Метка: Реймон Арон

Ярослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український ПолітикЯрослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український Політик

Тарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український ПолітикТарас Сафонюк

Українська нація не раз стикалися із тяжкими випробуваннями, що ставали перешкодою на шляху будівництва власної державності. Масштабні міграційні процеси зі сходу на терена нашої батьківщини, агресія сусідів, імперіалістичний вплив окупантів на розвиток культури та самоіндефікацію, внутрішні розбіжності та непорозуміння не раз ставали перепоную державотворення. Як виявилось, сумні тенденції по відношенню до нашої держави залишаються актуальними і в ХХІ ст. Сучасні реалії, наголошують про необхідність рішучих дій відносно вирішення тих цивілізаційних викликів з якими зіткнулася Україна сьогодні. Адже другого шансу, зважаючи на глобалізацію світу та розвиток і вплив інформаційних технологій, українці просто не отримають.

Питання полягає в тому, чи достатньо ми войовнича нація, щоб зуміти подолати ті проблеми із якими зіткнулися. Особливо в умовах військової агресії та протистоянні з шовіністичним дітищем імперіалізму — Російською Федерацією. Та як ставиться до нас «Захід», що служить поки головним нашим союзником у даному протистоянні. Хто ми для них? Інструмент боротьби чи буферна зона?

Безумовно, щоб дати відповідь на це питання нам потрібно зануритися в історію. Однак, першим чином слід визначити, що ми розуміємо під поняття «войовничі»? Розтлумачити даний термін можна по різному. В першому випадку це ті, що прагнуть та схильні воювати, в другому, які ведуть непримирену боротьбу за для свого захисту та виживання. У випадку з українцями тяжко пригадати коли ми виступали агресорами по відношеню до інших народів, та вели загарбницьку політику. Однак, ми можемо навести безліч прикладів, коли наші діди та прадіди ставали на захист власної землі та повставали проти гноблення. Розпочати слід із козацьких повстань, а закінчити Небесною сотнею та героями, що нині протистоять РФ на сході нашої батьківщини. В цьому плані Українці дійсно войовничі.

Але, у своїй праці «Мир і війна» відомий французький дослідник Реймон Арон зазначає, що противник не є переможеним, поки сам не визнає своєї поразки. Сюдячи цій логіці, та звертаючись до історії, ми побачемо не дуже приємну для нас картину. Адже розірвана в різний час між сусідніми загарбниками Україна, фактично, признавала владу окупантів, а отже і власну поразку. І все ж, на противагу Арону, не слід забувати про постійні повстанські рухи, що з періодичністю вибухали у різних куточках нашої землі: повстання І. Мазепи, коліївщина, загони Олекси Довбуша, активна культурно просвітницька діяльність в ХІХ ст., революційні рухи на початку ХХ ст, загони Махна, відчайдушне протистояння під Крутами, зимовий похід, боротьба УПА в роки Другої світової війни, дисиденти, Генсільська спілка та інші хто протистояв загарбникам-окупантам в різні часи на різних фронтах боротьби. Ці моменти української історії свідчать про войовничий характер українців і підкреслюють їх готовність боротись з ворогом у найскрутніші моменти.

Розібратися у даній дилемі допоможе ряд представників Європейською культури, які в різний час коментували своє ставлення до українців. Що врешті решт розкриє те, яким чином захід відноситься до українців та яку роль вони нам відводять на світовій арені.

Жан Валюза французький дипломат, написав звіт про свої зустрічі з І.Мазепою: «Гетьмана І.Мазепу дуже шанують у Козацькій країні, де народ вільнолюбивий і гордий і не любить, щоб хто небуть панував над ними…».

Ю.Юст, данський посол, дивувався, що «…не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської лаври мали високу освіту та культуру, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною».

Вебер писав спогади про події в Україні і Московії: «Дорошенко досяг того, що Україна була звільнена від усяких громадських тягарів, користувалась магдебурським правом, «жила довго добром і молоком». Козаки мали тільки одну повинність – доставляти цареві 60 000 кінноти, що мало тоді велике значення для царя, бо козаки вважались тоді найкращим військом».

Де Монті, французський посол в Варшаві, в листі до свого уряду розповідає: «Ми знаємо гетьмана Пилипа Орлика як людину дуже ворожу до московитів, розумну, відважну, шляхетну і дуже поважану в Україні. Московський цар відібрав від України всі старі вольності…козаки енергійно шукають нагоди, щоб повстати проти гнобителів-москвинів і повернути свою втрачену свободу».

Максиміліан Еммануїл, принц, учасник походу Карла ХІІ, свідок Полтавської трагедії говорить: «Жителі України хочуть бути вільним народом, не під’яремним ні Польщі, ні Москві, тому вони завжди борються за свої привілеї та права…» Клавдій Рондо, англійський дипломат у Петербурзі, у своєму звіті лорду Гарринґтону писав: «Під час московсько-турецької війни українська козацька сила була першорядним фактором та опорою цілого московського війська».

Я гадаю даних цитат більше ніж достатньо аби зрозуміти відношення Європейців на рахунок української войовничості. Однак, будемо об’єктивними і зазначемо, що майже всі вони відносяться до часів козацької слави, а після не давніх подій, а саме анексії Криму, багато хто із західних експертів та відомих дослідників критично поставився до войовничого темпераменту українців. Наприклад, як прокоментував події, що нині відбуваються в Україні Збігнев Бжезинський: «Якщо вони (українці) не стануть опиратися, як вони не стали чинити опір в Криму, то, звичайно, міжнародне співтовариство не буде виявляти надмірне завзяття і підтримувати, по суті українців, які визнали поразку.

Таким чином, тенденція погіршується, але в такій ситуації в першу чергу винна влада і аж ніяк не український народ. По суті саме потужні добровольчий та волонтерський рухи врятували від подальшої окупації нашої держави на сході. Професор Квінсі Райт говорить, що одні суспільства воюють лише для того, щоб захистити себе. І сюди дійсно, не можна не віднести нинішню молоду регенерацію українців, які стали на захист своєї, Богом їм даній, землі.

Отже, українці дійсно войовнича нація, проте не агресивна. Ми готові стати на захист рідного гнізда і боротись з ворогом, ми готові безкорислово допомагати та виручати один одного в часи скрути і ми готові відстоювати свої права та свободу. На привеликий жаль, нині ми боримось на двох фронтах — внутрішньому та зовнішньому. Перший полягає у протистоянні із кланово-олігархічною системою, яка змушує країну до атрофації і паразитує на ній, другий фронт — агресія Росії та конфлікт на Донбасі. Не давні поразки, та когнітивний десонанс, який панує у суспільстві по відношенню до вирішень тих чи інших проблем, б’є по нашій репутації і виставляє не в самому позитивному світлі перед Західним союзником. Але за останній час, ми мали й чи мало перемог, що врешті решт піднімає наш авторитет, головна з яких це — Революція гідності, що підтверджує готовність української нації воювати заради свободи , власного блага та наступні покоління. Влучно підкреслити ситуацію в якій опинилася наша держава можна наступними словами:

Не так страшні вовки кремлівські
І не така страшна війна.
Страшніші — гниди УКРАЇНСЬКІ
В чиїх руках є булава.

Головним чином нам потрібно усвідомити, що абсолютно не важливо як до нас відноситься захід, важливим є те, щоб ми розуміли заради чого та кого нам варто боротися. Лише тоді отримаємо шанс на перемогу і побудуємо те майбутнє яким пишатимуться наші нащадки.

