Метка: Україна

Павел Мельник

Ядерна зброя, варварський але доволі ефективний засіб ведення бойових дій. Лише одна ракета начиненна ядерним зарядом може змінити хід битви, а то і цілої війни. Саме після першого застосування американцями по японських містах Хіросіма та Нагасакі 6 і 9 серпня 1945 року, людство побачило всю жахливість цього виду зброї. Але моральність відійшла на задній план, адже головна мета уряду Трумена, а саме повна капітуляція Японської імперії і закінчення Другої світової війни, була досягнута.

Згодом технологія збагачення урану стала не такою секретною та складною і провідні держави світу скориставшись цим почали нарощувати свій ядерний потенціал, серед них СРСР, Велика Британія, Франція, Китай та ін. Та після того як під час Холодної війни у світі мало не почався ядерний конфлікт, провідні країни у швидкому порядку стали підписувати договори по скороченню ядерних зарядів.

Із розпадом Радянського Союзу, Україна стала 3-ю у світі ядерною державою. Але в 1994 році ми позбулись цього статусу, підписавши Будапештський меморандум, згідно з яким три країни – Росія, Великобританія та США зобов’язались гарантувати Україні територіальну цілісність та безпеку. Вся ядерна зброя, яка була на нашій території підлягала утилізації.

Проте, у 2014 році, Росія анексувавши Крим та підтримуючи бойовиків на Донбасі, порушила умови меморандуму і перетворилась із гаранта в агресора, саме після цих подій в Україні постало питання про відновлення ядерного статусу країни, серед населення це питання набуло актуальності адже багато думок сходиться на тому що не утилізувавши всю ядерну зброю, агресію зі сторони Росії можна було б уникнути, можливо це і так, але це вже інша історія.

Перше питання яке постає перед нами це: Чи потрібно було все ж таки утилізовувати всю ядерну зброю?! Відповідь однозначна: НІ! Адже по меморандуму нам повинні були гарантувати територіальну цілісність та недоторканість, а ці гарантії не були виконані. Причиною цього стала недалекоглядність наших політиків, адже не враховувались історичні події минулого та особливості зовнішньої політики нашого східного сусіда. До того ж окрім ядерної зброї, нас позбавили ще й тактичної, без жодних нормативних актів, фактично нас обікрали.

Друге питання: Чи зможемо ми стати ядерною державою? На мою думку Так і ми маємо право говорити про повернення ядерного потенціалу на міжнародному рівні, адже країни гаранти не виконують умови Будапештського меморандуму. Але треба розуміти що ядерна зброя вичерпала себе як новітня зброя, це є зброя стримування і ймовірність застосування її у сучасному світі доволі низька. Потрібно звернути увагу на розробку високоточної тактичної зброї яка з меншими затратами та наслідками може вести ефективно війну. Також слід звернути увагу, що ядерну зброю стратегічного призначення Україна фінансово не може дозволити, а ось розробка тактичної ядерної зброї, ось це нам по силам.

Тут же постає інше питання: Як відреагує міжнародна спільнота?

Це питання вже суто як на мене, політичне. Нас не пустять в клуб ядерних держав. Існує ряд договорів по нерозповсюдженню ядерної зброї і світова спільнота нам цього просто не дозволить. Ми наштовхнемось на шалений опір зі сторони провідних країн, потрібно бути готовими до політичного тиску, навіть до міжнародної ізоляції. Єдиний вихід це вести діалог із учасниками меморандуму мовою ультимату, або вони виконують умови меморандуму, або ми відновлюємо ядерний статус. Можливо і спрацює.

Також хочу наголосити що ми в силах організувати цикл виготовлення ядерної зброї, дійсно це потребує мільярдних капіталовкладень та інвестицій і це займе десятиліття. Під кінець хотів би все ж таки спробувати дати відповідь на доволі суперечливе питання: Чи змогли б ми уникнути анексії Криму та війни на Сході, маючи ядерну зброю? Як я вже наголосив, це дуже суперечливе питання і однозначної відповіді на нього дати неможливо, адже навіть провідні ядерні країни, маючи ядерну зброю не спішать її використовувати. Візьмемо міжнародний досвід, Індія та Пакистан володіють ядерним потенціалом, але це не заважає їм воювати один з одним. Наприклад Британія, маючи доволі потужний ядерний арсенал, не змогла стримати Аргентину від захоплення Фолклендських островів. Але все ж таки маючи статус ядерної країни, Україна могла б зовсім на іншій мові спілкуватись із світовими країнами і це факт.

Однак потрібно спуститись з небес, адже нас чекають більш насущні проблеми, такі як тотальна корупція у всіх сферах життя, кланово-олігархічна система влади, розкрадання держмайна,фінансова зацікавленість влади у війні на Сході, все це унеможливлює відновлення ядерного потенціалу України. Лише подолавши ці проблеми ми зможемо говорити про щось більше, але це може зайняти десятиліття.

Український ПолітикПавел Мельник

Ядерна зброя, варварський але доволі ефективний засіб ведення бойових дій. Лише одна ракета начиненна ядерним зарядом може змінити хід битви, а то і цілої війни. Саме після першого застосування американцями по японських містах Хіросіма та Нагасакі 6 і 9 серпня 1945 року, людство побачило всю жахливість цього виду зброї. Але моральність відійшла на задній план, адже головна мета уряду Трумена, а саме повна капітуляція Японської імперії і закінчення Другої світової війни, була досягнута.

Згодом технологія збагачення урану стала не такою секретною та складною і провідні держави світу скориставшись цим почали нарощувати свій ядерний потенціал, серед них СРСР, Велика Британія, Франція, Китай та ін. Та після того як під час Холодної війни у світі мало не почався ядерний конфлікт, провідні країни у швидкому порядку стали підписувати договори по скороченню ядерних зарядів.

Із розпадом Радянського Союзу, Україна стала 3-ю у світі ядерною державою. Але в 1994 році ми позбулись цього статусу, підписавши Будапештський меморандум, згідно з яким три країни – Росія, Великобританія та США зобов’язались гарантувати Україні територіальну цілісність та безпеку. Вся ядерна зброя, яка була на нашій території підлягала утилізації.

Проте, у 2014 році, Росія анексувавши Крим та підтримуючи бойовиків на Донбасі, порушила умови меморандуму і перетворилась із гаранта в агресора, саме після цих подій в Україні постало питання про відновлення ядерного статусу країни, серед населення це питання набуло актуальності адже багато думок сходиться на тому що не утилізувавши всю ядерну зброю, агресію зі сторони Росії можна було б уникнути, можливо це і так, але це вже інша історія.

Перше питання яке постає перед нами це: Чи потрібно було все ж таки утилізовувати всю ядерну зброю?! Відповідь однозначна: НІ! Адже по меморандуму нам повинні були гарантувати територіальну цілісність та недоторканість, а ці гарантії не були виконані. Причиною цього стала недалекоглядність наших політиків, адже не враховувались історичні події минулого та особливості зовнішньої політики нашого східного сусіда. До того ж окрім ядерної зброї, нас позбавили ще й тактичної, без жодних нормативних актів, фактично нас обікрали.

Друге питання: Чи зможемо ми стати ядерною державою? На мою думку Так і ми маємо право говорити про повернення ядерного потенціалу на міжнародному рівні, адже країни гаранти не виконують умови Будапештського меморандуму. Але треба розуміти що ядерна зброя вичерпала себе як новітня зброя, це є зброя стримування і ймовірність застосування її у сучасному світі доволі низька. Потрібно звернути увагу на розробку високоточної тактичної зброї яка з меншими затратами та наслідками може вести ефективно війну. Також слід звернути увагу, що ядерну зброю стратегічного призначення Україна фінансово не може дозволити, а ось розробка тактичної ядерної зброї, ось це нам по силам.

Тут же постає інше питання: Як відреагує міжнародна спільнота?

Це питання вже суто як на мене, політичне. Нас не пустять в клуб ядерних держав. Існує ряд договорів по нерозповсюдженню ядерної зброї і світова спільнота нам цього просто не дозволить. Ми наштовхнемось на шалений опір зі сторони провідних країн, потрібно бути готовими до політичного тиску, навіть до міжнародної ізоляції. Єдиний вихід це вести діалог із учасниками меморандуму мовою ультимату, або вони виконують умови меморандуму, або ми відновлюємо ядерний статус. Можливо і спрацює.

Також хочу наголосити що ми в силах організувати цикл виготовлення ядерної зброї, дійсно це потребує мільярдних капіталовкладень та інвестицій і це займе десятиліття. Під кінець хотів би все ж таки спробувати дати відповідь на доволі суперечливе питання: Чи змогли б ми уникнути анексії Криму та війни на Сході, маючи ядерну зброю? Як я вже наголосив, це дуже суперечливе питання і однозначної відповіді на нього дати неможливо, адже навіть провідні ядерні країни, маючи ядерну зброю не спішать її використовувати. Візьмемо міжнародний досвід, Індія та Пакистан володіють ядерним потенціалом, але це не заважає їм воювати один з одним. Наприклад Британія, маючи доволі потужний ядерний арсенал, не змогла стримати Аргентину від захоплення Фолклендських островів. Але все ж таки маючи статус ядерної країни, Україна могла б зовсім на іншій мові спілкуватись із світовими країнами і це факт.

Однак потрібно спуститись з небес, адже нас чекають більш насущні проблеми, такі як тотальна корупція у всіх сферах життя, кланово-олігархічна система влади, розкрадання держмайна,фінансова зацікавленість влади у війні на Сході, все це унеможливлює відновлення ядерного потенціалу України. Лише подолавши ці проблеми ми зможемо говорити про щось більше, але це може зайняти десятиліття.

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Оксана Луцик

Дедалі більше занепокоєння викликає «підвішений» стан України на світовій арені через не вирішенні питання війни та миру зі своїм східним сусідом. В офіційних джерел АТО, дослідники називають гібридною війною протистоянням, а я вважаю назву нинішній стан – загальнодержавною війною.

Почну свої міркування зі слів, шанованого мною французького політолога, правознавця, письменника й борця за справедливість в рамкам закону, автор фундаментальної праці «Про дух законів» – Шарля Луї де Монтеск’є: «Держави зобов’язані здійснювати якомога більше добра в часи миру і якнайменше зла в стані війни». Як на мене. Досить слушна теза, яка була, є і буде актуальною, допоки існуватиме людство.

Що ж ми на даний час маємо? І чому я характеризую дійсний важкий стан держави як загальнодержавна війна? Оптимізму від слова війна не багато, адже на пам’ять спливають жахи, зруйновані імперії, країни, перевороти та зіпсовані раз і навіки людські долі. Наразі в Україні критичний стан, можливо я перебільшую, тому наведу аргументи, щоб Ти, читачу, міг ввійди зі мною у дискусію.

На мою думку, війна – це не лише Схід України, анексований Крим, Мінські домовленості, вияснення відносин між олігархічними кланами, а також кардинальне непорозуміння «влади-народу», інформаційний «вірус», матеріально-продовольча війна та боротьба людей самим з собою, так зване психологічне роздвоєння особистості.

