Метка: революція Гідності

Петро Шихов

Росія, як найбільша країна світу, завжди намагалась нав’язати свою зовнішню політику всьому світу. Навіть на сьогоднішній день можемо бачити наслідки такої діяльності: анексія Криму, війна на Донбасі. Все це є явними проявами загарбницької політики Кремля по відношенню до України та світу в цілому. Прихована політика адміністрації Путіна полягає в поступовому знищенні сьогоднішніх союзників України. Втручання у внутрішню політику Європейського союзу, а особливо країн-членів, проявляється просто зараз — результати вже дають про себе знати.

На теренах Європи давно працює російське інформаційне та пропагандистське лобі. Якщо в Україні і ЄС до Революції Гідності та війни на Донбасі на це не надто звертали уваги, або навіть не помічали, то зараз ситуація кардинально змінилась. Російська пропагандистська машина запрацювала на повну потужність і почала активну інформаційну війну проти демократичних сил Заходу. Навіть в самій Європі, яка мала захищати свої інтереси, з’являлись російські канали, наприклад рупор Кремля «Russia Today» та «Спутник», що мають дуже великий вплив в інформаційному просторі ЄС. Однак, є багато інших, значно підступніших медіа-ресурсів, які, на перший погляд, не асоціюються з Росією.

Як відомо, Кремль останнім часом активізував максимум своїх лобістських потужностей в Європі. Особливо це стосується виходу Великобританії з ЄС. Постійне підігрівання антиєвропейських настроїв на фоні, начебто, скорого розпаду єдиної Європи та збільшення кількості мігрантів призвело до того, що правоцентристські рухи почали набувати популярності та збільшувати кількість прихильників. Ця тема дуже сильно розкручена в російських ЗМІ за останній рік. Санкції, які були введені проти Росії, після анексії Криму, майже не допомагають боротися проти тотальної пропаганди щодо окупації, що відбулася згідно та з дотриманням вимог міжнародного права. Те саме стосується і війни на Донбасі, виправдання якої активно висвітлюється, а вина покладається на «київську хунту», яка прийшла до влади шляхом державного перевороту.

Пропаганда Кремля, яка поширюється, природно, через ЗМІ на цьому не закінчується. Росія, в обличчі найвищого керівництва, керує деякими європейськими політиками, вченими та експертами, які лобіюють вимоги Москви, та під копірку розкручують ключові меседжі російської пропаганди. Проявом цього, звісно ж, є акцентування уваги на темі окупації Криму, або тем які із цим пов’язані.

В країнах Європи вплив Кремля відчувається по різному, в залежності від обставин. Дуже сильна позиція Москви проявляється у Франції, де партія Національний фронт на чолі із Марін Ле Пен офіційно заявила свою позицію по Криму та міграційному питанню. В ексклюзивному інтерв’ю телеканалу «Russia Today» вона заявила «Цілком ймовірно, що Франція визнає Крим російським, якщо я стану президентом Франції». Також вона висловила позицію по майбутньому ЄС акцентуючи увагу на те, що це міжнародне утворення розвалюється саме по собі. Євроскептиків вистачає не тільки у Франції, а і в Нідерландах, де за їх ініціативи був проведений референдум щодо Угоди про асоціацію України з ЄС. Також не можна забувати про вихід Великобританії з ЄС, де ця тема піднімається не перший рік і це можна вважати однією із перемог російського лобі та пропаганди. Після зазначеної події євроскептики почали піднімати голову по всій Європі, і це стало великою загрозою для ЄС.

Загрозою для цілісності Європи є також присутність ідей «панславізму» на Балканах. Особливо це стосується таких країн як Румунія і Болгарія, де вплив Росії зберігається ще з радянських часів. Значно інтенсивніший вплив відбувається на Балтійському напрямку, де проросійські організації мають вагу серед місцевого російськомовного населення. В Латвії це об’єднання «Центр согласия», а також вплив на думку виборців має «Русский союз Латвии». В Литві представництвом росіян, за безпосередньої підтримки Москви, є партії «Русский альянс» та «Союз русских Литвы», а в Естонії вони представлені Центристською партією. Ці процеси мають більш глибокі корені, але країнам Балтії пощастило з участю у Північноатлантичному альянсі який захистить ці держави в разі російської агресії.

Збільшення чисельності євроскептиків проявляється не тільки в самих державах, а і на загальноєвропейському рівні. Європейський парламент з кожним скликанням поповнюється людьми які мають за мету розпустити Європейський союз як політичне утворення. Серед них є і Марін Ле Пен, про погляди якої зазначено вище. Опозиція, яка має місце на даний час, має 276 представників з 751, і, скоріш за все, їхня кількість буде збільшуватись, тому що популярність правоцентристів постійно зростає на фоні міграційної кризи.

