Метка: Оксана Луцик

Оксана Луцик

Коли урветься терпець в українців? Риторичне запитання чи не так??? «Чим далі в ліс, тим більше дров», перефразувавши цю приказку на сьогодення маємо: «Чим ближче до зими, тим більше «сюрпризів»».

З року в рік, в листопаді-грудні відбуваються доленосно-«кумедні» речі, такі як, наприклад, прийняття бюджету на наступний рік, «різке» підвищення соціальних видатків та підготовка до відповідального етапу «якось пережити зиму».

Що ж ми маємо на початок листопада? Як завжди плітки, скандали навколо нашого вищого законодавчого органу в країні, на цей раз ми стали глядачами шоу під назвою «відчуй себе рабом – подивись на мою декларацію і візьми субсидію, ти ж бідний, як церковна миша!»; + 58-мі вибори президента США, обіцянки-цяцянки і переливання бруду із одних опозиціонерів на інших (нагадує дитячу гру «Квач»). Пересічний українець не може збагнути як прожити морози, хуртовини, а надклас біситься із жиру, знаючи одну істину – «народ ніхто, хоч звуть його український».

Я давно задумувалася над таким, у сьогоднішніх реаліях, пафосним словом «Держава». Хто чи що це? По Закону – це ми – громадяни, які передають владу, обираючи кращих із себе на виборах. А в дійсності – це упирі, які перетворюються на них відразу після входження до ВРУ, або є випадки коли до цього моменту вони носили «овечі шкури». Держава як базовий орган повинна гарантувати людям, які проживають у ній безпечне, мирне і заможне життя, в свою чергу громадяни повинні неухильно дотримуватися законів України. Ми всі знаємо ці сталі постулати і у 90 % нехтуємо ними. Навіщо жити по правилам, якщо людина в країні під назвою «Україна» вражається за жебрака-раба, де Закон, КОНСТИТУЦІЯ ніколи не були важелями впливу на владу, тільки поширювалися на підданих – народ.

Це глухий кут з якого немає, або ж поки що немає виходу. Як можна змусити владу жити справедливо, коли ми самі порушники в тому чи іншому роді. Які махінації проводяться у одному слові «СУБСИДІЯ». Хто її отримує? І яким чином? Чи багато чесним шляхом мають пільги на сплату житлово-комунальних платежів? Чи є так звані «лазейки»?

Маневри є завжди. Більшість обирає легкий шлях, тому і живуть як вареники у сметані. Однак, цей легкий шлях, не такий вже і легкий. Адже проста, поважаюча себе людина, навряд його пройде. Легкість – це служіння, це пажі, лизуни чужих задів. Отак здобувається кар’єра, стан у суспільстві. Догоджай всім, матимеш привілеї, ні – до побачення, будеш білою вороною. Не варто пояснювати, як люди обираються свій шлях досягнення успіху, як кажуть «переможців не судять», яка дорога такі і методи досягнення задуманого.

Коли перед Вами зняли завісу, а там напівоголені декларації нардепів? Перше питання яке було? Чому так? Скільки людині потрібно? А чому в мене немає? Чим я гірший і т. д.? А найбільш морально-стійкі не звернули уваги на це, бо розуміють – це мильна бульбашка, окозамилювання дійсності та фундамент майбутніх махінацій, які вже наперед продумані. Як реально може вплинути НАБУ, коли ці паразити-багатійки скрізь. Чи варто довіряти і покладатися на один орган, в якого прямий обов’язок боротися з корупцією? Подумайте над цим.

Я думаю, і усвідомлюю, що нікому не довіряю. А навіщо? Довіришся – обведуть навколо пальця. Красиві слогани, впевнений посил як магін притягують увагу людей. Звичка вірити і бажати мати жайворонка в небі, ніж синицю в руці.

