Метка: Ярослав Олійник

Ярослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український ПолітикЯрослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український Політик

Ярослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український ПолітикЯрослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український Політик

Ярослав Олійник

Загальновідомо, що однією з головних і ключових умов, що визначають тенденції розвитку суспільства, є суб’єкти, які формують національну ідею, ініціюють ті чи інші соціально-політичні, економічні, культурні та інші перетворення, виконують організуючу, націотворчу функції. Ці суб’єкти носять назву національні еліти. Їхня поведінка та дії з точки зору біхевіоралізму у сукупності з певними ціннісними настановами та нормами з точки зору постбіхевіоралізму, є тим основоположним фактором, що зумовлює розвиток та сприйняття дійсності певної спільноти, в даному випадку нації.

Для розуміння ролі національних еліт у долі нації потрібно розібрати у тому як ми розумієм їх суть, чи як більш якісну групу інтелігенції, як активну меншість, що створює нації та держави, як провідну авторитетну верству, як кращих представників суспільства. Реймон Арон розглядає національну еліту у більш маштабному фокусі, а саме на рівні правителів держав, керівників режимів, чий вплив на національні спільноти є найбільш вагомий та ключовий в усьому історичному розвитку нації, адже нація це завжди результат історії, витвір сторічь. Вона народжується через випробування, виходячи з тих емоцій що їх переживають люди. Так вчений досить активно розглядає діяльність Адольфа Гітлера, який безумовно справив свій вплив на формування нації в Німеччині, а саме реакцію-відповідь у німецького народу на той етап історії, який пов’язаний з цією особистістю, яка проявляється у вигляді засудження на підсвідому рівні, та відсторонення від проявів расової нетерпимості, з активним розвитком толерантних, демократичних принципів, що ми прослідковуєм у великій кількості мігрантів на території Німеччини. Здавалось би федеративна Німеччина, якій по історії притаманна роздрібленість, отримала за рахунок Гітлера отримала важливий об’єднавчий чинник – колективну відповідальність.

Однією з ключових цитат Р. Арона, що стосуються питання національних еліт є цитата про те, що «війни королів і царів перетворились на війни народів. Люди повірили що на полях битви вирішується доля не тільки провінцій а й цілих культур». Ключовим посилом тут є те, що нація іде за своїми елітами, незважаючи на їх правоту чи неправоту. Це характерно для ранішнього етапу історії, саме становлення національної ідентичності, де в дещо не раціональних битвах культур відбувалась самоідентифікація націй як протиставлення іншим і цьому посприяли саме тодішні еліти, а саме правителі, які втягували власний народ у ці війни.

«Простий народ краще вміє пристосовуватись до життя у свавільній і навіть насильницькій імперії якогось монарха ніж у вільній і добре впорядкованій державі». Людям легше пристосуватись до чітко встановлених правил, часом не надто гуманних, але все ж таки правил, до яких вони звикають і сприймають як належне, якщо свавілля правителів не переступають певної межі зриву. Саме це було характерно в більшій мірі для до демократичних держав. Та в сучасних умовах отримавши волю вибору, більшості індивідів важко пристосуватись до життя і виробити власну систему поведінки, для цього національні еліти покликані створювати певний образ, приклад поведінки, демонструючи, як потрібно поводитись в різних ситуаціях. Тому в сучасних умовах роль еліт є невід’ємною.

Єдність нації – її еліти і мас, є однією із детермінант сили. Якщо національна еліта зацікавлена не у власних меркантильних інтересах, а в розвитку власної держави і зокрема нації, то це призводить до активнішого розвитку суспільства, що в ідеалі призводить до зростання кількості еліти у суспільстві. З урахуванням того, що раніше національною елітою вважалося лише правляче коло (правителі і наближені до них), то в сучасному демократичному світі, на мою думку, саме зростання відсотку національної, політичної, культурної еліти є показником розвитку нації.
Нація – це головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні автентичний актор, що в усіх випадках залишається по завершенні процесів які тривають століттями. Головним принципом, що характерний для національних еліт, це їхня змінність, адже нація залишається і далі у світовій історії, а еліти ні, лише деякі з них, які внесли найбільший вклад у розвиток нації залишаються відомими й після смерті. Так от головною якісною характеристикою національних еліти у долі нації є якийсь вагомий внесок у її розвиток, можливу модифікацію цінностей (це не означає, що нова еліта має сліпо робити все на свій лад, вона має все просто удосконалювати), що призводить до розвитку нації, та підготовлює новий ешелон національної еліти.

