Метка: Україна

Федеріка Могеріні, Йоганнес Ган

ЄвроПравда публікує спільну статтю високого представника ЄС із закордонних справ та безпекової політики Федеріки Могеріні та європейського комісара з політики сусідства та переговорів щодо розширення ЄС Йоганнеса Гана.

Єврочиновники анонсують створення нового механізму підтримки країн-сусідів ЄС, включно з Україною. Цей механізм має гарантувати безпечність інвестицій у ці країни, що є принципово важливим для вітчизняної економіки.

* * * * *

У часи викликів ми маємо заново продумати те, як ми діємо. Ми також потребуємо інноваційних рішень. Стикаючись із дедалі більшими фінансовими обмеженнями, ми не можемо просто покладатися на державні ресурси, коли прагнемо стимулювати економіку та створювати нові робочі місця.

Однак наші дії можуть покладатися на співпрацю різних гравців, від міжнародних інституцій до приватного сектора, і мобілізувати їх, об’єднуючи зусилля для досягнення спільної мети.

Минулого року Європейська комісія створила Європейський фонд стабільних інвестицій – так званий «План Юнкера».

Це був поворотний пункт у підході Європейського Союзу до питання економічного зростання в Європі. Лише протягом одного року ми знайшли 116 мільярдів євро, що пішли на підтримку понад 200 тисяч малих і середніх підприємств.

Цей фонд показав свою працездатність – і саме через це ми зараз розширюємо цей план: як у Європі, так і за її межами.

Для цього ми створюємо План зовнішніх інвестицій.

Європейський Союз уже зараз є лідером у гуманітарній допомозі та підтримці розвитку в країнах, які є нашими сусідами. Останніми роками ми показали свою здатність знаходити великі ресурси за відносно короткий час.

Фонд біженців у Туреччині з бюджетом у 3 мільярди євро опікується питаннями освіти, здоров’я та базових потреб сирійців, що мешкають у турецьких таборах для біженців. Трастовий фонд для Сирії, перший бюджет якого сягне 1 мільярда євро наприкінці 2016 року, допомагає мільйонам внутрішньо переміщених осіб у Сирії, а також надає підтримку громадам, що прихистили біженців у Лівані та Йорданії.

Але сьогодні ми ще послідовніше координуємо свою допомогу з розвитку та свою гуманітарну допомогу. Ми виставляємо чіткі пріоритети та вдаємося до цільових дій.

Утім, ми знаємо, що державні ресурси не є нескінченними та всесильними. Коли ми дивимося на середньо- та довгострокову перспективу, ми розуміємо, що потребуємо нових гравців, нових інструментів та нових партнерств, націлених на підтримку зростання, створення робочих місць та відповідь на первинні причини переміщення та міграції людей.

Саме тому ми створюємо План зовнішніх інвестицій.

У сучасному світі, який стає дедалі різноманітнішим, приватний сектор став ключовим гравцем зовнішньої політики.

У країнах, які є сусідами ЄС, європейські компанії надають роботу сотням тисяч людей. Вони роблять свій внесок до добробуту та стабільності країн, у які вони інвестують.

Подібний бізнес має стратегічне значення для нашої зовнішньої політики. Але ми також знаємо, що приватні інвестиції, якщо їх не підтримувати, прямуватимуть до найбезпечніших та найменш ризикованих територій.

Наша бізнесова спільнота просить про безпеку і про захист від усіх можливих ризиків – як від фінансових чи правових, так і від ризиків нестабільності.

План зовнішніх інвестицій буде фундаментом їхньої безпеки та стимулом для пошуку нових можливостей за межами наших кордонів.

План спрямований на те, щоб знайти понад 40 мільярдів євро інвестицій для країн-сусідів ЄС. Це більше, ніж весь обсяг допомоги, яку ЄС зараз виділяє по всьому світу.

Цей обсяг можна подвоїти, якщо держави-члени ЄС виділять такі самі гроші, які ми виділяємо з бюджету ЄС.

Європейський фонд стабільного розвитку (ЄФСР) надаватиме гарантії приватним інвесторам відносно тих ризиків, з якими вони стикаються, коли починають свій бізнес у країнах, що розвиваються. Ці гарантії не тільки просуватимуть конкретні проекти, але й створюватимуть «інвестиційні вікна» у стратегічних регіонах чи галузях.

«Єдине вікно» спонукатиме приватних та інституційних інвесторів з Європи та наших країн-партнерів спрямовувати свої пропозиції та збирати інформацію про стимули та інвестиційні вікна.

План зовнішніх інвестицій надаватиме технічну допомогу для поліпшення якості та збільшення кількості проектів, а також для того, щоб ці проекти були життєздатними. Європейська комісія, Європейський інвестиційний банк та інші міжнародні фінансові інституції (користуючись порадами спеціалістів з приватних компаній) працюватимуть пліч-о-пліч для моніторингу проектів – швидкого та зорієнтованого на бізнес.

Для наших партнерів з країн-сусідів ЄС гарантія поєднуватиметься з уже наявними ресурсами в рамках Інвестиційної платформи сусідства. План зовнішніх інвестицій працюватиме у співпраці з Інвестиційним фондом для країн-сусідів та Інвестиційним фондом для Африки, які вже зміцнюють стратегічні та довгострокові інвестиції.

Акцент ставитиметься на сферах транспорту, енергетики, довкілля та соціального розвитку. Це забезпечить послідовне поєднання різних інструментів, які використовуватимуться в рамках Європейського фонду стабільного розвитку для стимулювання інвестицій в наш регіон.

Окрім цього, поряд із реалізацією плану відбуватиметься діалог з питань політики та зміцнення спроможності інституцій.

Наші дії будуть скоординовані та спільні, у дусі Глобальної стратегії щодо зовнішньої та безпекової політики, а також оновленої Європейської політики сусідства. Ми є не лише надавачем допомоги (найбільшим у світі); ми є передусім політичним партнером.

Із Планом зовнішніх інвестицій ми переводимо нашу політику допомоги на наступний рівень.

Допомога є центральним, але недостатнім елементом для досягнення тих трансформацій, які ми визначили в своїх Цілях стабільного розвитку. Тією мірою, якою ми збільшуємо свої фінансові зобов’язання щодо досягнення цілей стабільного розвитку, ми також потребуємо співпраці з боку приватного сектора. Разом з нашими партнерами ми можемо допомогти нашому регіону реалізувати свій повний потенціал.

І тому можна говорити про те, що в європейській політиці з підтримки розвитку почався новий етап.

Європейська ПравдаФедерика Могерини, Йоханнес Хан

ЕвроПравда публикует совместную статью высокого представителя ЕС по иностранным делам и политике безопасности Федерики Могерини и европейского комиссара по вопросам политики соседства и переговоров о расширении ЕС Йоханнеса Хана.

Еврочиновники анонсируют создание нового механизма поддержки стран-соседей ЕС, включая Украину. Этот механизм должен гарантировать безопасность инвестиций в эти страны, что принципиально важно для отечественной экономики.

* * * * *

Во времена вызовов мы должны заново продумать то, как мы действуем. Мы также нуждаемся в инновационных решениях. Сталкиваясь со все большими финансовыми ограничениями, мы не можем просто полагаться на государственные ресурсы, когда стремимся стимулировать экономику и создавать новые рабочие места.

Однако наши действия могут полагаться на сотрудничество различных игроков, от международных организаций до частного сектора, и мобилизовать их, объединяя усилия для достижения общей цели.

В прошлом году Европейская комиссия создала Европейский фонд стабильных инвестиций – так называемый «План Юнкера».

Это был поворотный пункт в подходе Европейского Союза к вопросу экономического роста в Европе. Только в течение одного года мы нашли 116 миллиардов евро, которые пошли на поддержку более 200 тысяч малых и средних предприятий.

Этот фонд показал свою работоспособность – и именно поэтому мы сейчас расширяем этот план: как в Европе, так и за ее пределами.

Для этого мы создаем План внешних инвестиций.

Европейский Союз уже сейчас является лидером по гуманитарной помощи и поддержке развития в странах-соседях. В последние годы мы показали способность находить большие ресурсы за относительно короткое время.

Фонд беженцев в Турции с бюджетом в 3 миллиарда евро занимается вопросами образования, здоровья и базовых потребностей сирийцев, проживающих в турецких лагерях для беженцев. Трастовый фонд для Сирии, первый бюджет которого достигнет 1 миллиарда евро в конце 2016 года, помогает миллионам внутренне перемещенных лиц в Сирии, а также оказывает поддержку общинам, принявшим беженцев в Ливане и Иордании.

Но сегодня мы еще более последовательно координируем свою помощь на развитие и гуманитарную помощь. Мы ставим четкие приоритеты и прибегаем к целевым действиям.

Впрочем, мы знаем, что государственные ресурсы не бесконечны и не всесильны. Когда мы смотрим на средне- и долгосрочную перспективу, мы понимаем, что нам нужны новые игроки, новые инструменты и партнерства, нацеленные на поддержание роста, создание рабочих мест и ответ на первичные причины перемещения и миграции людей.

Именно поэтому мы создаем План внешних инвестиций.

В современном мире, который становится все более разнообразным, частный сектор стал ключевым игроком внешней политики.

В странах-соседях ЕС европейские компании предоставляют работу сотням тысяч людей. Они делают свой вклад в благосостояние и стабильность стран, в которые они инвестируют.

Такой бизнес имеет стратегическое значение для нашей внешней политики. Но мы также знаем, что частные инвестиции, если их не поддерживать, будут направляться в самые безопасные и наименее рискованные места.

Наши бизнесмены просят о безопасности и защите от всех возможных рисков – как от финансовых и правовых, так и от рисков нестабильности.

План внешних инвестиций будет фундаментом их безопасности и стимулом для поиска новых возможностей за пределами наших границ.

План направлен на то, чтобы найти более 40 миллиардов евро инвестиций для стран-соседей ЕС. Это больше, чем весь объем помощи, которую ЕС сейчас выделяет по всему миру.

Этот объем можно удвоить, если государства-члены ЕС выделят такие деньги, которые мы выделяем из бюджета Евросоюза.

