори 2004 року;
— із забороною російською стороною імпорту української сільськогосподарської продукції в серпні 2013;
— із силовим розгоном «в російському стилі» Євромайдану 30 листопада 2013 року;
— та власне анексією Криму навесні 2014 року та окупацією деяких районів Донецької та Луганської областей.

Я погоджусь з автором, який підтримує та розвиває ідею Т. Возняка про те, що стратегічна, ідеологічна та інформаційна підготовка до майбутнього силового та дипломатичного загострення розпочалася у 2004 році, коли провалився план з маріонетковим президентом В. Януковичем. Очевидно, що навіть і з приходом зрештою останнього до влади через 5 років ця стратегія залишалася актуальною, адже російська сторона змогла швидко мобілізуватися і відповісти на виклик українського суспільства у формі Революції гідності.

Говорячи про причини виникнення цього протистояння так чи інакше звертаємось до історії взаємовідносин української та російської націй. У заголовку монографії Я. Потапенко відображає думку Д. Казанського про нинішній конфлікт з Росією як п’ятий за рахунком. Чотири попередні автор теорії визначає наступним чином:
1) конфлікт гетьмана І. Виговського з Московським царством (апогей – Конотопська битва 1659 року);
2) збройний виступ козаків під проводом гетьмана І. Мазепи проти деспотичної влади царя Петра І у 1709 році;
3) національно-визвольні змагання 1917-1920-х років;
4) війна ОУН та створення нею УПА проти російсько-більшовицької окупації Західної України в 1940-х роках.

На мою думку перші 2 пункти можна об’єднати та розширити загалом до формулювання «антиросійський вектор боротьби Гетьманщини з моменту її створення і до фактичної втрати нею суб’єктності в першій половині XVIII ст.», оскільки конфлікту за участі І. Виговського передували не менш важливі події, що втілювали протестні настрої українського народу та його прагнення до самостійності.

Але зрештою не таким важливим є визначення теперішнього російсько-українського конфлікту, як глибинне розуміння його суті. Я. Потапенку вдалося систематизувати й влучно узагальнити ідеологічно-інформаційні, соціокультурні та соціально-психологічні аспекти протистояння, які в умовах війни нового типу – «гібридного», – відіграють чи не важливішу роль ніж власне військові дії.

Враховуючи такий характер війни, її нестереотипний та новаторський характер, складно робити конкретні прогнози. У колах української інтелігенції та, зрештою, і на побутовому рівні часто зустрічається теза про те, що Україні давно пора ввести військовий стан, по суті оголосити війну, якщо Росія цього не зробила, та на мою думку характер протистояння це не змінить, але накладе ряд обмежень і потенційно небажаних наслідків. У ході «гібридної» війни класичні правила та звичаї не діють, а відтак і методи боротьби мають бути новаторськими.

Я. Потапенко в одному з підрозділів цитує колишнього генерального секретаря НАТО, який у 2015 році влучно зауважив, що Росія зробила безпрецедентну інформаційну атаку в Україні і в цій інформаційній війні Україна і Західний світ на той час програють. Хочеться вірити, що аналітики та спеціалісти НАТО проведуть роботу над помилками та зможуть в короткі терміни запропонувати дієвий комплекс контрзасобів, оскільки російські агенти інформаційного впливу працювали і працюють в Європі, створюючи загрозу всій західній світобудові. Що ж до України, то, нажаль, спостерігаємо типову для нас в усі часи роздробленість еліт, їх абстрагування від народу, відсутність чіткого плану протистояння інформаційній, культурній, ідеологічній агресії.

Український народ демонстрував і демонструє в критичних ситуаціях альтруїзм, здатність до згуртування і навіть самопожертви. Волонтери і добровольці закривають ті військові та гуманітарні потреби, які не здатні (чи не бажають) закрити політичні еліти, тому що війна класична зрозуміла всім, її відчувають. А от з тонкощами інформаційної війни, культурної та ідеологічної агресії знайомі далеко не всі, не всі це усвідомлюють і тому в цьому ми програємо. Так, українці роздроблені за багатьма критеріями (етнічно, мовно, культурно, ідеологічно) і згуртувати їх має еліта, тут уже не допоможе міжнародна дипломатія та іноземна допомога. Я вірю, що вигравши інформаційну війну за свідомість більшості українців, в комплексі з дипломатичним та економічним тиском з боку міжнародної спільноти, українським воякам вистачить снаги повернути окуповані території та відстояти нашу незалежність.

