Метка: Оксана Луцык

Оксана Луцик

Коли урветься терпець в українців? Риторичне запитання чи не так??? «Чим далі в ліс, тим більше дров», перефразувавши цю приказку на сьогодення маємо: «Чим ближче до зими, тим більше «сюрпризів»».

З року в рік, в листопаді-грудні відбуваються доленосно-«кумедні» речі, такі як, наприклад, прийняття бюджету на наступний рік, «різке» підвищення соціальних видатків та підготовка до відповідального етапу «якось пережити зиму».

Що ж ми маємо на початок листопада? Як завжди плітки, скандали навколо нашого вищого законодавчого органу в країні, на цей раз ми стали глядачами шоу під назвою «відчуй себе рабом – подивись на мою декларацію і візьми субсидію, ти ж бідний, як церковна миша!»; + 58-мі вибори президента США, обіцянки-цяцянки і переливання бруду із одних опозиціонерів на інших (нагадує дитячу гру «Квач»). Пересічний українець не може збагнути як прожити морози, хуртовини, а надклас біситься із жиру, знаючи одну істину – «народ ніхто, хоч звуть його український».

Я давно задумувалася над таким, у сьогоднішніх реаліях, пафосним словом «Держава». Хто чи що це? По Закону – це ми – громадяни, які передають владу, обираючи кращих із себе на виборах. А в дійсності – це упирі, які перетворюються на них відразу після входження до ВРУ, або є випадки коли до цього моменту вони носили «овечі шкури». Держава як базовий орган повинна гарантувати людям, які проживають у ній безпечне, мирне і заможне життя, в свою чергу громадяни повинні неухильно дотримуватися законів України. Ми всі знаємо ці сталі постулати і у 90 % нехтуємо ними. Навіщо жити по правилам, якщо людина в країні під назвою «Україна» вражається за жебрака-раба, де Закон, КОНСТИТУЦІЯ ніколи не були важелями впливу на владу, тільки поширювалися на підданих – народ.

Це глухий кут з якого немає, або ж поки що немає виходу. Як можна змусити владу жити справедливо, коли ми самі порушники в тому чи іншому роді. Які махінації проводяться у одному слові «СУБСИДІЯ». Хто її отримує? І яким чином? Чи багато чесним шляхом мають пільги на сплату житлово-комунальних платежів? Чи є так звані «лазейки»?

Маневри є завжди. Більшість обирає легкий шлях, тому і живуть як вареники у сметані. Однак, цей легкий шлях, не такий вже і легкий. Адже проста, поважаюча себе людина, навряд його пройде. Легкість – це служіння, це пажі, лизуни чужих задів. Отак здобувається кар’єра, стан у суспільстві. Догоджай всім, матимеш привілеї, ні – до побачення, будеш білою вороною. Не варто пояснювати, як люди обираються свій шлях досягнення успіху, як кажуть «переможців не судять», яка дорога такі і методи досягнення задуманого.

Коли перед Вами зняли завісу, а там напівоголені декларації нардепів? Перше питання яке було? Чому так? Скільки людині потрібно? А чому в мене немає? Чим я гірший і т. д.? А найбільш морально-стійкі не звернули уваги на це, бо розуміють – це мильна бульбашка, окозамилювання дійсності та фундамент майбутніх махінацій, які вже наперед продумані. Як реально може вплинути НАБУ, коли ці паразити-багатійки скрізь. Чи варто довіряти і покладатися на один орган, в якого прямий обов’язок боротися з корупцією? Подумайте над цим.

Я думаю, і усвідомлюю, що нікому не довіряю. А навіщо? Довіришся – обведуть навколо пальця. Красиві слогани, впевнений посил як магін притягують увагу людей. Звичка вірити і бажати мати жайворонка в небі, ніж синицю в руці.

25-річня історія незалежності не дає реактивних змін, які б хотілися, адже самі потроху себе вбиваємо реаліями: серед нас є кращі, але вони не маю доступу до влади, якщо дамо доступ – 99 % СЛУГІВ НАРОДУ, СТАНУТЬ ОБОРОТНЯМИ. І прийде нове розчарування, нова хандра, яка гальмує розвиток.

Ми рвалися в ЄС, ще й досі рвемося! А тепер скажіть мені хто спроможній прожити в теплі зиму, без субсидій, на одну зарплату, і кого є кошти кататися в Європу? То кому ми вибиваємо безвізовий режим? Куди йдуть транші? Допомога на Схід чи доходить до місця призначення??? Куди України як сніжний ком котиться із такою владою і народом?

Інертність, дволикість, цинічність, скупість, байдужість, душевна убогість, жадність переповнює суспільство. Виживають за законами природи хитріші, спритніші і сильніші. Де зникає доброта, безкорисність, довіра? Все це розбивається у пух і прах від жахіть, які нас оточують. Егоїзм і напір йти напролом – оце дійсно ті потрібні характеристики сучасного можновладця, чиновника, місцевого князька, пересічного психопата, який вважає себе пупом Всесвіту.

Куди народу рівнятися до влади? У головам сидить підкорення – повага зі страху бути непотрібним, якого викинуть на вулицю у будь-який момент. До чого ми дожилися? Робота – це суто гроші, про працю для душі й думки немає. З кимось поділитися наболілим, горем – відразу думки розповість іншим, набута замкненість і недовіра, навіть до близьких. Заздрість, що у кого це вийшло краще, звинувачення інших у бідах. Безліч пороків як у собаки бліх, ми маємо у цей важкий час.

Хтось ламає голову як допомогти Батьківщині, рідному району, селу, а хто – не знає яку сумочку чи годинний підібрати до свого наряду. Пріоритети, цінності, шляхи різні, а держава то одна. Хоча так, якщо придивитися не можна сказати. Ми давно поділені, є стереотипи, закони як шоу-бізу, так і людські, політичні закони. Не дай Боже, йти наперекір правилах гри. Всі пофігісти – ставай як вони, компанія п’є – п’єш і ти.

В політичному житті так само. Є дорога – золотий шлях сходження на Олімп і спробуй не продатися на виборах, або не повестися на маніпуляції. Спробуй адекватно оцінити новини, того чи іншого політичного діяча. Згадай минуле тих нікчем, які клянуться тобі і у любові і служіння Україні!!! Важко, ти до цього не звик, пересічний українцю! Зручніше споглядати на це, бути мавпочкою – вау там посипалася сильна критика, а так спецрозсілдування, поговорили – розповіли тобі (обов’язково!) «правду» і ти «ситий», а вони теж ситі, бо відмили на цьому пристойну суму. Ми сваримося на владу і поклоняємося їй, робимо селфі із «зірками», це ж престижно. А живемо на копійки – історично склалося що ж зробиш?!

У студентів стипендію відібрати? «Класна» думка, навіщо тим молодим людям кошти за свою працю, нехай йдуть на роботу, замість того, щоб здобувати знання. Зарплата 3 200 грн. гарна цифра, звучить приємно на слух! Хто думає про наслідки цього «підняття»??? Зросте $, підвищать ціни і 3 тисячі прирівняють до давно любимої тисячі. А скільки податку буде стягуватися із людей від такої суми? Що взагалі буде із гривнею? Ми по вуха у боргах… А надіємося на чудо. Підвищать пенсії на 10 %. Це звичайно «багато». А ДАВАЙТЕ підрахуємо скільки липових учасників війни, так званих чорнобильців, афганістанців, де як не самі учасники, а й родичі отримують пільги і виплати. Скільки куплених довідок? Скільки газу не випалюється, а хтось мерзне, бо неспроможний оплатити.

Та й це не найгірше. На мою думку, досить соромно і бридко, що ми підкоряємося, прогинаємося, боїмося показати зуби, і ці риси передаються з покоління в покоління. Хтось винить у негараздах СРСР і людей того покоління, що типу скільки при владі комуністів, людей старої закалки, а що ж Ви молодь, середнє покоління робите на противагу? Можливо відмежування себе від України й народу, в способі життя й думках, дає Вам сили йти і ставати як вони??? Жити в своєму світі, перейматися тільки своєю сім’єю, а з Україною, як завжди «Ще не вмерла….». 30 % українців не роздумуючи виїхало закордон, покинувши країну із «її» проблемами. Реальність вражає, але це так. Всім хочеться жити в достатку, жити тут і тепер. Хаос в країні, хаос в голові. Псевдощирість проникла скрізь. То ми б’ємо себе в груди і кажемо «Смерть ворогам!», а тоді розвертаємося і пакостимо комусь, беремо хабаря та ін. В кожного своя правда.

А найжахливіше – це АТО. Війна: ставлення і її проводження. Як писав Реймон Арон у «Мир і війна між націями»: – «Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосовуватися до наявних засобів війни». Які наміри у влади? А які у джерела цієї влади? Напрочуд різні. Поряд із відмиванням величезних сум на війні, ще ошукують наших бійців. Як всі знають, кинутий клич, кожному воїну АТО потрібно надати земельну ділянку. Які махінації йдуть по містечках, районах з цього приводу?!Що говорити коли у своїх брудних іграх місцеві депутати, підприємці використовують наших захисників… Люди виснажені війною хочуть якось відійти від жахіття Сходу і спробувати почати все з нового аркуша. Мало що вдається із «люблячою» владою!!!

«Держава, яка опинилася в небезпеці, не завжди має час, щоб удатися до засобів, які ми називаємо мирними» – пише Реймон Арон. А чомусь Україна напрочуд вдається лише мирно проводити свою як оборонну, так і зовнішню політику. Вигода на поверхні. Вигода на смерті, на горі – закривавлені гроші щастя не принесуть. Мізки лише тоді стануть на місце, коли запасне смаженим. На жаль, це так.

Поки що, ми виконавці цього спектаклю, а не режисери. Гасло «В єдності сила!», також вже мало допомагає…

Урветься терпець – коли земля горітиме під ногами, коли буде занадто пізно. Це песимістично-оптимічні припущення, які можуть реалізуватися.

Український Політик

Оксана Луцык

Когда лопнет терпение в украинцев? Риторический вопрос, не так ли??? «Чем дальше в лес, тем больше дров», перефразирую эту поговорку на сегодня имеем: «Чем ближе к зиме, тем больше« сюрпризов »».

Из года в год, в ноябре-декабре происходят доленосно-«смешные» вещи, такие как, например, принятие бюджета на следующий год, «резкое» повышение социальных расходов и подготовка к ответственному этапу «то пережить зиму».

Что же мы имеем на начало ноября? Как всегда сплетни, скандалы вокруг нашего высшего законодательного органа в стране, на этот раз мы стали зрителями шоу под названием «почувствуй себя рабом – посмотри на мою декларацию и возьми субсидию, ты бедный, как церковная мышь»; + 58-е выборы президента США, пустые обещания и переливания грязи с одних оппозиционеров на других (напоминает детскую игру «Квач»). Рядовой Украинец не может понять как прожить морозы, метели, а надкласс бесится с жиру, зная одну истину – «народ никто, хотя зовут его украинский».

Я давно задумывалась над таким, в сегодняшних реалиях, пафосным словом «Государство». Кто или что это? По Закону – это мы – граждане, которые передают власть, выбирая лучших из себя на выборах. А в действительности – это упыри, которые превращаются в них сразу после вхождения в ВРУ, или случаи когда до этого момента они носили «овечьи шкуры». Государство как базовый орган должна гарантировать людям, проживающим в ней безопасное, мирное и богатую жизнь, в свою очередь граждане должны неуклонно соблюдать законы Украины. Мы все знаем эти стали постулаты и у 90% пренебрегаем ими. Зачем жить по правилам, если человек в стране под названием «Украина» поражается за нищего раба, где Закон, Конституция никогда не были рычагами влияния на власть, только распространялись на поддонах – народ.

Это тупик из которого нет, или же пока нет выхода. Как заставить власть жить справедливо, когда мы сами нарушители в том или ином роде. Махинации проводятся в одном слове «СУБСИДИЯ». Кто ее получает? И каким образом? Много честным путем имеют льготы на оплату жилищно-коммунальных платежей? Есть так называемые «лазейки»?

Маневры есть всегда. Большинство выбирает легкий путь, так и живут как вареники в сметане. Однако, этот легкий путь, не такой уж и легкий. Ведь простая, уважающий себя человек, вряд ли его пройдет. Легкость – это служение, это пажи, лизуны чужих задниц. Так приобретается карьера, положение в обществе. Угождай всем, получишь привилегии, нет – до свидания, будешь белой вороной. Не стоит объяснять, как люди избираются свой путь достижения успеха, как говорят «победителей не судят», которая дорога такие и методы достижения задуманного.

Когда перед Вами сняли завесу, а там полуобнаженные декларации нардепов? Первый вопрос который был? Почему так? Сколько человеку нужно? А почему у меня нет? Чем я хуже и т. д.? А наиболее морально-устойчивые не обратили внимания на это, потому что понимают – это мыльный пузырь, очковтирательство действительности и фундамент будущих махинаций, которые уже заранее продуманы. Как реально может повлиять НАБУ, когда эти паразиты-богачка везде. Стоит ли доверять и полагаться на один орган, у которого прямая обязанность бороться с коррупцией? Подумайте над этим.

Я думаю, и понимаю, что никому не доверяю. А зачем? Доверишься – обведут вокруг пальца. Красивые слоганы, уверен посыл как Магина привлекают внимание людей. Привычка верить и желать иметь жаворонка в небе, чем синицу в руке.

25-летняя история независимости не дает реактивных изменений, которые хотилися, ведь сами понемногу себя убиваем реалиями: среди нас есть лучшие, но они не имею доступа к власти, если дадим доступ – 99% слуги народа, становятся оборотнями. И придет новое разочарование, новая хандра, которая тормозит развитие.

Мы рвались в ЕС, до сих пор рвемся! А теперь скажите мне кто состоятельной прожить в тепле зиму, без субсидий, на одну зарплату, и кого есть средства кататься в Европу? Так кому мы выбиваем безвизовый режим? Куда идут транши? Помощь на восток доходит до места назначения??? Куда Украина как снежный ком катится с такой властью и народом?

Инертность, двуличность, циничность, скупость, равнодушие, душевная нищета, жадность переполняет общество. Выживают по законам природы хитрые, ловкие и сильные. Где исчезает доброта, бескорыстность, доверие? Все это разбивается в пух и прах от ужасов, которые нас окружают. Эгоизм и напор идти напролом — это действительно те необходимые параметры современного чиновника, чиновника, местного князька, рядового психопата, который считает себя пупом Вселенной.

Куда народа равняться к власти? В председателям сидит покорения – уважение от страха быть ненужным, которого выкинут на улицу в любой момент. К чему мы дожили? Работа – это сугубо деньги, о труде для души и мысли нет. С кем поделиться наболевшим, горем – сразу мысли расскажет другим, приобретенная замкнутость и недоверие, даже к близким. Зависть, что у кого это получилось лучше, обвинения других в бедах. Множество пороков как у собаки блох, мы в это трудное время.

Кто-то ломает голову как помочь Родине, родному району, селу, а кто – не знает какую сумочку или часовой подобрать к своему наряду. Приоритеты, ценности, пути разные, а государство то одна. Хотя да, если присмотреться нельзя сказать. Мы давно поделены, есть стереотипы, законы как шоу-бизнеса, так и человеческие, политические законы. Не дай Бог, идти наперекор правилам игры. Все пофигисты – становись как они, компания пьет – пьешь и ты.

В политической жизни так же. Есть дорога — золотой путь восхождения на Олимп и попробуй не продаться на выборах, либо не поступить на манипуляции. Попробуй адекватно оценить новости, того или иного политического деятеля. Вспомни прошлое тех ничтожеств, которые клянутся тебе и в любви и служения Украине!!! Трудно, ты к этому не привык, рядовой Украинской! Удобнее созерцать это, быть обезьянкой – вау там посыпалась сильная критика, а так спецрасследование, поговорили – рассказали тебе (обязательно!) «правду» и ты «сытый», а они сыты, так отмыли на этом приличную сумму. Мы ссоримся на власть и поклоняемся ей, делаем селфи со «звездами», это же престижно. А живем на копейки – исторически сложилось что поделаешь?!

У студентов стипендию отобрать? «Классная» мысль, зачем тем молодым людям деньги за свой труд, пусть идут на работу, вместо того, чтобы приобретать знания. Зарплата 3200 гривен хорошая цифра, звучит приятно на слух! Кто думает о последствиях этого «поднятия»??? Возрастет $, повысят цены и 3 000 приравняют к давно любимой тысячи. А сколько налога будет взиматься с людей от такой суммы? Что вообще будет с гривной? Мы по уши в долгах … А надеемся на чудо. Повысят пенсии на 10%. Это конечно «много». А ДАВАЙТЕ подсчитаем сколько липовых участников войны, так называемых чернобыльцев, афганистанцив, где как сами участники, но и родственники получают льготы и выплаты. Сколько купленных справок? Сколько газа не выжигается, а кто-то мерзнет, потому не способен оплатить.

Да и это не самое худшее. По моему мнению, достаточно стыдно и противно, что мы подчиняемся, прогибаемся, боимся показать зубы, и эти черты передаются из поколения в поколение. Кто-то винит в проблемах СССР и людей того поколения, типа сколько у власти коммунистов, людей старой закалки, а что же Вы молодежь, среднее поколение делаете в противовес? Возможно отграничения себя от Украины и народа, в образе жизни и мыслях, дает Вам силы идти и становиться как они??? Жить в своем мире, заниматься только своей семьей, а с Украины, как всегда «Ще не вмерла ….». 30% украинцев не раздумываясь выехали за границу, оставив страну с «ее» проблемами. Реальность впечатляет, но это так. Всем хочется жить в достатке, жить здесь и сейчас. Хаос в стране, хаос в голове. Псевдоискренность проникла везде. Так мы бьем себя в грудь и говорим «Смерть врагам!», а потом разворачиваемся и пакости кому, берем взятки и др. У каждого своя правда.

А самое ужасное – это АТО. Война: отношение и ее проводку. Как писал Арон в «Мир и война между нациями»: – «Война должна полностью соответствовать политическим намерениям, а политика – приспосабливаться к имеющимся средств войны». Намерения у власти? А какие у источника этой власти? Удивительно разные. Наряду с отмыванием огромных сумм на войне, еще обманывают наших бойцов. Как все знают, брошен клич, каждому воину АТО нужно предоставить земельный участок. Махинации идут по городкам, районах по этому поводу?! Что говорить когда в своих грязных играх местные депутаты, предприниматели используют наших защитников … Люди истощены войной хотят как-то отойти от ужаса Востока и попробовать начать все с нового листа. Мало удается с «любящей» властью!!!

«Государство, оказалась в опасности, не всегда есть время, чтобы прибегнуть к средствам, которые мы называем мирными», – пишет Арон. А почему Украина удивительно удается лишь мирно проводить свою как оборонительную, так и внешнюю политику. Выгода на поверхности. Выгода на смерти, на горе — окровавленные деньги счастья не принесут. Мозги только тогда станут на место, когда запахнет жареным. К сожалению, это так.

Пока, мы исполнители этого спектакля, а не режиссеры. Лозунг «В единстве сила», также уже мало помогает …

Лопнет терпение – когда земля будет гореть под ногами, когда будет слишком поздно. Это пессимистично-оптимичние предположения, которые могут реализоваться.

Украинский Политик

Оксана Луцик

Зараз, як ніколи, українці повинні вибудувати єдину національну ідею, яка в свою чергу зрушить цей совковий потяг (закостенілу гнилу систему врядування) із місця та згодом зруйнує. Як показує досвід цивілізованих, самодостатніх держав, головний кістяк успішних змін – опора на народ, який моноліт у своїх діях. Пропоную Вашій увазі моє уявлення національної ідеї.

Як правило об’єднуючий салоган має складатися із нескладного гасла, яке буде зрозуміле кожному і тим самим хоча б змусить задуматися як над своїм життям, в ідеалі – майбутнім Батьківщини. «Не зволікай – дій» – це заклик у свідомість кожного. Чому я сформулювала саме так? Тому, що мені він імпонує по духу і духу справжнього українця – активного, ініціативного громадянина.

Щоб визначити базові постулати національної ідеї, необхідно визначити видимі та латентні недоліки і шляхи їх вирішення, а потім вже підсумувати позитивні зрушення.

Пороки, які руйнують з середини Україну:

1. Всепоглинаюча корупція. Несе величезний відбиток на зрощення між собою 3-х гілок влади, механізм розподілу повноважень, ефективної роботи працюючих і керівників, навчання учнів та студентів й безпосередньо міжособистісних відносин громадян. Куди не глянеш скрізь задіяні відкати та «символічні подяки».

2. Із корупційних відносин цементуються зв’язки – комувство (тотожній політологічний термін – непотизм). Без, так званої «криші» (покровителі), не можуть обходитися не те, що у вищих солідних кабінетах, а навіть у садочках (настала тенденція, що благополуччя і відмінність навчання дитини залежить від ПРАВИЛЬНОГО ВИБОРУ вихователя, а далі класного керівника, куратора). Трапляється й таке, що покровителі переходять у спадок, головне вчасно закласти необхідні ресурси і дивіденди гарантовані в майбутньому.

3. Правовий, суспільний, моральний нігілізм. Конституція, в цілому законодавство зневажається як владою, так і пересічними громадянами. Суб’єкт-суб’єктні відносини відійшли в минуле, переважна більшість уявляє себе царьками, а інших – підданими («плачу гроші, а ти все, без зауважень, виконуй»). А моральний нігілізм показує відсутність або ж малий % елементарної культури, я вже мовчу про політичну культуру.