Євроскептицизм проявляється і на місцевому рівні у самих європейських державах. Зі свого власного досвіду скажу, що перед проведенням «праймеріз» в терористичній організації «ДНР» в Донецьк прибуло два депутати від німецьких земель та громадянин Фінляндії що розказували про свою позицію по анексії півострова Крим, та «здивувалися», що в «ДНР» демократія стоїть на вищому рівні ніж в Німеччині та Фінляндії. Також під час голосування на «праймеріз» були присутні і навіть голосували фін та француженка, яким зробили «виключення з правил».

Адміністративно-територіальні одиниці деяких країн Євросоюзу теж виражають підтримку російській політиці. Наприклад, деякі депутати від областей Ломбардія, Венето, Лігурії, Тоскани та Емілії-Романьї з 14 по 16 жовтня 2016 року прибули до окупованого Криму де проходили ділові переговори з «першими особами» анексованого півострова. 18 травня 2016 року італійська область Венето, більшістю голосів, схвалила резолюцію, що закликає італійський уряд визнати Крим територією Росії, на черзі стоїть і Ломбардія.

Євроскептицизм на сьогоднішній день набуває все більших обертів на фоні європейської кризи і вже зараз ми можемо бачити плоди їхньої діяльності. Тому виникає питання, навіщо Україні вступати у Європейський союз якщо він втрачає свою стабільність? Звісно, ми повинні переймати політичний та економічний досвід Європи і цінності які вони пропонують аби збудувати дійсно європейську Україну. Але якщо Росія в найближчому майбутньому не перестане впливати на європейську політику то ми побачимо зовсім іншу Європу.

Український Політик
Петро Шихов

Росія, як найбільша країна світу, завжди намагалась нав’язати свою зовнішню політику всьому світу. Навіть на сьогоднішній день можемо бачити наслідки такої діяльності: анексія Криму, війна на Донбасі. Все це є явними проявами загарбницької політики Кремля по відношенню до України та світу в цілому. Прихована політика адміністрації Путіна полягає в поступовому знищенні сьогоднішніх союзників України. Втручання у внутрішню політику Європейського союзу, а особливо країн-членів, проявляється просто зараз — результати вже дають про себе знати.

На теренах Європи давно працює російське інформаційне та пропагандистське лобі. Якщо в Україні і ЄС до Революції Гідності та війни на Донбасі на це не надто звертали уваги, або навіть не помічали, то зараз ситуація кардинально змінилась. Російська пропагандистська машина запрацювала на повну потужність і почала активну інформаційну війну проти демократичних сил Заходу. Навіть в самій Європі, яка мала захищати свої інтереси, з’являлись російські канали, наприклад рупор Кремля «Russia Today» та «Спутник», що мають дуже великий вплив в інформаційному просторі ЄС. Однак, є багато інших, значно підступніших медіа-ресурсів, які, на перший погляд, не асоціюються з Росією.

Як відомо, Кремль останнім часом активізував максимум своїх лобістських потужностей в Європі. Особливо це стосується виходу Великобританії з ЄС. Постійне підігрівання антиєвропейських настроїв на фоні, начебто, скорого розпаду єдиної Європи та збільшення кількості мігрантів призвело до того, що правоцентристські рухи почали набувати популярності та збільшувати кількість прихильників. Ця тема дуже сильно розкручена в російських ЗМІ за останній рік. Санкції, які були введені проти Росії, після анексії Криму, майже не допомагають боротися проти тотальної пропаганди щодо окупації, що відбулася згідно та з дотриманням вимог міжнародного права. Те саме стосується і війни на Донбасі, виправдання якої активно висвітлюється, а вина покладається на «київську хунту», яка прийшла до влади шляхом державного перевороту.

Пропаганда Кремля, яка поширюється, природно, через ЗМІ на цьому не закінчується. Росія, в обличчі найвищого керівництва, керує деякими європейськими політиками, вченими та експертами, які лобіюють вимоги Москви, та під копірку розкручують ключові меседжі російської пропаганди. Проявом цього, звісно ж, є акцентування уваги на темі окупації Криму, або тем які із цим пов’язані.