Український Політик

Богдан Камінський

Читаючи книгу Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття я знаходив багато паралелей з тим як ведуться міжнародні відносини тоді і зараз і як кожна країна позиціонує себе в світі. І що мені найбільше сподобалось це розділ Х «Нації і режими» адже там досить добре розповідається про роль нації в створенні і розвитку держави і як приклад такої держави можна назвати нашу країну, де після подій «Революції гідності» в нашій країні почалось формування дійсно української нації та української національної ідеї якої нам так не вистачало з часу незалежності.

І справді в сучасному інформаційному світі в якому поняття кордону з кожним днем втрачає своє першочергове поняття в зв’язку з тим що більшість країн приєднуються чи створюють колективні системи співіснування на кшталт ЄС, питання нації залишається досить важливим і в деякій мірі конфліктоутворюючим. Саме на нації, а точніше на її культурі, традиціях і звичаях будується політика як внутрішня так і зовнішня. І як показує практика, саме на несприйнятті культури країни розпочинають конфлікти. Яскравим прикладом можна назвати Україну, яка за час своєї незалежності так і не змогла повноцінно побудувати дійсно українську націю. А як було сказано ще класиками, «суспільство об’єднається лише перед спільним ворогом». Ця теза яскраво проявляється в сучасних українських реаліях, коли наше суспільство почало об’єднуватись під приводом агресії нашого східного сусіда. Сьогодні наша країна опинилася між двох різних за сприйняттям культур, західною і східною, і саме на несприйнятті один одного і виникли війна на сході України та анексія Криму.

Проте це несприйняття різних культур викликало і позитивні моменти в нашій державі, а саме те що ми нарешті визначились з тим «ХТО» ми, та «КУДИ» ми хочемо йти. І ці моменти спричинили бурхливе піднесення патріотичного духу в країні, та призвело до того що наше суспільство розпочало побудову дійсно української нації, в першу чергу на спільних на сьогодні елементах культури, адже культура є одним із головних чинників утворення нації.

Але як наголошує автор, на самих гаслах та ідеях націю не збудуєш, і я з ним цілком погоджуюсь, тому що, ми повинні чітко усвідомити що нам потрібно, що потрібно для країни і як цього досягти. Насамперед ми повинні усвідомити, що одного українського прапорця в автомобілі мало для побудови дійсно національного суспільства, потрібно змінюватись в першу чергу в собі, в своєму сприйнятті і ставленні до оточуючих, тільки тоді можна буде вважати нас повноцінними українцями.

Український ПолітикБогдан Каминский

Читая книгу Реймона Арона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века я находил много параллелей с тем как ведутся международные отношения тогда и сейчас и как каждая страна позиционирует себя в мире. И что мне больше всего понравилось это раздел Х «Нации и режимы» ведь там достаточно хорошо рассказывается о роли нации в создании и развитии государства и как пример такого государства можно назвать нашу страну, где после событий «Революции достоинства» в нашей стране началось формирование действительно украинского нации и украинской национальной идеи которой нам так не хватало со времени независимости.

И действительно в современном информационном мире в котором понятие границы с каждым днем теряет свое первостепенное понятие в связи с тем, что большинство стран присоединяются или создают коллективные системы сосуществования вроде ЕС, вопрос нации остается достаточно важным и в некоторой степени конфликтообразующим. Именно на нации, а точнее на ее культуре, традициях и обычаях строится политика внутренняя так и внешняя. И как показывает практика, именно на неприятии культуры страны начинают конфликты. Ярким примером можно назвать Украину, которая за время своей независимости так и не смогла полноценно построить действительно украинскую нацию. А как было сказано еще классиками, «общество объединится только перед общим врагом». Этот тезис ярко проявляется в современных украинских реалиях, когда наше общество начало объединяться под предлогом агрессии нашего восточного соседа. Сегодня наша страна оказалась между двух различных по восприятию культур, западной и восточной, и именно на неприятии друг друга и возникли война на востоке Украины и аннексия Крыма.

Однако это неприятие различных культур вызвало и положительные моменты в нашем государстве, а именно то, что мы наконец определились с тем «КТО» мы и «КУДА» мы хотим идти. И эти моменты вызвали бурный подъем патриотического духа в стране, и привело к тому наше общество начало построение действительно украинской нации, в первую очередь на общих сегодня элементах культуры, ведь культура является одним из главных факторов образования нации.

Но как отмечает автор, на самих лозунгах и идеях нацию не построишь, и я с ним полностью согласен, потому что, мы должны четко осознать, что нам нужно, что нужно для страны и как этого достичь. Прежде всего, мы должны осознать, что одного украинского флажка в автомобиле мало для построения действительно национального общества, нужно меняться в первую очередь в себе, в своем восприятии и отношении к окружающим, только тогда можно будет считать нас полноценными украинцами.

Украинский Политик

Вікторія Гузич

У рамках розгляду фундаментальної праці Реймона Арона «Мир і війна між націями» доцільно розглянути поточний україно-російський конфлікт під призмою деяких ключових поглядів французького філософа.

Так, Р. Арон зазначав, що хоча міждержавні відносини й тяжіють завжди до рівноваги, проте вони є перманентною зміною станів війни і миру. З цим твердженням складно не погодитися, адже історія взаємовідносин українського та російського народів повна різного роду протистоянь і навіть перебування в складі одного державного утворення (варто зазначити, що таке об’єднання ніколи не було результатом демократичного волевиявлення), чи то Російської імперії, чи СРСР, не змогло стерти ці протиріччя та асимілювати народи.

Згідно з Р. Ароном, у період війни визначальними у міждержавних відносинах є фактори сили, а в мирний час – дипломатія. Водночас сила дипломатичної позиції підкріплюється військовою, економічною потужністю держави, хоча й не зводиться лише до них. Цим можна пояснити нахабство Російської Федерації по відношенню до суверенітету України як на рівні дипломатії, так і в прямому порушенні територіальної цілісності нашої держави, адже економічний та військовий потенціал РФ в рази перевищує український.

У той же час філософ наголошував, що війна ні в якому разі не виключає з міждержавних відносин дипломатії. Продовжуючи цю думку, на прикладі «гібридної війни» в Україні бачимо, що з іншого боку офіційно мирні взаємовідносини не виключають захоплення територій (анексія Криму), перехід кордону суверенної держави іноземними військовими та ведення по суті військових дій (Донбас).
Значну увагу у своїй праці Р. Арон приділив питанню «стратегічних ризиків і ставок» у міжнародних відносинах, а також на сторінках його книги зустрічаємо твердження про те, що міжнародні відносини по своїй суті завжди були і залишаються міждержавними і роль міжнародних організацій не може бути визначальною. Можливо, до таких тверджень автор дійшов у свій час (рік публікації книги – 1962) пам’ятаючи фактичну безкорисність Ліги Націй у міжвоєнний період, проте в сучасній історії міжнародні організації мають дещо більший вплив на міжнародні відносини, в т. ч. і у військових конфліктах (згадаємо хоча б Югославські війни (1991-2001 рр.)). На прикладі україно-російського конфлікту з одного боку можна простежити недієвість деяких інструментів системи міжнародної безпеки (безкарність РФ після порушення умов Будапештського меморандуму, недієвість Ради безпеки ООН, незрозумілу роль ОБСЄ, участь якої у конфлікті фактично ніяк не сприяє його урегулюванню), а з іншого підтримка України в ООН, Парламентські асамблеї Ради Європи, Європарламенті, НАТО по-перше підсилює дипломатичну позицію нашої держави, по-друге сприяє безпосередньому укріпленню обороноздатності нашої держави (пряма фінансова, гуманітарна, технологічна допомога), по-третє запровадження міжнародних санкцій послаблює позицію РФ. Щодо останнього, то це з одного боку той «ризик», який не врахувала, чи знехтувала яким російська сторона, а з іншого – «ставка» міжнародної спільноти і України зокрема. Я вважаю, що без підтримки міжнародних організацій і за умов такого рівня системи міжнародної безпеки, який був перед початком Другої світової війни, Російська Федерація пішла б на «ризик» прямого військового втручання, що зрештою призвело б до втрати Україною суверенітету (подібно Чехословаччини 1939 р.), тому можна стверджувати, що деякі з положень Р. Арона потребують перегляду та уточнення в умовах сучасної конфігурації міжнародних відносин.

