Метка: Україна

Юрій Макаров

Майже три роки тому, у момент переходу від зневіри до нової надії, українці вирішили, що політична нація таки склалася раз і назавжди.

Відтоді ця констатація ввійшла на постійних засадах у виступи публіцистів і промови політиків. Успіху набув парадокс: найбільший внесок у самоусвідомлення українців зробили Янукович і Путін, адже саме в протистоянні узурпатору та агресору остаточно відбулося самовизначення. Тим часом ентузіазм стосовно майбутнього країни знову поступається місцем утомі, а поважні аналітики фіксують поточний момент як точку біфуркації, від якої розвиток подій може з рівною ймовірністю піти за діаметрально протилежними сценаріями.

Кілька років тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані дослідження, яке довгий час велося паралельно з регулярними опитуваннями. Респондентам пропонувалися на вибір анкети двома мовами без особливого акцентування на цьому, і їхній вибір ретельно фіксувався. Виявилося, що співвідношення відповідей українською/російською коливалося в широкому діапазоні від 52% до 57% (на користь української), але, головне, ці коливання збігалися з періодами відносного поступу або, навпаки, занепаду в масштабах країни. Можливо, за останні роки конкретні значення змінилися, але порядок цифр залишився тим самим і, що важливо, збереглася кореляція. З цього можна зробити два висновки: по-перше, мова в наших декораціях чітко використовується як ідентифікатор відносно незалежно від реальної побутової поведінки кожного окремого респондента; по-друге, така волатильність зайвий раз підтверджує знамените визначення Бенедикта Андерсона щодо націй як уявлених спільнот.

Що ж до згаданої точки біфуркації, то вона фіксується на тлі універсальних процесів, які вже встигли дістати умовну назву «консервативна контрреволюція». Ідеться про синхронну відмову значної частини електорату країн «першого» (США, Британія, Франція) та «першого з половиною» (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія) світу від модерністського проекту, який включав у себе такі гасла, як глобалізація економіки, делегування суверенітету наддержавним утворенням, багатокультурність, політкоректність, соціальний захист, охорона довкілля тощо. Не піддаючи сумніву загальний гуманітарний пафос панівного донедавна ліволіберального дискурсу, доводиться констатувати, що дехто сприймає реальні практики впровадження цих цінностей як репресивні, а їхні результати вважає такими, що суперечать інтересам конкретних національних, соціальних, регіональних спільнот, і з цим «деким» доведеться рахуватися.

Тим часом прийшло розуміння ще однієї обставини: natura abhorret vacuum, розмивання національної ідентичності, а саме це вважалося визнаним усесвітнім трендом, призводить до загострення ідентичностей локальних, і така ситуація двосічна. Попри різницю із Західною Європою в рівнях розвитку, щось схоже ми можемо спостерігати й у нас, коли Україна з дещо надмірним ентузіазмом взялася запроваджувати, будьмо зовсім відверті, нав’язану ззовні децентралізацію. Може виявитися, що община внаслідок своєї одвічної патріархальності не є найдосконалішою формою організації людей і архаїчні стосунки всередині архаїчних спільнот на чолі з архаїчного типу лідерами — місцевими баронами — здатні підім’яти під себе інститути громадянського суспільства, особливо коли вони недостатньо сформовані або дисфункціональні.

Якщо вчасно не усвідомити необхідності в сучасних, конкурентоспроможних проектах розвитку націй, що також повною мірою стосується нашої країни, цей порядок денний перехоплять носії націоналізму в його найпримітивнішому домодерному варіанті або інших популістських платформ. Україна парадоксальним чином знову опиняється на вістрі європейських трендів: якщо пощастить, їй вдасться залишитися експериментальним майданчиком для нових соціальних практик, і тоді гасло єдиної політичної нації (зрозуміло, на базі україноцентричного мовно-культурного ядра) дістане друге дихання.

Якщо ж владі всіх рівнів і гілок не вдасться перезавантажити ситуацію й запропонувати суспільству переконливі орієнтири, усе захлинеться в новій хвилі протесту/апатії (можливо, й інспірованій ззовні, але підживленій цілком реальними економічними негараздами та закономірним обуренням, яке викликають жадібність і недалекоглядність еліт). Свідомі пасіонарії, як і раніше, перебуватимуть у меншості й чекатимуть наступної нагоди опинитися в авангарді позитивних перетворень. І вже зовсім не хотілося б, щоб функцію ментального об’єднання України виконала чергова ескалація іноземної агресії.

Який саме сценарій реалізується, наразі сказати важко. На те вона й біфуркація.

Український тижденьЮрій Макаров

Майже три роки тому, у момент переходу від зневіри до нової надії, українці вирішили, що політична нація таки склалася раз і назавжди.
Відтоді ця констатація ввійшла на постійних засадах у виступи публіцистів і промови політиків. Успіху набув парадокс: найбільший внесок у самоусвідомлення українців зробили Янукович і Путін, адже саме в протистоянні узурпатору та агресору остаточно відбулося самовизначення. Тим часом ентузіазм стосовно майбутнього країни знову поступається місцем утомі, а поважні аналітики фіксують поточний момент як точку біфуркації, від якої розвиток подій може з рівною ймовірністю піти за діаметрально протилежними сценаріями.

Кілька років тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані дослідження, яке довгий час велося паралельно з регулярними опитуваннями. Респондентам пропонувалися на вибір анкети двома мовами без особливого акцентування на цьому, і їхній вибір ретельно фіксувався. Виявилося, що співвідношення відповідей українською/російською коливалося в широкому діапазоні від 52% до 57% (на користь української), але, головне, ці коливання збігалися з періодами відносного поступу або, навпаки, занепаду в масштабах країни. Можливо, за останні роки конкретні значення змінилися, але порядок цифр залишився тим самим і, що важливо, збереглася кореляція. З цього можна зробити два висновки: по-перше, мова в наших декораціях чітко використовується як ідентифікатор відносно незалежно від реальної побутової поведінки кожного окремого респондента; по-друге, така волатильність зайвий раз підтверджує знамените визначення Бенедикта Андерсона щодо націй як уявлених спільнот.

Що ж до згаданої точки біфуркації, то вона фіксується на тлі універсальних процесів, які вже встигли дістати умовну назву «консервативна контрреволюція». Ідеться про синхронну відмову значної частини електорату країн «першого» (США, Британія, Франція) та «першого з половиною» (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія) світу від модерністського проекту, який включав у себе такі гасла, як глобалізація економіки, делегування суверенітету наддержавним утворенням, багатокультурність, політкоректність, соціальний захист, охорона довкілля тощо. Не піддаючи сумніву загальний гуманітарний пафос панівного донедавна ліволіберального дискурсу, доводиться констатувати, що дехто сприймає реальні практики впровадження цих цінностей як репресивні, а їхні результати вважає такими, що суперечать інтересам конкретних національних, соціальних, регіональних спільнот, і з цим «деким» доведеться рахуватися.

Тим часом прийшло розуміння ще однієї обставини: natura abhorret vacuum, розмивання національної ідентичності, а саме це вважалося визнаним усесвітнім трендом, призводить до загострення ідентичностей локальних, і така ситуація двосічна. Попри різницю із Західною Європою в рівнях розвитку, щось схоже ми можемо спостерігати й у нас, коли Україна з дещо надмірним ентузіазмом взялася запроваджувати, будьмо зовсім відверті, нав’язану ззовні децентралізацію. Може виявитися, що община внаслідок своєї одвічної патріархальності не є найдосконалішою формою організації людей і архаїчні стосунки всередині архаїчних спільнот на чолі з архаїчного типу лідерами — місцевими баронами — здатні підім’яти під себе інститути громадянського суспільства, особливо коли вони недостатньо сформовані або дисфункціональні.

Якщо вчасно не усвідомити необхідності в сучасних, конкурентоспроможних проектах розвитку націй, що також повною мірою стосується нашої країни, цей порядок денний перехоплять носії націоналізму в його найпримітивнішому домодерному варіанті або інших популістських платформ. Україна парадоксальним чином знову опиняється на вістрі європейських трендів: якщо пощастить, їй вдасться залишитися експериментальним майданчиком для нових соціальних практик, і тоді гасло єдиної політичної нації (зрозуміло, на базі україноцентричного мовно-культурного ядра) дістане друге дихання.

Якщо ж владі всіх рівнів і гілок не вдасться перезавантажити ситуацію й запропонувати суспільству переконливі орієнтири, усе захлинеться в новій хвилі протесту/апатії (можливо, й інспірованій ззовні, але підживленій цілком реальними економічними негараздами та закономірним обуренням, яке викликають жадібність і недалекоглядність еліт). Свідомі пасіонарії, як і раніше, перебуватимуть у меншості й чекатимуть наступної нагоди опинитися в авангарді позитивних перетворень. І вже зовсім не хотілося б, щоб функцію ментального об’єднання України виконала чергова ескалація іноземної агресії.

Який саме сценарій реалізується, наразі сказати важко. На те вона й біфуркація.

Український тиждень

Сергей Дацюк

Для кризового світу в 2017-му році уявлень про «чорних» чи навіть «сірих» «лебедів» недостатньо. На той випадок, коли в світі будуть не тільки кризові явища, але і діятимуть проривні суб’єкти, потрібні інші уявлення.

«Лебеді» та «дракони»: «чорні» та «сірі», «нереальні» та «примарні»

Концепція «чорних лебедів» набула популярності завдяки книзі Нассіма Талеба «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного». Сформульована в цій книжці теорія говорить про особливі в історії-футурології людства події, які: 1) є несподіваними (для експертів); 2) продукують значні наслідки; 3) після настання, в ретроспективі, мають раціоналістичне пояснення, як нібито очікувані.

В процесі критичного аналізу концепції Талеба в червні 2016-го року мною було зроблене розрізнення уявлень про «чорних лебедів» і «нереальних драконів». «Нереальні дракони» це події, які: 1) не тільки несподівані, але і незрозумілі (для експертів); 2) є масштабними і охоплюють весь світ; 3) непояснювані в реальності виникнення, бо формують принципово нову реальність.

В контексті спрощених уявлень Талеба про «чорних лебедів» аналітики фінансової компанії Nomura виділили так званих «сірих лебедів», яких на їх думку на відміну від «чорних лебедів», передбачити можливо. Скорочений виклад їх передбачень можна було прочитати в «Українські правді» («Економічна правда»). Більш широкий виклад є англійською — «Nomura: Beware these grey swan risks for 2017». Водночас можна побачити, що в українському переклад геть змінено черговість важливості «сірих лебедів» з точки зору України — світ бачить пріоритети геть інакше, ніж українці.

В контексті зробленого мною розрізнення «чорних лебедів» та «нереальних драконів» я так само спробував виділити уявлення про «примарних драконів» як конструктивно модельовані сценарні інакшості, що виникають завдяки проривним (інтелектуальним, рефлексивним, талановитим, винахідливим, енергійним) суб’єктам.

«Примарні дракони» не є власне елементами прогнозу для експертів, це елементи суб’єктивних можливостей для тих, хто приймає рішення, а ними можуть бути не тільки наявні представники світових еліт чи правлячих класів світу, але і представники контреліт чи майбутніх правлячих класів світу.

Отже «примарні дракони» це суб’єктивована структура іншування. Інакше кажучи, через «примарних драконів» іншування отримує аналітичні можливості для конструктивного моделювання несподіваних і незрозумілих масштабних змін.

Щоб потім не було непорозуміння, скажу ще раз — «примарні дракони» це не прогноз, це ті моделі, через які талановиті та енергійні люди можуть змінювати світ.

Уявлення про «примарних драконів» пов’язане з уявленням про «сірих лебедів», але цей зв’язок не змістовний, а позиційний і тунельний. Тобто найбільша можливість для «примарних драконів» з’явитися знаходиться саме там, де виникають «сірі лебеді».

Кризознавство виходить з того, що «чорні лебеді» з’являються в ситуації кризи — усвідомлюваної чи навіть неусвідомлюваної. Тобто проблеми це нові можливості, бо там, де є проблеми і з’являються саме точки росту. Для вирішення проблем здебільшого вистачає суспільного розуму, в тому числі розуму експертів, політиків, бізнесменів, які пропонують суспільству ті чи інші рішення.

Але прориви під час криз стаються лише тоді, коли створюються масштабні інновації. Такі інновації спроможний створити особливий проривний суб’єкт — інтелектуальний, рефлексивний, талановитий, винахідливий, енергійний. Такі суб’єкти з’являються не завжди і не всюди, бо це потребує не тільки власних зусиль цих суб’єктів, але і системної громадської підтримки їх зусиль.

Якщо проривний суб’єкт не втручається в ситуацію, то криза буває вирішується за рахунок «чорних лебедів». Коли ж проривний суб’єкт втручається в ситуацію, то з’являється «нереальний дракон», який швидко з’їдає усіх «чорних лебедів» і творить свою нову реальність.

«Сірі лебеді» годуються недоліками та проблемами, а «примарні дракони» годуються великими протиріччями та «чорними лебедями», що починають виникати на тлі цих протиріч.

Відтак «примарних драконів» можна назвати можливостями проривного суб’єкта в кризових ситуаціях, які для широкого загалу і навіть для більшості експертів (політичних чи економічних) виглядають неможливими.

Отже, виходячи з такого уявлення, я трохи скористаюся аналітичним доробком експертів фінансової компанії Nomura і побудую свої власні конструктивні моделі як уявлення про «примарних драконів» для 2017-го року. Причому якщо згадувані експерти зосереджувалися на економічних несподіванках, то я зосереджуся на можливих соціальних інноваціях, які запускають процес іншування на рівні реальності для всього світу.

10 «примарних драконів» я не знайшов, бо проривні суб’єкти надто дорога в цивілізаційному плані річ, щоб їх було так багато. Відтак я виділив 5 потенційних місць світу, де може відбутися той чи інший світовий прорив.

5 «примарних драконів» 2017-го року

Перше питання — яка країна принесе світові найбільш радикальне інакше: США чи Росія, тобто що поставити на перше місце: «примарних драконів» США чи «примарних драконів» Росії.

Я би зробив ставку на Росію. І зовсім не тому, що її вплив на світ в останні роки був набагато більший, ніж вплив США. А, перш за все, тому, що протиріччя в Росії просто гігантські, на порядки більші, ніж в США. Такі протиріччя можуть бути вирішені через дуже радикальні інновації.

1-ий «примарний дракон» — Росія обиратиме тип війни для світу.