В країнах Європи вплив Кремля відчувається по різному, в залежності від обставин. Дуже сильна позиція Москви проявляється у Франції, де партія Національний фронт на чолі із Марін Ле Пен офіційно заявила свою позицію по Криму та міграційному питанню. В ексклюзивному інтерв’ю телеканалу «Russia Today» вона заявила «Цілком ймовірно, що Франція визнає Крим російським, якщо я стану президентом Франції». Також вона висловила позицію по майбутньому ЄС акцентуючи увагу на те, що це міжнародне утворення розвалюється саме по собі. Євроскептиків вистачає не тільки у Франції, а і в Нідерландах, де за їх ініціативи був проведений референдум щодо Угоди про асоціацію України з ЄС. Також не можна забувати про вихід Великобританії з ЄС, де ця тема піднімається не перший рік і це можна вважати однією із перемог російського лобі та пропаганди. Після зазначеної події євроскептики почали піднімати голову по всій Європі, і це стало великою загрозою для ЄС.

Загрозою для цілісності Європи є також присутність ідей «панславізму» на Балканах. Особливо це стосується таких країн як Румунія і Болгарія, де вплив Росії зберігається ще з радянських часів. Значно інтенсивніший вплив відбувається на Балтійському напрямку, де проросійські організації мають вагу серед місцевого російськомовного населення. В Латвії це об’єднання «Центр согласия», а також вплив на думку виборців має «Русский союз Латвии». В Литві представництвом росіян, за безпосередньої підтримки Москви, є партії «Русский альянс» та «Союз русских Литвы», а в Естонії вони представлені Центристською партією. Ці процеси мають більш глибокі корені, але країнам Балтії пощастило з участю у Північноатлантичному альянсі який захистить ці держави в разі російської агресії.

Збільшення чисельності євроскептиків проявляється не тільки в самих державах, а і на загальноєвропейському рівні. Європейський парламент з кожним скликанням поповнюється людьми які мають за мету розпустити Європейський союз як політичне утворення. Серед них є і Марін Ле Пен, про погляди якої зазначено вище. Опозиція, яка має місце на даний час, має 276 представників з 751, і, скоріш за все, їхня кількість буде збільшуватись, тому що популярність правоцентристів постійно зростає на фоні міграційної кризи.

Євроскептицизм проявляється і на місцевому рівні у самих європейських державах. Зі свого власного досвіду скажу, що перед проведенням «праймеріз» в терористичній організації «ДНР» в Донецьк прибуло два депутати від німецьких земель та громадянин Фінляндії що розказували про свою позицію по анексії півострова Крим, та «здивувалися», що в «ДНР» демократія стоїть на вищому рівні ніж в Німеччині та Фінляндії. Також під час голосування на «праймеріз» були присутні і навіть голосували фін та француженка, яким зробили «виключення з правил».

Адміністративно-територіальні одиниці деяких країн Євросоюзу теж виражають підтримку російській політиці. Наприклад, деякі депутати від областей Ломбардія, Венето, Лігурії, Тоскани та Емілії-Романьї з 14 по 16 жовтня 2016 року прибули до окупованого Криму де проходили ділові переговори з «першими особами» анексованого півострова. 18 травня 2016 року італійська область Венето, більшістю голосів, схвалила резолюцію, що закликає італійський уряд визнати Крим територією Росії, на черзі стоїть і Ломбардія.

Євроскептицизм на сьогоднішній день набуває все більших обертів на фоні європейської кризи і вже зараз ми можемо бачити плоди їхньої діяльності. Тому виникає питання, навіщо Україні вступати у Європейський союз якщо він втрачає свою стабільність? Звісно, ми повинні переймати політичний та економічний досвід Європи і цінності які вони пропонують аби збудувати дійсно європейську Україну. Але якщо Росія в найближчому майбутньому не перестане впливати на європейську політику то ми побачимо зовсім іншу Європу.

Український Політик

Максим Левченко

В останні роки, у контексті розвитку сучасних суспільств, серед світових та українських науковців активізувалось дослідження поняття «ефективна держава». Як правило, предметом аналізу цього питання є лише визначення факторів, що впливають на модернізаційні перетворення на шляху створення ефективної держави. Проте, наскільки я помітив, розбір її складових і передумов її формування ніколи так і не став предметом особливої уваги. Тому у своїй статті я розмірковуватиму, що таке ефективна держава, і які проблеми повинна подолати Україна аби стати такою.

