Сенс життя людини на ЗемліСмысл жизни человека на Земле

Андрій Мацьовка

Сенс життя людини – одна з філософських проблем, яка має відношення до визначення мети існування та призначення людини, це одне з визначальних світоглядних понять для становлення особистості.

Проблема усвідомлення сенсу життя людини зазвичай розуміється як суб’єктивна оцінка намірам людини досягнути певних цілей які вона ставить перед собою у житті. Розуміння свого місця у світі для кожної людини є певним поштовхом до усвідомлення спрямованості свого життя, свого місця у світі або усвідомлення людиною можливостей впливу на навколишню дійсність.

Розуміння та уявлення про сенс життя переважно складаються в кожної людини у процесі її діяльності та безпосередньо залежні від її становища в суспільстві а також способу життя людини та її світоглядних позицій які безпосередньо впливають на прийняття певних рішень у конкретно історичній ситуації яка складається навколо певної людини.

Наприклад відомі філософи такі як – Сократ, Епікур, Спіноза, Монтеск’є, Аристотель та Декарт мали досить чіткі уявлення про поняття сенсу життя людини у певній світоглядній системі. Вони намагалися розтлумачити та виправдати певні властиві тій чи іншій системі моральні норми чи певні цінності які б репрезентували певні цілі чи виправдовували діяльністю людей у різних ситуаціях. Визначаючи соціальний стан індивідів,класів, соціальних груп, враховуючи їх потреби та інтереси, певні прагнення та переконання, виводячи принципи їхньої поведінки філософам вдавалося визначити приблизний зміст масових уявлень про життєві принципи та сенс існування людини, які при різному суспільному укладі життя мають свій специфічний характер та певні потреби відмінні один від одного.

Такий спосіб аналізу людських потреб наштовхував філософів на пошуки певного ідеалу людини, в досягненні такого ідеалу досить часто вони і бачили основне призначення людського існування.
Античний філософ Аристотель вважав що сенс існування людини полягає в досягненні щастя(евдемонізму), тобто вся діяльність людини повинна направлятися до того, щоб досягти цього щастя методом мислення та пізнання навколишнього світу та його природних законів.

Досягнення евдемонізму повинно було здобуватися, наприклад, шляхом духовної роботи яка повинна була стояти на вищому місці ніж фізична праця людини, це могла бути певна наукова діяльність або заняття мистецтвом через які повинна проявлятися сутність усвідомлення людиною свого призначення на Землі.

Інший філософ античності Епікур, та його послідовники вбачали сенс життя людини в отриманні насолоди(гедонізм), який вони розуміли не тільки як чуттєву насолоду а й відсутність у людини душевного неспокою, страху страждань або смерті. (Даниленко 2012)

Ірраціоналісти зокрема німецький філософ Артур Шопенгауер вважали, що сенс існування людини це прояв світової волі. Наприклад, людям може здатися що вони вчиняють певні дії бо самі цього хочуть, але вони не можуть прийти до усвідомлення того що ними рухає чужа воля, яка може бути нав’язана будь-ким: владою, близьким оточенням, друзями тощо. Це пов’язано з тим, що людина за своєю природою істота соціальна, а тому не може відділитися від «стада» навіть тоді коли її моральні принципи не можуть дозволити їй діяти у певних ситуаціях так як інші.

Згідно з вченням ірраціоналістів життя людини перетворюється на пекло, тому що кожного дня людина повинна боротися за надбання благ цивілізації щоб покращити своє життя, намагається гнатися шаленими темпами за успіхом і тому повинна вгамовувати свої бажання та пристрасті щоб отримати бажаний результат. Людське існування вони вважали абсурдним тому що таке життя стримує людину в певних рамках, не дозволяючи досягти людству дійсної мети свого існування — звільнення від страждань.

Проблемами сенсу людського існування також займалися філософи екзистенціалісти. Вони вважають що людське життя сповнене абсурду, кожна людина повинна створювати свої цінності, ті яких вона хоче досягти в житті, але робити вона це повинна в байдужому світі, адже в сучасному світі люди переповнені заздрістю та постійним обговоренням інших замість того щоб думати про своє життя, тому тільки в байдужості людства один до одного людина зможе досягти екзистенції(сутності існування) яку вони вбачають у свободі особистості. Також, екзистенціалісти вважають, що для досягнення людиною свободи їй самій необхідно протидіяти усім — державі, суспільству, середовищу адже всі навколо нав’язують людині свою волю, певні інтереси чи ідеали які людина повинна сповідувати в незалежності від своїх бажань.

Наприклад французький філософ Жан-Поль Сартр про сенс людського життя говорить так: «Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо його проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем. Усе, що існує народжене без причини, продовжується у слабкості і вмирає випадково. Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо» (Сартр 1943).

Також Сартр висунув ідею про те що людина сама повинна надавати сенс своєму існуванню, тому що кожен індивід приносить у світ щось нове і після того це нове піддається критиці або схваленню інших людей. Філософ дійшов до думки що не може існувати чітко визначеної наперед людської природи чи мети існування людини, окрім тієї яку вона сама принесе у світ і кожен сам у праві вирішувати як йому діяти та обирати свій життєвий шлях.

В свою чергу нігілізм(знецінення цінностей) звертає увагу людини на те, що її життя втратило сенс, тому що філософи нігілісти вважають що носієм та джерелом моральних цінностей спочатку був індивід а не наприклад культура як прийнято вважати в суспільстві. Для нігілістів не існує глибокого поняття буття людини для них воно перетворюється в просте значення, вони говорять що сенс життя людини це отримання максимального для себе задоволення від самого життя.

Один з найвідоміших філософів нігілістів Фрідріх Ніцше говорив про те, що нігілізм це умовне спустошення світу а особливо самого людського існування від його змісту, сенсу, істини або цінності. Характеризуючи християнство як нігілістичну релігію Ніцше вважав що саме воно видаляє із земного життя людини сенс внаслідок того що фокусується на житті потойбічному, посмертному і тому заганяє людей у рамки які не слід переступати в земному житті щоб мати краще загробне життя про яке у людей є лише припущення. Він хотів повернути сенс існування людини на Землю тим що висунув ідею про те що сенсом життя людей має стати підготовка до появи надлюдини яка все кардинально змінить у світі.(Фромм 1992)

Таким чином, пошуки сенсу життя людини – одна з одвічних проблем філософії, яка турбує людство багато століть, адже, кожна людина в своєму житті хоч раз задумується про те навіщо вона живе, яка мета її існування, ставить перед собою певні цілі яких вона хоче досягти. У кожної людини в житті свої пріоритети та бажання до яких прагне кожен індивід. Для когось це можуть бути звичайні примітивні потреби які виражаються у примноженні своїх матеріальних благ, хтось ставить собі за мету життя за певними релігійними канонами, для когось сенс життя полягає у духовному розвитку або служінні іншим, деякі люди постійно перебувають у пошуку свого місця у світі апробуючи різні професії та види діяльності, інші люди вбачають сенс існування у інтелектуальному розвитку або проводять усе своє життя подорожуючи світом вивчаючи різні культури та традиції світу, багато хто ставить на перше місце у своєму житті сім’ю та дітей.

Особисто для мете сенс життя – стати особистістю, отримувати від життя задоволення та не уподібнювати «сірій» масі населення для якої сенс життя полягає у задоволенні своїх примітивних фізіологічних потреб.

Використана література
Даниленко Валерий. 2012. Смысл жизни. Москва
Сартр Жан-Поль. 2000. Бытие и ничто. Москва
Фромм Эрих. 1992. Человек для себя. Минск

Український Політик
Андрій Мацьовка

Сенс життя людини – одна з філософських проблем, яка має відношення до визначення мети існування та призначення людини, це одне з визначальних світоглядних понять для становлення особистості.

Проблема усвідомлення сенсу життя людини зазвичай розуміється як суб’єктивна оцінка намірам людини досягнути певних цілей які вона ставить перед собою у житті. Розуміння свого місця у світі для кожної людини є певним поштовхом до усвідомлення спрямованості свого життя, свого місця у світі або усвідомлення людиною можливостей впливу на навколишню дійсність.

Розуміння та уявлення про сенс життя переважно складаються в кожної людини у процесі її діяльності та безпосередньо залежні від її становища в суспільстві а також способу життя людини та її світоглядних позицій які безпосередньо впливають на прийняття певних рішень у конкретно історичній ситуації яка складається навколо певної людини.

Наприклад відомі філософи такі як – Сократ, Епікур, Спіноза, Монтеск’є, Аристотель та Декарт мали досить чіткі уявлення про поняття сенсу життя людини у певній світоглядній системі. Вони намагалися розтлумачити та виправдати певні властиві тій чи іншій системі моральні норми чи певні цінності які б репрезентували певні цілі чи виправдовували діяльністю людей у різних ситуаціях. Визначаючи соціальний стан індивідів,класів, соціальних груп, враховуючи їх потреби та інтереси, певні прагнення та переконання, виводячи принципи їхньої поведінки філософам вдавалося визначити приблизний зміст масових уявлень про життєві принципи та сенс існування людини, які при різному суспільному укладі життя мають свій специфічний характер та певні потреби відмінні один від одного.

Такий спосіб аналізу людських потреб наштовхував філософів на пошуки певного ідеалу людини, в досягненні такого ідеалу досить часто вони і бачили основне призначення людського існування.
Античний філософ Аристотель вважав що сенс існування людини полягає в досягненні щастя(евдемонізму), тобто вся діяльність людини повинна направлятися до того, щоб досягти цього щастя методом мислення та пізнання навколишнього світу та його природних законів.

Досягнення евдемонізму повинно було здобуватися, наприклад, шляхом духовної роботи яка повинна була стояти на вищому місці ніж фізична праця людини, це могла бути певна наукова діяльність або заняття мистецтвом через які повинна проявлятися сутність усвідомлення людиною свого призначення на Землі.

Інший філософ античності Епікур, та його послідовники вбачали сенс життя людини в отриманні насолоди(гедонізм), який вони розуміли не тільки як чуттєву насолоду а й відсутність у людини душевного неспокою, страху страждань або смерті. (Даниленко 2012)

Ірраціоналісти зокрема німецький філософ Артур Шопенгауер вважали, що сенс існування людини це прояв світової волі. Наприклад, людям може здатися що вони вчиняють певні дії бо самі цього хочуть, але вони не можуть прийти до усвідомлення того що ними рухає чужа воля, яка може бути нав’язана будь-ким: владою, близьким оточенням, друзями тощо. Це пов’язано з тим, що людина за своєю природою істота соціальна, а тому не може відділитися від «стада» навіть тоді коли її моральні принципи не можуть дозволити їй діяти у певних ситуаціях так як інші.

Згідно з вченням ірраціоналістів життя людини перетворюється на пекло, тому що кожного дня людина повинна боротися за надбання благ цивілізації щоб покращити своє життя, намагається гнатися шаленими темпами за успіхом і тому повинна вгамовувати свої бажання та пристрасті щоб отримати бажаний результат. Людське існування вони вважали абсурдним тому що таке життя стримує людину в певних рамках, не дозволяючи досягти людству дійсної мети свого існування — звільнення від страждань.

Проблемами сенсу людського існування також займалися філософи екзистенціалісти. Вони вважають що людське життя сповнене абсурду, кожна людина повинна створювати свої цінності, ті яких вона хоче досягти в житті, але робити вона це повинна в байдужому світі, адже в сучасному світі люди переповнені заздрістю та постійним обговоренням інших замість того щоб думати про своє життя, тому тільки в байдужості людства один до одного людина зможе досягти екзистенції(сутності існування) яку вони вбачають у свободі особистості. Також, екзистенціалісти вважають, що для досягнення людиною свободи їй самій необхідно протидіяти усім — державі, суспільству, середовищу адже всі навколо нав’язують людині свою волю, певні інтереси чи ідеали які людина повинна сповідувати в незалежності від своїх бажань.

Наприклад французький філософ Жан-Поль Сартр про сенс людського життя говорить так: «Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо його проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем. Усе, що існує народжене без причини, продовжується у слабкості і вмирає випадково. Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що помремо» (Сартр 1943).

Також Сартр висунув ідею про те що людина сама повинна надавати сенс своєму існуванню, тому що кожен індивід приносить у світ щось нове і після того це нове піддається критиці або схваленню інших людей. Філософ дійшов до думки що не може існувати чітко визначеної наперед людської природи чи мети існування людини, окрім тієї яку вона сама принесе у світ і кожен сам у праві вирішувати як йому діяти та обирати свій життєвий шлях.

В свою чергу нігілізм(знецінення цінностей) звертає увагу людини на те, що її життя втратило сенс, тому що філософи нігілісти вважають що носієм та джерелом моральних цінностей спочатку був індивід а не наприклад культура як прийнято вважати в суспільстві. Для нігілістів не існує глибокого поняття буття людини для них воно перетворюється в просте значення, вони говорять що сенс життя людини це отримання максимального для себе задоволення від самого життя.