25-річня історія незалежності не дає реактивних змін, які б хотілися, адже самі потроху себе вбиваємо реаліями: серед нас є кращі, але вони не маю доступу до влади, якщо дамо доступ – 99 % СЛУГІВ НАРОДУ, СТАНУТЬ ОБОРОТНЯМИ. І прийде нове розчарування, нова хандра, яка гальмує розвиток.

Ми рвалися в ЄС, ще й досі рвемося! А тепер скажіть мені хто спроможній прожити в теплі зиму, без субсидій, на одну зарплату, і кого є кошти кататися в Європу? То кому ми вибиваємо безвізовий режим? Куди йдуть транші? Допомога на Схід чи доходить до місця призначення??? Куди України як сніжний ком котиться із такою владою і народом?

Інертність, дволикість, цинічність, скупість, байдужість, душевна убогість, жадність переповнює суспільство. Виживають за законами природи хитріші, спритніші і сильніші. Де зникає доброта, безкорисність, довіра? Все це розбивається у пух і прах від жахіть, які нас оточують. Егоїзм і напір йти напролом – оце дійсно ті потрібні характеристики сучасного можновладця, чиновника, місцевого князька, пересічного психопата, який вважає себе пупом Всесвіту.

Куди народу рівнятися до влади? У головам сидить підкорення – повага зі страху бути непотрібним, якого викинуть на вулицю у будь-який момент. До чого ми дожилися? Робота – це суто гроші, про працю для душі й думки немає. З кимось поділитися наболілим, горем – відразу думки розповість іншим, набута замкненість і недовіра, навіть до близьких. Заздрість, що у кого це вийшло краще, звинувачення інших у бідах. Безліч пороків як у собаки бліх, ми маємо у цей важкий час.

Хтось ламає голову як допомогти Батьківщині, рідному району, селу, а хто – не знає яку сумочку чи годинний підібрати до свого наряду. Пріоритети, цінності, шляхи різні, а держава то одна. Хоча так, якщо придивитися не можна сказати. Ми давно поділені, є стереотипи, закони як шоу-бізу, так і людські, політичні закони. Не дай Боже, йти наперекір правилах гри. Всі пофігісти – ставай як вони, компанія п’є – п’єш і ти.

В політичному житті так само. Є дорога – золотий шлях сходження на Олімп і спробуй не продатися на виборах, або не повестися на маніпуляції. Спробуй адекватно оцінити новини, того чи іншого політичного діяча. Згадай минуле тих нікчем, які клянуться тобі і у любові і служіння Україні!!! Важко, ти до цього не звик, пересічний українцю! Зручніше споглядати на це, бути мавпочкою – вау там посипалася сильна критика, а так спецрозсілдування, поговорили – розповіли тобі (обов’язково!) «правду» і ти «ситий», а вони теж ситі, бо відмили на цьому пристойну суму. Ми сваримося на владу і поклоняємося їй, робимо селфі із «зірками», це ж престижно. А живемо на копійки – історично склалося що ж зробиш?!

У студентів стипендію відібрати? «Класна» думка, навіщо тим молодим людям кошти за свою працю, нехай йдуть на роботу, замість того, щоб здобувати знання. Зарплата 3 200 грн. гарна цифра, звучить приємно на слух! Хто думає про наслідки цього «підняття»??? Зросте $, підвищать ціни і 3 тисячі прирівняють до давно любимої тисячі. А скільки податку буде стягуватися із людей від такої суми? Що взагалі буде із гривнею? Ми по вуха у боргах… А надіємося на чудо. Підвищать пенсії на 10 %. Це звичайно «багато». А ДАВАЙТЕ підрахуємо скільки липових учасників війни, так званих чорнобильців, афганістанців, де як не самі учасники, а й родичі отримують пільги і виплати. Скільки куплених довідок? Скільки газу не випалюється, а хтось мерзне, бо неспроможний оплатити.