Европейский фонд стабильного развития (ЕФСР) будет давать гарантии частным инвесторам относительно тех рисков, с которыми они сталкиваются, когда начинают свой бизнес в развивающихся странах. Эти гарантии будут не только способствовать продвижению конкретных проектов, но и создавать «инвестиционные окна» в стратегических регионах или отраслях.

«Единое окно» будет побуждать частных и институциональных инвесторов из Европы и наших стран-партнеров направлять свои предложения и собирать информацию о стимулах и инвестиционных окнах.

План внешних инвестиций будет оказывать техническую помощь для улучшения качества и увеличения количества проектов, а также для того, чтобы эти проекты были жизнеспособными. Европейская комиссия, Европейский инвестиционный банк и другие международные финансовые институты (пользуясь советами специалистов из частных компаний) будут совместно работать над мониторингом проектов – быстрым и ориентированным на бизнес.

Для наших партнеров из стран-соседей ЕС гарантии будут сочетаться с уже имеющимися ресурсами в рамках Инвестиционной платформы соседства. План внешних инвестиций будет работать в сотрудничестве с Инвестиционным фондом для стран-соседей и Инвестиционным фондом для Африки, которые уже укрепляют стратегические и долгосрочные инвестиции.

Акцент будет ставиться на сферах транспорта, энергетики, окружающей среды и социального развития. Это обеспечит последовательное сочетание различных инструментов, которые будут использоваться в рамках Европейского фонда развития для стимулирования инвестиций в наш регион.
Кроме этого, наряду с реализацией плана будет идти диалог по вопросам политики и укрепления потенциала институтов.

Наши действия будут совместными и скоординированными, в духе Глобальной стратегии по внешней политики и безопасности, а также обновленной Европейской политики соседства. Мы являемся не только поставщиком помощи (крупнейшим в мире); но прежде всего политическим партнером.

С Планом внешних инвестиций мы переводим нашу политику помощи на следующий уровень.

Помощь – это центральный, но недостаточный элемент для достижения тех трансформаций, которые мы определили в своих Целях стабильного развития. В той мере, в какой мы увеличиваем свои финансовые обязательства для достижения целей стабильного развития, мы также нуждаемся в сотрудничестве со стороны частного сектора. Вместе с нашими партнерами мы можем помочь нашему региону в полной мере реализовать свой потенциал.

И поэтому можно говорить о том, что в европейской политике по поддержке развития начался новый этап.

Европейская Правда

Богдан Камінський

Тема Української національної ідеї вже багато років залишається актуальною в нашій країні.

Проте, на жаль, за роки незалежності нашої держави ми так і не змогли створити дієву, єдину, об’єднуючу національну ідею. А все тому, що кожна нова влада в нашій країні намагалася створити національну ідею не замислюючись, що цю ідею можуть не сприйняти в інших регіонах України. Так наприклад, за часів правління Ющенка популярним гаслом було “Національна ідея – європейська Україна!”. За правління ‘‘біло-синьої команди’’, було популярне таке гасло національної ідеї “Досягнення сучасних стандартів життя має стати основою національної ідеї, яка об’єднає усіх громадян”. Але нажаль всі ці ідеї виявились лише пустою балаканиною і до втілення на практиці нажаль, або на щастя так і не дійшли. І тому, я спробую пояснити якою я бачу Українську національну ідею, і чому вона, на мій погляд, найкраще підійде для сучасної України.

Своє бачення Української національної ідеї я вбачаю в такому гаслі: ‘‘Різне минуле — спільне майбутнє’’.

Що ж я розумію під цим гаслом!?

По-перше, треба відкрито ставити питання про національну ідею не стільки виходячи з минулого, і навіть не із сьогодення. Потрібно будувати проекцію на майбутнє. Національною ідеєю повинно бути стратегічне бачення розвитку держави та її гуманітарної сфери на перспективу.

По-друге, в центрі національної ідеї має знаходитися людина, її інтереси, дотримання прав і свобод. Також, держава зобов’язана створювати рівні умови для всіх громадян. Наприклад, у тому ж мовному питанні повинні бути однакові можливості для вивчення і використання російської, англійської та інших мов, які громадяни вважають своїми рідними чи які хочуть опанувати.

По-третє, і на мою думку головне, поняття національної ідеї необхідно перемістити з категорії філософської в категорію практичну. Вона повинна ґрунтуватися не на утопічних образах, символах і яскравих гаслах, а стати фундаментом прогресивного суспільства та формування нової парадигми його розвитку, проведення реформ. У першу чергу це стосується економічного і соціального добробуту громадян України, адже, як би це меркантильно не звучало, але в країні в якій національна ідея стоїть на ідеї розвиненої економіки, в якій достойні зарплати і низькі ціни, в країні де хочеться заводити сім’ю і дітей, в якій люди живуть, а не ‘‘виживають’’, тоді суспільство буде цінувати країну в якій живе, бо вони будуть задоволені в сьогоденні і впевненні у майбутньому, і не захочуть щоб різні зовнішні чи внутрішні чинники негативно вплинули на їхнє життя.

І тому головне наше завдання на сьогоднішній день – усвідомити те, що домінування одного етносу і мови — це шлях в нікуди, який приховує в собі серйозну небезпеку. Нам не можна ні на мить забувати про те, що єдність нації — в її різноманітті, в різноманітті всіх її складових елементів: мов, традицій, культур, історичного минулого і т.п. І лише тоді, коли ми будемо спиратись на вище сказане, ми зможемо побудувати свідоме, правове, по-справжньому процвітаюче громадянське суспільство.

Український ПолітикБогдан Каминский

Тема Украинской национальной идеи уже много лет остается актуальной в нашей стране.

Однако, к сожалению, за годы независимости нашего государства мы так и не смогли создать действенную, единую, объединяющую национальную идею. А все потому, что каждая новая власть в нашей стране пыталась создать национальную идею не задумываясь, что эту идею могут не воспринять в других регионах Украины. Так, например, во времена правления Ющенко популярным лозунгом было «Национальная идея — европейская Украина!». В правление » бело-синей команды », было популярно такое лозунг национальной идеи «Достижения современных стандартов жизни должно стать основой национальной идеи, которая объединит всех граждан». Но, к сожалению все эти идеи оказались лишь пустой болтовней и к воплощению на практике к сожалению, или к счастью так и не дошли. И поэтому, я попробую объяснить которой я вижу Украинской национальной идее, и почему она, на мой взгляд, лучше всего подойдет для современной Украины.

Свое видение Украинской национальной идеи я вижу в таком лозунге «Разное прошлое — общее будущее»

Что я понимаю под этим лозунгом !?

Во-первых, надо открыто ставить вопрос о национальной идеи не столько исходя из прошлого, и даже не из настоящего. Нужно строить проекцию на будущее. Национальной идеей должно быть стратегическое видение развития государства и его гуманитарной сферы на перспективу.

Во-вторых, в центре национальной идеи должен находиться человек, его интересы, соблюдение прав и свобод. Также, государство обязано создавать равные условия для всех граждан. Например, в том же языковом вопросе должны быть одинаковые возможности для изучения и использования русского, английского и других языков, которые граждане считают своими родными или которые хотят овладеть.

В-третьих, и по моему мнению главное, понятие национальной идеи необходимо переместить из категории философской в категорию практическую. Она должна основываться не на утопических образах, символах и ярких лозунгах, а стать фундаментом прогрессивного общества и формирования новой парадигмы его развития, проведения реформ. В первую очередь это касается экономического и социального благосостояния граждан Украины, ведь, как бы это меркантильно ни звучало, но в стране в которой национальная идея стоит на идее развитой экономики, в которой достойные зарплаты и низкие цены, в стране, где хочется заводить семью и детей, в которой люди живут, а не » выживают », тогда общество будет ценить страну в которой живет, потому что они будут удовлетворены в настоящем и уверены в будущем, и не захотят чтобы различные внешние или внутренние факторы негативно повлияли на их жизнь .

И поэтому главная наша задача на сегодняшний день — осознать, что доминирование одного этноса и языка — это путь в никуда, который таит в себе серьезную опасность. Нам нельзя ни на минуту забывать о том, что единство нации — в ее многообразии, в многообразии всех ее составляющих элементов: языков, традиций, культур, исторического прошлого и т.п. И только тогда, когда мы будем опираться на выше сказанное, мы сможем построить сознательное, правовое, по-настоящему процветающее гражданское общество.

Украинский Политик

Богдан Камінський

За 25 років своєї незалежності Україна нажаль так і не впоралася з тими завданнями які з’являються перед країною яка стала на шлях самостійності, а саме: визначення шляху цивілізаційного розвитку, побудова дійсно національної держави, консолідація суспільства. І сьогодні в Україні складається ситуація, за якої наша країна не розвивається як повноцінний міжнародний гравець, якого б поважали і до якого прислухалися. Практично все, що виникло в Україні після незалежності, поки носить яскраво виражений лімітрофний характер і позбавлене ознак світового чи європейського характеру.

Зараз йде дискусія на рахунок того чи є Україна лімітрофною чи ні, і я вважаю, що на теперішній час наша країна ще залишається лімітрофною державою, проте все ж відбуваються тенденції які в подальшій перспективі могли б змінити ситуацію в країні і вивисти нашу країну з лімітрофного стану. І я хочу спробувати з’ясувати що ж робить нашу країну лімітрофною. По-перше лімітрофні країни не є самостійним суб’єктом геополітики, виступаючи об’єктом у геополітичній грі великих держав та інших акторів міжнародних відносин. І якщо подивитись на діяльність України на міжнародній арені, то наша країна цілком підпадає під цей критерій. Україна для великих гравців на міжнародній арені, таких як США, Росія, Європа, є своєрідною буферною сірою зоною, на якій можна вирішувати суперечки без шкоди для себе. Яcкравим прикладом цього критерію лімітрофності є те що, у вирішинні питань пов’язаних з виконанням Мінських угод Росія часто звертається до Німеччини і Франції, а не до України, тобто вона не вважає нашу країну повноцінним міжнародним гравцем з яким можна і потрібно розмовляти на рівних засадах.