Один з найвідоміших філософів нігілістів Фрідріх Ніцше говорив про те, що нігілізм це умовне спустошення світу а особливо самого людського існування від його змісту, сенсу, істини або цінності. Характеризуючи християнство як нігілістичну релігію Ніцше вважав що саме воно видаляє із земного життя людини сенс внаслідок того що фокусується на житті потойбічному, посмертному і тому заганяє людей у рамки які не слід переступати в земному житті щоб мати краще загробне життя про яке у людей є лише припущення. Він хотів повернути сенс існування людини на Землю тим що висунув ідею про те що сенсом життя людей має стати підготовка до появи надлюдини яка все кардинально змінить у світі.(Фромм 1992)

Таким чином, пошуки сенсу життя людини – одна з одвічних проблем філософії, яка турбує людство багато століть, адже, кожна людина в своєму житті хоч раз задумується про те навіщо вона живе, яка мета її існування, ставить перед собою певні цілі яких вона хоче досягти. У кожної людини в житті свої пріоритети та бажання до яких прагне кожен індивід. Для когось це можуть бути звичайні примітивні потреби які виражаються у примноженні своїх матеріальних благ, хтось ставить собі за мету життя за певними релігійними канонами, для когось сенс життя полягає у духовному розвитку або служінні іншим, деякі люди постійно перебувають у пошуку свого місця у світі апробуючи різні професії та види діяльності, інші люди вбачають сенс існування у інтелектуальному розвитку або проводять усе своє життя подорожуючи світом вивчаючи різні культури та традиції світу, багато хто ставить на перше місце у своєму житті сім’ю та дітей.

Особисто для мете сенс життя – стати особистістю, отримувати від життя задоволення та не уподібнювати «сірій» масі населення для якої сенс життя полягає у задоволенні своїх примітивних фізіологічних потреб.

Використана література
Даниленко Валерий. 2012. Смысл жизни. Москва
Сартр Жан-Поль. 2000. Бытие и ничто. Москва
Фромм Эрих. 1992. Человек для себя. Минск

Український Політик

Роль особистості в історіїРоль личности в истории

Катерина Акименко

Людина виступає єдино можливим чинником історії, адже саме вона є першопричиною усіх подій, визначає існування певних сфер суспільного життя та історичних процесів. Під час роздумів над історичними процесом в цілому, причинно-наслідковими зв’язками подій часто виникає питання про роль історичних діячів: як вплинула певна особистість на вибір певного шляху розвитку? на скільки змінив хід історії результат її діяльності? що є визначальним у діяльності історичної особистості її особисті якості чи соціальні умови?

Розгляд питання ролі особистості в історії відкриває широкий спектр поглядів: Томас Карлейль визначав всесвітню історію як біографію великих людей; Вільям Джеймс ставив особистість у залежність від оточення і поставив питання про відповідність особистості середовищу; марксисти, зокрема Плеханов, вважали, що особистість лише накладає індивідуальний відбиток на неминучий хід подій, прискорює або уповільнює плинність певних історичних процесів, але не може ніяким чином змінити запрограмований хід історії. Проте, викристалізувалось декілька підходів до розгляду даної проблеми.

Перший підхід до дослідження ролі особистості в історичному процесі випливає із розгляду взаємозв’язків між соціальними умовами та індивідуальними характеристиками. Тобто роль особистості залежить від степені її відповідності соціальному середовищу, періоду чи епосі. Суспільство формує певний запит на людину із набором конкретних якостей, завдяки яким особа зможе висловити вимоги нації чи групи населення, очолити народний рух, вирішити назрілі соціальні проблеми. Така людина з’являється за потреби суспільства. З іншого боку, такий підхід показує, що за інших обставин особистість із такими персональними характеристиками була б не актуальною і не спиймалася б. Прикладом може слугувати Нельсон Мандела, який в умовах хвилі демократизації африканських країн став очільником боротьби з апартеїдом і навіть його ув’язнення сприяло піднесенню спротиву режиму та поширенню його ідей африканського націоналізму і самовизначення. А Беніто Муссоліні прийшов до влади в кризовий час під час післявоєнного хаосу, коли об’єднана лише в 1870 році Італія не була консолідованою державою. Він вміло скористався народними почуттями обіцяючи відновлення величі Римської Імперії і ставлячи себе на один щабель із Цезарем. Таким чином, у відповідь на запит суспільства у кризовий період з’являється історична особистість із набором певних особистісних характеристик, які необхідні за даних умов.

Другий підхід пов’язаний із дослідженням масштабності впливу особистості на історичні події. Людина не може змінити історію у всесвітньому, загальному масштабі, докорінно змінити її об’єктивну логіку, але вона може прискорити або уповільнити настання тієї чи іншої історичної події, , запобігти небажаному наслідку, її дії можуть позитивно або негативно позначитися на ході історії. Своїм авторитетом, організаційними здібностями, вмінням переконувати особистість може допомогти уникнути, скажімо, зайвих жертв у війні. Актуальним прикладом є діяльність Махатми Ганді у напрямку ліквідації британського колоніального режиму, що було закономірним процесом. «Батько Індії» очоливши рух за звільнення нації та держави, закликав боротися з насильством шляхом ненасильства і за будь-яких умов залишався вірним своїм переконанням. Ми можемо лише здогадуватися у скільки разів би виросла кількість жертв, якби не з’явився Ганді пропагуючий саме ненасильство. Також існували такі історичні особистості, які, навпаки, своїми прорахунками чи особистісними якостями (нерішучістю, боягузтвом і т.д.) завдали серйозної шкоди громадському руху, стали причинами зайвих жертв чи привели державу до кризи. Зокрема, Іоан І Безземельний став одним із найневдаліших очільників Британії. Іоанн через помилки у зовнішній політиці втратив до 1205 року Нормандію та майже всі французькі володіння Великобританії, зазнавши поразки від Філіпа ІІ Французького. Його репресивна політика і встановлення високих податків призвели до конфлікту з баронами, які змусили його підписати Велику Хартію вільностей в 1215 р. Пізніше він відрікся від неї, що стало причиною першої Баронської війни 1215—1217 р.р. Також, Іоан І вступив у кофлікт з Папою Римським, через що він наклав на Англію інтердикт. Репутація Іоанна була настільки негативною, що після його правління жоден англійський монарх не називав своїх спадкоємців цим ім’ям, адже воно почало вважатися нещасливим.

Говорячи про роль особистості в історії, варто звернути увагу на те, що характер, розумові і моральні якості людини, що грає більш-менш важливу роль у суспільному житті, можуть стати факторами суспільного розвитку. Недовірливість, некомпетентність, самовпевненість Сталіна, а також існування культу його особи привели до важких для СРСР наслідків. Проте, культ особистості міг виникнути тільки при наявності об’єктивних передумов: відсталості економіки, централізації управління, відсутності міцних демократичних традицій і т.д. Таким чином, характер особистості є фактором суспільного розвитку лише там, де це дозволяють об’єктивні умови.

Третій підхід до проблеми пов’язаний із розглядом особистості в історії у зв’язку з особливостями протікання історичних процесів. Якщо поділити історичні процеси на еволюційно-функціональні та екстремально-революційні, то варто зазначити, що еволюційно-функціональний період розвитку суспільства не сприяє розкриттю особистісних якостей людей. Навпаки, в екстремальних ситуаціях, що є переломними для життя держави, пов’язані з революційними змінами, різко зростає роль особистостей, індивідуальностей. Під час таких подій часто з’являються нові імена в історії (наприклад Спартак, Омелян Пугачов, Жанна Д’Арк, Богдан Хмельницький), які згодом героїзуються.

Четвертий підхід до проблеми передбачає розгляд ролі історичної особистості у контексті її взаємовідносин з народом. Народ виступає першоосновою і першопочатком, тому особистість залежить від нього. Якщо особистість висловлює інтереси і виражає вимоги широких народних мас, то вона отримує особливу соціальну силу. Завдяки цьому людина має змогу зайняти місце лідера, очільника руху, вождя, керівника. Така позиція особистості передбачає здатність до передбачення, уміння теоретично формулювати загальні прагнення, можливість зрозуміло тлумачити загальну лінію розвитку, тримати контроль у складних та екстремальних умовах. В даному контексті слід виділити роль харизматичної особистості-лідера, феномен якої був грунтовно досліджений Максом Вебером. До таких харизматичних особистостей можна зарахувати: Адольфа Гітлера, Фіделя Кастро, Мао Цзедуна, Беніто Муссоліні, Хо Ши Міна, Наполеона Бонапарта. Харизматичне лідерство грунтується на ірраціональному сприйнятті особистості, адже їй приписуються надприродні, божественні, недоступні для інших якості. Маси ставляться до такого лідера некритично, а часто сприймають його як обраного, месію, вождя, пророка.

Таким чином, точно встановити, від чого залежить роль особистості: від неї самої, історичної ситуації, історичних законів, випадковостей або від усього відразу, в якій комбінації і як саме, — складно. Власне сама відповідь у величезній мірі залежить від обраного нами аспекту, кута і точки зору, розглянутого періоду та інших методологічних аспектів.

Цікавим є погляд Сідні Хука, який розкритий у роботі «Герой в истории. Исследование пределов и возможностей». Він зазначає, що іноді трапляється збіг певних умов за яких особистість може сама обирати курс і тим самим створювати альтернативу розвитку в певній історичній ситуації. Умови ці такі: а) поява видатної людини з потрібним набором якостей і достоїнств; б) зосередження в його руках великої влади; в) державний і соціальний лад в суспільстві, який дозволяє правителю докорінно міняти суспільні відносини; г) наявність зовнішнього виклику з боку інших держав; д) можливість запозичувати або продукувати передові технології (Гринин 2011). Хук робить істотну різницю між історичними діячами за ступенем їх впливу на хід історії, ділячи їх на людей, які впливають на події (eventful man), і людей, що створюють події (event-making man) (Hook 1955).
До представників першого типу можна зарахувати Дугласа Макартура. Якби цей успішний генерал реалізував свої політичні амбіції очоливши США і втілив стратегію встановлення світової гегемонії силовими методами, можливо б відбулася і третя світова війна. Проте вклад Макартура в становлення сучасного світоустрою не можна недооцінювати. Це стосується перш за все його діяльності на Філіппінах і в Японії в якості військового радника і голови окупаційної адміністрації. Вона виявилася досить ефективною: ці країни і понині є найбільш міцними опорами США в Східній Азії. Саме Макартур на Філіппінах і потім в Японії на практиці відпрацьовував політичний механізм, згодом названий «неоколоніалізмом». «Піти, щоб залишитися»: це американське «ноу-хау» на відміну від старих колоніальних режимів, розвалених незабаром після закінчення Другої світової війни, передбачало непряме управління залежними країнами. У найбільш відсталих країнах створювалися маріонеткові уряди, прямо поставлені американськими спецслужбами; в інших випадках в хід йшли насамперед економічні методи, що змушували національні уряди слідувати у фарватері американської зовнішньої політики. Частково цими методами США користується і зараз.

Прикладом представника другого типу є Мустафа Кемаль Ататюрк, який зберіг незалежність Туреччини в умовах кризи та загрози розчленування, проявивши себе талановитим військовим стратегом і політиком. Коли з’ясувалося, що Османська імперія зазнала поразки у Першій світовій війні, Мустафа Кемаль не побоявся виступити проти іноземних загарбників, що вдерлися до Туреччини. Незважаючи на те, що турецька армія багато в чому поступалася армії союзників, рішучі дії Кемаля допомогли йому домогтися звільнення держави. Багато турецьких патріотів мріяли про звільнення своєї країни, уявляючи її конституційною монархією або ісламською державою, але Ататюрк наполегливо боровся за перетворення Туреччини в республіку, вважаючи, що тільки при такому державному устрої можна домогтися свободи і рівноправності для кожного. Ставши першим президентом вільної Туреччини, Ататюрк здійснив ряд рішучих і сміливих на ті часи реформ: створив потужну турецьку армію, зрівняв жінок і чоловіків в правах, ввів новий латинський алфавіт. Уміло проведені реформи Мустафи Кемаля привели до створення держави, орієнтованого на європейські цінності. Даний приклад підтверджує думку Хука про те, що чим нестійкіше суспільство, чим більше там зруйновані старі конструкції, тим більший вплив може справити окрема особистість на нього.

Проте, на мою думку, не тільки визначні особистості, а й кожна людина є в міру своїх сил творцем історичного процесу. Народ, нація, клас не можуть діяти самі по собі як певні спільності, адже їх діяльність є сукупністю конкретних дій та вчинків окремих особистостей. Саме тому коли постає питання про необхідність змін в Україні, громадяни мають усвідомлювати, що вони є рушійною силою історичного процесу, прогресу чи занепаду. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація кожної його одиниці суспільства, кожної особистості може змінити на краще рівень політичної еліти, а отже і рівень ефективності їхніх рішень, реформ і т.д. Коли більша частина громадян відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування, тоді почнуть відбуватися прогресивні зміни в державі.