4. Спотворена ставлення до влади – пошкоджена свідомість. Нас ламають і ми прогинаємося, забиваємо себе під плінтус, стримуємося, терпимо, а далі стаємо морально і духовно покаліченими людьми із песимістичною позицією. В нас все частіше проявляється роздвоєння особистості. Не дивлячись на боротьбу свідомих людей проти системи МИ ЩЕ НЕ ГОТОВІ ВИОКРЕМИТИ ЗІ СВОГО ОТОЧЕННЯ СПРАЖНЬОГО ЛІДЕРА – освіченого, чесного, амбітного, який очолить країну і стоятиме попереду і вестиме за собою!!!

5. Деградація в освіті, загальному розвитку, політичному житті. Зараз тренд – Інтернет, соціальні мережі, ігри, останні моді телефонів та інші дорогі цяці. Немає звички почерпнути нове, читати, ЧИТАТИ КГИНИ, розвиватися, вчитися. Навіщо? Всі «вчені», все вміють і готові до життя, один купляє, а інший продається.

6. Псевдопатріотизм, піар на кожному кроці. Громадяни купляються на вишиванки, патріотичні гасла можновладців, думаючи вони змінилися, а отже стали краще. Люди самі винні, що дозволяють ошукувати себе. Й досі діє крилатий вислів Стародавнього Риму – «Хліба й видовищ», особливо це проявляється під час виборів або масовки-свят.

7. ВУЛЬГАРИЗАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ. Круто матюкатися на кожному кроці, тримаючи цигарку в руках і запиваючи алкоголем, бути схибленому на інтимних темах. Спускатися до примітиву, бути бидлом, сірою масою – послушною раб-силою.

8. Лінь, робота для галочки. Поширене явище з радянських часів – прийшов наказ виконуємо, не обговорюючи.

9. Хвороба «історичного склерозу». В плані розбудови країни – один із головних фактів допущення і повторення жахливих і доленосних помилок.

Шляхи вирішення зазначених пороків

Як подолати корупцію, непотизм? Думок маса, а рецепту ніякого. Перше – це БАЖАННЯ («Спасіння потопаючого, справа рук самого потопаючого»). Друге – НЕ ДАВАТИ І НЕ БРАТИ БУДЬ-ЯКИХ подяк. Третє: не мовчати, говорити, висвітлювати у ЗМІ факти корупції – влада хоч трохи, але боїться розголосу. Четверте: об’єднання із собі подібними борцями справедливості і винищення таких щурів. Однак, зменшить популярність корупції – незалежна, у всіх смислах цього слова, судова гілка влади, дієва поліції, розширення центрів надання безоплатної юридичної допомоги.
Боротьба із «кришею» ідентична як із корупцією. Однак тут зробити акцент на піднятті цієї тематики, будь-які патронатні зв’язки невічні, якщо ввійде в практику прозорість та звітність за свою діяльність.

Нігілізм і всі його види, легко можна почати долати, якщо взятися, як кажуть, за голову. УСВІДОМЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, нам жити на цій землі і від нас залежить буде діяти той чи інший Закон на практиці, будуть до нас ставитися як до об’єкт чи як до суб’єкта, а етичні правила поведінки повинні засвоюватися ще з дитинства.

Інше ставлення до влади – свідомо віднестися до сучасних процесів у світі й Україні, давити на владу через закони, розголоси, не боятися, не прогинатися, стояти на своєму. Приймати участь у політиці, починаючи із місцевого рівня. Бути в курсі подій, знач бути політично підкованим і однозначно із запасом критичного мислення. А розумними людьми примітивній та жадібній владі незручно керувати. І головне, не боятися чогось нового – зміни потрібні, а от який результат вони покажуть залежить також від нас.

Вчитися, вчитися та ще раз вчитися. Людина не може всього знати, але ніхто їй не забороняє дізнаватися нове, цікавитися тим, на що є суспільний попит. Освіта – опора. Правильний підхід до батьків до дітей – школа потрібна, знання необхідні і додаткові заняття безпосередньо із батьками дадуть свої плоди.

Критичне мислення змусить розрізняти патріотизм від піару, головне наше ставлення до цього аспекту змінити. Не судити людину по вбранню і солодких речах, а подіях. Лише вчинки, говорять про людину більше, ніж вона сама про себе.

Дотримуватися морально-етичних норм, позбуватися стадного інстинкту. Кожному визначити своє місце та йти до цієї мети. Проводити просвітницьку місію, сприяти відкриттю різних секцій, спортивних майданчиків, щоб молоді не було коли дурнею страждати.

Кожний індивід на своєму місці – працює на улюбленій роботі і докладає всіх зусиль, щоб виконати плани, програми. Халтура, надіюсь, скоро відійде, якщо звичайно її гнати.

Історичну пам’ять розвивати, навчатися дітей історії виключно ОБ’ЄКТИВНО, показуючи всі сторони «медалі». Вчитися на помилках і не допускати нових і бажано вчитися на помилках чужих. За 25 років, ми достатньо помилок допустили, ще й досі їх не ліквідуємо.

Позитивні зрушення

Нічого не стоїть на місці, ніщо не вічне, рано чи пізно всьому прийде кінець – цими словами я переконую себе і Вас, що зміни у світлих тонах не за горами. Імперії падали, а клани і занедбана політична система сама себе ліквідує. «Проблеми в головах». Погоджуюся на всі 100 %. Допоки ми не захочемо змін, їх не буде. А для цього тільки власний приклад на конкретних діях.

Патріоти, актив, свідома меншість є, вони рухають процес, б’ються із системою і мають перші результати. Їх потрібна допомога, їх потрібен ТИ. Саме Ти, котрий зараз читає ці рядки. Долучися, допоможи, дай пораду, тільки не стій осторонь, як байдужий. Наші проблеми, крім нас самих ніхто не вирішить. Знай це!!!

ХАРАКТЕРИСТИКА ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ!!!

Думай оптимістично, не знімай із себе відповідальності, допомагай іншим, приймай участь у різних проектах, піклуйся про своїх дітей, рідних, не нехтуй людьми. Будь совісним, толерантним, мужнім, чесним, відкритим, ініціативним, допитливим, прагнучим отримати знання. Критично мисли та будь морально і політично стійким. Не опускай руки, якщо відразу не здійснив задуманого, май величезну силу волі і борися за справедливість.

Виконання задуманих планів неможливе без СПІЛЬНОЇ, КЛОПІТКОЇ ПРАЦІ. Акцент робити, звичайно ж, на сильній самодостатній особистості, незалежній громаді, розвинутим містах та успішній країні.
Вода камінь точить, а ми – українці – самі ковалі свого щастя, тож не зволікайте – дійте!!!

Український ПолітикОксана Луцык

Сейчас, как никогда, украинцы должны выстроить единую национальную идею, которая в свою очередь сдвинется этот совковый поезд (закостеневшие гнилую систему управления) с места и со временем разрушит. Как показывает опыт цивилизованных, самодостаточных государств, главный костяк успешных изменений — опора на народ, монолит в своих действиях. Предлагаю Вашему вниманию мое представление национальной идеи.

Как правило объединяющий слоган должен состоять из несложного лозунга, которое будет понятно каждому и тем самым хотя бы заставит задуматься как над своей жизнью, в идеале – будущим Родины. «Не медли – действий» – это призыв в сознание каждого. Почему я сформулировала именно так? Потому что мне он импонирует по духу и духу настоящего украинского – активного, инициативного гражданина.

Чтобы определить базовые постулаты национальной идеи, необходимо определить видимые и латентные недостатки и пути их решения, а потом уже подытожить положительные сдвиги.

Пороки, которые разрушают изнутри Украины:

1. Всепоглощающая коррупция. Несет огромный отпечаток на сращение между собой 3-х ветвей власти, механизм распределения полномочий, эффективной работы работающих и руководителей, обучение учащихся и студентов и непосредственно межличностных отношений граждан. Куда ни глянешь везде задействованы откаты и «символические благодарности».

2. С коррупционных отношений цементируются связи – комувство (тождественной политологический термин — непотизм). Без так называемой «крыши» (покровители), не могут обходиться не то, что в высших солидных кабинетах, а также в садах (наступила тенденция, благополучия и различие обучения ребенка зависит от правильного выбора воспитателя, а дальше классного руководителя, куратора). Случается и такое, что покровители переходят по наследству, главное вовремя заложить необходимые ресурсы и дивиденды гарантированы в будущем.

3. Правовой, общественный, нравственный нигилизм. Конституция, в целом законодательство попирается как властью, так и рядовыми гражданами. Субъект-субъектные отношения отошли в прошлое, подавляющее большинство представляет себе царьками, а других – подданными ( «плачу деньги, а ты все, без замечаний, выполняй»). А моральный нигилизм показывает отсутствие или малый% элементарной культуры, я уже молчу о политической культуре.

4. Искаженная отношение к власти — повреждена сознание. Нас ломают и мы прогибаемся, забиваем себе под плинтус, сдерживаемся, терпимо, а дальше становимся морально и духовно искалеченными людьми с пессимистичной позиции. У нас все чаще проявляется раздвоение личности. Несмотря на борьбу сознательных людей против системы МЫ ЕЩЕ НЕ ГОТОВЫ ВЫДЕЛИТЬ из своего окружения истинным ЛИДЕРА – образованного, честного, амбициозного, который возглавит страну и будет стоять впереди и вести за собой!!!

5. Деградация в образовании, общем развитии, политической жизни. Сейчас тренд — Интернет, социальные сети, игры, последние моде телефонов и другие дорогие цацы. Нет привычки почерпнуть новое, читать, ЧИТАТЬ КГИНЫ, развиваться, учиться. Зачем? Все «ученые», все умеют и готовы к жизни, один покупает, а другой продается.

6. Псевдопатриотизм, пиар на каждом шагу. Граждане покупаются на вышиванки, патриотические лозунги властей, думая они изменились, а значит стали лучше. Люди сами виноваты, что позволяют обманывать себя. До сих пор действует крылатое выражение Древнего Рима — «Хлеба и зрелищ», особенно это проявляется во время выборов или массовки-праздников.

7. ВУЛЬГАРИЗАЦИЯ НАСЕЛЕНИЯ. Круто материться на каждом шагу, держа сигарету в руках и запивая алкоголем, быть помешанным на интимных темах. Спускаться к примитиву, быть быдлом, серой массой – послушной раб-силой.

8. Лень, работа для галочки. Распространенное явление с советских времен – пришел приказ выполняем, не обсуждая.

9. Болезнь «исторического склероза». В плане развития страны — один из главных фактов допущения и повторения ужасных и судьбоносных ошибок.

Пути решения указанных пороков

Как преодолеть коррупцию, непотизм? Мыслей масса, а рецепта никакого. Первое – это ЖЕЛАНИЕ («Спасение утопающего, дело рук самого утопающего»). Второе – НЕ ДАВАТЬ И НЕ БРАТЬ ЛЮБЫХ благодарностей. Третье: не молчать, говорить, освещать в СМИ факты коррупции – власть хоть немного, но боится огласки. Четвертое: объединение с себе подобными борцами справедливости и уничтожения таких крыс. Однако, уменьшит популярность коррупции – независимая, во всех смыслах этого слова, судебная ветвь власти, действенная полиции, расширение центров предоставления бесплатной юридической помощи.

Борьба с «крышей» идентична как с коррупцией. Однако здесь сделать акцент на поднятии этой тематики, любые патронатные связи невечные, если войдет в практику прозрачность и отчетность по своей деятельности.

Нигилизм и все его виды, легко можно начать преодолевать, если взяться, как говорят, за голову. ОСОЗНАНИЕ ОТВЕТСТВЕННОСТИ, нам жить на этой земле и от нас зависит будет действовать тот или иной закон на практике, будут к нам относиться как к объект или как к субъекту, а этические правила поведения должны усваиваться с детства.

Другое отношение к власти – сознательно отнестись к современным процессам в мире и Украине, давить на власть через законы, огласки, не бояться, не прогибаться, стоять на своем. Принимать участие в политике, начиная с местного уровня. Быть в курсе событий, знач быть политически подкованным и однозначно с запасом критического мышления. А умными людьми примитивной и жадной власти неудобно управлять. И главное, не бояться чего-то нового – изменения нужны, а вот результат они покажут зависит также от нас.

Учиться, учиться и еще раз учиться. Человек не может всего знать, но никто ей не запрещает узнавать новое, интересоваться тем, на что есть общественный спрос. Образование – опора. Правильный подход к родителям к детям — школа нужна, знания необходимы и дополнительные занятия непосредственно с родителями дадут свои плоды.

Критическое мышление заставит различать патриотизм от пиара, главное наше отношение к этому аспекту изменить. Не судить человека по наряду и сладких вещах, а событиях. Только поступки, говорят о человеке больше, чем он сам о себе.

Соблюдать морально-этических норм, избавляться стадного инстинкта. Каждому определить свое место и идти к этой цели. Проводить просветительскую миссию, способствовать открытию различных секций, спортивных площадок, чтобы молодые было некогда ерундой страдать.

Каждый индивид на своем месте — работает на любимой работе и прилагает все усилия, чтобы выполнить планы, программы. Халтура, надеюсь, скоро отойдет, если конечно ее гнать.

Историческую память развивать, учиться детей истории исключительно ОБЪЕКТИВНО, показывая все стороны «медали». Учиться на ошибках и не допускать новых и желательно учиться на ошибках чужих. За 25 лет, мы достаточно ошибок допустили, до сих пор их не ликвидируем.

Положительные сдвиги

Ничего не стоит на месте, ничто не вечно, рано или поздно всему придет конец — этими словами я убеждаю себя и Вас, что изменения в светлых тонах не за горами. Империи падали, а кланы и запущена политическая система сама себя ликвидирует. «Проблемы в головах». Согласена на все 100%. Пока мы не захотим изменений, их не будет. А для этого только свой пример на конкретных действиях.

Патриоты, актив, сознательная меньшинство есть, они двигают процесс, бьются с системой и имеют первые результаты. Их нужна помощь, их нужно ТЫ. Именно Ты, который сейчас читает эти строки. Приложись, помоги, дай совет, только не стой в стороне, как равнодушен. Наши проблемы, кроме нас самих никто не решит. Знай это!!!

ХАРАКТЕРИСТИКА ГРАЖДАНИНА УКРАИНЫ!!!

Думай оптимистично, не снимает с себя ответственности, помогай другим, принимай участие в различных проектах, заботься о своих детях, родных не пренебрегай людьми. Любой совестливым, толерантным, мужественным, честным, открытым, инициативным, любознательным, стремящимся получить знания. Критически Мысли и любой морально и политически устойчивым. Не опускайте руки, если сразу не осуществил задуманного, имей огромную силу воли и борись за справедливость.

Выполнение задуманных планов невозможно без ОБЩЕЙ, КРОПОТЛИВОЙ РАБОТЫ. Акцент делать, конечно же, на сильной самодостаточной личности, независимой общине, развитым городах и успешной стране.
Вода камень точит, а мы – Украинцы – сами кузнецы своего счастья, поэтому не медлите – действуйте!!!

Украинский Политик

Оксана Луцик

В умовах фактичної війни із східнім сусідом, дедалі більше точаться суперечки навколо визначення місця України у сучасному геополітичному просторі. З прийняття Акту проголошення незалежності й дотепер, ми пройшли різні віхи розвитку: починали як 3-тя країна у світі по ядерному потенціалу, а зараз маємо посаджену економіку, зубожіння населення та купу проблем у різних сферах життєдіяльності суспільства. Що ж стало причиною?

Без поглиблення в історію неможливо дослідити прогалини, які мали і мають місця у нашій державі. 2016 рік наповненим важливими для українського народу подіями: довгоочікувана перемога Джамали на «Євробачення-2016», 20-річчя з моменту прийняття Конституції України та виповнення 25 років нашій країні. Безумовно, це важливі події, які несуть позитивну і патріотичну складові у життя кожного українця. Однак, не варто забувати про сіру буденність і проблеми, з якими кожен день стикаються наші побратими.

Знаючи про життя українців у СРСР, важко не погодитися, що ми на сьогодні не позбулися тих комплексів нав’язаних системою вождя. З виступу України на міжнародній арені як самостійного геополітичного гравця, запровадження інституту Президента, проведення перших виборів, верхівка керівництва не розуміла всієї відповідальності, яка на неї поклалася. Ще із 1990-х років й дотепер ми не можемо оминути й відійти від лімітрофної складової.

Лімітроф – це прикордонний, залежний учасник геополітичного простору. У вітчизняну політичну науку саме поняття лімітроф ввів радянський і український соціальний філософ, політолог, соціолог, Михальченко Микола Іванович. За його словами, «санітарна зона» або прикордонна зона України полягає у використанні Європи і Росії її в своїх інтересах, адже завдяки нашій країни зазначені держави уникають військового конфлікту. Захід рятується від євразійської цивілізації, а Росія з полегшенням дихає без НАТО під носом і «гнилою» демократією на її думку. З тезою вченого я погоджуюся тому, що зараз ситуація склалася не нашу користь: ми між двома вогнями, через які ми обпікаємося, але не змінюємо траєкторію руху…

Європа з одного боку показує себе як ангел-хранитель, допомагаючи Україні матеріально і морально. Але чи робить вона це по добрій волі? Європі не хочеться псувати свою репутацію, адже Захід – це еталон демократії із прозою діяльністю урядовців, не допомагаючи нам, вони виставили себе у негативному світлі. А з іншого боку, навіщо Україна в тим більше із проблемами успішним європейським країнам? Скоро це набридне. Західним партнерам урветься терпець через невиконання обіцянок якісних і вчасних реформ, де головна ціль – зменшення корупції, прозорість і підзвітність влади. Відверто кажучи, я ніколи не довіряла щирості Заходу, а зараз тим більше: саджають на грошову голку, використовують наших громадян як дешеву робочу силу та зазіхаючи на українські землі, знаючи продажність нашої влади. Щодо РФ, то вона вичерпала себе як демократична країна, демонструючи на кожному кроці свою силу, пихатість та жадібність, згодом прийде час, коли вона сама зажене себе в глухий кут.

Влучно характеристику держав-лімітрофів дав Піляєв Ігор Славович, доктор політичних наук, професор кафедри міжнародних відносин і міжнародної інформації МАУП, представник України в Комітеті Ради Європи з питань Європейської конвенції, адже він зазначив, що країн-лімітрофів сприймаються з позицій логіки геополітичної гри, а не як незалежної країни. Науковець згадуючи Помаранчеву революцію констатує факт втрати історичного шансу стати європейською державою, яка вкаже на своє місце Росії. Також важлива теза дослідника: «Нинішній Лімітроф – це те, що не «перетравлюється» геополітичними акторами навіть за великого бажання».

Якщо говорити про велику міжнародну політику завжди відчувалося ставлення до України як до акторів у цій брудній грі. З нами попрощалися ще тоді, коли ми тільки ставали на шлях самостійності. Паралельно існує гра, в яку втягнули Україну міжнародні партнери і гра, в яку втягнули політикани народ. Яка кінцева мета Заходу під питанням, а от української влади відома: якомога вміло довести народ до примітивізму і обдерти як липку державу – винести все, що можна вкрасти і при цьому вийти сухою із води.

Після Революції Гідності, здавалося країна заживе по-новому, вбивць невинних патріотів буде притягнуто до відповідальності, завершимо АТО, довіряючи новообраному гаранту країни. Зараз бачимо усталені, звичні явища для пересічного українця: кількість невинних смертей українських героїв не б’є по свідомості, як кланово-олігархічна система процвітала, так і процвітає, судді, чиновники бісяться із жиру, а народ животіє. Йде зима разом із супер-тарифами, а нардепи ще й досі байдикують й піаряться у ВРУ. Чомусь закони приймають, набувають законної сили, а на практиці їх не дотримуються.

За даними Тransparency International Україна, толерантність українців до корупції становить 22 % (ті «сміливці», які чесно зізналися корупції в любові, а ще скільки %, корті приховують це?!), станом на грудень 2015 р. 72 % громадян не довіряють партіям. Чому ж не довіряють? Напевно, люди забули як ще у жовтні на місцевих виборах у 90 % голосували за бренд партій, а не за конкретних людей і їх реальні дії.

Виражений когнітивний дисонанс між нерозумінням України (правильніше сказати її «еліти») чого вона хоче і що від неї хочуть та внутрішнє нерозуміння влади-народу. Це діалог неможливий без поваги один до одного і ставлення як до рівноправного члена переговорів.

Доречно процитувати цитату із мого інтерв’ю (грудень 2015 р.), на жаль, вже з покійним журналістом та політологом України, керівником Аналітичного центу Асоціації політичних психологів України, Пустовойтом Валентином Івановичем. На моє запитання про оцінку геополітичної ситуації, фахівець відповів: «Як дуже складну. Але щоб відповісти, очевидно треба подивитися із самого початку – із 1991 року, із моменту здобуття незалежності. Історично склалося так, що нам незалежність, фактичне членство в ядерному клубі (а разом із нашим тогочасним промисловим і науковим потенціалом – це вхід у вузьке коло великих держав) впало з неба. Ми цього не втримали. Мене дуже різонула фраза Ллойда Джорджа, прем’єра Великобританії, під час підготовки Версальської конференції після Першої світової війни. Йшлося про створення на Сході Європи держав-лімітрофів, тобто, інакше кажучи, санітарного кордону на межі з Радянською Росією. Ллойд Джордж висловив думку, що це будуть держави, населені тими народами, які не здатні до самостійного державотворення. І я боюсь, що вони так нас розглядають і досі. На жаль, протягом останніх майже 25 років ми дали для цього підстави.