Вибір типу війни зараз відбувається повсюдно. Вибір між Клінтон та Трампом це був вибір між світовою війною та внутрішньою громадянською війною для США. Так само як вибір між Росією та Україною для Європи досі не зроблений, бо це теж вибір між громадянськими війнами в європейських країнах (вибір на користь Росії) та війною світовою, в яку потрапляє Європа (вибір на користь України).

І хоча американські та європейські еліти поступово схиляються до вибору на користь громадянських війн — США обрали Трампа, а Європа змушена буде обрати Росію — справжній вибір робитиме Росія.

Символізм 2017-го року для Росії дуже значимий (100 років від революції 1917-го), як був значимий символізм 2014-го року (рік вступу Росії у світову гібридну війну через сто років після початку Першої світової війни в 1914-му).

Саме тому вибір Росії між світовою війною і внутрішньою громадянською війною це надзвичайно важливий вибір для всього світу.

Є велика імовірність, що Росія та США зроблять цей вибір разом, тобто є велика імовірність що американський та російський президенти домовляться про те що вони вибирають: світову війну чи внутрішні громадянські війни всередині своїх країн.

Але вибір Росії тут буде принциповим. Бо якщо США впевнено зробили вибір на користь власної внутрішньої громадянської війни, то Росія все ще не зробила цей вибір. І вибір Росії буде також значимим і для США, бо якщо Росія обере світову війну, то США змушені будуть воювати, відтак суспільство об’єднається і надовго забуде про внутрішні протиріччя.

2-ий «примарний дракон» — США започатковуватимуть нову технологічну реальність для світу.

Останні роки США готувалися до технологічного прориву (космічні технології, нові джерела енергії, штучний інтелект та робототехніка, 3d-принтинг, біотехнології (включаючи генні), нанотехнології та інформаційно-комунікаційні технології і т.д.).

Проблемою є — чи встигнуть США здійснити цей технологічний прорив, допоки не розпочнеться війна, яка відстрочить технологічний прорив.

Технологічний прорив США однозначно переводить їх лідерство на інший рівень і нівелює безпосередню світову загрозу Росії.

Тобто 2-й «примарний дракон» це світове змагання масштабних інновацій з війною, змагання інтелектуалів та творчих людей з політиками та військовими.

Саме соціальна слабкість інтелектуальних та технологічних трендів в порівнянні з політикою та війною не дозволяє поставити це іншування на перше місце.

Водночас дуже хочеться сподіватися, що 2-й «примарний дракон» вийде на перше місце в 2017-му році.

3-ій «примарний дракон» — Китай може стати локомотивом індустріального світу і втягне його в постіндустріальний світ.

Останні десятиліття Китай все зробив для того, аби стати лідером в індустріальному світі. Біда для Китаю в тому, що за цей час світ уже змінився і лідерство в ньому перейшло до постіндустріальних країн.

Отже «примарний дракон» Китаю це здатність в індустріально розвиненому суспільстві відмовитися від авторитарного контролю, дати свободу інтелектуалам, підтримати їх інновації соціально, щоб перейти до постіндустріального суспільства.

Відтак Китай в 2017-ому році не просто драматично обиратиме своє місце в новому розмежуванні світу на індустріальні та постіндустріальні країни, він показуватиме приклад для решти індустріально орієнтованих країн — як використати (чи не використати) досягнення в індустріальній фазі розвитку для переходу в постіндустріальну фазу не тільки в технологічних аспектах, а, перш за все, в аспектах соціальних.

Проблема комуністичної ідеології Китаю та досі правлячої комуністичної партії навіть не в тоталітарному характері цієї ідеології, а в тому, що вся вона побудована на узагальненнях індустріальної фази розвитку людства.

Зміна ідеології для соціального розвитку Китаю абсолютно необхідна. Відтак це означатиме також і зміну політичної структури держави. А це в свою чергу неминуче веде до великих конфліктів, які можуть обернутися громадянською війною.

Китай опиниться в тій же ситуації, що і Україна, де частина суспільства з мислительними установками та мотиваційними настановами щодо індустріального тренду (Крим та Донбас) протистоятиме частині суспільства з новими постіндустріальними мислительними установками та мотиваційними настановами.

Відтак Китаю дуже потрібен буде досвід України в цьому плані — негативний, перш за все, хоча і з деякими досягненнями і невеликими успіхами.

Інакше в Китаї буде свій відокремлений Крим і свій сепаратистський Донбас.

4-ий «примарний дракон» — Європа може запропонувати нову філософію для світу.

Проблема Європи полягає в тому, що її мислителі вірно відчули і промислили тренд майбутнього в 60-70-ті роки ХХ століття. Європа вирішила об’єднатися, демонструючи світу модель майбутнього об’єднання всього людства.

Але це об’єднання лише на початкових етапах можна було будувати на чисто формальних філософських уявленнях про комунікативізм, толерантність і мультикультуралізм (множинність істини). Запропоновані Хабермасом цінності (секуляризація, примат держави над ринком, солідарність над виробничими досягненнями, скепсис по відношенню до техніки, усвідомлення парадоксів прогресу, відмова від права сили, збереження миру в контексті минулих втрат) зараз не просто гальмують розвиток Європи — вони руйнують Європу.

Сьогодні Європа все більше архаїзується та маргіналізується. Прокрастинація в Європі досягла руйнівних масштабів. Філософські традиції, завдяки яким Європа залишалась лідером впродовж століть, втрачаються.

Змістовна, смислова і перспективна вичерпаність філософії постмодернізму не дозволяє Європі усвідомлювати ані те, що відбувається з нею, ані те, що відбувається зі світом.

Сьогодні Європа опинилася перед необхідністю нового філософського осмислення світових перспектив. Або Європа це зробить, або вона перетвориться на маргінальний регіон світу, який порвуть на шматки США, Росія та ісламський світ.

5-ий «примарний дракон» — Україна може запропонувати соціальні інновації, які змінять світ, де домінують держави та корпорації.

Україна все ще може довести до успіху власну революцію, в якій самодостатні громади дозріють до громадянського перезаснування країни та до інноваційної Конституції.

Це дуже «примарний» з усіх решти «примарних драконів», бо українське суспільство знаходиться в стані зневіри, апатії та депресії, системна корупція торжествує і не дозволяє себе навіть критикувати, не те що боротися проти себе, а потенціал інтелектуальності, рефлексії, талановитості, винахідливості та енергійності залишається в українському суспільстві надто низьким.

Водночас розмір протиріч, відчуття несправедливості і приниження вкупі з традиційним для українців бажанням рівноваги настільки великі, що решта «примарних драконів» просто конають від заздрості до тих умов, в яких може народитися український «примарний дракон».

ХвиляСергей Дацюк

Для кризового світу в 2017-му році уявлень про «чорних» чи навіть «сірих» «лебедів» недостатньо. На той випадок, коли в світі будуть не тільки кризові явища, але і діятимуть проривні суб’єкти, потрібні інші уявлення.

«Лебеді» та «дракони»: «чорні» та «сірі», «нереальні» та «примарні»

Концепція «чорних лебедів» набула популярності завдяки книзі Нассіма Талеба «Чорний лебідь: вплив надто неймовірного». Сформульована в цій книжці теорія говорить про особливі в історії-футурології людства події, які: 1) є несподіваними (для експертів); 2) продукують значні наслідки; 3) після настання, в ретроспективі, мають раціоналістичне пояснення, як нібито очікувані.

В процесі критичного аналізу концепції Талеба в червні 2016-го року мною було зроблене розрізнення уявлень про «чорних лебедів» і «нереальних драконів». «Нереальні дракони» це події, які: 1) не тільки несподівані, але і незрозумілі (для експертів); 2) є масштабними і охоплюють весь світ; 3) непояснювані в реальності виникнення, бо формують принципово нову реальність.

В контексті спрощених уявлень Талеба про «чорних лебедів» аналітики фінансової компанії Nomura виділили так званих «сірих лебедів», яких на їх думку на відміну від «чорних лебедів», передбачити можливо. Скорочений виклад їх передбачень можна було прочитати в «Українські правді» («Економічна правда»). Більш широкий виклад є англійською — «Nomura: Beware these grey swan risks for 2017». Водночас можна побачити, що в українському переклад геть змінено черговість важливості «сірих лебедів» з точки зору України — світ бачить пріоритети геть інакше, ніж українці.

В контексті зробленого мною розрізнення «чорних лебедів» та «нереальних драконів» я так само спробував виділити уявлення про «примарних драконів» як конструктивно модельовані сценарні інакшості, що виникають завдяки проривним (інтелектуальним, рефлексивним, талановитим, винахідливим, енергійним) суб’єктам.

«Примарні дракони» не є власне елементами прогнозу для експертів, це елементи суб’єктивних можливостей для тих, хто приймає рішення, а ними можуть бути не тільки наявні представники світових еліт чи правлячих класів світу, але і представники контреліт чи майбутніх правлячих класів світу.

Отже «примарні дракони» це суб’єктивована структура іншування. Інакше кажучи, через «примарних драконів» іншування отримує аналітичні можливості для конструктивного моделювання несподіваних і незрозумілих масштабних змін.

Щоб потім не було непорозуміння, скажу ще раз — «примарні дракони» це не прогноз, це ті моделі, через які талановиті та енергійні люди можуть змінювати світ.

Уявлення про «примарних драконів» пов’язане з уявленням про «сірих лебедів», але цей зв’язок не змістовний, а позиційний і тунельний. Тобто найбільша можливість для «примарних драконів» з’явитися знаходиться саме там, де виникають «сірі лебеді».

Кризознавство виходить з того, що «чорні лебеді» з’являються в ситуації кризи — усвідомлюваної чи навіть неусвідомлюваної. Тобто проблеми це нові можливості, бо там, де є проблеми і з’являються саме точки росту. Для вирішення проблем здебільшого вистачає суспільного розуму, в тому числі розуму експертів, політиків, бізнесменів, які пропонують суспільству ті чи інші рішення.

Але прориви під час криз стаються лише тоді, коли створюються масштабні інновації. Такі інновації спроможний створити особливий проривний суб’єкт — інтелектуальний, рефлексивний, талановитий, винахідливий, енергійний. Такі суб’єкти з’являються не завжди і не всюди, бо це потребує не тільки власних зусиль цих суб’єктів, але і системної громадської підтримки їх зусиль.

Якщо проривний суб’єкт не втручається в ситуацію, то криза буває вирішується за рахунок «чорних лебедів». Коли ж проривний суб’єкт втручається в ситуацію, то з’являється «нереальний дракон», який швидко з’їдає усіх «чорних лебедів» і творить свою нову реальність.

«Сірі лебеді» годуються недоліками та проблемами, а «примарні дракони» годуються великими протиріччями та «чорними лебедями», що починають виникати на тлі цих протиріч.

Відтак «примарних драконів» можна назвати можливостями проривного суб’єкта в кризових ситуаціях, які для широкого загалу і навіть для більшості експертів (політичних чи економічних) виглядають неможливими.

Отже, виходячи з такого уявлення, я трохи скористаюся аналітичним доробком експертів фінансової компанії Nomura і побудую свої власні конструктивні моделі як уявлення про «примарних драконів» для 2017-го року. Причому якщо згадувані експерти зосереджувалися на економічних несподіванках, то я зосереджуся на можливих соціальних інноваціях, які запускають процес іншування на рівні реальності для всього світу.

10 «примарних драконів» я не знайшов, бо проривні суб’єкти надто дорога в цивілізаційному плані річ, щоб їх було так багато. Відтак я виділив 5 потенційних місць світу, де може відбутися той чи інший світовий прорив.

5 «примарних драконів» 2017-го року

Перше питання — яка країна принесе світові найбільш радикальне інакше: США чи Росія, тобто що поставити на перше місце: «примарних драконів» США чи «примарних драконів» Росії.

Я би зробив ставку на Росію. І зовсім не тому, що її вплив на світ в останні роки був набагато більший, ніж вплив США. А, перш за все, тому, що протиріччя в Росії просто гігантські, на порядки більші, ніж в США. Такі протиріччя можуть бути вирішені через дуже радикальні інновації.

1-ий «примарний дракон» — Росія обиратиме тип війни для світу.

Вибір типу війни зараз відбувається повсюдно. Вибір між Клінтон та Трампом це був вибір між світовою війною та внутрішньою громадянською війною для США. Так само як вибір між Росією та Україною для Європи досі не зроблений, бо це теж вибір між громадянськими війнами в європейських країнах (вибір на користь Росії) та війною світовою, в яку потрапляє Європа (вибір на користь України).

І хоча американські та європейські еліти поступово схиляються до вибору на користь громадянських війн — США обрали Трампа, а Європа змушена буде обрати Росію — справжній вибір робитиме Росія.

Символізм 2017-го року для Росії дуже значимий (100 років від революції 1917-го), як був значимий символізм 2014-го року (рік вступу Росії у світову гібридну війну через сто років після початку Першої світової війни в 1914-му).

Саме тому вибір Росії між світовою війною і внутрішньою громадянською війною це надзвичайно важливий вибір для всього світу.

Є велика імовірність, що Росія та США зроблять цей вибір разом, тобто є велика імовірність що американський та російський президенти домовляться про те що вони вибирають: світову війну чи внутрішні громадянські війни всередині своїх країн.

Але вибір Росії тут буде принциповим. Бо якщо США впевнено зробили вибір на користь власної внутрішньої громадянської війни, то Росія все ще не зробила цей вибір. І вибір Росії буде також значимим і для США, бо якщо Росія обере світову війну, то США змушені будуть воювати, відтак суспільство об’єднається і надовго забуде про внутрішні протиріччя.

2-ий «примарний дракон» — США започатковуватимуть нову технологічну реальність для світу.

Останні роки США готувалися до технологічного прориву (космічні технології, нові джерела енергії, штучний інтелект та робототехніка, 3d-принтинг, біотехнології (включаючи генні), нанотехнології та інформаційно-комунікаційні технології і т.д.).

Проблемою є — чи встигнуть США здійснити цей технологічний прорив, допоки не розпочнеться війна, яка відстрочить технологічний прорив.

Технологічний прорив США однозначно переводить їх лідерство на інший рівень і нівелює безпосередню світову загрозу Росії.

Тобто 2-й «примарний дракон» це світове змагання масштабних інновацій з війною, змагання інтелектуалів та творчих людей з політиками та військовими.