Використана література
Hook Sidney. 1955. The Hero in History. A Study in Limitation and Possibility. Boston.
Гринин Леонид. 2008. О роли личности в истории. Вестник РАН 78(1): 42–47.
Гринин Леонид. 2011. Личность в истории: современные подходы. История и современность 1: 3–40.
Гринин Леонид. 2003. Философия, социология и теория истории. Волгоград
Карлейль Томас. 1994. Теперь и прежде. Герои и героическое в истории. Москва

Український ПолітикКатерина Акименко

Людина виступає єдино можливим чинником історії, адже саме вона є першопричиною усіх подій, визначає існування певних сфер суспільного життя та історичних процесів. Під час роздумів над історичними процесом в цілому, причинно-наслідковими зв’язками подій часто виникає питання про роль історичних діячів: як вплинула певна особистість на вибір певного шляху розвитку? на скільки змінив хід історії результат її діяльності? що є визначальним у діяльності історичної особистості її особисті якості чи соціальні умови?

Розгляд питання ролі особистості в історії відкриває широкий спектр поглядів: Томас Карлейль визначав всесвітню історію як біографію великих людей; Вільям Джеймс ставив особистість у залежність від оточення і поставив питання про відповідність особистості середовищу; марксисти, зокрема Плеханов, вважали, що особистість лише накладає індивідуальний відбиток на неминучий хід подій, прискорює або уповільнює плинність певних історичних процесів, але не може ніяким чином змінити запрограмований хід історії. Проте, викристалізувалось декілька підходів до розгляду даної проблеми.

Перший підхід до дослідження ролі особистості в історичному процесі випливає із розгляду взаємозв’язків між соціальними умовами та індивідуальними характеристиками. Тобто роль особистості залежить від степені її відповідності соціальному середовищу, періоду чи епосі. Суспільство формує певний запит на людину із набором конкретних якостей, завдяки яким особа зможе висловити вимоги нації чи групи населення, очолити народний рух, вирішити назрілі соціальні проблеми. Така людина з’являється за потреби суспільства. З іншого боку, такий підхід показує, що за інших обставин особистість із такими персональними характеристиками була б не актуальною і не спиймалася б. Прикладом може слугувати Нельсон Мандела, який в умовах хвилі демократизації африканських країн став очільником боротьби з апартеїдом і навіть його ув’язнення сприяло піднесенню спротиву режиму та поширенню його ідей африканського націоналізму і самовизначення. А Беніто Муссоліні прийшов до влади в кризовий час під час післявоєнного хаосу, коли об’єднана лише в 1870 році Італія не була консолідованою державою. Він вміло скористався народними почуттями обіцяючи відновлення величі Римської Імперії і ставлячи себе на один щабель із Цезарем. Таким чином, у відповідь на запит суспільства у кризовий період з’являється історична особистість із набором певних особистісних характеристик, які необхідні за даних умов.

Другий підхід пов’язаний із дослідженням масштабності впливу особистості на історичні події. Людина не може змінити історію у всесвітньому, загальному масштабі, докорінно змінити її об’єктивну логіку, але вона може прискорити або уповільнити настання тієї чи іншої історичної події, , запобігти небажаному наслідку, її дії можуть позитивно або негативно позначитися на ході історії. Своїм авторитетом, організаційними здібностями, вмінням переконувати особистість може допомогти уникнути, скажімо, зайвих жертв у війні. Актуальним прикладом є діяльність Махатми Ганді у напрямку ліквідації британського колоніального режиму, що було закономірним процесом. «Батько Індії» очоливши рух за звільнення нації та держави, закликав боротися з насильством шляхом ненасильства і за будь-яких умов залишався вірним своїм переконанням. Ми можемо лише здогадуватися у скільки разів би виросла кількість жертв, якби не з’явився Ганді пропагуючий саме ненасильство. Також існували такі історичні особистості, які, навпаки, своїми прорахунками чи особистісними якостями (нерішучістю, боягузтвом і т.д.) завдали серйозної шкоди громадському руху, стали причинами зайвих жертв чи привели державу до кризи. Зокрема, Іоан І Безземельний став одним із найневдаліших очільників Британії. Іоанн через помилки у зовнішній політиці втратив до 1205 року Нормандію та майже всі французькі володіння Великобританії, зазнавши поразки від Філіпа ІІ Французького. Його репресивна політика і встановлення високих податків призвели до конфлікту з баронами, які змусили його підписати Велику Хартію вільностей в 1215 р. Пізніше він відрікся від неї, що стало причиною першої Баронської війни 1215—1217 р.р. Також, Іоан І вступив у кофлікт з Папою Римським, через що він наклав на Англію інтердикт. Репутація Іоанна була настільки негативною, що після його правління жоден англійський монарх не називав своїх спадкоємців цим ім’ям, адже воно почало вважатися нещасливим.

Говорячи про роль особистості в історії, варто звернути увагу на те, що характер, розумові і моральні якості людини, що грає більш-менш важливу роль у суспільному житті, можуть стати факторами суспільного розвитку. Недовірливість, некомпетентність, самовпевненість Сталіна, а також існування культу його особи привели до важких для СРСР наслідків. Проте, культ особистості міг виникнути тільки при наявності об’єктивних передумов: відсталості економіки, централізації управління, відсутності міцних демократичних традицій і т.д. Таким чином, характер особистості є фактором суспільного розвитку лише там, де це дозволяють об’єктивні умови.

Третій підхід до проблеми пов’язаний із розглядом особистості в історії у зв’язку з особливостями протікання історичних процесів. Якщо поділити історичні процеси на еволюційно-функціональні та екстремально-революційні, то варто зазначити, що еволюційно-функціональний період розвитку суспільства не сприяє розкриттю особистісних якостей людей. Навпаки, в екстремальних ситуаціях, що є переломними для життя держави, пов’язані з революційними змінами, різко зростає роль особистостей, індивідуальностей. Під час таких подій часто з’являються нові імена в історії (наприклад Спартак, Омелян Пугачов, Жанна Д’Арк, Богдан Хмельницький), які згодом героїзуються.

Четвертий підхід до проблеми передбачає розгляд ролі історичної особистості у контексті її взаємовідносин з народом. Народ виступає першоосновою і першопочатком, тому особистість залежить від нього. Якщо особистість висловлює інтереси і виражає вимоги широких народних мас, то вона отримує особливу соціальну силу. Завдяки цьому людина має змогу зайняти місце лідера, очільника руху, вождя, керівника. Така позиція особистості передбачає здатність до передбачення, уміння теоретично формулювати загальні прагнення, можливість зрозуміло тлумачити загальну лінію розвитку, тримати контроль у складних та екстремальних умовах. В даному контексті слід виділити роль харизматичної особистості-лідера, феномен якої був грунтовно досліджений Максом Вебером. До таких харизматичних особистостей можна зарахувати: Адольфа Гітлера, Фіделя Кастро, Мао Цзедуна, Беніто Муссоліні, Хо Ши Міна, Наполеона Бонапарта. Харизматичне лідерство грунтується на ірраціональному сприйнятті особистості, адже їй приписуються надприродні, божественні, недоступні для інших якості. Маси ставляться до такого лідера некритично, а часто сприймають його як обраного, месію, вождя, пророка.

Таким чином, точно встановити, від чого залежить роль особистості: від неї самої, історичної ситуації, історичних законів, випадковостей або від усього відразу, в якій комбінації і як саме, — складно. Власне сама відповідь у величезній мірі залежить від обраного нами аспекту, кута і точки зору, розглянутого періоду та інших методологічних аспектів.

Цікавим є погляд Сідні Хука, який розкритий у роботі «Герой в истории. Исследование пределов и возможностей». Він зазначає, що іноді трапляється збіг певних умов за яких особистість може сама обирати курс і тим самим створювати альтернативу розвитку в певній історичній ситуації. Умови ці такі: а) поява видатної людини з потрібним набором якостей і достоїнств; б) зосередження в його руках великої влади; в) державний і соціальний лад в суспільстві, який дозволяє правителю докорінно міняти суспільні відносини; г) наявність зовнішнього виклику з боку інших держав; д) можливість запозичувати або продукувати передові технології (Гринин 2011). Хук робить істотну різницю між історичними діячами за ступенем їх впливу на хід історії, ділячи їх на людей, які впливають на події (eventful man), і людей, що створюють події (event-making man) (Hook 1955).
До представників першого типу можна зарахувати Дугласа Макартура. Якби цей успішний генерал реалізував свої політичні амбіції очоливши США і втілив стратегію встановлення світової гегемонії силовими методами, можливо б відбулася і третя світова війна. Проте вклад Макартура в становлення сучасного світоустрою не можна недооцінювати. Це стосується перш за все його діяльності на Філіппінах і в Японії в якості військового радника і голови окупаційної адміністрації. Вона виявилася досить ефективною: ці країни і понині є найбільш міцними опорами США в Східній Азії. Саме Макартур на Філіппінах і потім в Японії на практиці відпрацьовував політичний механізм, згодом названий «неоколоніалізмом». «Піти, щоб залишитися»: це американське «ноу-хау» на відміну від старих колоніальних режимів, розвалених незабаром після закінчення Другої світової війни, передбачало непряме управління залежними країнами. У найбільш відсталих країнах створювалися маріонеткові уряди, прямо поставлені американськими спецслужбами; в інших випадках в хід йшли насамперед економічні методи, що змушували національні уряди слідувати у фарватері американської зовнішньої політики. Частково цими методами США користується і зараз.

Прикладом представника другого типу є Мустафа Кемаль Ататюрк, який зберіг незалежність Туреччини в умовах кризи та загрози розчленування, проявивши себе талановитим військовим стратегом і політиком. Коли з’ясувалося, що Османська імперія зазнала поразки у Першій світовій війні, Мустафа Кемаль не побоявся виступити проти іноземних загарбників, що вдерлися до Туреччини. Незважаючи на те, що турецька армія багато в чому поступалася армії союзників, рішучі дії Кемаля допомогли йому домогтися звільнення держави. Багато турецьких патріотів мріяли про звільнення своєї країни, уявляючи її конституційною монархією або ісламською державою, але Ататюрк наполегливо боровся за перетворення Туреччини в республіку, вважаючи, що тільки при такому державному устрої можна домогтися свободи і рівноправності для кожного. Ставши першим президентом вільної Туреччини, Ататюрк здійснив ряд рішучих і сміливих на ті часи реформ: створив потужну турецьку армію, зрівняв жінок і чоловіків в правах, ввів новий латинський алфавіт. Уміло проведені реформи Мустафи Кемаля привели до створення держави, орієнтованого на європейські цінності. Даний приклад підтверджує думку Хука про те, що чим нестійкіше суспільство, чим більше там зруйновані старі конструкції, тим більший вплив може справити окрема особистість на нього.

Проте, на мою думку, не тільки визначні особистості, а й кожна людина є в міру своїх сил творцем історичного процесу. Народ, нація, клас не можуть діяти самі по собі як певні спільності, адже їх діяльність є сукупністю конкретних дій та вчинків окремих особистостей. Саме тому коли постає питання про необхідність змін в Україні, громадяни мають усвідомлювати, що вони є рушійною силою історичного процесу, прогресу чи занепаду. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація кожної його одиниці суспільства, кожної особистості може змінити на краще рівень політичної еліти, а отже і рівень ефективності їхніх рішень, реформ і т.д. Коли більша частина громадян відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування, тоді почнуть відбуватися прогресивні зміни в державі.

Використана література
Hook Sidney. 1955. The Hero in History. A Study in Limitation and Possibility. Boston.
Гринин Леонид. 2008. О роли личности в истории. Вестник РАН 78(1): 42–47.
Гринин Леонид. 2011. Личность в истории: современные подходы. История и современность 1: 3–40.
Гринин Леонид. 2003. Философия, социология и теория истории. Волгоград
Карлейль Томас. 1994. Теперь и прежде. Герои и героическое в истории. Москва

Український Політик

Як віднайти сенс життя та своє місце у світіКак обрести смысл жизни и свое место в мире

Наталія Толочко

Як говорив Еріх Фромм: «У житті не має іншого сенсу, крім того, який людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно».

На думку Річарда Баха: «Сенс життя полягає в тому, щоб досягти досконалості і розповісти про це іншим».

Жан Сартр вважав, що: «Сенсу життя не існує, доведеться самому створювати його».

З філософської точки зору сенс життя – це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, наприклад Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш [Данильян, Тараненко; 2012].