Таким чином національні еліти є одним із рушійних чинників розвитку суспільства, власної нації, наряду із технічним розвитком, культурним(в цьому національні еліти й приймають безпосередню участь) та зокрема важливим рушієм розвитку, а саме війнами. Народ який скидає певний режим, певну еліту завжди виокремить із свого середовища власну еліту, що буде його обличчям(циркуляція еліт Г. Моски і В. Паретто), і безпосередньо впливатиме на долю нації.

Український ПолітикЯрослав Олийник

Загальновідомо, що однією з головних і ключових умов, що визначають тенденції розвитку суспільства, є суб’єкти, які формують національну ідею, ініціюють ті чи інші соціально-політичні, економічні, культурні та інші перетворення, виконують організуючу, націотворчу функції. Ці суб’єкти носять назву національні еліти. Їхня поведінка та дії з точки зору біхевіоралізму у сукупності з певними ціннісними настановами та нормами з точки зору постбіхевіоралізму, є тим основоположним фактором, що зумовлює розвиток та сприйняття дійсності певної спільноти, в даному випадку нації.

Для розуміння ролі національних еліт у долі нації потрібно розібрати у тому як ми розумієм їх суть, чи як більш якісну групу інтелігенції, як активну меншість, що створює нації та держави, як провідну авторитетну верству, як кращих представників суспільства. Реймон Арон розглядає національну еліту у більш маштабному фокусі, а саме на рівні правителів держав, керівників режимів, чий вплив на національні спільноти є найбільш вагомий та ключовий в усьому історичному розвитку нації, адже нація це завжди результат історії, витвір сторічь. Вона народжується через випробування, виходячи з тих емоцій що їх переживають люди. Так вчений досить активно розглядає діяльність Адольфа Гітлера, який безумовно справив свій вплив на формування нації в Німеччині, а саме реакцію-відповідь у німецького народу на той етап історії, який пов’язаний з цією особистістю, яка проявляється у вигляді засудження на підсвідому рівні, та відсторонення від проявів расової нетерпимості, з активним розвитком толерантних, демократичних принципів, що ми прослідковуєм у великій кількості мігрантів на території Німеччини. Здавалось би федеративна Німеччина, якій по історії притаманна роздрібленість, отримала за рахунок Гітлера отримала важливий об’єднавчий чинник – колективну відповідальність.

Однією з ключових цитат Р. Арона, що стосуються питання національних еліт є цитата про те, що «війни королів і царів перетворились на війни народів. Люди повірили що на полях битви вирішується доля не тільки провінцій а й цілих культур». Ключовим посилом тут є те, що нація іде за своїми елітами, незважаючи на їх правоту чи неправоту. Це характерно для ранішнього етапу історії, саме становлення національної ідентичності, де в дещо не раціональних битвах культур відбувалась самоідентифікація націй як протиставлення іншим і цьому посприяли саме тодішні еліти, а саме правителі, які втягували власний народ у ці війни.

«Простий народ краще вміє пристосовуватись до життя у свавільній і навіть насильницькій імперії якогось монарха ніж у вільній і добре впорядкованій державі». Людям легше пристосуватись до чітко встановлених правил, часом не надто гуманних, але все ж таки правил, до яких вони звикають і сприймають як належне, якщо свавілля правителів не переступають певної межі зриву. Саме це було характерно в більшій мірі для до демократичних держав. Та в сучасних умовах отримавши волю вибору, більшості індивідів важко пристосуватись до життя і виробити власну систему поведінки, для цього національні еліти покликані створювати певний образ, приклад поведінки, демонструючи, як потрібно поводитись в різних ситуаціях. Тому в сучасних умовах роль еліт є невід’ємною.