А нині ситуація, на мій погляд, ще тривожніша, тому і складніша. У США й Європи геополітичні інтереси на цій частині нашого континенту дещо різні. ЄС однозначно не зацікавлений в тому, щоб на його східному кордоні утворилася держава, яка стане новим економічним центром, навіть якщо лише цього регіону. Тому, що це ускладнить конкуренцію щодо збуту товарів, конкуренцію за розподіл ресурсів. З іншого боку, європейські політики не зацікавлені, щоб Росія знов поглинула Україну. Історія їх навчила, що як тільки Московія почала перетворюватися на імперію, вона, як і всяка імперія, почала проводити агресивну політику щодо сусідів. А серйозні політологи розуміють, Росія не може бути без України імперією тому, що українська територія – це історична метрополія для Російської імперії. Адже відніміть Україну з давньокиївськими князями і що тоді лишається від «великої Росії»?».

Щодо слів Ллойда Джорджа про відсутність ознаки до самостійного державотворення у держав-ліміфрофів – неприємно знаходити цю ознаку в нашому державотворчому процесі. Проаналізувавши гарантів виробляється імунітет до брехні й різноманітнім їх витівкам. Народ звик до негідних керівників, підкорятися системі, виживати за копійки, продаватися, якщо запропонують, лізти по головах. Чомусь таких людей серед нас безліч: починаючи від дітлахів мажорів у дитсадках, школах, університетах і доходячи до кабінетів чиновників. До чесної, відкритої людини, яка йде вперед, працює не покладає рук, приживлюються паразити, котрі звикли виїжджати на плечах інших.

Начебто від незначних речей (стосунки в колективах, виконання своїх прямих завдань на роботі, відповідальність за свої дії, відчуття обов’язку перед державою та ін.) нічого не вирішується в Україні, або ж у міжнародному світі, однак це помилкова думка. Ми формуємо обличчя нашої країни, заслуговуємо гідного життя, а для цього потрібно бути освіченими, активними, безстрашними воїнами Світла і Добра. Якби це утопічно не звучало, але досить жити як перекоти-поле, намотуючи все більше брехні на вуха. Необхідно позбутися від лімітрофних ознак, для цього – кожен на своєму місці має робити все можливе для держави, а роблячи для держави – Ви створюєте умови для своїх нащадків.

Так історично склалося, що географічно і геополітично Україна знаходиться на перетині двох цивілізацій, двох різних світів, за 25 років ми як одинокий корабель прибивалися то до одного, то до іншого берегу. На даний час, народ має визначити як рухатися далі та йти цих шляхом долаючи складнощі.

Незалежність держави черпається у її самодостатності, прийнятті виважених рішень, піклування про громадян та розвитку й удосконалення системи загалом. Ніколи не варто покладатися на Європу чи США. Навчімося бути відповідальними за один одного. Сюди підходе життєва цитата: «Тебе поважають на стільки, на скільки ти себе поважаєш». Причина наших бід і поразок у нас самих, але спасіння також залежить від нас самих!!!

Український ПолітикОксана Луцык

В условиях фактической войны с восточным соседом, все больше идут вокруг определения места Украины в современном геополитическом пространстве. С принятия Акта провозглашения независимости и до сих пор, мы прошли различные вехи развития: начинали как 3-я страна в мире по ядерному потенциалу, а сейчас имеем посаженную экономику, обнищание населения и кучу проблем в различных сферах жизнедеятельности общества. Что же стало причиной?

Без углубления в историю невозможно исследовать пробелы, которые имели и имеют место в нашем государстве. 2016 наполненным важными для украинского народа событиями: долгожданная победа Джамалы на «Евровидение-2016», 20-летие с момента принятия Конституции Украины и исполнения 25 лет нашей стране. Безусловно, это важные события, которые несут положительную и патриотическую составляющие в жизни каждого украинского. Однако, не стоит забывать о серую обыденность и проблемы, с которыми каждый день сталкиваются наши собратья.

Зная о жизни Украинской в СССР, трудно не согласиться, что мы сегодня не избавились тех комплексов навязанных системой вождя. Из выступления Украины на международной арене в качестве самостоятельного геополитического игрока, введение института Президента, проведения первых выборов, верхушка руководства не понимала всей ответственности, которая на него спала. Еще с 1990-х годов и до сих пор мы не можем обойти и отойти от лимитрофного составляющей.

Лимитроф — это пограничный, зависимый участник геополитического пространства. В отечественную политическую науку само понятие Лимитроф ввел советский и украинский социальный философ, политолог, социолог, Михальченко Николай Иванович. По его словам, «санитарная зона» или пограничная зона Украины заключается в использовании Европы и России в своих интересах, ведь благодаря нашей страны указанные государства избегают военного конфликта. Запад спасается от евразийской цивилизации, а Россия с облегчением дышит без НАТО под носом и «гнилой» демократией по ее мнению. С тезисом ученого я согласен том, что сейчас ситуация сложилась не в нашу пользу: мы между двух огней, через которые мы обжигаемся, но не меняем траекторию движения…

Европа с одной стороны показывает себя как ангел-хранитель, помогая Украине материально и морально. Но делает она это по доброй воле? Европе не хочется портить свою репутацию, ведь Запад – это эталон демократии с прозой деятельностью чиновников, не помогая нам, они выставили себя в негативном свете. А с другой стороны, зачем Украине в тем более с проблемами успешным европейским странам? Скоро это надоест. Западным партнерам лопнет терпение из-за невыполнения обещаний качественных и своевременных реформ, где главная цель – уменьшение коррупции, прозрачность и подотчетность власти. Откровенно говоря, я никогда не доверяла искренности Запада, а сейчас тем более: сажают на денежную иглу, используют наших граждан как дешевую рабочую силу и посягая на украинские земли, зная продажность нашей власти. По РФ, то она исчерпала себя как демократическая страна, демонстрируя на каждом шагу свою силу, тщеславие и алчность, со временем придет время, когда она сама загонит себя в тупик.

Метко характеристику государств-лимитрофов дал Пиляев Игорь Славович, доктор политических наук, профессор кафедры международных отношений и международной информации МАУП, представитель Украины в Комитете Совета Европы по вопросам Европейской конвенции, ведь он отметил, что страны-лимитрофов воспринимаются с позиций логики геополитической игры, а не как независимой страны. Ученый вспоминая оранжевую революцию констатирует факт потери исторического шанса стать европейским государством, которое укажет на свое место России. Также важный тезис исследователя: «Нынешний Лимитроф – это то, что «переваривается» геополитическими актерами даже при большом желании».

Если говорить о большой международной политике всегда чувствовалось отношение к Украине как к актерам в этой грязной игре. С нами попрощались еще тогда, когда мы только становились на путь самостоятельности. Параллельно существует игра, в которую втянули Украину международные партнеры и игра, в которую втянули политиканы народ. Какова конечная цель Запада под вопросом, а вот украинской власти известна: как можно умело довести народ до примитивизма и ободрать как липку государство – вынести все, что можно украсть и при этом выйти сухой из воды.

После Революции Достоинства, казалось страна заживет по-новому, убийц невинных патриотов будут привлечены к ответственности, завершим АТО, доверяя новоизбранному гаранту страны. Сейчас видим устоявшиеся, привычные явления для рядового украинского: количество невинных смертей украинских героев не бьет по сознанию, как кланово-олигархическая система процветала, так и процветает, судьи, чиновники бесятся с жиру, а народ выживает. Идет зима вместе с супер-тарифам, а нардепы до сих пор бездействуют и пиарятся в ВРУ. Почему законы принимают, вступают в законную силу, а на практике их придерживаются.

По данным Тransparency International Украина, толерантность украинский коррупции составляет 22% (те «смельчаки», которые честно признались коррупции в любви, а еще сколько %, которые скрывают это?!), по состоянию на декабрь 2015 72% граждан не доверяют партиям. Почему же не доверяют? Наверное, люди забыли как еще в октябре на местных выборах в 90% голосовали за бренд партий, а не за конкретных людей и их реальные действия.

Выраженный когнитивный диссонанс между непониманием Украины (правильнее сказать ее «элиты») чего она хочет и что от нее хотят и внутреннее непонимание власти-народа. Это диалог невозможен без уважения друг к другу и отношение как к равноправному члену переговоров.

Уместно процитировать выдержку из моего интервью (декабрь 2015 г.), к сожалению, уже с покойным журналистом и политологом Украины, руководителем Аналитического цента Ассоциации политических психологов Украины, Пустовойтом Валентином Ивановичем. На мой вопрос об оценке геополитической ситуации, специалист ответил: «Как очень сложную. Но чтобы ответить, очевидно надо посмотреть с самого начала – с 1991 года, с момента обретения независимости. Исторически сложилось так, что нам независимость, фактическое членство в ядерном клубе (а вместе с нашим тогдашним промышленным и научным потенциалом – это вход в узкий круг великих держав) упало с неба. Мы этого не удержали. Меня очень резанула фраза Ллойда Джорджа, премьера Великобритании, во время подготовки Версальской конференции после Первой мировой войны. Речь шла о создании на Востоке Европы государств-лимитрофов, то есть, иначе говоря, санитарного кордона на границе с Советской Россией. Ллойд Джордж высказал мнение, что это будут государства, населенные теми народами, которые не способны к самостоятельному государства. И я боюсь, что они так нас рассматривают до сих пор. К сожалению, за последние почти 25 лет мы дали для этого основания.

А сейчас ситуация, на мой взгляд, еще тревожнее, так и сложнее. В США и Европы геополитические интересы на этой части нашего континента несколько разные. ЕС однозначно не заинтересован в том, чтобы на его восточной границе образовалось государство, которое станет новым экономическим центром, даже если только этого региона. Потому, что это усложнит конкуренцию по сбыту товаров, конкуренцию за распределение ресурсов. С другой стороны, европейские политики не заинтересованы, чтобы Россия вновь поглотила Украину. История их научила, что как только Московия начала превращаться в империю, она, как и всякая империя, начала проводить агрессивную политику в отношении соседей. А серьезные политологи понимают, Россия не может быть без Украины империей том, что украинская территория – это историческая метрополия для Российской империи. Ведь отнимите Украины с древнекиевскими князьями и тогда остается от «большой России»?».

По словам Ллойда Джорджа об отсутствии признака к самостоятельному государства у государств-лимитрофов – неприятно находить этот признак в нашем государственно процессе. Проанализировав гарантов вырабатывается иммунитет к лжи и разнообразно их выходкам. Народ привык к негодных руководителей, подчиняться системе, выживать за копейки, продаваться, если предложат, лезть по головам. Почему таких людей среди нас множество: начиная от детей мажоров в детсадах, школах, университетах и доходя до кабинетов чиновников. К честной, открытой человека, который идет вперед, работает не возлагает руки, приживаются паразиты, которые привыкли выезжать на плечах других.

Вроде от незначительных вещей (отношения в коллективах, выполнения своих прямых задач на работе, ответственность за свои действия, чувства долга перед государством и др.) Ничего не решается в Украине, или в международном мире, однако это ошибочное мнение. Мы формируем лицо нашей страны, заслуживаем достойной жизни, а для этого нужно быть образованными, активными, бесстрашными воинами Света и Добра. Если бы это утопично ни звучало, но достаточно жить как перекати-поле, наматывая все больше лжи на уши. Необходимо избавиться от лимитрофных признаков, для этого – каждый на своем месте должен делать все возможное для государства, а делая для государства – Вы создаете условия для своих потомков.

Так исторически сложилось, что географически и геополитически Украина находится на пересечении двух цивилизаций, двух разных миров, за 25 лет мы как одинокий корабль прибивались то к одному, то к другому берегу. В настоящее время, народ должен определить как двигаться дальше и идти этих путем преодолевая сложности.

Независимость государства черпается в ее самодостаточности, принятии взвешенных решений, забота о гражданах и развития и совершенствования системы в целом. Никогда не стоит полагаться на Европу или США. Научимся быть ответственными за друг друга. Сюда Подходит жизненная цитата: «Тебя уважают настолько, насколько ты себя уважаешь». Причина наших бед и поражений в нас самих, но спасения также зависит от нас самих!!!

Украинский Политик

Оксана Луцик

Порівнюючи нашу державу із розвиненими країнами Заходу, свідомо чи несвідомо порушується питання громадського суспільства. Загальновідомо: розвиток і культура європейців значно вищий за український. Чому ж так відбувається? Адже всі люди рівні між собою, мають однакові умови для реалізації себе як особистості. Відмінність криється у розвитку держав, підходу керівництва до управління і влади як такої, у відношенні громадян до своєї Батьківщини та до самих себе.

Західна модель функціонування суспільства значно приваблива. Насамперед, іншим стилем життя і підходом до стану речей. Тому не дивно, що українці охоче роблять візи і хоч би на тиждень виривають в «інший» світ. Хочеться красивого жити і більше того, жити на всьому готовому – така закореніла риса нашого народу!

Для аналізу і визначення зародження чи існування громадського суспільства в українських реаліях необхідно заглибитися у зміст цього поняття.

Громадянське суспільство – це добровільна самоорганізація людей, котрі знають свої права та обов’язки, які захищають та відстоюють власні інтереси.

Виділю найхарактерніші риси. Безпосередня комунікація між суб’єктами, котрі рівні між собою й вільні у своїх діях. Наявність різноманітних суспільних інститутів, це можуть бути громадські об’єднання, групи, партії, профспілки, рухи. Великий плюс – незалежність ЗМІ (активна участь громадян у достовірності інформації) та оприлюднення резонних подій через інформаційні канали. Громадянське суспільство відзначається усталеними цінностями, адже на першому плані – моральність, толерантність, об’єктивізм, повага та ін. Людина – головний суб’єкт у державі, який виступає цінністю. Позитивною рисою також є незалежність від держави, тобто свобода вибору.

Виокремлю важливі функції громадянського суспільства. Люди за власної ініціативи самі організовуються, вони конкурують із владою, адже не бажають її узурпації. Громадяни направляють свої дії на суспільну користь. Таким чином, створюють підвалини демократичного управління.

Метою подальшої еволюції громадського суспільства є взаємодія між різними індивідами виключно у правовій державі, де панує легальність та легітимність влади, діють недержавні ЗМІ і створені усі належні умови для Життя людей.

Взаємодія повинна бути не тільки між різними суб’єктами громадського суспільства, але й співпраця між людьми і владою. Держава, в першу чергу, має забезпечити формування самоорганізації громадян. Діалог, а не монолог повинен бути в управлінні країною! Базовий інститут влади встановлює єдині права і обов’язки для всіх. Діяльність громадян і політичної верхівки необхідна здійснюватися законно й прозоро.

Демократична держава покликана захищати інтереси своїх громадян і бути «посередником» у вирішенні конфліктних питань. Тобто всі обов’язки визначені і повинні їх виконувати.

На Заході домінує індивідуалізм, який не межує із його українським варіантом – егоцентризмом. Європейський громадянин вільний! Вільний у будь-якому значенні цього слова. Відсутність (або незначна частина комплексів), відстоювання власної позиції, чітко визначено своєї місце у своїй країні. Іноземці знають чого хочуть.

Чому я зараз говорю про індивідуалізм, а не про громадянське суспільство? Тому, що кожний індивід і є громадянським суспільством. Потрібно бути людиною, гідним громадянином своєї країни. Якщо людина визначила свою життєву позицію, тоді не буде проблем у створенні громадянського суспільства. Громадянське суспільство необхідне для вирішення проблем тієї чи іншої самоорганізації громадян. Вирішення власних проблем – це компетенція тільки однієї людини. Західний варіант децентралізації – наглядний приклад громадянського суспільства.

Проведемо паралелі із українським народом. Індивідуальність в нас присутня, але не в значній мірі, переважає колективізм – ефект радянської сірої маси. Українські громадяни й досі не навчаться самостійно вирішувати свої проблеми і брати на себе відповідальність за власні вчинки. Самоорганізація відбувається мінливо (коли уривається терпіння). В більшості випадків повинно щось трапиться непоправне, щоб люди об’єдналися. Але об’єднання на противагу західній моделі триває недовго. Чому? Бо в силу вступають відстоювання власних інтересів, а не спільне вирішення питання!

Хаотичність такої співпраці людей між собою поясню так: держава (тобто політикани) не виконує своїх прямих обов’язків, а лише вимагає дотримання цього від народу; не є тим сполучним зв’язком між громадянами та навіть не зацікавлена в цьому. Відсутня взаємна відповідальність за долю народу і країни.

Українці перейняли від політиків популізм: зібратися, розвести демагогію і розійтися по домівками із звинуваченнями в бік влади. Хто повинен слідкувати за будинком, викидати сміття в контейнер, замінити лампочку в під’їзді? Влада чи люди, які безпосередньо там проживають?!!!

Відповідь очевидна. Спостерігаючи на зміною пріоритетів українського суспільства, ловлю себе на думці: демократія ще довго не знадобиться нам. Людей не можливо по бажанню зібрати на суботник, конференцію і т. д. Коли участь у тій чи іншій події добровільно-примусова (або просто примусова), то люди це виконують. Мене лякає пасивність, неосвіченість і байдужість наших людей!

Якщо й досі діє принцип «ініціатива карається», що ж тут скажеш. Люди хочуть все і відразу, обов’язково безкощтовно! По суті ми – «раби» – залежні від влади (свого керівника), з купою комплексів і внутрішньо-особистісних проблем, розв’язання яких матиме тривалий період.

Прикладом появою громадського суспільства в Україні – це Революція Гідності і реформа децентралізації. Пасивна більшість була, є і буде. З цим нічого не зробиш. Чужі негаразди мало кого хвилюють, люди живуть у власному світі. І допоки безпосередньо ця проблема не торкнеться людину, вона не звертатиме увагу на тотожну.

В нашій країні цінуються гроші, зв’язки, статуси, а не людина. Є авторитетне прізвище – тобі відкриті всі дороги! Панує хаос серед владної еліти і людей. Ми самі не знаємо чого ми хочемо. 24 роки знаходилися у невагомості…

Звичайно, із будь-якої ситуації є вихід. Громадянське суспільство в Україні знаходиться на початкових етапах. Я бачу подальший розвиток й формування нашої суспільства через докорінну зміну своєї свідомості і системи навколо нас.

Ми – унікальний народ. Маємо бездонне терпіння і толерантність до політичної реальності. Прощаємо помилки, існуємо, а живемо на своїй Богом даній землі.

В порівнянні із західними «порядками» ми відстаємо. Однак, на мою думку, буде некоректно порівнювати і рівнятися на європейців. У нас різне минуле, правління, менталітет та розвиток держави. Всі народи однаковими (клонами) не можуть бути. У кожного суспільства є позитивні та негативні сторони. Не варто зневірюватися у собі і своєму народові. Разом – ми сила, яку нікому не здолати.

Залишилося тільки стабільно (а не ривками) рухатися до формування дієвої самоорганізації українського населення. Варто провести «діагностику» свідомості і «здати» тест, який визначить спільні пріоритети розвитку українських громад!

Завжди пам’ятайте вислів – «рабів до раю не пускають…», тому все в наших руках!

Український Політик
Оксана Луцык

Сравнивая наше государство с развитыми странами Запада, сознательно или бессознательно ставится вопрос гражданского общества. Общеизвестно: развитие и культура европейцев значительно выше украинского. Почему же так происходит? Ведь все люди равны между собой, имеют одинаковые условия для реализации себя как личности. Отличие кроется в развитии государств, подхода руководства к управлению и власти как таковой, в отношении граждан к своей Родине и к самим себе.

Западная модель функционирования обществазначительно привлекательна. Прежде всего, другим стилем жизни и подходом к положению вещей. Поэтому неудивительно, что Украинцы охотно делают визы и хотя бы на неделю вырывают в «другой» мир. Хочется красивого жить и более того, жить на всем готовом – такая закоренелая черта нашего народа!

Для анализа и определения зарождения или существования гражданского общества в украинских реалиях необходимо углубиться в содержание этого понятия.

Гражданское общество – это добровольное самоорганизация людей, которые знают свои права и обязанности, которые защищают и отстаивают собственные интересы.

Выделю наиболее характерные черты. Непосредственная коммуникация между субъектами, которые равны между собой и свободны в своих действиях. Наличие различных общественных институтов, это могут быть общественные объединения, группы, партии, профсоюзы, движения. Большой плюс – независимость СМИ (активное участие граждан в достоверности информации) и обнародования резонных событий через информационные каналы. Гражданское общество отмечается устоявшимися ценностями, ведь на первом плане – нравственность, толерантность, объективизм, уважение и др. Человек – главный субъект в государстве, который выступает ценностью. Положительной чертой также является независимость от государства, то есть свобода выбора.

Выделю важные функции гражданского общества. Люди по собственной инициативе сами организуются, они конкурируют с властью, ведь не хотят ее узурпации. Граждане направляют свои действия на общественную пользу. Таким образом, создают основы демократического управления.

Целью дальнейшей эволюции гражданского общества является взаимодействие между различными индивидами исключительно в правовом государстве, где царит легальность и легитимность власти, действуют негосударственные СМИ и созданы все необходимые условия для жизни людей.

Взаимодействие должно быть не только между различными субъектами гражданского общества, но и сотрудничество между людьми и властью. Государство, в первую очередь, обеспечить формирование самоорганизации граждан. Диалог, а не монолог должен быть в управлении страной! Базовый институт власти устанавливает единые права и обязанности для всех. Деятельность граждан и политической верхушки необходима осуществляться законно и прозрачно.

Демократическое государство призвано защищать интересы своих граждан и быть «посредником» в решении конфликтных вопросов. То есть все обязанности определены и должны их выполнять.