Значний вклад у військові теорії, а саме розробка тактики та планування стратегії, зробив пруський генерал, реформатор й теоретик, автор книги «Про Війну» – Карл фон Клаузевіц. Війну він характеризує як проводження політики, але лише іншими засобами. Згідна на всі 100 %. Велика політика – це великі ресурси, однак людська природа сформувалася таким чином, що при отриманні вищих посад (а відповідно впливу/можливостей) перші обличчя країн стають невдоволеними своїм «кепським» становищем, а тому і знаходить нову «іграшку» для забави і потіхи для гріховної душі.
Відносно недавні дослідження у 60-х рр. XX ст., проведені французьким філософом, політологом, соціологом та публіцистом – Реймона Арона, дали світу новий, узагальнений продукт, котрий розтлумачує види конфліктів, війн, миру і відповідно їх наслідки та вплив на життя країн-переможців та переможених. Власне спираючись на базові тези цієї праці, я спробую показати своєї бачення війни і миру в Україні.

Одна із головних формул успішної політики – вибрати правильний (у всіх сенсах цього слова) інструмент, котрий вона використає для своїх цілей. Люди, хоч і народжуються, там би мовити рівними у своїм правах, однак підростаючи цінності й погляди на життя змінюються: хтось стає міцним і витривалим, а хтось просто опускає руки і пливе по течії. Таке порівняння варто накласти і на державницьку політику. Як не крути, але від волі й амбіцій глави країни залежить функціонування цілого механізму – держави, в особі її джерела – народу.

Що ми мали на становленні України як незалежної країни? Страх, пошук сильного плеча, допомога в елементарних питаннях керування країною, одним словом невизначеність й нерозуміння як жити далі без СРСР. Політична верхівка, після початкового етапу – першої каденції у нардепах, відчули маленьке, але всевладдя за свої дії. Влада почала діяти за правилом – головне спробувати, а далі звикнеш (як до будь-якої шкідливої звички). Ще тоді незначне й непомітне для широкої аудиторії людей, нехтування владою народом, не передбачало чогось кримінального і жахливого, однак зараз малі помилки породили великі. Як сніжник ком, косяк за косяком, породжує величезну проблему, яка зачіпає спокій не однієї тисячі і мільйона громадян.

До чого я веду? Українська влада – перший і такий недосяжний (недоторканий) ворог людей. Однак народної провини знімати не варто, ми власними голосами породили гієн, котрі в умовах війни цинічно дивляться в очі, ділять мандати, статки, землю і не зупиняються хоч на хвильку, щоб зрозуміти в якому становищі знаходиться країна. Народ зубожіє, зневірюються, затягує паски, грузне із боротьбі за субсидію і власне за виживання. В умовах, коли 1 000 грн. по міркам колосальних цін, тарифах йде вхід як 10 грн., коли йде масовий виїзд (втеча) за кордон, праця на 2-3-х роботах, думки про відміну чи урізання стипендій, то можливість введення воєнного стану виглядає фікцією.

Українських громадян, враховуючи пережите за останні 2 роки мало, що може налякати, адже нас заганяють у нелюдські умови, а ми виживаємо пристосовуємося, і все рівно любимо країну і віримо у щасливе майбутнє. Звичайно, як внутрішній, так і зовнішній ворог втягнули народ у інформаційну війну – «People хаває» і в переносному й прямому значенні. Переважна більшість людей живе одним днем, нічого не планує, бо боїться нестабільності й тих мук, які випади на долю країни і їхнього покоління. Майже кожна сім’я дбає, в першу чергу, про своєї благополуччя – що поїсти і щоб були кошти на комуналку.

Війна ввійшла у наше повсякденне життя, ввійшла у свідомість. Ми без попереднього суму і болю чуємо про кількість поранених й загиблих, нас все менше цікавить домовленості й транші, всі бла-бла на публіку. Люди хочуть жити як люди – просто і зрозуміло.

Не хочу образити тих сміливців й вольових людей – волонтерів, добровольців, просто небайдужих громадян, які віддають останнє на передову, які вже сьогодні змінюють себе, знайомих, владу. Ця активна меншість рухає процесом, а пасивна більшість сіє песимізм й анархію.

У твердженні Клаузевіца, війна користується таким вибором девізу воюючих сторін: виграти або не програти. У прикладі з Україною, громадяни прагнуть перемоги й розправи із агресором, а влада тягне час, і думає аби не програти, поки я при своїй посаді. Але чого ж боятися еліті, в якої завжди 7 п’ятниць на тиждень, однозначно їхнє перебування на українській політичній кухні недовге, роль відіграють і можуть з «чистою» совістю насолоджуватися європейським життям. Питання й досягнення миру також різняться між народом й владою. Для останньої це грошовий договір з ворогом або начебто другом. Нас давно продали!!! Кожен це знає, але не зовсім усвідомлює, або ж не хоче розуміти.

Чи задумувалися Ви що є каталізатором агресії? Які відриті й латентні корені даного прояву? Якщо людина нападає морально, фізично, то вона: нещаслива, незадоволена собою, отже, є комплекси і підводні камені такої поведінки. Коли ми дійсно «літаємо в небесах», а справи йдуть найкращим чином, й в думках немає на когось звертати увагу, а тим більше ворогувати. Викликана агресія й подальший збройний напад несе в собі біологічні, психологічні й соціальні казуси. Бажання бути найкращим, володіти, наказувати, те саме самолюбство творить з людиною найгірші речі. Додам ще й оточення того чи іншого лідера (де вірні пси, однозначно казатимуть те, що хазяїн хоче почути).
Я вважаю всіх агресорів й ініціаторів воїн – шизофрениками, це психопати, які не реалізувалися в житті відразу як хотіли, а досягши бажано не вдовольняються цим. Нещастя інших, завжди вилізе боком.

В книзі Реймона Арона влучно підмічено засоби внутрішньої політики – могутність та сила. Діє по принципу сила є, а розуму не потрібно. Стосовно могутності виділяють такі види: оборонна (не дозволяти використовувати маніпуляції проти країни) та наступальна. Зрозуміло, що для України, в апріорі характерний перший вид, однак ми до цього часу не відфільтровуємо і не перевіряємо на достовірність інформацію. Люди повинні скептично ставитися й не довіряти владі й відповідно стороні-агресору.

Щодо цілей зовнішньої політики, виокремлюють могутність, славу й ідею. Як на мене, Україні потрібно перше нести ідею миру й соборності нашої держави у геополітичних простір і водночас «ставати на ноги» – нарощувати могутність як у військовому плані, політичній компетентності та прозорості владних кіл, інформаційну й економічну незалежність.

Стосовно теорії миру, дослідник зазначає про мир сили, мир безсилля, мир задоволення та агресивний мир. На мою думку, перший варіант – мир сили, іншими словами самодостатності от що змінить хід подій у світі. З нами повинні рахуватися Захід, Штати й азійські країни. Зрозуміло, чому до України ставляться по «особливому», адже ми самі до Революції Гідності показували себе слабкими, виконавцями повеління наказів, розпоряджень влади, тихе й безініціативне майбутнє не могло довго тривати.

Й наостанок процитує уривок із «Мир і війна між націями», а саме про політику рівноваги, яка підкоряється засобам здорового глузду державам, які прагнуть зберегти свою незалежність, які потрібно бути обачливими, аби не опинитися від доброї волі держави, котра матиме засоби диктату, яким неможливо буде вчинити опір. Рівновага – так звана «золота середина», але й ще раз повторюся довіряти нікому не потрібно, а за помилки повинні дорого платити.

Істина й вихід з ситуації на поверхні, варто запастися терпінням і волею до перемоги!

Український ПолітикОксана Луцык

Все большее беспокойство вызывает «подвешенное» состояние Украины на мировой арене за не решении вопроса войны и мира со своим восточным соседом. В официальных источников АТО, исследователи называют гибридной войной противостоянием, а я считаю название нынешнее состояние – общегосударственной войной.

Начну свои рассуждения по словам, уважаемого мной французского политолога, правоведа, писателя и борца за справедливость в рамкам закона, автор фундаментального труда «О духе законов» – Шарля Луи де Монтескье: «Государства обязаны осуществлять как можно больше добра во времена мира и меньше зла в состоянии войны». Как по мне. Достаточно удобный тезис, который был, есть и будет актуальной, пока будет существовать человечество.

Что же мы в настоящее время имеем? И почему я характеризую действительное тяжелое состояние государства как общегосударственную войну? Оптимизма от слова война не много, ведь на память всплывают ужасы, разрушены империи, страны, перевороты и испорченные раз и навсегда человеческие судьбы. Сейчас в Украине критическом состоянии, возможно я преувеличиваю, поэтому приведу аргументы, чтобы Ты, читатель, мог войди со мной в дискуссию.

По моему мнению, война – это не только Восток Украины, аннексирован Крым, Минские договоренности, выяснения отношений между олигархическими кланами, а также кардинальное недоразумение «власти-народа», информационный «вирус», материально-продовольственная война и борьба людей самим с собой, так называемое психологическое раздвоение личности.

Значительный вклад в военные теории, а именно разработка тактики и планирования стратегии, сделал прусский генерал, реформатор и теоретик, автор книги «О Войне» – Карл фон Клаузевиц. Войну он характеризует как провождения политики, но только другими средствами. Согласна на все 100%. Большая политика – это большие ресурсы, однако человеческая природа сформировалась таким образом, что при получении высших должностей (а соответственно влияния/возможностей) первые лица стран становятся недовольными своим «плохим» положением, а потому и находит новую «игрушку» для забавы и потехи для греховной души.

Относительно недавние исследования в 60-х гг. XX в., Проведенные французским философом, политологом, социологом и публицистом — Реймона Арона, дали миру новый, обобщенный продукт, который объясняет виды конфликтов, войн, мира и соответственно их последствия и влияние на жизнь страны -победителя и побежденных. Собственно опираясь на базовые тезисы этой работы, я попробую показать своей видение войны и мира в Украине.

Одна из главных формул успешной политики — выбрать правильный (во всех смыслах этого слова) инструмент, который она использует для своих целей. Люди, хоть и рождаются, там сказать равными в своем правах, однако подрастая ценности и взгляды на жизнь меняются: кто-то становится крепким и выносливым, а кто-то просто опускает руки и плывет по течению. Такое сравнение следует наложить и на государственную политику. Как ни крути, но от воли и амбиций главы страны зависит функционирование целого механизма – государства, в лице ее источника – народа.

Что мы имели в становлении Украины как независимого государства? Страх, поиск сильного плеча, помощь в элементарных вопросах управления страной, одним словом неопределенность и непонимание как жить дальше без СССР. Политическая верхушка, после начального этапа – первой каденции в нардепам, почувствовали маленькое, но всевластия за свои действия. Власть начала действовать по правилу – главное попробовать, а дальше привыкнешь (как к любой вредной привычки). Еще тогда незначительное и незаметное для широкой аудитории людей, пренебрежение властью народом, не предусматривало чего уголовного и ужасного, однако сейчас малые ошибки породили большие. Как снежник ком, косяк за косяком, порождает огромную проблему, которая затрагивает покой не одной тысячи и миллиона граждан.