Єдність нації – її еліти і мас, є однією із детермінант сили. Якщо національна еліта зацікавлена не у власних меркантильних інтересах, а в розвитку власної держави і зокрема нації, то це призводить до активнішого розвитку суспільства, що в ідеалі призводить до зростання кількості еліти у суспільстві. З урахуванням того, що раніше національною елітою вважалося лише правляче коло (правителі і наближені до них), то в сучасному демократичному світі, на мою думку, саме зростання відсотку національної, політичної, культурної еліти є показником розвитку нації.
Нація – це головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні автентичний актор, що в усіх випадках залишається по завершенні процесів які тривають століттями. Головним принципом, що характерний для національних еліт, це їхня змінність, адже нація залишається і далі у світовій історії, а еліти ні, лише деякі з них, які внесли найбільший вклад у розвиток нації залишаються відомими й після смерті. Так от головною якісною характеристикою національних еліти у долі нації є якийсь вагомий внесок у її розвиток, можливу модифікацію цінностей (це не означає, що нова еліта має сліпо робити все на свій лад, вона має все просто удосконалювати), що призводить до розвитку нації, та підготовлює новий ешелон національної еліти.

Таким чином національні еліти є одним із рушійних чинників розвитку суспільства, власної нації, наряду із технічним розвитком, культурним(в цьому національні еліти й приймають безпосередню участь) та зокрема важливим рушієм розвитку, а саме війнами. Народ який скидає певний режим, певну еліту завжди виокремить із свого середовища власну еліту, що буде його обличчям(циркуляція еліт Г. Моски і В. Паретто), і безпосередньо впливатиме на долю нації.

Украинский Политик

Ярослав Олійник

Тривале перебування під владою різних імперій і перш за все Радянського Союзу тягарем лягло на плечі українського народу наклавши відбиток на ціннісні орієнтації українців. Постала проблема самовизначення людей які проживають на території колись однієї із самих могутніх держав Європи, а саме Київської Русі. Звичайно використовувати згадку Київської держави не є наразі доцільно, але все ж, як один із напрямків ідеологічної роботи з населення для звеличення нашої держави розглядати можна. Але насправді, навіщо заглиблюватись так далеко в історію, як можна побачити, що на нашій території ближче до наших часів вже формувалась національна ідея, зокрема це стосується вихідця із «Братства тарасівців» Миколи Міхновського, який сформулював перший концепт української національної ідеї, а саме «Самостійна Соборна Україна, від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких, вільна між вільними, без пана та хама на рідній землі…». Звичайно це дещо утопічно зважаючи на нинішню геополітичну обстановку, але не розвивається той хто не прагне до чогось нездійсненного. Та якщо не заганяти себе в такі глобальні думки, основним на мою думку питанням яке має давати відповідь людям національна ідея, це хто ми є?

Та річ утім, що в нинішніх умовах постало багато перепон для цього самовизначення:
— Перш за все безхарактерність більшості мас української держави
— Критично високий рівень маргіналів та люмпенів, що своєю девіантною поведінкою та пристосовницьким стилем життя тягнуть Україну на дно.
— Високий рівень відсторонення від контролю над діяльністю влади, мовляв ми вас вибрали, то давайте робіть щось для нас. Насправді це абсурдне і казуїстичне сприйняття дійсності, що таким чином робить маси більш керованими.
— Зниження рівня трансцендентного сприйняття світу, іншими словами втрата духовності, тих християнських цінностей, з якими пов’язаний український народ
— Як наслідок вищесказаного, високий рівень корумпованості на всіх рівнях, та політичний абсентеїзм більшості населення та проблема самовизначення

Тому основним напрямком ідеї українців на мою думку має бути самоідентифікація себе як українського народу від гаслом «Ми українці і наша держава Україна».