Саме соціальна слабкість інтелектуальних та технологічних трендів в порівнянні з політикою та війною не дозволяє поставити це іншування на перше місце.

Водночас дуже хочеться сподіватися, що 2-й «примарний дракон» вийде на перше місце в 2017-му році.

3-ій «примарний дракон» — Китай може стати локомотивом індустріального світу і втягне його в постіндустріальний світ.

Останні десятиліття Китай все зробив для того, аби стати лідером в індустріальному світі. Біда для Китаю в тому, що за цей час світ уже змінився і лідерство в ньому перейшло до постіндустріальних країн.

Отже «примарний дракон» Китаю це здатність в індустріально розвиненому суспільстві відмовитися від авторитарного контролю, дати свободу інтелектуалам, підтримати їх інновації соціально, щоб перейти до постіндустріального суспільства.

Відтак Китай в 2017-ому році не просто драматично обиратиме своє місце в новому розмежуванні світу на індустріальні та постіндустріальні країни, він показуватиме приклад для решти індустріально орієнтованих країн — як використати (чи не використати) досягнення в індустріальній фазі розвитку для переходу в постіндустріальну фазу не тільки в технологічних аспектах, а, перш за все, в аспектах соціальних.

Проблема комуністичної ідеології Китаю та досі правлячої комуністичної партії навіть не в тоталітарному характері цієї ідеології, а в тому, що вся вона побудована на узагальненнях індустріальної фази розвитку людства.

Зміна ідеології для соціального розвитку Китаю абсолютно необхідна. Відтак це означатиме також і зміну політичної структури держави. А це в свою чергу неминуче веде до великих конфліктів, які можуть обернутися громадянською війною.

Китай опиниться в тій же ситуації, що і Україна, де частина суспільства з мислительними установками та мотиваційними настановами щодо індустріального тренду (Крим та Донбас) протистоятиме частині суспільства з новими постіндустріальними мислительними установками та мотиваційними настановами.

Відтак Китаю дуже потрібен буде досвід України в цьому плані — негативний, перш за все, хоча і з деякими досягненнями і невеликими успіхами.

Інакше в Китаї буде свій відокремлений Крим і свій сепаратистський Донбас.

4-ий «примарний дракон» — Європа може запропонувати нову філософію для світу.

Проблема Європи полягає в тому, що її мислителі вірно відчули і промислили тренд майбутнього в 60-70-ті роки ХХ століття. Європа вирішила об’єднатися, демонструючи світу модель майбутнього об’єднання всього людства.

Але це об’єднання лише на початкових етапах можна було будувати на чисто формальних філософських уявленнях про комунікативізм, толерантність і мультикультуралізм (множинність істини). Запропоновані Хабермасом цінності (секуляризація, примат держави над ринком, солідарність над виробничими досягненнями, скепсис по відношенню до техніки, усвідомлення парадоксів прогресу, відмова від права сили, збереження миру в контексті минулих втрат) зараз не просто гальмують розвиток Європи — вони руйнують Європу.

Сьогодні Європа все більше архаїзується та маргіналізується. Прокрастинація в Європі досягла руйнівних масштабів. Філософські традиції, завдяки яким Європа залишалась лідером впродовж століть, втрачаються.

Змістовна, смислова і перспективна вичерпаність філософії постмодернізму не дозволяє Європі усвідомлювати ані те, що відбувається з нею, ані те, що відбувається зі світом.

Сьогодні Європа опинилася перед необхідністю нового філософського осмислення світових перспектив. Або Європа це зробить, або вона перетвориться на маргінальний регіон світу, який порвуть на шматки США, Росія та ісламський світ.

5-ий «примарний дракон» — Україна може запропонувати соціальні інновації, які змінять світ, де домінують держави та корпорації.

Україна все ще може довести до успіху власну революцію, в якій самодостатні громади дозріють до громадянського перезаснування країни та до інноваційної Конституції.

Це дуже «примарний» з усіх решти «примарних драконів», бо українське суспільство знаходиться в стані зневіри, апатії та депресії, системна корупція торжествує і не дозволяє себе навіть критикувати, не те що боротися проти себе, а потенціал інтелектуальності, рефлексії, талановитості, винахідливості та енергійності залишається в українському суспільстві надто низьким.

Водночас розмір протиріч, відчуття несправедливості і приниження вкупі з традиційним для українців бажанням рівноваги настільки великі, що решта «примарних драконів» просто конають від заздрості до тих умов, в яких може народитися український «примарний дракон».

Хвиля

Аліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український ПолітикАліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український Політик

Максим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український ПолітикМаксим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український Політик

Аліна Козаченко

У наш час ми без кінця чуємо такі слова як: «демократія», «демократичне суспільство»,
«демократичне врядування». Але якщо запитати у нас, що ж таке є демократія, то мало хто зможе дати аргументовану відповідь, тому на мою думку варто в цьому розібратися і з’ясувати поняття та значення демократії та її ролі у житті суспільства.

Спочатку варто заглибитися в історію виникнення терміну демократія. Даний термін, як і більшість політичних термінів прийшов до нас із Стародавньої Греції. Походить термін від двох грецьких слів «демос» і «кратос», що значить «влада народу», «народовладдя». Родоначальником поняття «демократія» виступає Геродот, якого всі знають, як «батька історії». Саме він вперше виділив два ключових принципи афінської демократії, які й досі виступають головними принципами сучасного демократичного суспільства. Цими принципами є: свобода слова та рівність кожного громадянина перед законом. Розмірковували над формами правління і Платон з його учнем Аристотелем. Платон, котрий виділив 5 форм правління, але він критично ставився до демократії, вважаючи її заколотом бідних. Аристотель відніс демократію до неправильних форм правління, говорячи, що це влада натовпу, черні. У добу Середньовіччя мало, що змінилось у розумінні терміну демократія.

А от у Новий час виникає інтерес до демократії. Ведуться суперечки навколо даного терміну, про його позитивну та негативну роль у житті людства. Демократія одержує форму вимоги до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода совісті, свобода торгівлі, участь громадян у державотворчих процесах тощо, адже у цей період у більшості держав панує абсолютизм. Але єдиного розуміння демократії не було. Наприклад, Дж.Мілль, під нею розумів тиранію більшості населення. Президент США А.Лінкольн, який увійшов до історію, що скасував рабство у США, розумів демократію правлінням, що йде від народу, здійсюється ним і заради нього. Але на мою думку найбільш влучно про демократію сказав англійський прем’єр-міністр У.Черчілль: «Демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство не придумало».

Так головними ознаками демократії є:
— визнання народу джерелом влади;
— рівність громадян;
— виборність органів державної влади;
— підпорядкування меншості більшості у прийнятті важливих рішень.

Для мене демократія – це форма правління, яка всім дозволяє обирати, бути рівними перед законом.

У наш час вибори виступають основним інститутом формування демократичної влади та сусільства. Але в Україні більшість громадян скептично ставляться до виборів, вважаючи, їх голос нічого не змінить і голосують, за того, хто на їх точку зору краще виступа по телевізору, або взагалі відмовляються йти на вибори, думаючи, що за них вирішать, або все вирішено. Це на мою думку найгірше, адже їх відмова – це велика послуга для активних виборців. А найгірше те, що є такі громадяни, які вибори розцінюють як спосіб заробітку. Так, у моєму місті був випадок, коли член виборчої дільниці займалася фальсифікацією голосів, і зрозуміло, що не за дарма. А що найгірше, що дана особа працювала на держаній службі і після цього випадку її не було звільнено.

Я вважаю, що кожен голос може стати вирішальним і ми повинні впливати на економічне, соціальне, політичне життя держави шляхом виборів. Ми маємо повне право як обирати, так і бути обраним.

У демократичному суспільстві обов’зково має бути свобода слова, тобто право кожного з нас вільно висловлювати свої думки і не боятися за це. Право на свободу слова прописано у Конституції України, але на жаль всерівно ми стикаємося із її порушенням. Але, на мою думку, варто розуміти, що свобода слова – це не просто говорити, що надумається, а це відстоювати свою думку, висловлювати свої погляди та переконання. Статистика говорить, що за 2014-2015 рр. було зафіксовано 331 випадок порушення свободи слова.

Так, наприклад, був випадок, коли студент із мого міста, який навчався в одному із університетів країни, висловив свою думку про політичну ситуацію в Україні та стан освіти в державі, а за це поплатився тим, що спочатку почалися проблеми з навчанням, незданою сесією та відрахуванням. І як можна даний випадок розцінювати? Відповідь одна свобода слова ніби і є, а насправді немає. Також у моєму місті був випадок, коли журналіст місцевої газети готував матеріал про майнові декларації місцевих депутатів, то його спочатку попередили і перевели вести колонку про «купівлю-продаж», а потім і звільнили взагалі. То це лише журналіст місцевої газети, яка виходить невеликим тиражем, то що говорити про тих, хто працює у пресі, яка виходить мільйонними тиражами по Україні. Із чим вони сткається у своїй роботі? А у моєї знайомої мама працює в галузі освіти, зокрема у школі, то вона говорила, що їм проводили інструктаж про те, про що можна говорити із учнями. Ключовим було не говорити про новини, і навіть, про АТО, а також не бажано піднімати такі теми і між собою. Тож про яку свободу слова ми говоримо, коли всерівно перед тим, як щось сказати думаємо.

Таким чином, для мене демократія – це форма правління, при якій кожен може обирати і бути обраним. Але на жаль, Україна ще далека від демократії, ми не можемо усвідомити, що можемо і повинні впливати на політику, економіку, соціальну сферу. А свобода слова і взагалі ще переслідується. Але я вірю, що, коли кожен почне із себе, почне хоча б спочатку ходити на вибори і голосувати обдумано, то ми зможемо побудувати демократичне суспільство. Адже краще демократії ще нічого не придумано.

Український Політик

Наталія Толочко

Демократія – це механізм управління суспільством, на основі якого єдиним легітимним джерелом влади визнано народ. При цьому механізм демократії регламентується певними нормами: свободою слова, думок та дій.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, демократична система управління державою є двоякою та суперечить сама собі. З одного боку, на конституційному рівні закріплено, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». У цьому контексті влада у відкритій формі сприяє таким ознакам демократії, як: народовладдя; громадянський консенсус, тобто прийняття рішення на основі голосів більшої частини громадян; дотримання та охорона прав громадян; поділ влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову; принцип рівності та свободи громадян; плюралізм думок, переконань та поглядів; мажоритарна та пропорційна система виборів; політичне суперництво та офіційне визнання опозиції до влади.

З іншого боку, українська влада у завуальованій формі намагається обмежити права громадян конституційними рамками та всіма відомими способами впроваджує у життя нові законопроекти не легітимним шляхом. Зважаючи на спроби узурпації влади Януковичем, а також маніпуляції суспільством та задіяння адмін. ресурсів Порошенком, варто прийти до висновку, що Україна у певному сенсі тяжіє більше мірою до авторитарного режиму (репресії, адмін. ресурс, цензура).
Фактично, розвиток демократії в Українській державі гальмують такі аспекти: фальсифікація виборів; відсутність механізмів юридичної відповідальності депутатів перед українським народом; стрімке зниження довіри до представницьких органів влади; вплив олігархів та народних депутатів на свободу слова в Українській державі.

Польський політолог Александр Столяр вважає, що в Українській державі відсутня демократія у чистому вигляді, а відновлення демократії можливе лише в результаті тиску на владу з боку громадян.

На думку Смоляра, розвитку демократії в Україні заважають три основні проблеми:
— Не демократична система виборів, яка не дозволяє вносити до виборчих списків політичних лідерів, які перебувають в ув’язненні;
— Не прозорий характер виборчого процесу;
— Відсутність ЗМІ та періодичних видань, які не заангажовані впливом олігархату [Столяр, 2012,].

Особливості «рівноправ’я» громадян в Україні

У контексті вищесказаного, на мою думку, варто детальніше розглянути принцип рівноправності громадян.

Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища [Ващенко, Корнієнко; 2012].

Дотримання принципу рівноправності базується на відсутності: привілеїв або обмежень за кольором шкіри, раси, політичних та релігійних переконань; статі; етнічного та соціального походження; місця проживання; матеріальних благ; культурних та національних атрибутів.

У свою чергу принцип рівноправності вимагає від посадових осіб під час професійної діяльності рівного ставлення до всіх громадян України,а це в свою чергу означає відсутність корупційних схем та вирішення питання «за хабар».

На мою думку, політичний режим є демократичним лише в тому разі, якщо він повною мірою виражає інтереси усіх верств населення та не стимулює виникнення привілеїв для представників влади та олігархічного клану. Політична еліта повинна правити захищаючи інтереси більшості, а не для примноження вигоди заможної меншості.

Особисто в мене виникає питання: чи дотримується українська влада основоположних принципів демократії та поважає думку громадян? Однозначно, що ні. Адже олігархи та корупційно налаштовані депутати, наче паразити, здатні дбати лише про себе, живучи за рахунок господаря – українського народу.

У правдивості цього твердження кожен громадянин України може переконатися на власному досвіді. Варто лише згадати підвищення тарифів за комунальні послуги та синхронне підвищення заробітної платні нашим народним обранцям на 93%, тобто з 113 млн. до 218 млн. гривень. Для порівняння, лікарям державних установ заробітну плату планують підвищити всього на 17,7%.

З цього приводу у мене виникає наступне питання: чи справді Українські депутати є представниками волі народу та захисниками конституційних прав та свобод громадян. Адже незважаючи на складну політичну та економічну ситуацію в країні, депутати не перестають одягатися у брендовий одяг та їздити відпочивати на закордонні курорти, у той час як у 3-4 рази піднімаються ціни для «простого» українського населення.

Особисто мене надзвичайно вразили декларації про доходи наших народних депутатів. Зокрема, у власності нардепів перебувають будинки, рідкісні діаманти, колекційні картини, церви, сотні пляшок дорогого алкоголю, ритуальні маски та гарно укомплектовані автомобільні салони.
То про яку рівність ми з вами говоримо? Якщо навіть під час глибокої економічної кризи, депутати з легкістю примножують свої статки та витрачають кошти для задоволення власних забаганок, замість того, щоб піклуватися про покращення добробуту простого українського громадянина.

Правосуддя для «простих» та «обраних» громадян або де наша гарантована рівність?
Конституція України гарантує рівні права та обов’язки для всіх громадян України. От тільки на практиці, про гарантовану державою та основним законом України рівність часто забувають, надаючи привілеї для так званих «обраних» громадян.