К чему я веду? Украинская власть – первый и такой недосягаемый (нетронутый) враг людей. Однако народной вины снимать не стоит, мы собственными голосами породили гиен, которые в условиях войны цинично смотрят в глаза, делят мандаты, состояние, землю и не останавливаются хоть на минутку, чтобы понять в каком положении находится страна. Народ нищает, теряют веру, затягивает пояса, вязнет с борьбе за субсидию и собственно за выживание. В условиях, когда 1000 грн. по меркам колоссальных цен, тарифах идет вход 10 грн., когда идет массовый выезд (побег) за границу, работа на 2-3-х работах, мысли об отмене или урезание стипендий, то возможность введения военного положения выглядит фикцией.

Украинских граждан, учитывая пережитое за последние 2 года мало, что может напугать, ведь нас загоняют в нечеловеческие условия, а мы выживаем приспосабливаемся, и все равно любим страну и верим в счастливое будущее. Конечно, как внутренний, так и внешний враг втянули народ в информационную войну – «People хавает» и в переносном и прямом смысле. Подавляющее большинство людей живет одним днем, ничего не планирует, потому что боится нестабильности и мук, выпады на судьбу страны и их поколения. Почти каждая семья заботится, в первую очередь, о своей благополучия – что поесть и чтобы были средства на коммуналку.

Война вошла в нашу повседневную жизнь, вошла в сознание. Мы без предварительного сумму и боли слышим о количестве раненых и погибших, нас все меньше интересует договоренности и транши, все бла-бла на публику. Люди хотят жить как люди – просто и понятно.

Не хочу обидеть тех смельчаков и волевых людей – волонтеров, добровольцев, просто неравнодушных граждан, которые отдают последнее на передовую, которые уже сегодня изменяют себя, знакомых, власть. Эта активное меньшинство движет процессом, а пассивная большинство сеет пессимизм и анархию.

В утверждении Клаузевица, война пользуется таким выбором девиза воюющих сторон: выиграть или не проиграть. В примере с Украиной, граждане стремятся победы и расправы с агрессором, а власть тянет время, и думает, чтобы не проиграть, пока я при своей должности. Но как же бояться элите, в которой всегда 7 пятниц на неделе, однозначно их пребывания на украинской политической кухне недолгое, роль играют и могут с «чистой» совестью наслаждаться европейским жизнью. Вопросы и достижения мира также различаются между народом и властью. Для последней это денежный договор с врагом или вроде другом. Нас давно продали!!! Каждый это знает, но не совсем осознает, или не хочет понимать.

Задумывались ли Вы что является катализатором агрессии? Которые открыты и латентные корни данного проявления? Если человек нападает морально, физически, то она: несчастная, недовольна собой, следовательно, есть комплексы и подводные камни такого поведения. Когда мы действительно «летаем в небесах», а дела идут наилучшим образом, и в мыслях нет кого-то обращать внимание, а тем более враждовать. Вызванная агрессия и дальнейшее вооруженное нападение несет в себе биологические, психологические и социальные казусы. Желание быть лучшим, владеть, повелевать, то именно самолюбие творит с человеком худшие вещи. Добавлю еще и окружение того или иного лидера (где верные псы, однозначно говорить то, что хозяин хочет услышать).

Я считаю всех агрессоров и инициаторов воин – шизофрениками, это психопаты, которые не реализовались в жизни сразу как хотели, а достигнув желательно не довольствуются этим. Несчастье других, всегда вылезет боком.

В книге Реймона Арона метко подмечено средства внутренней политики – могущество и сила. Действует по принципу сила, а ума не надо. Относительно могущества выделяют следующие виды: оборонная (не позволять использовать манипуляции против страны) и наступательная. Понятно, что для Украины, в априори характерен первый вид, но мы до сих пор не отфильтровываем и не проверяем на достоверность информацию. Люди должны скептически относиться и не доверять власти и соответственно стороне-агрессору.

Относительно целей внешней политики, выделяют могущество, славу и идею. Как по мне, Украине нужно первым нести идею мира и соборности нашего государства в геополитических пространство и одновременно «становиться на ноги» – наращивать могущество как в военном плане, политической компетентности и прозрачности властных кругов, информационную и экономическую независимость.

Относительно теории мира, исследователь отмечает мир силы, мир бессилия, мир удовольствия и агрессивный мир. По моему мнению, первый вариант – мир силы, то есть самодостаточности вот что изменит ход событий в мире. Зарегистрирован должны считаться Запад, Штаты и азиатские страны. Понятно, почему в Украине относятся по «особому», ведь мы сами до Революции Достоинства показывали себя слабыми, исполнителями повеления приказов, распоряжений власти, тихое и безынициативное будущее не могло долго продолжаться.

И напоследок процитирует отрывок из «Мир и война между нациями», а именно о политике равновесия, которая подчиняется средствам здравого смысла государствам, которые стремятся сохранить свою независимость, которые нужно быть осмотрительными, чтобы не оказаться от доброй воли государства, которое будет иметь средства диктата, которым невозможно оказать сопротивление. Равновесие — так называемая «золотая середина», но и еще раз повторюсь доверять никому не нужно, а за ошибки должны дорого платить.

Истина и выход из ситуации на поверхности, стоит запастись терпением и волей к победе!

Украинский Политик

ОЛЕКСІЙ ГРИБАНОВЬКИЙ

Як виглядають 200 найбільших компаній країни, сукупний дохід яких становив в 2015 році більше 2 трлн гривень? Хто їх власники та які галузі у лідерах? Чи є серед них технологічні компанії?

Велика частка держави, велика частка Ахметова, слабкість компаній російського походження та місце IT-сектору в підвалі — це коротко щодо висновків візуалізації, побудованої на даних 2015 року.

На графіку можна подивитися, як виглядають 200 найбільших компаній за розміром виручки та фінансовими результатами: чим більше коло — тим більша виручка компанії в 2015 році. Збиткові — ліворуч. Прибуткові (в них також різні кольорові гами) — праворуч.

Дві компанії — державний «Нафтогаз України» та «Алчевський меткомбінат» донецького вигнанця Сергія Тарути, спотворюють ситуацію через астрономічні збитки. Тому ми прибрали їх зі стартового графіку, на якому таким чином лише 198 компаній.

П’ять головних висновків від ЕП, на які треба звернути увагу.

1 Сукупна виручка 200 найбільших українських компаній становила 2,015 трлн грн — близько 80 млрд доларів. Багато? Виручка американської Apple — 232 млрд доларів в 2015 році, або в 2,9 разу більше. Ми думали додати в інфографіку порівняння з яблучним гігантом, але його шар закрив би весь монітор вашого комп’ютера. Це десь так само як порівнювати сонце і Землю.

2 Виручка IT компаній становила 39 млрд грн, або 1,9% від усіх. Ця галузь восьма за розміром, але в нашій візуалізації вона потрапила до категорії «Інші» (причому до неї віднесені навіть мобільні оператори). Якщо IT-галузь і врятує Україну, то очевидно серед порятованих буде мало діючих компаній з ТОП-200.

3 Виручка компаній з російським капіталом є не такою великою, як багатьом здається. Це лише 106 млрд грн, або приблизно 5%. Медіазасилля російського бізнесу бізнесу, вочевидь, зумовлено вагою капіталу цієї країни в банківському секторі, але фінансові установи не входять до рейтингу через кардинально іншу фінансову оцінку їх бізнесу.

4 По персоналіях. Імперія Ріната Ахметова не даремно вважається державою в державі. Сукупна виручка його активів — 380 млрд грн. Це майже половина державного бюджету. Але, як видно з кольорів, більшість активів переживають кризу і стають збитковими через втрату державного лобізму. Наразі найбільш прибутковий актив — «Нафтогазвидобування» та «Південний ГЗК».

5 Частка держсектору ще дуже велика. Але якщо раніше це був хронічно збитковий сектор, то з 2015 року більшість великих держактивів прибуткові. Так, масштаб збитків того ж Нафтогазу ще вражає, але він не такий, як був за рік до цього (тоді майже 100 млрд грн), а в 2016 роц компанія планує стати взагалі прибутковою. Чому так відбувається з «Нафтогазом» та взагалі з держкомпаніями, де там закопані «зрада», а де «перемога», читайте в нашому матеріалі, присвяченому відповідям на ці питання.

Економічна ПравдаОЛЕКСІЙ ГРИБАНОВЬКИЙ

Як виглядають 200 найбільших компаній країни, сукупний дохід яких становив в 2015 році більше 2 трлн гривень? Хто їх власники та які галузі у лідерах? Чи є серед них технологічні компанії?

Велика частка держави, велика частка Ахметова, слабкість компаній російського походження та місце IT-сектору в підвалі — це коротко щодо висновків візуалізації, побудованої на даних 2015 року.

На графіку можна подивитися, як виглядають 200 найбільших компаній за розміром виручки та фінансовими результатами: чим більше коло — тим більша виручка компанії в 2015 році. Збиткові — ліворуч. Прибуткові (в них також різні кольорові гами) — праворуч.

Дві компанії — державний «Нафтогаз України» та «Алчевський меткомбінат» донецького вигнанця Сергія Тарути, спотворюють ситуацію через астрономічні збитки. Тому ми прибрали їх зі стартового графіку, на якому таким чином лише 198 компаній.

П’ять головних висновків від ЕП, на які треба звернути увагу.

1 Сукупна виручка 200 найбільших українських компаній становила 2,015 трлн грн — близько 80 млрд доларів. Багато? Виручка американської Apple — 232 млрд доларів в 2015 році, або в 2,9 разу більше. Ми думали додати в інфографіку порівняння з яблучним гігантом, але його шар закрив би весь монітор вашого комп’ютера. Це десь так само як порівнювати сонце і Землю.

2 Виручка IT компаній становила 39 млрд грн, або 1,9% від усіх. Ця галузь восьма за розміром, але в нашій візуалізації вона потрапила до категорії «Інші» (причому до неї віднесені навіть мобільні оператори). Якщо IT-галузь і врятує Україну, то очевидно серед порятованих буде мало діючих компаній з ТОП-200.

3 Виручка компаній з російським капіталом є не такою великою, як багатьом здається. Це лише 106 млрд грн, або приблизно 5%. Медіазасилля російського бізнесу бізнесу, вочевидь, зумовлено вагою капіталу цієї країни в банківському секторі, але фінансові установи не входять до рейтингу через кардинально іншу фінансову оцінку їх бізнесу.

4 По персоналіях. Імперія Ріната Ахметова не даремно вважається державою в державі. Сукупна виручка його активів — 380 млрд грн. Це майже половина державного бюджету. Але, як видно з кольорів, більшість активів переживають кризу і стають збитковими через втрату державного лобізму. Наразі найбільш прибутковий актив — «Нафтогазвидобування» та «Південний ГЗК».