Формування моделі кожної ефективної держави, як політичного інституту, напряму залежить від здатності політичної системи розвиватись і адаптуватись до нових пріоритетів і тої чи іншої мети в контексті свого розвитку. Як правило, насамперед, ця тенденція має бути пов’язана з невпинними змінами в усіх сферах суспільної діяльності та її саморегуляції. Основою для цього завжди є знання, духовні цінності, вектор саморозвитку людини та пріоритетність її інтересів та потреб, як в індивідуальному так і в суспільному порядку. Сприяють побудові такої держави методи соціального партнерства, інформаційний вплив, узгодження важливих пріоритетів і цілей розвитку держави відповідно до потреб, ментальності та інтересів конкретних громадян. Тобто, ефективна держава – це така, де державний та конкретний людський інтереси не обмежують один одного і роблять існування самої держави продуктивним і взаємовигідним.

Про подібні речі предметно задумувався і один з найавторитетніших українців у світі, відомий економіст Богдан Гаврилишин, який, на жаль, днями пішов від нас на 91-ому році життя. Так, відвідуючи Україну на початку грудня 2015-го, під час виступу перед молодими політиками та громадськими діячами на конференції з приводу десятиріччя Української школи політичних студії, Богдан Дмитрович висловив з цього приводу наступну думку: «Що таке ефективна держава? Це держава, яка має чотири складових. Перше – це є повна політична свобода. Друге – це є певний рівень економічного добробуту для цілого населення. Третє – соціальна справедливість у освіті, охороні здоров’я тощо. Четверте – це є співжиття, з природою, екологією, оточуючим середовищем. А не засмічення довкілля і руйнація. Ці складові мають бути в гармонії між собою, щоб країна функціонувала. Ми мусимо бути в гармонії з постмайданщиною і нашими цінностями. Не тільки європейськими. Бо важливо, що на тому Майдані виникла спочатку цінність працювати з відповідальністю до своїх співгромадян. Як це робили люди на Майдані, скажімо, медична служба — не тому, що є наказ, а з почуття обов’язку до своїх співгромадян. Коли пішли у АТО перші, то теж із почуття свого обов’язку до своєї Батьківщини, аби її зберегти незалежною».

Від моменту цього виступу минув майже рік, від часів Революції Гідності – майже три роки. Час зробити перші висновки, на якому ж етапі знаходиться Україна за параметрами ефективної держави.
Перша складова розбивається, приміром, об гірку статистику 49 політичних в’язнів «режиму Порошенка» — теза про повну політичну свободу, станом на сьогодні, залишається, скорше, риторичною.

Про певний рівень економічного добробуту для населення говорити так само зарано, коли в Україні і досі триває «АТО», а мінімальна зарплата станом на початок року (та в зв’язку зі зростанням курсу долара практично вдвічі) у нас знаходиться на рівні 43$ (19 позиція знизу світового рейтингу, поряд з африканськими країнами). У 2015 році Україна посіла 70 місце зі 142 держав у рейтингу добробуту. Але, чомусь, це не заважає вкотре підвищити заробітні платні народним депутатам України, про що ми чуємо цими днями…

Більш-менш втішні результати маємо в галузі соціальної справедливості освіти. В 2015 році Україна посіла 37 місце в світі за рівнем освіти, що є найкращим показником нашої держави у світовому рейтингу добробуту. Але наука в нас і досі не має належного фінансування з боку держави, яка б давала їй можливість нарощувати свій потенціал. Українські вчені і досі, здебільшого сподіваються на іноземні гранти, та працюють хіба що на ентузіазмі. Кращі ІТ-спеціалісти і досі розвивають себе лише за кордоном. Корупція в ВНЗ і досі не викорінена, хоча після Революції гідності її і стало менше.

Що ж до відповідного питання в сфері охорони здоров’я, то надам історичну довідку, що після розпаду колишнього СРСР Україна успадкувала екстенсивну та високоцентралізовану систему охорони здоров’я за моделлю Семашка, яку не вдалося підтримувати на належному рівні внаслідок різкого переходу до ринкової економіки, економічного спаду та через відсутність реформ у цій сфері. Це призвело до глибокої кризи в системі охорони здоров’я. Протягом останніх років, незважаючи на високі загальні витрати на утримання системи охорони здоров’я, значну частку яких громадяни оплачують власним коштом, вона не здатна адекватно реагувати на сучасні виклики щодо підвищення захворюваності, захищати громадян від надмірних витрат на лікування. Сподіватимемось, що реформування, на шлях якого нині стала наша медицина збільшить рівень її якості та соціальної справедливості.

Про решту показників соціальної справедливості в Україні не хочеться і говорити – показники там теж не надто невтішні.