Український ПолітикВікторія Гузич

У рамках розгляду фундаментальної праці Реймона Арона «Мир і війна між націями» доцільно розглянути поточний україно-російський конфлікт під призмою деяких ключових поглядів французького філософа.

Так, Р. Арон зазначав, що хоча міждержавні відносини й тяжіють завжди до рівноваги, проте вони є перманентною зміною станів війни і миру. З цим твердженням складно не погодитися, адже історія взаємовідносин українського та російського народів повна різного роду протистоянь і навіть перебування в складі одного державного утворення (варто зазначити, що таке об’єднання ніколи не було результатом демократичного волевиявлення), чи то Російської імперії, чи СРСР, не змогло стерти ці протиріччя та асимілювати народи.

Згідно з Р. Ароном, у період війни визначальними у міждержавних відносинах є фактори сили, а в мирний час – дипломатія. Водночас сила дипломатичної позиції підкріплюється військовою, економічною потужністю держави, хоча й не зводиться лише до них. Цим можна пояснити нахабство Російської Федерації по відношенню до суверенітету України як на рівні дипломатії, так і в прямому порушенні територіальної цілісності нашої держави, адже економічний та військовий потенціал РФ в рази перевищує український.

У той же час філософ наголошував, що війна ні в якому разі не виключає з міждержавних відносин дипломатії. Продовжуючи цю думку, на прикладі «гібридної війни» в Україні бачимо, що з іншого боку офіційно мирні взаємовідносини не виключають захоплення територій (анексія Криму), перехід кордону суверенної держави іноземними військовими та ведення по суті військових дій (Донбас).
Значну увагу у своїй праці Р. Арон приділив питанню «стратегічних ризиків і ставок» у міжнародних відносинах, а також на сторінках його книги зустрічаємо твердження про те, що міжнародні відносини по своїй суті завжди були і залишаються міждержавними і роль міжнародних організацій не може бути визначальною. Можливо, до таких тверджень автор дійшов у свій час (рік публікації книги – 1962) пам’ятаючи фактичну безкорисність Ліги Націй у міжвоєнний період, проте в сучасній історії міжнародні організації мають дещо більший вплив на міжнародні відносини, в т. ч. і у військових конфліктах (згадаємо хоча б Югославські війни (1991-2001 рр.)). На прикладі україно-російського конфлікту з одного боку можна простежити недієвість деяких інструментів системи міжнародної безпеки (безкарність РФ після порушення умов Будапештського меморандуму, недієвість Ради безпеки ООН, незрозумілу роль ОБСЄ, участь якої у конфлікті фактично ніяк не сприяє його урегулюванню), а з іншого підтримка України в ООН, Парламентські асамблеї Ради Європи, Європарламенті, НАТО по-перше підсилює дипломатичну позицію нашої держави, по-друге сприяє безпосередньому укріпленню обороноздатності нашої держави (пряма фінансова, гуманітарна, технологічна допомога), по-третє запровадження міжнародних санкцій послаблює позицію РФ. Щодо останнього, то це з одного боку той «ризик», який не врахувала, чи знехтувала яким російська сторона, а з іншого – «ставка» міжнародної спільноти і України зокрема. Я вважаю, що без підтримки міжнародних організацій і за умов такого рівня системи міжнародної безпеки, який був перед початком Другої світової війни, Російська Федерація пішла б на «ризик» прямого військового втручання, що зрештою призвело б до втрати Україною суверенітету (подібно Чехословаччини 1939 р.), тому можна стверджувати, що деякі з положень Р. Арона потребують перегляду та уточнення в умовах сучасної конфігурації міжнародних відносин.

Український Політик

Павло Мельник

На війні, моралі не місце. Ці два поняття не сумісні, адже вбивства людей починаючи від стрілецької зброї і закінчуючи зброєю масового ураження вже втрачають саму суть моралі. Але факт залишається фактом війна дає поштовх до розвитку цивілізацій. Тоді постає питання: Чи можна характеризувати війну з точки зору людяності та моралі? Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» досліджував це питання. Він зазначав що: «Війна зберігає людський характер тільки за тієї умови, коли вона є випробуванням сили, волі, розуму». Як на мене це твердження є не актуальним для нашого часу. Все ж таки зараз війни стають коротшими, локальнішими, а наслідки – більшими. Адже часи коли війну називали мистецтвом, а хоробрість, відвагу, героїзм, самопожертвування ставили попереду страждань, смертей, розрухи, голоду пройшли. Нашому часу більш відповідає афоризм: у війні немає переможця. Людська винахідливість у способах знищенню собі подібних вдосконалюється і це впливає на психологічний стан солдатів, а особливо після повернення з війни у суспільство. Американські вчені вияснили, що після переможної війни у Перській затоці бійці отримали значні ураження нервової системи, причини цього стало застосування хімічнї зброї та медичних препаратів, а також звірств зі сторони іракської армії стосовно американських солдат. Також держави, учасниці конфліктів, усвідомлюють гірку істину, після повернення з війни учасник бойових дій має пройти довгий та дорогий курс реабілітації, аби уникнути соціальної напруги та конфронтації.

З винаходом ядерної зброї питання моралі пропало взагалі, адже вона створює небезпеку на всіх етапах, починаючи від розробки закінчуючи випробуваннями. Звісно різні міжнародні договори скоротили вплив цього виду озброєнь на довкілля, але в пам’яті залишаться зруйновані атоли та острова, забрудненні озера. Я на мене сила ядерної зброї саме в її володінні, все ж таки це зброя стримування.

Культура середини XX ст. ще марила наївним виправданням війни уродженою агресивністю людини і навіть доходило до того що вважалось корисним періодична агресивність для «очищення» людства, його самооновлення та відбору кращих по принципу виживає сильніший, усунення демографічної напруги й проблем голоду. Але після двох світових воєн людство здригнулось і заново переосмислило цей вид взаємовідносин народів. Перехід від традиційної культури де індивід приносився в жертву загальній справі і не важливо скільки таких індивідів загине, до сучасного типу, де людина вважається особистістю і захищена правами, докорінним чином змінило хід та характер війн. Наприклад представник обвинувачення по військовим злочинам під час війни в Югославії, увів в коло питань Гаазького трибуналу по фактам зґвалтувань, що в попередніх війнах не враховувалось. Можна із впевненістю констатувати що короткий проміжок часу від Нюрнберзького процесу до Гаазького трибуналу розширило поняття моралі. Особливо чутливо суспільство реагує на загибель мирного населення, це зумовлено інформативністю війни. Зараз кожен хто має Інтернет може брати участь у боях в режимі онлайн і бачачи все на власні очі люди починають розуміти всю аморальність війни. Раніше це не можливо було побачити широкому загалу, суспільство відчувало весь жах бойових дій тільки на собі особисто, а до цього було марення у справедливості воєн.
Якщо взяти сучасну ситуацію на сході України, постає питання: Чи є аморальним вбивство агресора заради захисту своєї землі? Однозначної відповіді на це питання дати не можливо, адже воно є дискусійним. З одного боку вбивства безумовно є явищем аморальним особливо в умовах війни, де розкриваються найжахливіші людські якості, що призводить до катувань та вбивств полонених. З іншого чи слід вважати аморальним вбивство ворога заради захисту свого дому? На мою думку. Моральність війни існує лише на рівні ідей, з нашого боку це захист своєї землі, своїх рідних, незалежності та право на самовизначення. З боку Російської Федерації захист «русского міра» та російськомовного населення. Таким чином в ідеях війна морально виправдовується. Однак на рівні індивіда війна залишається аморальною, так як солдат вбиваючи іншого скоює антигуманний вчинок який суперечить суспільним нормам.