Та й це не найгірше. На мою думку, досить соромно і бридко, що ми підкоряємося, прогинаємося, боїмося показати зуби, і ці риси передаються з покоління в покоління. Хтось винить у негараздах СРСР і людей того покоління, що типу скільки при владі комуністів, людей старої закалки, а що ж Ви молодь, середнє покоління робите на противагу? Можливо відмежування себе від України й народу, в способі життя й думках, дає Вам сили йти і ставати як вони??? Жити в своєму світі, перейматися тільки своєю сім’єю, а з Україною, як завжди «Ще не вмерла….». 30 % українців не роздумуючи виїхало закордон, покинувши країну із «її» проблемами. Реальність вражає, але це так. Всім хочеться жити в достатку, жити тут і тепер. Хаос в країні, хаос в голові. Псевдощирість проникла скрізь. То ми б’ємо себе в груди і кажемо «Смерть ворогам!», а тоді розвертаємося і пакостимо комусь, беремо хабаря та ін. В кожного своя правда.

А найжахливіше – це АТО. Війна: ставлення і її проводження. Як писав Реймон Арон у «Мир і війна між націями»: – «Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосовуватися до наявних засобів війни». Які наміри у влади? А які у джерела цієї влади? Напрочуд різні. Поряд із відмиванням величезних сум на війні, ще ошукують наших бійців. Як всі знають, кинутий клич, кожному воїну АТО потрібно надати земельну ділянку. Які махінації йдуть по містечках, районах з цього приводу?!Що говорити коли у своїх брудних іграх місцеві депутати, підприємці використовують наших захисників… Люди виснажені війною хочуть якось відійти від жахіття Сходу і спробувати почати все з нового аркуша. Мало що вдається із «люблячою» владою!!!

«Держава, яка опинилася в небезпеці, не завжди має час, щоб удатися до засобів, які ми називаємо мирними» – пише Реймон Арон. А чомусь Україна напрочуд вдається лише мирно проводити свою як оборонну, так і зовнішню політику. Вигода на поверхні. Вигода на смерті, на горі – закривавлені гроші щастя не принесуть. Мізки лише тоді стануть на місце, коли запасне смаженим. На жаль, це так.

Поки що, ми виконавці цього спектаклю, а не режисери. Гасло «В єдності сила!», також вже мало допомагає…

Урветься терпець – коли земля горітиме під ногами, коли буде занадто пізно. Це песимістично-оптимічні припущення, які можуть реалізуватися.

Український Політик

Оксана Луцык

Когда лопнет терпение в украинцев? Риторический вопрос, не так ли??? «Чем дальше в лес, тем больше дров», перефразирую эту поговорку на сегодня имеем: «Чем ближе к зиме, тем больше« сюрпризов »».

Из года в год, в ноябре-декабре происходят доленосно-«смешные» вещи, такие как, например, принятие бюджета на следующий год, «резкое» повышение социальных расходов и подготовка к ответственному этапу «то пережить зиму».

Что же мы имеем на начало ноября? Как всегда сплетни, скандалы вокруг нашего высшего законодательного органа в стране, на этот раз мы стали зрителями шоу под названием «почувствуй себя рабом – посмотри на мою декларацию и возьми субсидию, ты бедный, как церковная мышь»; + 58-е выборы президента США, пустые обещания и переливания грязи с одних оппозиционеров на других (напоминает детскую игру «Квач»). Рядовой Украинец не может понять как прожить морозы, метели, а надкласс бесится с жиру, зная одну истину – «народ никто, хотя зовут его украинский».

Я давно задумывалась над таким, в сегодняшних реалиях, пафосным словом «Государство». Кто или что это? По Закону – это мы – граждане, которые передают власть, выбирая лучших из себя на выборах. А в действительности – это упыри, которые превращаются в них сразу после вхождения в ВРУ, или случаи когда до этого момента они носили «овечьи шкуры». Государство как базовый орган должна гарантировать людям, проживающим в ней безопасное, мирное и богатую жизнь, в свою очередь граждане должны неуклонно соблюдать законы Украины. Мы все знаем эти стали постулаты и у 90% пренебрегаем ими. Зачем жить по правилам, если человек в стране под названием «Украина» поражается за нищего раба, где Закон, Конституция никогда не были рычагами влияния на власть, только распространялись на поддонах – народ.