Ці привілеї, в першу чергу стосуються вчинення кримінальних злочинів та їх загадкове анулювання. Такий абсурдний стан речей можна прослідкувати на прикладі уникнення покарання «мажорів» або так званих «синків» народних депутатів, прокурорів та олігархів.

У 2015 році країну сколихнула новина про криваве ДТП на Дніпропетровщині, учасник якого, Дмитро Рудь – син, тепер уже колишнього прокурора, збив на смерть трьох жінок та втік разом з дружиною з місця злочину. Невдовзі винуватця ДТП знайшли та посадили під варту. Втім у липні цього року його відпустили, в обмін на підписку про невиїзд. Для порівняння, для «простого» українського громадянина за такий проміжок часу судом був би винесений вирок, можливо навіть за дії, які він не вчиняв.

Ідемо далі, Тарас Личук, син народного депутата, у Івано-Франківській області разом з товаришем вистелив у водія сім разів. Винуватці злочину були затримані та заарештовані, от тільки вирок у цій справі не винесений і до цього часу.

Дмитро Кравець, син депутата одеської міськради, два роки тому на своєму авто на смерть збив молодого хлопця, а його подруга залишилася інвалідом другої групи. Свою провину Кравець визнавати відмовився. Судові засідання у цій справі постійно переносилися, доки не увійшов в дію новий закон. Як наслідок, замість шести років позбавлення волі депутатський син отримав амністію [http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html].

Як ми з вами бачимо, правосуддя виконує різні функції для «простих» та «обраних» громадян. Тоді чому ж українська влада проводить репресії та несанкціоновані затримання українських патріотів, які будучи учасниками Євромайдану, революції Гідності та бойових дій на сході України відстоювали свободу слова для Українського народу, намагалися покращити наш з вами добробут та зберегти територіальну цілісність Української держави.

На підтвердження вище сказаного, варто лише пригадати події «Ізваринського котла», заручниками якого опинилися бійці 51-ї ОБМР, 72-ї та 79-ї бригад. Кілька днів справжні українські герої перебували у самому пеклі, без підкріплення, зброї, харчів та під цілодобовими обстрілами із «Градів». То де ж у цей час була українська влада та чому на вимогу дружин захисників України, які у цей час пікетували Міністерство оборони та адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО харчі та необхідні боєприпаси, прозвучали лише порожні обіцянки та заклики триматися до останнього та ні в якому разі не здавати позиції.

Після порятунку бійців ГПУ, завели кримінальну справу на офіцера, який дав команду на прорив та не узгодив свої дії з Генеральним штабом.

Також, на бійців 72-ї окремої механізованої бригади було відкрито кримінальну справу, мотивом для якої послугував відступ українських військових на територію Російської Федерації під натиском російських бойовиків. При цьому росіяни ув’язнили п’ятьох бійців 72-ї бригади. Українським військовим інкримінують те, що вони самовільно віддавали накази на обстріл території Росії та вдалися до «заборонених методів ведення війни». Термін покарання за цими статтями передбачає великі строки ув’язнення в тому числі й довічне позбавлення волі.

Натомість проти командування, яке залишило бійців у цьому котлі жодної кримінальної справи не було відкрито. І це лише вершина айсбергу.

Багато запитань викликає і фіксація статусу учасника бойових дій. У багатьох бійців, у свідоцтві про смерть досі ставлять ДТП та інші причини, які не пов’язані з участю в АТО. В госпіталі поранених із батальйонів самооборони відправляють із приписками про «побутові травми» чи «травми з необережності», розповідають волонтери [Позняк-Хоменко, Кирпа; 2014].

Таким чином, ми бачимо, як влада кидає на призволяще українських патріотів та не виконує елементарних обіцянок даних учасникам бойових дій. От тільки чомусь основний тягар війни лежить на плечах свідомої української молоді, вихідців із Євромайдану та учасників революції Гідності, які захищають нашу державу на чистому ентузіазмі та виживають, завдяки підтримці волонтерів. От тільки жодного сина народного депутата серед них немає, а якщо він і присутній серед лав українських добровольців, то перебуває під цілодобовою охороною не тільки від сепаратистів та російських бойовиків, а й від звичайного українського бійця-добровольця, який готовий віддати усе, заради блага своєї Батьківщини.

От така, панове, у нас з Вами демократія та рівноправ’я.

Висновки

Я вважаю, що на сучасному етапі розвитку, українське суспільство все ще перебуває на стадії перехідної демократії, тобто посередині між тоталітарною та демократичною формою управління державою. В першу чергу причиною такого стану речей є : посттоталітарний, постгеноцидний та постколоніальний спадок українського народу.

Отже, відповідаючи на питання: «Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність?», я з впевненістю можу відповісти, що це міф, який намагається наслідувати демократичні ідеали.

Література
1.Ващенко К.О., Корнієнко В.О. Політологія для вчителя / К.О. Ващенко, В.О. Корнієнко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/172..htm
2.Позняк-Хоменко Н., Кирпа І. Лишитися живим / Н. Позняк-Хоменко, І. Кирпа // Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2502/180/88672/
3. Столяр А. Відновлення повної демократії в Україні може відбутися тільки внаслідок тиску на владу з боку громадян» / А. Столяр // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/Politics/63980/
4.http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html

Український Політик

Андрій Мацьовка

Оксамитові революції кінця 80-х років у центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін. Україна в цьому процесі не стала виключенням з правил, адже 70 років український народ перебував під впливом тоталітарного режиму який ідеологічно насаджував населенню принципи колективізму та нівелював такими діями будь-які прояви до становлення громадянського суспільства. Наявність у будь-якій державі громадянського суспільства означає насамперед той факт, що держава рухається шляхом демократії.

Після отримання Україною незалежності почалися процеси демократизації суспільного життя, які принесли зміни насамперед в громадянське суспільство, яке перебувало на стадії зародження. В той час населенню яке довгий час перебувало під впливом тоталітаризму було важко прийняти нові демократичні реформи. Проблемою становлення громадянського суспільства європейського зразка в Україні в усі часи була відсутність у населення бажання до впровадження демократичних цінностей, а у іншої частини населення постійного бажання повернути радянський режим та радянський уклад життя.

Відмінністю України від країн з сформованим громадянським суспільством є той факт що у державах Західної Європи набагато раніше відбувалися процеси формування громадянського суспільства.
За весь період існування незалежної Української держави проблемою є те що люди ще до цього часу так і не змогли усвідомити принципів побудови демократичної держави, які елементи демократії повинні в першу чергу домінувати в суспільстві, за якими принципами повинна функціонувати держава, які ідеї повинні домінувати серед громадян.

Основною проблемою з якою стикнулося українське населення 1991 року був перехід від суспільства тоталітарного контролю до суспільства демократичного плюралізму, тобто перехід до суспільства побудованого на засадах європейської демократії, європейських цінностей. В такому суспільстві повинні домінувати принципи громадянського контролю, домінування громадянських свобод, повага до індивідуальності, цінність приватної власності, повинна бути розвинута система громадянського суспільства яке може бути абсолютно самодіяльним (проявом такої самодіяльності в Україні стала волонтерська допомога українській армії від громадських та волонтерських організацій в перші місяці проведення АТО на сході України).

Якщо характеризувати суспільство України починаючи з 2000-х років то можна з упевненістю констатувати той факт, що відбувається активна маргіналізація громадського життя. В цей період відбувалися різні страйки, виступи, але участь населення в таких акціях була викликана суто проблемами соціального забезпечення (невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат). Тому можна з упевненістю говорити в цей період активність громадян була досить низькою, що і було проблемою в побудові демократичного громадянського суспільства, адже людей у цей час хвилювали проблеми суто матеріальні, до політичного життя населення долучалося неохоче, і революція 2004 року стала певним вибухом суспільної свідомості. В той час велика кількість громадян просто зневірилася в усіх політиках.

Однією з характерних ознак громадянського суспільства є наявність Громадських організацій які мають бути незалежними від політичних сил або релігійних установ чи бізнесу. На жаль в Україну традиції утворення таких організацій прийшли досить пізно, аж на початку 2010-х років. До того діяльність таких організацій, якщо такі й були, відбувалася досить завуальовано під певним патронатом політиків або впливових бізнесменів, які таким чином хотіли підвищити свої рейтинги або отримати прихильність суспільства. Тому якщо й дійсно було декілька незалежних організацій які дійсно діяли в інтересах населення, вони стикалися з постійними утисками, фінансовими проблемами тощо. Також одним з основних показників розвитку громадянського суспільства є не лише наявність громадських організацій, а й участь населення в діяльності таких організацій, чим вища активність населення тим вищий розвиток громадянського суспільства.

Засоби масової інформації (ЗМІ) також займають одне з ключових місць у житті суспільства. У багать країнах ЗМІ навіть виділяють у окрему гілку влади поруч із законодавчою, виконавчою та судовою, адже інформуючи про різного роду події які відбуваються в світі, державі або політиці вони впливають певним чином на формування поглядів людей, громадську думку, вони є важливим демократичним інститутом який формує певний принцип відкритості який притаманний усім демократичним державам. Від відкритої, якісної та неупередженої діяльності засобів масової інформації безпосередньо залежить наскільки буде сформована громадська думка, адже ЗМІ це зручний інструмент маніпулювання фактами та нав’язування населенню різного роду неправдивих ідей стосовного рішень які приймають високопосадовці.

На жаль для України притаманний саме деструктивний характер діяльності ЗМІ, вони постійно намагаються маніпулювати громадською думкою, тому що в нашій державі майже всі популярні та рейтингові засоби масової інформації знаходяться у власності впливового бізнес капіталу який лояльний до різних політичних сил, і тому одні ЗМІ дискредитують політиків до яких у опозиції перебувають їхні опоненти підтримуваним тим чи іншим впливовим бізнесменом. Така діяльність призводить до негативних наслідків та розколює суспільство, адже постійно відбувається перекручування фактів та маніпулювання інформацією з метою дискредитації влади та поширення тотального соціального невдоволення до певних політиків, особливо помітні такі дії напередодні виборчих кампаній, коли у ЗМІ з’являються різного роду невідомі раніше брудні факти про когось із політиків. Тобто іншими словами починається застосування деструктивних виборчих технологій які направлені на несвідому частину суспільства, на такого собі сумлінного немислячого споживача інформації, який цю інформацію поглине і не буде шукати істину чи правдивість даної інформації. Такі дії призводять до конфлікту інтересів у суспільстві, а це в свою чергу гальмує населення до консолідації, розділяє його у своїх політичних переконаннях та стримує становлення громадянського суспільства в державі.

Одне з провідних місць у громадянському суспільстві займають політичні партії. Хоч вони і є елементом політичної системи, але в той самий час за своїм місцем у суспільстві, та за функціями які вони виконують, політичні партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства, адже будь-яка політична партія репрезентує думку населення яке підтримує певну політичну силу. Партії забезпечують безпосередній зв’язок влади з народом через своїх представників у владних структурах, але на жаль в Україні більша кількість політичних партій ще не вийшли на дійсний шлях громадського плюралізму. Така ситуація пов’язана з тим, що більшість партій залежна від фінансового капіталу олігархів, тобто в нашій державі відбулася олігархізація політичних сил, які діють переважно в інтересах великого капіталу а не в інтересах народу. Це пов’язано з тим що в Україні відсутнє державне фінансування політичних сил, така практика поширена в багатьох Європейських країнах з метою зрівняння шансів кожної політичної сили на виборах, тому до влади в нашій державі приходять переважно популістські сили які лише створюють ілюзію діяльності в інтересах народу, а насправді ж вони діють лише у власних інтересах. Така діяльність досить часто призводить до зневіри населення у політиках, що в свою чергу веде до знецінення цінностей які пропагує певна політична сила, і тому громадяни втрачають мотивацію до активної участі в громадському житті.

Втім, події останніх років які відбуваються в Україні дають надію на майбутнє. Тому, що в демократичній державі поняття громадянського суспільства повинно розцінюватися як такий стан суспільства в якому повинні реалізовуватися всі громадянські права та свободи які прописані законодавчо або проявляються у формі громадянської активності та самоорганізації населення.
В умовах демократичного устрою держава і громадяни безпосередньо повинні бути зацікавлені в партнерстві та взаємодії, адже без дотримання принципів демократії, а саме: свободи слова, свободи зборів, вільності думок, ні одна держава не зможе створити умов для побудови демократичного суспільства.

Таким чином, із усього що було сказано раніше можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Європи знаходиться на значно вищому рівні розвитку ніж у нашій державі. Тому нашій державі потрібно запозичувати досвід у наших європейських партнерів.
Але, незважаючи на всі негативні моменти, події Революції Гідності 2013-2014 років показали що в Україні є можливості, прагнення та перспективи до побудови демократичної держави з сильним громадянським суспільством. Велика кількість лідерів Європейських держав виявили підтримку та солідарність з Українським народом, та оцінили перспективи України у побудові демократичної держави та громадянського суспільства. Такі події дають надію на те, що наша держава дійсно рухається у правильному напрямку до побудови сильної процвітаючої держави, яка в найближчий час займе своє місце серед провідних світових держав.

Український ПолітикАндрій Мацьовка

Оксамитові революції кінця 80-х років у центральній та Східній Європі породили “радикальний інтелектуальний поворот у бік категорії громадянського суспільства”, зазначає Дж. Кін. Україна в цьому процесі не стала виключенням з правил, адже 70 років український народ перебував під впливом тоталітарного режиму який ідеологічно насаджував населенню принципи колективізму та нівелював такими діями будь-які прояви до становлення громадянського суспільства. Наявність у будь-якій державі громадянського суспільства означає насамперед той факт, що держава рухається шляхом демократії.

Після отримання Україною незалежності почалися процеси демократизації суспільного життя, які принесли зміни насамперед в громадянське суспільство, яке перебувало на стадії зародження. В той час населенню яке довгий час перебувало під впливом тоталітаризму було важко прийняти нові демократичні реформи. Проблемою становлення громадянського суспільства європейського зразка в Україні в усі часи була відсутність у населення бажання до впровадження демократичних цінностей, а у іншої частини населення постійного бажання повернути радянський режим та радянський уклад життя.

Відмінністю України від країн з сформованим громадянським суспільством є той факт що у державах Західної Європи набагато раніше відбувалися процеси формування громадянського суспільства.
За весь період існування незалежної Української держави проблемою є те що люди ще до цього часу так і не змогли усвідомити принципів побудови демократичної держави, які елементи демократії повинні в першу чергу домінувати в суспільстві, за якими принципами повинна функціонувати держава, які ідеї повинні домінувати серед громадян.