Ураїнський Політик

Оксана Луцик

14 січня громада міста Переяслав-Хмельницького втратила справжнього Героя свого міста й держави, учасника революції Гідності, активного громадського діяча та волонтера, щиру, життєрадісну Людину – Потапенка Ярослава Олександровича, доктора історичних наук, професора кафедри історії та культури України й кафедри політології ДВНЗ «Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди».

Як грім серед ясного неба, пролунала звістка про раптову смерть Ярослава Олександровича… Мозок відмовляється вірити у цю гірку правду. Кожен хто знав цю людину, залишив для себе ті світлі моменти, які закарбувалися в пам’яті назавжди при спілкуванні з ним, його праця була цінним дослідом.

Бракує слів описати неоціненний вклад Ярослава Олександровича у розвиток й життя університету, міста, країни, в формування патріотичної свідомості студентів, його колег і друзів. Адже він виділявся з-поміж інших своєю життєвою мудрістю, активною позицією, сміливістю, великою силою волі та щирим серцем. Він був і залишається наставником, гідним прикладом для наслідування. Його боротьба за суверенність України, встановлення справедливості, руйнування кланово-олігархічного системи в державі, прагнення змін і рух вперед не залишить нікого байдужим. Його ідеї житимуть вічно!

Ярослав Олександрович був не тільки моїм викладачем, а й наставником, який своєю яскравою особистістю заклав основи мого формування як свідомого громадянина своєї держави, він змінив моє світобачення на краще. Завжди допомагав порадою, міг знайти потрібні слова. Кожному передавалась його позитивна енергія, він випромінював світло і тепло. Він був наче молодим паростком змін для нашого університету, факультету, міста та України.

В народі кажуть, що Бог забирає до себе найкращих, адже це сталося в святковий день. Хочу вірити, що так можна виправдати цю трагічну подію. Пам’ять й образ Ярослава Олександровича житиме вічно у наших серцях!!!
Жителі міста Переяслав-Хмельницького, ректорат, профком, студенти, колеги, друзі, знайомі висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Ярослава Олександровича! Світла та вічна пам’ять справжній Людині!!!

Український ПолітикОксана Луцык.

14 января община города Переяслав-Хмельницкого потеряла настоящего Героя своего города и государства, участника революции Достоинства, активного общественного деятеля и волонтера, искренного, жизнерадостного Человека – Потапенко Ярослава Александровича, доктора исторических наук, профессора кафедры истории и культуры Украины и кафедры политологии «Переяслав-Хмельницкого государственного педагогического университета имени Григория Сковороды».

Как гром среди ясного неба, прозвучала весть о внезапной смерти Ярослава Александровича… Мозг отказывается верить в эту горькую правду. Каждый кто знал этого человека, оставил для себя те светлые моменты, которые остались в памяти навсегда при общении с ним, его труд был ценным опытом.

Не хватает слов описать неоценимый вклад Ярослава Александровича в развитие и жизнь университета, города, страны, в формирование патриотического сознания студентов, его коллег и друзей. Ведь он выделялся среди других своей жизненной мудростью, активной позицией, смелостью, большой силой воли и искренним сердцем. Он был и остается наставником, достойным примером для подражания. Его борьба за суверенитет Украины, установление справедливости, разрушение кланово-олигархического системы в государстве, стремление к переменам и движение вперед не оставит никого равнодушным. Его идеи будут жить вечно!

Ярослав Александрович был не только моим преподавателем, но и наставником, который своей яркой личностью заложил основы моего формирования как сознательного гражданина своего государства, он изменил мою мировоззрения к лучшему. Всегда помогал советом, мог найти нужные слова. Каждому передавалась его положительная энергия, он излучал свет и тепло. Он был как будто молодым ростком изменений для нашего университета, факультета, города и Украины.

В народе говорят, что Бог забирает к себе лучших, ведь это произошло в праздничный день. Хочу верить, что так можно оправдать это трагическое событие. Память и образ Ярослава Александровича будет жить вечно в наших сердцах!!!

Жители города Переяслав-Хмельницкого, ректорат, профком, студенты, коллеги, друзья, знакомые выражают искренние соболезнования родным и близким Ярослава Александровича! Светлая и вечная память настоящему Человеку!!!

Украинский Политик