По-друге внутрішня політика лімітрофної країни визначається його роллю у протистоянні геополітичних центрів сили. Зараз стан внутрішньої політики в крані є досить напружений, основними причинами такої ситуації є анексія Криму та війна на Донбасі, складні економічні умови в яких опинилася Україна. Все ці проблеми викликані напруженим і сильнішим ніж в попередні роки протистоянням двох цивілізацій, між якими географічно знаходиться Україна це західної (США та ЄС) та східної (Росія).

По-третє національно-державна зовнішньополітична ідентичність лімітрофа визначається його перебуванням у прикордонній “сірій зоні” великих геополітичних гравців, а тому формальне визнання суверенітету та держав- ної самостійності супроводжується дефіцитом реального визнання лімітрофа. Яскравим прикладом цього критерію лімітрофності країни проявляється в тому, що всі Росія, як учасник Будапештського меморандуму, забов’язувалась поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, але на практиці порушила свої забов’язання і веде проти України відкриту агресію.

Проте, на мою думку, критерієм за яким нашу країну найбільше можна віднести до лімітрофної, є те, що в Україні характерно виражені конфліктуючі етнополітичні та культурні ідентичності. Найкраще це виявляється в різких коливаннях курсу внутрішньої і зовнішньої політики: від квазіпроросійського, що спирається на пострадянську ментальність, до формально проєвропейського (насправді ж дуже далекого від європейських стандартів демократичності, етнонаціональної толерантності тощо).

Український ПолітикБогдан Каминский

За 25 лет своей независимости Украина к сожалению так и не справилась с теми задачами которые появляются перед страной которая стала на путь самостоятельности, а именно: определение пути цивилизационного развития, построение действительно национального государства, консолидация общества. И сегодня в Украине складывается ситуация, при которой наша страна не развивается как полноценный международный игрок, которого бы уважали и к которому прислушивались. Практически все, что возникло в Украине после независимости, пока носит ярко выраженный лимитрофного характер и лишено признаков мирового или европейского характера.

Сейчас идет дискуссия на счет того есть ли Украина лимитрофной или нет, и я считаю, что в настоящее время наша страна еще остается лимитрофного государством, однако все же происходят тенденции которые в дальнейшей перспективе могли бы изменить ситуацию в стране и вивисты нашу страну с лимитрофного состояния . И я хочу попробовать выяснить что же делает нашу страну лимитрофного. Во-первых лимитрофного страны не является самостоятельным субъектом геополитики, выступая объектом в геополитической игре великих держав и других акторов международных отношений. И если посмотреть на деятельность Украины на международной арене, то наша страна вполне подпадает под этот критерий. Украина для крупных игроков на международной арене, таких как США, Россия, Европа, является своеобразной буферной серой зоной, на которой можно решать споры без вреда для себя. Яcкравим примером этого критерия лимитрофности является то, что в виришинни вопросов, связанных с выполнением Минских соглашений Россия часто обращается к Германии и Франции, а не в Украине, то есть она не считает нашу страну полноценным международным игроком с которым можно и нужно разговаривать на равных началах .

Во-вторых внутренняя политика лимитрофного страны определяется его ролью в противостоянии геополитических центров силы. Сейчас состояние внутренней политики в кране достаточно напряженный, основными причинами такой ситуации является аннексия Крыма и война в Донбассе, сложные экономические условия, в которых оказалась Украина. Все эти проблемы вызваны напряженным и сильнее чем в предыдущие годы противостоянием двух цивилизаций, между которыми географически находится Украина это западной (США и ЕС) и восточной (Россия).

В-третьих национально-государственная внешнеполитическая идентичность лимитрофа определяется его пребыванием в пограничной «серой зоне» крупных геополитических игроков, а потому формальное признание суверенитета и государственных ной самостоятельности сопровождается дефицитом реального признания лимитрофа. Ярким примером этого критерия лимитрофности страны проявляется в том, что все Россия, как участник Будапештского меморандума, обязывалась уважать независимость, суверенитет и существующие границы Украины, но на практике нарушила свои обязательства и ведет против Украины открытую агрессию.

Однако, по моему мнению, критерием по которому нашу страну всего можно отнести к лимитрофного, является то, что в Украине характерно выражены конфликтующие этнополитические и культурные идентичности. Лучше всего это проявляется в резких колебаниях курса внутренней и внешней политики от квазипроросийського, опирающейся на постсоветскую ментальность, к формально проевропейского (на самом деле очень далекого от европейских стандартов демократичности, этнонациональной толерантности и т.д.).

Украинский Политик

Богдан Камінський

З давніх давен люди, для вирішення різних проблем збирались в громади. І ця традиція є і зараз, бо саме громадянська участь є тим рушієм якісних перетворень у суспільстві. Кожен трактує громадянську участь по-різному: для декого це прийти на вибори і проголосувати, для когось це відремонтувати дитячий майданчик. Щодо мене то для мене громадянська участь-це бути частиною громади, суспільства, і намагатися спільними зусиллями зробити життя кожного з нас краще! Але чи можна стверджувати, що громадянська участь в нас в країні є на належному рівні? Боюсь, що ні! І на це є свої причини.

По-перше, в нашій країні однією з головних причин низької громадянської участі є радянське минуле. У більшості людей, особливо старшого покоління, ще залишився радянський менталітет, і саме це гальмує будь-які зміни в суспільстві. Наше суспільство звикло, що все за них повинна робити держава. І допоки кожен з нас не зрозуміє, що держава починається з Мене, з Моїх дій, то в нашій країні не буде повноцінної громадянської участі та громадянського суспільства.

По-друге, наше суспільство втратило надію на те, що ми зможемо щось змінити, чи те, що від наших дій щось зміниться, а тому проявляють низьку активність. Причиною цього є політична ситуація в країні, та невизначеність і незнання того що може бути завтра.

Проте, говорити про повну відсутність, чи про те, що громадянська активність в Україні залишається на низькому рівні не можна. На мою думку, громадянську участь в нашій країні, слід розглядати в двох вимірах: політичному та соціально-економічному.

Щодо першого виміру, то участь громадян в політиці є невідємною частиною існування самої держави. Прикладом такої громадської участі в політичному житті країни можна назвати референдум в Нідерландах щодо асоціації України та ЄС. Але якщо говорити про наше суспільство, то в ньому проявлявся високий рівень політичного абсентеїзму, що дозволяло меншості (владі) диктувати свої умови більшості (суспільству). І саме це призвило до того, що розпочалася Революція Гідності в країні, коли громадська участь виступатила засобом боротьби громадянина з невизначеністю та непередбачуваністю дій державно-владних інституцій. Саме це було однією з форм громадської мотивації щодо мобілізації впровадження адекватних суспільно-політичних цінностей, які є засобом репрезентації інтересу громадянина. Як результат, з’явилося багато громадських організацій які ведуть контроль за діями влади, та збільшився рівень участі громадян в політичному житті країни.

Говорячи про другий вимір громадянської участі в нашій країні, то для українця громада, та вирішення будь-яких питань «на місцях» було важливою складовою життя в усі часи. Прикладів такої громадянської участі безліч: Від прибирання скверів і парків від сміття та благоустрою міста чи села, до допомоги потерпілим, різного роду волонтерство, яке сьогодні, в складні часи нашої держави, набуває все більшої популярності. І саме волонтерські організації, на сьогодні є найкращим прикладом громадської участі в нашій країні. Адже тільки від нас залежить якою буде наша країна є зараз і якою вона буде завтра.

Український ПолітикБогдан Каминский

С давних времен люди, для решения различных проблем собирались в общины. И эта традиция есть и сейчас, потому что именно гражданская активность является тем двигателем качественных преобразований в обществе. Каждый трактует гражданскую активность по-разному: для кого-то это прийти на выборы и проголосовать, для кого-то это отремонтировать детскую площадку. Что касается меня то для меня гражданская активность это быть частью общества, и стараться совместными усилиями сделать жизнь каждого из нас лучше! Но можно ли утверждать, что гражданская активность в Украине на должном уровне? Боюсь, что нет! И на это есть свои причины.

Во-первых, в нашей стране одной из главных причин низкой гражданской активность является советское прошлое. У большинства людей, особенно старшего поколения, еще остался советский менталитет, и именно это тормозит любые изменения в обществе. Наше общество привыкло, что все за них должно делать государство. И пока каждый из нас не поймет, что государство начинается с меня, с моих действий, то в нашей стране не будет полноценной гражданской активности и гражданского общества.

Во-вторых, наше общество потеряло надежду на то, что мы сможем что-то изменить, или то, что от наших действий что-то изменится, а потому проявляют низкую активность. Причиной этого является политическая ситуация в стране, неопределенность и незнание того что может случиться завтра.

Однако, говорить о полном отсутствии, или о том, что гражданская активность в Украине остается на низком уровне нельзя. По моему мнению, гражданскую активность в нашей стране, следует рассматривать в двух измерениях: политическом и социально-экономическом.

По первому измерению, участие граждан в политике является неотъемлемой частью существования самого государства. Примером такого общественного участия в политической жизни страны можно назвать референдум в Голландии об ассоциации Украины и ЕС. Но если говорить о нашей стране, то в ней проявлялся высокий уровень политического абсентеизма, что позволяло меньшинству (власти) диктовать свои условия большинству (обществу). И именно это привело к тому, что началась революция Достоинства в стране, когда общественное участие выступило средством борьбы гражданина с неопределенностью и непредсказуемостью действий государственно-властных институтов. Именно это было одной из форм общественной мотивации по мобилизации внедрения адекватных общественно-политических ценностей, которые являются средством репрезентации интереса гражданина. Как результат, появилось много общественных организаций, которые ведут контроль за действиями власти, и увеличился уровень участия граждан в политической жизни страны.

Говоря о втором измерении гражданской активности в нашей стране, то для украинца община, и решения любых вопросов «на местах» было важной составляющей жизни во все времена. Примеров такой гражданской активности множество: от уборки скверов и парков от мусора и благоустройства города или села, к помощи пострадавшим, разного рода волонтерство, которое сегодня, в сложные времена нашего государства, приобретает все большую популярность. И именно волонтерские организации, на сегодня является лучшим примером общественного участия в нашей стране. Ведь только от нас зависит какой будет наша страна сейчас и какой она будет завтра.