Отже, війна є аморальною в будь яких випадках, оскільки кожна з ворогуючих сторін має свої меркантильні цілі у розв’язані конфліктів. Однак є і моральне виправдання війни, воно заключається в ідеях за які помирають солдати на полях битв. Але людство має усвідомити, що війни завжди несуть за собою смерть, розруху та страждання і на порядок денний має постати розробка методів та технологій для уникнення переходу конфліктів на поле битви.

Український Політик

Павло Мельник

На війні, моралі не місце. Ці два поняття не сумісні, адже вбивства людей починаючи від стрілецької зброї і закінчуючи зброєю масового ураження вже втрачають саму суть моралі. Але факт залишається фактом війна дає поштовх до розвитку цивілізацій. Тоді постає питання: Чи можна характеризувати війну з точки зору людяності та моралі? Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» досліджував це питання. Він зазначав що: «Війна зберігає людський характер тільки за тієї умови, коли вона є випробуванням сили, волі, розуму». Як на мене це твердження є не актуальним для нашого часу. Все ж таки зараз війни стають коротшими, локальнішими, а наслідки – більшими. Адже часи коли війну називали мистецтвом, а хоробрість, відвагу, героїзм, самопожертвування ставили попереду страждань, смертей, розрухи, голоду пройшли. Нашому часу більш відповідає афоризм: у війні немає переможця. Людська винахідливість у способах знищенню собі подібних вдосконалюється і це впливає на психологічний стан солдатів, а особливо після повернення з війни у суспільство. Американські вчені вияснили, що після переможної війни у Перській затоці бійці отримали значні ураження нервової системи, причини цього стало застосування хімічнї зброї та медичних препаратів, а також звірств зі сторони іракської армії стосовно американських солдат. Також держави, учасниці конфліктів, усвідомлюють гірку істину, після повернення з війни учасник бойових дій має пройти довгий та дорогий курс реабілітації, аби уникнути соціальної напруги та конфронтації.

З винаходом ядерної зброї питання моралі пропало взагалі, адже вона створює небезпеку на всіх етапах, починаючи від розробки закінчуючи випробуваннями. Звісно різні міжнародні договори скоротили вплив цього виду озброєнь на довкілля, але в пам’яті залишаться зруйновані атоли та острова, забрудненні озера. Я на мене сила ядерної зброї саме в її володінні, все ж таки це зброя стримування.

Культура середини XX ст. ще марила наївним виправданням війни уродженою агресивністю людини і навіть доходило до того що вважалось корисним періодична агресивність для «очищення» людства, його самооновлення та відбору кращих по принципу виживає сильніший, усунення демографічної напруги й проблем голоду. Але після двох світових воєн людство здригнулось і заново переосмислило цей вид взаємовідносин народів. Перехід від традиційної культури де індивід приносився в жертву загальній справі і не важливо скільки таких індивідів загине, до сучасного типу, де людина вважається особистістю і захищена правами, докорінним чином змінило хід та характер війн. Наприклад представник обвинувачення по військовим злочинам під час війни в Югославії, увів в коло питань Гаазького трибуналу по фактам зґвалтувань, що в попередніх війнах не враховувалось. Можна із впевненістю констатувати що короткий проміжок часу від Нюрнберзького процесу до Гаазького трибуналу розширило поняття моралі. Особливо чутливо суспільство реагує на загибель мирного населення, це зумовлено інформативністю війни. Зараз кожен хто має Інтернет може брати участь у боях в режимі онлайн і бачачи все на власні очі люди починають розуміти всю аморальність війни. Раніше це не можливо було побачити широкому загалу, суспільство відчувало весь жах бойових дій тільки на собі особисто, а до цього було марення у справедливості воєн.
Якщо взяти сучасну ситуацію на сході України, постає питання: Чи є аморальним вбивство агресора заради захисту своєї землі? Однозначної відповіді на це питання дати не можливо, адже воно є дискусійним. З одного боку вбивства безумовно є явищем аморальним особливо в умовах війни, де розкриваються найжахливіші людські якості, що призводить до катувань та вбивств полонених. З іншого чи слід вважати аморальним вбивство ворога заради захисту свого дому? На мою думку. Моральність війни існує лише на рівні ідей, з нашого боку це захист своєї землі, своїх рідних, незалежності та право на самовизначення. З боку Російської Федерації захист «русского міра» та російськомовного населення. Таким чином в ідеях війна морально виправдовується. Однак на рівні індивіда війна залишається аморальною, так як солдат вбиваючи іншого скоює антигуманний вчинок який суперечить суспільним нормам.

Отже, війна є аморальною в будь яких випадках, оскільки кожна з ворогуючих сторін має свої меркантильні цілі у розв’язані конфліктів. Однак є і моральне виправдання війни, воно заключається в ідеях за які помирають солдати на полях битв. Але людство має усвідомити, що війни завжди несуть за собою смерть, розруху та страждання і на порядок денний має постати розробка методів та технологій для уникнення переходу конфліктів на поле битви.

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Максим Левченко

Питання Конституції в Україні завжди викликає чи не найбільше запитань в процесі державотворення, адже кожна політична верхівка, що циклічно змінюється в нашій державі кожні п’ять років переписує і підлаштовує її під себе. В головний документ нашої держави постійно вносяться різноманітні правки і уточнення, які, на жаль, не завжди вигідні простим українцям. Тож якою має бути наша Конституція, аби відповідати запитам сучасного українця?

Історія української Конституції налічує декілька століть. Біля її витоків стоять такі відомі пам’ятки правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької держави Хмельницького (зокрема, «Березневі статті») тощо. Чого тільки вартує так звана «Конституція Пилипа Орлика», яка була першою в світі, і такою, що сприяла творенню України в етнографічних межах козацької держави, з чітким поділом гілок влади і навіть врахуванням захисту соціально незахищених верств населення тогочасних українців.

Пройшовши далі важливі етапи своєї еволюції, починаючи від того ж «Основного закону самостійної України» Міхновського, українських Конституцій УНР-ЗУНР (1917-1923 рр.) та Конституційних актів Карпатської України, головний документ нашої держави поступово дійшов до періоду нашої незалежності, і нарешті постав перед нами у вигляді нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. І тому з гордістю можна сказати, що конституційний процес в Україні став невід’ємною частиною історії українського державотворення, а історія українських конституцій увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.