На Западе доминирует индивидуализм, который не граничит с его украинским вариантом – эгоцентризмом. Европейский гражданин свободен! Свободен в любом смысле этого слова. Отсутствие (или незначительная часть комплексов), отстаивание собственной позиции, четко определены своей место в своей стране. Иностранцы знают чего хотят.

Почему я сейчас говорю об индивидуализме, а не о гражданском обществе? Потому что каждый индивид и является гражданским обществом. Нужно быть человеком, достойным гражданином своей страны. Если человек определил свою жизненную позицию, тогда не будет проблем в создании гражданского общества. Гражданское общество необходимо для решения проблем той или иной самоорганизации граждан. Решения собственных проблем – это компетенция только одного человека. Западный вариант децентрализации – наглядный пример гражданского общества.

Проведем параллели с украинским народом. Индивидуальность у нас присутствует, но не в значительной степени преобладает коллективизм – эффект советской серой массы. Украинские граждане до сих пор не научатся самостоятельно решать свои проблемы и брать на себя ответственность за собственные поступки. Самоорганизация происходит непостоянно (когда прерывается терпение). В большинстве случаев должно что-то случится непоправимое, чтобы люди объединились. Но объединение в противовес западной модели длится недолго. Почему? Потому что в силу вступают отстаивания собственных интересов, а не общее решение вопроса!

Хаотичность такого сотрудничества людей между собой объясню так: государство (то есть политиканы) не выполняет своих прямых обязанностей, а лишь требует соблюдения этого от народа, не является тем связующим связью между гражданами и даже не заинтересована в этом. Отсутствует взаимная ответственность за судьбу народа и страны.

Украинцы переняли от политиков популизм: собраться, развести демагогию и разойтись по домам с обвинениями в сторону власти. Кто должен следить за домом, выбрасывать мусор в контейнер, заменить лампочку в подъезде? Власть или люди, которые непосредственно там проживают?!!!

Ответ очевиден. Наблюдая на изменением приоритетов украинского общества, ловлю себя на мысли: демократия еще долго не понадобится нам. Людей нельзя по желанию собрать на субботник, конференцию и т. д. Когда участие в том или ином событии добровольно-принудительная (или просто принудительная), то люди это выполняют. Меня пугает пассивность, невежество и равнодушие наших людей!

Если до сих пор действует принцип «инициатива наказуема», что тут скажешь. Люди хотят все и сразу, обязательно бесплатно! По сути мы – «рабы» – зависимые от власти (своего руководителя), с кучей комплексов и внутренне личностных проблем, решение которых будет длительный период.

Примером появлением гражданского общества в Украине – это Революция Достоинства и реформа децентрализации. Пассивная большинство было, есть и будет. С этим ничего не сделаешь. Чужие проблемы мало кого волнуют, люди живут в собственном мире. И пока непосредственно эта проблема не коснется человека, она не будет обращать внимание на тождественную.

В нашей стране ценятся деньги, связи, статусы, а не человек. Есть авторитетное имя – тебе открыты все пути! Царит хаос среди властной элиты и людей. Мы сами не знаем чего мы хотим. 24 года находились в невесомости…

Конечно, с любой ситуации есть выход. Гражданское общество в Украине находится на начальных этапах. Я вижу дальнейшее развитие и формирование нашей общества через коренное изменение своего сознания и системы вокруг нас.

Мы – уникальный народ. Есть бездонное терпение и толерантность к политической реальности. Прощаем ошибки, существуем, а живем на своей Богом данной земле.

По сравнению с западными «порядками» мы отстаем. Однако, по моему мнению, будет некорректно сравнивать и равняться на европейцев. У нас разное прошлое, правление, менталитет и развитие государства. Все народы одинаковыми (клонами) не могут быть. У каждого общества есть положительные и отрицательные стороны. Не стоит отчаиваться в себе и своему народу. Вместе – мы сила, которую никому не одолеть.

Осталось только стабильно (а не рывками) двигаться к формированию действенной самоорганизации украинского населения. Стоит провести «диагностику» сознания и «сдать» тест, который определит общие приоритеты развития украинских общин!

Всегда помните высказывание – «рабов в рай не пускают …», поэтому все в наших руках!

Украинский Политик

Оксана Луцик. Український Політик.

Продовження. Початок — у частинах першій та другій текст

– Валентине Івановичу, вище Ви сказали, що займатися політичною аналітикою Вас спонукало бажання зрозуміти, чому Україна, маючи такі багаті природні умови, так погано живе. Можете відповісти — чому?

– На мій погляд, головна вроджена вада України, яка передається як чорна естафетна паличка від покоління до покоління, полягає ось у чому. Те, що протягом історії вважало себе її політичною елітою, в кращому випадку не відповідало рівневі завдань, які в той чи інший період історії поставали перед українським народом. При чому, як правило сам народ відповідав, виявляючи дивовижний героїзм і самовідданість. А от інтелектуальний рівень «поводирів», їхні вольові якості здебільшого не відповідали.

– А в гіршому випадку?

– Те, що називало себе елітою, було просто збіговиськом аферистів та торбохватів.

– Можете детальніше з історичними прикладами?

– Почнемо з Богдана Хмельницького. У Кам’янець-Подільському педуніверситеті є доктор наук (в якого докторська дисертація по Богдану Хмельницькому), у виступах котрого через кожні 15-20 слів лунає «Богдан Великий, Богдан Великий»… Богдан Хмельницький справді видатний діяч, але я б не називав його аж таким великим. Він заснував незалежну державу, але, на відміну від лідерів боротьби за незалежність в інших країнах, не зумів позиціонувати Україну на міжнародній арені таким чином, щоб вона зберегла незалежність.

Враховуючи, які сусіди були в України, це можна було зробити, образно кажучи, лише шаблею. Хмельницький припустився фатальної помилки, суть якої, користуючись нинішньою політологічною термінологією, – звуження соціальної бази визвольної боротьби за незалежність. Через зраду союзника – кримського хана Іслям ІІІ Ґерая українським військам не вдалося остаточно розгромити військо польської шляхти під Зборовом 15-16 серпня 1649 року. Укладаючи Зборівський мирний договір, Хмельницький згодився з наполяганням польського короля обмежити реєстр козаків Війська Запорозького 40 тисячами осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Але ж у національно-визвольній армії було дуже багато селян. Після Зборівського договору вони побачили, що не можуть розраховувати на поліпшення свого соціального стану, й почали розходитися по домівках. Тому в другій половини національно-визвольної війни 1648-1657 років у нас було більше поразок, ніж перемог. Втім, це ще хоча б можна пояснити тим, що Богдан Хмельницький був людиною свого часу, коли селяни перебували на найнижчому соціальному щаблі й ставлення до них було відповідним…

Але, на жаль, він був не єдиний, кому не вдалося повністю досягти замисленого. Наступник Богдана Хмельницького на гетьманській посаді Іван Виговський мав дуже цікавий задум. У вересні 1658 року він уклав з Річчю Посполитою Гадяцький договір, за яким Україна під назвою «Велике Князівство Руське» входила як незалежна держава на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Тобто, мала утворитися могутня федеративна держава, яка охоплювала б більшу частину Східної Європи. Якби вдалося здійснити задум Виговського, подальша історія не лише Східної, а й всієї Європи була б іншою. Це державне утворення стало б потужним бар’єром на шляху агресії як зі Сходу, так і з Заходу.

Однак, ані польська, ані українська верхівки виявилися неспроможними оцінити історичні перспективи Гадяцького договору. Польський сейм ратифікував його в дуже урізаному вигляді. Значна частина верхівки українського козацтва звинуватила Виговського – «продав Україну полякам». Він був змушений в жовтні 1659-го скласти гетьманські повноваження. Не буду згадувати всі перипетії. Зауважу лише: через короткозорість проросійськи налаштованої частини козацької старшини історичний шанс було втрачено. Що було далі – добре відомо… Але крім помилок були й випадки відвертої дурості.

– А саме?

– На початку ХХ століття Україна отримала незалежність в результаті збігу політичних обставин. На жаль, Центральна Рада не зуміла скористатися цим і просто ганебно, я вважаю, упустила історичний шанс. Нагадаю перебіг подій. У лютому 1917-го російський цар Микола ІІ зрікається престолу, утворюється Тимчасовий уряд у Петрограді. Центральна Рада, яка спочатку виникла в Києві як культурологічний клуб інтелігенції, де-факто переймає на себе функції законодавчого органу влади в Україні. Російський Тимчасовий уряд її визнає.
У листопаді більшовики здійснюють переворот, розганяють Тимчасовий уряд і узурпують владу. Розуміючи, що керована Центральною Радою Україна неминуче проголосить незалежність, більшовицька Рада народних комісарів на початку грудня 1917 року пред’являє ультиматум із заздалегідь нездійсненими вимогами, у разі невиконання яких протягом 48 годин – війна. Зокрема, Раднарком вимагає не роззброювати на нашій території військові частини, які підтримують більшовиків. Справа в тому, що саме перед цим у листопаді збільшовичений і в моральному плані абсолютно розкладений Другий гвардійський корпус під проводом аферистки-більшовички Євгенії Бош самовільно знявся з фронту й вирушив на Київ розганяти українську владу, по дорозі розграбувавши Поділля. Перший український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського, який потім став гетьманом, під Вінницею, Вапняркою і Фастовом розгромив цей дезертирський збрід, завантажив у залізничні вагони й депортував до Росії. Навіть важко уявити, що було б якби ці п’яні мародери вдерлися до Києва. Що ж надалі робить Центральна Рада?
Через місяць, у січні 1918-го, ухвалює Четвертий універсал, яким проголошує державну незалежність України. І тим же універсалом, маючи стан оголошеної війни з боку Радянської Росії, вирішує (цитую) «розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств». Історики пояснюють це згубне для незалежності України рішення тим, що діячі Центральної Ради злякалися швидкого зростання в українській армії популярності генерала Скоропадського – боялися, що він може стати диктатором. Ну, а надалі були сумнозвісний бій під Крутами, захоплення Києва більшовицькими військами на чолі з Михайлом Муравйовим та Юрієм Коцюбинським (до речі, сином видатного українського письменника Михайла Коцюбинського та зятем згаданої Євгенії Бош)…

– Ну, а здобуття незалежності в 1991 році?

– Знову Україну отримала свободу в результаті унікального збігу історичних обставин. При чому, вийшовши з Радянського Союзу, фактично опинилася на порозі клубу великих держав. На той момент в розпорядженні нашої країни легітимно опинився третій за розміром ядерний потенціал; економіка, порівнянна за багатьма параметрами з економікою Франції, така ж за площею територія, але з кращими землями; величезний науково-технічний комплекс, здатний розробляти й застосовувати на практиці космічні технології… В новітній історії ситуація унікальна. На жаль, на чолі держави опинився Леонід Кравчук. Вважаю, що це саме він штовхнув Україну туди, куди вона котиться майже чверть століття…

– Що, на Ваш погляд, було головною помилкою?

– Їх було декілька, однак деякі з них помилками я б назвав в лапках. Найбільш недалекоглядною я б назвав проголошення Верховною Радою без’ядерного статусу України. Фактично це було зроблено в Декларації про державний суверенітет України, проголосованої 16 липня 1990 року, в якій проголошувалося, що наша країна дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти та не набувати ядерної зброї.

Коли це сталося, я працював у науково-популярному журналі «Наука і суспільство», в парламенті не був акредитований. Отож попитав у першого заступника головного редактора «Вечірнього Києва» Олега Білика, як же можна було голосувати за відмову від ядерної зброї? Мало того, що це гарантія безпеки. Так в неї ж стільки народних грошей вкладено! Тут треба згадати, що журналісти цієї надзвичайно популярної тоді газети (якщо не помиляюся, тираж був 600 тисяч), були добре поінформовані. «А чому ти дивуєшся? – відповів Олег. – Штатники давали по 20 тисяч доларів за голос «за».

Позиція американців зрозуміла. Не можна було лишати ядерну зброю в країні, «еліта» якої не має вікових традицій державотворення, не наділена спадковою історичною відповідальністю. Такий гравець на міжнародній арені може стати непередбачувано небезпечним. Дмитро Павличко, який на той час очолював парламентську Комісію з питань закордонних справ, в одному з інтерв’ю заявив, що «…Усі, зокрема й Сполучені Штати, тиснули на Україну і казали що разом з Росією введуть на нашу територію війська, щоб забрати ядерну зброю в України силою».

Це вже з галузі історичної фантастики! Перш ніж таке говорити, дипломатові Павличку варто було б подивитися на глобусі де розташовані США, а де Україна, і замислитися, чи реально на такій відстані здійснити інтервенцію. А потім зазирнути хоча б у Вікіпедію – чисельність та склад наших ядерних сил були такими, що приведення їх у бойову готовність охолодило б запал найзапекліших «яструбів», як російських та американських, як нарізно, так і разом узятих. Це ще якби такі справді виявилися. А Леонід Кравчук твердить, що ми просто не могли утримувати ядерну зброю. То Пакистан з глинобитними хижчинами може, а ми з кількома АЕС, «Південмашем» та КБ «Південне» не можемо?!

– То чому Леонід Кравчук допустив, щоб наша держава втратила ядерний статус? Де була його політична воля? Адже його слово було вирішальне!

– Якщо у Вас буде колись можливість взяти у нього інтерв’ю, Ви йому це питання задайте. А ще запитайте запитайте про Будапештський меморандум, який почали готувати ще за його президентства… А ще — про розкрадене за роки його правління Одеське пароплавство, яке у колишньому Радянському Союзі було одним з головних джерел надходження валюти. А ще — про благодійний фонд, який розташовувався на вулиці Банковій.

На початку 1994 року в парламенті був величезний скандал. Цей фонд спробував випустити облігації грандіозного міжнародного займу, де гарантію повернення була вся промисловість України! Уявляєте собі? Усі розуміли, під чиїм «омофором» він працював, якщо його штаб-квартира знаходилася в Будинку з химерами, напроти вікон президентського кабінету. Ця афера була однією з причин, чому Рада проголосувала за дочасні президентські вибори. Про те, як Леонід Макарович вагався, чи видавати указ про скасування виборів, і до чого довагався, доволі смішно, але відверто викладено в його спогадах.

І останнє що я хотів би сказати про цього політика. Років 8-10 тому в телепрограмі «Саме той», яку вела тоді тележурналістка Ольга Таукач, на запитання щодо сліду в історії, який, на його думку, він залишив, Леонід Кравчук напівжартома відповів: мовляв, подивіться – тачку для перевезення речей моїм ім’ям назвали – «кравчучкою». Я сидів перед телевізором і не вірив ні очам, ні вухам! Політик кепкує з того, що за роки його правління населення квітучої країни перетворилося на злидарів, які вештаються по базарах з тачками, названими його ім’ям.

Маргарет Тетчер ще за життя поставили пам’ятник в британському парламенті. Як на мене, я б ще за життя поставив Леоніду Макаровичу пам’ятник на колишній вулиці Орджонікідзе, де тоді розташовувалося ЦК КПУ (тепер Банкова, де в тому ж будинку – Адміністрація президента). Кравчук тягне «кравчучку», тримаючи в руках транспарант: «Із темного соціалізму – вперед у світле капіталістичне майбуття!». І щоб стояв він у позі свого багаторічного кумира Ульянова-Леніна – права рука простягнута вперед та вгору, а ліва тягне тачка, названу його ім’ям.

– Як би Ви оцінили діяльність решти президентів?

– За чверть століття замість соціально орієнтованої ринкової економіки у нас побудовано безжальний до народу та історично безвідповідальний олігархат. І кожен з наступних президентів України зробив у це свій внесок.
За часів президентства Леоніда Кучми розкрадання промисловості набуло швидкості залізничного експресу (зокрема, «Криворіжсталь», як свідчив на допиті тодішній керівник Фонду держмайна покійний М. Чечетов, дісталася президентському зятеві В. Пінчуку в результаті скоригованих за розпорядженням президента Кучми умов тендеру).

Саме Леонід Данилович поставив у 1994 році свій підпис під Будапештським меморандумом, за яким Україна втратила ядерну зброю. Цей дивовижний документ, який крім України нікого ні до чого не зобов’язує, уможливив у 2014-му військову інтервенцію з боку одного з «гарантів» безпеки нашої країни – Російської Федерації. Хоча, на мій погляд, за вольовими якостями Леонід Данилович з усіх чотирьох перших президентів психологічно найсильніший. Що він і продемонстрував під час акції «Україна без Кучми», яка буда продовженням інспірованого скандалу з вбивством Георгія Гонгадзе. Але це тема окремої розмови.

Віктор Ющенко, який увійшов до президентського кабінету прямо з Першого майдану, відразу після інавгурації відав указ про розпуск наметового містечка на Хрещатику, й навіть не прийшов подякувати тим людям, на чиїх плечах він в’їхав у владу. Потім була спроба виселити «Охмадит», щоб перемістити в його приміщення Міністерство охорони здоров’я. Як пізніше згадував в одному з інтерв’ю тодішній віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних питань Микола Томенко, Ющенко хотів зробити величезний комплекс, до якого увійшли б Маріїнський палац і будинок МОЗ, і все це в закритому парку. Навіщо? Щоб жити там разом із сім’єю? До речі, перегородив паркани вулицю Банкову, так щоб неможливо було підійти до президентської Адміністрації, не президент Кучма, а президент Ющенко. І ще, до речі, по одному з телеканалів було показано державну президентську дачу в Кончі-Заспі, яку Ющенко рік не звільняв після закінчення своєї каденції – її утримання протягом цього року обійшлося казні в 30 мільйонів гривень.

Але найбільшої шкоди за його правління було завдано в галузі постачання газу з Росії.

– Що саме Ви маєте на увазі?

– Буквально через півроку після обрання Ющенка президентом українською стороною (!) було денонсовано так званий Четвертий додаток до договору про постачання природного газу з Росії до України в 2003-2013 роках. Голова відповідної Тимчасової слідчої комісії нардеп Алла Александровська на пленарному засіданні Верховної Ради 23 березня 2007 року оприлюднила попередній звіт комісії, в якому перерахувала з номерами та датами документи за підписом Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, якими уряд ініціював перегляд цього додатку (цікаво, що через 10 днів після доповіді Александровської – 2-го квітня 2007-го – президент Ющенко підписав свій перший указ про розпуск парламенту). Навіть «Нафтогаз України», який перебував у режимі ручного управління, пручався (цитую за стенограмою пленарного засідання):

«Не дивлячись на неодноразові звернення НАК «Нафтогаз України» з приводу того, що додаток номер чотири є єдиним документом, що фіксує ціну російського газу для постачання до України на рівні 50 доларів США за тисячу кубічних метрів. В серпні 2005 року цей документ був розірваний – окреме доручення Прем’єр-міністра України від 13.08.2005 року номер 43006/0/1-05.» (http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/1402.html).
Тобто, по 31 грудня 2013 року ми могли отримувати російський газ за ціною на рівні $50 за 1000 м³! Для пояснення, як можна було відмовитися від таких вигідних умов, можливі лише два варіанти. Перший: Ющенко та Тимошенко зробили це, не перебуваючи в здоровому глузді. Однак вони не справляли й не справляють враження психічно хворих людей. Другий… А от щодо другого, робіть висновки самі, виходячи з того, як розвивалися подальші події.

Окреме доручення прем’єр-міністра України Ю. Тимошенко, яким денонсовувався Четвертий додаток, було підписано 13 серпня 2005-го. А через три тижні, на початку вересня, Ющенко із гучним скандалом відправив її у відставку. Якби за розрив Четвертого додатку – так би й було оголошено. Але про це публічно було сказано лише через два роки в попередньому звіти комісії Александровської.

Надалі в газопостачанні з РФ вирішальну роль почала відігравати фірма «РосУкрЕнерго», одним із головних власників якої був Дмитро Фірташ. ЄЕСУ, яка була одним із найбільших поставників газу в Україну з Росії та країн Середньої Азії, коли її очолювала Юлія Тимошенко, в посередники не потрапила. Відправлена Віктором Андрійовичем у відставку, Юлія Володимирівна побігла в опозицію… А надалі торги щодо нових цін на газ супроводжувалися спектаклями про напружені й виснажливі переговори, в ході яких Ющенко під телекамерами прямо на вулиці обнімав тодішнього прем’єра Юрія Єханурова, який нарешті повернувся з Москви із «знижками». Так що, думаю, найбільше потерпати з приводу можливого арешту Фірташа після його повернення в Україну є причини у Ющенка та Тимошенко.

– То можна сказати, що Юлію Тимошенко заслужено посадили за часів президентства Януковича?

– Але ж її судили не за денонсацію Четвертого додатку. Їй інкримінували укладення договору на постачання газу з Росії за завищеною ціною під час її другого прем’єрства. Але щоб за це посадити, треба було довести, що вона отримала так званий «відкат». Наскільки я знаю, цього не було доведено. Тобто, таке враження, що політичні звинувачення, які в даному разі на її адресу доречні, спробували підкріпити судовим вироком, який повноцінних юридичних підстав не мав. Мене вразило інше: коли Тимошенко звільнялася з колонії, якісь жінки — її прихильниці — цілували їй руки! Це дуже симптоматично. Багато людей абсолютно не аналізує, що політики роблять протягом своєї політичної кар’єри. Хоча «літопис» їхньої діяльності щодня йде по телебаченню. З точки політичної психології я б поясним це так: вірити легше, ніж думати. Не треба напружувати мізки. Але за такого підходу ніякі майдани ситуацію в країні на краще не переломлять. До речі, свідченням цьому є Другий Майдан і його наслідки. Але давайте повернімося до президентів. Кого ми ще не згадали?

– Віктора Януковича та Петра Порошенка.