5 Частка держсектору ще дуже велика. Але якщо раніше це був хронічно збитковий сектор, то з 2015 року більшість великих держактивів прибуткові. Так, масштаб збитків того ж Нафтогазу ще вражає, але він не такий, як був за рік до цього (тоді майже 100 млрд грн), а в 2016 роц компанія планує стати взагалі прибутковою. Чому так відбувається з «Нафтогазом» та взагалі з держкомпаніями, де там закопані «зрада», а де «перемога», читайте в нашому матеріалі, присвяченому відповідям на ці питання.

Економічна Правда

Богдан Камінський

Чи змінилося людство за століття? Чи можна з впевненістю вважати, що міжнародні відносини ХХ століття відрізняються від міжнародних відносин ХХІ століття? І чи відрізняється війна кінця минулого століття від війни сьогодення? Все це я постараюся проаналізувати на прикладі книги Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття і дізнатися чи відрізняється ведення міжнародної політики, в тому числі і в питанні війни та миру, тоді і зараз.

Загалом ця книга, «Мир і війна між націями» є одним із найкращих джерел для тих хто цікавиться сутністю конфлікту, а саме війною і миром, що спричиняє війни і як вони відбуваються, а також і міжнародними відносинами загалом і тому стверджувати що якийсь певний розділ мені сподобався більше я не можу, адже в кожній частині книги я знаходив щось для себе цікаве. Проте, в причину того, що книга була написана більше 50 років тому, багато чого в ній не відповідає веденню як і війни так і міжнародних відносин, і тому я хочу розповісти про те, що на мою думку, в цій книзі найкраще відображає міжнародні конфлікти і питання війни та миру саме сьогодення.

І так, в першій частині «Поняття і системи» досить цікавим для мене виявився перший і другий розділ, тому що саме в ньому досить ґрунтовно розповідається як відбувається ведення міжнародних відносин між країнами. І хоч людство не стоїть на місці і з кожним днем розвивається ведення міжнародних відносин відбувається майже так само, як і 40 і 50 років тому, а саме, на трьох «китах» дипломатії: силі, могутності та владі. Саме ці елементи як і в минулому столітті так і зараз країни використовують для ведення своїх міжнародних відносин і напевне будуть слугуватися ними ще не одне століття.

Друга частина книги «Детермінанти і регулярності», на мою думку найбільш вдало описує причини виникнення конфліктів, і майже в кожному розділі частини можна навести приклади з сьогодення. Так, наприклад сьомий розділ «Про простір» досить добре описує як відбувається співіснування країн між собою. Простір розглядається як середовище, театр та ставка зовнішньої політики. Середовищем вважається територія на якій знаходяться всі держави світу, і кожна територія з яких вважається непорушною. Проте коли інша держава в силу тих чи різних обставин, чи то кліматичних змін на планеті, які вже зараз впливають на людство, чи із за певних ідеологічних чи економічних причин перетинає кордон іншої держави, то на зміну середовищу приходить театр, який трактується як претензії однієї держави на території іншої. Яскравим прикладом цього в сьогоденних міжнародних відносинах можна назвати анексію Криму Росією, війну на Донбасі, чи конфлікт в Сирії.

Також є досить цікавим для мене розділ «Про кількість» та «Про ресурси», адже вони найкраще описують причини виникнення конфліктів в сучасному світі. В сучасному світі, населення якого складає 7.3 мільярди і з кожним днем це число збільшується кількість населення відіграє наразі одну з ключових причин виникнення конфліктів і часу до укладання миру. Вже зараз стає помітною міграція населення з таких країн як Китай чи Індія населення яких є найбільшими в світі, чи виникнення різного роду суперечок через певну територію між ними. І в недалекому майбутньому якщо кількість населення буде дедалі більшати, а території у зв’язку з різними обставинами, такими як зміна клімату, чи глобальне потепління, будуть зменшуватись, то нашу планету чекає все більше і більше воєн, і нажаль з залучення великої кількості учасників. Проте, на сьогоднішній день кількість населення також впливає і на ведення конфлікту між державами. Так, в цьому розділі є досить цікава цитата, яка добре описує кількість населення і його вплив на конфлікт, суть якої зводиться до того, що в конфлікті визначальну роль виконує не кількість, а якість. І в цьому можна провести цікаву паралель з Україно-Російським конфліктом, а саме в тому, що Україна, з її невеликим населення по відношенню до східного сусіда, стримає, хоч і з втратою певних територій, ту військову машину яку направляє до нас Росія.

Не менш важливим в сучасних міжнародних конфліктах є питання ресурсів. Сьогодні, в світі де, через 20-30 років країни вичерпають ресурси планети, такі як нафта, газ, корисні копалини, виникає все більше конфліктів саме через ресурси. Яскравим прикладом можна назвати, конфлікт, на щастя поки що лише дипломатичний, між Росією та Канадою за Арктику, де наразі знаходиться великі поклади нафти і газу. І вже зараз помітно як ці країни нарощують там свою військову присутність, щоб в разі необхідності силою відібрати чи захистити там корисні копалини.

В третій частині книги «Планетарна система в термоядерний вік» для мене були цікавими розділи тринадцятий та сімнадцятий. В одному досить цікаво розповідається про те, на чому побудована сучасна політика в світі, а саме на різного роду блоках і союзах. І цікавим тут для мене було питання долі національної територіальної держави, адже з входом певної країни в той чи інший блок чи союз, вона втрачає частку свого суверенітету. В загальному то, я вважаю що, ця часткова втрата суверенітету є кращим варіантом ніж повна втрата в результаті певної агресії з боку сусідніх держав. Адже з входом в блок чи союз держав, таких як НАТО чи ЄС з частковою втратою суверенітету, яка по великій мірі не впливає на дієздатність держави, країна отримує в рази кращий захист своєї території, ніж якби вона залишалась самостійною. І саме це добре описується в сімнадцятому розділі, а саме про країни які в міру різних обставин вибрали позицію нейтралітету і як це вплинуло на їхнє життя. Яскравим прикладом такої країни, нажаль є Україна, яка за час своєї незалежності сповідувала багатовекторний шлях розвитку і не приєднання до жодного військового блоку, що в результаті призвело до того що ми всі і так добре бачимо і відчуваємо!

Четверта частина книги «Суперечності дипломатико-стратегічної діяльності» загалом досить цікаво описуються методи за допомогою яких відбувається стримування агресора, а в разі виникнення конфлікту, знаходження шляхів вирішення конфлікту і якими методами агресора змушують до миру. Так, в двадцятом і двадцять першому розділах розповідається про найкращий, на мою думку, спосіб стримування агресора і недопущення конфлікту, а саме наявність зброї масового стримування\знищення. І тут же, яскравим прикладом цього є все Україна, яка на час проголошення незалежності мала 3 в світі запас ядерної зброї. І якби нас не роззброїли за Будапештським меморандумом, то я вважаю, що та ситуація яка на сьогодні є в нашій країні була б зовсім іншою. Так, можна довго дискутувати на тему, що нам би просто не дали б мати ядерну зброю чи те, що ми б не змогли тримати економічно весь тогочасний ядерний потенціал країни, але факт залишається фактом, мали б ми така такий важіль стримування, то б до нашої країни відносилися б зовсім інакше.

Український ПолітикБогдан Каминский

Изменилось ли человечество за столетие? Можно ли с уверенностью считать, что международные отношения ХХ века отличаются от международных отношений XXI века? И отличается ли война конца прошлого века от войны сегодня? Все это я постараюсь проанализировать на примере книги Арона Реймона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века, и узнать отличается ведения международной политики, в том числе и в вопросе войны и мира, тогда и сейчас.

В целом эта книга, «Мир и война между нациями» является одним из лучших источников для тех кто интересуется сущностью конфликта, а именно войной и миром, что вызывает войны и как они происходят, а также и международными отношениями в целом и поэтому утверждать что какой-либо определенный раздел мне понравился больше я не могу, ведь в каждой части книги я находил что-то для себя интересное. Однако, в причину того, что книга была написана более 50 лет назад, многое в ней не соответствует сегодняшнему ведению как и войны так и международных отношений, и поэтому я хочу рассказать о том, что по моему мнению, в этой книге лучше всего отражает международные конфликты и вопросы войны и мира сегодня.

И так, в первой части «Понятие и система» достаточно интересным для меня оказался первый и второй раздел, так как именно в нем достаточно основательно рассказывается как происходит ведения международных отношений между странами. И хотя человечество не стоит на месте и с каждым днем развивается, ведения международных отношений происходит почти так же, как и 40 и 50 лет назад, а именно, на трех «китах» дипломатии: силе, мощи и власти. Именно эти элементы как и в прошлом веке так и сейчас страны используют для ведения своих международных отношений и наверняка будут слугуватися ними еще не одно столетие.

Вторая часть книги «Детерминанты и регулярности», по моему мнению наиболее удачно описывает причины возникновения конфликтов, и почти в каждом разделе части можно привести примеры из настоящего. Так, например седьмой раздел «О пространстве» достаточно хорошо описывает как происходит сосуществования стран между собой. Пространство рассматривается как среда, театр и ставка внешней политики. Средой считается территория на которой находятся все государства мира, и каждая территория из которых считается незыблемой. Однако когда другое государство в силу тех или различных обстоятельств, то климатических изменений на планете, которые уже сейчас влияют на человечество, или из за определенных идеологических или экономических причин пересекает границу другого государства, то на смену среде приходит театр, трактуется как претензии одной государства на территории другого. Ярким примером этого в сегодняшних международных отношениях можно назвать аннексию Крыма Россией, войну на Донбассе, или конфликт в Сирии.

Также достаточно интересным для меня был раздел «О количестве» и «О ресурсы», ведь они лучше всего описывают причины возникновения конфликтов в современном мире. В современном мире, население которого составляет 7.3 миллиарда и с каждым днем это число увеличивается количество населения играет сейчас одну из ключевых причин возникновения конфликтов и времени до заключения мира. Уже сейчас становится заметной миграция населения из таких стран как Китай или Индия населения которых являются крупнейшими в мире, или возникновения разного рода споров через определенную территорию между ними. И в скором будущем если население будет все увеличиваться, а территории в связи с различными обстоятельствами, такими как изменение климата, или глобальное потепление, будут уменьшаться, то нашу планету ждет все больше и больше войн, и, к сожалению с привлечением большого количества участников. Однако, на сегодняшний день численность населения также влияет и на ведение конфликта между государствами. Так, в этом разделе есть довольно интересная цитата, которая хорошо описывает население и его влияние на конфликт, суть которой сводится к тому, что в конфликте определяющую роль играет не количество, а качество. И в этом можно провести интересную параллель с Украиной-Российского конфликта, а именно в том, что Украина, с ее небольшим населения по отношению к восточному соседу, сдержит, хотя и с потерей определенных территорий, то военную машину которую направляет к нам Россия.