Сенс життя кожної людини є унікальним та неповторним, як і її життя. Я вважаю, що кожна людина приходить у цей світ для того, щоб виконати своє першочергове призначення. Це може бути геніальне відкриття у сфері науки та техніки, шедевр скульптури, архітектури та живопису, або ж, просто звичайний вірш, який повною мірою може передати внутрішній світ автора у поєднанні з його першочерговим завданням у цьому світі.

Отже, що ж потрібно зробити для того щоб самовизначитися, самовдосконалитися та просто для того, щоб зрозуміти, що твій вибір життєвого шляху є правильним та допоможе у майбутньому ?
На мою думку, в першу чергу, потрібно навчитися прислухатися до себе. Адже більшість людей має розвинену інтуїцію, логіку, інстинкт самозбереження, або ж, як це не парадоксально прозвучить, може бачити віщі сни. За допомогою цих відчуттів людина має змогу зрозуміти правильність своїх вчинків та вберегти себе від необдуманих дій у майбутньому.

Основна проблема полягає в тому, що навіть коли людина відчуває, що вибір подальшого життєвого шляху є хибним, вона просто боїться щось змінити, адже головним аргументом, який напевно кожен із нас хоч раз чув у своєму житті, є слова: «для того, щоб щось змінити, мені доведеться почитати все з початку». В основному після усвідомлення неправильності своїх дій, у більшості людей просто опускаються руки.

Таким чином, нехватка сили волі та страх нового виступають консолідуючими факторами, які в силу різних життєвих обставин виявляються домінантами під час прийняття рішень.

Особисто я, дуже часто задумуюся над тим, яке моє призначення у цьому світі. Я не хочу цитувати філософів, поетів та письменників, які давним-давно сформулювали свою точку зору на цю проблему. На мою думку, місце людини знаходиться там, де вона може почувати себе вільною. Проведу аналогію з птахами: те відчуття коли ти можеш злетіти, а робота яку ти виконуєш не тільки окриляє, а й приносить моральне задоволення. Саме цей прилив неймовірної енергії, допомагає людині зрозуміти, що вона знаходиться на своєму місті та виконує призначення запрограмоване Всесвітом.

Багато релігійних вірувань та культів вважають, що проживши сміливо та благочестиво своє життя, у наступному людина зможе перевтілитися у живе створіння та силу природи, для прикладу звичайний вітер. Інші, вірять у карму та багаторазове переродження душі, яке в результаті допоможе людині віднайти своє місце у житті та виконати свою долю.

Що ж до долі, то на мою думку це поняття є відносним і має безліч трактувань. Я дотримуюся того визначення, що доля це лише набір подій, явищ та моментів, який допомагає людині усвідомити все те, що з нею відбувається протягом усього життя.

Таким чином, доля не штовхає тебе туди, куди ти не хочеш іти. Тільки людина має право вибирати, як прожити своє життя. А отже ми самі створюємо свою долю.

Важливим фактором, який значною мірою впливає на дії людини та її призначення у світі є збіг обставин. Основне питання полягає в тому, чи дійсно збіг обставин є випадковістю ? У більшості випадків такий стан речей повністю змінює наше світосприйняття, то чому ми не можемо сказати що він є частиною нашого призначення ?

Адже, якщо людина зійшла з правильного шляху, за допомогою таких знаків долі вона може побути у ролі коректора, тобто почати свій життєвий шлях спочатку з чітко визначеними цілями та засобами для подальшого існування.

Таким чином, ми інтерпретуємо своє призначення у світі за допомогою віри, інтуїції, долі або ж збігу обставин. Тож відповідаючи на питання про те, що мене турбує у житті з філософського аспекту світосприйняття, я можу сказати, що мене, як і кожну свідому людину, турбує сенс свого існування та призначення у житті.

Окрім цього, варто врахувати ту обставину, що сенс життя, так само як і мрії, погляди, навички та звички людини, може змінюватися протягом усього періоду людського існування. Тому, це питання потрібно розглядати враховуючи вік, життєвий досвід людини та самореалізацію, адже подальший життєвий шлях може поставити перед людиною нові питання, які, в свою чергу, будуть потребувати нових відповідей.

На мою думку, питання сенсу життя в свою чергу тісно пов’язане з проблемою усвідомлення людиною власної ідентичності та неповторності. Це своєрідний внутрішній вибір, який на підсвідомому рівні допомагає людині самовизначитися та ідентифікувати себе, як неповторну особистість.

Ще одним важливим аспектом, який стимулює людину до боротьби, допомагає віднайти себе та побачити сенс свого існування є страх. Страх – це глибинний стан людини, який у силу певних обставин актуалізує здатність особи усвідомлювати недосконалість світу та сенсу буття.

На своєму життєвому шляху з проблемою страху, хоч раз у житті, зіштовхується кожна людина. Як наслідок свідомих дій або не підконтрольних людині обставин, страх може відігравати як позитивну, так і негативну роль.

Позитивна роль страху полягає в тому, що він, будучи підкріплений певними життєвими обставинами, допомагає людині переосмислити сенс свого існування та в подальшому впливає на вчинки людини. В наслідок позитивного впливу страху, людина може повернутися на правильний шлях, виправити помилки, які були здійснені у минулому та нарешті віднайти своє призначення у світі, сенс свого існування.

Проте, страх може відігравати і негативну функцію: на підсвідомому рівні актуалізувати страхи та неприємні події з життя людини, що в свою чергу може призвести до розгубленості та замкнутості індивіда.

Таким чином, над питанням про сенс життя та першочергове призначення людини можна розмірковувати до безкінечності. Точка зору кожної людини має право на існування та інтерпретацію в повсякденному житті. Особисто для мене, сенс життя полягає у тому, щоб залишити після себе слід. І мені зовсім не важливо, буде це звичайний вірш, чи фундаментальна наукова праця, весь сенс полягає в тому, що про мене будуть пам’ятати, і таким чином, моє першочергове призначення у цьому світі буде виконане.

Для того, що б не повторюватися скажу лише слова, які, на мою думку, відображають весь сенс людського існування: « життя здається легким лише для того, хто ніколи не приймає рішень».

Література

1.Данильян О. Г., Тараненко В. М. Філософія / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pidruchniki.com/1584072037555/filosofiya/filosofiya

Український Політик
Наталія Толочко

Як говорив Еріх Фромм: «У житті не має іншого сенсу, крім того, який людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно».

На думку Річарда Баха: «Сенс життя полягає в тому, щоб досягти досконалості і розповісти про це іншим».

Жан Сартр вважав, що: «Сенсу життя не існує, доведеться самому створювати його».

З філософської точки зору сенс життя – це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, наприклад Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш [Данильян, Тараненко; 2012].

Сенс життя кожної людини є унікальним та неповторним, як і її життя. Я вважаю, що кожна людина приходить у цей світ для того, щоб виконати своє першочергове призначення. Це може бути геніальне відкриття у сфері науки та техніки, шедевр скульптури, архітектури та живопису, або ж, просто звичайний вірш, який повною мірою може передати внутрішній світ автора у поєднанні з його першочерговим завданням у цьому світі.

Отже, що ж потрібно зробити для того щоб самовизначитися, самовдосконалитися та просто для того, щоб зрозуміти, що твій вибір життєвого шляху є правильним та допоможе у майбутньому ?
На мою думку, в першу чергу, потрібно навчитися прислухатися до себе. Адже більшість людей має розвинену інтуїцію, логіку, інстинкт самозбереження, або ж, як це не парадоксально прозвучить, може бачити віщі сни. За допомогою цих відчуттів людина має змогу зрозуміти правильність своїх вчинків та вберегти себе від необдуманих дій у майбутньому.

Основна проблема полягає в тому, що навіть коли людина відчуває, що вибір подальшого життєвого шляху є хибним, вона просто боїться щось змінити, адже головним аргументом, який напевно кожен із нас хоч раз чув у своєму житті, є слова: «для того, щоб щось змінити, мені доведеться почитати все з початку». В основному після усвідомлення неправильності своїх дій, у більшості людей просто опускаються руки.

Таким чином, нехватка сили волі та страх нового виступають консолідуючими факторами, які в силу різних життєвих обставин виявляються домінантами під час прийняття рішень.

Особисто я, дуже часто задумуюся над тим, яке моє призначення у цьому світі. Я не хочу цитувати філософів, поетів та письменників, які давним-давно сформулювали свою точку зору на цю проблему. На мою думку, місце людини знаходиться там, де вона може почувати себе вільною. Проведу аналогію з птахами: те відчуття коли ти можеш злетіти, а робота яку ти виконуєш не тільки окриляє, а й приносить моральне задоволення. Саме цей прилив неймовірної енергії, допомагає людині зрозуміти, що вона знаходиться на своєму місті та виконує призначення запрограмоване Всесвітом.

Багато релігійних вірувань та культів вважають, що проживши сміливо та благочестиво своє життя, у наступному людина зможе перевтілитися у живе створіння та силу природи, для прикладу звичайний вітер. Інші, вірять у карму та багаторазове переродження душі, яке в результаті допоможе людині віднайти своє місце у житті та виконати свою долю.

Що ж до долі, то на мою думку це поняття є відносним і має безліч трактувань. Я дотримуюся того визначення, що доля це лише набір подій, явищ та моментів, який допомагає людині усвідомити все те, що з нею відбувається протягом усього життя.

Таким чином, доля не штовхає тебе туди, куди ти не хочеш іти. Тільки людина має право вибирати, як прожити своє життя. А отже ми самі створюємо свою долю.

Важливим фактором, який значною мірою впливає на дії людини та її призначення у світі є збіг обставин. Основне питання полягає в тому, чи дійсно збіг обставин є випадковістю ? У більшості випадків такий стан речей повністю змінює наше світосприйняття, то чому ми не можемо сказати що він є частиною нашого призначення ?

Адже, якщо людина зійшла з правильного шляху, за допомогою таких знаків долі вона може побути у ролі коректора, тобто почати свій життєвий шлях спочатку з чітко визначеними цілями та засобами для подальшого існування.

Таким чином, ми інтерпретуємо своє призначення у світі за допомогою віри, інтуїції, долі або ж збігу обставин. Тож відповідаючи на питання про те, що мене турбує у житті з філософського аспекту світосприйняття, я можу сказати, що мене, як і кожну свідому людину, турбує сенс свого існування та призначення у житті.

Окрім цього, варто врахувати ту обставину, що сенс життя, так само як і мрії, погляди, навички та звички людини, може змінюватися протягом усього періоду людського існування. Тому, це питання потрібно розглядати враховуючи вік, життєвий досвід людини та самореалізацію, адже подальший життєвий шлях може поставити перед людиною нові питання, які, в свою чергу, будуть потребувати нових відповідей.

На мою думку, питання сенсу життя в свою чергу тісно пов’язане з проблемою усвідомлення людиною власної ідентичності та неповторності. Це своєрідний внутрішній вибір, який на підсвідомому рівні допомагає людині самовизначитися та ідентифікувати себе, як неповторну особистість.

Ще одним важливим аспектом, який стимулює людину до боротьби, допомагає віднайти себе та побачити сенс свого існування є страх. Страх – це глибинний стан людини, який у силу певних обставин актуалізує здатність особи усвідомлювати недосконалість світу та сенсу буття.

На своєму життєвому шляху з проблемою страху, хоч раз у житті, зіштовхується кожна людина. Як наслідок свідомих дій або не підконтрольних людині обставин, страх може відігравати як позитивну, так і негативну роль.

Позитивна роль страху полягає в тому, що він, будучи підкріплений певними життєвими обставинами, допомагає людині переосмислити сенс свого існування та в подальшому впливає на вчинки людини. В наслідок позитивного впливу страху, людина може повернутися на правильний шлях, виправити помилки, які були здійснені у минулому та нарешті віднайти своє призначення у світі, сенс свого існування.

Проте, страх може відігравати і негативну функцію: на підсвідомому рівні актуалізувати страхи та неприємні події з життя людини, що в свою чергу може призвести до розгубленості та замкнутості індивіда.

Таким чином, над питанням про сенс життя та першочергове призначення людини можна розмірковувати до безкінечності. Точка зору кожної людини має право на існування та інтерпретацію в повсякденному житті. Особисто для мене, сенс життя полягає у тому, щоб залишити після себе слід. І мені зовсім не важливо, буде це звичайний вірш, чи фундаментальна наукова праця, весь сенс полягає в тому, що про мене будуть пам’ятати, і таким чином, моє першочергове призначення у цьому світі буде виконане.

Для того, що б не повторюватися скажу лише слова, які, на мою думку, відображають весь сенс людського існування: « життя здається легким лише для того, хто ніколи не приймає рішень».