А щодо останньої складової – співжиття українця з оточуючим середовищем то варто з гіркістю констатувати, що поширений принцип «почни з себе» в Україні майже не працює. Українці, здебільшого, не проти виходити на різні толоки (український прообраз радянських «суботників»), озеленювати парки і сквери, виховувати через екологію природи екологію своєї душі. Але від цього сміття на вулицях, відверто, не меншає. І досі поширеною є картинка, коли сміття може валятись по тротуарах чи недокинутим до урни, викидатись водіями за вікна своїх авто, вивозитись людьми на самоскидні смітники біля населених пунктів, а під дорожним знаком «Дякуємо за чисті узбіччя» в деяких регіонах України ще і досі можна побачити навалені купи сміття.

Нещодавня проблема в Грибовичах під Львовом і її наслідки, коли місцева влада почала шукати куди б вивозити тонни сміття, які щоденно залишають за собою місцеві мешканці і гості культурної столиці нашої Батьківщини вивела питання сміття на загальнодержавний рівень. На жаль, ще і досі в Україні не стали поширеним явищем сміттєпереробні заводи. Не завжди українці вдома сортують сміття по трьох контейнерах за його видами. Тому, в наші дні, міністерство екології України при власному бажанні і пошуку можливостей може стати самим ефективним українським міністерством, яке дійсно може реально змінювати країну вже сьогодні.

Такою є ефективність України станом на сьогодні, і до гармонії їй, як не прикро, ще далеко. Але не варто впадати в песимізм, адже в нашого народу є найголовніше – набір цінностей, підтримка і акцентування уваги на яких допоможе нашій державі в скорому часі стати зразковою в світі.

Цінності ці не стільки європейські, як наші, автентичні, українські. «Шукаючи Європу ми знайшли Україну» — гасло поширене в народі у євромайданівський час. Цінності, що на жаль були призабуті нами за роки політичної розгубленості, яка призвела до занепаду нашої держави. Останні події в нашій державі розбудили їх зі сплячки, вони тільки-но прокидаються. І якщо, врешті, на наступних виборах вони виллються в прояв громадянської активності, яка не допустить до влади тих, хто вже третій продовжує «годувати» Україну обіцянками, використовуючи своє нинішнє становище як шлях до збагачення і показу своєї значущості, забуваючи про тих людей, на крові яких вони прийшли до влади. Якщо ми оновимо владні коридори новою генерацією небайдужих українців з народу, то Україна вкотре отримає шанс стати тією ефективною державою, яку ми бажали всі ці роки.

Лише воля українського народу і його самосвідомість визначає курс нашої держави на найближчі роки.

Український ПолітикМаксим Левченко

В останні роки, у контексті розвитку сучасних суспільств, серед світових та українських науковців активізувалось дослідження поняття «ефективна держава». Як правило, предметом аналізу цього питання є лише визначення факторів, що впливають на модернізаційні перетворення на шляху створення ефективної держави. Проте, наскільки я помітив, розбір її складових і передумов її формування ніколи так і не став предметом особливої уваги. Тому у своїй статті я розмірковуватиму, що таке ефективна держава, і які проблеми повинна подолати Україна аби стати такою.

Формування моделі кожної ефективної держави, як політичного інституту, напряму залежить від здатності політичної системи розвиватись і адаптуватись до нових пріоритетів і тої чи іншої мети в контексті свого розвитку. Як правило, насамперед, ця тенденція має бути пов’язана з невпинними змінами в усіх сферах суспільної діяльності та її саморегуляції. Основою для цього завжди є знання, духовні цінності, вектор саморозвитку людини та пріоритетність її інтересів та потреб, як в індивідуальному так і в суспільному порядку. Сприяють побудові такої держави методи соціального партнерства, інформаційний вплив, узгодження важливих пріоритетів і цілей розвитку держави відповідно до потреб, ментальності та інтересів конкретних громадян. Тобто, ефективна держава – це така, де державний та конкретний людський інтереси не обмежують один одного і роблять існування самої держави продуктивним і взаємовигідним.

Про подібні речі предметно задумувався і один з найавторитетніших українців у світі, відомий економіст Богдан Гаврилишин, який, на жаль, днями пішов від нас на 91-ому році життя. Так, відвідуючи Україну на початку грудня 2015-го, під час виступу перед молодими політиками та громадськими діячами на конференції з приводу десятиріччя Української школи політичних студії, Богдан Дмитрович висловив з цього приводу наступну думку: «Що таке ефективна держава? Це держава, яка має чотири складових. Перше – це є повна політична свобода. Друге – це є певний рівень економічного добробуту для цілого населення. Третє – соціальна справедливість у освіті, охороні здоров’я тощо. Четверте – це є співжиття, з природою, екологією, оточуючим середовищем. А не засмічення довкілля і руйнація. Ці складові мають бути в гармонії між собою, щоб країна функціонувала. Ми мусимо бути в гармонії з постмайданщиною і нашими цінностями. Не тільки європейськими. Бо важливо, що на тому Майдані виникла спочатку цінність працювати з відповідальністю до своїх співгромадян. Як це робили люди на Майдані, скажімо, медична служба — не тому, що є наказ, а з почуття обов’язку до своїх співгромадян. Коли пішли у АТО перші, то теж із почуття свого обов’язку до своєї Батьківщини, аби її зберегти незалежною».