Украинский Политик

Оксана Луцик

З кінця 2015 року освітній простір «ожив» завдяки курсу політичного керівництва на реформування. Опираючись на те, що освіта – є потужною й однією з важливих сфер у будь-якій країні, нею можливо маніпулювати, якщо продумано проводити дестабілізуючі кроки. Міністерство освіти і науки України спільно з владною елітою розхитує корабель під назвою «Освіта».

В минулому році були змінені правила проведення та складання ЗНО, які наклали тінь на прозорість тестування й перетворили оцінювання знань у фактичну боротьбу за втуп до ВНЗ. «Суперництво» абітурієнтів має характер змагання за «місце під сонцем» – вступом у престижний вуз, а не можливістю отримання знань! Вступна кампанія 2017 році, матиме наступний характер – бюджетні місця першочергово будуть надаватися топ-університетам, а регіональні виші будуть обмежені у їх кількості. Тобто йде навмисна компанія погіршення сприятливого клімату для функціонування мало та середньо чисельних ВНЗ.

Держбюджет-2016 року, урізав фінансування на освітню сферу. З кінця січня цього року у цьому аспекті відбулося загострення ситуації. Згадуються пікети біля Верховної Ради України стосовно прямого руйнування професійно-технічної освіти – їх утримання за рахунок місцевих бюджетів. На початку лютого, нардепи повернули державне фінансування, однак наприкінці березня президент наклав вето на Закон України 3831-2 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо фінансування професійно-технічної освіти» та Закон України № 3830-3 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» щодо фінансування професійно-технічної освіти».

Цим кроком Порошенко фактично поставив хрест на ПТУ, а також значно ослабив місцеві бюджети. Поширюються прогнози про можливість закриття цілої низки училищ, а викладачі, студенти залишаються «за бортом». Більше того міські ради стали заручниками ситуації, адже вони безпосередньо відповідають за долю не однієї тисячі людей. В цьому випадку, на шальку терезів постає 2 варіанти розвитку подій: або місцевим депутатам йтимуть по совісті й фінансуватимуть свої ПТУ і, як наслідок, спорожніють їхні бюджети, або ж відмовитися від утримання і таким чином, «винесуть вирок» професійно-технічній освіті!

Саботаж реформ на цьому не закінчився. 20-ті числа лютого цього року були найтривожнішими як для студентів ВНЗ, так і для викладацького колективу. Причиною стала затримка стипендій і заробітної платні відповідно. Родзинка незрозумілої виплати – невчасне підсисання спільного наказу Міністерства освіти і науки України та Міністерства фінансів України від 15.02.2016 № 123/91 «Про затвердження паспорта бюджетної програми на 2016 рік». Освітян в прямому сенсі, показали своє місце, адже дотягнули термінами до настрою студентства й викладачів піти пікетувати МОН. Завершилася ця історія виплатою коштів, однак при цьому доведи людей до примітивізму, які раділи, цій стипендії/зарплаті без індексації (подумки прокручуючи в голові: дякуємо, що хоч це віддали).

Найважливіше реформування – запровадження 12-річки. У свій час, коли я випускалася зі школи (2012 рік), чутки ходили про це. Однак, з часом все забулося. Зі зміною 8-го міністра освіти і науки, Д. Табачника у кінці лютого 2014 року на С. Квіта, відкрився початок перебудови: змінилися механізми функціонування навчальних закладів, вносяться зміни до профільних законів. А починаючи із проголошення курсу на децентралізацію, заговорили про удосконалення освітнього простору.

За словами чинного міністра освіти і науки запуск 12-річної школи варто чекати у 2017 році, однак терміни змінилися і вже зазначається про 2018-й рік. Що ж передбачає навчання 12 років у школі? Поділ на початкову (з 1-4 клас), середню (5-9клас) та старшу (9-12 клас) школи. Фахівці пропонують складати ЗНО після 9-го класу, а потім за його результатами мати можливість вступу в старшу профільну школу за загальноосвітнім (підготовка до університету академічному ліцеї) та професійним напрямком (навчання у професійних ліцеях та коледжах).

У розроблених програмах «чітко і ясно» визначено роль вчителя в навчальному закладі. Навіть проголошений курс на боротьбу проти бюрократії – атестація вчителів. В планах створювати профільні школи, а це в свою чергу призведе до нової перепідготовки педагогів.

Як завуальовано зазначив прем’єр А. Яценюка, в майбутньому один із «тягарів», котрий нестиме на плечах місцеве самоврядування, буде оптимізація шкіл, забезпечення їх сучасними інформаційними технологіями, «новими» автобусами, адже трансформується самий механізм управління в школах: передбачається начебто прозорість. Громадський контроль для обрання директорів на конкурсних умовах, розширюються повноваження у педагогів та батьківських комітетах. Вчителі вільно обирають місце підвищення кваліфікації. Планувалася сертифікація вчителів, тобто оцінювання знань вчителів й відсортування професіоналів від неуків. Таким чином, можливо буде підвищити зарплати ерудованим педагогам, однак ця ідея не реалізується тому, що не вигідна «сумлінним» освітянам.

Повноваження місцевого самоврядування хочуть зменшити, а школам надати фінансову й адміністративну автономію. Тобто, створити так звані опорні школи. Такі школи матимуть статус юридичних осіб, особисті рахунки, чисельність учнів не менше 360, не менше 3 коли філії (це школа І або ІІ ступеня), професійний педагогічно-викладацький колектив.

Звичайно, ознайомлюючись із такими нововведеннями, дійсно думаєш, що українська освіта рухається в децентралізованому руслі за європейським зразком, але є але… Чи можливо ці зміни втілити в життя? Скільки часу потрібно на реалізацію? Чи дійсно реформи матимуть позитивні тенденції? І останнє, найголовніше: потрібна ці зміни українській молоді?!

Незрозуміла послідовність кроків МОН в реалізації реформування освіти. Не проаналізовано всі позитивні й негативні моменти, котрі обов’язково виникнуть у ході трансформації. Прописані часові рамки не накладаються на практику. Підліткам не пояснюють цих тенденцій. Повертаємося, точніше продовжуємо жити «п’ятирічками» й примусовими реформами. Нас завжди ставляють перед фактом: прийшло рішення згори, ніхто не обговорює його, а намагається найшвидше реалізувати.

Українці вражають своєю наївністю. Народ ошукують на кожному кроці, а ми віримо в краще майбутнє. Об’єднання територіальних громад повинне зменшить кількість мало чисельних шкіл і начебто буде обладнано в одну школу на 1 громаду, яка доречно вміщуватиме оптимальну кількість учнів. Така школа матиме всі необхідні умови для ефективного навчального процесу. Всі ці прагнення чудові, але якби це було дійсно правда.

Проблема як завжди у фінансуванні (найпопулярніше виправдання). Справжня проблема у керівництві, яке прагне дискредитувати освіту з усіх боків. Сучасна навчальна програма має складні навантаження, які не кожен учень витримати. Вчителі в більшості випадків не дають тих необхідних знань на уроках. А вдома самостійним опрацюванням матеріалу займаються одиниці. Поширювалися і поширюють думки на перехід на дистанційне навчання і в школах й ВНЗ. Якщо ця практика в західних країнах має позитивний характер, то в Україні, це не завжди буде +.

На мою думку, потрібно дотримуватися правила: «учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Безперечно необхідні зміни, але продумані! Фахівці повинні здійснювати виважені кроки, які будуть підтримані підлітками і молоддю.

Серйозне і відповідальне ставлення до освіти – правильний вибір. Збільшення фінансування з держбюджету, підтримка ПТУ, переатестація педагогічних кадрів та Незалежне оцінювання (а не скупляння медалей, сертифікатів ЗНО та дипломів) знань. Політичне керівництво країни не має морального права заганяти освіту у глухий кут. Навпаки повинна йти допомога від владної еліти. Потрібні роз’яснення до відповідних реформ та кроків. Пояснюючи освітянам свої дії, можливо уникнути зовнішнього й внутрішнього спротиву проти верхівки реформаторів.
Сподіваюся, що колись настане той час, коли українські політикані почнуть цінувати освітню сферу і в тому числі наших науковців…

Український ПолітикОксана Луцык

С конца 2015 года образовательное пространство «ожил» благодаря курса политического руководства на реформирование. Опираясь на то, что образование — является мощным и одной из важных сфер в любой стране, ею можно манипулировать, если продуманно проводить дестабилизирующие шаги. Министерство образования и науки Украины совместно с властной элитой расшатывает корабль под названием «Образование».

В прошлом году были изменены правила проведения и прохождения ВНО, которые наложили тень на прозрачность тестирования и превратили оценивания знаний в фактическую борьбу за тупую в вузы. «Соперничество» абитуриентов имеет характер соревнования за «место под солнцем» –вступлением в престижный вуз, а не возможностью получения знаний! Вступительная кампания 2017 году, будет иметь следующий характер –бюджетные места в первую очередь будут предоставляться топ-университетам, а региональные вузы будут ограничены в их количестве. То есть идет намеренная компания ухудшение благоприятного климата для функционирования мало и средне многочисленных вузов.

Госбюджет-2016 года, урезал финансирование на образовательную сферу. С конца января этого года в этом аспекте произошло обострение ситуации. Упоминаются пикеты возле Верховной Рады Украины по прямому разрушению профессионально-технического образования – их содержание за счет местных бюджетов. В начале февраля, нардепы вернули государственное финансирование, однако в конце марта президент наложил вето на Закон Украины 3831-2 «О внесении изменений в Бюджетный кодекс Украины относительно финансирования профессионально-технического образования» и Закон Украины № 3830-3 «О внесении изменений в Закон Украины «О Государственном бюджете Украины на 2016 год» относительно финансирования профессионально-технического образования».

Этим шагом Порошенко фактически поставил крест на ПТУ, а также значительно ослабил местные бюджеты. Распространяются прогнозы о возможности закрытия целого ряда училищ, а преподаватели, студенты остаются «за бортом». Более того городские советы стали заложниками ситуации, ведь они непосредственно отвечают за судьбу не одной тысячи людей. В этом случае, на чашу весов появляется 2 варианта развития событий: либо местным депутатам идти по совести и финансировать свои ПТУ и, как следствие, опустеют их бюджеты, или же отказаться от содержания и таким образом, «вынесут приговор» профессионально-техническом образовании!