Відомий французький автор Реймон Арон, споріднено до важкості давніх мислителів, в своїй праці «Мир і війна між націями» теж задається питанням, яка конституція підходить тому чи іншому народові? Спонукала його до цих роздумів думка про те, що на це питання до нього не могли дати відповідь ні філософи і політологи, ні математики з фізиками. Вивчивши суть питання, дослідник авторитетно заявив, що за абстрактним підходом, здатність функціонування Конституції визначається двома способами. Перший – за допомогою формального, абстрактного аналізу, який можна порівняти з аналізом вільного ринку або «планування з вільним ринком продуктів харчування». Другий – з допомогою експериментального шляху – відповівши на питання, які саме конституції дійсно діяли? І хоч найчастіше в світовій практиці, на конкурентних засадах використовувались обидва методи, все ж вони так і не дали певних наслідків. Певно це тому, що перелік різних методів, від яких залежить дія конституції, ніколи не був вичерпним. Досліджень і справді було небагато, їх важко було тлумачити, і кожен випадок виявляв особливості, які і досі ставлять під питання дієвість «уроків історії». Якщо навіть такі уроки і можливі (а в українському випадку їх просто не злічити), то в світі знайдуться конституції, з яких можна навести винятки для виправдання їх переваг, в засадах яких нерідко лежить повний егоїзм (в нашому випадку — політичний, коли на перше місце стає партійний чи особистий інтерес).

На мою думку, українська Конституція на сьогодні дуже далека від ідеалу. Їй бракує елементарних положень, які були б не гаслом чи закликом, а нормою, яку можна застосувати на практиці.

У мене, як повноправного громадянина нашої держави є проста але чітка позиція, якою має бути омріяна мною Конституція:

По-перше, вона має повністю забезпечувати свободи людини (в тому числі і право на свободу слова, аби надалі не виникало ситуацій, коли студента який задав незручне питання президенту наступного дня виключають з університету). Наша Конституція має відкрито протидіяти свавіллю, яке щоденно на кожному кроці відбувається в Україні. Кілька днів тому двоє поліцейських в Одесі на залізничному вокзалі зупинили дівчину начебто перевірити документи. Далі їй наказали пройти з ними. У невідомому їй приміщенні наказали роздягтись і зґвалтували. Далі їй пригрозили, що якщо вона комусь поскаржиться або спробує написати заяву в поліцію, то позбудеться життя – це самий кричущий випадок свавілля державних правоохоронців за останній тиждень. А скільки всього відбувається загалом кожного року? Мажори і держчиновники (найчастіше, в нетверезому стані) збивають людей, або вбивають їх і в більшості випадків лишаються безкарними. Такого в ідеалі не повинно бути в Україні, бо закон один для всіх, а наша Конституція та інші нормативно-правові акти мають протидіяти свавіллю і виконуватись у кожному конкретному випадку. В Україні нарешті має запрацювати принцип рівності держави і людини перед законом і судом, для кожного без виключення.

По друге, кожен громадянин може в прописаному Конституцією порядку протидіяти поведінці держави, що виходить за межі її повноважень. Порушуються твої права? Країна не виконує перед тобою свої безпосередні зобов’язання, чи не виплачує належних соціальних виплат? Свіжі і неодиничні прецеденти, коли для того, аби боєць що відслужив в зоні АТО для отримання статусу «учасник бойових дій» має ще якийсь час відбути службу у військовій частині. При цьому наша держава не дивиться, в якому стані морального і фізичного здоров’я він повернувся додому. В мого друга була подібна ситуація, коли його з десятком осколків по всьому тілу прямо з реабілітації забрали дослужувати термін в частину, де він і помер. Його вбила не лише участь в неоголошеній війні, полон в якому він був півроку, його вбила байдужість до нього української держави. В оновленій Україні кожен громадянин повинен отримати своє законне право апелювати до держави, і бути беззаперечно правим у якості вини останньої. Потрібно закласти основи, за якими кожен зможе боротись з державними промахами, і не бути зазделегідь неправим.

По-третє, в основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, що вже давно розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій. Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети: створення освітньої системи виявлення і розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; покращення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності по ключових сферах – санітарна, пожежна, екологічна; постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності українців; рішучий вплив щодо повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і засобів масових інформацій.

Безперечно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже я переконаний що кожному українцю є що сказати і побажати законотворцям з цього приводу. Але час підсумовувати, і тому скажу, що я хочу, аби Конституцією України нарешті перестали користуватись конкретні політики, які приходять до влади задля того, аби змінювати її під себе, і тим самим віддаляють її від тої «Конституції української мрії» яка б задовольняла наші національні інтереси і сприяла б вільному і безтурботному життю кожного українця. Я вірю, що ті потрібні зміни, які наразі лежать в паперовому вигляді в стінах парламентських комітетів і шухлядах нової генерації молодих експертів та політиків, рано чи пізно будуть прийняті і втілені в життя, а українські громадяни назавжди забудуть про те, що нашій Конституції чогось бракує. Головна вимога кожного думаючого українця – аби конституційна реформа була якісною і дієвою, відповідала викликам сьогодення. Наша кінцева мета – аби Основний Закон нашої держави як нормативна основа національної правової системи своїми приписами на ділі забезпечував, найперше, стабільність та непорушність основ конституційного ладу та демократичного устрою держави, а з іншого – її невпинний прогресивний розвиток і модернізацію. Я мрію, аби мої діти і онуки гордились тим, що є громадянами гідної європейської держави, і з великою повагою повсякчас керувалися головним документом своєї Батьківщини.

Український ПолітикМаксим Левченко

Питання Конституції в Україні завжди викликає чи не найбільше запитань в процесі державотворення, адже кожна політична верхівка, що циклічно змінюється в нашій державі кожні п’ять років переписує і підлаштовує її під себе. В головний документ нашої держави постійно вносяться різноманітні правки і уточнення, які, на жаль, не завжди вигідні простим українцям. Тож якою має бути наша Конституція, аби відповідати запитам сучасного українця?

Історія української Конституції налічує декілька століть. Біля її витоків стоять такі відомі пам’ятки правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької держави Хмельницького (зокрема, «Березневі статті») тощо. Чого тільки вартує так звана «Конституція Пилипа Орлика», яка була першою в світі, і такою, що сприяла творенню України в етнографічних межах козацької держави, з чітким поділом гілок влади і навіть врахуванням захисту соціально незахищених верств населення тогочасних українців.

Пройшовши далі важливі етапи своєї еволюції, починаючи від того ж «Основного закону самостійної України» Міхновського, українських Конституцій УНР-ЗУНР (1917-1923 рр.) та Конституційних актів Карпатської України, головний документ нашої держави поступово дійшов до періоду нашої незалежності, і нарешті постав перед нами у вигляді нової Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року. І тому з гордістю можна сказати, що конституційний процес в Україні став невід’ємною частиною історії українського державотворення, а історія українських конституцій увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.

Відомий французький автор Реймон Арон, споріднено до важкості давніх мислителів, в своїй праці «Мир і війна між націями» теж задається питанням, яка конституція підходить тому чи іншому народові? Спонукала його до цих роздумів думка про те, що на це питання до нього не могли дати відповідь ні філософи і політологи, ні математики з фізиками. Вивчивши суть питання, дослідник авторитетно заявив, що за абстрактним підходом, здатність функціонування Конституції визначається двома способами. Перший – за допомогою формального, абстрактного аналізу, який можна порівняти з аналізом вільного ринку або «планування з вільним ринком продуктів харчування». Другий – з допомогою експериментального шляху – відповівши на питання, які саме конституції дійсно діяли? І хоч найчастіше в світовій практиці, на конкурентних засадах використовувались обидва методи, все ж вони так і не дали певних наслідків. Певно це тому, що перелік різних методів, від яких залежить дія конституції, ніколи не був вичерпним. Досліджень і справді було небагато, їх важко було тлумачити, і кожен випадок виявляв особливості, які і досі ставлять під питання дієвість «уроків історії». Якщо навіть такі уроки і можливі (а в українському випадку їх просто не злічити), то в світі знайдуться конституції, з яких можна навести винятки для виправдання їх переваг, в засадах яких нерідко лежить повний егоїзм (в нашому випадку — політичний, коли на перше місце стає партійний чи особистий інтерес).