Основною проблемою з якою стикнулося українське населення 1991 року був перехід від суспільства тоталітарного контролю до суспільства демократичного плюралізму, тобто перехід до суспільства побудованого на засадах європейської демократії, європейських цінностей. В такому суспільстві повинні домінувати принципи громадянського контролю, домінування громадянських свобод, повага до індивідуальності, цінність приватної власності, повинна бути розвинута система громадянського суспільства яке може бути абсолютно самодіяльним (проявом такої самодіяльності в Україні стала волонтерська допомога українській армії від громадських та волонтерських організацій в перші місяці проведення АТО на сході України).

Якщо характеризувати суспільство України починаючи з 2000-х років то можна з упевненістю констатувати той факт, що відбувається активна маргіналізація громадського життя. В цей період відбувалися різні страйки, виступи, але участь населення в таких акціях була викликана суто проблемами соціального забезпечення (невиплата заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат). Тому можна з упевненістю говорити в цей період активність громадян була досить низькою, що і було проблемою в побудові демократичного громадянського суспільства, адже людей у цей час хвилювали проблеми суто матеріальні, до політичного життя населення долучалося неохоче, і революція 2004 року стала певним вибухом суспільної свідомості. В той час велика кількість громадян просто зневірилася в усіх політиках.

Однією з характерних ознак громадянського суспільства є наявність Громадських організацій які мають бути незалежними від політичних сил або релігійних установ чи бізнесу. На жаль в Україну традиції утворення таких організацій прийшли досить пізно, аж на початку 2010-х років. До того діяльність таких організацій, якщо такі й були, відбувалася досить завуальовано під певним патронатом політиків або впливових бізнесменів, які таким чином хотіли підвищити свої рейтинги або отримати прихильність суспільства. Тому якщо й дійсно було декілька незалежних організацій які дійсно діяли в інтересах населення, вони стикалися з постійними утисками, фінансовими проблемами тощо. Також одним з основних показників розвитку громадянського суспільства є не лише наявність громадських організацій, а й участь населення в діяльності таких організацій, чим вища активність населення тим вищий розвиток громадянського суспільства.

Засоби масової інформації (ЗМІ) також займають одне з ключових місць у житті суспільства. У багать країнах ЗМІ навіть виділяють у окрему гілку влади поруч із законодавчою, виконавчою та судовою, адже інформуючи про різного роду події які відбуваються в світі, державі або політиці вони впливають певним чином на формування поглядів людей, громадську думку, вони є важливим демократичним інститутом який формує певний принцип відкритості який притаманний усім демократичним державам. Від відкритої, якісної та неупередженої діяльності засобів масової інформації безпосередньо залежить наскільки буде сформована громадська думка, адже ЗМІ це зручний інструмент маніпулювання фактами та нав’язування населенню різного роду неправдивих ідей стосовного рішень які приймають високопосадовці.

На жаль для України притаманний саме деструктивний характер діяльності ЗМІ, вони постійно намагаються маніпулювати громадською думкою, тому що в нашій державі майже всі популярні та рейтингові засоби масової інформації знаходяться у власності впливового бізнес капіталу який лояльний до різних політичних сил, і тому одні ЗМІ дискредитують політиків до яких у опозиції перебувають їхні опоненти підтримуваним тим чи іншим впливовим бізнесменом. Така діяльність призводить до негативних наслідків та розколює суспільство, адже постійно відбувається перекручування фактів та маніпулювання інформацією з метою дискредитації влади та поширення тотального соціального невдоволення до певних політиків, особливо помітні такі дії напередодні виборчих кампаній, коли у ЗМІ з’являються різного роду невідомі раніше брудні факти про когось із політиків. Тобто іншими словами починається застосування деструктивних виборчих технологій які направлені на несвідому частину суспільства, на такого собі сумлінного немислячого споживача інформації, який цю інформацію поглине і не буде шукати істину чи правдивість даної інформації. Такі дії призводять до конфлікту інтересів у суспільстві, а це в свою чергу гальмує населення до консолідації, розділяє його у своїх політичних переконаннях та стримує становлення громадянського суспільства в державі.

Одне з провідних місць у громадянському суспільстві займають політичні партії. Хоч вони і є елементом політичної системи, але в той самий час за своїм місцем у суспільстві, та за функціями які вони виконують, політичні партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства, адже будь-яка політична партія репрезентує думку населення яке підтримує певну політичну силу. Партії забезпечують безпосередній зв’язок влади з народом через своїх представників у владних структурах, але на жаль в Україні більша кількість політичних партій ще не вийшли на дійсний шлях громадського плюралізму. Така ситуація пов’язана з тим, що більшість партій залежна від фінансового капіталу олігархів, тобто в нашій державі відбулася олігархізація політичних сил, які діють переважно в інтересах великого капіталу а не в інтересах народу. Це пов’язано з тим що в Україні відсутнє державне фінансування політичних сил, така практика поширена в багатьох Європейських країнах з метою зрівняння шансів кожної політичної сили на виборах, тому до влади в нашій державі приходять переважно популістські сили які лише створюють ілюзію діяльності в інтересах народу, а насправді ж вони діють лише у власних інтересах. Така діяльність досить часто призводить до зневіри населення у політиках, що в свою чергу веде до знецінення цінностей які пропагує певна політична сила, і тому громадяни втрачають мотивацію до активної участі в громадському житті.

Втім, події останніх років які відбуваються в Україні дають надію на майбутнє. Тому, що в демократичній державі поняття громадянського суспільства повинно розцінюватися як такий стан суспільства в якому повинні реалізовуватися всі громадянські права та свободи які прописані законодавчо або проявляються у формі громадянської активності та самоорганізації населення.
В умовах демократичного устрою держава і громадяни безпосередньо повинні бути зацікавлені в партнерстві та взаємодії, адже без дотримання принципів демократії, а саме: свободи слова, свободи зборів, вільності думок, ні одна держава не зможе створити умов для побудови демократичного суспільства.

Таким чином, із усього що було сказано раніше можна зробити висновок, що громадянське суспільство у країнах Європи знаходиться на значно вищому рівні розвитку ніж у нашій державі. Тому нашій державі потрібно запозичувати досвід у наших європейських партнерів.
Але, незважаючи на всі негативні моменти, події Революції Гідності 2013-2014 років показали що в Україні є можливості, прагнення та перспективи до побудови демократичної держави з сильним громадянським суспільством. Велика кількість лідерів Європейських держав виявили підтримку та солідарність з Українським народом, та оцінили перспективи України у побудові демократичної держави та громадянського суспільства. Такі події дають надію на те, що наша держава дійсно рухається у правильному напрямку до побудови сильної процвітаючої держави, яка в найближчий час займе своє місце серед провідних світових держав.

Український Політик

Сергій Солодкий

«Європейська правда» продовжує публікацію результатів масштабного дослідження «Індекс відносин» про те, як змінювалися взаємини України і ключових зовнішньополітичних партнерів протягом останніх 4 місяців.

У вівторок ми опублікували «американський» матеріал — Підтримка без захисту. Що формує «українську політику» США.

Тепер до вашої уваги текст про взаємини Києва і Москви, з непублічними деталями і подробицями, які раніше не публікувалися.

Канали конфлікту

Порівняно з іншими, російському напрямку зовнішньої політики України властива підвищена секретність. Джерела, залучені в роботу з «російським досьє», вкрай неохоче йдуть на контакт, тому що будь-який витік інформації може зашкодити національній безпеці.

Інший важливий мотив: така інформація здатна підірвати авторитет вищих чинів України.
Останнє стосується використання неформальних каналів комунікації, зокрема Віктора Медведчука. В Україні з ним напевно спілкуються, тому що колишній глава Адміністрації президента Кучми входить в довірене коло Володимира Путіна, а ще тому, що він бере участь у переговорах у рамках Мінського процесу.

Однак офіційних даних про контакти з Медведчуком немає; наші співрозмовники, що представляють ключові інституції у сфері зовнішньої політики та безпеки, також не завжди готові обговорювати це питання.

Що стосується прямих контактів, в 2014-2015 роках Петро Порошенко часто говорив по телефону з Володимиром Путіним, «по два рази на тиждень», кажуть в Адміністрації президента.

У більшості випадків про такі розмови президентські прес-служби двох держав не повідомляли.

В останні місяці цей діалог перервався – швидше за все, з ініціативи Володимира Путіна. Відомо, що Порошенко на початку серпня (після провокації з так званою диверсійною групою в Криму) доручив МЗС організувати телефонну розмову з російським колегою. У Кремлі цей запит проігнорували.

Більш того, Путін публічно підкреслив, що не бачить сенсу в переговорах з Україною в цілому.
За допомогою таких кроків Кремль намагається виставити Україну недоговороздатною державою в очах західних партнерів.

Українські дипломати також пояснюють скандал, який Росія інсценувала в Криму навколо «українців-диверсантів», спробою мобілізувати електорат: експлуатуючи тему патріотизму, Росія хотіла підігріти інтерес до виборів у Думу 18 вересня. Але історія з диверсією цьому не допомогла, і явка виявилася в підсумку рекордно низькою (опитування прогнозували явку в 51%, в результаті вона склала 47,8%).

Не вдалося вплинути навіть на головних реципієнтів скандалу, кримчан: настільки низької явки (49%) півострів не знав за всі роки незалежної України.

Ті ж опитування показують, що громадяни Росії розчаровані її економічною і соціальною політикою. Ймовірно, що українською темою Кремль намагається відвернути увагу населення від інших проблем.
Так, у другому кварталі 2014 року, коли українське питання було в Росії на піку, соціальною політикою були задоволені 46% росіян, а економічну політику підтримували небачені 54% — такого піднесеного настрою серед росіян не було як мінімум останні десять років. У цьому році, наприклад, обидва показники коливалися в діапазоні 11-16%.

Візи не світять

З червня по вересень Росія особливо прагнула дискредитувати Україну перед Заходом. Дійшло до заяв, що Москва може розірвати дипломатичні відносини з Києвом.

В Україні цієї теми (як і розмов про візовий режим) уникають, вважаючи розрив дипвідносин несвоєчасним. Хоча якраз у української влади більше підстав для такого кроку. За великим рахунком, наявність дипвідносин жодної ролі не грає: переговори переважно проходять в присутності іноземних посередників.

Єдина реальна загроза – неминуче гостра реакція західних партнерів. Такий крок, на їх думку, може ще сильніше розпалити конфлікт.

Українській дипломатії і політикуму потрібно підготувати партнерів до того, що в разі нових штучних провокацій Україна може бути змушена піти на крайні заходи.

Розрив дипломатичних відносин з Російської Федерацією – один з них. Таким чином, Україна оформить де-юре те, що відбулося де-факто.

Питання про запровадження візового режиму загострилося на тлі затримання українського журналіста Романа Сущенка. Верховна Рада підняла це питання, але в МЗС до нього поставилися з застереженням, оскільки для запровадження віз з Росією потрібні серйозні технічні і людські ресурси, які не забезпечити в стислі терміни.

Українське МЗС назвало й інші аргументи проти:
• візовий режим ускладнить поїздки в Росію: в минулому році туди в’їхало 4,1 млн громадян України;
• він істотно не посилить національну безпеку;
• потрібен підготовчий період, щоб істотно збільшити штат консульств (в минулому році в Україну в’їхало 1,3 млн громадян Росії);
• це спровокує нову пропагандистську кампанію РФ.

При цьому МЗС закликало українців утриматися від поїздок до Росії у зв’язку зі «зростанням кількості провокацій з боку російських силових структур щодо громадян України».

Як працює пропаганда

Російську кампанію з дискредитації України можна розділити на кілька етапів. Нижче наводимо головні дискурсоутворюючі сигнали:

«Коричнева загроза/бандерівці» — 2013-2014 роки.

У часи Революції 2013-2014 років Москва акцентувала увагу на тому, що протестувальники дотримуються праворадикальних позицій («Європі загрожують українські націоналісти»).

Ключова аудиторія – російське суспільство, а також жителі регіонів України, схильних до російського інформвпливу.

До цього сигналу зараз вдаються все рідше, оскільки його дуже легко спростувати. Однак представники лівого політичного крила в країнах ЄС час від часу досі його ретранслюють.

Failed state/нелегітимна влада – 2014-2016 рік.

Нова теза посилює попередню: до влади прийшли нациствуючі молодики і сформували нелегітимну владу, яка представляє серйозну загрозу Європі.

Головний реципієнт – країни-члени ЄС.

Зараз російські речники вдаються до нього, коли у них закінчуються більш вагомі аргументи, і тим не менше, ідея failed state все ще жива. Україна зробила крок у відповідь у вересні, коли визнала вибори в Думу нелегітимними, оскільки вони проходили на території АР Крим.

Є невизначеність, як офіційний Київ буде оцінювати майбутні вибори президента Росії, які, очевидно, також пройдуть на території анексованого півострова. Їх нелегітимність призведе до того, що в українського керівництва не буде візаві для переговорного процесу.

Недоговороздатність України – 2015-2016 роки.

Росія переконує партнерів у тому, що переговори з Україною вести безглуздо, що саме Київ не дотримується взятих зобов’язань.

При цьому сама Росія з себе всілякі зобов’язання публічно знімає: питання Криму, відповідно до позиції Москви, «закрите»; в питанні Донбасу «Київ повинен спілкуватися безпосередньо з Донецьком і Луганськом».

У Кремлі розраховували, що коли закінчиться дедлайн, до якого Україна повинна була виконати Мінські угоди (кінець 2015 року), санкції автоматично закінчаться. Ці очікування не виправдалися.

Санкційне питання

Тим не менш, на думку багатьох російських експертів, влітку 2016 року санкції продовжили востаннє. Цей оптимізм базується на декількох передумовах:
1) європейські політики неодноразово заявляли, що в ЄС немає єдності,
2) французький сенат обговорив санкційне питання в сприятливому для Москви ключі,
3) в ЄС почастішали заяви про Ukraine fatigue;
4) Німеччина поспішає вирішити «українське питання» якомога швидше, тому що її з одного боку чекають парламентські вибори, а з іншого – закінчується головування Берліна в ОБСЄ,
5) у Дональда Трампа зростають шанси на президентство в США.

Нарешті, на користь російських очікувань грає новий фактор – потенційний зв’язок санкцій з динамікою реформ в Україні.