Саботаж реформ на этом не закончился. 20-е числа февраля этого года были тревожными как для студентов вузов, так и для преподавательского коллектива. Причиной стала задержка стипендий и заработной платы соответственно. Изюминка непонятной выплаты – несвоевременное пидсисання совместного приказа Министерства образования и науки Украины и Министерства финансов Украины от 15.02.2016 № 123/91 «Об утверждении паспорта бюджетной программы на 2016 год». Педагогов в прямом смысле, показали свое место, ведь дотянули сроками настроению студенчества и преподавателей пойти пикетировать МОН. Завершилась эта история выплатой средств, однако при этом дай людей до примитивизма, которые радовались, этой стипендии/зарплате без индексации (мысленно прокручивая в голове: спасибо, что хоть это отдали).

Самое важное реформирования — введение 12-летки. В свое время, когда я выпускалась из школы (2012 год), слухи ходили об этом. Однако, со временем все забылось. С изменением 8-го министра образования и науки, Д. Табачника в конце февраля 2014 году на С. Квит, открылся начало перестройки: изменились механизмы функционирования учебных заведений, вносятся изменения в профильные законы. А начиная с провозглашения курса на децентрализацию, заговорили об усовершенствовании образовательного пространства.

По словам действующего министра образования и науки запуск 12-летней школы стоит ждать в 2017 году, однако сроки изменились и уже отмечается о 2018-й год. Что же предусматривает обучение 12 лет в школе? Разделение на начальную (с 1-4 класс), среднюю (5-9клас) и старшую (9-12 класс) школы. Специалисты предлагают сдавать ВНО после 9-го класса, а затем по его результатам иметь возможность вступления в старшую профильную школу по общеобразовательным (подготовка к университету академическом лицее) и профессиональному направлению (обучение в профессиональных лицеях и колледжах).

В разработанных программах «четко и ясно» определена роль учителя в учебном заведении. Даже провозглашен курс на борьбу против бюрократии — аттестация учителей. В планах создавать профильные школы, а это в свою очередь приведет к новой переподготовки педагогов.

Как завуалировано отметил премьер А. Яценюка, в будущем один из «тяжестей», который будет нести на плечах местное самоуправление, будет оптимизация школ, обеспечение их современными информационными технологиями, «новыми» автобусами, ведь трансформируется самый механизм управления в школах: предполагается бы прозрачность. Общественный контроль для избрания директоров на конкурсных условиях, расширяются полномочия у педагогов и родительских комитетах. Учителя свободно выбирают место повышения квалификации. Планировалась сертификация учителей, то есть оценки знаний учителей и отсортировка профессионалов от невежд. Таким образом, можно будет повысить зарплаты эрудированным педагогам, однако эта идея не реализуется так, что не выгодно «добросовестным» педагогам.

Полномочия местного самоуправления хотят уменьшить, а школам предоставить финансовую и административную автономию. То есть, создать так называемые опорные школы. Такие школы будут иметь статус юридических лиц, личные счета, численность учащихся не менее 360, не менее 3 когда филиала (это школа I или II степени), профессиональный педагогически-преподавательский коллектив.

Конечно, знакомясь с такими нововведениями, действительно думаешь, что украинское образование движется в децентрализованном русле по европейскому образцу, но есть но… возможно эти изменения воплотить в жизнь? Сколько времени нужно на реализацию? Действительно реформы будут положительные тенденции? И последнее, самое главное: нужно эти изменения украинской молодежи?!

Непонятная последовательность шагов МОН в реализации реформирования образования. Не проанализированы все положительные и отрицательные моменты, которые обязательно возникнут в ходе трансформации. Прописаны временные рамки не накладываются на практику. Подросткам не объясняют этих тенденций. Возвращаемся, точнее продолжаем жить «пятилетку» и принудительными реформами. Нас всегда ставляе перед фактом: пришло решение сверху, никто не обсуждает его, а пытается быстрее реализовать.

Украинцы впечатляют своей наивностью. Народ обманывают на каждом шагу, а мы верим в лучшее будущее. Объединение территориальных общин должно уменьшит количество мало многочисленных школ и вроде будут оборудованы в одну школу на 1 общину, уместно будет вмещать оптимальное количество учеников. Такая школа будет иметь все необходимые условия для эффективного учебного процесса. Все эти стремления замечательные, но если бы это было действительно правда.

Проблема как всегда в финансировании (популярное оправдание). Настоящая проблема в руководстве, которое стремится дискредитировать образование со всех сторон. Современная учебная программа имеет сложные нагрузки, не каждый ученик выдержать. Учителя в большинстве случаев не дают тех необходимых знаний на уроках. А дома самостоятельным обработкой материала занимаются единицы. Распространялись и распространяют мысли на переход на дистанционное обучение и в школах и вузах. Если эта практика в западных странах имеет положительный характер, то в Украине, это не всегда будет +.

По моему мнению, нужно придерживаться правила: «учитесь, читайте, и чужому учитесь, и своего не понимает». Бесспорно необходимые изменения, но продуманные! Специалисты должны осуществлять взвешенные шаги, которые будут поддержаны подростками и молодежью.

Серьезное и ответственное отношение к образованию – правильный выбор. Увеличение финансирования из госбюджета, поддержка ПТУ, переаттестация педагогических кадров и Независимое оценивание (а не скупляння медалей, сертификатов ВНО и дипломов) знаний. Политическое руководство страны не имеет морального права загонять образование в тупик. Напротив должна идти помощь от властной элиты. Нужны разъяснения в соответствующие реформ и шагов. Объясняя педагогам свои действия, можно избежать внешнего и внутреннего сопротивления против верхушки реформаторов.

Надеюсь, что когда-то наступит время, когда украинские политиканы начнут ценить образовательную сферу и в том числе наших ученых…

Украинский Политик

Богдан Камінський

Питання України на світовій арені з кожним днем лунає все менше і менше, а скоро і зовсім може зникнути. Все через те, що ми своїми діями відвертаємо від себе весь цивілізований світ. Будьмо реалістами, Росія не припинить вести агресивну політику проти України ніколи. РФ швидше відасть частину своєї території Китаю, але не може відмовитися від України тому, що без України не буде Росії.

І виникає питання: Чи можливо, нам самотужки відповідати на агресію Росії, особливо тоді коли, вона вивела свої війська з Сирії, тим самим більше зосередившись на Україні? Будь-хто скаже, що ні! І я з ними повністю згоден. Проте, зараз складається ситуація, коли Америка та Європа починають відвертатись від Україну, цим самим ставить країну у складне становище і залишаючи сам на сам з ворогом. І причиною цього є наступне.

По-перше, Захід не має високих ставок на нашу країну. Сьогодні жодна країна західного світу, в тому числі США, не розпочне війни з Росією, що володіє ядерною зброєю, через Україну, і напевно, ніколи б і не розпочинала. Якщо бути відвертим, то Україна з кожним днем має все менше і менше значення для Заходу. Ми не є настільки важливими, щоб ЄС чи США зважився зробити що-небудь серйозне для стримування дій Росії в Криму і на Донбасі. Не дивлячись на обурення і занепокоєння з приводу поведінки Росії, які ми неодноразово чули від західних політиків, Стара Європа практично не відчуває загрозу зі сходу.

По-друге, економічні вигоди від інтеграції ЄС з Україною, навіть якщо б не було агресії з боку Росії, були б скромними і зайняли б багато часу. Сьогодні Київ є «економічною чорною дірою», і тому європейці не виявляють жодного бажання надати хоча б близьку до рівня потрібної Україні допомоги. Зараз, ні Америка, ні Європа не готові накласти серйозні санкції, щоб зломити російську економіку, і якщо бути чесними, якби Росія не почала військові дії на Донбасі, то ті санкції які були накладені на неї, після анексії Криму, були б мало відчутні. Захід не збирається відбирати Крим, придушувати сепаратистів в Донбасі, гарантувати територіальну цілісність України або навіть рятувати її економіку. І, на мою думку, навіть поїздка, в найближчий час, Петра Порошенка до Вашингтона, де буде проходити саміт по ядерній безпеці, мало що змінить у питанні України. Це означає, що Київ фактично залишився сам по собі. І якщо ми ще думаємо, що хтось буде вирішувати за нас наші проблеми, то ми тільки обманюємо себе.

І тому в мене зараз виникає таке відчуття , наче CША та ЄС не збираються більше нам суттєво допомагати. Так наче для них прийшов час укладати угоду з Росією через Україну. І якщо це так, то на мою думку, то суть цієї угоди була би наступною: Захід скасовує санкції проти Росії, і гарантує не включення України і Грузії в НАТО. Натомість Москва припине підтримувати сепаратистів на Донбасі, поверне Крим Україні, або хоча б дасть змогу провести референдум під міжнародним контролем, а не під дулами російських автоматів, та реструктуризує непомірну заборгованість Києва і прийняти те, що політичні та економічні зв’язки між Україною і ЄС не є винятковими. Але так це чи ні, покаже час.

Український ПолітикБогдан Каминский

Вопрос Украины на мировой арене с каждым днем раздается все меньше и меньше, а скоро и вовсе может исчезнуть. Все потому, что мы своими действиями отворачиваем от себя весь цивилизованный мир. Будем реалистами, Россия не прекратит вести агрессивную политику против Украины никогда. РФ быстрее отдаст часть своей территории Китаю, но не может отказаться от Украины потому что без Украины не будет России.

И возникает вопрос: Возможно ли нам самостоятельно отвечать на агрессию России, особенно тогда, когда она вывела свои войска из Сирии, тем самым больше сосредоточившись на Украине? Любой скажет, что нет! И я с ними полностью согласен. Однако, сейчас складывается ситуация, когда Америка и Европа начинают отворачиваться от Украины, тем самым ставит страну в сложное положение и оставляя один на один с врагом. И причиной этого является следующее.

Во-первых, Запад не имеет высоких ставок на нашу страну. Сегодня ни одна страна западного мира, в том числе США, не начнет войны с Россией, обладающей ядерным оружием, через Украину, и наверное, никогда бы и не начинала. Если быть откровенным, то Украина с каждым днем имеет все меньше и меньше значение для Запада. Мы не настолько важны, чтобы ЕС или США решился сделать что-нибудь серьезное для сдерживания действий России в Крыму и на Донбассе. Несмотря на возмущение и обеспокоенность по поводу поведения России, которые мы неоднократно слышали от западных политиков, Старая Европа практически не ощущает угрозу с востока.