Від моменту цього виступу минув майже рік, від часів Революції Гідності – майже три роки. Час зробити перші висновки, на якому ж етапі знаходиться Україна за параметрами ефективної держави.
Перша складова розбивається, приміром, об гірку статистику 49 політичних в’язнів «режиму Порошенка» — теза про повну політичну свободу, станом на сьогодні, залишається, скорше, риторичною.

Про певний рівень економічного добробуту для населення говорити так само зарано, коли в Україні і досі триває «АТО», а мінімальна зарплата станом на початок року (та в зв’язку зі зростанням курсу долара практично вдвічі) у нас знаходиться на рівні 43$ (19 позиція знизу світового рейтингу, поряд з африканськими країнами). У 2015 році Україна посіла 70 місце зі 142 держав у рейтингу добробуту. Але, чомусь, це не заважає вкотре підвищити заробітні платні народним депутатам України, про що ми чуємо цими днями…

Більш-менш втішні результати маємо в галузі соціальної справедливості освіти. В 2015 році Україна посіла 37 місце в світі за рівнем освіти, що є найкращим показником нашої держави у світовому рейтингу добробуту. Але наука в нас і досі не має належного фінансування з боку держави, яка б давала їй можливість нарощувати свій потенціал. Українські вчені і досі, здебільшого сподіваються на іноземні гранти, та працюють хіба що на ентузіазмі. Кращі ІТ-спеціалісти і досі розвивають себе лише за кордоном. Корупція в ВНЗ і досі не викорінена, хоча після Революції гідності її і стало менше.

Що ж до відповідного питання в сфері охорони здоров’я, то надам історичну довідку, що після розпаду колишнього СРСР Україна успадкувала екстенсивну та високоцентралізовану систему охорони здоров’я за моделлю Семашка, яку не вдалося підтримувати на належному рівні внаслідок різкого переходу до ринкової економіки, економічного спаду та через відсутність реформ у цій сфері. Це призвело до глибокої кризи в системі охорони здоров’я. Протягом останніх років, незважаючи на високі загальні витрати на утримання системи охорони здоров’я, значну частку яких громадяни оплачують власним коштом, вона не здатна адекватно реагувати на сучасні виклики щодо підвищення захворюваності, захищати громадян від надмірних витрат на лікування. Сподіватимемось, що реформування, на шлях якого нині стала наша медицина збільшить рівень її якості та соціальної справедливості.

Про решту показників соціальної справедливості в Україні не хочеться і говорити – показники там теж не надто невтішні.

А щодо останньої складової – співжиття українця з оточуючим середовищем то варто з гіркістю констатувати, що поширений принцип «почни з себе» в Україні майже не працює. Українці, здебільшого, не проти виходити на різні толоки (український прообраз радянських «суботників»), озеленювати парки і сквери, виховувати через екологію природи екологію своєї душі. Але від цього сміття на вулицях, відверто, не меншає. І досі поширеною є картинка, коли сміття може валятись по тротуарах чи недокинутим до урни, викидатись водіями за вікна своїх авто, вивозитись людьми на самоскидні смітники біля населених пунктів, а під дорожним знаком «Дякуємо за чисті узбіччя» в деяких регіонах України ще і досі можна побачити навалені купи сміття.

Нещодавня проблема в Грибовичах під Львовом і її наслідки, коли місцева влада почала шукати куди б вивозити тонни сміття, які щоденно залишають за собою місцеві мешканці і гості культурної столиці нашої Батьківщини вивела питання сміття на загальнодержавний рівень. На жаль, ще і досі в Україні не стали поширеним явищем сміттєпереробні заводи. Не завжди українці вдома сортують сміття по трьох контейнерах за його видами. Тому, в наші дні, міністерство екології України при власному бажанні і пошуку можливостей може стати самим ефективним українським міністерством, яке дійсно може реально змінювати країну вже сьогодні.