Під цим гаслом я розумію визначення себе як українця, без абсурдних поділів на україномовних та «рускоязичних», а саме як представника нації. Під українцем я розумію особу що діє в інтересах української держави, цінністю якого є розвиток України, адже це те ж саме, що сім’я, просто на більш глобальнішому рівні. Такі люди є в Україні, тому перш за все за такими людьми потрібно тягнутися і змінювати себе, лише так ми позбавимся політичної безхарактерності і низького рівня політичної волі. Українцям нарешті потрібно зрозуміти, що носієм влади є народ, і перестати бути об’єктом владних маніпуляцій. Розуміння цього прийде тільки після об’єднання, адже в єдності сила і влада.

«Дорога до Бога лежить через Батьківщину» (Ю.Васьян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Саме низький рівень духовності пересічного українця є одним із ключових причин його низького рівня освіти. Віра дає певні цінності і стимул за них боротись. Людина що готова за щось боротись перш за все себе розвиває, як в плані громадянської освіти, що дає розуміння відстоювати своє, так і в плані політичної освіти, що поступово випливає з попереднього.

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти України. Доки український народ не побудує свою конкурентноздатну національну державу, доти ми не будим самостійним. Нинішній Україні на мою думку потрібен широкий вплив націоналізму, адже саме ця течія найбільше звеличує наш народ та нашу державу. Усі європейські держави вже давно пройшли етап розвитку держави-нації, ми нажаль через історичні обставини цього не мали. І замість того щоб гнатися за якимись стандартами, ми маємо пройти цю віху розвитку держави, а лише тоді інтегруватись у більш глобальнішу спільноту, таку як ЄС.

Загалом, що ж таке національна ідея, це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. А в нинішніх умовах головною проблемою є самовизначення української нації.

Поборовши усі ці проблеми, самовизначившись як українці, ми зможе побудувати справжню неподільну державу, без маргіналів і люмпенів, без абсентеїзму та без такого ганебного рівня корупції.

Обов’язком для кожного українця має стати культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави із дієвою системою українського народовладдя.

Дорога поступово закінчується
Наступна наша станція – Україна
Усі ілюзії вже розвінчуються
Дивись нація, яка стала країна
Але яка ж тепер сама нація?!
Відбувається самостійна передислокація
Селян у міста – урбанізація
Мусульман до нас поступова еміграція
Собою не правим і хочем добре жити
Для того потрібно з головою дружити
Не пускати до влади євреїв, москалів
Склалось відчуття, що світ подурів
Загальне беззаконня, немає цензури
При владі не політики, а карикатури
До чого привела ваша демократія
Що в нас на країні чужоземна етнократія
А що ж ви хотіли, маючи стільки шансів
Зробити з бандитів всенародних вигнанців
Та ви поступились, переміг колективізм
У ваших серцях не жив націоналізм.
То що ж нам тепер залишається
Бути в залежності, чи самим процвітати
Нехай усі далі брехати стараються
Та як жити, лиш нам вибирати!
Але для того щоб забратись на вершину
Для того щоб мати нову надію
Нам доведеться спалити ще не одну шину
І здійснити не одну мрію

Український ПолітикАлександр Олийнык

Тривале перебування під владою різних імперій і перш за все Радянського Союзу тягарем лягло на плечі українського народу наклавши відбиток на ціннісні орієнтації українців. Постала проблема самовизначення людей які проживають на території колись однієї із самих могутніх держав Європи, а саме Київської Русі. Звичайно використовувати згадку Київської держави не є наразі доцільно, але все ж, як один із напрямків ідеологічної роботи з населення для звеличення нашої держави розглядати можна. Але насправді, навіщо заглиблюватись так далеко в історію, як можна побачити, що на нашій території ближче до наших часів вже формувалась національна ідея, зокрема це стосується вихідця із «Братства тарасівців» Миколи Міхновського, який сформулював перший концепт української національної ідеї, а саме «Самостійна Соборна Україна, від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких, вільна між вільними, без пана та хама на рідній землі…». Звичайно це дещо утопічно зважаючи на нинішню геополітичну обстановку, але не розвивається той хто не прагне до чогось нездійсненного. Та якщо не заганяти себе в такі глобальні думки, основним на мою думку питанням яке має давати відповідь людям національна ідея, це хто ми є?