– Робити оцінку історичному внеску Порошенка до завершення каденції просто некоректно. А щодо Януковича, то якщо колись відбудеться судовий процес над ним, я б із задоволенням пішов послухати, навіщо він наказав так по-звірячому побити студентів уночі 30 листопада 2013 року? А якщо не наказував і його підставили, то чому наступного дня не покарав винних? Нагадаю, що натомість він під час зустрічі із попередниками – президентами Ющенком, Кучмою та Кравчуком – пообіцяв, що сила більше застосовуватися не буде. Однак наступної ночі «Беркут» знов з’явився на майдані Незалежності. Щоправда, цього разу маніфестантів не били, а спробувати виштовхати з майдану. То хто він? Один із найвищих за посадою представників політичної еліти, чи політичної бидлоти? Але найбільше вразили й розчарували наші військові.

– Чим саме?

– У Києві кілька військових училищ. І серед генералів, які ними командують, не найшлося жодного, який би підняв курсантів по тривозі, роздав їм зброю і зупинив звіряче побиття фактично дітей в центрі столиці!

А щодо президентів, то народ гідно оцінив їхній внесок у «розбудову незалежної квітучої України». Асоціація політичних психологів України разом із Інститутом соціальної та політичної психології на початку жовтня цього року провели масове опитування по всій Україні, за винятком Криму та захоплених сепаратистами регіонів Донбасу. Одне із запитань звучало так: «Нижче наведено відомі прізвища колишніх лідерів України різних часів. Хто з них, на Вашу думку, гідний найбільшої слави, а хто, навпаки, вкрив себе найбільшою ганьбою?» Так от, перелік українських політиків різних часів, які вкрили себе найбільшою ганьбою, відкривають чотири перші президенти (перелічені в порядку здобутих анти рейтингів, сума яких перевищує 100%, оскільки респонденти мали можливість обирати кілька варіантів відповіді): В. Янукович (84%), В. Ющенко (44,9%), Л. Кучма (31,1%), Л. Кравчук (20,9%). А вже за Кравчуком іде керівник КПУ в 30-х роках С. Косіор (12,5%) (http://ispp.org.ua/bibl_23.htm). Те, що в цього одного з головних організаторів Голодомору 1932-33 років анти рейтинг менший, ніж у Кравчука, пояснюється ефектом, назвемо його так, зворотної залежності між об’ємом пам’яті массової свідомості та часом, який минув після історичної події.

Запитання задавала Оксана ЛУЦИК

(Далі буде)
Оксана Луцык. Украинский Политик.

Продолжение. Начало – в частях первой и второй

– Валентин Иванович, выше Вы сказали, что заниматься политической аналитикой Вас побудило желание понять, почему Украина, имея такие богатые природные условия, так плохо живет. Можете ответить — почему?

– На мой взгляд, главная врожденная проблема Украины, которая передается как черная эстафетная палочка от поколения к поколению, заключается в следующем. То, что на протяжении истории считало себя ее политической элитой, в лучшем случае не соответствовало уровню задач, которые в тот или иной момент истории возникали перед украинским народом. Причем, как правило, сам народ соответствовал, проявляя удивительный героизм и самоотверженность. А вот интеллектуальный уровень «поводырей», их волевые качества в основном не отвечали.

– А в худшем случае?

– То, что называло себя элитой, было просто сборищем аферистов и торбохватов.

– Можно подробнее с историческими примерами?

– Начнем с Богдана Хмельницкого. В Каменец-Подольском педуниверситете есть доктор наук (у которого докторская диссертация по Богдану Хмельницкому), в выступлениях которого через каждые 15-20 слов звучит «Богдан Великий, Богдан Великий»… Богдан Хмельницкий действительно выдающийся деятель, но я бы не называл его таким уж великим. Он основал независимое государство, но, в отличие от лидеров борьбы за независимость в других странах, не сумел позиционировать Украину на международной арене таким образом, чтобы она сохранила независимость.

Учитывая, какие соседи были в Украине, это можно было сделать, образно говоря, только саблей. Хмельницкий допустил роковую ошибку, суть которой, пользуясь нынешней политологической терминологией, — сужение социальной базы освободительной борьбы за независимость. Из-за предательства союзника – крымского хана Ислям III Герая украинским войскам не удалось окончательно разгромить войско польской шляхты под Зборовом 15-16 августа 1649 года. Заключая Зборовский мирный договор, Хмельницкий согласился с настоянием польского короля ограничить реестр казаков Войска Запорожского 40 тысячами человек. Все те, кто не попал в казацкий реестр, должны были вернуться к панам. Но в национально-освободительной армии было очень много крестьян. После Зборовского договора они увидели, что не могут рассчитывать на улучшение своего социального положения, и стали расходиться по домам. Поэтому во второй половине национально-освободительной войны 1648-1657 годов у нас было больше поражений, чем побед. Впрочем, это еще хотя бы можно объяснить тем, что Богдан Хмельницкий был человеком своего времени, когда крестьяне находились на самой низкой ступени социальной лестницы, и отношение к ним было соотвествующим…

Но, к сожалению, он был не единственный, кому не удалось полностью достичь задуманного. Преемник Богдана Хмельницкого на гетманской должности – Иван Выговский – имел очень интересный замысел. В сентябре 1658 года он заключил с Речью Посполитой Гадячский договор, по которому Украина под названием «Великое Княжество Русское» входила как независимое государство на равных правах с Польшей и Литвой в состав федерации. То есть, должно было образоваться мощное федеративное государство, которое охватывало бы большую часть Восточной Европы. Если бы удалось осуществить замысел Выговского, дальнейшая история не только Восточной, но и всей Европы была бы иной. Потому что это государственное образование стало бы мощным барьером на пути агрессии как с Востока, так и с Запада.

Однако, ни польская, ни украинская верхушки оказались неспособными оценить исторические перспективы Гадячского договора. Польский сейм ратифицировал его в очень урезанном виде. Значительная часть верхушки украинского казачества обвинила Выговского — «продал Украину полякам». Он был вынужден в октября в 1659-го сложить гетманские полномочия. Не буду напоминать все перипетии. Замечу только: из-за близорукости пророссийски настроенной части казацкой старшины исторический шанс был упущен. Что было дальше – хорошо известно… Но кроме ошибок были и случаи откровенной глупости.

– А именно?

– В начале ХХ века Украина получила независимость в результате стечения политических обстоятельств. К сожалению, Центральная Рада не сумела воспользоваться этим и просто позорно, я считаю, упустила исторический шанс. Напомню ход событий. В феврале 1917-го российский царь Николай II в отрекается от престола, образуется Временное правительство в Петрограде. Центральная Рада, которая первоначально возникла в Киеве как культурологический клуб интеллигенции, де-факто принимает на себя функции законодательного органа власти в Украине. Российское Временное правительство ее признает.

В ноябре большевики совершают переворот, разгоняют Временное правительство и узурпируют власть. Понимая, что управляемая Центральной Радой Украина неизбежно провозгласит независимость, большевистский Совет народных комиссаров в начале декабря 1917 предъявляет ультиматум с заведомо неосуществленными требованиями, в случае невыполнения которых в течение 48 часов – война. В частности, Совнарком требует не разоружать на нашей территории военные части, которые поддерживают большевиков. Дело в том, что именно перед этим в ноябре обольшевиченый и в моральном плане абсолютно разложившийся Второй гвардейский корпус под руководством аферистки-большевички Евгении Бош самовольно снялся с фронта и отправился на Киев разгонять украинская власть, по дороге разграбив Подолье. Первый украинский корпус под командованием генерала Павла Скоропадского, который затем стал гетманом, под Винницей, Вапняркой и Фастовом разгромил этот дезертирский сброд, загрузил в железнодорожные вагоны и депортировал в Россию. Даже трудно представить, что было бы, если бы эти пьяные мародеры ворвались в Киев. Что же в дальнейшем делает Центральная Рада?

Через месяц, в январе 1918-го, принимает Четвертый универсал, которым провозглашает государственную независимость Украины. И тем же универсалом, имея состояние объявленной войны со стороны Советской России, решает (цитирую) «розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств». Историки объясняют это губительное для независимости Украины решение тем, что деятели Центральной Рады испугались быстрого роста в украинской армии популярности генерала Скоропадского – боялись, что он может стать диктатором. Ну, а в дальнейшем были печальноизвестный бой под Крутами, захват Киева большевистскими войсками во главе с Михаилом Муравьевым и Юрием Коцюбинским (кстати, сыном выдающегося украинского писателя Михаила Коцюбинского и зятем упомянутой Евгении Бош)…

– Ну, а обретение независимости в 1991 году?

– Опять Украина получила свободу в результате уникального стечения исторических обстоятельств. Причем, выйдя из Советского Союза, фактически оказалась на пороге клуба великих держав. На тот момент в распоряжении Украины легитимно оказался третий по величине ядерный потенциал; экономика, сравнимая по многим параметрам с экономикой Франции, такая же по площади территория, но с лучшими землями; огромный научно-технический комплекс, способный разрабатывать и применять на практике космические технологии … В новейшей истории ситуация уникальна. К сожалению, во главе государства оказался Леонид Кравчук. Считаю, что это именно он толкнул Украину туда, куда она катится почти четверть века…

– Что, на Ваш взгляд, было главной ошибкой?

– Их было несколько, однако некоторые из них ошибками я бы назвал в кавычках. Наиболее недальновидной я бы назвал провозглашение Верховной Радой безъядерного статуса Украины. Фактически это было сделано в Декларации о государственном суверенитете Украины, проголосованном 16 июля 1990, в которой провозглашалось, что наша страна придерживаться трех неядерных принципов: не применять, не производить но не приобретать ядерное оружии.

Когда это произошло, я работал в научно-популярном журнале «Наука і суспільство», в парламенте не был аккредитован. Поэтому Спросил у первого заместителя шлавного редактора «Вечернего Киева» Олега Билыка, как же можно было голосовать за отказ от ядерного оружия? Мало того, что это гарантия безопасности. Так в него же столько народных денег вложено! Здесь надо напомнить, что журналисты этой чрезвычайно популярной тогда газеты (если не ошибаюсь, тираж был 600 000), были хорошо информированы. «А чему ты удивляешься? – ответил Олег. – Штатники давали по 20 тысяч долларов за голос «за».

Позиция американцев понятна. Нельзя было оставлять ядерное оружие в стране, «элита» которой не имеет вековых традиций государственного строительства, не наделенна наследственной исторической ответственностью. Такой игрок на международной арене может стать непредсказуемо опасным. Дмитрий Павлычко, который в то время возглавлял парламентскую Комиссию по вопросам иностранных дел, в одном из интервью заявил, что «…Все, в том числе и Соединенные Штаты, давили на Украину и говорили что вместе с Россией введут на нашу территорию войска, чтобы забрать ядерное оружие у Украины силой».

Это уже из области исторической фантастики! Прежде чем такое говорить, дипломату Павлычко стоило бы посмотреть на глобусе где расположены США, а где Украина, и задуматься, реально на таком расстоянии осуществить интервенцию. А потом заглянуть хотя бы в Википедию – численность и состав наших ядерных сил были такими, что приведение их в боевую готовность охладило бы пыл самых отъявленных «ястребов», как российских, так и американских, как в отдельности, так и вместе взятых. Это еще если бы такие действительно нашлись. А Леонид Кравчук утверждает, что мы просто не могли содержать ядерное оружие. Так Пакистан с глинобитными хижинамы может, а мы с несколькими АЭС, «Южмашем» и КБ «Южное» не можем?!

– Почему Леонид Кравчук допустил, чтобы наше государство потеряло ядерный статус? Где была его политическая воля? Ведь его слово было решающее!

– Если у Вас будет когда-то возможность взять у него интервью, Вы ему этот вопрос задайте и спросите о Будапештском меморандуме, который начали готовить еще при его президентстве… А еще о разворованом за годы его правления Одесском пароходстве, которое в бывшем Советском Союзе было одним из главных источников поступления валюты. А еще о благотворительном фонде, который располагался на улице Банковой.

В начале 1994 года в парламенте был огромный скандал. Этот фонд попытался выпустить облигации грандиозного международного займа, где гарантией возврата была вся промышленность Украины! Представляете себе? Все понимали, под чьим «омофором» он работал, если его штаб-квартира находилась в Доме с химерами, напротив окон президентского кабинета. Эта афера была одной из причин, почему Рада проголосовала за досрочные президентские выборы. О том, как Леонид Макарович колебался, издавать указ об отмене выборов, и до чего доколебался, довольно смешно, но откровенно изложены в его воспоминаниях.

И последнее что я хотел бы сказать об этом политике. Лет 8-10 назад в телепрограмме «Саме той», которую вела тогда тележурналистка Ольга Таукач, на вопрос о следе в истории, который, по его мне нию, он оставил, Леонид Кравчук полушутя ответил: мол, посмотрите – тачку для перевозки вещей моим именем назвали – «кравчучкой». Я сидел перед телевизором и не верил ни глазам, ни ушам! Политик насмехается над тем, что за годы его правления население цветущей страны превратилось в нищих, которые бродят по базарам с тачками, названными его именем.

Маргарет Тэтчер еще при жизни поставили памятник в британском парламенте. Как по мне, я бы еще при жизни поставил Леониду Макаровичу памятник на бывшей улице Орджоникидзе, где тогда располагался ЦК КПУ (теперь Банковая, где в том же доме – Администрация президента). Кравчук тянет «кравчучку», держа в руках транспарант: «Из темного социализма – вперед в светлое капиталистическое будущее!». И чтобы стоял он в позе своего многолетнего кумира Ульянова-Ленина – правая рука протянута вперед и вверх, а левая тянеттачку, названную его именем.

– Как бы Вы оценили остальных президентов?

– За четверть века вместо социально ориентированной рыночной экономики у нас построен безжалостный к народу и исторически безответственный олигархат. И каждый из следующих президентов Украины сделал в это свой вклад.
Во времена президентства Леонида Кучмы расхищение промышленности набрало скорость железнодорожного экспресса (в частности, «Криворожсталь», как свидетельствовал на допросе тогдашний руководитель Фонда госимущества покойный М. Чечетов, досталась президентскому зятю В. Пинчуку в результате скорректированных по распоряжению президента Кучмы условий тендера). Именно Леонид Данилович поставил в 1994 году свою подпись под Будапештским меморандумом, по которому Украина потеряла ядерное оружие. Этот удивительный документ, кроме Украины никого ни к чему не обязывающий, сделал возможной в 2014-м военную интервенцию со стороны одного из «гарантов» безопасности нашей страны — Российской Федерации. Хотя, на мой взгляд, по волевым качествам Леонид Данилович из всех четырех первых президентов психологически самый сильный. Что он и продемонстрировал во время акции «Украина без Кучмы», которая была продолжением инспирированного скандала с убийством Георгия Гонгадзе. Но это тема отдельного разговора.

Виктор Ющенко, который шагнул в президентский кабинет прямо с Первого Майдана, сразу после инаугурации выдал указ о роспуске палаточного городка на Крещатике, и даже не пришел поблагодарить тех людей, па чьих плечах он въхал во власть. Затем была попытка выселить «Охмадет», чтобы переместить в его помещение Министерство здравоохранения. Как позже вспоминал в одном из интервью тогдашний вице-премьер-министр Украины по гуманитарным вопросам Николай Томенко, Ющенко хотел сделать огромный комплекс, в который вошли бы Мариинский дворец и здание Минздрава, и все это в закрытом парке. Зачем? Чтобы жить там вместе с семьей? Кстати, перегородил заборами улицу Банковую, так чтобы невозможно было подойти к президентской администрации, не президент Кучма, а президент Ющенко. И еще, кстати, по одному из телеканалов была показана государственная президентская дача в Конча-Заспе, которую Ющенко год не освобождал после окончания своей каденции – ее содержание в течение этого года обошлось казне в 30 миллионов гривен.

Но наибольший вред при его правлении был нанесен в области поставок газа из России.

– Что Вы имеете в виду?

– Буквально через полгода после избрания Ющенко президентом украинской стороной (!) было денонсировано так называемое Четвертое приложение к договору о поставках природного газа из России в Украину в 2003-2013 годах. Председатель соответствующей Временной следственной комиссии нардеп Алла Александровская на пленарном заседании Верховной Рады 23 марта 2007 обнародовала предварительный отчет комиссии, в котором перечислила с номерами и датами документы за подписью премьер-министра Украины Юлии Тимошенко, которыми правительство инициировало пересмотр этого приложения (интересно, что через 10 дней после доклада Александровской — 2-го апреля 2007-го — президент Ющенко подписал свой первый указ о роспуске парламента). Даже «Нафтогаз Украины», который находился в режиме ручного управления, сопротивлялся (цитирую по стенограмме пленарного заседания):

«Несмотря на неоднократные обращения НАК «Нафтогаз Украины» по поводу того, что приложение номер четыре является единственным документом, фиксирующим цену российского газа для поставки в Украину на уровне 50 долларов США за тысячу кубических метров. В августе 2005 года этот документ был расторгнут – отдельное поручение Премьер-министра Украины от 13.08.2005 года номер 43006/0/1-05.»(http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show /1402.html ).

То есть, по 31 декабря 2013 мы могли получать российский газ по цене на уровне $ 50 за 1000 м³! Для объяснения, как можно было отказаться от таких выгодных условий, возможны только два варианта. Первый: Ющенко и Тимошенко сделали это, находясь не в здравом уме. Однако они не производили и не производят впечатления психически больных людей. Второй… А вот что касается второго, делайте выводы сами исходя из того, как развивались дальнейшие события.

Отдельное поручение премьер-министра Украины Ю. Тимошенко, которым было денонсировано Четвертый приложение, было подписано 13 августа 2005-го. А через три недели, в начале сентября, Ющенко с громким скандалом отправил ее в отставку. Если бы за разрыв Четвертого приложения – так и было бы объявлено. Но об этом публично было сказано лишь через два года в предварительном отчеты комиссии Александровской.

В дальнейшем в газоснабжении из РФ решающую роль начала играть фирма «РосУкрЭнерго», одним из главных владельцев которой был Дмитрий Фирташ. ЕЭСУ, которая была одним из крупнейших поставщиков газа в Украину из России и стран Средней Азии, когда ее возглавляла Юлия Тимошенко, в посредники не попала. Отправленая Виктором Андреевичем в отставку, Юлия Владимировна побежала в оппозицию … А в дальнейшем торги по новым ценам на газ сопровождались спектаклями о напряженных и изнурительных переговорах, во время которых Ющенко под телекамерами прямо на улице обнимал тогдашнего премьера Юрия Еханурова, который наконец вернулся из Москвы с «скидками». Так что, думаю, больше всех переживать по поводу возможного ареста Фирташа после его возвращения в Украину есть причины у Ющенко и Тимошенко.

– Так можно сказать, что Юлию Тимошенко заслуженно посадили во времена президентства Януковича?

– Но ее судили не за денонсацию Четвертого приложения. Ей инкриминировали заключения договора на поставку газа из России по завышенной цене во время ее второго премьерства. Но чтобы за это посадить, надо было доказать, что она получила так называемый «откат». Насколько я знаю, это не было доказано. То есть, такое впечатление, что политические обвинения, которые в данном случае в ее адрес уместны, попытались подкрепить судебным приговором, для которого полноценных юридических оснований не было. Меня поразило другое: когда Тимошенко освободилась из колонии, какие-то женщины – ее поклонницы – целовали ей руки! Это очень симптоматично. Многие люди совершенно не анализирует, что политики делают в течение своей политической карьеры. Хотя «летопись» их деятельности ежедневно идет по телевидению. С точки политической психологии я бы пояснил это так: верить легче, чем думать. Не надо напрягать мозги. Но при таком подходе никакие майданы ситуацию в стране к лучшему не переломят. Кстати, свидетельство этому – Второй Майдан и его результаты. Но давайте вернемся к президентам. Кого мы еще не упомянули?

– Виктора Януковича и Петра Порошенко.

– Давать оценку историческому вкладу Порошенко до завершения каденции просто некорректно. А относительно Януковича, то если когда-нибудь произойдет судебный процесс над ним, я бы с удовольствием пошел послушать, зачем он приказал так зверски избить студентов ночью 30 ноября 2013? А если не приказывал и его подставили, то почему на следующий день не наказал виновных? Напомню, что вместо этого он во время встречи с предшественниками – президентами Ющенко, Кучмой и Кравчуком – пообещал, что сила больше применяться не будет. Однако следующей ночью «Беркут» вновь появился на майдане Независимости. Правда, на этот раз манифестантов не били, а попробовать вытолкнуть с площади. Так кто он? Один из самых высоких по должности представителей политической элиты, или политической быдлоты? Но больше всего поразили и разочаровали наши военные.

– Чем именно?

– В Киеве несколько военных училищ. И среди генералов, которые ими командуют, не нашлось ни одного, который бы поднял курсантов по тревоге, раздал им оружие и остановил зверское избиение фактически детей в центре столицы!
А что касается президентов, то народ достойно оценил их вклад в «развитие независимой процветающей Украины». Ассоциация политических психологов Украины вместе с Институтом социальной и политической психологии в начале октября этого года провели массовый опрос по всей Украине, за исключением Крыма и захваченных сепаратистами регионов Донбасса. Один из вопросов звучал так: «Ниже приведены известные фамилии бывших лидеров Украины разных времен. Кто из них, по вашему мнению, достоин наибольшей славы, а кто, наоборот, покрыл себя самым большим позором?». Так вот, перечень украинских политиков разных времен, которые покрыли себя величайшим позором, открывают четыре первых президента (перечислены в порядке полученных анти рейтингов, сумма которых превышает 100%, поскольку респонденты могли выбирать несколько вариантов ответа): В. Янукович (84%), В. Ющенко (44,9%), Л. Кучма (31,1%), Л. Кравчук (20,9%). А уже за Кравчуком идет руководитель КПУ в 30-х годах С. Косиор (12,5%) (http://ispp.org.ua/bibl_23.htm). То, что у этого одного из главных организаторов Голодомора 1932-33 годов анти рейтинг меньше, чем у Кравчука, объясняется эффектом, назовем его так, обратной зависимости между объемом памяти массового сознания и временем, прошедшим с момента исторического события.