Література

1.Данильян О. Г., Тараненко В. М. Філософія / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pidruchniki.com/1584072037555/filosofiya/filosofiya

Український Політик

Президент Порошенко: на екваторіПрезидент Порошенко: на экваторе

Максим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український ПолітикМаксим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український Політик

Свобода слова – невід’ємна частина демократичного суспільстваСвобода слова – невід’ємна частина демократичного суспільства

Аліна Козаченко

У наш час ми без кінця чуємо такі слова як: «демократія», «демократичне суспільство»,
«демократичне врядування». Але якщо запитати у нас, що ж таке є демократія, то мало хто зможе дати аргументовану відповідь, тому на мою думку варто в цьому розібратися і з’ясувати поняття та значення демократії та її ролі у житті суспільства
.

Спочатку варто заглибитися в історію виникнення терміну демократія. Даний термін, як і більшість політичних термінів прийшов до нас із Стародавньої Греції. Походить термін від двох грецьких слів «демос» і «кратос», що значить «влада народу», «народовладдя». Родоначальником поняття «демократія» виступає Геродот, якого всі знають, як «батька історії». Саме він вперше виділив два ключових принципи афінської демократії, які й досі виступають головними принципами сучасного демократичного суспільства. Цими принципами є: свобода слова та рівність кожного громадянина перед законом. Розмірковували над формами правління і Платон з його учнем Аристотелем. Платон, котрий виділив 5 форм правління, але він критично ставився до демократії, вважаючи її заколотом бідних. Аристотель відніс демократію до неправильних форм правління, говорячи, що це влада натовпу, черні. У добу Середньовіччя мало, що змінилось у розумінні терміну демократія.

А от у Новий час виникає інтерес до демократії. Ведуться суперечки навколо даного терміну, про його позитивну та негативну роль у житті людства. Демократія одержує форму вимоги до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода совісті, свобода торгівлі, участь громадян у державотворчих процесах тощо, адже у цей період у більшості держав панує абсолютизм. Але єдиного розуміння демократії не було. Наприклад, Дж.Мілль, під нею розумів тиранію більшості населення. Президент США А.Лінкольн, який увійшов до історію, що скасував рабство у США, розумів демократію правлінням, що йде від народу, здійсюється ним і заради нього. Але на мою думку найбільш влучно про демократію сказав англійський прем’єр-міністр У.Черчілль: «Демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство не придумало».

Так головними ознаками демократії є:
— визнання народу джерелом влади;
— рівність громадян;
— виборність органів державної влади;
— підпорядкування меншості більшості у прийнятті важливих рішень.

Для мене демократія – це форма правління, яка всім дозволяє обирати, бути рівними перед законом.

У наш час вибори виступають основним інститутом формування демократичної влади та сусільства. Але в Україні більшість громадян скептично ставляться до виборів, вважаючи, їх голос нічого не змінить і голосують, за того, хто на їх точку зору краще виступа по телевізору, або взагалі відмовляються йти на вибори, думаючи, що за них вирішать, або все вирішено. Це на мою думку найгірше, адже їх відмова – це велика послуга для активних виборців. А найгірше те, що є такі громадяни, які вибори розцінюють як спосіб заробітку. Так, у моєму місті був випадок, коли член виборчої дільниці займалася фальсифікацією голосів, і зрозуміло, що не за дарма. А що найгірше, що дана особа працювала на держаній службі і після цього випадку її не було звільнено.

Я вважаю, що кожен голос може стати вирішальним і ми повинні впливати на економічне, соціальне, політичне життя держави шляхом виборів. Ми маємо повне право як обирати, так і бути обраним.

У демократичному суспільстві обов’зково має бути свобода слова, тобто право кожного з нас вільно висловлювати свої думки і не боятися за це. Право на свободу слова прописано у Конституції України, але на жаль всерівно ми стикаємося із її порушенням. Але, на мою думку, варто розуміти, що свобода слова – це не просто говорити, що надумається, а це відстоювати свою думку, висловлювати свої погляди та переконання. Статистика говорить, що за 2014-2015 рр. було зафіксовано 331 випадок порушення свободи слова.

Так, наприклад, був випадок, коли студент із мого міста, який навчався в одному із університетів країни, висловив свою думку про політичну ситуацію в Україні та стан освіти в державі, а за це поплатився тим, що спочатку почалися проблеми з навчанням, незданою сесією та відрахуванням. І як можна даний випадок розцінювати? Відповідь одна свобода слова ніби і є, а насправді немає. Також у моєму місті був випадок, коли журналіст місцевої газети готував матеріал про майнові декларації місцевих депутатів, то його спочатку попередили і перевели вести колонку про «купівлю-продаж», а потім і звільнили взагалі. То це лише журналіст місцевої газети, яка виходить невеликим тиражем, то що говорити про тих, хто працює у пресі, яка виходить мільйонними тиражами по Україні. Із чим вони сткається у своїй роботі? А у моєї знайомої мама працює в галузі освіти, зокрема у школі, то вона говорила, що їм проводили інструктаж про те, про що можна говорити із учнями. Ключовим було не говорити про новини, і навіть, про АТО, а також не бажано піднімати такі теми і між собою. Тож про яку свободу слова ми говоримо, коли всерівно перед тим, як щось сказати думаємо.

Таким чином, для мене демократія – це форма правління, при якій кожен може обирати і бути обраним. Але на жаль, Україна ще далека від демократії, ми не можемо усвідомити, що можемо і повинні впливати на політику, економіку, соціальну сферу. А свобода слова і взагалі ще переслідується. Але я вірю, що, коли кожен почне із себе, почне хоча б спочатку ходити на вибори і голосувати обдумано, то ми зможемо побудувати демократичне суспільство. Адже краще демократії ще нічого не придумано.

Український Політик

Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)

Наталія Толочко

Демократія – це механізм управління суспільством, на основі якого єдиним легітимним джерелом влади визнано народ. При цьому механізм демократії регламентується певними нормами: свободою слова, думок та дій.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, демократична система управління державою є двоякою та суперечить сама собі. З одного боку, на конституційному рівні закріплено, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». У цьому контексті влада у відкритій формі сприяє таким ознакам демократії, як: народовладдя; громадянський консенсус, тобто прийняття рішення на основі голосів більшої частини громадян; дотримання та охорона прав громадян; поділ влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову; принцип рівності та свободи громадян; плюралізм думок, переконань та поглядів; мажоритарна та пропорційна система виборів; політичне суперництво та офіційне визнання опозиції до влади.

З іншого боку, українська влада у завуальованій формі намагається обмежити права громадян конституційними рамками та всіма відомими способами впроваджує у життя нові законопроекти не легітимним шляхом. Зважаючи на спроби узурпації влади Януковичем, а також маніпуляції суспільством та задіяння адмін. ресурсів Порошенком, варто прийти до висновку, що Україна у певному сенсі тяжіє більше мірою до авторитарного режиму (репресії, адмін. ресурс, цензура).
Фактично, розвиток демократії в Українській державі гальмують такі аспекти: фальсифікація виборів; відсутність механізмів юридичної відповідальності депутатів перед українським народом; стрімке зниження довіри до представницьких органів влади; вплив олігархів та народних депутатів на свободу слова в Українській державі.

Польський політолог Александр Столяр вважає, що в Українській державі відсутня демократія у чистому вигляді, а відновлення демократії можливе лише в результаті тиску на владу з боку громадян.

На думку Смоляра, розвитку демократії в Україні заважають три основні проблеми:
— Не демократична система виборів, яка не дозволяє вносити до виборчих списків політичних лідерів, які перебувають в ув’язненні;
— Не прозорий характер виборчого процесу;
— Відсутність ЗМІ та періодичних видань, які не заангажовані впливом олігархату [Столяр, 2012,].

Особливості «рівноправ’я» громадян в Україні

У контексті вищесказаного, на мою думку, варто детальніше розглянути принцип рівноправності громадян.

Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища [Ващенко, Корнієнко; 2012].

Дотримання принципу рівноправності базується на відсутності: привілеїв або обмежень за кольором шкіри, раси, політичних та релігійних переконань; статі; етнічного та соціального походження; місця проживання; матеріальних благ; культурних та національних атрибутів.

У свою чергу принцип рівноправності вимагає від посадових осіб під час професійної діяльності рівного ставлення до всіх громадян України,а це в свою чергу означає відсутність корупційних схем та вирішення питання «за хабар».

На мою думку, політичний режим є демократичним лише в тому разі, якщо він повною мірою виражає інтереси усіх верств населення та не стимулює виникнення привілеїв для представників влади та олігархічного клану. Політична еліта повинна правити захищаючи інтереси більшості, а не для примноження вигоди заможної меншості.

Особисто в мене виникає питання: чи дотримується українська влада основоположних принципів демократії та поважає думку громадян? Однозначно, що ні. Адже олігархи та корупційно налаштовані депутати, наче паразити, здатні дбати лише про себе, живучи за рахунок господаря – українського народу.

У правдивості цього твердження кожен громадянин України може переконатися на власному досвіді. Варто лише згадати підвищення тарифів за комунальні послуги та синхронне підвищення заробітної платні нашим народним обранцям на 93%, тобто з 113 млн. до 218 млн. гривень. Для порівняння, лікарям державних установ заробітну плату планують підвищити всього на 17,7%.

З цього приводу у мене виникає наступне питання: чи справді Українські депутати є представниками волі народу та захисниками конституційних прав та свобод громадян. Адже незважаючи на складну політичну та економічну ситуацію в країні, депутати не перестають одягатися у брендовий одяг та їздити відпочивати на закордонні курорти, у той час як у 3-4 рази піднімаються ціни для «простого» українського населення.

Особисто мене надзвичайно вразили декларації про доходи наших народних депутатів. Зокрема, у власності нардепів перебувають будинки, рідкісні діаманти, колекційні картини, церви, сотні пляшок дорогого алкоголю, ритуальні маски та гарно укомплектовані автомобільні салони.
То про яку рівність ми з вами говоримо? Якщо навіть під час глибокої економічної кризи, депутати з легкістю примножують свої статки та витрачають кошти для задоволення власних забаганок, замість того, щоб піклуватися про покращення добробуту простого українського громадянина.

Правосуддя для «простих» та «обраних» громадян або де наша гарантована рівність?
Конституція України гарантує рівні права та обов’язки для всіх громадян України. От тільки на практиці, про гарантовану державою та основним законом України рівність часто забувають, надаючи привілеї для так званих «обраних» громадян.

Ці привілеї, в першу чергу стосуються вчинення кримінальних злочинів та їх загадкове анулювання. Такий абсурдний стан речей можна прослідкувати на прикладі уникнення покарання «мажорів» або так званих «синків» народних депутатів, прокурорів та олігархів.

У 2015 році країну сколихнула новина про криваве ДТП на Дніпропетровщині, учасник якого, Дмитро Рудь – син, тепер уже колишнього прокурора, збив на смерть трьох жінок та втік разом з дружиною з місця злочину. Невдовзі винуватця ДТП знайшли та посадили під варту. Втім у липні цього року його відпустили, в обмін на підписку про невиїзд. Для порівняння, для «простого» українського громадянина за такий проміжок часу судом був би винесений вирок, можливо навіть за дії, які він не вчиняв.

Ідемо далі, Тарас Личук, син народного депутата, у Івано-Франківській області разом з товаришем вистелив у водія сім разів. Винуватці злочину були затримані та заарештовані, от тільки вирок у цій справі не винесений і до цього часу.

Дмитро Кравець, син депутата одеської міськради, два роки тому на своєму авто на смерть збив молодого хлопця, а його подруга залишилася інвалідом другої групи. Свою провину Кравець визнавати відмовився. Судові засідання у цій справі постійно переносилися, доки не увійшов в дію новий закон. Як наслідок, замість шести років позбавлення волі депутатський син отримав амністію [http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html].

Як ми з вами бачимо, правосуддя виконує різні функції для «простих» та «обраних» громадян. Тоді чому ж українська влада проводить репресії та несанкціоновані затримання українських патріотів, які будучи учасниками Євромайдану, революції Гідності та бойових дій на сході України відстоювали свободу слова для Українського народу, намагалися покращити наш з вами добробут та зберегти територіальну цілісність Української держави.

На підтвердження вище сказаного, варто лише пригадати події «Ізваринського котла», заручниками якого опинилися бійці 51-ї ОБМР, 72-ї та 79-ї бригад. Кілька днів справжні українські герої перебували у самому пеклі, без підкріплення, зброї, харчів та під цілодобовими обстрілами із «Градів». То де ж у цей час була українська влада та чому на вимогу дружин захисників України, які у цей час пікетували Міністерство оборони та адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО харчі та необхідні боєприпаси, прозвучали лише порожні обіцянки та заклики триматися до останнього та ні в якому разі не здавати позиції.

Після порятунку бійців ГПУ, завели кримінальну справу на офіцера, який дав команду на прорив та не узгодив свої дії з Генеральним штабом.