Не менее важным в современных международных конфликтах вопрос ресурсов. Сегодня, в мире, где, через 20-30 лет страны исчерпают ресурсы планеты, такие как нефть, газ, полезные ископаемые, возникает все больше конфликтов именно из-за ресурсов. Ярким примером можно назвать, конфликт, к счастью пока только дипломатический, между Россией и Канадой за Арктику, где сейчас находится большие залежи нефти и газа. И уже сейчас заметно как эти страны наращивают там свое военное присутствие, чтобы в случае необходимости силой отобрать или защитить там полезные ископаемые.
В третьей части книги «Планетарная система в термоядерный век» для меня были интересными разделы тринадцатый и семнадцатый. В одном довольно интересно рассказывается о том, на чем построена современная политика в мире, а именно на разного рода блоках и союзах. И интересным здесь для меня был вопрос судьбы национальной территориальной государства, ведь с входом определенной страны в тот или иной блок или союз, она теряет часть своего суверенитета. В общем то, я считаю, что эта частичная потеря суверенитета является лучшим вариантом чем полная потеря в результате определенной агрессии со стороны соседних государств. Ведь с входом в блок или союз государств, таких как НАТО или ЕС с частичной потерей суверенитета, которая по большой степени не влияет на дееспособность государства, страна получает в разы лучшую защиту своей территории, чем если бы она оставалась самостоятельной. И именно это хорошо описывается в семнадцатом разделе, а именно о странах которые по мере различных обстоятельств выбрали позицию нейтралитета и как это повлияло на их жизнь. Ярким примером такой страны, к сожалению является Украина, которая за время своей независимости исповедовала многовекторный путь развития и не присоединение ни к одному военному блоке, в результате привело к тому мы все и так хорошо видим и чувствуем!

Четвертая часть книги «Противоречия дипломатика-стратегической деятельности» в целом довольно интересно описываются методы с помощью которых происходит сдерживание агрессора, а в случае возникновения конфликта, нахождение путей решения конфликта и какими методами агрессора заставляют мира. Так, в двадцатом и двадцать первом разделах рассказывается о лучшем, на мой взгляд, способ сдерживания агрессора и недопущение конфликта, а именно наличие оружия массового сдерживания\уничтожения. И тут же, ярким примером этого является все Украине, которая на момент провозглашения независимости имела 3 в мире запас ядерного оружия. И если бы нас не разоружили по Будапештскому меморандуму, то я считаю, что та ситуация которая сегодня есть в нашей стране была бы совсем другой. Так, можно долго дискутировать на тему, что нам бы просто не дали бы иметь ядерное оружие или то, что мы не смогли держать экономически весь тогдашний ядерный потенциал страны, но факт остается фактом, должны мы так такой рычаг сдерживания, то бы к нашей страны относились бы совсем иначе.

Украинский Политик

Максим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український ПолітикМаксим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український Політик

Ярослав Олійник

Тривале перебування під владою різних імперій і перш за все Радянського Союзу тягарем лягло на плечі українського народу наклавши відбиток на ціннісні орієнтації українців. Постала проблема самовизначення людей які проживають на території колись однієї із самих могутніх держав Європи, а саме Київської Русі. Звичайно використовувати згадку Київської держави не є наразі доцільно, але все ж, як один із напрямків ідеологічної роботи з населення для звеличення нашої держави розглядати можна. Але насправді, навіщо заглиблюватись так далеко в історію, як можна побачити, що на нашій території ближче до наших часів вже формувалась національна ідея, зокрема це стосується вихідця із «Братства тарасівців» Миколи Міхновського, який сформулював перший концепт української національної ідеї, а саме «Самостійна Соборна Україна, від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких, вільна між вільними, без пана та хама на рідній землі…». Звичайно це дещо утопічно зважаючи на нинішню геополітичну обстановку, але не розвивається той хто не прагне до чогось нездійсненного. Та якщо не заганяти себе в такі глобальні думки, основним на мою думку питанням яке має давати відповідь людям національна ідея, це хто ми є?

Та річ утім, що в нинішніх умовах постало багато перепон для цього самовизначення:
— Перш за все безхарактерність більшості мас української держави
— Критично високий рівень маргіналів та люмпенів, що своєю девіантною поведінкою та пристосовницьким стилем життя тягнуть Україну на дно.
— Високий рівень відсторонення від контролю над діяльністю влади, мовляв ми вас вибрали, то давайте робіть щось для нас. Насправді це абсурдне і казуїстичне сприйняття дійсності, що таким чином робить маси більш керованими.
— Зниження рівня трансцендентного сприйняття світу, іншими словами втрата духовності, тих християнських цінностей, з якими пов’язаний український народ
— Як наслідок вищесказаного, високий рівень корумпованості на всіх рівнях, та політичний абсентеїзм більшості населення та проблема самовизначення

Тому основним напрямком ідеї українців на мою думку має бути самоідентифікація себе як українського народу від гаслом «Ми українці і наша держава Україна».

Під цим гаслом я розумію визначення себе як українця, без абсурдних поділів на україномовних та «рускоязичних», а саме як представника нації. Під українцем я розумію особу що діє в інтересах української держави, цінністю якого є розвиток України, адже це те ж саме, що сім’я, просто на більш глобальнішому рівні. Такі люди є в Україні, тому перш за все за такими людьми потрібно тягнутися і змінювати себе, лише так ми позбавимся політичної безхарактерності і низького рівня політичної волі. Українцям нарешті потрібно зрозуміти, що носієм влади є народ, і перестати бути об’єктом владних маніпуляцій. Розуміння цього прийде тільки після об’єднання, адже в єдності сила і влада.

«Дорога до Бога лежить через Батьківщину» (Ю.Васьян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Саме низький рівень духовності пересічного українця є одним із ключових причин його низького рівня освіти. Віра дає певні цінності і стимул за них боротись. Людина що готова за щось боротись перш за все себе розвиває, як в плані громадянської освіти, що дає розуміння відстоювати своє, так і в плані політичної освіти, що поступово випливає з попереднього.

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти України. Доки український народ не побудує свою конкурентноздатну національну державу, доти ми не будим самостійним. Нинішній Україні на мою думку потрібен широкий вплив націоналізму, адже саме ця течія найбільше звеличує наш народ та нашу державу. Усі європейські держави вже давно пройшли етап розвитку держави-нації, ми нажаль через історичні обставини цього не мали. І замість того щоб гнатися за якимись стандартами, ми маємо пройти цю віху розвитку держави, а лише тоді інтегруватись у більш глобальнішу спільноту, таку як ЄС.

Загалом, що ж таке національна ідея, це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. А в нинішніх умовах головною проблемою є самовизначення української нації.

Поборовши усі ці проблеми, самовизначившись як українці, ми зможе побудувати справжню неподільну державу, без маргіналів і люмпенів, без абсентеїзму та без такого ганебного рівня корупції.

Обов’язком для кожного українця має стати культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави із дієвою системою українського народовладдя.

Дорога поступово закінчується
Наступна наша станція – Україна
Усі ілюзії вже розвінчуються
Дивись нація, яка стала країна
Але яка ж тепер сама нація?!
Відбувається самостійна передислокація
Селян у міста – урбанізація
Мусульман до нас поступова еміграція
Собою не правим і хочем добре жити
Для того потрібно з головою дружити
Не пускати до влади євреїв, москалів
Склалось відчуття, що світ подурів
Загальне беззаконня, немає цензури
При владі не політики, а карикатури
До чого привела ваша демократія
Що в нас на країні чужоземна етнократія
А що ж ви хотіли, маючи стільки шансів
Зробити з бандитів всенародних вигнанців
Та ви поступились, переміг колективізм
У ваших серцях не жив націоналізм.
То що ж нам тепер залишається
Бути в залежності, чи самим процвітати
Нехай усі далі брехати стараються
Та як жити, лиш нам вибирати!
Але для того щоб забратись на вершину
Для того щоб мати нову надію
Нам доведеться спалити ще не одну шину
І здійснити не одну мрію

Український ПолітикАлександр Олийнык

Тривале перебування під владою різних імперій і перш за все Радянського Союзу тягарем лягло на плечі українського народу наклавши відбиток на ціннісні орієнтації українців. Постала проблема самовизначення людей які проживають на території колись однієї із самих могутніх держав Європи, а саме Київської Русі. Звичайно використовувати згадку Київської держави не є наразі доцільно, але все ж, як один із напрямків ідеологічної роботи з населення для звеличення нашої держави розглядати можна. Але насправді, навіщо заглиблюватись так далеко в історію, як можна побачити, що на нашій території ближче до наших часів вже формувалась національна ідея, зокрема це стосується вихідця із «Братства тарасівців» Миколи Міхновського, який сформулював перший концепт української національної ідеї, а саме «Самостійна Соборна Україна, від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких, вільна між вільними, без пана та хама на рідній землі…». Звичайно це дещо утопічно зважаючи на нинішню геополітичну обстановку, але не розвивається той хто не прагне до чогось нездійсненного. Та якщо не заганяти себе в такі глобальні думки, основним на мою думку питанням яке має давати відповідь людям національна ідея, це хто ми є?

Та річ утім, що в нинішніх умовах постало багато перепон для цього самовизначення:
— Перш за все безхарактерність більшості мас української держави
— Критично високий рівень маргіналів та люмпенів, що своєю девіантною поведінкою та пристосовницьким стилем життя тягнуть Україну на дно.
— Високий рівень відсторонення від контролю над діяльністю влади, мовляв ми вас вибрали, то давайте робіть щось для нас. Насправді це абсурдне і казуїстичне сприйняття дійсності, що таким чином робить маси більш керованими.
— Зниження рівня трансцендентного сприйняття світу, іншими словами втрата духовності, тих християнських цінностей, з якими пов’язаний український народ
— Як наслідок вищесказаного, високий рівень корумпованості на всіх рівнях, та політичний абсентеїзм більшості населення та проблема самовизначення

Тому основним напрямком ідеї українців на мою думку має бути самоідентифікація себе як українського народу від гаслом «Ми українці і наша держава Україна».

Під цим гаслом я розумію визначення себе як українця, без абсурдних поділів на україномовних та «рускоязичних», а саме як представника нації. Під українцем я розумію особу що діє в інтересах української держави, цінністю якого є розвиток України, адже це те ж саме, що сім’я, просто на більш глобальнішому рівні. Такі люди є в Україні, тому перш за все за такими людьми потрібно тягнутися і змінювати себе, лише так ми позбавимся політичної безхарактерності і низького рівня політичної волі. Українцям нарешті потрібно зрозуміти, що носієм влади є народ, і перестати бути об’єктом владних маніпуляцій. Розуміння цього прийде тільки після об’єднання, адже в єдності сила і влада.

«Дорога до Бога лежить через Батьківщину» (Ю.Васьян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Саме низький рівень духовності пересічного українця є одним із ключових причин його низького рівня освіти. Віра дає певні цінності і стимул за них боротись. Людина що готова за щось боротись перш за все себе розвиває, як в плані громадянської освіти, що дає розуміння відстоювати своє, так і в плані політичної освіти, що поступово випливає з попереднього.