Та річ утім, що в нинішніх умовах постало багато перепон для цього самовизначення:
— Перш за все безхарактерність більшості мас української держави
— Критично високий рівень маргіналів та люмпенів, що своєю девіантною поведінкою та пристосовницьким стилем життя тягнуть Україну на дно.
— Високий рівень відсторонення від контролю над діяльністю влади, мовляв ми вас вибрали, то давайте робіть щось для нас. Насправді це абсурдне і казуїстичне сприйняття дійсності, що таким чином робить маси більш керованими.
— Зниження рівня трансцендентного сприйняття світу, іншими словами втрата духовності, тих християнських цінностей, з якими пов’язаний український народ
— Як наслідок вищесказаного, високий рівень корумпованості на всіх рівнях, та політичний абсентеїзм більшості населення та проблема самовизначення

Тому основним напрямком ідеї українців на мою думку має бути самоідентифікація себе як українського народу від гаслом «Ми українці і наша держава Україна».

Під цим гаслом я розумію визначення себе як українця, без абсурдних поділів на україномовних та «рускоязичних», а саме як представника нації. Під українцем я розумію особу що діє в інтересах української держави, цінністю якого є розвиток України, адже це те ж саме, що сім’я, просто на більш глобальнішому рівні. Такі люди є в Україні, тому перш за все за такими людьми потрібно тягнутися і змінювати себе, лише так ми позбавимся політичної безхарактерності і низького рівня політичної волі. Українцям нарешті потрібно зрозуміти, що носієм влади є народ, і перестати бути об’єктом владних маніпуляцій. Розуміння цього прийде тільки після об’єднання, адже в єдності сила і влада.

«Дорога до Бога лежить через Батьківщину» (Ю.Васьян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Саме низький рівень духовності пересічного українця є одним із ключових причин його низького рівня освіти. Віра дає певні цінності і стимул за них боротись. Людина що готова за щось боротись перш за все себе розвиває, як в плані громадянської освіти, що дає розуміння відстоювати своє, так і в плані політичної освіти, що поступово випливає з попереднього.

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти України. Доки український народ не побудує свою конкурентноздатну національну державу, доти ми не будим самостійним. Нинішній Україні на мою думку потрібен широкий вплив націоналізму, адже саме ця течія найбільше звеличує наш народ та нашу державу. Усі європейські держави вже давно пройшли етап розвитку держави-нації, ми нажаль через історичні обставини цього не мали. І замість того щоб гнатися за якимись стандартами, ми маємо пройти цю віху розвитку держави, а лише тоді інтегруватись у більш глобальнішу спільноту, таку як ЄС.

Загалом, що ж таке національна ідея, це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. А в нинішніх умовах головною проблемою є самовизначення української нації.

Поборовши усі ці проблеми, самовизначившись як українці, ми зможе побудувати справжню неподільну державу, без маргіналів і люмпенів, без абсентеїзму та без такого ганебного рівня корупції.

Обов’язком для кожного українця має стати культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави із дієвою системою українського народовладдя.

Дорога поступово закінчується
Наступна наша станція – Україна
Усі ілюзії вже розвінчуються
Дивись нація, яка стала країна
Але яка ж тепер сама нація?!
Відбувається самостійна передислокація
Селян у міста – урбанізація
Мусульман до нас поступова еміграція
Собою не правим і хочем добре жити
Для того потрібно з головою дружити
Не пускати до влади євреїв, москалів
Склалось відчуття, що світ подурів
Загальне беззаконня, немає цензури
При владі не політики, а карикатури
До чого привела ваша демократія
Що в нас на країні чужоземна етнократія
А що ж ви хотіли, маючи стільки шансів
Зробити з бандитів всенародних вигнанців
Та ви поступились, переміг колективізм
У ваших серцях не жив націоналізм.
То що ж нам тепер залишається
Бути в залежності, чи самим процвітати
Нехай усі далі брехати стараються
Та як жити, лиш нам вибирати!
Але для того щоб забратись на вершину
Для того щоб мати нову надію
Нам доведеться спалити ще не одну шину
І здійснити не одну мрію.

Украинский Политик