Однак скасуванню санкцій перешкоджають вагомі фактори. У їх числі – звіт об’єднаної слідчої групи у Нідерландах про MH17.

Результати розслідування свідчать, що російська армія однозначно причетна до злочину.

Хоча остаточне слово в цій справі може сказати тільки суд або міжнародний трибунал (проти чого, нагадаємо, категорично виступає Кремль), проте вже сьогодні очевидно, що політикам в ЄС буде непросто пояснити своїм співгромадянам будь-яке пом’якшення санкцій щодо Росії на початку наступного року.

Варто відзначити, що керівництво ЄС коментує підсумки розслідування у Нідерландах надзвичайно обережно. Так, у заяві високого представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріки Могеріні не було жодної згадки Росії як сторони, яка несе відповідальність за скоєне. Така позиція може призвести до неоднозначних інтерпретацій в Москві.

Мінський глухий кут

Діалог у рамках Мінського процесу в цілому за досліджуваний період істотно не змінився. Аж до вересня посилювалася напруга на лінії розмежування. Вогонь не припинився, всупереч обіцянкам сепаратистів.

Більш того, в окупованих районах дедалі частіше перешкоджають роботі спостерігачів з боку ОБСЄ.

21 вересня в Мінську тристороння контактна група підписала Рамкову угоду про розведення сил і військової техніки в Станиці Луганській, Петровському і Золотому Донецької області.

Українські переговірники (в першу чергу, Євген Марчук, представник України у підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи) були впевнені, що заклали в домовленість достатньо запобіжників для того, щоб не допустити жодних «сюрпризів».

За цією угодою, потрібно було створити три зони безпеки, площею не менше 2х2 км кожна.

На даний момент є достатньо доказів, що бойовики зривають цю угоду. Це визнало керівництво моніторингової місії ОБСЄ.

При цьому рамкова угода не стосується виведення іноземних військ або найманців з регіону. Російська делегація кілька разів залишала зал переговорів в Мінську, як тільки українські переговірники починали подавати докази про російських військовослужбовців на Донбасі.

Те, що Росія зриває Рамкову угоду, їй загрожує продовженням санкцій.

Швидше за все, посиляться позиції Франції і Німеччини, які сподівалися, що з домовленостей 21 вересня розпочнеться новий етап у деескалації конфлікту.

І знову газ

Не менш напруженими були відносини України та Росії в енергетичній сфері. Більш того, можна припустити, що через наближення зими в найближчі тижні газовий конфлікт вийде у відносинах двох країн на перший план.

Україна зустріла 25-й рік своєї незалежності без прямих закупівель газу з Росії – про це в серпні заявило вище керівництво держави. Київ прагне наростити видобуток власного газу і до 2020 року вийти на повну енергонезалежність.

Однак зараз Україні як і раніше потрібен російський газ, і не тільки у вигляді реверсних поставок з Угорщини, Словаччини чи Польщі.

Ще на початку червня стало відомо, що «Нафтогаз» запропонував «Газпрому» відновити газові поставки в Україну напряму, але при двох умовах: укласти додаткову угоду і зафіксувати ціну, яка буде нижче тієї, що отримують європейські постачальники. Російська сторона відмовилася укладати додаткову угоду.

Щоб врегулювати газове питання, сторони залучили віце-президента Європейської комісії з питань Енергетичного союзу Мароша Шефчовича.

Ціна на газ стала спірним питанням не тільки між Києвом і Москвою, але й між «Нафтогазом» та Міненерго.

Росіяни публічно заявляли про газову ціну як мінімум двічі за досліджуваний період. На початку червня в Росії звучала цифра в 177 доларів за тисячу кубометрів, в кінці червня «Газпром» озвучив цифру 167 доларів для третього кварталу. Міненерговугілля і «Нафтогаз» при цьому робили часто взаємовиключні заяви, які послаблювали переговорні позиції України.

Конфлікт виник, коли знадобилося розрахувати обсяг газу в підземних сховищах.

Оскільки споживання скорочується, «Нафтогаз» упевнений, що досить 14,5 млрд кубометрів газу. В уряді і в ЄС все ж пропонують збільшити обсяги хоча б до 17 млрд куб. м, і справа тут не стільки у витраті газу, скільки в технічних параметрах, які забезпечують безпечний транзит палива при низькій температурі.

Суперечка між українськими чиновниками на руку Росії — вона дискредитує Україну як договороздатного партнера.

Схоже, що енергетичне питання тут здатне допомогти Москві куди краще, ніж спекуляції на Мінських угодах.

Російська влада також пред’явила Україні претензію щодо заборгованості за газ, який вона постачала на окуповані території.

З лютого 2015 року «Газпром» почав прямі поставки в деякі райони Донецької та Луганської області, накопичивши заборгованість одержувача в 718,5 млн. доларів.

«Нафтогаз», природно, цей борг не визнає, оскільки співпрацює з «Газпромом» на основі передоплат, а будь-які поставки поза передбаченими домовленості – проблема самої Росії. Свою правоту Київ готовий доводити в арбітражі.

Як відомо, «Газпром» і «Нафтогаз» вже судяться в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма з приводу контрактів на поставку природного газу з Росії і транзит газу через територію України. Вироки по цих справах повинні бути готові на початку наступного року.

До речі, газове питання — не єдине, у якому міжнародний арбітраж повинен сказати останнє слово.

В першу чергу, йдеться про незаконне будівництво Керченського мосту. У вересні МЗС України офіційно направило РФ повідомлення про арбітраж а рамках Конвенції ООН по морському праву 1982 року. Крім того, Україна вже подала в ЄСПЛ п’ять позовів з приводу анексії Криму і відповідальності Росії за події в окупованих районах Донбасу (на вердикти з цих питань може піти до п’яти років).

Що чекає нас в майбутньому

Найближчим часом варто чекати від Росії нових провокацій, які підривають довіру західних країн до України.

Москва буде наполягати на тому, що положення Мінських домовленостей повинні виконуватися паралельно, а не послідовно, як того просить Україна. Цілком можливо, що Німеччина і Франція, а також США, частково підтримають ініціативу Росії.

Особливо гострою буде ситуація в енергетичній сфері, враховуючи те, наскільки важливий для ЄС транзит газу.

В обох випадках багато що буде залежати від того, наскільки скоординовані зусилля всередині самої України, а також від того, як Україна артикулює свою позицію перед західними партнерами.

Дефіцит злагодженості – визначальна риса української еліти в останні місяці, і це неминуче позначиться на становищі країни.

Європейська ПравдаСергей Солодкий

«Европейская правда» продолжает публикацию результатов масштабного исследования «Индекс отношений» о том, как менялись взаимоотношения Украины и ключевых внешнеполитических партнеров на протяжении минувших 4 месяцев.

Во вторник мы опубликовали «американский» материал — Поддержка без защиты. Что формирует «украинскую политику» США.

Теперь к вашему вниманию текст о взаимоотношениях Киева и Москвы, с непубличными деталями и ранее не публиковавшимся подробностями.

Каналы конфликта

По сравнению с другими, российскому направлению внешней политики Украины свойственна повышенная секретность. Источники, вовлеченные в работу с «российским досье», крайне неохотно идут на контакт, потому что любая утечка информации может навредить национальной безопасности.

Другой немаловажный мотив: такая информация способна подорвать авторитет высших чинов Украины.
Последнее касается использования неформальных каналов коммуникации, в частности Виктора Медведчука. В Украине с ним наверняка общаются, потому что бывший глава Администрации президента Кучмы входит в доверительный круг Владимира Путина, а еще потому, что он участвует в переговорах в рамках Минского процесса.

Однако официальных данных о контактах с Медведчуком нет; наши собеседники, представляющие ключевые институции в сфере внешней политики и безопасности, также не всегда готовы обсуждать этот вопрос.

Что касается прямых контактов, в 2014-2015 годах Петр Порошенко часто говорил по телефону с Владимиром Путиным, «по два раза в неделю», говорят в Администрации президента.

В большинстве случаев о таких разговорах президентские пресс-службы двух государств не сообщали.

В последние месяцы этот диалог прервался – скорее всего, по инициативе Владимира Путина. Известно, что Порошенко в начале августа (после провокации с так называемой диверсионной группой в Крыму) поручил МИДу организовать телефонный разговор с российским коллегой. В Кремле этот запрос проигнорировали.

Более того, Путин публично подчеркнул, что не видит смысла в переговорах с Украиной в целом.
C помощью таких шагов Кремль пытается выставить Украину недоговороспособным государством в глазах западных партнеров.

Украинские дипломаты также объясняют скандал, который Россия инсценировала в Крыму вокруг «украинцев-диверсантов», попыткой мобилизовать электорат: эксплуатируя тему патриотизма, Россия хотела подогреть интерес к выборам в Думу 18 сентября. Но история с диверсией этому не помогла, и явка оказалась в итоге рекордно низкой (опросы предвещали явку в 51%, в результате она составила 47,8%).

Не удалось повлиять даже на главных реципиентов скандала, крымчан: настолько низкой явки (49%) полуостров не знал за все годы независимой Украины.

Те же опросы показывают, что граждане России разочарованы ее экономической и социальной политикой. Вероятно, что украинской темой Кремль пытается отвлечь население от прочих проблем.

Так, во втором квартале 2014 года, когда украинский вопрос был в России на пике, социальной политикой были довольны 46% россиян, а экономическую политику поддерживали невиданные 54%. Такого приподнятого настроения среди россиян не было как минимум последние десять лет. В этом году, например, оба показателя колебались в диапазоне 11-16%.

Визы не светят

С июня по сентябрь Россия особенно старалась дискредитировать Украину перед Западом. Дошло до заявлений, что Москва может разорвать дипломатические отношения с Киевом.

В Украине этой темы (как и разговоров о визовом режиме) избегают, считая разрыв дипотношений несвоевременным. Хотя как раз у украинских властей больше оснований для такого шага. По большому счету, наличие дипотношений никакой роли не играет: переговоры преимущественно проходят в присутствии иностранных посредников.

Единственная реальная угроза – неизбежно острая реакция западных партнеров. Такой шаг, по их мнению, может еще сильнее накалить конфликт.

Украинской дипломатии и политикуму нужно подготовить партнеров к тому, что в случае новых искусственных провокаций Украина может быть вынуждена пойти на крайние меры.

Разрыв дипотношений с Российской Федерацией – одна из них. Таким образом, Украина оформит де-юре то, что произошло де-факто.

Вопрос о введении визового режима обострился на фоне задержания украинского журналиста Романа Сущенко. Верховная Рада подняла этот вопрос, но в МИДе к нему отнеслись с предостережением, поскольку для введения виз с Россией нужны серьезные технические и человеческие ресурсы, которые не обеспечить в сжатые сроки.

Украинский МИД назвал и другие аргументы против:
— визовый режим осложнит поездки в Россию: в прошлом году туда въехало 4,1 млн. граждан Украины;
— он существенно не усилит национальную безопасность;
— потребуется подготовительный период, чтобы существенно увеличить штат консульств (в прошлом году в Украину въехало 1,3 млн граждан России);
— это спровоцирует новую пропагандистскую кампанию РФ.

При этом МИД призвал украинцев воздержаться от поездок в Россию в связи с «ростом числа провокаций со стороны российских силовых структур в отношении граждан Украины».

Как работает пропаганда

Российскую кампанию по дискредитации Украины можно разделить на несколько этапов. Ниже приводим главные дискурсообразующие сигналы:

«Коричневая угроза/бандеровцы» — 2013-2014 годы.

Во времена Революции 2013-2014 годов Москва акцентировала внимание на том, что протестующие придерживаются праворадикальных позиций («Европе угрожают украинские националисты»).

Ключевая аудитория – российское общество, а также жители регионов Украины, подверженных российскому информвлиянию.

К этому сигналу сейчас прибегают все реже, поскольку его слишком легко опровергнуть. Однако представители левого политического крыла в странах ЕС время от времени все еще его ретранслируют.

Failed state/нелегитимная власть – 2014-2016 год.

Новый тезис усиливает предыдущий: к власти пришли нациствующие молодчики и сформировали нелегитимную власть, которая представляет серьезнейшую угрозу Европе.

Главный реципиент – страны-члены ЕС.

Сейчас российские спикеры прибегают к нему, когда у них заканчиваются более весомые аргументы – и тем не менее, идея failed state все еще жива. Украина сделала ответный шаг в сентябре, когда признала выборы в Думу нелегитимными, поскольку они проходили на территории АР Крым.

Есть неопределенность, как официальный Киев будет оценивать грядущие выборы президента России, которые, очевидно, также пройдут на территории аннексированного полуострова. Их нелегитимность приведет к тому, что у украинского руководства не будет визави для переговорного процесса.

Недоговороспособность Украины – 2015-2016 годы.

Россия убеждает партнеров в том, что переговоры с Украиной вести бессмысленно, что именно Киев не соблюдает взятых обязательств.

При этом сама Россия с себя всяческие обязательства публично снимает: вопрос Крыма, согласно позиции Москвы, «закрыт»; в вопросе Донбасса «Киев должен общаться напрямую с Донецком и Луганском».

В Кремле рассчитывали, что когда истечет дедлайн, до которого Украина должна была выполнить Минские соглашения (конец 2015 года), санкции автоматически закончатся. Эти ожидания не оправдались.

Санкционный вопрос

Тем не менее, по мнению многих российских экспертов, летом 2016 года санкции продлили в последний раз. Этот оптимизм основывается на нескольких предпосылках:
1) европейские политики неоднократно заявляли, что в ЕС нет единства,
2) французский сенат обсудил санкционный вопрос в благоприятном для Москвы ключе,
3) в ЕС участились заявления о Ukraine fatigue;
4) Германия спешит решить «украинский вопрос» как можно скорее, потому что ее с одной стороны ждут парламентские выборы, а с другой – заканчивается председательство Берлина в ОБСЕ,
5) у Дональда Трампа растут шансы на президентство в США.

Наконец, в пользу российских ожиданий играет новый фактор – потенциальная связь санкций с динамикой реформ в Украине.

Однако отмене санкций препятствуют весомые факторы. В их числе – отчет объединенной следственной группы в Нидерландах об MH17.

Результаты расследования свидетельствуют, что российская армия однозначно причастна к преступлению.

Хотя окончательное слово в этом деле может сказать только суд или международный трибунал (против чего, напомним, категорически выступает Кремль), однако уже сегодня очевидно, что политикам в ЕС будет непросто объяснить своим согражданам любое смягчение санкций в отношении России в начале следующего года.