На мою думку, українська Конституція на сьогодні дуже далека від ідеалу. Їй бракує елементарних положень, які були б не гаслом чи закликом, а нормою, яку можна застосувати на практиці.

У мене, як повноправного громадянина нашої держави є проста але чітка позиція, якою має бути омріяна мною Конституція:

По-перше, вона має повністю забезпечувати свободи людини (в тому числі і право на свободу слова, аби надалі не виникало ситуацій, коли студента який задав незручне питання президенту наступного дня виключають з університету). Наша Конституція має відкрито протидіяти свавіллю, яке щоденно на кожному кроці відбувається в Україні. Кілька днів тому двоє поліцейських в Одесі на залізничному вокзалі зупинили дівчину начебто перевірити документи. Далі їй наказали пройти з ними. У невідомому їй приміщенні наказали роздягтись і зґвалтували. Далі їй пригрозили, що якщо вона комусь поскаржиться або спробує написати заяву в поліцію, то позбудеться життя – це самий кричущий випадок свавілля державних правоохоронців за останній тиждень. А скільки всього відбувається загалом кожного року? Мажори і держчиновники (найчастіше, в нетверезому стані) збивають людей, або вбивають їх і в більшості випадків лишаються безкарними. Такого в ідеалі не повинно бути в Україні, бо закон один для всіх, а наша Конституція та інші нормативно-правові акти мають протидіяти свавіллю і виконуватись у кожному конкретному випадку. В Україні нарешті має запрацювати принцип рівності держави і людини перед законом і судом, для кожного без виключення.

По друге, кожен громадянин може в прописаному Конституцією порядку протидіяти поведінці держави, що виходить за межі її повноважень. Порушуються твої права? Країна не виконує перед тобою свої безпосередні зобов’язання, чи не виплачує належних соціальних виплат? Свіжі і неодиничні прецеденти, коли для того, аби боєць що відслужив в зоні АТО для отримання статусу «учасник бойових дій» має ще якийсь час відбути службу у військовій частині. При цьому наша держава не дивиться, в якому стані морального і фізичного здоров’я він повернувся додому. В мого друга була подібна ситуація, коли його з десятком осколків по всьому тілу прямо з реабілітації забрали дослужувати термін в частину, де він і помер. Його вбила не лише участь в неоголошеній війні, полон в якому він був півроку, його вбила байдужість до нього української держави. В оновленій Україні кожен громадянин повинен отримати своє законне право апелювати до держави, і бути беззаперечно правим у якості вини останньої. Потрібно закласти основи, за якими кожен зможе боротись з державними промахами, і не бути зазделегідь неправим.

По-третє, в основу нової Конституції мають бути покладені системи ціннісних категорій, що вже давно розроблені під егідою ООН та інших міжнародних інституцій. Головними функціями держави мають стати абсолютно нові пріоритети: створення освітньої системи виявлення і розвитку талантів людини; збільшення тривалості життя; покращення екологічних умов життя людини; розвиток соціального капіталу держави; підтримання балансу розвитку громад; планування розвитку економіки та інтеграція в глобальну торгову систему; стандартизація життєдіяльності по ключових сферах – санітарна, пожежна, екологічна; постійне підвищення соціальних стандартів та купівельної спроможності українців; рішучий вплив щодо повного виконання законів усіма громадянами без винятку; гармонізація інтересів людини, громади та державної служби; формування ідеології держави на основі загальнолюдських цінностей через розвиток філософії, культури, освіти і засобів масових інформацій.

Безперечно, цей список можна продовжувати до нескінченності, адже я переконаний що кожному українцю є що сказати і побажати законотворцям з цього приводу. Але час підсумовувати, і тому скажу, що я хочу, аби Конституцією України нарешті перестали користуватись конкретні політики, які приходять до влади задля того, аби змінювати її під себе, і тим самим віддаляють її від тої «Конституції української мрії» яка б задовольняла наші національні інтереси і сприяла б вільному і безтурботному життю кожного українця. Я вірю, що ті потрібні зміни, які наразі лежать в паперовому вигляді в стінах парламентських комітетів і шухлядах нової генерації молодих експертів та політиків, рано чи пізно будуть прийняті і втілені в життя, а українські громадяни назавжди забудуть про те, що нашій Конституції чогось бракує. Головна вимога кожного думаючого українця – аби конституційна реформа була якісною і дієвою, відповідала викликам сьогодення. Наша кінцева мета – аби Основний Закон нашої держави як нормативна основа національної правової системи своїми приписами на ділі забезпечував, найперше, стабільність та непорушність основ конституційного ладу та демократичного устрою держави, а з іншого – її невпинний прогресивний розвиток і модернізацію. Я мрію, аби мої діти і онуки гордились тим, що є громадянами гідної європейської держави, і з великою повагою повсякчас керувалися головним документом своєї Батьківщини.

Український Політик

Оксана Луцик

Дедалі більше занепокоєння викликає «підвішений» стан України на світовій арені через не вирішенні питання війни та миру зі своїм східним сусідом. В офіційних джерел АТО, дослідники називають гібридною війною протистоянням, а я вважаю назву нинішній стан – загальнодержавною війною.

Почну свої міркування зі слів, шанованого мною французького політолога, правознавця, письменника й борця за справедливість в рамкам закону, автор фундаментальної праці «Про дух законів» – Шарля Луї де Монтеск’є: «Держави зобов’язані здійснювати якомога більше добра в часи миру і якнайменше зла в стані війни». Як на мене. Досить слушна теза, яка була, є і буде актуальною, допоки існуватиме людство.

Що ж ми на даний час маємо? І чому я характеризую дійсний важкий стан держави як загальнодержавна війна? Оптимізму від слова війна не багато, адже на пам’ять спливають жахи, зруйновані імперії, країни, перевороти та зіпсовані раз і навіки людські долі. Наразі в Україні критичний стан, можливо я перебільшую, тому наведу аргументи, щоб Ти, читачу, міг ввійди зі мною у дискусію.

На мою думку, війна – це не лише Схід України, анексований Крим, Мінські домовленості, вияснення відносин між олігархічними кланами, а також кардинальне непорозуміння «влади-народу», інформаційний «вірус», матеріально-продовольча війна та боротьба людей самим з собою, так зване психологічне роздвоєння особистості.

Значний вклад у військові теорії, а саме розробка тактики та планування стратегії, зробив пруський генерал, реформатор й теоретик, автор книги «Про Війну» – Карл фон Клаузевіц. Війну він характеризує як проводження політики, але лише іншими засобами. Згідна на всі 100 %. Велика політика – це великі ресурси, однак людська природа сформувалася таким чином, що при отриманні вищих посад (а відповідно впливу/можливостей) перші обличчя країн стають невдоволеними своїм «кепським» становищем, а тому і знаходить нову «іграшку» для забави і потіхи для гріховної душі.
Відносно недавні дослідження у 60-х рр. XX ст., проведені французьким філософом, політологом, соціологом та публіцистом – Реймона Арона, дали світу новий, узагальнений продукт, котрий розтлумачує види конфліктів, війн, миру і відповідно їх наслідки та вплив на життя країн-переможців та переможених. Власне спираючись на базові тези цієї праці, я спробую показати своєї бачення війни і миру в Україні.

Одна із головних формул успішної політики – вибрати правильний (у всіх сенсах цього слова) інструмент, котрий вона використає для своїх цілей. Люди, хоч і народжуються, там би мовити рівними у своїм правах, однак підростаючи цінності й погляди на життя змінюються: хтось стає міцним і витривалим, а хтось просто опускає руки і пливе по течії. Таке порівняння варто накласти і на державницьку політику. Як не крути, але від волі й амбіцій глави країни залежить функціонування цілого механізму – держави, в особі її джерела – народу.