Вопросы задавала Оксана ЛУЦЫК

(Продолжение следует)

Оксана Луцик. Украинский Политик

Продовження. Початок – у частині першій

– Що підштовхнуло Вас займатися політологією?

– Бажання зрозуміти, чому наша Україна – така природно багата, з чудовими землями, з працелюбним, доброзичливим народом так погано живе. Незрівнянно гірше, ніж, приміром, скандинавські країни. Подивіться які там природні умови, і який у них рівень життя, який там політичний устрій, яка психологія їхнього політичного істеблішменту. От це мене й зацікавило.

– А з чого конкретно почалася ваша робота в галузі політичної аналітики?

– Якийсь конкретний момент визначити важко, оскільки якщо Ви починаєте писати на політичні теми, то в цьому обов’язково є елементи аналітики. Щодо мене, то для розуміння реальних залаштункових політичних механізмів дуже багато дала робота в Апараті Верховної Ради, особливо, її перший рік, який я пропрацював поруч з Іваном Сидоровичем Боким. Ми з ним знайомі з 1982-го, він прийшов на посаду головного редактора «Молоді України» після Ігоря Лубченка. У 2007-му Бокий взяв мене на роботу до секретаріату фракції СПУ, яку він очолював.

Нагадаю, що 2007 рік позначений великою політичною кризою – протягом року тодішній президент Віктор Ющенко тричі видавав незаконні укази про розпуск парламенту. Щоб Генеральна прокуратура не втрутилася, співробітники Управління держаної охорони, яке тоді очолював Валерій Гелетей, блокували співробітників Генпрокуратури в їхніх кабінетах. При цьому офіційно не представилися, були вдягнуті в цивільне – дещо подібне зробили потім путінські «зелені чоловічки» у 2014-му в Криму. Але міністром внутрішніх справ була мужня людина – Василь Цушко. Він особисто прибув до Генпрокуратури на чолі загону «Беркуту», наказав зламати зачинені двері й розблокував приміщення. До речі, Гелетей ще має бути притягнутий до кримінальної відповідальності за цю «спецоперацію». А разом з ним, напевно, і Віктор Ющенко – скорше за все, саме він віддав відповідний наказ, бо інакше як гарант Конституції він мав би втрутитися і припинити цей «бєспрєдєл». Він цього не зробив, що вже само по собі є посадовим злочином, адже фактично це злочинна бездіяльність. Наскільки я знаю, аналогу цьому в світовій політичній практиці не було – щоб один із вищих органів окремої гілки влади – судової – був заблокований силовою структурою, створеною для охорони вищих урядових установ.

Взагалі, для політологічного аналізу 2007-й дуже цікавий. Вважаю, саме в цей рік Україна з вини президента Ющенка зробила серйозний крен у бік правового нігілізму. Значну роль в цьому зіграли найрізноманітніші політичні персонажі, зокрема й ті, які зараз зображують себе білими й пухнастими.

– Наприклад?

– Анатолій Гриценко, який тоді був міністром оборони. На певний момент шальки терезів боротьби між парламентом і Кабміном з одного боку, та президентом з іншого, зависли в рівновазі. Знов таки, завдяки рішучості Василя Цушка: щоб завадити залученню Внутрішніх військ до розв’язання конфлікту, він викликав з областей загони «Беркуту» і наказав їм взяти під охорону Кабінет Міністрів та Верховну Раду. Тут треба пояснити, що Внутрішні війська були підпорядковані Міністерству внутрішніх справ, але президент Ющенко своїм указом перепідпорядкував їх собі. Окремі підрозділи Внутрішніх військ рушили на Київ, однак підрозділи ДАІ за наказом Цушка разом із представниками громадськості почали зупиняти їх на підступах до столиці. Шальки терезів, повторюю, зависли в рівновазі.

У цей момент міністр оборони Гриценко на засіданні Кабінету Міністрів заявив, що Збройні Сили на боці президента. Це схилило шальки терезів на бік «яструбів» з президентської Адміністрації (тоді Секретаріату Президента України)… Крім того, у 2007-му році в таборі Антикризової коаліції дуже цікаву роль зіграли «заслані козачки» (в західній політології – «агенти впливу»). Однак, «візантійщина» українського політикуму – тема окремої розмови. Далі були дочасні вибори. Значною мірою завдяки тому, що трапилося в 2007-му, нині ми маємо те, що маємо, оскільки сучасне, як говорять філософи – функція минулого…

Запитання задавала Оксана ЛУЦИК

(Далі буде)
Оксана Луцык. Украинский Политик.

Продолжение. Начало – в части первой

– Что подтолкнуло Вас заниматься политологией?

– Желание понять, почему наша Украина – такая прородно богатая, с прекрасными землями, с трудолюбивым, доброжелательным народом так плохо живет. Несравненно хуже, чем, например, скандинавские страны. Посмотрите какие там природные условия, и какой у них уровень жизни, какой там политический строй, какая психология их политического истеблишмента. Вот это меня и заинтересовало.

– А с чего конкретно началась ваша работа в области политической аналитики?

– Какой-то конкретный момент определить трудно, поскольку если Вы начинаете писать на политические темы, то в этом обязательно есть элементы аналитики. Что касается меня, то для понимания реальных закулисных политических механизмов очень много дала работа в Аппарате Верховной Рады, особенно, ее первый год, который я проработал рядом с Иваном Сидоровичем Боким. Мы с ним знакомы с 1982-го, он пришел на должность главного редактора «Молоді України» после Игоря Лубченко. В 2007-м Бокий взял меня на работу в секретариат фракции СПУ, которую он возглавлял.

Напомню, что 2007 год отмечен большим политическим кризисом – в течение года тогдашний президент Виктор Ющенко трижды выдавал незаконные указы о роспуске парламента. Чтобы Генеральная прокуратура не вмешалась, сотрудники Управления государственной охраны, которое тогда возглавлял Валерий Гелетей, блокировали сотрудников Генпрокуратуры в их кабинетах. При этом официально не представились, были одеты в гражданское – нечто подобное сделали потом путинские «зеленые человечки» в 2014-м в Крыму. Но министром внутренних дел был мужественный человек – Василий Цушко. Он лично прибыл в Генпрокуратуру во главе отряда «Беркута», приказал сломать закрытые двери и разблокировал помещения. Кстати, Гелетей еще должен быть привлечен к уголовной ответственности за эту «спецоперацию». А вместе с ним, наверное, и Виктор Ющенко – скорее всего, именно он отдал соответствующий приказ, иначе как гарант Конституции он должен вмешаться и прекратить этот «беспредел». Он этого не сделал, что уже само по себе является должностным преступлением, ведь фактически это преступное бездействие. Насколько я знаю, аналога этому в мировой политической практике не было – чтобы один из высших органов отдельной ветви власти – судебной – был заблокирован силовой структурой, созданной для охраны высших правительственных учреждений.

Вообще, для политологического анализа 2007-й очень интересен. Считаю, именно в этот год Украина по вине президента Ющенко сделала серьезный крен в сторону правового нигилизма. Значительную роль в этом сыграли самые разные политические персонажи, включая тех, которые сейчас изображают себя белыми и пушистыми.

– Например?

– Анатолий Гриценко, который тогда был министром обороны. На какой-то момент чаши весов борьбы между парламентом и Кабмином с одной стороны, и президентом с другой зависли в равновесии. Опять же, благодаря решительности Василия Цушко: чтобы помешать привлечению Внутренних войск к решению конфликта, он вызвал из областей отряды «Беркута» и приказал им взять под охрану Кабинет Министров и Верховную Раду. Здесь надо пояснить, что Внутренние войска были подчинены Министерству внутренних дел, но президент Ющенко своим указом переподчинил их себе. Отдельные подразделения Внутренних войск двинулись на Киев, однако подразделения ГАИ по приказу Цушко вместе с представителями общественности начали останавливать их на подступах к столице. Чаши весов, повторяю, зависли в равновесии.

В этот момент министр обороны Гриценко на заседании Кабинета Министров заявил, что Вооруженные Силы на стороне президента. Это склонило чашу весов в сторону «ястребов» из президентской Администрации (тогда Секретариата Президента Украины)… Кроме того, в 2007 году в лагере Антикризисной коалиции очень интересную роль сыграли «засланные казачки» (в западной политологии – «агенты влияния»). Однако, «византийщина» украинского политикума – тема отдельного разговора. Далее были досрочные выборы. В значительной степени в результате того, что случилось в 2007-м, сейчас мы имеем то, что имеем, поскольку современность, как говорят философы, – функция прошлого…

Вопросы задавала Оксана ЛУЦЫК

(Продолжение следует)

Оксана Луцик для Українського Політика

Олена Вдовиченко – кореспондент редакції інформаційно-аналітичних програм в ТРК «ЕРА», політолог.

Чому Ви вирішили навчатися за спеціальністю «Політологія»?

Зі шкільних років мені подобалася психологія і правознавство. Наука «політологія» для мене була новою і незрозумілою, тому так історично із-за цікавості склалося, щоб я обрала саме цю спеціальність.

Як склалися обставини, що Ви вступити саме в ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»? Можете розповісти передісторію Вашого вибору.

У 2009 року після здачі 3 предметів (української мови, біології та історії) на ЗНО (яке як для мене, так і для моїх однолітків було новим явищем), я подала документи в декілька ВНЗ, а саме: до Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (на спеціальності «Психологія» та «Правознавство»), Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського та ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (на психолога і політолога). В кінцевому результаті вступила в переяславський університет на контракт форму навчання (бюджетних місць не було) на спеціальність «Політологія».

Як охарактеризуєте рівень освіти в Переяслав-Хмельницькому університеті, зокрема, компетентність викладачів та студентів?

Університет набагато вищий як в морально-духовному, так і в освітньому значеннях, в порівнянні з тим як про нього поширюються чутки місцевих жителів та як до нього ставляться самі студенти. Коли я їхала в таксі подавати документи в університет, то таксист мені сказав, що це «псевдо-навчальний заклад», де все можна вирішити…

ДВНЗ «П-Х ДПУ ім. Г. Сковороди» має гідну матеріально-технічну, ресурсну базу, тобто є всі можливості конкурувати з іншими ВНЗ. Викладацький колектив характеризується сприятливою, дружньою атмосферою, де кожен педагог поєднує в собі цілий комплекс важливих загальнолюдських цінностей.

Якість і рівень освіти залежить від налагодженої співпраці викладача і студента, від розуміння свого призначення і місця у цьому ВНЗ. Я думаю, що ті безглузді закиди на адресу університету – стереотипи, які залишаються в головах несвідомих (неповноцінних) людей. Не скажу, що проблеми відсутні, вони є, але завдяки руху вперед і спільним зусиллям університет з кожним новим навчальним роком підвищує свій освітній рівень.

Яким запам’яталося Вам студентське життя в рідному університеті?

Зі стінами рідного університету у мене немає жодного негативу. Навчання в Переяславі мені дало не тільки знання, а й сформувало мене як особистість. Вже закінчуючи вуз, я вийшла із набором тих важливих морально-етичних цінностей, які зараз мені допомагають в житті.

Вдячна своїм викладачам, особливо хочеться відмітити Дем’яненко Віру Миколаївну, яка була і є для мене більше ніж викладач, тому що завжди допомагала порадами і життєвими настановами. На лекціях ми вивчали не суто теорію, а вели діалог на суспільно-важливі теми. Віра Миколаївна для мене була другою мамою, ідеалом жінки, яка віднесеться з розумінням до кожного студента. Пам’ятаю як із навчальної дисципліни «Історія зарубіжних політичних вчень» замість 3-ки, яка виходила після здачі екзамену, вона поставила 4-ку, власне, цим Віра Миколаївна, показала мені, що побачила в мені потенціал і підкреслила, що я можу більше. Цей випадок став для мене стимулом рости і ставати краще.

Бракує зараз моєї дружньої групи, згадую як ми із одногрупниками їздили на природу, не вистачає тієї студентської сім’ї, яка сформувалася на протязі спільних років навчання.

Як ставитесь до історичного факультету? Чи вважаєте його найкращим в університеті?

Звичайно! Історичний факультет для мене найкращий. Історики і політологи – критично-думаючі індивіди, які є гідними студентами свого факультету. Навчаючись тут, я знайшла вірних друзів і порадників. Хочу згадати і висловити найкращі побажання Роману Палію (історик) і Сергію Яценко (політолог), які реально були моєю командою. Ми були протилежностями – я займалася науковою роботою, а хлопці – культурно-масовою (КВК), які притягувалися. Вони були опорою для мене, піднімали настрій своєю оптимістично-життєрадісною позицією.

Чи могли б назвати, декілька викладачів, які стали для Вас авторитетом і прикладом для наслідування?

Кожен викладач вклав у мій розвиток те позитивне і життєво необхідне, за це яке я безмежно вдячна їм. Не хотілося когось обділяти увагою… Але все ж таки, є ті педагоги, які значно вплинули на мою подальшу долю.
Дем’яненко Віру Миколаївну вже згадувала, додам до цього списку свого куратора (з яким нам дуже пощастило) – Войтенка Юрія Миколайовича, який надав необхідні знання і навички для роботи політологом. І на даний момент наша співпраця і обмін думками продовжується.

Окремою сторінкою у моєму житті є поява на 4 курсі нового викладача-практика Базалука Олега Олександровича, про якого хоча раз на місяць я згадую, через його життєву мудрість. Він вніс значні корективи у наше студентське життя, своєю методикою викладання. У нього не було тієї манери проведення практичних занять, до якої ми звикли за 4 роки…Спочатку ми писали есе, далі вчилися відстоювати свою точку зору і представляти себе перед аудиторію, приймали участь у модельованих, нестандартних ситуаціях, спілкувалися із аспірантами. Він підняв нас на новий рівень мислення і розвитку. Особистість Олега Олександровича яскраво закарбувалася у моїй пам’яті, адже цей викладач притягує своєю незалежністю, лідерськими рисами та неординарними поглядами на життя.

Що стало поштовхом вступу до КНУ імені Т. Шевченка?

Каталізатором мого рішення вступу до Київського національного університету імені Тараса Шевченка – це віра і стимулювання мого наставника Базалука Олега Олександровича. В те, що я стану студенткою київського вузу не вірили навіть мої рідні. На кінець 4-го курсу я остаточно вирішила спробували свої сили і подала документи в Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, Національний університет «Києво-Могилянська академія» та Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Звичайно, дуже хотілося вступити в Києво-Могилянську академію. Здала екзамени (англійську мову та політологію) і вже в середині липня дізналася, що вступила в університет Шевченка.

Чи відчули Ви суттєву різницю навчаючись у київському вузі, в порівняні з переяславським?

Суттєвої не відчула. Однак були деякі відмінності: по-перше, кількість студентів (одна група складається з 20 осіб), по-друге – 60 % відвідування занять, а по-третє – усна здача екзаменів. Не скажу, що легко було, але я адаптувалася до цієї системи у вузі і здобувала знання, поєднуючи із роботою.

Коли Ви мали перший досвід роботи?

Самостійно почала працювати ще з 13 років, хоч серйозною роботою це не можна було назвати, а більше допомога матері (тому що росла без батька). Кожне літо продавала на базарі канцтовари. Після другого курсу працювала в Макдональдсі. Кожні вихідні проводила в Києві на роботі, потім поверталася в Переяслав на навчання.

Чим безпосередньо займаєтесь на посаді кореспондента редакції інформаційно-аналітичних програм на ТРК «ЕРА»? Чи нормований у Вас графік роботи?

Навчаючись в Києві почала шукати альтернативні варіанти роботи, натрапила на стажування, яке проводила Київська державна регіональна телерадіокомпанія. Моє резюме навіть не хотіли розглядати, бо ще вчилася. Я наполягала і, зрештою, мене погодили на співбесіду. Вона виявилася зовсім не такою як я собі її уявляла. Замість короткого опитування мене очікувала аналітична стаття, яку я мала написати за декілька годин і потім озвучити її тезиси на камеру в студії. Я думала, що цей запис роблять виключно для внутрішньо-корпоративного користування, але, врешті, цей запис пішов того ж дня в ефір. Так мене взяли на роботу. Спочатку я працювала політичним оглядачем, паралельно вивчаючи телевізійну журналістику. Через місяць я почала працювати ведучою тижневих підсумкових новин.

Але через півроку мені захотілося чогось більшого, тому почала нові пошуки роботи і знайшла вакансію на телеканалі «Ера». На це місце був конкурс, крім мене на цю посаду претендувала ще одна дівчина. І власне, після випробувань – мене взяли.

Безпосередньо моя робота складається з того, що ми виїжджаємо на місце події, опитуємо людей і далі висвітлюємо цю інформацію в ефір. Ненормований робочий графік, адже кожен день наповнений різноманітними подіями, які потрібно донести телеглядачам.

З погляду політолога та активної людини, що можете сказати про соціально-економічну та політичну ситуацію в місті Переяслав-Хмельницький? Які негативні та позитивні тенденції простежуються?

Соціально-економічне та політичне становище в місті не з найкращих. Ситуація в Переяславі могла б бути кращою, якби депутати так і міський голова, мали свій мандант не для статусу, не для політики, а для служіння на благо громаді.

Негативні тенденції простежують в некомпетентності політичної верхівки, їх неосвіченості в тих чи інших питаннях, а також в свідомому гальмуванню соціально-економічного розвитку міста. Цілі і прагнення місцевої еліти не збігаються із діями влади. Переконана, що при розумній і виваженій політиці і співпраці можливо вивести місто на новий рівень розвитку.

До позитивних ознак можна віднести, те, що після тих трагедій, які мали місце в нашій державі, активізувалися місцеві жителі, які почали об’єднуватися в громадські організації і не боятися вищого керівництва. Революційні події Майдану інтегрували місцеву інтелігенцію, і це стало маленькими дзвіночками на шляху до побудови демократичних засад.

Ви балотувалися кандидатом в депутати Переяслав-Хмельницької міської ради, від політичної партії «Об’єднання «Самопоміч» (по округу № 33). Що спонукало взяти участь в передвиборчій гонці? Чому йшли саме від «Об’єднання «Самопоміч»?

Відверто кажучи, перед тим як йти на вибори, обмірковувала цілий місяць всі плюси і мінуси. І врешті-решт, прийняла рішення балотуватися. Я розуміючи те, що можливості міста на багато потужніші, ніж нам показує місцева влада, вирішила особисто мати змогу змінити щось в місті, тому і прийняла участь у політичних перегонах.

Стосовно політичної сили, зазначу, що у мене був вибір між 2 партіями: в Києві від «Сили Людей» і в Переяслав-Хмельницькому від «Самопомочі». Враховуючи те, що Київ мені чуже місто, хоч там і більші можливості: краща соціальна інфраструктура, безліч громадських організацій, і загалом розвиток міста на високому рівні. Все ж таки, я виявила бажання спробувати свої сили в рідному Переяславі.

Хоч я не є членом «Самопоміч», однак мені імпонують принципи в середині партії і критерії відбору. Член від цієї політсили, це людина чесна, порядна. В команді панує внутрішня налагоджена співпраця, яка будується на прозорості та відкритості.

Коли почали займатися політичною агітацією в місті?

З серпня 2015 року вдвох із Іващенком Максимом, ми почали займатися пошуком однодумців та помічників, попередньо пройшли співбесіду у Києві (де нам ставили нестандартні запитання і перевіряли наший свідомий вибір,який обумовлювався приналежністю саме до цієї партії). Власне, давно разом з Максимом хотіли створити ініціативну групу, яка б займалася репрезентацією інтересів громадян. Тому з літа, почали своїми силами готуватися до виборів, залучали в ряди однодумців, виключно перевірених, свідомих і активних людей. Займалися роботою штабу, 5 днів я була в Києві, а на вихідних приїздила в Переяслав, щоб допомагати в розвитку нашої спільної справи. Політичну агітацію почали у вересні, залучали волонтерів, які на громадських засадах нам допомагали.

Відсутність однодумців, стало причиною неповного списку кандидатів від Вашої політичної сили (адже тільки 15 кандидатів від політичної партії «Самопоміч» йшло на вибори)?

Нашою метою було не заповнити передвиборчий список, а подати громаді тих людей, які самі змінюються і прагнуть змінити місто. Так, наша команда складалася із 15 осіб, але це надійні люди, які, не зважаючи на те, чи стануть вони народними обранцями чи ні, будуть допомагати громаді і залучати до співпраці активістів, задля реалізації спільних суспільно-важливих проектів для розвитку Переяслав-Хмельницького.

Як Ви охарактеризуєте виборчий процес у місті?

Політичні перегони в Преяславі були насичені, адже майже кожна партія, мала амбіції пройти в міськраду. Не виключенням були різного роду методи, які застосовувала та чи інша політична сила. Акцент, власне кажучи, робився на агітаційну продукцію: білборди, брошурки, газетки, однак рідко політичні партії безпосередньо спілкувалися з виборцем.