Також, на бійців 72-ї окремої механізованої бригади було відкрито кримінальну справу, мотивом для якої послугував відступ українських військових на територію Російської Федерації під натиском російських бойовиків. При цьому росіяни ув’язнили п’ятьох бійців 72-ї бригади. Українським військовим інкримінують те, що вони самовільно віддавали накази на обстріл території Росії та вдалися до «заборонених методів ведення війни». Термін покарання за цими статтями передбачає великі строки ув’язнення в тому числі й довічне позбавлення волі.

Натомість проти командування, яке залишило бійців у цьому котлі жодної кримінальної справи не було відкрито. І це лише вершина айсбергу.

Багато запитань викликає і фіксація статусу учасника бойових дій. У багатьох бійців, у свідоцтві про смерть досі ставлять ДТП та інші причини, які не пов’язані з участю в АТО. В госпіталі поранених із батальйонів самооборони відправляють із приписками про «побутові травми» чи «травми з необережності», розповідають волонтери [Позняк-Хоменко, Кирпа; 2014].

Таким чином, ми бачимо, як влада кидає на призволяще українських патріотів та не виконує елементарних обіцянок даних учасникам бойових дій. От тільки чомусь основний тягар війни лежить на плечах свідомої української молоді, вихідців із Євромайдану та учасників революції Гідності, які захищають нашу державу на чистому ентузіазмі та виживають, завдяки підтримці волонтерів. От тільки жодного сина народного депутата серед них немає, а якщо він і присутній серед лав українських добровольців, то перебуває під цілодобовою охороною не тільки від сепаратистів та російських бойовиків, а й від звичайного українського бійця-добровольця, який готовий віддати усе, заради блага своєї Батьківщини.

От така, панове, у нас з Вами демократія та рівноправ’я.

Висновки

Я вважаю, що на сучасному етапі розвитку, українське суспільство все ще перебуває на стадії перехідної демократії, тобто посередині між тоталітарною та демократичною формою управління державою. В першу чергу причиною такого стану речей є : посттоталітарний, постгеноцидний та постколоніальний спадок українського народу.

Отже, відповідаючи на питання: «Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність?», я з впевненістю можу відповісти, що це міф, який намагається наслідувати демократичні ідеали.

Література
1.Ващенко К.О., Корнієнко В.О. Політологія для вчителя / К.О. Ващенко, В.О. Корнієнко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/172..htm
2.Позняк-Хоменко Н., Кирпа І. Лишитися живим / Н. Позняк-Хоменко, І. Кирпа // Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2502/180/88672/
3. Столяр А. Відновлення повної демократії в Україні може відбутися тільки внаслідок тиску на владу з боку громадян» / А. Столяр // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/Politics/63980/
4.http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html

Український Політик

Зростання впливу праворадикалів у європі як дестабілізуючий фактор єдності ЄСЗростання впливу праворадикалів у європі як дестабілізуючий фактор єдності ЄС

Ярослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український ПолітикЯрослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український Політик

Коли урветься терпець в українців?Когда лопнет терпение в украинцев?

Оксана Луцик

Коли урветься терпець в українців? Риторичне запитання чи не так??? «Чим далі в ліс, тим більше дров», перефразувавши цю приказку на сьогодення маємо: «Чим ближче до зими, тим більше «сюрпризів»».

З року в рік, в листопаді-грудні відбуваються доленосно-«кумедні» речі, такі як, наприклад, прийняття бюджету на наступний рік, «різке» підвищення соціальних видатків та підготовка до відповідального етапу «якось пережити зиму».

Що ж ми маємо на початок листопада? Як завжди плітки, скандали навколо нашого вищого законодавчого органу в країні, на цей раз ми стали глядачами шоу під назвою «відчуй себе рабом – подивись на мою декларацію і візьми субсидію, ти ж бідний, як церковна миша!»; + 58-мі вибори президента США, обіцянки-цяцянки і переливання бруду із одних опозиціонерів на інших (нагадує дитячу гру «Квач»). Пересічний українець не може збагнути як прожити морози, хуртовини, а надклас біситься із жиру, знаючи одну істину – «народ ніхто, хоч звуть його український».

Я давно задумувалася над таким, у сьогоднішніх реаліях, пафосним словом «Держава». Хто чи що це? По Закону – це ми – громадяни, які передають владу, обираючи кращих із себе на виборах. А в дійсності – це упирі, які перетворюються на них відразу після входження до ВРУ, або є випадки коли до цього моменту вони носили «овечі шкури». Держава як базовий орган повинна гарантувати людям, які проживають у ній безпечне, мирне і заможне життя, в свою чергу громадяни повинні неухильно дотримуватися законів України. Ми всі знаємо ці сталі постулати і у 90 % нехтуємо ними. Навіщо жити по правилам, якщо людина в країні під назвою «Україна» вражається за жебрака-раба, де Закон, КОНСТИТУЦІЯ ніколи не були важелями впливу на владу, тільки поширювалися на підданих – народ.

Це глухий кут з якого немає, або ж поки що немає виходу. Як можна змусити владу жити справедливо, коли ми самі порушники в тому чи іншому роді. Які махінації проводяться у одному слові «СУБСИДІЯ». Хто її отримує? І яким чином? Чи багато чесним шляхом мають пільги на сплату житлово-комунальних платежів? Чи є так звані «лазейки»?

Маневри є завжди. Більшість обирає легкий шлях, тому і живуть як вареники у сметані. Однак, цей легкий шлях, не такий вже і легкий. Адже проста, поважаюча себе людина, навряд його пройде. Легкість – це служіння, це пажі, лизуни чужих задів. Отак здобувається кар’єра, стан у суспільстві. Догоджай всім, матимеш привілеї, ні – до побачення, будеш білою вороною. Не варто пояснювати, як люди обираються свій шлях досягнення успіху, як кажуть «переможців не судять», яка дорога такі і методи досягнення задуманого.

Коли перед Вами зняли завісу, а там напівоголені декларації нардепів? Перше питання яке було? Чому так? Скільки людині потрібно? А чому в мене немає? Чим я гірший і т. д.? А найбільш морально-стійкі не звернули уваги на це, бо розуміють – це мильна бульбашка, окозамилювання дійсності та фундамент майбутніх махінацій, які вже наперед продумані. Як реально може вплинути НАБУ, коли ці паразити-багатійки скрізь. Чи варто довіряти і покладатися на один орган, в якого прямий обов’язок боротися з корупцією? Подумайте над цим.

Я думаю, і усвідомлюю, що нікому не довіряю. А навіщо? Довіришся – обведуть навколо пальця. Красиві слогани, впевнений посил як магін притягують увагу людей. Звичка вірити і бажати мати жайворонка в небі, ніж синицю в руці.

25-річня історія незалежності не дає реактивних змін, які б хотілися, адже самі потроху себе вбиваємо реаліями: серед нас є кращі, але вони не маю доступу до влади, якщо дамо доступ – 99 % СЛУГІВ НАРОДУ, СТАНУТЬ ОБОРОТНЯМИ. І прийде нове розчарування, нова хандра, яка гальмує розвиток.

Ми рвалися в ЄС, ще й досі рвемося! А тепер скажіть мені хто спроможній прожити в теплі зиму, без субсидій, на одну зарплату, і кого є кошти кататися в Європу? То кому ми вибиваємо безвізовий режим? Куди йдуть транші? Допомога на Схід чи доходить до місця призначення??? Куди України як сніжний ком котиться із такою владою і народом?

Інертність, дволикість, цинічність, скупість, байдужість, душевна убогість, жадність переповнює суспільство. Виживають за законами природи хитріші, спритніші і сильніші. Де зникає доброта, безкорисність, довіра? Все це розбивається у пух і прах від жахіть, які нас оточують. Егоїзм і напір йти напролом – оце дійсно ті потрібні характеристики сучасного можновладця, чиновника, місцевого князька, пересічного психопата, який вважає себе пупом Всесвіту.

Куди народу рівнятися до влади? У головам сидить підкорення – повага зі страху бути непотрібним, якого викинуть на вулицю у будь-який момент. До чого ми дожилися? Робота – це суто гроші, про працю для душі й думки немає. З кимось поділитися наболілим, горем – відразу думки розповість іншим, набута замкненість і недовіра, навіть до близьких. Заздрість, що у кого це вийшло краще, звинувачення інших у бідах. Безліч пороків як у собаки бліх, ми маємо у цей важкий час.

Хтось ламає голову як допомогти Батьківщині, рідному району, селу, а хто – не знає яку сумочку чи годинний підібрати до свого наряду. Пріоритети, цінності, шляхи різні, а держава то одна. Хоча так, якщо придивитися не можна сказати. Ми давно поділені, є стереотипи, закони як шоу-бізу, так і людські, політичні закони. Не дай Боже, йти наперекір правилах гри. Всі пофігісти – ставай як вони, компанія п’є – п’єш і ти.

В політичному житті так само. Є дорога – золотий шлях сходження на Олімп і спробуй не продатися на виборах, або не повестися на маніпуляції. Спробуй адекватно оцінити новини, того чи іншого політичного діяча. Згадай минуле тих нікчем, які клянуться тобі і у любові і служіння Україні!!! Важко, ти до цього не звик, пересічний українцю! Зручніше споглядати на це, бути мавпочкою – вау там посипалася сильна критика, а так спецрозсілдування, поговорили – розповіли тобі (обов’язково!) «правду» і ти «ситий», а вони теж ситі, бо відмили на цьому пристойну суму. Ми сваримося на владу і поклоняємося їй, робимо селфі із «зірками», це ж престижно. А живемо на копійки – історично склалося що ж зробиш?!

У студентів стипендію відібрати? «Класна» думка, навіщо тим молодим людям кошти за свою працю, нехай йдуть на роботу, замість того, щоб здобувати знання. Зарплата 3 200 грн. гарна цифра, звучить приємно на слух! Хто думає про наслідки цього «підняття»??? Зросте $, підвищать ціни і 3 тисячі прирівняють до давно любимої тисячі. А скільки податку буде стягуватися із людей від такої суми? Що взагалі буде із гривнею? Ми по вуха у боргах… А надіємося на чудо. Підвищать пенсії на 10 %. Це звичайно «багато». А ДАВАЙТЕ підрахуємо скільки липових учасників війни, так званих чорнобильців, афганістанців, де як не самі учасники, а й родичі отримують пільги і виплати. Скільки куплених довідок? Скільки газу не випалюється, а хтось мерзне, бо неспроможний оплатити.

Та й це не найгірше. На мою думку, досить соромно і бридко, що ми підкоряємося, прогинаємося, боїмося показати зуби, і ці риси передаються з покоління в покоління. Хтось винить у негараздах СРСР і людей того покоління, що типу скільки при владі комуністів, людей старої закалки, а що ж Ви молодь, середнє покоління робите на противагу? Можливо відмежування себе від України й народу, в способі життя й думках, дає Вам сили йти і ставати як вони??? Жити в своєму світі, перейматися тільки своєю сім’єю, а з Україною, як завжди «Ще не вмерла….». 30 % українців не роздумуючи виїхало закордон, покинувши країну із «її» проблемами. Реальність вражає, але це так. Всім хочеться жити в достатку, жити тут і тепер. Хаос в країні, хаос в голові. Псевдощирість проникла скрізь. То ми б’ємо себе в груди і кажемо «Смерть ворогам!», а тоді розвертаємося і пакостимо комусь, беремо хабаря та ін. В кожного своя правда.

А найжахливіше – це АТО. Війна: ставлення і її проводження. Як писав Реймон Арон у «Мир і війна між націями»: – «Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосовуватися до наявних засобів війни». Які наміри у влади? А які у джерела цієї влади? Напрочуд різні. Поряд із відмиванням величезних сум на війні, ще ошукують наших бійців. Як всі знають, кинутий клич, кожному воїну АТО потрібно надати земельну ділянку. Які махінації йдуть по містечках, районах з цього приводу?!Що говорити коли у своїх брудних іграх місцеві депутати, підприємці використовують наших захисників… Люди виснажені війною хочуть якось відійти від жахіття Сходу і спробувати почати все з нового аркуша. Мало що вдається із «люблячою» владою!!!

«Держава, яка опинилася в небезпеці, не завжди має час, щоб удатися до засобів, які ми називаємо мирними» – пише Реймон Арон. А чомусь Україна напрочуд вдається лише мирно проводити свою як оборонну, так і зовнішню політику. Вигода на поверхні. Вигода на смерті, на горі – закривавлені гроші щастя не принесуть. Мізки лише тоді стануть на місце, коли запасне смаженим. На жаль, це так.

Поки що, ми виконавці цього спектаклю, а не режисери. Гасло «В єдності сила!», також вже мало допомагає…

Урветься терпець – коли земля горітиме під ногами, коли буде занадто пізно. Це песимістично-оптимічні припущення, які можуть реалізуватися.