Що ми мали на становленні України як незалежної країни? Страх, пошук сильного плеча, допомога в елементарних питаннях керування країною, одним словом невизначеність й нерозуміння як жити далі без СРСР. Політична верхівка, після початкового етапу – першої каденції у нардепах, відчули маленьке, але всевладдя за свої дії. Влада почала діяти за правилом – головне спробувати, а далі звикнеш (як до будь-якої шкідливої звички). Ще тоді незначне й непомітне для широкої аудиторії людей, нехтування владою народом, не передбачало чогось кримінального і жахливого, однак зараз малі помилки породили великі. Як сніжник ком, косяк за косяком, породжує величезну проблему, яка зачіпає спокій не однієї тисячі і мільйона громадян.

До чого я веду? Українська влада – перший і такий недосяжний (недоторканий) ворог людей. Однак народної провини знімати не варто, ми власними голосами породили гієн, котрі в умовах війни цинічно дивляться в очі, ділять мандати, статки, землю і не зупиняються хоч на хвильку, щоб зрозуміти в якому становищі знаходиться країна. Народ зубожіє, зневірюються, затягує паски, грузне із боротьбі за субсидію і власне за виживання. В умовах, коли 1 000 грн. по міркам колосальних цін, тарифах йде вхід як 10 грн., коли йде масовий виїзд (втеча) за кордон, праця на 2-3-х роботах, думки про відміну чи урізання стипендій, то можливість введення воєнного стану виглядає фікцією.

Українських громадян, враховуючи пережите за останні 2 роки мало, що може налякати, адже нас заганяють у нелюдські умови, а ми виживаємо пристосовуємося, і все рівно любимо країну і віримо у щасливе майбутнє. Звичайно, як внутрішній, так і зовнішній ворог втягнули народ у інформаційну війну – «People хаває» і в переносному й прямому значенні. Переважна більшість людей живе одним днем, нічого не планує, бо боїться нестабільності й тих мук, які випади на долю країни і їхнього покоління. Майже кожна сім’я дбає, в першу чергу, про своєї благополуччя – що поїсти і щоб були кошти на комуналку.

Війна ввійшла у наше повсякденне життя, ввійшла у свідомість. Ми без попереднього суму і болю чуємо про кількість поранених й загиблих, нас все менше цікавить домовленості й транші, всі бла-бла на публіку. Люди хочуть жити як люди – просто і зрозуміло.

Не хочу образити тих сміливців й вольових людей – волонтерів, добровольців, просто небайдужих громадян, які віддають останнє на передову, які вже сьогодні змінюють себе, знайомих, владу. Ця активна меншість рухає процесом, а пасивна більшість сіє песимізм й анархію.

У твердженні Клаузевіца, війна користується таким вибором девізу воюючих сторін: виграти або не програти. У прикладі з Україною, громадяни прагнуть перемоги й розправи із агресором, а влада тягне час, і думає аби не програти, поки я при своїй посаді. Але чого ж боятися еліті, в якої завжди 7 п’ятниць на тиждень, однозначно їхнє перебування на українській політичній кухні недовге, роль відіграють і можуть з «чистою» совістю насолоджуватися європейським життям. Питання й досягнення миру також різняться між народом й владою. Для останньої це грошовий договір з ворогом або начебто другом. Нас давно продали!!! Кожен це знає, але не зовсім усвідомлює, або ж не хоче розуміти.

Чи задумувалися Ви що є каталізатором агресії? Які відриті й латентні корені даного прояву? Якщо людина нападає морально, фізично, то вона: нещаслива, незадоволена собою, отже, є комплекси і підводні камені такої поведінки. Коли ми дійсно «літаємо в небесах», а справи йдуть найкращим чином, й в думках немає на когось звертати увагу, а тим більше ворогувати. Викликана агресія й подальший збройний напад несе в собі біологічні, психологічні й соціальні казуси. Бажання бути найкращим, володіти, наказувати, те саме самолюбство творить з людиною найгірші речі. Додам ще й оточення того чи іншого лідера (де вірні пси, однозначно казатимуть те, що хазяїн хоче почути).
Я вважаю всіх агресорів й ініціаторів воїн – шизофрениками, це психопати, які не реалізувалися в житті відразу як хотіли, а досягши бажано не вдовольняються цим. Нещастя інших, завжди вилізе боком.

В книзі Реймона Арона влучно підмічено засоби внутрішньої політики – могутність та сила. Діє по принципу сила є, а розуму не потрібно. Стосовно могутності виділяють такі види: оборонна (не дозволяти використовувати маніпуляції проти країни) та наступальна. Зрозуміло, що для України, в апріорі характерний перший вид, однак ми до цього часу не відфільтровуємо і не перевіряємо на достовірність інформацію. Люди повинні скептично ставитися й не довіряти владі й відповідно стороні-агресору.

Щодо цілей зовнішньої політики, виокремлюють могутність, славу й ідею. Як на мене, Україні потрібно перше нести ідею миру й соборності нашої держави у геополітичних простір і водночас «ставати на ноги» – нарощувати могутність як у військовому плані, політичній компетентності та прозорості владних кіл, інформаційну й економічну незалежність.

Стосовно теорії миру, дослідник зазначає про мир сили, мир безсилля, мир задоволення та агресивний мир. На мою думку, перший варіант – мир сили, іншими словами самодостатності от що змінить хід подій у світі. З нами повинні рахуватися Захід, Штати й азійські країни. Зрозуміло, чому до України ставляться по «особливому», адже ми самі до Революції Гідності показували себе слабкими, виконавцями повеління наказів, розпоряджень влади, тихе й безініціативне майбутнє не могло довго тривати.

Й наостанок процитує уривок із «Мир і війна між націями», а саме про політику рівноваги, яка підкоряється засобам здорового глузду державам, які прагнуть зберегти свою незалежність, які потрібно бути обачливими, аби не опинитися від доброї волі держави, котра матиме засоби диктату, яким неможливо буде вчинити опір. Рівновага – так звана «золота середина», але й ще раз повторюся довіряти нікому не потрібно, а за помилки повинні дорого платити.

Істина й вихід з ситуації на поверхні, варто запастися терпінням і волею до перемоги!

Український ПолітикОксана Луцык

Все большее беспокойство вызывает «подвешенное» состояние Украины на мировой арене за не решении вопроса войны и мира со своим восточным соседом. В официальных источников АТО, исследователи называют гибридной войной противостоянием, а я считаю название нынешнее состояние – общегосударственной войной.

Начну свои рассуждения по словам, уважаемого мной французского политолога, правоведа, писателя и борца за справедливость в рамкам закона, автор фундаментального труда «О духе законов» – Шарля Луи де Монтескье: «Государства обязаны осуществлять как можно больше добра во времена мира и меньше зла в состоянии войны». Как по мне. Достаточно удобный тезис, который был, есть и будет актуальной, пока будет существовать человечество.

Что же мы в настоящее время имеем? И почему я характеризую действительное тяжелое состояние государства как общегосударственную войну? Оптимизма от слова война не много, ведь на память всплывают ужасы, разрушены империи, страны, перевороты и испорченные раз и навсегда человеческие судьбы. Сейчас в Украине критическом состоянии, возможно я преувеличиваю, поэтому приведу аргументы, чтобы Ты, читатель, мог войди со мной в дискуссию.