Стоит отметить, что руководство ЕС комментирует итоги расследования в Нидерландах в высшей степени осторожно. Так, в заявлении высокого представителя Евросоюза по вопросам внешней политики и политики безопасности Федерики Могерини не было ни одного упоминания России как стороны, которая несет ответственность за содеянное. Такая позиция может привести к неоднозначным интерпретациям в Москве.

Минский тупик

Диалог в рамках Минского процесса в целом за исследуемый период существенно не изменился. Вплоть до сентября усиливалось напряжение на линии разграничения. Огонь не прекратился, вопреки обещаниям сепаратистов.

Более того, в оккупированных районах все чаще препятствуют работе наблюдателей со стороны ОБСЕ.

21 сентября в Минске трехсторонняя контактная группа подписала Рамочное соглашение о разведении сил и военной техники в Станице Луганской, Петровском и Золотом Донецкой области.

Украинские переговорщики (в первую очередь, Евгений Марчук, представитель Украины в подгруппе по безопасности Трехсторонней контактной группы) были уверены, что заложили в договоренности достаточно предохранителей для того, чтобы не допустить никаких «сюрпризов».

По этому соглашению, нужно было создать три зоны безопасности, площадью не менее 2х2 км каждая.

На данный момент есть достаточно доказательств, что боевики срывают это соглашение. Это признало руководство мониторинговой миссии ОБСЕ.

При этом рамочное соглашение не касается вывода иностранных войск или наемников из региона. Российская делегация несколько раз оставляла зал переговоров в Минске, как только украинские переговорщики начинали представлять доказательства о российских военнослужащих на Донбассе.
То, что Россия срывает Рамочное соглашение, грозит ей продолжением санкций.

Скорее всего, ужесточатся позиции Франции и Германии, которые надеялись, что с договоренностей 21 сентября начнется новый этап в деэскалации конфликта.

И снова газ

Не менее напряженными были отношения Украины и России в энергетической сфере. Более того, можно предположить, что из-за приближающейся зимы в ближайшие недели газовый конфликт выйдет в отношениях двух стран на первый план.

Украина встретила 25 год своей независимости без прямых закупок газа из России – об этом в августе заявило высшее руководство государства. Киев стремится нарастить добычу собственного газа и к 2020 году выйти на полную энергонезависимость.

Однако сейчас Украине по-прежнему нужен российский газ, и не только в виде реверсных поставок из Венгрии, Словакии или Польши.

Еще в начале июня стало известно, что «Нафтогаз» предложил «Газпрому» возобновить газовые поставки в Украину напрямую, но при двух условиях: заключить дополнительное соглашение и зафиксировать цену, которая будет ниже той, что получают европейские поставщики. Российская сторона отказалась заключать дополнительное соглашение.

Чтобы урегулировать газовый вопрос, стороны привлекли вице-президента Европейской комиссии по вопросам Энергетического союза Мароша Шечовича.

Цена на газ стала спорным вопросом не только между Киевом и Москвой, но и между «Нафтогазом» и Минэнерго.

Россияне публично заявляли о газовой цене как минимум дважды за исследуемый период. В начале июня в России звучала цифра в 177 долларов за тысячу кубометров, в конце июня «Газпром» озвучил цифру 167 долларов для третьего квартала. Минэнергоугля и «Нафтогаз» при этом делали часто взаимоисключающие заявления, которые ослабляли переговорные позиции Украины.

Конфликт возник, когда понадобилось рассчитать объем газа в подземных хранилищах.

Поскольку потребление сокращается, «Нафтогаз» уверен, что достаточно 14,5 млрд кубометров газа. В правительстве и в ЕС все же предлагают увеличить объемы хотя бы до 17 млрд куб. м, и дело тут не столько в расходе газа, сколько в технических параметрах, которые обеспечивают безопасный транзит топлива при низкой температуре.

Спор между украинскими чиновниками на руку России — он дискредитирует Украину как договороспособного партнера.

Похоже, что энергетический вопрос здесь способен помочь Москве куда лучше, чем спекуляции на Минских соглашениях.

Российские власти также предъявили Украине претензию по задолженности за газ, который они поставляли на оккупированные территории.

С февраля 2015 года «Газпром» начал прямые поставки в некоторые районы Донецкой и Луганской области, накопив задолженность получателя в 718,5 млн. долларов.

«Нафтогаз», естественно, этот долг не признает, поскольку сотрудничает с «Газпромом» на основе предоплат, а любые поставки вне предусмотренных договоренностей – проблема самой России. Свою правоту Киев готов доказывать в арбитраже.

Как известно, «Газпром» и «Нафтогаз» уже судятся в Арбитражном институте Торговой палаты Стокгольма по поводу контрактов на поставку природного газа из России и транзит газа через территорию Украины. Вердикты по этим делам должны быть готовы в начале следующего года.

К слову, газовый вопрос — не единственный, в котором международный арбитраж должен сказать последнее слово.

В первую очередь, речь идет о незаконном строительстве Керченского моста. В сентябре МИД Украины официально направил РФ уведомление об арбитраже а рамках Конвенции ООН по морскому праву 1982 года. Кроме того, Украина уже подала в ЕСПЧ пять исков по поводу аннексии Крыма и ответственности России за события в оккупированных районах Донбасса (на вердикты по этим вопросам может уйти до пяти лет).

Что ждет нас в будущем

В ближайшее время стоит ожидать от России новых провокаций, подрывающих доверие западных стран к Украине.

Москва будет настаивать на том, что положения Минских договоренностей должны выполняться параллельно, а не последовательно, как того просит Украина. Вполне возможно, что Германия и Франция, а также США, частично поддержат инициативу России.

Особо острой будет ситуация в энергетической сфере, учитывая как важен для ЕС транзит газа.
В обоих случаях многое будет зависеть от того, насколько скоординированы усилия внутри самой Украины, а также от того, как артикулирует Украина свою позицию перед западными партнерами.

Дефицит слаженности – определяющая черта украинской элиты в последние месяцы, и это неминуемо скажется на положении страны.

Європейська Правда

Богдан Камінський

Вже пройшло майже 3 роки з моменту початку в Україні Революції Гідності, і майже стільки триває війна на Сході України, і ніхто з нас не знає коли вона закінчиться. Але всі ми точно знаємо як це все розпочиналось і що спричинило ті потрясіння які «впали» на голови українців. Нещодавно я закінчив читати книгу під назвою «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту» яку написав патріот своєї країни, чудовий викладач, з яким нащастя мені довелось попрацювати, Ярослав Потапенко, який був учасником всіх тих подій на Майдані з самого першого дня і до його закінчення, а також пізніше з початком війни в Донбасі, одним з перших в місті де він мешкав почав займатись волонтерською допомогою солдатам на передовій.

Чим мені ця книга мені сподобалась, так це в першу чергу тим, що в ній досить детально описується причини, сам перебіг і результат Євромайдану, адже Ярослав Олександровий власноруч пережив всі ті моменти революції, від мирного мітингу студентів, до кривавої бійні. Мені досить добре запам’яталось як він розповідав, що: «– Першим потрясінням для мене була ніч з 29 на 30 листопада, коли сталося побиття активістів. Я не очікував такої жорстокості з боку правоохоронців. Саме тоді я зрозумів, що країна перетворюється в щось на зразок Білорусі, а Янукович став диктатором».

Читаючи цю книгу, я ніби сам знову ставав учасником тих подій, адже Ярослав Олександрович досить добре зумів передати дух як майдану, так і тогочасної України. Він добре передав те, що відбувалось з багатьма з нас в тей час, а саме те що під час Революції Гідності майже вся країна «прозріла» і побачила, до чого призвела наша байдужість і тей абсентеїзм в суспільстві. В книзі Ярослав Олександрович зачіпає теми які є для кожного з нас болючі та знайомі, а саме такі, як відносини між владою і суспільством; консолідація суспільства перед спільним ворогом, зародження в нашій країні дійсно громадянського суспільства, та намагається в звичній для нього манері, такій, в якій складні слова та терміни пояснюються в легкій доступній формі, щоб кожен, хто взяв в руки його книгу зміг краще дізнатись про одні з найтяжчих моментів в історії сучасної України.

Друга частина книги буде досить цікавою тим, що в ній Ярослав Олександрович розповідає про причини і наслідки тих подій що стали наступними після революції, а саме російській окупації Криму та війні на Сході України. В книзі, на мою думку, досить добре описується характер та методи, за якими наш східний сусід веде проти нас агресію, а також та діяльність, чи краще сказати бездіяльність нашої влади щодо відповіді агрессору, адже Ярослав Олександрович з перших днів неоголошеної війни був волонтером і на власному досвіді знав в якому стані знаходилась наша армія, і які кроки чинила наша влада щоб це змінити.

Але якщо говорити про те що мені сподобалось найбільше в цій книзі, так це розділ під назвою «Ідеологія і практика рашизму. Сучасна Росія як «колективний Путін». Саме в цьому розділі, на мій погляд автор найкраще передав те що зараз відбувається в російському суспільстві, від того що вони говорять і до того які вчинки по відношенню до нас і самих себе вчиняють. Саме читаючи книгу Ярослава Потапенка я все більше став переконуватись в правоті його слів, написаних в цій книзі, а саме те, що дія Російської влади це не лише хворе бажання одного «Диктатора ХХІ століття» самоствердитись, це віддзеркалення масової свідомості та менталітету росіян, і ця божевільна машина під назвою Росія з кожним днем йде до того, що ми не будемо точно впевнені хто в цій країні лялька, а хто її смикає за нитки і вказує що робити.

В загальному читаючи книгу, я наче знову поринаю в ті часи, коли з насолодою і студентською цікавістю приходив на пари до Ярослава Олександровича і слухаючи його роздуми і моменти з його життя ніби ставав сам частиною тих подій. Книга читається на одному диханні, і всім тим хто цікавиться сучасною історією України, я раджу прочитати її!!!

Український Політик
Богдан Каминский

Уже прошло почти 3 года с момента начала в Украине Революции Достоинства и почти столько длится война на Востоке Украины, и никто из нас не знает когда она закончится. Но все мы точно знаем, как это все начиналось и что повлекло те потрясения которые «упали» на головы украинцам. Недавно я закончил читать книгу под названием «Пятая российско-украинская война: от Майдана до Восточного фронта» написанной патриот своей страны, замечательный преподаватель, с которым к счастью мне довелось поработать, Ярослав Потапенко, который был участником всех событий на Майдане с самого первого дня и до его окончания, а также позднее с началом войны в Донбассе, одним из первых в городе, где он жил начал заниматься волонтерской помощью солдатам на передовой.

Чем мне эта книга мне понравилась, так это в первую очередь тем, что в ней достаточно подробно описывается причины, сам ход и результат Евромайдана, ведь Ярослав Александров собственноручно пережил все те моменты революции, от мирного митинга студентов, к кровавой бойне. Мне достаточно хорошо запомнилось как он рассказывал, что: «- Первым потрясением для меня была ночь с 29 на 30 ноября, когда произошло избиение активистов. Я не ожидал такой жестокости со стороны правоохранителей. Именно тогда я понял, что страна превращается в нечто вроде Беларуси, а Янукович стал диктатором».

Читая эту книгу, я будто бы сам снова становился участником тех событий, ведь Ярослав Александрович довольно хорошо сумел передать дух как Майдана, так и тогдашней Украины. Он хорошо передал то, что происходило со многими из нас в тоже время, а именно то, что во время Революции Достоинства почти вся страна «прозрела» и увидела, к чему привела наше равнодушие и абсентеизм в обществе. В книге Ярослав Александрович затрагивает темы которые есть для каждого из нас болезненные и знакомые, такие например, как отношения между властью и обществом; консолидация общества перед общим врагом, зарождения в нашей стране действительно гражданского общества, и пытается в привычной для него манере, такой, в которой сложные слова и термины объясняются в легкой доступной форме, чтобы каждый, кто взял в руки его книгу смог лучше узнать про тяжелейшие моменты в истории современной Украины.

Вторая часть книги будет достаточно интересна тем, что в ней Ярослав Александрович рассказывает о причинах и последствиях тех событий ставшие следующими после революции, а именно российской оккупации Крыма и войне на Востоке Украины. В книге, по моему мнению, достаточно хорошо описывается характер и методы, по которым наш восточный сосед ведет против нас агрессию, а также и деятельность, или лучше сказать бездействие наших властей относительно ответа агрессору, ведь Ярослав Александрович с первых дней необъявленной войны был волонтером и на собственном опыте знал в каком состоянии находилась наша армия, и какие шаги делала наша власть чтобы это изменить.

Но если говорить о том, что мне понравилось больше всего в этой книге, так это раздел под названием «Идеология и практика рашизма. Современная Россия как «коллективный Путин». Именно в этом разделе, на мой взгляд автор лучше передал то, что сейчас происходит в российском обществе, от того что они говорят и к тому какие поступки по отношению к нам и самих себя поступают. Именно читая книгу Ярослава Потапенко я все больше стал убеждаться в правоте его слов, написанных в этой книге, а именно то, что действие Российской власти это не только больное желание одного «Диктатора XXI века» самоутвердиться, это отражение массового сознания и менталитета россиян, и эта безумная машина под названием Россия с каждым днем идет к тому, что мы не будем точно уверены кто в этой стране кукла, а кто ее дергает за нитки и указывает что делать.

В общем читая книгу, я будто снова погружаюсь в те времена, когда с удовольствием и студенческим интересом приходил на пары к Ярославу Александровичу и слушая его размышления и моменты из его жизни будто становился сам частью тех событий. Книга читается на одном дыхании, и всем тем, кто интересуется современной историей Украины, я советую прочитать ее !!!

Украинский Политик

Аліна Козаченко

В кожної людини є своя Батьківщина на якій вона проживає , для мене моя Батьківщина це Україна. Я завжди думала про своє майбутнє, але ніколи не задумувалась про майбутнє своєї держави, і лише сьогодні розумію, що моє майбутнє залежить від майбутнього нашої держави, а майбутнє нашої країни залежить від всіх нас та кожного із нас зокрема.

Зараз я задаюсь питанням, а якою буде наша держава Україна в майбутньому? Чи зможе простий люд щось змінити? Чи стане кращим життя для наших дітей, онуків?