Такою є ефективність України станом на сьогодні, і до гармонії їй, як не прикро, ще далеко. Але не варто впадати в песимізм, адже в нашого народу є найголовніше – набір цінностей, підтримка і акцентування уваги на яких допоможе нашій державі в скорому часі стати зразковою в світі.

Цінності ці не стільки європейські, як наші, автентичні, українські. «Шукаючи Європу ми знайшли Україну» — гасло поширене в народі у євромайданівський час. Цінності, що на жаль були призабуті нами за роки політичної розгубленості, яка призвела до занепаду нашої держави. Останні події в нашій державі розбудили їх зі сплячки, вони тільки-но прокидаються. І якщо, врешті, на наступних виборах вони виллються в прояв громадянської активності, яка не допустить до влади тих, хто вже третій продовжує «годувати» Україну обіцянками, використовуючи своє нинішнє становище як шлях до збагачення і показу своєї значущості, забуваючи про тих людей, на крові яких вони прийшли до влади. Якщо ми оновимо владні коридори новою генерацією небайдужих українців з народу, то Україна вкотре отримає шанс стати тією ефективною державою, яку ми бажали всі ці роки.

Лише воля українського народу і його самосвідомість визначає курс нашої держави на найближчі роки.

Український Політик

Максим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український ПолітикМаксим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український Політик

Богдан Камінський

Вже пройшло майже 3 роки з моменту початку в Україні Революції Гідності, і майже стільки триває війна на Сході України, і ніхто з нас не знає коли вона закінчиться. Але всі ми точно знаємо як це все розпочиналось і що спричинило ті потрясіння які «впали» на голови українців. Нещодавно я закінчив читати книгу під назвою «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту» яку написав патріот своєї країни, чудовий викладач, з яким нащастя мені довелось попрацювати, Ярослав Потапенко, який був учасником всіх тих подій на Майдані з самого першого дня і до його закінчення, а також пізніше з початком війни в Донбасі, одним з перших в місті де він мешкав почав займатись волонтерською допомогою солдатам на передовій.

Чим мені ця книга мені сподобалась, так це в першу чергу тим, що в ній досить детально описується причини, сам перебіг і результат Євромайдану, адже Ярослав Олександровий власноруч пережив всі ті моменти революції, від мирного мітингу студентів, до кривавої бійні. Мені досить добре запам’яталось як він розповідав, що: «– Першим потрясінням для мене була ніч з 29 на 30 листопада, коли сталося побиття активістів. Я не очікував такої жорстокості з боку правоохоронців. Саме тоді я зрозумів, що країна перетворюється в щось на зразок Білорусі, а Янукович став диктатором».

Читаючи цю книгу, я ніби сам знову ставав учасником тих подій, адже Ярослав Олександрович досить добре зумів передати дух як майдану, так і тогочасної України. Він добре передав те, що відбувалось з багатьма з нас в тей час, а саме те що під час Революції Гідності майже вся країна «прозріла» і побачила, до чого призвела наша байдужість і тей абсентеїзм в суспільстві. В книзі Ярослав Олександрович зачіпає теми які є для кожного з нас болючі та знайомі, а саме такі, як відносини між владою і суспільством; консолідація суспільства перед спільним ворогом, зародження в нашій країні дійсно громадянського суспільства, та намагається в звичній для нього манері, такій, в якій складні слова та терміни пояснюються в легкій доступній формі, щоб кожен, хто взяв в руки його книгу зміг краще дізнатись про одні з найтяжчих моментів в історії сучасної України.

Друга частина книги буде досить цікавою тим, що в ній Ярослав Олександрович розповідає про причини і наслідки тих подій що стали наступними після революції, а саме російській окупації Криму та війні на Сході України. В книзі, на мою думку, досить добре описується характер та методи, за якими наш східний сусід веде проти нас агресію, а також та діяльність, чи краще сказати бездіяльність нашої влади щодо відповіді агрессору, адже Ярослав Олександрович з перших днів неоголошеної війни був волонтером і на власному досвіді знав в якому стані знаходилась наша армія, і які кроки чинила наша влада щоб це змінити.

Але якщо говорити про те що мені сподобалось найбільше в цій книзі, так це розділ під назвою «Ідеологія і практика рашизму. Сучасна Росія як «колективний Путін». Саме в цьому розділі, на мій погляд автор найкраще передав те що зараз відбувається в російському суспільстві, від того що вони говорять і до того які вчинки по відношенню до нас і самих себе вчиняють. Саме читаючи книгу Ярослава Потапенка я все більше став переконуватись в правоті його слів, написаних в цій книзі, а саме те, що дія Російської влади це не лише хворе бажання одного «Диктатора ХХІ століття» самоствердитись, це віддзеркалення масової свідомості та менталітету росіян, і ця божевільна машина під назвою Росія з кожним днем йде до того, що ми не будемо точно впевнені хто в цій країні лялька, а хто її смикає за нитки і вказує що робити.