Во-вторых, экономические выгоды от интеграции ЕС с Украиной, даже если бы не было агрессии со стороны России, были бы скромными и заняли бы много времени. Сегодня Киев является «экономической черной дырой», и поэтому европейцы не проявляют никакого желания предоставить хотя бы близкую к уровню нужной Украине помощи. Сейчас, ни Америка, ни Европа не готовы наложить серьезные санкции, чтобы сломить российскую экономику, и если быть честными, если бы Россия не начала военные действия на Донбассе, то те санкции которые были наложены на нее, после аннексии Крыма, были бы мало ощутимы. Запад не собирается отбирать Крым, подавлять сепаратистов в Донбассе, гарантировать территориальную целостность Украины или даже спасать ее экономику. И, по моему мнению, даже поездка, в ближайшее время, Петра Порошенко в Вашингтон, где будет проходить саммит по ядерной безопасности, мало что изменит в вопросе Украины. Это означает, что Киев фактически остался сам по себе. И если мы еще думаем, что кто-то будет решать за нас наши проблемы, то мы только обманываем себя.

И поэтому у меня сейчас возникает ощущение, что CША и ЕС не собираются больше нам существенно помогать. Так как для них пришло время заключать соглашение с Россией из-за Украины. И если это так, то по моему мнению, то суть этого соглашения была бы следующей: Запад отменяет санкции против России, и гарантирует не включение Украины и Грузии в НАТО. Взамен Москва прекратит поддерживать сепаратистов на Донбассе, вернет Крым Украине, или хотя бы даст провести референдум под международным контролем, а не под дулами российских автоматов и реструктуризирует непомерную задолженность Киева и примет то, что политические и экономические связи между Украиной и ЕС не являются исключительными. Но так это или нет, покажет время.

Украинский Политик

Богдан Камінський

Чи можливо сьогодні Україну назвати дійсно європейською країною? З географічної точки зору так, але якщо взяти за першооснову соціальний чинник, то ні. А причиною цьому є те, що країни Європи вже давно пройшла шлях становлення громадянського суспільства, на який Україна намагається вийти вже 24 роки. Нажаль, сьогодні формування в Україні громадянського суспільства відбувається досить повільним шляхом. І причиною цього виступає декілька чинників.

По-перше, зі здобуттям незалежності, в нашій країні не відбулося повної трансформації від суспільства, контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських цінностях і принципах — політичній демократії, ринковій економіці та національній державності. І тому зараз виникає ситуація, за якої частина суспільства просто не усвідомлє необхідність проведення в країні демократичних реформ, або не вірить в їх результативність, а інша значна частина тяжіє до повернення тоталітарного управління радянського зразка.

По-друге, в нашій країні ще залишається досить великий рівень маргіналізації громадського життя. Причиною цього є те, що за останні роки причиною виникнення різного роду громадських акцій є погіршення соціального та економічного стану суспільства. Крім того, після Помаранчевої революції багато українських громадян зневірилися у політиках, і тому приймаючи участь в будь-якого роду громадських акціях чи демостраціях наші громадяни ставлять на перше місце не відстоювання своїх прав та свобод, а спосіб покращити своє фінансове становище. І тому в країні залишається низька активність громадян у громадському житті, що негативно впливає на становлення громадянського суспільства.

По-третє ще одним негативним моментом, який стоїть на шляху розбудови громадянського суспільства, є низька роль різного роду громадських організацій, а також їх розпорошеність. Багато з них намагаються конкурувати між собою, або просто копіюють функції один одного та, що найголовніше, майже не діють. Також, сьогодні, значна кількість існуючих гро¬мадських та недержавних організацій є залежними від політиків і потребують фінан¬сової підтримки, що перетворює їх на структури захисту певних інтересів. Значний відсоток утворених громадських організацій являє собою структури, які покликані під час чергової ви¬борчої кампанії виявити підтримку певній політичній силі, і як результат унеможливлює існування плідної взаємодії між громадян¬ським суспільством та державою. І саме сукупність цих чинників, на мою думку, є причиною того, що наша країна зараз знаходиться у соціально-політичній кризі.

Проте, цілком стверджувати те, що рівень громадянського суспільства в Україні знаходиться на низькому рівні не можна. У 2013 році громадянське суспільство в Україні вийшло на новий, якісний рівень мобілізації активних громадян для вирішення стратегічних для розвитку українського соціуму проблем. Під час і після подій на Майдані, громадянське суспільство своїми діями реально довело, що воно здатне виступати надійним гарантом незворотності демократичних перетворень в Україні. І вже зараз громадськість, зокрема громадські структури Євромайдану, одразу включилися у процес відновлення конституційного ладу в Україні, реформування системи державної влади, подолання корупції та беззаконня, захисту прав і свобод людини і громадянина. І навіть в нинішній складній ситуації в країні, а саме агресієя з боку Російської Федерації, та анексією Криму, рівень громадянського суспільства тільки зростає, з’являються різного роду волонтерські організації, відбувається консолідація громадян, розгортання масового патріотичного громадянського руху спрямованого на захист Української Держави.

Український ПолітикБогдан Каминский

Возможно ли сегодня Украину назвать действительно европейской страной? С географической точки зрения так, но если взять за первооснову социальный фактор, то нет. А причиной этому является то, что страны Европы уже давно прошли путь становления гражданского общества, на который Украина пытается выйти уже 24 года. К сожалению, сегодня формирование в Украине гражданского общества происходит достаточно медленным путем. И причиной этого выступает несколько факторов.

Во-первых, с обретением независимости, в нашей стране не произошло полной трансформации от общества, контроля и патронажа к обществу, построенному на европейских ценностях и принципах — политической демократии, рыночной экономике и национальной государственности. И поэтому сейчас возникает ситуация, при которой часть общества просто не осознают необходимость проведения в стране демократических реформ, либо не верит в их результативность, а остальная часть тяготеет к возвращению тоталитарного управления советского образца.

Во-вторых, в нашей стране еще остается достаточно высокий уровень маргинализации общественной жизни. Причиной этого является то, что за последние годы причиной возникновения различного рода общественных акций является ухудшение социального и экономического состояния общества. Кроме того, после Оранжевой революции многие украинские граждане разуверились в политиках, и поэтому принимая участие в любого рода общественных акциях или демонстрациях наши граждане ставят на первое место не отстаивание своих прав и свобод, а способ улучшить свое финансовое положение. И поэтому в стране остается низкая активность граждан в общественной жизни, что негативно влияет на становление гражданского общества.

В-третьих, еще одним негативным моментом, который стоит на пути развития гражданского общества, является низкая роль разного рода общественных организаций, а также их разобщенность. Многие из них пытаются конкурировать между собой, или просто копируют функции друг друга и, что самое главное, почти не действуют. Также, сегодня, значительное количество существующих общественных и негосударственных организаций являются зависимыми от политиков и требуют финансовой поддержки, что превращает их в структуры защиты определенных интересов. Значительный процент образованных общественных организаций представляет собой структуры, которые призваны во время очередных выборов выявить поддержку определенной политической силе, и как результат делает невозможным существование плодотворного взаимодействия между обществом и государством. И именно совокупность этих факторов, по моему мнению, является причиной того, что наша страна сейчас находится в социально-политическом кризисе.

Однако, утверждать, что уровень гражданского общества в Украине находится на низком уровне нельзя. В 2013 году гражданское общество в Украине вышло на новый, качественный уровень мобилизации активных граждан для решения стратегических для развития украинского социума проблем. Во время и после событий на Майдане, гражданское общество своими действиями реально показало, что оно способно выступать надежным гарантом необратимости демократических преобразований в Украине. И уже сейчас общественность, в частности общественные структуры Евромайдана, сразу включились в процесс восстановления конституционного строя в Украине, реформирование системы государственной власти, преодоление коррупции и беззакония, защиты прав и свобод человека и гражданина. И даже в нынешней сложной ситуации в стране, а именно агрессии со стороны Российской Федерации, и аннексией Крыма, уровень гражданского общества только растет, появляются разного рода волонтерские организации, происходит консолидация граждан, развертывание массового патриотического общественного движения направленного на защиту украинского государства.

Украинский Политик

Вікторія Гузич

Попри обіцянки політиків і прогнози експертів, зміна прем’єр-міністра України, а відтак і вихід з політичної кризи (цікаво, що саме такий простий і прямий взаємозв’язок уже нав’язано суспільству), щотижня переноситься.

Причини цьому є цілком зрозумілими – відсутність згоди у парламенті. Очевидно, варіант позачергових виборів народних депутатів зараз не розглядається (тиск Заходу, та й самі учасники політичного процесу ще, здається, не цілком готові), тому доводиться домовлятись в рамках Верховної Ради 8 скликання.

Не потрібно бути великим експертом, щоб зрозуміти, що в цих переговорах кожна зі сторін в обмін на певне компромісне рішення бажає отримати максимум дивідендів (владних, фінансових, рейтингових чи інших). Проте в ЗМІ подібні прагнення маскуються за «принциповою позицією» і можливістю чи неможливістю її відстояти.

Голова фракції партії «Блок Петра Порошенка» Юрій Луценко, вочевидь, є уповноваженим переговорником від президента у цьому процесі. На цьому тижні він подав свою версію поточних невдач у досягненні нової коаліційної домовленості. В стислому вигляді усе зводиться до наступного:

— Збереження нинішнього формату уряду не розглядається як варіант ніким, адже це означає збереження недієздатного уряду без підтримки парламенту (з чим, нібито, погоджується і діючий прем’єр Арсеній Яценюк);

— Формування нового уряду цілком із технократів є ініціативою президента і відповідне рішення окрім його фракції готова підтримати фракція Народного Фронту. Не сказавши про інших учасників нинішньої чи майбутньої коаліції, Юрій Луценко поспішно відкинув цей варіант, переклавши відповідальність за це виключно на Самопоміч, яка відмовляється входити до будь-якого варіанту майбутньої коаліції;

— Більш зговірливими зі слів Юрія Луценка є фракції Батьківщини та Радикальної партії, які нібито можуть підтримати компромісну кандидатуру від БПП (чомусь інші варіанти, того ж таки незалежного прем’єра-технократа, вже не розглядаються). Такою кандидатурою було запропоновано чинного спікера Володимира Гройсмана.