Український Політик

Оксана Луцык

Когда лопнет терпение в украинцев? Риторический вопрос, не так ли??? «Чем дальше в лес, тем больше дров», перефразирую эту поговорку на сегодня имеем: «Чем ближе к зиме, тем больше« сюрпризов »».

Из года в год, в ноябре-декабре происходят доленосно-«смешные» вещи, такие как, например, принятие бюджета на следующий год, «резкое» повышение социальных расходов и подготовка к ответственному этапу «то пережить зиму».

Что же мы имеем на начало ноября? Как всегда сплетни, скандалы вокруг нашего высшего законодательного органа в стране, на этот раз мы стали зрителями шоу под названием «почувствуй себя рабом – посмотри на мою декларацию и возьми субсидию, ты бедный, как церковная мышь»; + 58-е выборы президента США, пустые обещания и переливания грязи с одних оппозиционеров на других (напоминает детскую игру «Квач»). Рядовой Украинец не может понять как прожить морозы, метели, а надкласс бесится с жиру, зная одну истину – «народ никто, хотя зовут его украинский».

Я давно задумывалась над таким, в сегодняшних реалиях, пафосным словом «Государство». Кто или что это? По Закону – это мы – граждане, которые передают власть, выбирая лучших из себя на выборах. А в действительности – это упыри, которые превращаются в них сразу после вхождения в ВРУ, или случаи когда до этого момента они носили «овечьи шкуры». Государство как базовый орган должна гарантировать людям, проживающим в ней безопасное, мирное и богатую жизнь, в свою очередь граждане должны неуклонно соблюдать законы Украины. Мы все знаем эти стали постулаты и у 90% пренебрегаем ими. Зачем жить по правилам, если человек в стране под названием «Украина» поражается за нищего раба, где Закон, Конституция никогда не были рычагами влияния на власть, только распространялись на поддонах – народ.

Это тупик из которого нет, или же пока нет выхода. Как заставить власть жить справедливо, когда мы сами нарушители в том или ином роде. Махинации проводятся в одном слове «СУБСИДИЯ». Кто ее получает? И каким образом? Много честным путем имеют льготы на оплату жилищно-коммунальных платежей? Есть так называемые «лазейки»?

Маневры есть всегда. Большинство выбирает легкий путь, так и живут как вареники в сметане. Однако, этот легкий путь, не такой уж и легкий. Ведь простая, уважающий себя человек, вряд ли его пройдет. Легкость – это служение, это пажи, лизуны чужих задниц. Так приобретается карьера, положение в обществе. Угождай всем, получишь привилегии, нет – до свидания, будешь белой вороной. Не стоит объяснять, как люди избираются свой путь достижения успеха, как говорят «победителей не судят», которая дорога такие и методы достижения задуманного.

Когда перед Вами сняли завесу, а там полуобнаженные декларации нардепов? Первый вопрос который был? Почему так? Сколько человеку нужно? А почему у меня нет? Чем я хуже и т. д.? А наиболее морально-устойчивые не обратили внимания на это, потому что понимают – это мыльный пузырь, очковтирательство действительности и фундамент будущих махинаций, которые уже заранее продуманы. Как реально может повлиять НАБУ, когда эти паразиты-богачка везде. Стоит ли доверять и полагаться на один орган, у которого прямая обязанность бороться с коррупцией? Подумайте над этим.

Я думаю, и понимаю, что никому не доверяю. А зачем? Доверишься – обведут вокруг пальца. Красивые слоганы, уверен посыл как Магина привлекают внимание людей. Привычка верить и желать иметь жаворонка в небе, чем синицу в руке.

25-летняя история независимости не дает реактивных изменений, которые хотилися, ведь сами понемногу себя убиваем реалиями: среди нас есть лучшие, но они не имею доступа к власти, если дадим доступ – 99% слуги народа, становятся оборотнями. И придет новое разочарование, новая хандра, которая тормозит развитие.

Мы рвались в ЕС, до сих пор рвемся! А теперь скажите мне кто состоятельной прожить в тепле зиму, без субсидий, на одну зарплату, и кого есть средства кататься в Европу? Так кому мы выбиваем безвизовый режим? Куда идут транши? Помощь на восток доходит до места назначения??? Куда Украина как снежный ком катится с такой властью и народом?

Инертность, двуличность, циничность, скупость, равнодушие, душевная нищета, жадность переполняет общество. Выживают по законам природы хитрые, ловкие и сильные. Где исчезает доброта, бескорыстность, доверие? Все это разбивается в пух и прах от ужасов, которые нас окружают. Эгоизм и напор идти напролом — это действительно те необходимые параметры современного чиновника, чиновника, местного князька, рядового психопата, который считает себя пупом Вселенной.

Куда народа равняться к власти? В председателям сидит покорения – уважение от страха быть ненужным, которого выкинут на улицу в любой момент. К чему мы дожили? Работа – это сугубо деньги, о труде для души и мысли нет. С кем поделиться наболевшим, горем – сразу мысли расскажет другим, приобретенная замкнутость и недоверие, даже к близким. Зависть, что у кого это получилось лучше, обвинения других в бедах. Множество пороков как у собаки блох, мы в это трудное время.

Кто-то ломает голову как помочь Родине, родному району, селу, а кто – не знает какую сумочку или часовой подобрать к своему наряду. Приоритеты, ценности, пути разные, а государство то одна. Хотя да, если присмотреться нельзя сказать. Мы давно поделены, есть стереотипы, законы как шоу-бизнеса, так и человеческие, политические законы. Не дай Бог, идти наперекор правилам игры. Все пофигисты – становись как они, компания пьет – пьешь и ты.

В политической жизни так же. Есть дорога — золотой путь восхождения на Олимп и попробуй не продаться на выборах, либо не поступить на манипуляции. Попробуй адекватно оценить новости, того или иного политического деятеля. Вспомни прошлое тех ничтожеств, которые клянутся тебе и в любви и служения Украине!!! Трудно, ты к этому не привык, рядовой Украинской! Удобнее созерцать это, быть обезьянкой – вау там посыпалась сильная критика, а так спецрасследование, поговорили – рассказали тебе (обязательно!) «правду» и ты «сытый», а они сыты, так отмыли на этом приличную сумму. Мы ссоримся на власть и поклоняемся ей, делаем селфи со «звездами», это же престижно. А живем на копейки – исторически сложилось что поделаешь?!

У студентов стипендию отобрать? «Классная» мысль, зачем тем молодым людям деньги за свой труд, пусть идут на работу, вместо того, чтобы приобретать знания. Зарплата 3200 гривен хорошая цифра, звучит приятно на слух! Кто думает о последствиях этого «поднятия»??? Возрастет $, повысят цены и 3 000 приравняют к давно любимой тысячи. А сколько налога будет взиматься с людей от такой суммы? Что вообще будет с гривной? Мы по уши в долгах … А надеемся на чудо. Повысят пенсии на 10%. Это конечно «много». А ДАВАЙТЕ подсчитаем сколько липовых участников войны, так называемых чернобыльцев, афганистанцив, где как сами участники, но и родственники получают льготы и выплаты. Сколько купленных справок? Сколько газа не выжигается, а кто-то мерзнет, потому не способен оплатить.

Да и это не самое худшее. По моему мнению, достаточно стыдно и противно, что мы подчиняемся, прогибаемся, боимся показать зубы, и эти черты передаются из поколения в поколение. Кто-то винит в проблемах СССР и людей того поколения, типа сколько у власти коммунистов, людей старой закалки, а что же Вы молодежь, среднее поколение делаете в противовес? Возможно отграничения себя от Украины и народа, в образе жизни и мыслях, дает Вам силы идти и становиться как они??? Жить в своем мире, заниматься только своей семьей, а с Украины, как всегда «Ще не вмерла ….». 30% украинцев не раздумываясь выехали за границу, оставив страну с «ее» проблемами. Реальность впечатляет, но это так. Всем хочется жить в достатке, жить здесь и сейчас. Хаос в стране, хаос в голове. Псевдоискренность проникла везде. Так мы бьем себя в грудь и говорим «Смерть врагам!», а потом разворачиваемся и пакости кому, берем взятки и др. У каждого своя правда.

А самое ужасное – это АТО. Война: отношение и ее проводку. Как писал Арон в «Мир и война между нациями»: – «Война должна полностью соответствовать политическим намерениям, а политика – приспосабливаться к имеющимся средств войны». Намерения у власти? А какие у источника этой власти? Удивительно разные. Наряду с отмыванием огромных сумм на войне, еще обманывают наших бойцов. Как все знают, брошен клич, каждому воину АТО нужно предоставить земельный участок. Махинации идут по городкам, районах по этому поводу?! Что говорить когда в своих грязных играх местные депутаты, предприниматели используют наших защитников … Люди истощены войной хотят как-то отойти от ужаса Востока и попробовать начать все с нового листа. Мало удается с «любящей» властью!!!

«Государство, оказалась в опасности, не всегда есть время, чтобы прибегнуть к средствам, которые мы называем мирными», – пишет Арон. А почему Украина удивительно удается лишь мирно проводить свою как оборонительную, так и внешнюю политику. Выгода на поверхности. Выгода на смерти, на горе — окровавленные деньги счастья не принесут. Мозги только тогда станут на место, когда запахнет жареным. К сожалению, это так.

Пока, мы исполнители этого спектакля, а не режиссеры. Лозунг «В единстве сила», также уже мало помогает …

Лопнет терпение – когда земля будет гореть под ногами, когда будет слишком поздно. Это пессимистично-оптимичние предположения, которые могут реализоваться.

Украинский Политик

Подібні та відмінні риси у діях Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної політикиСходства и различия в действиях Януковича и Порошенка в проведении государственной политики

Наталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український ПолітикНаталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український Політик

Громадянське суспільство в УкраїніГромадянське суспільство в Україні

Андрій Мацьовка

Оксамитові революції кінця 80-х років у центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін. Україна в цьому процесі не стала виключенням з правил, адже 70 років український народ перебував під впливом тоталітарного режиму який ідеологічно насаджував населенню принципи колективізму та нівелював такими діями будь-які прояви до становлення громадянського суспільства. Наявність у будь-якій державі громадянського суспільства означає насамперед той факт, що держава рухається шляхом демократії.

Після отримання Україною незалежності почалися процеси демократизації суспільного життя, які принесли зміни насамперед в громадянське суспільство, яке перебувало на стадії зародження. В той час населенню яке довгий час перебувало під впливом тоталітаризму було важко прийняти нові демократичні реформи. Проблемою становлення громадянського суспільства європейського зразка в Україні в усі часи була відсутність у населення бажання до впровадження демократичних цінностей, а у іншої частини населення постійного бажання повернути радянський режим та радянський уклад життя.

Відмінністю України від країн з сформованим громадянським суспільством є той факт що у державах Західної Європи набагато раніше відбувалися процеси формування громадянського суспільства.
За весь період існування незалежної Української держави проблемою є те що люди ще до цього часу так і не змогли усвідомити принципів побудови демократичної держави, які елементи демократії повинні в першу чергу домінувати в суспільстві, за якими принципами повинна функціонувати держава, які ідеї повинні домінувати серед громадян.

Основною проблемою з якою стикнулося українське населення 1991 року був перехід від суспільства тоталітарного контролю до суспільства демократичного плюралізму, тобто перехід до суспільства побудованого на засадах європейської демократії, європейських цінностей. В такому суспільстві повинні домінувати принципи громадянського контролю, домінування громадянських свобод, повага до індивідуальності, цінність приватної власності, повинна бути розвинута система громадянського суспільства яке може бути абсолютно самодіяльним (проявом такої самодіяльності в Україні стала волонтерська допомога українській армії від громадських та волонтерських організацій в перші місяці проведення АТО на сході України).

Якщо характеризувати суспільство України починаючи з 2000-х років то можна з упевненістю констатувати той факт, що відбувається активна маргіналізація громадського життя. В цей період відбувалися різні страйки, виступи, але участь населення в таких акціях була викликана суто проблемами соціального забезпечення (невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат). Тому можна з упевненістю говорити в цей період активність громадян була досить низькою, що і було проблемою в побудові демократичного громадянського суспільства, адже людей у цей час хвилювали проблеми суто матеріальні, до політичного життя населення долучалося неохоче, і революція 2004 року стала певним вибухом суспільної свідомості. В той час велика кількість громадян просто зневірилася в усіх політиках.

Однією з характерних ознак громадянського суспільства є наявність Громадських організацій які мають бути незалежними від політичних сил або релігійних установ чи бізнесу. На жаль в Україну традиції утворення таких організацій прийшли досить пізно, аж на початку 2010-х років. До того діяльність таких організацій, якщо такі й були, відбувалася досить завуальовано під певним патронатом політиків або впливових бізнесменів, які таким чином хотіли підвищити свої рейтинги або отримати прихильність суспільства. Тому якщо й дійсно було декілька незалежних організацій які дійсно діяли в інтересах населення, вони стикалися з постійними утисками, фінансовими проблемами тощо. Також одним з основних показників розвитку громадянського суспільства є не лише наявність громадських організацій, а й участь населення в діяльності таких організацій, чим вища активність населення тим вищий розвиток громадянського суспільства.