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Тарас Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти України. Доки український народ не побудує свою конкурентноздатну національну державу, доти ми не будим самостійним. Нинішній Україні на мою думку потрібен широкий вплив націоналізму, адже саме ця течія найбільше звеличує наш народ та нашу державу. Усі європейські держави вже давно пройшли етап розвитку держави-нації, ми нажаль через історичні обставини цього не мали. І замість того щоб гнатися за якимись стандартами, ми маємо пройти цю віху розвитку держави, а лише тоді інтегруватись у більш глобальнішу спільноту, таку як ЄС.

Загалом, що ж таке національна ідея, це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. А в нинішніх умовах головною проблемою є самовизначення української нації.

Поборовши усі ці проблеми, самовизначившись як українці, ми зможе побудувати справжню неподільну державу, без маргіналів і люмпенів, без абсентеїзму та без такого ганебного рівня корупції.

Обов’язком для кожного українця має стати культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави із дієвою системою українського народовладдя.

Дорога поступово закінчується
Наступна наша станція – Україна
Усі ілюзії вже розвінчуються
Дивись нація, яка стала країна
Але яка ж тепер сама нація?!
Відбувається самостійна передислокація
Селян у міста – урбанізація
Мусульман до нас поступова еміграція
Собою не правим і хочем добре жити
Для того потрібно з головою дружити
Не пускати до влади євреїв, москалів
Склалось відчуття, що світ подурів
Загальне беззаконня, немає цензури
При владі не політики, а карикатури
До чого привела ваша демократія
Що в нас на країні чужоземна етнократія
А що ж ви хотіли, маючи стільки шансів
Зробити з бандитів всенародних вигнанців
Та ви поступились, переміг колективізм
У ваших серцях не жив націоналізм.
То що ж нам тепер залишається
Бути в залежності, чи самим процвітати
Нехай усі далі брехати стараються
Та як жити, лиш нам вибирати!
Але для того щоб забратись на вершину
Для того щоб мати нову надію
Нам доведеться спалити ще не одну шину
І здійснити не одну мрію.

Украинский Политик

Дмитро Остапчук

Як сприймають Україну в Європі та США? З новин, які описують ситуацію в нашій країні.
Поставивши перед собою завдання дослідити, що і як писали про Україну найбільш впливові й авторитетні західні ЗМІ, ми зіткнулися з важливим питанням.

Хіба більшість людей читають усі ці статті?

Швидше за все, ні, у пам’яті залишається лише невелика частина інформації – заголовки та основні ідеї. Саме ці короткі тексти і формують сприйняття України.

І якщо в одному заголовку журналіст або редактор можуть значно гіперболізувати або перекрутити суть статті, то коли йдеться про тисячі заголовків в десятках найавторитетніших західних ЗМІ, такий масив даних міг би адекватно відображати тенденції щодо конкретної теми.

Перша проблема – де знайти 10 000 заголовків статей про Україну?

Цю інформацію нам надав проект «Око», за що VoxUkraine йому дуже вдячний. «Око» за допомогою автоматизованих інструментів щодня збирає, сортує і обробляє матеріали сотень ЗМІ, в яких згадується Україна.

Такі дані є великою цінністю для науковців, журналістів і всіх, хто має відношення до інформаційної безпеки України.

Аналіз даних дозволяє визначити: в якому контексті ЗМІ говорять про Україну, як змінюється частота і тональність повідомлень, які джерела і канали поширення новин найбільш впливові та ефективні.

Скажемо прямо – неоціненний інструмент в умовах інформаційної війни, в якій опинилася Україна.

За останні 2,5 роки в базі «Око» накопичилося близько мільйона статей вісьмома мовами. Реалістично оцінюючи власні ресурси, ми обмежили вибірку даних такими параметрами:
аналізувалися дані з кінця жовтня 2014 до середини серпня 2016 року;
лише заголовки англійською мовою;
з найавторитетніших і часто цитованих західних медіа;
заголовки, що містять слово «Ukraine» або «Ukrainian».

Газ, війна, аварії, диверсії. Що ще цікавить Захід?

Перший сплеск активності за відстежуваний період припадає на газові переговори восени 2014-го («gas talks») між Україною та Росією («Ukraine-Russia Gas Talks Deadlocked in Brussels» – abcnews.go.com, «Ukraine and Russia Reach Deal on Natural Gas Supplies» – nytimes.com).

Газові дебати між сусідами цікаві західним медіа з тієї причини, що від їхнього результату залежить стабільність постачання російського газу в Європу і вони безпосередньо впливають на макроекономічні показники України: розмір українського боргу і здатність України його обслуговувати (Ukraine sees Russia gas price at $365-378, ready to pay off debts – reuters.com).

Окрім газових переговорів, західні ЗМІ приділяли підвищену увагу переговорам «нормандської четвірки» у Мінську (лютий 2015), загибелі 32 осіб на шахті ім. Засядька (початок березня 2015), внесенню змін до Конституції в частині децентралізації (кінець серпня – початок вересня 2015), «українським диверсантам» в Криму (перша половина серпня 2016).

У ці періоди кількість публікацій за день перевищувала середній показник в 16 публікацій у 3-4 рази.

Інтерес ЗМІ до важливих геополітичних подій або катастроф передбачуваний.

Однак наш аналіз дозволяє подивитися на «образ України в ЗМІ» більш детально. В якому контексті пишуть про Україну і як це роблять найбільші друковані видання, онлайн-ЗМІ та телеканали? Іншими словами, чому у світових ЗМІ «Putin» звучить частіше, ніж «Poroshenko» або «Ukraine president»?
У заголовках західних газет і новинних агенцій, що містять слова «Ukraine» або «Ukrainian», найбільше таких слів, як «fight», «kill», «conflict», «war», «attack», «Russia» і менше «cease-fire» (припинення вогню) та «peace».

Трохи рідше зустрічаються слова «separatist», «soldier», «troop» (військовий загін), «rebel» (повстанець), «Donetsk», «east». Дуже рідко згадується слово «Crimea».

У заголовках телерадіомовної компанії BBC можна частіше зустріти слово «crisis». Це пояснюється тим, що у bbc.com всі новини, що стосуються конфлікту на сході України, а також кримського питання), публікуються під рубрикою «Ukraine crisis».

Наприклад, «Ukraine crisis: Crimea in the dark in Russia power row» або «Ukraine crisis: «Russian soldier’s» lawyer found dead».

Окремо варто розглянути результати Reuters як найбільшого постачальника новин про Україну (судячи з кількості заголовків). 46% заголовків аналізованої вибірки належать reuters.com і його піддоменам (uk.reuters.com, in.reuters.com і т. д.).

Аналогічно західним газетам і мовним компаніям, Reuters активно вживає слова, що описують конфлікт на сході України.

Більше уваги приділяється питанню боргу – у 7% заголовків зустрічається слово «debt» (Reuters – постачальник ділової інформації). Також у заголовку імовірніше зустріти слово «Putin», ніж, наприклад, «Poroshenko» або «Ukraine president».

Проміжний висновок: в заголовках західних медіа слово «Ukraine» або «Ukrainian» найімовірніше зустріти поряд зі словами, що описують конфлікт на сході України («war», «conflict», «attack», etc.), ніж, наприклад, реформи чи боротьбу з корупцією.

Розмови про борги

Заголовки ділових західних ЗМІ (Bloomberg, Financial Times, Wall Street Journal) більше акцентують увагу на тому, як Україна обслуговує свої боргові зобов’язання.

Теми реструктуризації боргу та договору з МВФ присутні в 12% всіх заголовків.

У 2014 і першій половині 2015 року імовірніше було зустріти більш тривожні заголовки: «IMF warns Ukraine bailout at risk of collapse», «Ukraine bonds sink as debts spiral» (обидва – ft.com) або «Ukraine Said to Risk Losing IMF Support for Aid If War Escalates» (bloomberg.com).

У другій половині 2015 і 2016 рівень негативу і тривожності скоротився, а кількість позитивних заголовків дещо збільшилася: «Ukraine Deserves Debt Relief» (wsj.com) або «Ukraine Rating Raised to B — by S&P on Debt Exchange, Reform Plan» (bloomberg.com).

«Debt talks» і «IMF deal» частіше зустрічаються в заголовках, ніж «corruption» і «reform». Можна припустити, що корупція і реформи – це внутрішні проблеми України, які не дуже цікаві західним медіа.

З іншого боку, є гіпотеза, що Україна (держава і громадянське суспільство) робить недостатньо, щоб донести до світу інформацію про нечисленні успіхи та прогрес у реформах.

Слово «reform» вживалося тільки в 1% заголовків.

Більше того, левова частка цього одного відсотка відображає побоювання західних медіа щодо просування реформ. Наприклад, «Ukraine political crisis deepens as another reformer resigns» (ft.com) або «IMF Warns Proposed Legislation in Ukraine Threatens Reforms» (wsj.com).

Про що може сказати аналіз повних текстів статей?

Сьогодні у дослідників, журналістів, «комунікаційників» і просто зацікавлених людей є доступний набір інструментів аналізу текстових даних. Наприклад, компанія IBM Watson пропонує сервіс із лінгвістичного аналізу, який класифікує текстові дані за тональністю. Даний сервіс заснований на алгоритмах машинного навчання та дослідженнях у психолінгвістиці.

Аналіз статей (новин, заміток, колонок) про Україну дасть можливість скласти повну картину того, як наша країна сприймається закордонними ЗМІ і, відповідно, який імідж у неї формується.

Це не лише питання престижу і конкуренції за симпатії потенційних туристів та інвесторів, для України позитивний імідж – важливий елемент в інформаційній війні, яку веде Росія.

Європейська правдаДмитрий Остапчук, VoxUkraine

Как воспринимают Украину в Европе и США? Из новостей, которые описывают ситуацию в нашей стране.

Поставив перед собой задачу исследовать, что и как писали об Украине наиболее влиятельные и авторитетные западные СМИ, мы столкнулись с важным вопросом.

Разве большинство людей читают все эти статьи?

Скорее всего, нет, в памяти остается лишь небольшая часть информации — заголовки и основные идеи. Именно эти короткие тексты и формируют восприятие Украины.

И если в одном заголовке журналист или редактор могут сильно гиперболизировать или перекрутить суть статьи, то если речь идет о тысяче заглавий в десятках наиболее авторитетных западных СМИ, такой массив данных мог бы адекватно отражать тенденции по конкретной теме.

Первая проблема — где найти 10 000 заголовков статей об Украине?

Эту информацию нам предоставил проект «Око», за что VoxUkraine ему очень благодарен. «Око» с помощью автоматизированных инструментов ежедневно собирает, сортирует и обрабатывает материалы сотен СМИ, в которых упоминается Украина.

Такие данные представляют большую ценность для ученых, журналистов и всех, кто имеет отношение к информационной безопасности Украины.

Анализ данных позволяет определить: в каком контексте СМИ говорят об Украине, как меняется частота и тональность сообщений, какие источники и каналы распространение новостей наиболее влиятельны и эффективны.

Говоря прямо — неоценимый инструмент в условиях информационной войны, в которую оказалась втянута Украина.