«Таким чином ми маємо теоретичну можливість створити коаліцію під технократичний уряд з двох фракції (чого недостатньо), або ж створити коаліцію чотирьох політичних сил (що мають достатню кількість голосів) для коаліційного уряду.» — підсумував Юрій Луценко, в кінці налякавши небажаними достроковими парламентськими виборами у разі неподолання урядової кризи вже наступного місяця. З повним текстом можна ознайомитись в блозі політика на УП.

Особисто мені ця ситуація нагадує спробу вибудувати пропрезидентську ієрархію в стилі Януковича. Сильний президент, у парламенті слухняна коаліція на чолі зі «смотрящим» Ю. Луценком (О. Єфремов у версії Януковича) та лояльним спікером (можливо, від Народного Фронту, в обмін на прем’єрське крісло), свій прем’єр В. Гройсман (М. Азаров відповідно) і ключові міністри (цікаво, чи поступиться А. Яценюк зрештою й Міністерством внутрішніх справ?). Крім того, нинішній президент уже й так має практично повністю підконтрольний собі силовий блок, а також відданого Генерального прокурора (підконтрольна коаліція підтримає будь-яку запропоновану президентом кандидатуру навіть в разі відставки Віктора Шокіна).

Ситуація насторожує. Не хотілося б чергового відкату до авторитаризму, тим більше, що в боротьбі з останнім таким режимом було віддано стільки життів свідомих громадян України. Тому в першу чергу парламентарі мали б мислити категоріями національних інтересів, а не власних, і не підтримати узурпацію влади однією політичною силою, тим більше такою залежною від особи президента. А активна громадськість у свою чергу має чинити посильний тиск на органи влади, вимагаючи продовження люстрації, звільнення скомпрометованих чиновників усіх рівнів, забезпечення неупередженої і ефективної діяльності ГПУ та судів, Національного антикорупційного бюро, проводити політичну просвіту серед решти населення. Зрештою, для держави з потужним громадянським суспільством дострокові вибори не є загрозою і не є чимось проблематичним, а от політикам-популістам в таких умовах буде складніше.

Український Політик

Виктория Гузыч

Несмотря на обещания политиков и прогнозы экспертов, смена премьер-министра Украины, а затем и выход из политического кризиса (интересно, что именно такую простую и прямую взаимосвязи уже навязано обществу), еженедельно переносится.

Причины этому вполне ясны — отсутствие согласия в парламенте. Очевидно, вариант внеочередных выборов народных депутатов сейчас не рассматривается (давление Запада, да и сами участники политического процесса еще, кажется, не вполне готовы), поэтому приходится договариваться в рамках Верховной Рады 8 созыва.

Не нужно быть большим экспертом, чтобы понять, что в этих переговорах каждая из сторон в обмен на определенное компромиссное решение желает получить максимум дивидендов (властных, финансовых, рейтинговых или других). Однако в СМИ подобные стремления маскируются за «принципиальной позицией» и возможностью или невозможностью ее отстоять.

Председатель фракции партии «Блок Петра Порошенко» Юрий Луценко, очевидно, является уполномоченным переговорщиком от президента в этом процессе. На этой неделе он подал свою версию текущих неудач в достижении нового коалиционного соглашения. В сжатом виде все сводится к следующему:

— Сохранение нынешнего формата правительства не рассматривается как вариант никем, ведь это означает сохранение недееспособного правительства без поддержки парламента (с чем, якобы, соглашается и действующий премьер Арсений Яценюк)

— Формирование нового правительства целиком из технократов является инициативой президента и соответствующее решение кроме его фракции готова поддержать фракция Народного Фронта. Не сказав о других участниках нынешней или будущей коалиции, Юрий Луценко поспешно отверг этот вариант, переложив ответственность за это только на Самопомощь, которая отказывается входить в любом варианте будущей коалиции;

— Более сговорчивыми по словам Юрия Луценко являются фракции Батькивщины и Радикальной партии, которые якобы могут поддержать компромиссную кандидатуру от БПП (почему-то другие варианты, того же независимого премьера-технократа, уже не рассматриваются). Такой кандидатурой было предложено действующего спикера Владимира Гройсмана.

«Таким образом мы имеем теоретическую возможность создать коалицию под технократическое правительство из двух фракции (чего недостаточно), или же создать коалицию четырех политических сил (имеющих достаточное количество голосов) для коалиционного правительства.», — подытожил Юрий Луценко, в конце напугав нежелательными досрочными парламентскими выборами в случае неурегулирования правительственного кризиса уже в следующем месяце. С полным текстом можно ознакомиться в блоге политика на УП.

Лично мне эта ситуация напоминает попытку выстроить пропрезидентскую иерархию в стиле Януковича. Сильный президент, послушная коалиция во главе со «смотрящим» Ю. Луценко (А. Ефремов в версии Януковича) и лояльным спикером (возможно, от Народного Фронта в обмен на премьерское кресло), свой премьер В. Гройсман (Н. Азаров соответственно) и ключевые министры (интересно, уступит ли А.Яценюк в конце концов и Министерство внутренних дел?). Кроме того, нынешний президент уже и так имеет практически полностью подконтрольный себе силовой блок, а также преданного Генерального прокурора (подконтрольна коалиция поддержит любую предложенную президентом кандидатуру даже в случае отставки Виктора Шокина).

Ситуация настораживает. Не хотелось бы очередного отката к авторитаризму, тем более, что в борьбе с последним таким режимом было отдано столько жизней сознательных граждан Украины. Поэтому в первую очередь парламентарии должны мыслить категориями национальных интересов, а не собственных, и не поддержать узурпации власти одной политической силой, тем более такой зависимой от лица президента. А активная общественность в свою очередь должен делать посильный давление на органы власти, требуя продолжения люстрации, увольнения скомпрометированных чиновников всех уровней, обеспечения объективной и эффективной деятельности ГПУ и судов, Национального антикоррупционного бюро, проводить политическое просветительство среди остального населения. В конце концов, для государства с мощным гражданским обществом досрочные выборы не являются угрозой и не является чем-то проблематичным, а вот политикам-популистам в таких условиях будет сложнее.

Украинский Политик

Вікторія Гузич

Усі ми прагнемо процвітаючого й безпечного майбутнього нашій державі, і голосуючи на чергових виборах за найбільш переконливу програму дій, як цю мрію втілити в життя, в результаті щоразу отримуємо, нажаль, інший результат.

Очевидно, що окрім об’єктивних причин є й інша, можливо навіть першочергова причина невдач – владу отримують слабкодухі або ж просто лицемірні політики.

Отже, перший крок – це тотальне оновлення влади на всіх рівнях, починаючи згори. Тут необхідно провести й обіцяну люстрацію, і запровадити періодичну переатестацію чиновників усіх рівнів, надати громадянському суспільству реальну можливість впливати на рішення через ефективну систему дорадчих та контролюючих органів.
Нові кадри почнуть оновлення системи на фундаментальному рівні. Другий крок–реформа судової системи, прокуратури, правоохоронної системи. Після чого: боротьба з корупцією, оптимізація бюрократичних процесів на всіх рівнях

Оновлена ланка законодавчої, виконавчої та судової вертикалей повинна назавжди покінчити з олігархічно-клановою моделлю як господарювання, так і політичного управління. На останньому етапі потрібно розробити ряд грунтовних реформ по галузях:

1) Перетворити корупційно-олігархічну модель економіки в ринково-конкурентну. Покінчити з дотаційними галузями чи окремими підприємствами (інвестування в модернізацію, або ж остаточне закриття), зробити ставку на потенційно перспективні галузі, починаючи з державної програми перекваліфікації працівників, задля уникнення росту безробіття. Якщо в перші роки доведеться брати державні кредити, то в перспективі слід очікувати збільшення прямих іноземних інвестицій.

2) Реформи в сфері енергетики: поступовий перехід на альтернативні джерела енергії (вітряну, сонячну), модернізація підприємств задля відмови від імпортних енергоносіїв (газу, вугілля), загалом максимальне забезпечення енергонезалежності держави.

3) Податкова реформа з прогресивним оподаткуванням. Водночас сурові санкції за приховування статків і виведення активів в офшори.

4) Реформувати систему освіти під міжнародні стандарти якості, цим самим підвищити якість вітчизняних спеціалістів. Розробити програму державних замовлень, зорієнтовану на підготовку спеціалістів перспективних галузей в Україні та тих, де є брак кадрів у світі.

5) Реформа військової галузі і в перспективі вступ до НАТО.

6) Реформи в соціальній галузі. Покращення умов транспортного зв’язку, соціального забезпечення, переведення на страхову модель медицинськогообслуговування, всебічний розвиток культури й спорту.

Український ПолітикВікторія Гузич

Усі ми прагнемо процвітаючого й безпечного майбутнього нашій державі, і голосуючи на чергових виборах за найбільш переконливу програму дій, як цю мрію втілити в життя, в результаті щоразу отримуємо, нажаль, інший результат.

Очевидно, що окрім об’єктивних причин є й інша, можливо навіть першочергова причина невдач – владу отримують слабкодухі або ж просто лицемірні політики.

Отже, перший крок – це тотальне оновлення влади на всіх рівнях, починаючи згори. Тут необхідно провести й обіцяну люстрацію, і запровадити періодичну переатестацію чиновників усіх рівнів, надати громадянському суспільству реальну можливість впливати на рішення через ефективну систему дорадчих та контролюючих органів.
Нові кадри почнуть оновлення системи на фундаментальному рівні. Другий крок–реформа судової системи, прокуратури, правоохоронної системи. Після чого: боротьба з корупцією, оптимізація бюрократичних процесів на всіх рівнях

Оновлена ланка законодавчої, виконавчої та судової вертикалей повинна назавжди покінчити з олігархічно-клановою моделлю як господарювання, так і політичного управління. На останньому етапі потрібно розробити ряд грунтовних реформ по галузях:

1) Перетворити корупційно-олігархічну модель економіки в ринково-конкурентну. Покінчити з дотаційними галузями чи окремими підприємствами (інвестування в модернізацію, або ж остаточне закриття), зробити ставку на потенційно перспективні галузі, починаючи з державної програми перекваліфікації працівників, задля уникнення росту безробіття. Якщо в перші роки доведеться брати державні кредити, то в перспективі слід очікувати збільшення прямих іноземних інвестицій.