Наші однодумці, і я в тому числі, ходили безпосередньо по своїх округах, в кожний будинок, не агітувати, а визначали, які проблеми є на тому чи іншому окрузі. Власне, діалог із жителями, вважаю ціннішим, ніж політична реклама, яка набридла виборцю за всі роки виборчого процесу. Спілкуючись із громадою, дізналася про ряд нагальних проблем, які потрібно вирішити як на окрузі, де була закріплена, так і в місті.

Чому від політичної партії «Самопоміч» не було кандидата на міського голову?

Нам багато разів задавали це питання. Ми не ставили собі мету висунути на мера будь-кого. Враховуючи відповідальність, яка стосується управління містом, було прийняте колегіальне рішення, для початку спробувати свої сили на посаді депутатів.

Чи стали результати волевиявлення для Вас несподіванкою? Якщо так, то чому?

Так, вибори – завжди несподіванка. Не можливо прорахувати і точно сказати як проголосують громадяни. Неочікувані стали результати деяких партій, які пройшли в міськраду.

Як Ви думаєте, чому вибори на даний час (беручи до уваги Революцію Гідності, ситуацію на Сході України, які повинні були б змінити «правила» політичної гри) залишаються просякнутими різними маніпуляціями та технологіями? Чому для нашої держави не характерна прозорість виборчого процесу?

Найбільша проблема в нас самих, в нашій свідомості. Коли ти думаєш як раб, то рабом і залишишся. Більшість знімає з себе відповідальність за ті чи інші дії і робить винними політиків у всіх бідах. А задумуються вони над тим, що потрібно здійснювати дієвий контроль над владою?!

Необхідно, якщо ми хочемо змін починати із себе. Ми (українці) – господарі своєї землі і саме ми повинні задавати тон політики, впливати на рішення того чи іншого чиновника. Все в наших руках.

Маємо позбутися внутрішнього ворога, тоді легше буде боротися із зовнішнім, спільними зусиллям і співпрацею. Наша країна, міста, райони, області можуть змінитися, коли ми станемо іншими (в першу чергу – свідомими і чесними (перед самим собою і своєю державою)).

За результатами виборів від політичної партії «Самопоміч» обрано 3 місцевих депутатів (Іващенка Максима Миколайовича, Гуру Миколу Михайловичу та Мусієнка Василя Миколайовича). Ваші колеги-однодумці продумали стратегію майбутніх кроків на посаді народних обранців? Чи відомо Вам, про налагодження ними співпраці із депутатами від інших політичних сил?

Перше, що зроблять представники «Самопоміч» – втілювать в життя передвиборчу програму, будуть вести діалог з представниками інших фракцій (що й на даний час відбувається), задля дієвої та ефективної роботи в стінах міської ради. В нас є проекти і напрацювання, які прагнемо реалізувати, але на все свій час…Ми як йшли командою, так і після виборів будемо допомагати наших депутатам в поетапному вирішення тих чи інших завдань.
Оксана Луцык для Украинского Политика.

Елена Вдовиченко – корреспондент редакции информационно-аналитических программ на ТРК «ЭРА», политолог.

Почему Вы решили учиться по специальности «Политология»?

Со школьных лет мне нравилась психология и правоведение. Наука «политология» для меня была новой и непонятной, поэтому так исторически из-за любопытства сложилось, чтобы я выбрала именно эту специальность.

Как сложились обстоятельства, что Вы поступить именно в «Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды»? Можете рассказать предысторию Вашего выбора.

В 2009 года после сдачи 3 предметов (украинского языка, биологии и истории) на внешнего независимого оценивания (которое как для меня, так и для моих сверстников было новым явлением), я подала документы в несколько вузов, а именно: в Кировоградского государственного педагогического университета имени Владимира Винниченко, Черкасского национального университета имени Богдана Хмельницкого (на специальности «Психология» и «Правоведение»), Николаевского национального университета имени В. А. Сухомлинского и «Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды» (на психолога и политолога). В конечном итоге вступила в Переяславский университет на контракт форму обучения (бюджетных мест не было) на специальность «Политология».
Как охарактеризуете уровень образования в Переяслав-Хмельницком университете, в частности, компетентность преподавателей и студентов?

Университет намного выше как в морально-духовном, так и в образовательном значениях, по сравнению с тем как о нем распространяются слухи местных жителей и как к нему относятся сами студенты. Когда я ехала в такси подавать документы в университет, то таксист мне сказал, что это «псевдо-учебное заведение», где все можно решить…

«П-Х ГПУ им. Г. Сковороды» имеет достойную материально-техническую, ресурсную базу, то есть все возможности конкурировать с другими вузами. Преподавательский коллектив характеризуется благоприятной, дружественной атмосферой, где каждый педагог сочетает в себе целый комплекс важных общечеловеческих ценностей.

Качество и уровень образования зависит от налаженного сотрудничества преподавателя и студента, от понимания своего предназначения и места в этом вузе. Я думаю, что те нелепые обвинения в адрес университета – стереотипы, которые остаются в головах бессознательных (неполноценных) людей. Не скажу, что проблемы отсутствуют, они есть, но благодаря движению вперед и совместным усилиям университет с каждым новым учебным годом повышает свой образовательный уровень.

Какою запомнилась Вам студенческая жизнь в родном университете?

Со стенами родного университета у меня нет никакого негатива. Обучение в Переяславе мне дало не только знания, но и сформировало меня как личность. Уже заканчивая вуз, я вышла с набором тех важных морально-этических ценностей, которые сейчас мне помогают в жизни.

Благодарна своим преподавателям, особенно хочется отметить Демьяненко Веру Николаевну, которая была и есть для меня больше чем преподаватель, потому что всегда помогала советами и жизненными установками. На лекциях мы изучали не чисто теорию, а вели диалог на общественно важные темы. Вера Николаевна для меня была второй мамой, идеалом женщины, отнесется с пониманием к каждому студенту. Помню как по учебной дисциплине «История зарубежных политических учений» вместо 3-ки, которая выходила после сдачи экзамена, она поставила 4-ку, собственно, этим Вера Николаевна, показала мне, что увидела во мне потенциал и подчеркнула, что я могу больше. Этот случай стал для меня стимулом расти и становиться лучше.

Не хватает сейчас моей дружеской группы, вспоминаю как мы с одногруппниками ездили на природу, не хватает той студенческой семьи, которая сформировалась на протяжении совместных лет обучения.

Как относитесь к историческому факультету? Считаете его лучшим в университете?

Конечно! Исторический факультет для меня самый лучший. Историки и политологи – критически думающие индивиды, которые достойны студентами своего факультета. Учась здесь, я нашла верных друзей и советчиков. Хочу вспомнить и выразить наилучшие пожелания Роману Палию (историк) и Сергею Яценко (политолог), которые реально были моей командой. Мы были противоположностями – я занималась научной работой, а ребята – культурно-массовой (КВН), которые привлекались. Они были опорой для меня, поднимали настроение своей оптимистично жизнерадостной позицией.

Могли бы назвать, несколько преподавателей, которые стали для Вас авторитетом и примером для подражания?

Каждый преподаватель вложил в мое развитие то положительное и жизненно необходимое, за это которое я бесконечно благодарна им. Не хотелось кого-то обделять вниманием… Но все же, есть те педагоги, которые значительно повлияли на мою дальнейшую судьбу.

Демьяненко Веру Николаевну уже упоминала, добавлю в этот список своего куратора (с которым нам очень повезло) – Войтенко Юрия Николаевича, который предоставил необходимые знания и навыки для работы политологом. И сейчас наше сотрудничество и обмен мнениями продолжается.

Отдельной страницей в моей жизни является появление на 4 курсе нового преподавателя-практика Базалука Олега Александровича, о котором хотя раз в месяц я вспоминаю, через его жизненную мудрость. Он внес значительные коррективы в нашу студенческую жизнь, своей методикой преподавания. У него не было той манеры проведения практических занятий, к которой мы привыкли за 4 года … Сначала мы писали эссе, дальше учились отстаивать свою точку зрения и представлять себя перед аудиторию, принимали участие в моделируемых, нестандартных ситуациях, общались с аспирантами. Он поднял нас на новый уровень мышления и развития. Личность Олега Александровича ярко запечатлелась в моей памяти, ведь этот преподаватель привлекает своей независимостью, лидерскими качествами и неординарными взглядами на жизнь.

Что стало толчком вступления в КНУ имени Т. Шевченко?

Катализатором моего решения вступления в Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко – это вера и стимулирования моего наставника Олега Базалука. В том, что я стану студенткой киевского вуза не верили даже мои родные. К концу 4-го курса я окончательно решила попробовали свои силы и подала документы в Национальный педагогический университет имени М. П. Драгоманова, Национальный университет «Киево-Могилянская академия» и Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Конечно, очень хотелось поступить в Киево-Могилянской академии. Сдала экзамены (английский язык и политологию) и уже в середине июля узнала, что поступила в университет Шевченко.

Почувствовали Вы существенную разницу учась в киевском вузе, в сравнении с переяславским?

Существенной не почувствовала. Однако были некоторые отличия: во-первых, количество студентов (одна группа состоит из 20 человек), во-вторых – 60% посещения занятий, а в-третьих – устная сдача экзаменов. Не скажу, что легко было, но я адаптировалась к этой системе в вузе и получала знания, сочетая с работой.

Когда Вы получили первый опыт работы?

Самостоятельно начала работать еще с 13 лет, хотя серьезной работой это нельзя было назвать, а больше помощь матери (потому что росла без отца). Каждое лето продавала на базаре канцтовары. После второго курса работала в Макдональдсе. Каждые выходные проводила в Киеве на работе, потом возвращалась в Переяслав на обучение.

Чем непосредственно заниматься в должности корреспондента редакции информационно-аналитических программ на ТРК «ЭРА»? Нормированный ли у Вас график работы?

Учась в Киеве начала искать альтернативные варианты работы, наткнулась на стажировку, которое проводила Киевская государственная региональная телерадиокомпания. Мое резюме даже не хотели рассматривать, потому что еще училась. Я настаивала и, наконец, меня согласовали на собеседование. Она оказалась совсем не такой как я себе ее представляла. Вместо краткого опроса меня ожидала аналитическая статья, которую я имела написать за несколько часов и затем озвучить ее тезисы на камеру в студии. Я думала, что эта запись делают исключительно для внутри-корпоративного пользования, но, наконец, эту запись пошел в тот же день в эфир. Так меня взяли на работу. Сначала я работала политическим обозревателем, параллельно изучая телевизионную журналистику. Через месяц я начала работать ведущей недельных итоговых новостей.

Но через полгода мне захотелось чего-то большего, поэтому начала новые поиски работы и нашла вакансию на телеканале «Эра». На это место был конкурс, кроме меня на эту должность претендовала еще одна девушка. И собственно, после испытаний – меня взяли.

Непосредственно моя работа состоит в том, что мы выезжаем на место происшествия, опрашиваем людей и дальше освещаем эту информацию в эфир. Ненормированный рабочий график, ведь каждый день наполнен разнообразными событиями, которые нужно донести телезрителям.

С точки зрения политолога и активного человека, что можете сказать о социально-экономической и политической ситуации в городе Переяслав-Хмельницкий? Негативные и позитивные тенденции прослеживаются?

Социально-экономическое и политическое положение в городе не из лучших. Ситуация в Переяславе могла бы быть лучше, если бы депутаты так и городской голова, имели свой мандант не для статуса, не для политики, а для служения на благо обществу.

Негативные тенденции прослеживают в некомпетентности политической верхушки, их необразованности в тех или иных вопросах, а также в сознательном торможению социально-экономического развития города. Цели и стремления местной элиты не совпадают с действиями власти. Убеждена, что при разумной и взвешенной политике и сотрудничества возможно вывести город на новый уровень развития.

К позитивным признакам можно отнести, то, что после тех трагедий, которые имели место в нашем государстве, активизировались местные жители, которые начали объединяться в общественные организации и не бояться высшего руководства. Революционные события Майдана интегрировали местную интеллигенцию, и это стало маленькими колокольчиками на пути к построению демократических принципов.

Вы баллотировались кандидатом в депутаты Переяслав-Хмельницкого городского совета, от политической партии «Объединение «Самопомич» (по округу № 33). Что побудило принять участие в предвыборной гонке? Почему шли именно от «Объединение «Самопомич»?

Откровенно говоря, перед тем как идти на выборы, обдумывала целый месяц все плюсы и минусы. И в конце концов, принял решение баллотироваться. Я понимая, что возможности города на многие мощные, чем нам показывает местные власти, решила лично иметь возможность изменить что-то в городе, поэтому и приняла участие в политических выборах.

Относительно политической силы, отмечу, что у меня был выбор между 2 партиями: в Киеве от «Силы Людей» и в Переяслав-Хмельницком от «Самопомочи». Учитывая то, что Киев мне чужой город, хоть там и большие возможности: лучшая социальная инфраструктура, множество общественных организаций, и в целом развитие города на высоком уровне. Тем не менее, я изъявила желание попробовать свои силы в родном Переяславе.

Хотя я не являюсь членом «Самопомоч», но мне импонируют принципы внутри партии и критерии отбора. Член от этой политсилы, это человек честный, порядочный. В команде царит внутренняя налажено сотрудничество, которая строится на прозрачности и открытости.

Когда начали заниматься политической агитацией в городе?

С августа 2015 вдвоем с Иващенко Максимом, мы начали заниматься поиском единомышленников и помощников, предварительно прошли собеседование в Киеве (где нам ставили нестандартные вопросы и проверяли нашей сознательный выбор, который обуславливался принадлежности именно к этой партии). Собственно, давно вместе с Максимом хотели создать инициативную группу, которая бы занималась репрезентацией интересов граждан. Поэтому с лета, начали своими силами готовиться к выборам, привлекали в ряды единомышленников, исключительно проверенных, сознательных и активных людей. Занимались работой штаба, 5 дней я была в Киеве, а на выходных приезжала в Переяслав, чтобы помогать в развитии нашего общего дела. Политическую агитацию начали в сентябре, привлекали волонтеров, которые на общественных началах нам помогали.

Отсутствие единомышленников, стало причиной неполного списка кандидатов от Вашей политической силы (ведь только 15 кандидатов от политической партии «Самопомоч» шло на выборы)?

Нашей целью было не заполнить предвыборный список, а подать обществу тех людей, которые сами меняются и стремятся изменить город. Да, наша команда состояла из 15 человек, но это надежные люди, которые, несмотря на то, станут ли они народными избранниками или нет, будут помогать общине и привлекать к сотрудничеству активистов, для реализации совместных общественно важных проектов для развития Переяслав-Хмельницкого .

Как Вы охарактеризуете избирательный процесс в городе?

Политические гонки в Преяславе были насыщены, ведь почти каждая партия, имевшая амбиции пройти в горсовет. Не исключением были разного рода методы, которые применяла та или иная политическая сила. Акцент, по существу, делался на агитационную продукцию: билборды, брошюры, газетки, однако редко политические партии непосредственно общались с избирателем.

Наши единомышленники, и я в том числе, ходили непосредственно по своим округам, в каждый дом, не агитировать, а определяли, какие проблемы есть на том или ином округе. Собственно, диалог с жителями, считаю ценным, чем политическая реклама, которая надоела избирателю за все годы избирательного процесса. Общаясь с обществом, узнала о ряде насущных проблем, которые нужно решить как в округе, где была закреплена, так и в городе.

Почему от политической партии «Самопомоч» не было кандидата на городского голову?

Нам много раз задавали этот вопрос. Мы не ставили себе цель выяснить на мэра любого. Учитывая ответственность, касается управления городом, было принято коллегиальное решение, для начала попробовать свои силы в должности депутатов.

Стали результаты волеизъявления для Вас неожиданностью? Если да, то почему?

Да, выборы – всегда неожиданность. Невозможно просчитать и точно сказать как проголосуют граждане. Неожиданные стали результаты некоторых партий, которые прошли в горсовет.

Как Вы думаете, почему выборы в настоящее время (не считая Революцию Достоинства, ситуацию на Востоке Украины, которые должны были бы изменить «правила» политической игры) остаются пропитанными различными манипуляциями и технологиями? Почему для нашего государства не характерна прозрачность избирательного процесса?

Самая большая проблема в нас самих, в нашем сознании. Когда ты думаешь как раб, то рабом и останешься. Большинство снимает с себя ответственность за те или иные действия и делает виновными политиков во всех бедах. А задумываются они над тем, что нужно осуществлять действенный контроль над властью?!

Необходимо, если мы хотим изменений начинать с себя. Мы (украинцы) – хозяева своей земли и именно мы должны задавать тон политики, влиять на решение того или иного чиновника. Все в наших руках.

Должны избавиться внутреннего врага, тогда легче будет бороться с внешним, совместными усилиям и сотрудничеством. Наша страна, города, районы, области могут измениться, когда мы станем другими (в первую очередь – сознательными и честными (перед самим собой и своей страной)).

По результатам выборов от политической партии «Самопомощь» выбрано 3 местных депутатов (Иващенко Максима Николаевича, Гура Николая Михайлович и Мусиенко Василия Николаевича). Ваши коллеги-единомышленники продумали стратегию будущих шагов в должности народных избранников? Известно ли Вам, о налаживании ими сотрудничества с депутатами от других политических сил?

Первое, что сделают представители «Самопомоч» – воплощать в жизнь предвыборную программу, будут вести диалог с представителями других фракций (что и в настоящее время происходит), для действенной и эффективной работы в стенах городского совета. У нас есть проекты и наработки, которые стремимся реализовать, но всему свое время … Мы как шли командой, так и после выборов будем помогать нашим депутатам в поэтапном решении тех или иных задач.

Оксана Луцик для Українського Політика.

Справка Українського Політика:
Шевченко Світлана Володимирівна – заступник голови з гуманітарних питань Переяслав-Хмельницької РДА (від 16.03.2015 р.), член Громадської ради при Київській обласній державній адміністрації, член координаційної волонтерської ради Київської ОДА, голова громадської організації «Переяславна», член громадської організації «Майдан Переяславщини», волонтер, безпартійна.

З 1991- 2003 рр. – наглядач «Музею українських народних обрядів та звичаїв» Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав». Почала журналістську діяльність на посаді кореспондента газети «Діловий Переяслав» у 1997 році і пропрацювала до 2004 року. Далі Світлана Володимирівна здобувала другу вищу освіту на протязі 2004-2005 рр. в Інституті права імені Володимира Великого Міжрегіональної Академії управління персоналом.

У 2006-2009 роках працювала реєстратором Київської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах». З 2009 по 2012 рік продовжує журналістську практику на посаді кореспондента газети «Діловий Переяслав». А вже з 2012-2013 рр. – редактор газети «Правда Київщини». В лютому-жовтні 2014 р. була директором МП «Дістайл-Україна»

О. Луцик. Україна зараз перебуває в нестабільному становищі. Як Ви охарактеризуєте дії політичної верхівки та позицію іноземних колег стосовно вирішення ситуації на Сході країни?

С. Шевченко. Ми чомусь завжди звикли чекати допомоги від когось: «старшого брата», європейців чи американців, керуючись лозунгом Остапа Бендера: «Заграніца нам паможет». Треба починати з того, що нам ніхто нічого не винен, а, якщо і винен, то це наші проблеми, тому вирішувати їх доведеться самотужки. Для мене країни, як різні родини. Коли у нас важкий стан, хороші сусіди нам можуть позичити гроші, щоб швидше подолати скруту, але ніхто із сусідів не буде ходити за нас на роботу, виховувати за нас дітей чи варити нам борщ, а тепер ще й воювати за нас. Зрозуміло, що представники кожної країни будуть діяти, насамперед, у власних інтересах. Що ж стосується нашої політичної верхівки, то її важко назвати однорідною. Вирішення ситуації на Сході України кожен бачить по-своєму. Одні прагнуть миру як у Криму, інші не хочуть втрачати Україну і йти на компроміси із ворогом.

Коли на Вашу думку по справжньому настане МИР? Коли зникнуть з пам’яті всі ті жахіття, які відбувалися з нашими захисниками?

У червні 2014 року я запитала про це саме у патріота Ігора Мазура (Тополі), який щойно повернувся із передової. Мені тоді здавалося, що найдовше до кінця літа, ми повинні витіснити ворога за межі країни. Цей бієць, за плечима якого не одна війна, відповів правдиво, але не те, що я хотіла почути. Сказав, що, при найкращому розгортанні подій, війна закінчиться не раніше, як за два-три роки. Тоді я не розуміла, адже, здавалося, що ніхто в Україні не хоче продовження війни. Чому перемоги потрібно чекати так довго? Невже наша армія, нехай і не найкращим чином оснащена, не зможе вигнати всю нечисть із України?

Зрозуміла тільки згодом, коли наші хлопці, особливо із 72-ї бригади, почали повертатися додому, розповідати, що місцеве населення, накручене російською пропагандою, забирало відра із криниць, аби українські бійці не могли напитися води. Коли моя племінниця, яка живе у Донецьку, прочитавши мій звіт про допомогу українській армії написала: «Щоб ці гроші пішли Вам на гроби», а потім видалила мене із друзів. Тоді я зрозуміла, що найголовніша перепона, яку доведеться подолати, щоб виграти у цій війні, сидить у наших головах. І зрозуміла, що ми переможемо тільки тому, що не бажаємо тим, хто думає інакше, гробів, а бажаємо добра. З приводу забуття, то в історії коротка пам’ять. На Покрову розвозила вітальні листівки ветеранам Другої світової війни. Вони розповідали про жахіття своєї війни, яка нам відома лише по фільмам і книгах. Сьогоднішні Герої теж пронесуть цю війну через своє життя, а внуки колись сприйматимуть її, як цікаві історії.