За последние 2,5 года в базе «Око» накопилось около миллиона статей на 8 языках. Реалистично оценивая собственные ресурсы, мы ограничили выборку данных следующими параметрами:
Анализировались данные с конца октября 2014 до середины августа 2016 года.
Анализировались только заголовки на английском языке;
Из наиболее авторитетных и часто цитируемых западных медиа;
Заголовки, содержащие слово «Ukraine» или «Ukrainian».
Данные можно скачать на data.voxukraine.org.

Газ, война, аварии, диверсии. Что еще интересует Запад?

Первый всплеск активности за отслеживаемый период приходится на газовые переговоры осенью 2014-го («gas talks») между Украиной и Россией («Ukraine-Russia Gas Talks Deadlocked in Brussels» — abcnews.go.com, «Ukraine and Russia Reach Deal on Natural Gas Supplies» — nytimes.com).

Газовые дебаты между соседями интересны западным медиа по той причине, что от их результата зависит стабильность поставок российского газа в Европу и они напрямую влияют на макроэкономические показатели Украины: размер украинского долга и способность Украины его обслуживать (Ukraine sees Russia gas price at $365-378, ready to pay off debts — reuters.com).

Помимо газовых переговоров, западные СМИ уделяли повышенное внимание переговорам «нормандской четверки» в Минске (февраль 2015), гибели 32 человек на шахте им. Засядько (начало марта 2015), внесению изменений в Конституцию в части децентрализации (конец августа – начало сентября 2015), «украинским диверсантам» в Крыму (первая половина августа 2016).

В эти периоды количество публикаций за день превышало средний показатель в 16 публикаций в 3-4 раза.

Интерес СМИ к важным геополитическим событиям или катастрофам предсказуем.

Однако наш анализ позволяет посмотреть на «образ Украины в СМИ» более детально. В каком контексте пишут про Украину и как это делают крупнейшие печатные издания, онлайн-СМИ и телеканалы? Иными словами, почему в мировых СМИ «Putin» звучит чаще, чем «Poroshenko» или «Ukraine president»?

В заголовках западных газет и новостных агентств, содержащих слова «Ukraine» или «Ukrainian», больше всего таких слова, как «fight», «kill», «conflict», «war», «attack», «Russia» и меньше «cease-fire» (прекращение огня) и «peace».

Чуть реже встречаются слова «separatist», «soldier», «troop» (военный отряд), «rebel» (повстанец), «Donetsk», «east». Очень редко упоминается слово «Crimea».

В заголовках вещательной компании BBC можно чаще встретить слово «crisis». Это объясняется тем, что у bbc.com все новости, относящиеся к конфликту на востоке Украины (а также крымскому вопросу), публикуются под рубрикой «Ukraine crisis».

Например, «Ukraine crisis: Crimea in the dark in Russia power row» или «Ukraine crisis: «Russian soldier’s» lawyer found dead».

Отдельно стоит рассмотреть результаты Reuters как крупнейшего поставщика новостей об Украине (судя по количеству заголовков). 46% заголовков анализируемой выборки принадлежат reuters.com и его поддоменам (uk.reuters.com, in.reuters.com и т.д.).

Аналогично западным газетам и вещательным компаниям, Reuters активно употребляет слова, описывающие конфликт на востоке Украины.

Больше внимания уделяется вопросу долга – в 7% заголовков встречается слово «debt» (Reuters — поставщик деловой информации). Также в заголовке вероятнее встретить слово «Putin», чем, например, «Poroshenko» или «Ukraine president».

Промежуточный вывод: в заголовках западных медиа слово «Ukraine» или «Ukrainian» вероятнее встретить рядом со словами, описывающими конфликт на востоке Украины («war», «conflict», «attack», etc.), чем, например, реформы или борьбу с коррупцией.

Разговоры о долгах

Заголовки деловых западных СМИ (Bloomberg, Financial Times, Wall Street Journal) больше акцентируют внимание на том, как Украина обслуживает свои долговые обязательства.

Темы реструктуризации долга и договора с МВФ присутствуют в 12% всех заголовков.

В 2014 и первой половине 2015 года вероятнее было встретить более тревожные заголовки: «IMF warns Ukraine bailout at risk of collapse», «Ukraine bonds sink as debts spiral» (оба ft.com) или «Ukraine Said to Risk Losing IMF Support for Aid If War Escalates» (bloomberg.com).

Во второй половине 2015 и 2016 уровень негатива и тревожности сократился, а количество позитивных заголовков несколько увеличилось: «Ukraine Deserves Debt Relief» (wsj.com) или «Ukraine Rating Raised to B- by S&P on Debt Exchange, Reform Plan» (bloomberg.com).

«Debt talks» и «IMF deal» куда чаще встречаются в заголовках, чем «corruption» и «reform». Можно предположить, что коррупция и реформы – это внутренние проблемы Украины, которые не очень интересны западным медиа.

С другой стороны, есть гипотеза, что Украина (государство и гражданское общество) делает недостаточно, чтобы донести до мира информацию о немногочисленных успехах и прогрессе в реформах.

Слово «reform» употреблялось только в 1% заголовков.

Более того, львиная доля этого одного процента отражает опасения западных медиа относительно продвижения реформ. Например, «Ukraine political crisis deepens as another reformer resigns» (ft.com) или «IMF Warns Proposed Legislation in Ukraine Threatens Reforms» (wsj.com).

О чем может сказать анализ полных текстов статей?

Сегодня у исследователей, журналистов, «коммуникационщиков» и просто интересующихся людей есть доступный набор инструментов по анализу текстовых данных. Например, компания IBM Watson предлагает сервис по лингвистическому анализу, который классифицирует текстовые данные по тональности. Данный сервис основан на алгоритмах машинного обучения и исследованиях в психолингвистике.

Анализ статей (новостей, заметок, колонок) об Украине даст возможность составить полную картину того, как наша страна воспринимается зарубежными СМИ и, соответственно, какой имидж у нее формируется.

Это не только вопрос престижа и конкуренции за симпатии потенциальных туристов и инвесторов, для Украины положительный имидж — важный элемент в информационной войне, которую ведет Россия.

Европейская Правда

Вікторія Гузич

Проблема визначення національної ідеї у вигляді єдиного, спільного прагнення українців була актуальною в усі часи. Протягом останніх століть ця ідея будувалася здебільшого на самоусвідомленні українського народу як окремого (не малороси), самобутнього (власна мова, культура) та з рівними з-поміж сусідів правами на власну державність, а зі здобуттям так омріяної незалежності 25 років назад акценти дещо змістилися.

У ситуації перманентної економічної та політичної кризи українська національна ідея поступово набувала соціального спрямування: бажання мати некорумповану державу, яка забезпечить умови для економічного процвітання і як наслідок достойного життя громадянам.

Зрештою, недолуга внутрішня і зовнішня політика українських еліт призвела до нинішньої ситуації: держава перебуває у стані економічної стагнації, слабка економіка залежна від іноземних фінансових дотацій та інвестицій, доходи населення є найнижчими в Європі, усі ці економічні проблеми проектуються й на інші сфери життя (медицину, освіту і т. д.), до того ж антитерористична операція, що затягнулася уже більше ніж на 2 роки є по суті військовим конфліктом з усіма відповідними наслідками: людські жертви, постійні економічні втрати, руйнування інфраструктури, розкол суспільства, а враховуючи ще й той факт, що країна-агресор значно перевищує своїм потенціалом, українцям це протистояння дається вкрай важко. Саме тому зараз як ніколи є актуальним питання побудови нової національної ідеї, здатної надихнути народ на боротьбу і побудову якісно нової соціальної і державної системи, що зрештою зможе забезпечити омріяне достойне життя кожному громадянинові.

Виходячи з того, що нинішня проблема України є комплексною, очевидно, що й її вирішення не може бути простим. Дієва національна ідея має пропонувати глибинні, а не поверхневі (популістські) рішення, які здатні змінити ситуацію докорінно, але водночас бути достатньо простою для розуміння широкими верствами населення.

Науковцями прийнято класифікувати національні ідеї побудовані на минулому, сьогоденні, чи майбутньому. У нашому випадку, я вважаю, що нова національна ідея має базуватися на майбутньому, як основному рушійному прагненні, проте варто нарешті визначитись і з минулим, дати однозначну оцінку йому, і як наслідок – сьогоденню.

Так, Україна має беззаперечне право на повернення власної історії, частково викраденої та переписаної Росією. Серйозні наукові дослідження здатні розвінчати значну кількість хибних історичних міфів, а також довести умисність російських фальсифікацій. Усе це може лягти в основу єдиної освітньої програми, риторики українців (науковців, політиків, літераторів, публіцистів, зрештою туристів) у світі. Серія якісних науково-популярних телепрограм, вдало знятих і розрекламованих центральними телеканалами, я впевнена, матиме значний не тільки просвітницький, але й ідеологічний ефект серед населення, особливо тієї частини, що піддалася на ворожу пропаганду.

Говорячи про сучасність, то ми маємо зрештою дати однозначну оцінку тому, хто ми є. Українець -це не обов’язково галичанин, чи полтавський любитель галушок у вишиванці, українці різні, але усіх нас об’єднує історія, мова, та самосвідомість. У питанні мови, звичайно варто бути обережними зараз, бо саме це стало слабкою точкою, на котрій почався соціальний розкол декілька років назад. Зрештою бачимо, що зараз українські патріоти можуть розмовляти й російською, адже самосвідомість і самовизначення є важливішим. Та все ж повага до української мови та культури має стати наріжним каменем у питанні національної самосвідомості кожного носія української національної ідеї.

Якщо минуле і теперішнє у скорочено описаній вище інтерпретації послугує фундаментом нової національної ідеї, то її найважливіша, так би мовити, явна складова – формулювання спільних прагнень і цілей на майбутнє, як на мене, має бути максимально простим і універсальним. Що об’єднає Закарпаття і Донбас, Слобожанщину і Крим? Усвідомлення себе як спільності, спільності українців у власній державі, самостійній і незалежній. Адже кожен хоче жити достойно, щоб держава дбала про нього. Нова національна ідея має запропонувати універсальний шлях досягнення цієї мети: будь частиною української спільноти, поважай її, будь чесним, активним, працюй на спільне благо і взамін отримаєш повагу до себе, своєї особистої свободи, підтримку від цієї ж спільноти і, зрештою, достойне життя.

Мені здається, що така загальна формула може охопити усі регіони з їх ментальними особливостями, а також різноманітні меншини. Більше того, не в цьому випадку не варто навіть виносити за дужки політичну еліту, котру, нажаль, завжди доводиться розглядати окремо, бо вона здебільшого вирішує долю усього народу, при цьому маючи абсолютно розбіжні з народом свідомість, культуру та мотиви. Запропонована мною формула стосується і їх, адже вони такі ж члени української спільноти. Інша справа, що суспільство має виробити дієві механізми взаємодії з тими, хто відверто порушуватиме загальноприйняті принципи взаємоіснування.