Два роки тому я б не змогла б з упевненістю відповісти на ці питання, адже інколи опускались руки, гуляючи містом , відвідуючи різні заклади, їздячи на екскурсії я спостерігала те, що людям все одно, хтось плюне в парку де гуляють матері з дітками, ще хтось викине сміття в не належному місці , в громадському транспорті тільки – но і лунала не нормативна лексика. Стареньких бабусь могли не те що не пропустити на пішоході, але і наїхати. В країні панувала страшенна корупція, а саме в цьому я була впевнена 100%, коли побачила страшний інцидент.

Одного осіннього ранку я приїздила до міста Житомира, прогулюючись містом та насолоджуюсь красою осені я спостерігала за оточуючими, підійшовши до Житомирського педагогічного вузу, я звернула увагу саме на цей заклад, і в ту хвилину я звернула увагу на двох дівчат, вони прямували до пішохідного знаку, вони не встигли пройти пішохід до кінця, дівчат було збито. Всі хто стояв були вражені, двоє дівчат і одразу на смерть , на асфальті лилась кров річкою, лежали мотузки волосся, в той час всі хто стояв встигли запам’ятати марку авто та номери даної машини. Ніхто нікуди не розходився, всі чекали поліції , але її не було, приїхала швидка допомога , а лише через пів години приїхала і поліція, весь люд який бачив не зрушився з місця, люди сподівались що в них візьмуть свідчення , але поліція знала хто це був, тобто чий це син, і навіть ні одного протоколу не було заповнено. Люди кидались в бійку до працівників поліції, бо це був страшний жах, справедливість повинна залишатись справедливістю, винний повинен бути покараний. І тільки чоловіки , які працювали в таксі переловили, заламали руки і повезли до Києва у сподіванні, що там буде хоч якась кара, але її не було, хлопця було всього лише звільнено з керівної посади в місті.

І в ту хвилину я зрозуміла, що навіть без мундира, якщо виникне якась загроза для Батьківщини, полишать свої повсякденні справи, забудуть про сварки та суперечки та почнуть захищати та боронити нашу країну та всіх нас.

Інколи згадуючи історію я думаю, що це повтор з витоків нашої історії в XV столітті, коли Байда заснував Січ, товариство рушило туди через те, що пригноблювали їхні права та творили неправомірні речі. На превеликий жаль, за шість століть ситуація Січі повторилась : Майдан Незалежності так само, як острів Хортиця, став фортецею, форпостом для козаків сьогодення. Про те на цей раз не для запорізьких , а для нових героїв, воїнів XXI – століття.

В нашій мальовничій країні день за днем відбувались зміни. Наш патріотичний народ кожного дня прагнув змін, який намагався мирним шляхом змінити щось в Україні, але у влади піднялась рука на молодих захисників. Наш український народ терпеливий, але якщо ж повстав, то вгомонити його не можна.

Всю ту моральну напругу, яку відчувала вся держава не можливо передати словами. Ці не легкі місяці, всі ті сльози, які виплакані матерями, що вже ніколи не обіймуть синів чи доньок, весь той біль та страждання, які випали на долю захисників… Проте наш народ вистояв і зміг показати що при будь – якій напрузі встане з колін!

Зараз спілкуючись з людьми різного віку я тішуся, що у народу не опускаються руки, що їхня надія та віра не згасає, щось змінювати та працювати на благо майбутнього.

Питання про майбутнє України постає як серед молодого покоління, так і людей старшого віку. Для мене це питання особливо хвилююче, оскільки мені жити в цій державі. Я бачу у майбутньому Україну державою у якій дотримуються Конституції не лише прості люди, а й представники вищих ешелонів влади, бо в нас час на даний момент мало хто дотримується законів із правлячої еліти, кожен з них намагається трактувати закони по-своєму. В державі відбувається взаємодія трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, бо це є принципом основ конституційного ладу. Дотримання законів призведе до прозорої судової системи та у громадян не буде страху перед нею. Я вважаю, що в майбутньому люди нашої держави будуть впевнені у завтрашньому дні. Як це не ідеалістично звучить, але я вірю, що у майбутньому буде подолано корупцію у державі на всіх її рівнях. Вибори стануть прозорими, люди обиратимуть гідних політичних обранців, припиниться безкінечна політична реклама, народ знатиме, що обирати треба по тому, що даний кандидат зробив для держави, а не за красиві промови та агітацію.

Для мене як молодої людини та представника нового покоління, тих, хто народився та виріс і живе у незалежній Україні гостро стоїть питання про перспективи життя в Україні. На мою думку у майбутньому молодь матиме впевненість у завтрашньому дні. Для студентства будуть відкриті, а головне доступні для кожного різні міжнародні проекти, стажування, що даватиме можливість розширити свої знання, збагатися досвідом. Я сподіваюсь, що у майбутньому буде завершено реформу освіти. А після закінчення університету у молодого спеціаліста не виникатиме питання із майбутнім працевлаштуванням, про те, куди йти працювати. Кожен зможе працевлаштуватися. Для молодих спеціалістів буде діяти соціальний пакет послуг, який включатиме доступний кредит на житло, надання безвідсоткового кредиту на перших порах по закінченню навчання, медичне страхування. Кожна молода людина, яка прийшла на роботу матиме можливість досягти кар’єрного зростання, будуть діяти соціальні ліфти. Нарешті, будуть цінуватись знання та професійні вміння людини.

Щодо територіальної єдності, то я думаю, що нашій державі вдасться зберегти свою територіальну цілісність та єдність. Нарешті буде подолано кровопролиття на Сході держави. Україна стане членом міжнародних організацій (НАТО, ЄС), проводитиме активну зовнішню політику, її поважатимуть на міжнародній арені.

Також Україна стане економічно розвиненою державою, вона перейде на щабель постіндустріального суспільства. Нарешті буде подолано інфляцію. В державі розвиватиметься важка і легка промисловість, сільське господарство. Також розвиватиметься малий та середній бізнес. Для відкриття власної справи будуть надаватись кредити із доступними відсотками. Населення буде отримувати гідну заробітну плату за свою працю. Діятимуть соціальні пакети послуг для населення. Щодо соціального складу населення, то в державі буде наявний чітко сформований середній клас, який складає основу. Припиниться відплив умів закордон, тому що в Україні для людей розумової праці діятимуть гідні умови праці та гідна оплата. Щодо екологічної ситуації, то за викидання сміття у неналежному місті діятимуть штрафи, будуть діяти заводи із утилізації та переробки сміття.

Весь народ України усвідомить себе єдиним цілим. Всі спірні питання із нашої багатовікової історії буде вирішено. У країні буде єдина концепція історії. Народ консолідується навколо спільної державної ідеї.

Таким чином, в майбутньому я бачу Україну демократичною державою, у якій діятиме верховенство права. Економіка буде розвиватися, стабілізується державна грошова одиниця — гривня. Кожен буде впевнений у завтрашньому майбутньому. Наша держава – це наша гордість і ми повинні робити все, щоб вона такою стала у майбутньому, щоб її поважали, як ми самі, так і за межами нашої країни.

Український ПолітикАліна Козаченко

В кожної людини є своя Батьківщина на якій вона проживає , для мене моя Батьківщина це Україна. Я завжди думала про своє майбутнє, але ніколи не задумувалась про майбутнє своєї держави, і лише сьогодні розумію, що моє майбутнє залежить від майбутнього нашої держави, а майбутнє нашої країни залежить від всіх нас та кожного із нас зокрема.

Зараз я задаюсь питанням, а якою буде наша держава Україна в майбутньому? Чи зможе простий люд щось змінити? Чи стане кращим життя для наших дітей, онуків?

Два роки тому я б не змогла б з упевненістю відповісти на ці питання, адже інколи опускались руки, гуляючи містом , відвідуючи різні заклади, їздячи на екскурсії я спостерігала те, що людям все одно, хтось плюне в парку де гуляють матері з дітками, ще хтось викине сміття в не належному місці , в громадському транспорті тільки – но і лунала не нормативна лексика. Стареньких бабусь могли не те що не пропустити на пішоході, але і наїхати. В країні панувала страшенна корупція, а саме в цьому я була впевнена 100%, коли побачила страшний інцидент.

Одного осіннього ранку я приїздила до міста Житомира, прогулюючись містом та насолоджуюсь красою осені я спостерігала за оточуючими, підійшовши до Житомирського педагогічного вузу, я звернула увагу саме на цей заклад, і в ту хвилину я звернула увагу на двох дівчат, вони прямували до пішохідного знаку, вони не встигли пройти пішохід до кінця, дівчат було збито. Всі хто стояв були вражені, двоє дівчат і одразу на смерть , на асфальті лилась кров річкою, лежали мотузки волосся, в той час всі хто стояв встигли запам’ятати марку авто та номери даної машини. Ніхто нікуди не розходився, всі чекали поліції , але її не було, приїхала швидка допомога , а лише через пів години приїхала і поліція, весь люд який бачив не зрушився з місця, люди сподівались що в них візьмуть свідчення , але поліція знала хто це був, тобто чий це син, і навіть ні одного протоколу не було заповнено. Люди кидались в бійку до працівників поліції, бо це був страшний жах, справедливість повинна залишатись справедливістю, винний повинен бути покараний. І тільки чоловіки , які працювали в таксі переловили, заламали руки і повезли до Києва у сподіванні, що там буде хоч якась кара, але її не було, хлопця було всього лише звільнено з керівної посади в місті.

І в ту хвилину я зрозуміла, що навіть без мундира, якщо виникне якась загроза для Батьківщини, полишать свої повсякденні справи, забудуть про сварки та суперечки та почнуть захищати та боронити нашу країну та всіх нас.

Інколи згадуючи історію я думаю, що це повтор з витоків нашої історії в XV столітті, коли Байда заснував Січ, товариство рушило туди через те, що пригноблювали їхні права та творили неправомірні речі. На превеликий жаль, за шість століть ситуація Січі повторилась : Майдан Незалежності так само, як острів Хортиця, став фортецею, форпостом для козаків сьогодення. Про те на цей раз не для запорізьких , а для нових героїв, воїнів XXI – століття.

В нашій мальовничій країні день за днем відбувались зміни. Наш патріотичний народ кожного дня прагнув змін, який намагався мирним шляхом змінити щось в Україні, але у влади піднялась рука на молодих захисників. Наш український народ терпеливий, але якщо ж повстав, то вгомонити його не можна.

Всю ту моральну напругу, яку відчувала вся держава не можливо передати словами. Ці не легкі місяці, всі ті сльози, які виплакані матерями, що вже ніколи не обіймуть синів чи доньок, весь той біль та страждання, які випали на долю захисників… Проте наш народ вистояв і зміг показати що при будь – якій напрузі встане з колін!

Зараз спілкуючись з людьми різного віку я тішуся, що у народу не опускаються руки, що їхня надія та віра не згасає, щось змінювати та працювати на благо майбутнього.

Питання про майбутнє України постає як серед молодого покоління, так і людей старшого віку. Для мене це питання особливо хвилююче, оскільки мені жити в цій державі. Я бачу у майбутньому Україну державою у якій дотримуються Конституції не лише прості люди, а й представники вищих ешелонів влади, бо в нас час на даний момент мало хто дотримується законів із правлячої еліти, кожен з них намагається трактувати закони по-своєму. В державі відбувається взаємодія трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, бо це є принципом основ конституційного ладу. Дотримання законів призведе до прозорої судової системи та у громадян не буде страху перед нею. Я вважаю, що в майбутньому люди нашої держави будуть впевнені у завтрашньому дні. Як це не ідеалістично звучить, але я вірю, що у майбутньому буде подолано корупцію у державі на всіх її рівнях. Вибори стануть прозорими, люди обиратимуть гідних політичних обранців, припиниться безкінечна політична реклама, народ знатиме, що обирати треба по тому, що даний кандидат зробив для держави, а не за красиві промови та агітацію.

Для мене як молодої людини та представника нового покоління, тих, хто народився та виріс і живе у незалежній Україні гостро стоїть питання про перспективи життя в Україні. На мою думку у майбутньому молодь матиме впевненість у завтрашньому дні. Для студентства будуть відкриті, а головне доступні для кожного різні міжнародні проекти, стажування, що даватиме можливість розширити свої знання, збагатися досвідом. Я сподіваюсь, що у майбутньому буде завершено реформу освіти. А після закінчення університету у молодого спеціаліста не виникатиме питання із майбутнім працевлаштуванням, про те, куди йти працювати. Кожен зможе працевлаштуватися. Для молодих спеціалістів буде діяти соціальний пакет послуг, який включатиме доступний кредит на житло, надання безвідсоткового кредиту на перших порах по закінченню навчання, медичне страхування. Кожна молода людина, яка прийшла на роботу матиме можливість досягти кар’єрного зростання, будуть діяти соціальні ліфти. Нарешті, будуть цінуватись знання та професійні вміння людини.

Щодо територіальної єдності, то я думаю, що нашій державі вдасться зберегти свою територіальну цілісність та єдність. Нарешті буде подолано кровопролиття на Сході держави. Україна стане членом міжнародних організацій (НАТО, ЄС), проводитиме активну зовнішню політику, її поважатимуть на міжнародній арені.

Також Україна стане економічно розвиненою державою, вона перейде на щабель постіндустріального суспільства. Нарешті буде подолано інфляцію. В державі розвиватиметься важка і легка промисловість, сільське господарство. Також розвиватиметься малий та середній бізнес. Для відкриття власної справи будуть надаватись кредити із доступними відсотками. Населення буде отримувати гідну заробітну плату за свою працю. Діятимуть соціальні пакети послуг для населення. Щодо соціального складу населення, то в державі буде наявний чітко сформований середній клас, який складає основу. Припиниться відплив умів закордон, тому що в Україні для людей розумової праці діятимуть гідні умови праці та гідна оплата. Щодо екологічної ситуації, то за викидання сміття у неналежному місті діятимуть штрафи, будуть діяти заводи із утилізації та переробки сміття.

Весь народ України усвідомить себе єдиним цілим. Всі спірні питання із нашої багатовікової історії буде вирішено. У країні буде єдина концепція історії. Народ консолідується навколо спільної державної ідеї.

Таким чином, в майбутньому я бачу Україну демократичною державою, у якій діятиме верховенство права. Економіка буде розвиватися, стабілізується державна грошова одиниця — гривня. Кожен буде впевнений у завтрашньому майбутньому. Наша держава – це наша гордість і ми повинні робити все, щоб вона такою стала у майбутньому, щоб її поважали, як ми самі, так і за межами нашої країни.

Український Політик