Ми бачимо некомпетентність політичних лідерів, чиновників, керівників. Чим далі, тим гірше, з кожним оновленням нового скликання наших народних обранців. Світлано Володимирівно, коли, на Вашу думку, прийдуть до влади, як на загальнодержавному, так і на локальному рівні, державники, а не політики?

Любомир Гузар сказав: «Політик – це людина, яка свідомо хоче посвятити себе на суспільне благо». Тож державник – це теж політик, який вболіває за долю держави. З приводу некомпетентності, то дійсно, людина не може бути компетентною у всіх без виключення питаннях. А хто вважає себе компетентним у всіх питаннях, той насправді є дилетантом.

В’язень замку Ландсберг 1924 року у своїй книзі «Моя боротьба» теж переймається некомпетентністю тих, хто приймав закони, вважаючи, що колективна відповідальність некомпетентних людей призводить до безвідповідальності перед суспільством.

Мені здається, що некомпетентність чиновників, політиків, керівників, яку ми бачимо, це не проблема їх власних знань, вмінь і професійності, це проблема вміння пристосовуватися чи намагання змінювати прогнилу систему. Вмієш пристосовуватися, пливти за течією, маневрувати, щоб уникнути зіткнення з підводними каменями – тебе називатимуть компетентним. Не вмієш, система викине тебе зі своєї обойми. Всі нові, які потрапляють у владу, досить швидко асимілюються і стають, такими ж, як і інші.

Але найбільша проблема, що нових якраз приходить дуже мало, їх критична маса за багато років не змінюється. Як би ми не прагнули змін, ми обираємо одних і тих самих політиків, допускаємо одних і тих самих чиновників, довіряємо одним і тим самим лідерам.

Чим безпосередньо Ви займаєтесь на посаді заступника голови Переяслав-Хмельницької РДА? З якими нагальними питаннями звертаються до Вас мешканці міста та району?

Сьогодні у голови Переяслав-Хмельницької РДА всього один заступник – із гуманітарних питань. Коли голова Григорій Іванович Дубина був у відпустці, доводилося виконувати обов’язки і приймати рішення із усіх питань. Чесно кажучи, дуже важко кожні дві-пять хвилин переключатися на іншу проблему, яка вимагає негайного рішення. Від формування бюджету до звітів по виплаті зарплат, нарахуванню субсидій. Працюю до 19-20-ї години, практично, без вихідних, крім того забираю кореспонденцію додому і вивчаю її іноді до 3 годин ночі.

Намагаюся розписувати документи того ж дня, коли вони надходять, і приймати людей тоді, коли вони приходять, а не лише в прийомні дні. Більшість звернень – це прохання про матеріальну допомогу. Чомусь люди звикли вважати, що той, хто має посаду, сидить на мішку із грошима, і треба тільки гарно попросити, щоб він ними поділився. Як голова координаційної ради у справах дітей, разом із соціальними працівниками часто виїжджаю у неблагополучні родини, мабуть, це у роботі найважче.

Ви активна людина, учасниця Майдану, волонтер. Яке місце у Вашому житті відіграла Революція Гідності? Чи виправдав Ваші сподівання і надії загальногромадянський спротив проти регіоналівської системи?

Оксано! Мафія безсмертна! Люди, які люто ненавиділи ідею національно-визвольної боротьби, миттєво перефарбувалися і тепер більших патріотів не знайти. А, якщо серйозно, щоб не розчаровуватися, не потрібно зачаровуватися. Я ніколи не мала райдужних сподівань, що, після Революції Гідності, жити стане відразу краще. Навпаки, розуміла, що шлях до Євроінтеграції буде непростим. Хоча, звісно, не сподівалася, що буде наскільки важко. Якось у Фейсбуці я написала: «Я думала, що на Майдані пережила найстрашніші хвилини свого життя. А потім почалася війна…».

Надзвичайно гостро впустила її у своє серце, кожну втрату переживала, як особисту трагедію, тому, коли багато людей залишалися байдужими, разом із дівчатами із жіночої сотні та іншими майданівцями робили можливим неможливе. Для нас волонтерство стало не роботою, не потребою надавати допомогу, а способом життя. Коли я пішла на роботу, дуже засмучувалася, що не можу допомагати дівчатам-волонтерам, як і раніше. Можливо, це комусь не помітно, але так само самовіддано намагаюся працювати, бо коло тих, хто потребує допомоги, тепер не обмежується лише бійцями і їх родинами, тепер воно значно ширше.

Світлано Володимірівно, на Вашу думку, створення різноманітних громадських організацій у місті та районі під час революції, активізації місцевих жителів, патріотичність і боротьба із беззаконням очистило політичну кухню від негідних людей на керівних посадах?

Я вважаю, що збільшення кількості активних громадських організацій – це передумова створення громадянського суспільства. І створюються вони не для того, щоб змінювати негідних людей, на порядних, а для того, щоб змінюватися самим і таким чином змінювати суспільство.

Ви голова громадської організації «Переяславна». Ви можете розповісти про неї конкретніше: коли заснована, з яких людей складається та якою діяльністю безпосередньо займаєтесь?

Організація була створення на прохання моєї приятельки, яка вважала, що якісніше допомагати людям у встановленні їх прав можна лише за допомогою громадських організацій. Я особливої потреби в цьому не бачила. Бути активним у громадському житті, допомагати людям, на мою думку, можна і без власної громадської організації.

Які нагальні проблеми Ви бачите в місті та районі? І які бачите шляхи їх вирішення?

Проблема для мене – це питання, яке неможливо вирішити. Все інше – просто робота. Є багато хороших стратегічних проектів, але часто на їх реалізацію не вистачає потужностей.

Чи відбулися зміни після зміни влади у місті?

Так, ми стали іншими.

Ви балотувалися в депутати районної ради (округ № 34) від «Нових Облич». Як ставитесь до такого політичного процесу як «вибори»?

Я ніколи не була осторонь виборчого процесу. Була в ролі спостерігача, члена і голови комісії, працівника штабу і, звісно, кандидата. Особливо запам’яталися перші вибори. Всього чотири чи п’ять голосів я програла діючому депутату, який мав досить високий авторитет. Кредит довіри був немалий, але наступного разу – та сама історія. Тож я – нефортова у плані передвиборних ігор. З приводу партій, та сама історія. Вступила у комсомол – припинив існувати, було ще кілька партій-одноденок. То знайомий попросив підтримати, то керівник записав для кількості. Найцікавіше, що всі ці політичні проекти ідуть врізнобій із моїми ідейними переконаннями. Як казала колись моя бабуся: «Партія повз партію, повз двір». Партій багато, а людина має залишатися людиною.

Вже після закінчення виборчих перегонів, як оцінюєте передвиборчу агітацію в місті та районі? Якщо є недоліки проведення політичної гонки, то, будь ласка, назвіть.

Можу сказати, що ці вибори показали недосконалість виборчого законодавства. Вся країна спостерігала популізм, свідому маніпуляцію з боку кандидатів та їхніх команд. Деякі партії (а їх більшість) переплутали парламентські вибори із місцевими (це підтверджує розмах амбіцій). Тож, зміни, як такі дискредитували себе в плані прозорості, чесності та законності.

Щодо району і міста, назву ключову проблему – це перенасичення агітації і відсутність інформації, яка б давала повну картину реальних дій того чи іншого кандидата, після його обрання. Листівки, брошури, «щирі» зустрічі з виборцями – мало впливають на критично мислячих громадян.

Але водночас, спостерігаємо, що пасивна меншість (яка продається) ще й досі нав’язує свою «волю» мислячій меншості.

Ви прогнозували, яка партія зможе набрати 5 % бар’єр, хто зможе з кандидатів стати народними обранцями? Чи стало несподіванкою деякі прохідні кандидатури?

Все спрогнозувати неможливо, але беручи до уваги те, що в місті Переяслав-Хмельницькому всі один одного знають, то не важко здогадатись. У кожному партійному списку були знайомі, друзі, колеги і т. д.

Однак прогнози не всі втілились. Не можу сстверджувати, що той чи інших вже обраний депутат негідний, бо він в складі партії, якій я не симпатизую. Кожна людина має свої недоліки. Час покаже, настільки дієвими будуть депутати і чи виправдають очікування свого електорату.

Світлано Володимирівно, стосовно міського голови, чи сумнівались Ви у підтримці другий раз поспіль вибраного очільника міста?

Від самого початку, була впевнена, що переможе Тарас Вікторович. Голосувала за нього, бо він всі ці 1,5 роки працював на благо міста, не дивлячись, що відчувалась командна робота і залагодженість у вирішенні важливих рішень.

Кредит довіри до Костіна великий, це підтверджують результати виборів: 25 травня 2014 року за Тараса Вікторича проголосувало 4 677 чол. (27,9 % голосів, явка – 67, 8 %), а на цих виборах – 6 603 чол. (60,06 %, із явкою
44,51 %). Тож побажаю йому успіхів у подальшій роботі і плідної співпраці з новим депутатським корпусом.
О. Луцик. Дякую Вам, за змістовну бесіду. Натхнення і творчих злетів!

Оксана Луцык для Украинского Политика.

Справка Украинского Политика: Шевченко Светлана Владимировна – заместитель председателя по гуманитарным вопросам Переяслав-Хмельницкой районной государственной администрации (от 16.03.2015 г.), член Общественного совета при Киевской областной государственной администрации, член координационного волонтерской совета Киевской областной государственной администрации, председатель общественной организации «Переяславна», член общественной организации «Майдан Переяславщины», волонтер, не входит в состав ни одной политической партии.

С 1991-2003 года – надзиратель «Музея украинских народных обрядов и обычаев» Национального историко-этнографического заповедника «Переяслав».

Начала журналистскую деятельность в должности корреспондента газеты «Деловой Переяслав» в 1997 году и проработала до 2004 года. Далее Светлана Владимировна получала второе высшее образование на протяжении 2004-2005 гг. в Институте права имени Владимира Великого Межрегиональной Академии управления персоналом.

В 2006-2009 годах работала регистратором Киевского регионального филиала Государственного предприятия «Центр государственного земельного кадастра при Государственном комитете Украины по земельным ресурсам».
С 2009 по 2012 год продолжает журналистскую практику в должности корреспондента газеты «Деловой Переяслав». А уже с 2012-2013 гг. – редактор газеты «Правда Киевщины». В феврале-октябре 2014 была директором МП «Дистайл-Украина».

О. Луцык. Украина сейчас находится в нестабильном положении. Как Вы охарактеризуете действия политической верхушки и позицию иностранных коллег по решению ситуации на Востоке страны?

С. Шевченко. Мы почему-то всегда привыкли ждать помощи от кого-то: «старшего брата», европейцев или американцев, руководствуясь лозунгом Остапа Бендера: «Заграница нам паможет». Надо начинать с того, что нам никто ничего не должен, а, если и виноват, то это наши проблемы, поэтому решать их придется самостоятельно. Для меня страны, как разные семьи. Когда у нас тяжелое состояние, хорошие соседи нам могут одолжить деньги, чтобы быстрее преодолеть трудности, но никто из соседей не будет ходить за нас на работу, воспитывать нас детей или варить нам борщ, а теперь еще и воевать за нас. Понятно, что представители каждой страны будут действовать прежде всего в собственных интересах. Что же касается нашей политической верхушки, то ее трудно назвать однородной. Решение ситуации на Востоке Украины каждый видит по-своему. Одни стремятся к миру как в Крыму, другие не хотят терять Украину и идти на компромиссы с врагом.

Когда по Вашему мнению по настоящему наступит МИР? Когда исчезнут из памяти все те ужасы, которые происходили с нашими защитниками?

В июня 2014 года я спросила об этом именно в патриота Игоря Мазура (Тополя), который только что вернулся с передовой. Мне казалось, что дольше до конца лета, мы должны вытеснить врага за пределы страны. Этот боец, за плечами которого не одна война, ответил правдиво, но не то, что я хотела услышать. Сказал, что, при лучшем развертывании событий, война закончится не раньше, чем через два-три года. Тогда я не понимала, ведь, казалось, что никто в Украине не хочет продолжения войны. Почему победы нужно ждать так долго? Неужели наша армия, пусть и не самым лучшим образом оснащена, не сможет выгнать всю нечисть из Украины?

Поняла со временем, когда наши ребята, особенно с 72-й бригады, начали возвращаться домой, рассказывать, что местное население, накрученные российской пропагандой, отнимало ведра из колодцев, чтобы украинские бойцы не могли напиться. Когда моя племянница, которая живет в Донецке, прочитав мой отчет о помощи украинской армии написала: «Чтобы эти деньги пошли Вам на гробы», а затем удалила меня из друзей. Тогда я поняла, что самое главное препятствие, которое предстоит преодолеть, чтобы выиграть в этой войне, сидит в наших головах. И поняла, что мы победим только потому, что не хотим тем, кто думает иначе, гробов, а желаем добра. По поводу забвения, то в истории короткая память. На Покрову развозила поздравительные открытки ветеранам Второй мировой войны. Они рассказывали об ужасах своей войны, нам известна лишь по фильмам и книгам. Сегодняшние Герои тоже пронесут эту войну через свою жизнь, а внуки когда воспринимать ее, как интересные истории.

Мы видим некомпетентность политических лидеров, чиновников, руководителей. Чем дальше, тем хуже, с каждым обновлением нового созыва наших народных избранников. Светлана Владимировна, когда, по Вашему мнению придут к власти, как на общегосударственном, так и на локальном уровне, государственники, а не политики?

Любомир Гузар сказал: «Политик – это человек, который сознательно хочет посвятить себя на общественное благо». Поэтому государственник – это тоже политик, который болеет за судьбу государства. По поводу некомпетентности, то действительно, человек не может быть компетентным во всех без исключения вопросах. А кто считает себя компетентным во всех вопросах, то на самом деле дилетантом.

Узник замка Ландсберг 1924 году в своей книге «Моя борьба» тоже занимается некомпетентностью тех, кто принимал законы, считая, что коллективная ответственность некомпетентных людей приводит к безответственности перед обществом.

Мне кажется, что некомпетентность чиновников, политиков, руководителей, которую мы видим, это не проблема их собственных знаний, умений и профессионализма, это проблема умение приспосабливаться или попытки изменять прогнившую систему. Умеешь приспосабливаться, плыть по течению, маневрировать, чтобы избежать столкновения с подводными камнями – тебя будут называть компетентным. Не умеешь, система выбросит тебя со своей обоймы. Все новые, которые попадают во власть, довольно быстро ассимилируются и становятся, такими же, как и другие. Но самая большая проблема, новых раз приходит очень мало, их критическая масса за много лет не меняется. Как бы мы не стремились изменений, мы выбираем одних и тех же политиков, допускаем одних и тех же чиновников, доверяем одним и тем же лидерам.

Чем непосредственно Вы занимаетесь в должности заместителя председателя Переяслав-Хмельницкой районной государственной администрации? С какими неотложными вопросами обращаются к Вам жители города и района?

Сегодня у главы Переяслав-Хмельницкой районной государственной администрации всего один заместитель – по гуманитарным вопросам. Когда председатель Григорий Иванович Дубина был в отпуске, приходилось выполнять обязанности и принимать решения по всем вопросам. Честно говоря, очень трудно каждые два-пять минут переключаться на другую проблему, которая требует немедленного решения. От формирования бюджета до отчетов по выплате зарплат, начислению субсидий. Работаю до 19-20 часов, практически без выходных, кроме того забираю корреспонденцию домой и изучаю ее иногда до 3:00 ночи.

Стараюсь расписывать документы в тот же день, когда они поступают, и принимать людей тогда, когда они приходят, а не только в приемные дни. Большинство обращений – это просьба о материальной помощи. Почему люди привыкли считать, что тот, кто имеет должность, сидит на мешке с деньгами, и надо только хорошо попросить, чтобы он ими поделился. Как председатель координационного совета по делам детей, вместе с социальными работниками часто выезжаю в неблагополучные семьи. Пожалуй, это в работе самое трудное.

Вы активный человек, участница Майдана, волонтер. Какое место в Вашей жизни сыграла Революция Достоинства? Оправдал Ваши ожидания и надежды общегражданский сопротивление против регионаловски системы?

Оксана! Мафия бессмертна! Люди, которые люто ненавидели идею национально-освободительной борьбы, мгновенно перекрасились и теперь больших патриотов не найти. А, если серьезно, чтобы не разочаровываться, не нужно очаровываться. Я никогда не имела радужных надежд, что, после Революции Достоинства, жить станет сразу лучше. Напротив, понимала, что путь к евроинтеграции будет непростым. Хотя, конечно, не ожидала, что будет несколько затруднительно. Однажды в Фейсбуке я написала: «Я думала, что на Майдане пережила самые страшные минуты своей жизни. А потом началась война … ».

Очень остро впустила ее в свое сердце, каждую потерю переживала, как личную трагедию, поэтому, когда многие люди оставались равнодушными, вместе с девушками из женской сотни и другими майдановцев делали возможным невозможное. Для нас волонтерство стало не работой, не надобностью оказывать помощь, а образом жизни. Когда я пошла на работу, очень огорчалась, что не могу помогать девушкам, как и раньше. Возможно, это кому-то не заметно, но так же самоотверженно стараюсь работать, потому что круг тех, кто нуждается в помощи, теперь не ограничивается только бойцами и их семьями, теперь оно значительно шире.

Светлана Владимировна, по Вашему мнению, создание различных общественных организаций в городе и районе во время революции, активизации местных жителей, патриотизм и борьба с беззаконием очистило политическую кухню от недостойных людей на руководящих должностях?

Я считаю, что увеличение количества активных общественных организаций – это предпосылка создания гражданского общества. И создаются они не для того, чтобы менять негодных людей, на порядочных, а для того, чтобы меняться самим и таким образом изменять общество.

Вы председатель общественной организации «Переяславна». Вы можете рассказать о ней более конкретно: когда основана, из которых людей складывается и деятельностью непосредственно занимаетесь?

Организация была создания по просьбе моей приятельницы, которая считала, что качественнее помогать людям в установлении их прав можно только с помощью общественных организаций. Я особой необходимости в этом не видела. Быть активным в общественной жизни, помогать людям, по моему мнению, можно и без собственной общественной организации.

Какие насущные проблемы Вы видите в городе и районе? И какие видите пути их решения?

Проблема для меня – это вопрос, который невозможно решить. Все остальное – просто работа. Есть много хороших стратегических проектов, но часто на их реализацию не хватает мощностей.

Произошли изменения после смены власти в городе?

Да, мы стали другими.

Вы баллотировались в депутаты районного совета (округ № 34) от «Новых Лиц». Как относитесь к такому политического процесса как «выборы»?

Я никогда не была в стороне избирательного процесса. Была в роли наблюдателя, члена и председателя комиссии, работника штаба и, конечно, кандидата. Особенно запомнились первые выборы. Всего четыре или пять голосов я проиграла действующему депутату, который имел достаточно высокий авторитет. Кредит доверия был немалый, но в следующий раз — та же история. Поэтому я – нефортовая в плане предвыборных игр. По поводу партий, та же история. Поступила в комсомол – перестал существовать, было еще несколько партий-однодневок. Так знакомый попросил поддержать, то руководитель записал для количества. Самое интересное, что все эти политические проекты идут вразнобой с моими идейными убеждениями. Как говорила когда-то моя бабушка: «Партия мимо партию, мимо двора». Партий много, а человек должен оставаться человеком.

Уже после окончания избирательной гонки, как оцениваете предвыборную агитацию в городе и районе? Если есть недостатки проведения политической гонки, то, пожалуйста, назовите.

Могу сказать, что эти выборы показали несовершенство избирательного законодательства. Вся страна наблюдала популизм, сознательную манипуляцию со стороны кандидатов и их команд. Некоторые партии (а их большинство) перепутали парламентские выборы с местными (это подтверждает размах амбиций). Поэтому, изменения, как такие дискредитировали себя в плане прозрачности, честности и законности.

По района и города, название ключевую проблему — это перенасыщение агитации и отсутствие информации, которая бы давала полную картину реальных действий того или иного кандидата, после его избрания. Листовки, брошюры, «искренние» встречи с избирателями — мало влияют на критически мыслящих граждан.

Но в то же время наблюдаем, что пассивная меньшинство (которая продается) до сих пор навязывает свою «волю» мыслящему меньшинству.

Вы прогнозировали, какая партия сможет набрать 5% барьер, кто сможет из кандидатов стать народными избранниками? Стало неожиданностью некоторые проходные кандидатуры?

Все спрогнозировать невозможно, но учитывая то, что в городе Переяслав-Хмельницком все друг друга знают, то не трудно догадаться. В каждом партийном списке были знакомые, друзья, коллеги и т. д.

Однако прогнозы не все воплотились. Не могу сстверджуваты, что тот или иной уже избранный депутат негодный, потому что он в составе партии, которой я не симпатизирую. Каждый человек имеет свои недостатки. Время покажет, настолько действенными будут депутаты и оправдают ожидания своего электората.

Светлана Владимировна, в отношении городского головы, или сомневались Вы в поддержке второй раз подряд избранное главы города?

Изначально, была уверена, что победит Тарас Викторович. Голосовала за него, потому что он все эти 1,5 года работал на благо города, несмотря, что чувствовалась командная работа и залагодженисть в решении важных решений.

Кредит доверия к Костину большой, это подтверждают результаты выборов: 25 мая 2014 за Тараса Викторича проголосовало 4677 чел. (27,9% голосов, явка – 67, 8%), а на этих выборах – 6603 чел. (60,06%, с явкой 44,51%).
Поэтому пожелаю ему успехов в дальнейшей работе и плодотворного сотрудничества с новым депутатским корпусом.

Спасибо Вам, за содержательную беседу. Вдохновения и творческих взлетов!

Спасибо. Взаимно!