Український ПолітикВиктория Гузыч

Проблема визначення національної ідеї у вигляді єдиного, спільного прагнення українців була актуальною в усі часи. Протягом останніх століть ця ідея будувалася здебільшого на самоусвідомленні українського народу як окремого (не малороси), самобутнього (власна мова, культура) та з рівними з-поміж сусідів правами на власну державність, а зі здобуттям так омріяної незалежності 25 років назад акценти дещо змістилися.

У ситуації перманентної економічної та політичної кризи українська національна ідея поступово набувала соціального спрямування: бажання мати некорумповану державу, яка забезпечить умови для економічного процвітання і як наслідок достойного життя громадянам.

Зрештою, недолуга внутрішня і зовнішня політика українських еліт призвела до нинішньої ситуації: держава перебуває у стані економічної стагнації, слабка економіка залежна від іноземних фінансових дотацій та інвестицій, доходи населення є найнижчими в Європі, усі ці економічні проблеми проектуються й на інші сфери життя (медицину, освіту і т. д.), до того ж антитерористична операція, що затягнулася уже більше ніж на 2 роки є по суті військовим конфліктом з усіма відповідними наслідками: людські жертви, постійні економічні втрати, руйнування інфраструктури, розкол суспільства, а враховуючи ще й той факт, що країна-агресор значно перевищує своїм потенціалом, українцям це протистояння дається вкрай важко. Саме тому зараз як ніколи є актуальним питання побудови нової національної ідеї, здатної надихнути народ на боротьбу і побудову якісно нової соціальної і державної системи, що зрештою зможе забезпечити омріяне достойне життя кожному громадянинові.

Виходячи з того, що нинішня проблема України є комплексною, очевидно, що й її вирішення не може бути простим. Дієва національна ідея має пропонувати глибинні, а не поверхневі (популістські) рішення, які здатні змінити ситуацію докорінно, але водночас бути достатньо простою для розуміння широкими верствами населення.

Науковцями прийнято класифікувати національні ідеї побудовані на минулому, сьогоденні, чи майбутньому. У нашому випадку, я вважаю, що нова національна ідея має базуватися на майбутньому, як основному рушійному прагненні, проте варто нарешті визначитись і з минулим, дати однозначну оцінку йому, і як наслідок – сьогоденню.

Так, Україна має беззаперечне право на повернення власної історії, частково викраденої та переписаної Росією. Серйозні наукові дослідження здатні розвінчати значну кількість хибних історичних міфів, а також довести умисність російських фальсифікацій. Усе це може лягти в основу єдиної освітньої програми, риторики українців (науковців, політиків, літераторів, публіцистів, зрештою туристів) у світі. Серія якісних науково-популярних телепрограм, вдало знятих і розрекламованих центральними телеканалами, я впевнена, матиме значний не тільки просвітницький, але й ідеологічний ефект серед населення, особливо тієї частини, що піддалася на ворожу пропаганду.

Говорячи про сучасність, то ми маємо зрештою дати однозначну оцінку тому, хто ми є. Українець -це не обов’язково галичанин, чи полтавський любитель галушок у вишиванці, українці різні, але усіх нас об’єднує історія, мова, та самосвідомість. У питанні мови, звичайно варто бути обережними зараз, бо саме це стало слабкою точкою, на котрій почався соціальний розкол декілька років назад. Зрештою бачимо, що зараз українські патріоти можуть розмовляти й російською, адже самосвідомість і самовизначення є важливішим. Та все ж повага до української мови та культури має стати наріжним каменем у питанні національної самосвідомості кожного носія української національної ідеї.

Якщо минуле і теперішнє у скорочено описаній вище інтерпретації послугує фундаментом нової національної ідеї, то її найважливіша, так би мовити, явна складова – формулювання спільних прагнень і цілей на майбутнє, як на мене, має бути максимально простим і універсальним. Що об’єднає Закарпаття і Донбас, Слобожанщину і Крим? Усвідомлення себе як спільності, спільності українців у власній державі, самостійній і незалежній. Адже кожен хоче жити достойно, щоб держава дбала про нього. Нова національна ідея має запропонувати універсальний шлях досягнення цієї мети: будь частиною української спільноти, поважай її, будь чесним, активним, працюй на спільне благо і взамін отримаєш повагу до себе, своєї особистої свободи, підтримку від цієї ж спільноти і, зрештою, достойне життя.

Мені здається, що така загальна формула може охопити усі регіони з їх ментальними особливостями, а також різноманітні меншини. Більше того, не в цьому випадку не варто навіть виносити за дужки політичну еліту, котру, нажаль, завжди доводиться розглядати окремо, бо вона здебільшого вирішує долю усього народу, при цьому маючи абсолютно розбіжні з народом свідомість, культуру та мотиви. Запропонована мною формула стосується і їх, адже вони такі ж члени української спільноти. Інша справа, що суспільство має виробити дієві механізми взаємодії з тими, хто відверто порушуватиме загальноприйняті принципи взаємоіснування.

Украинский Политик

Павло Мельник

«Українці – єднаймося!»

Загально відомо, що точного визначення терміну національна ідея поки що немає, як і у світі так і в Україні.

Але з усіх понять, тлумачень, трактувань найчастіше можна почути, що національна ідея – це концентрований вираз національних інтересів та почуттів, форма духовного самоусвідомлення, показник того, як народ усвідомлює себе, свою роль і місце у світі. Як на мене яке б не було визначення цього феномену суть одна, в першу чергу, консолідація нації для певних здобутків. Головне завдання національної ідеї є здобуття народом, нацією своєї власної держави.

В Україні, після здобуття незалежності, національна ідея перейшла в нову фазу консолідації нації. Все ж таки завдання змінилося, потрібно вже не здобувати, а будувати, розвивати, досягати нової мети, як незалежна держава. Саме українська національна ідея має бути невід’ємним чинником побудови громадянського суспільства. Але українському суспільству, державі необхідно, передусім сформувати саму національну ідею. На мою думку вона має увібрати:
1. Ідею інтеграції ( тобто поступове об’єднання жителів Сходу та Заходу)
2. Ідею побудови демократичної, правової, соціальної держави, де б права людини були на першому місці
3. Ідею державності (власно владності, соборності, сувернітету)

Взагалі треба розуміти, що національні ідеї демократичного, спрямування в історії людства відіграють провідну роль для досягнення гуманної мети. Наприклад ідея «Великого лібералізму» у США, вона набула характеру загальнонаціонального кредо і саме характеризується визнанням не від’ємних прав людини.

Тож як на мене, сучасна українська національна ідея, після її проголошення має увібрати в себе загальновизнані світом гуманістичні, демократичні принципи, забезпечення їх послідовного втілення. Але все ж головною метою має бути об’єднання українського народу та усунення певних розбіжностей між жителями Сходу та Заходу.

Але найбільш трагічним в нашому посткомуністичному суспільстві є те що, водночас із прагненням об’єднати народ та сформувати спільні національні ідеали, зберігається прагнення окремих осіб і груп пересварити українців і ним це вже вдалось, як можна спостерігати, в етнічному, мовному, побутовому, релігійному планах. Ось чому, як на мене, українці повинні усвідомити, що ми не натовп, який змушений жити на певні території, а народ, нація, котра прагне до формування національного ідеалу. Багато хто вважає що в Україні національна ідея слабка, або ж її взагалі не існує. Можливо вони і мають рацію, але давайте подивимось яка держава і її національна ідея була у Німеччині, після поразки у Другій Світовій війні. Ситуація була не із кращих, як і в нас країна поділена, безробіття, бідність, невизначеність у завтрашньому дні. Але за короткий час, засудивши нацизм та фашизм, німецька ідея і суспільство подолало усі повоєнні негаразди і збудувало успішну демократичну країні. І таких прикладів можна навести багато. Можливо і нас чекає таке майбутнє як і Німеччину, але треба розуміти що все залежить тільки від нас, якщо ми усвідомимо, що ми нація, суспільство, консолідуємось, подолаємо всі негаразди з честю, тільки тоді нас чекатиме майбутнє в сильній, успішні, демократичній країні.

Український ПолітикПавел Мельник

«Українці – єднаймося!»

Загально відомо, що точного визначення терміну національна ідея поки що немає, як і у світі так і в Україні.

Але з усіх понять, тлумачень, трактувань найчастіше можна почути, що національна ідея – це концентрований вираз національних інтересів та почуттів, форма духовного самоусвідомлення, показник того, як народ усвідомлює себе, свою роль і місце у світі. Як на мене яке б не було визначення цього феномену суть одна, в першу чергу, консолідація нації для певних здобутків. Головне завдання національної ідеї є здобуття народом, нацією своєї власної держави.

В Україні, після здобуття незалежності, національна ідея перейшла в нову фазу консолідації нації. Все ж таки завдання змінилося, потрібно вже не здобувати, а будувати, розвивати, досягати нової мети, як незалежна держава. Саме українська національна ідея має бути невід’ємним чинником побудови громадянського суспільства. Але українському суспільству, державі необхідно, передусім сформувати саму національну ідею. На мою думку вона має увібрати:
1. Ідею інтеграції ( тобто поступове об’єднання жителів Сходу та Заходу)
2. Ідею побудови демократичної, правової, соціальної держави, де б права людини були на першому місці
3. Ідею державності (власно владності, соборності, сувернітету)

Взагалі треба розуміти, що національні ідеї демократичного, спрямування в історії людства відіграють провідну роль для досягнення гуманної мети. Наприклад ідея «Великого лібералізму» у США, вона набула характеру загальнонаціонального кредо і саме характеризується визнанням не від’ємних прав людини.

Тож як на мене, сучасна українська національна ідея, після її проголошення має увібрати в себе загальновизнані світом гуманістичні, демократичні принципи, забезпечення їх послідовного втілення. Але все ж головною метою має бути об’єднання українського народу та усунення певних розбіжностей між жителями Сходу та Заходу.

Але найбільш трагічним в нашому посткомуністичному суспільстві є те що, водночас із прагненням об’єднати народ та сформувати спільні національні ідеали, зберігається прагнення окремих осіб і груп пересварити українців і ним це вже вдалось, як можна спостерігати, в етнічному, мовному, побутовому, релігійному планах. Ось чому, як на мене, українці повинні усвідомити, що ми не натовп, який змушений жити на певні території, а народ, нація, котра прагне до формування національного ідеалу. Багато хто вважає що в Україні національна ідея слабка, або ж її взагалі не існує. Можливо вони і мають рацію, але давайте подивимось яка держава і її національна ідея була у Німеччині, після поразки у Другій Світовій війні. Ситуація була не із кращих, як і в нас країна поділена, безробіття, бідність, невизначеність у завтрашньому дні. Але за короткий час, засудивши нацизм та фашизм, німецька ідея і суспільство подолало усі повоєнні негаразди і збудувало успішну демократичну країні. І таких прикладів можна навести багато. Можливо і нас чекає таке майбутнє як і Німеччину, але треба розуміти що все залежить тільки від нас, якщо ми усвідомимо, що ми нація, суспільство, консолідуємось, подолаємо всі негаразди з честю, тільки тоді нас чекатиме майбутнє в сильній, успішні, демократичній країні.

Украинский Политик