Засоби масової інформації (ЗМІ) також займають одне з ключових місць у житті суспільства. У багать країнах ЗМІ навіть виділяють у окрему гілку влади поруч із законодавчою, виконавчою та судовою, адже інформуючи про різного роду події які відбуваються в світі, державі або політиці вони впливають певним чином на формування поглядів людей, громадську думку, вони є важливим демократичним інститутом який формує певний принцип відкритості який притаманний усім демократичним державам. Від відкритої, якісної та неупередженої діяльності засобів масової інформації безпосередньо залежить наскільки буде сформована громадська думка, адже ЗМІ це зручний інструмент маніпулювання фактами та нав’язування населенню різного роду неправдивих ідей стосовного рішень які приймають високопосадовці.

На жаль для України притаманний саме деструктивний характер діяльності ЗМІ, вони постійно намагаються маніпулювати громадською думкою, тому що в нашій державі майже всі популярні та рейтингові засоби масової інформації знаходяться у власності впливового бізнес капіталу який лояльний до різних політичних сил, і тому одні ЗМІ дискредитують політиків до яких у опозиції перебувають їхні опоненти підтримуваним тим чи іншим впливовим бізнесменом. Така діяльність призводить до негативних наслідків та розколює суспільство, адже постійно відбувається перекручування фактів та маніпулювання інформацією з метою дискредитації влади та поширення тотального соціального невдоволення до певних політиків, особливо помітні такі дії напередодні виборчих кампаній, коли у ЗМІ з’являються різного роду невідомі раніше брудні факти про когось із політиків. Тобто іншими словами починається застосування деструктивних виборчих технологій які направлені на несвідому частину суспільства, на такого собі сумлінного немислячого споживача інформації, який цю інформацію поглине і не буде шукати істину чи правдивість даної інформації. Такі дії призводять до конфлікту інтересів у суспільстві, а це в свою чергу гальмує населення до консолідації, розділяє його у своїх політичних переконаннях та стримує становлення громадянського суспільства в державі.

Одне з провідних місць у громадянському суспільстві займають політичні партії. Хоч вони і є елементом політичної системи, але в той самий час за своїм місцем у суспільстві, та за функціями які вони виконують, політичні партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства, адже будь-яка політична партія репрезентує думку населення яке підтримує певну політичну силу. Партії забезпечують безпосередній зв’язок влади з народом через своїх представників у владних структурах, але на жаль в Україні більша кількість політичних партій ще не вийшли на дійсний шлях громадського плюралізму. Така ситуація пов’язана з тим, що більшість партій залежна від фінансового капіталу олігархів, тобто в нашій державі відбулася олігархізація політичних сил, які діють переважно в інтересах великого капіталу а не в інтересах народу. Це пов’язано з тим що в Україні відсутнє державне фінансування політичних сил, така практика поширена в багатьох Європейських країнах з метою зрівняння шансів кожної політичної сили на виборах, тому до влади в нашій державі приходять переважно популістські сили які лише створюють ілюзію діяльності в інтересах народу, а насправді ж вони діють лише у власних інтересах. Така діяльність досить часто призводить до зневіри населення у політиках, що в свою чергу веде до знецінення цінностей які пропагує певна політична сила, і тому громадяни втрачають мотивацію до активної участі в громадському житті.

Втім, події останніх років які відбуваються в Україні дають надію на майбутнє. Тому, що в демократичній державі поняття громадянського суспільства повинно розцінюватися як такий стан суспільства в якому повинні реалізовуватися всі громадянські права та свободи які прописані законодавчо або проявляються у формі громадянської активності та самоорганізації населення.
В умовах демократичного устрою держава і громадяни безпосередньо повинні бути зацікавлені в партнерстві та взаємодії, адже без дотримання принципів демократії, а саме: свободи слова, свободи зборів, вільності думок, ні одна держава не зможе створити умов для побудови демократичного суспільства.

Таким чином, із усього що було сказано раніше можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Європи знаходиться на значно вищому рівні розвитку ніж у нашій державі. Тому нашій державі потрібно запозичувати досвід у наших європейських партнерів.
Але, незважаючи на всі негативні моменти, події Революції Гідності 2013-2014 років показали що в Україні є можливості, прагнення та перспективи до побудови демократичної держави з сильним громадянським суспільством. Велика кількість лідерів Європейських держав виявили підтримку та солідарність з Українським народом, та оцінили перспективи України у побудові демократичної держави та громадянського суспільства. Такі події дають надію на те, що наша держава дійсно рухається у правильному напрямку до побудови сильної процвітаючої держави, яка в найближчий час займе своє місце серед провідних світових держав.

Український ПолітикАндрій Мацьовка

Оксамитові революції кінця 80-х років у центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін. Україна в цьому процесі не стала виключенням з правил, адже 70 років український народ перебував під впливом тоталітарного режиму який ідеологічно насаджував населенню принципи колективізму та нівелював такими діями будь-які прояви до становлення громадянського суспільства. Наявність у будь-якій державі громадянського суспільства означає насамперед той факт, що держава рухається шляхом демократії.

Після отримання Україною незалежності почалися процеси демократизації суспільного життя, які принесли зміни насамперед в громадянське суспільство, яке перебувало на стадії зародження. В той час населенню яке довгий час перебувало під впливом тоталітаризму було важко прийняти нові демократичні реформи. Проблемою становлення громадянського суспільства європейського зразка в Україні в усі часи була відсутність у населення бажання до впровадження демократичних цінностей, а у іншої частини населення постійного бажання повернути радянський режим та радянський уклад життя.

Відмінністю України від країн з сформованим громадянським суспільством є той факт що у державах Західної Європи набагато раніше відбувалися процеси формування громадянського суспільства.
За весь період існування незалежної Української держави проблемою є те що люди ще до цього часу так і не змогли усвідомити принципів побудови демократичної держави, які елементи демократії повинні в першу чергу домінувати в суспільстві, за якими принципами повинна функціонувати держава, які ідеї повинні домінувати серед громадян.

Основною проблемою з якою стикнулося українське населення 1991 року був перехід від суспільства тоталітарного контролю до суспільства демократичного плюралізму, тобто перехід до суспільства побудованого на засадах європейської демократії, європейських цінностей. В такому суспільстві повинні домінувати принципи громадянського контролю, домінування громадянських свобод, повага до індивідуальності, цінність приватної власності, повинна бути розвинута система громадянського суспільства яке може бути абсолютно самодіяльним (проявом такої самодіяльності в Україні стала волонтерська допомога українській армії від громадських та волонтерських організацій в перші місяці проведення АТО на сході України).

Якщо характеризувати суспільство України починаючи з 2000-х років то можна з упевненістю констатувати той факт, що відбувається активна маргіналізація громадського життя. В цей період відбувалися різні страйки, виступи, але участь населення в таких акціях була викликана суто проблемами соціального забезпечення (невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат). Тому можна з упевненістю говорити в цей період активність громадян була досить низькою, що і було проблемою в побудові демократичного громадянського суспільства, адже людей у цей час хвилювали проблеми суто матеріальні, до політичного життя населення долучалося неохоче, і революція 2004 року стала певним вибухом суспільної свідомості. В той час велика кількість громадян просто зневірилася в усіх політиках.

Однією з характерних ознак громадянського суспільства є наявність Громадських організацій які мають бути незалежними від політичних сил або релігійних установ чи бізнесу. На жаль в Україну традиції утворення таких організацій прийшли досить пізно, аж на початку 2010-х років. До того діяльність таких організацій, якщо такі й були, відбувалася досить завуальовано під певним патронатом політиків або впливових бізнесменів, які таким чином хотіли підвищити свої рейтинги або отримати прихильність суспільства. Тому якщо й дійсно було декілька незалежних організацій які дійсно діяли в інтересах населення, вони стикалися з постійними утисками, фінансовими проблемами тощо. Також одним з основних показників розвитку громадянського суспільства є не лише наявність громадських організацій, а й участь населення в діяльності таких організацій, чим вища активність населення тим вищий розвиток громадянського суспільства.

Засоби масової інформації (ЗМІ) також займають одне з ключових місць у житті суспільства. У багать країнах ЗМІ навіть виділяють у окрему гілку влади поруч із законодавчою, виконавчою та судовою, адже інформуючи про різного роду події які відбуваються в світі, державі або політиці вони впливають певним чином на формування поглядів людей, громадську думку, вони є важливим демократичним інститутом який формує певний принцип відкритості який притаманний усім демократичним державам. Від відкритої, якісної та неупередженої діяльності засобів масової інформації безпосередньо залежить наскільки буде сформована громадська думка, адже ЗМІ це зручний інструмент маніпулювання фактами та нав’язування населенню різного роду неправдивих ідей стосовного рішень які приймають високопосадовці.

На жаль для України притаманний саме деструктивний характер діяльності ЗМІ, вони постійно намагаються маніпулювати громадською думкою, тому що в нашій державі майже всі популярні та рейтингові засоби масової інформації знаходяться у власності впливового бізнес капіталу який лояльний до різних політичних сил, і тому одні ЗМІ дискредитують політиків до яких у опозиції перебувають їхні опоненти підтримуваним тим чи іншим впливовим бізнесменом. Така діяльність призводить до негативних наслідків та розколює суспільство, адже постійно відбувається перекручування фактів та маніпулювання інформацією з метою дискредитації влади та поширення тотального соціального невдоволення до певних політиків, особливо помітні такі дії напередодні виборчих кампаній, коли у ЗМІ з’являються різного роду невідомі раніше брудні факти про когось із політиків. Тобто іншими словами починається застосування деструктивних виборчих технологій які направлені на несвідому частину суспільства, на такого собі сумлінного немислячого споживача інформації, який цю інформацію поглине і не буде шукати істину чи правдивість даної інформації. Такі дії призводять до конфлікту інтересів у суспільстві, а це в свою чергу гальмує населення до консолідації, розділяє його у своїх політичних переконаннях та стримує становлення громадянського суспільства в державі.

Одне з провідних місць у громадянському суспільстві займають політичні партії. Хоч вони і є елементом політичної системи, але в той самий час за своїм місцем у суспільстві, та за функціями які вони виконують, політичні партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства, адже будь-яка політична партія репрезентує думку населення яке підтримує певну політичну силу. Партії забезпечують безпосередній зв’язок влади з народом через своїх представників у владних структурах, але на жаль в Україні більша кількість політичних партій ще не вийшли на дійсний шлях громадського плюралізму. Така ситуація пов’язана з тим, що більшість партій залежна від фінансового капіталу олігархів, тобто в нашій державі відбулася олігархізація політичних сил, які діють переважно в інтересах великого капіталу а не в інтересах народу. Це пов’язано з тим що в Україні відсутнє державне фінансування політичних сил, така практика поширена в багатьох Європейських країнах з метою зрівняння шансів кожної політичної сили на виборах, тому до влади в нашій державі приходять переважно популістські сили які лише створюють ілюзію діяльності в інтересах народу, а насправді ж вони діють лише у власних інтересах. Така діяльність досить часто призводить до зневіри населення у політиках, що в свою чергу веде до знецінення цінностей які пропагує певна політична сила, і тому громадяни втрачають мотивацію до активної участі в громадському житті.

Втім, події останніх років які відбуваються в Україні дають надію на майбутнє. Тому, що в демократичній державі поняття громадянського суспільства повинно розцінюватися як такий стан суспільства в якому повинні реалізовуватися всі громадянські права та свободи які прописані законодавчо або проявляються у формі громадянської активності та самоорганізації населення.
В умовах демократичного устрою держава і громадяни безпосередньо повинні бути зацікавлені в партнерстві та взаємодії, адже без дотримання принципів демократії, а саме: свободи слова, свободи зборів, вільності думок, ні одна держава не зможе створити умов для побудови демократичного суспільства.

Таким чином, із усього що було сказано раніше можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Європи знаходиться на значно вищому рівні розвитку ніж у нашій державі. Тому нашій державі потрібно запозичувати досвід у наших європейських партнерів.
Але, незважаючи на всі негативні моменти, події Революції Гідності 2013-2014 років показали що в Україні є можливості, прагнення та перспективи до побудови демократичної держави з сильним громадянським суспільством. Велика кількість лідерів Європейських держав виявили підтримку та солідарність з Українським народом, та оцінили перспективи України у побудові демократичної держави та громадянського суспільства. Такі події дають надію на те, що наша держава дійсно рухається у правильному напрямку до побудови сильної процвітаючої держави, яка в найближчий час займе своє місце серед провідних світових держав.

Український Політик