В загальному читаючи книгу, я наче знову поринаю в ті часи, коли з насолодою і студентською цікавістю приходив на пари до Ярослава Олександровича і слухаючи його роздуми і моменти з його життя ніби ставав сам частиною тих подій. Книга читається на одному диханні, і всім тим хто цікавиться сучасною історією України, я раджу прочитати її!!!

Український Політик
Богдан Каминский

Уже прошло почти 3 года с момента начала в Украине Революции Достоинства и почти столько длится война на Востоке Украины, и никто из нас не знает когда она закончится. Но все мы точно знаем, как это все начиналось и что повлекло те потрясения которые «упали» на головы украинцам. Недавно я закончил читать книгу под названием «Пятая российско-украинская война: от Майдана до Восточного фронта» написанной патриот своей страны, замечательный преподаватель, с которым к счастью мне довелось поработать, Ярослав Потапенко, который был участником всех событий на Майдане с самого первого дня и до его окончания, а также позднее с началом войны в Донбассе, одним из первых в городе, где он жил начал заниматься волонтерской помощью солдатам на передовой.

Чем мне эта книга мне понравилась, так это в первую очередь тем, что в ней достаточно подробно описывается причины, сам ход и результат Евромайдана, ведь Ярослав Александров собственноручно пережил все те моменты революции, от мирного митинга студентов, к кровавой бойне. Мне достаточно хорошо запомнилось как он рассказывал, что: «- Первым потрясением для меня была ночь с 29 на 30 ноября, когда произошло избиение активистов. Я не ожидал такой жестокости со стороны правоохранителей. Именно тогда я понял, что страна превращается в нечто вроде Беларуси, а Янукович стал диктатором».

Читая эту книгу, я будто бы сам снова становился участником тех событий, ведь Ярослав Александрович довольно хорошо сумел передать дух как Майдана, так и тогдашней Украины. Он хорошо передал то, что происходило со многими из нас в тоже время, а именно то, что во время Революции Достоинства почти вся страна «прозрела» и увидела, к чему привела наше равнодушие и абсентеизм в обществе. В книге Ярослав Александрович затрагивает темы которые есть для каждого из нас болезненные и знакомые, такие например, как отношения между властью и обществом; консолидация общества перед общим врагом, зарождения в нашей стране действительно гражданского общества, и пытается в привычной для него манере, такой, в которой сложные слова и термины объясняются в легкой доступной форме, чтобы каждый, кто взял в руки его книгу смог лучше узнать про тяжелейшие моменты в истории современной Украины.

Вторая часть книги будет достаточно интересна тем, что в ней Ярослав Александрович рассказывает о причинах и последствиях тех событий ставшие следующими после революции, а именно российской оккупации Крыма и войне на Востоке Украины. В книге, по моему мнению, достаточно хорошо описывается характер и методы, по которым наш восточный сосед ведет против нас агрессию, а также и деятельность, или лучше сказать бездействие наших властей относительно ответа агрессору, ведь Ярослав Александрович с первых дней необъявленной войны был волонтером и на собственном опыте знал в каком состоянии находилась наша армия, и какие шаги делала наша власть чтобы это изменить.

Но если говорить о том, что мне понравилось больше всего в этой книге, так это раздел под названием «Идеология и практика рашизма. Современная Россия как «коллективный Путин». Именно в этом разделе, на мой взгляд автор лучше передал то, что сейчас происходит в российском обществе, от того что они говорят и к тому какие поступки по отношению к нам и самих себя поступают. Именно читая книгу Ярослава Потапенко я все больше стал убеждаться в правоте его слов, написанных в этой книге, а именно то, что действие Российской власти это не только больное желание одного «Диктатора XXI века» самоутвердиться, это отражение массового сознания и менталитета россиян, и эта безумная машина под названием Россия с каждым днем идет к тому, что мы не будем точно уверены кто в этой стране кукла, а кто ее дергает за нитки и указывает что делать.

В общем читая книгу, я будто снова погружаюсь в те времена, когда с удовольствием и студенческим интересом приходил на пары к Ярославу Александровичу и слушая его размышления и моменты из его жизни будто становился сам частью тех событий. Книга читается на одном дыхании, и всем тем, кто интересуется современной историей Украины, я советую прочитать ее !!!

Украинский Политик