По моему мнению, война – это не только Восток Украины, аннексирован Крым, Минские договоренности, выяснения отношений между олигархическими кланами, а также кардинальное недоразумение «власти-народа», информационный «вирус», материально-продовольственная война и борьба людей самим с собой, так называемое психологическое раздвоение личности.

Значительный вклад в военные теории, а именно разработка тактики и планирования стратегии, сделал прусский генерал, реформатор и теоретик, автор книги «О Войне» – Карл фон Клаузевиц. Войну он характеризует как провождения политики, но только другими средствами. Согласна на все 100%. Большая политика – это большие ресурсы, однако человеческая природа сформировалась таким образом, что при получении высших должностей (а соответственно влияния/возможностей) первые лица стран становятся недовольными своим «плохим» положением, а потому и находит новую «игрушку» для забавы и потехи для греховной души.

Относительно недавние исследования в 60-х гг. XX в., Проведенные французским философом, политологом, социологом и публицистом — Реймона Арона, дали миру новый, обобщенный продукт, который объясняет виды конфликтов, войн, мира и соответственно их последствия и влияние на жизнь страны -победителя и побежденных. Собственно опираясь на базовые тезисы этой работы, я попробую показать своей видение войны и мира в Украине.

Одна из главных формул успешной политики — выбрать правильный (во всех смыслах этого слова) инструмент, который она использует для своих целей. Люди, хоть и рождаются, там сказать равными в своем правах, однако подрастая ценности и взгляды на жизнь меняются: кто-то становится крепким и выносливым, а кто-то просто опускает руки и плывет по течению. Такое сравнение следует наложить и на государственную политику. Как ни крути, но от воли и амбиций главы страны зависит функционирование целого механизма – государства, в лице ее источника – народа.

Что мы имели в становлении Украины как независимого государства? Страх, поиск сильного плеча, помощь в элементарных вопросах управления страной, одним словом неопределенность и непонимание как жить дальше без СССР. Политическая верхушка, после начального этапа – первой каденции в нардепам, почувствовали маленькое, но всевластия за свои действия. Власть начала действовать по правилу – главное попробовать, а дальше привыкнешь (как к любой вредной привычки). Еще тогда незначительное и незаметное для широкой аудитории людей, пренебрежение властью народом, не предусматривало чего уголовного и ужасного, однако сейчас малые ошибки породили большие. Как снежник ком, косяк за косяком, порождает огромную проблему, которая затрагивает покой не одной тысячи и миллиона граждан.

К чему я веду? Украинская власть – первый и такой недосягаемый (нетронутый) враг людей. Однако народной вины снимать не стоит, мы собственными голосами породили гиен, которые в условиях войны цинично смотрят в глаза, делят мандаты, состояние, землю и не останавливаются хоть на минутку, чтобы понять в каком положении находится страна. Народ нищает, теряют веру, затягивает пояса, вязнет с борьбе за субсидию и собственно за выживание. В условиях, когда 1000 грн. по меркам колоссальных цен, тарифах идет вход 10 грн., когда идет массовый выезд (побег) за границу, работа на 2-3-х работах, мысли об отмене или урезание стипендий, то возможность введения военного положения выглядит фикцией.

Украинских граждан, учитывая пережитое за последние 2 года мало, что может напугать, ведь нас загоняют в нечеловеческие условия, а мы выживаем приспосабливаемся, и все равно любим страну и верим в счастливое будущее. Конечно, как внутренний, так и внешний враг втянули народ в информационную войну – «People хавает» и в переносном и прямом смысле. Подавляющее большинство людей живет одним днем, ничего не планирует, потому что боится нестабильности и мук, выпады на судьбу страны и их поколения. Почти каждая семья заботится, в первую очередь, о своей благополучия – что поесть и чтобы были средства на коммуналку.

Война вошла в нашу повседневную жизнь, вошла в сознание. Мы без предварительного сумму и боли слышим о количестве раненых и погибших, нас все меньше интересует договоренности и транши, все бла-бла на публику. Люди хотят жить как люди – просто и понятно.

Не хочу обидеть тех смельчаков и волевых людей – волонтеров, добровольцев, просто неравнодушных граждан, которые отдают последнее на передовую, которые уже сегодня изменяют себя, знакомых, власть. Эта активное меньшинство движет процессом, а пассивная большинство сеет пессимизм и анархию.

В утверждении Клаузевица, война пользуется таким выбором девиза воюющих сторон: выиграть или не проиграть. В примере с Украиной, граждане стремятся победы и расправы с агрессором, а власть тянет время, и думает, чтобы не проиграть, пока я при своей должности. Но как же бояться элите, в которой всегда 7 пятниц на неделе, однозначно их пребывания на украинской политической кухне недолгое, роль играют и могут с «чистой» совестью наслаждаться европейским жизнью. Вопросы и достижения мира также различаются между народом и властью. Для последней это денежный договор с врагом или вроде другом. Нас давно продали!!! Каждый это знает, но не совсем осознает, или не хочет понимать.

Задумывались ли Вы что является катализатором агрессии? Которые открыты и латентные корни данного проявления? Если человек нападает морально, физически, то она: несчастная, недовольна собой, следовательно, есть комплексы и подводные камни такого поведения. Когда мы действительно «летаем в небесах», а дела идут наилучшим образом, и в мыслях нет кого-то обращать внимание, а тем более враждовать. Вызванная агрессия и дальнейшее вооруженное нападение несет в себе биологические, психологические и социальные казусы. Желание быть лучшим, владеть, повелевать, то именно самолюбие творит с человеком худшие вещи. Добавлю еще и окружение того или иного лидера (где верные псы, однозначно говорить то, что хозяин хочет услышать).

Я считаю всех агрессоров и инициаторов воин – шизофрениками, это психопаты, которые не реализовались в жизни сразу как хотели, а достигнув желательно не довольствуются этим. Несчастье других, всегда вылезет боком.

В книге Реймона Арона метко подмечено средства внутренней политики – могущество и сила. Действует по принципу сила, а ума не надо. Относительно могущества выделяют следующие виды: оборонная (не позволять использовать манипуляции против страны) и наступательная. Понятно, что для Украины, в априори характерен первый вид, но мы до сих пор не отфильтровываем и не проверяем на достоверность информацию. Люди должны скептически относиться и не доверять власти и соответственно стороне-агрессору.

Относительно целей внешней политики, выделяют могущество, славу и идею. Как по мне, Украине нужно первым нести идею мира и соборности нашего государства в геополитических пространство и одновременно «становиться на ноги» – наращивать могущество как в военном плане, политической компетентности и прозрачности властных кругов, информационную и экономическую независимость.

Относительно теории мира, исследователь отмечает мир силы, мир бессилия, мир удовольствия и агрессивный мир. По моему мнению, первый вариант – мир силы, то есть самодостаточности вот что изменит ход событий в мире. Зарегистрирован должны считаться Запад, Штаты и азиатские страны. Понятно, почему в Украине относятся по «особому», ведь мы сами до Революции Достоинства показывали себя слабыми, исполнителями повеления приказов, распоряжений власти, тихое и безынициативное будущее не могло долго продолжаться.

И напоследок процитирует отрывок из «Мир и война между нациями», а именно о политике равновесия, которая подчиняется средствам здравого смысла государствам, которые стремятся сохранить свою независимость, которые нужно быть осмотрительными, чтобы не оказаться от доброй воли государства, которое будет иметь средства диктата, которым невозможно оказать сопротивление. Равновесие — так называемая «золотая середина», но и еще раз повторюсь доверять никому не нужно, а за ошибки должны дорого платить.

Истина и выход из ситуации на поверхности, стоит запастись терпением и волей к победе!

Украинский Политик