2) Реформи в сфері енергетики: поступовий перехід на альтернативні джерела енергії (вітряну, сонячну), модернізація підприємств задля відмови від імпортних енергоносіїв (газу, вугілля), загалом максимальне забезпечення енергонезалежності держави.

3) Податкова реформа з прогресивним оподаткуванням. Водночас сурові санкції за приховування статків і виведення активів в офшори.

4) Реформувати систему освіти під міжнародні стандарти якості, цим самим підвищити якість вітчизняних спеціалістів. Розробити програму державних замовлень, зорієнтовану на підготовку спеціалістів перспективних галузей в Україні та тих, де є брак кадрів у світі.

5) Реформа військової галузі і в перспективі вступ до НАТО.

6) Реформи в соціальній галузі. Покращення умов транспортного зв’язку, соціального забезпечення, переведення на страхову модель медицинськогообслуговування, всебічний розвиток культури й спорту.

Український Політик

Вікторія Гузич

Цей тиждень ознаменувався досить важливою подією в зовнішньополітичному векторі нашої держави. Президент України Петро Порошенко 17 березня відвідав столицю європейського політикуму – Брюссель, де провів ряд важливих зустрічей з очільниками ЄС та окремих держав-членів європейського співтовариства.

Очевидно, що зустрічі на найвищому рівні є результатом попередніх переговорів і на них з великою вірогідністю будуть оприлюднені конкретні домовленості. Прогнозувалося, що основними питаннями для обговорення на запланованих зустрічах будуть конфлікт на сході України та лібералізація візового режиму з ЄС. Підтвердженням останнього є поспішне прийняття Верховною Радою за 2 дні до цього останнього закону (№3755 Про електронне декларування) з т. зв. «безвізового пакету».

Виходячи з повідомлень у ЗМІ та заяв офіційних осіб, результатами переговорів 17 березня є наступне:

1) У ході тристоронньої зустрічі президентів України, Франції та канцлера Німеччини було досягнуто згоди щодо продовження санкцій щодо РФ з боку Європейського Союзу до моменту повного виконання Мінських домовленостей усіма сторонами. Крім того, європейські партнери вкотре підтвердили, що вибори на непідконтрольних Києву територіях мають проводитись тільки після досягнення абсолютного миру й безпеки в регіоні, а також виключно згідно з українським законодавством. У свою чергу Петро Порошенко пообіцяв знайти максимально швидкий і ефективний вихід з внутрішньої політичної кризи вже в березні поточного року й виключив можливість проведення в Україні дострокових парламентських виборів.

2) Зустріч Президента України з Президентом Єврокомісії головою Європейської ради ознаменувалась офіційною констатацією повного виконання Україною своїх зобов’язань у питанні лібералізації візового режиму з боку ЄС й декларуванням наміру уже наступного місяця передати відповідні рекомендації вищим керівним органам ЄС. Пізніше Президент Європарламенту Мартін Шульц запевнив Петра Порошенка у готовності Європарламенту підтримати відповідне рішення уже в поточному році.

3) Дещо несподіваною була ініціатива з боку Петра Порошенка про передачу на розгляд ЄС «списку Савченко» — списку з 46 осіб причетних до викрадення й засудження української льотчиці, а також пропозицій щодо звільнення скандально ув’язнених за політичними мотивами українців в Росії. Очолює список російський президент. Очевидно, що сподіватися на прийняття персональних санкцій до усіх осіб із запропонованого переліку не доводиться, проте таким чином Петру Порошенку вдалося вчергове привернути увагу до цієї проблеми, до того ж на такому високому рівні. Ангела Меркель, Франсуа Олланд та Дональд Туск у свою чергу запевнили, що їх держави та ЄС офіційно вимагають звільнити Надію Савченко та інших незаконно утримуваних в Росії українців.

Таким чином, найближчим часом від Європейського Союзу можна очікувати запуск обговорення й підготовки рішення щодо пом’якшення візового режиму ЄС з Україною, безперечно вітчизняне МЗС продовжить наполегливу роботу в цьому руслі. Дане питання є зараз досить принциповим для Петра Порошенка і в разі успіху буде значним іміджевим плюсом йому та його політичній силі. Також якщо не до кінця березня, то в квітні зусиллями Президента буде подолано парламентську кризу й переформатовано Уряд, проте питання дострокових виборів все ж не варто остаточно викреслювати з переліку можливих варіантів, оскільки оновлена коаліція в нинішньому парламенті навряд буде стабільною протягом наступних років.

Прояснення позицій ЄС щодо конфлікту на Донбасі й консолідація позицій з Україною, можливо, підсилять позиції вітчизняної переговорної групи в Мінську й підсилять можливість додаткового тиску на РФ і підконтрольні їй незаконній формування на сході України. Крім того, задекларовані домовленості ляжуть в підготовку майбутніх перемовин в Мінському, Нормандському, чи іншому форматі з участю російської сторони, ініціювати котрі варто було б самій Україні, перехоплюючи ініціативу на себе, доки це питання не зійшло з порядку денного європейського політикуму.

Саме відсутність у цих переговорах представників РФ дозволила Петру Порошенку піти на сміливий крок щодо ініціювання на міжнародному рівні звільнення Росією Надії Савченко та інших українських політичних в’язнів. Так чи інакше, але цю тему однозначно потрібно піднімати на всіх рівнях, включаючи ООН, щоб досягти успіху вже в найближчому майбутньому.

Український ПолітикВиктория Гузыч

Эта неделя ознаменовалась достаточно важным событием во внешнеполитическом векторе нашей страны. Президент Украины Петр Порошенко 17 марта посетил столицу европейского политикума — Брюссель, где провел ряд важных встреч с руководителями ЕС и отдельных государств-членов европейского сообщества.

Очевидно, что встречи на высшем уровне являются результатом предыдущих переговоров и на них с большой вероятностью будут обнародованы конкретные договоренности. Прогнозировалось, что основными вопросами для обсуждения на предстоящих встречах будут конфликт на востоке Украины и либерализация визового режима с ЕС. Подтверждением последнего является поспешное принятие Верховной Радой за 2 дня до этого последнего закона (№3755 Об электронномдекларированим) с так называемого «Безвизового пакета».

Исходя из сообщений СМИ и заявлений официальных лиц, результатами переговоров 17 марта можно назвать следующее:

1) В ходе трехсторонней встречи президентов Украины, Франции и канцлера Германии было достигнуто соглашение о продлении санкций в отношении РФ со стороны Европейского Союза до момента полного выполнения Минских договоренностей всеми сторонами. Кроме того, европейские партнеры еще раз подтвердили, что выборы на неподконтрольных Киеву территориях должны проводиться только после достижения абсолютного мира и безопасности в регионе, а также исключительно согласно украинскому законодательству. В свою очередь Петр Порошенко пообещал найти максимально быстрый и эффективный выход из внутреннего политического кризиса уже в марте текущего года и исключил возможность проведения в Украине досрочных парламентских выборов.

2) Встреча Президента Украины с Президентом Еврокомиссии и председателем Европейского совета ознаменовалась официальной констатацией полного выполнения Украиной своих обязательств в вопросе либерализации визового режима со стороны ЕС и декларированием намерения уже в следующем месяце передать соответствующие рекомендации высшим руководящим органам ЕС. Позже Президент Европарламента Мартин Шульц заверил Петра Порошенко в готовности Европарламента поддержать соответствующее решение уже в текущем году.

3) Несколько неожиданной была инициатива со стороны Петра Порошенко о передаче на рассмотрение ЕС «списка Савченко» — список из 46 лиц, причастных к похищению и осуждения украинского летчицы, а также предложений по освобождению скандально заключенных по политическим мотивам украинский в России. Возглавляет список российский президент. Очевидно, что надеяться на принятие персональных санкций ко всем лиц из предложенного перечня не приходится, однако таким образом Петру Порошенко удалось в очередной раз привлечь внимание к этой проблеме, к тому же на столь высоком уровне. Ангела Меркель, Франсуа Олланд и Дональд Туск в свою очередь заверили, что их государства и ЕС официально требуют освободить Надежду Савченко и других незаконно удерживаемых в России украинцев.

Таким образом, в ближайшее время от Европейского Союза можно ожидать запуск обсуждения и подготовки решения по смягчению визового режима ЕС с Украиной, безусловно отечественное МИД продолжит упорную работу в этом русле. Данный вопрос сейчас достаточно принципиальным для Петра Порошенко и в случае успеха будет значительным имиджевым плюсом ему и его политической силе. Также если не до конца марта, то в апреле усилиями Президента будет преодолено парламентский кризис и переформатировано Правительство, однако вопрос досрочных выборов все же не стоит окончательно вычеркивать из перечня возможных вариантов, поскольку обновленная коалиция в нынешнем парламенте вряд ли будет стабильной в течение следующих лет.

Прояснение позиций ЕС по конфликту на Донбассе и ихконсолидация с Украиной, возможно, усилит позиции отечественной переговорной группы в Минске и усилит возможность дополнительного давления на РФ и подконтрольные ей незаконной формирования на востоке Украины. Кроме того, задекларированные договоренности лягут в подготовку будущих переговоров в Минском, Нормандские или ином формате с участием российской стороны, инициировать которые следовало бы самой Украине, перехватывая инициативу на себя, пока этот вопрос не сошел с повестки дня европейского политикума.

Именно отсутствие в этих переговорах представителей РФ позволила Петру Порошенко пойти на смелый шаг по инициации на международном уровне освобождения Россией Надежды Савченко и других украинских политических заключенных. Так или иначе, но эту тему однозначно нужно поднимать на всех уровнях, включая ООН, чтобы добиться успеха уже в ближайшем будущем.

Украинский Политик