Это тупик из которого нет, или же пока нет выхода. Как заставить власть жить справедливо, когда мы сами нарушители в том или ином роде. Махинации проводятся в одном слове «СУБСИДИЯ». Кто ее получает? И каким образом? Много честным путем имеют льготы на оплату жилищно-коммунальных платежей? Есть так называемые «лазейки»?

Маневры есть всегда. Большинство выбирает легкий путь, так и живут как вареники в сметане. Однако, этот легкий путь, не такой уж и легкий. Ведь простая, уважающий себя человек, вряд ли его пройдет. Легкость – это служение, это пажи, лизуны чужих задниц. Так приобретается карьера, положение в обществе. Угождай всем, получишь привилегии, нет – до свидания, будешь белой вороной. Не стоит объяснять, как люди избираются свой путь достижения успеха, как говорят «победителей не судят», которая дорога такие и методы достижения задуманного.

Когда перед Вами сняли завесу, а там полуобнаженные декларации нардепов? Первый вопрос который был? Почему так? Сколько человеку нужно? А почему у меня нет? Чем я хуже и т. д.? А наиболее морально-устойчивые не обратили внимания на это, потому что понимают – это мыльный пузырь, очковтирательство действительности и фундамент будущих махинаций, которые уже заранее продуманы. Как реально может повлиять НАБУ, когда эти паразиты-богачка везде. Стоит ли доверять и полагаться на один орган, у которого прямая обязанность бороться с коррупцией? Подумайте над этим.

Я думаю, и понимаю, что никому не доверяю. А зачем? Доверишься – обведут вокруг пальца. Красивые слоганы, уверен посыл как Магина привлекают внимание людей. Привычка верить и желать иметь жаворонка в небе, чем синицу в руке.

25-летняя история независимости не дает реактивных изменений, которые хотилися, ведь сами понемногу себя убиваем реалиями: среди нас есть лучшие, но они не имею доступа к власти, если дадим доступ – 99% слуги народа, становятся оборотнями. И придет новое разочарование, новая хандра, которая тормозит развитие.

Мы рвались в ЕС, до сих пор рвемся! А теперь скажите мне кто состоятельной прожить в тепле зиму, без субсидий, на одну зарплату, и кого есть средства кататься в Европу? Так кому мы выбиваем безвизовый режим? Куда идут транши? Помощь на восток доходит до места назначения??? Куда Украина как снежный ком катится с такой властью и народом?

Инертность, двуличность, циничность, скупость, равнодушие, душевная нищета, жадность переполняет общество. Выживают по законам природы хитрые, ловкие и сильные. Где исчезает доброта, бескорыстность, доверие? Все это разбивается в пух и прах от ужасов, которые нас окружают. Эгоизм и напор идти напролом — это действительно те необходимые параметры современного чиновника, чиновника, местного князька, рядового психопата, который считает себя пупом Вселенной.

Куда народа равняться к власти? В председателям сидит покорения – уважение от страха быть ненужным, которого выкинут на улицу в любой момент. К чему мы дожили? Работа – это сугубо деньги, о труде для души и мысли нет. С кем поделиться наболевшим, горем – сразу мысли расскажет другим, приобретенная замкнутость и недоверие, даже к близким. Зависть, что у кого это получилось лучше, обвинения других в бедах. Множество пороков как у собаки блох, мы в это трудное время.

Кто-то ломает голову как помочь Родине, родному району, селу, а кто – не знает какую сумочку или часовой подобрать к своему наряду. Приоритеты, ценности, пути разные, а государство то одна. Хотя да, если присмотреться нельзя сказать. Мы давно поделены, есть стереотипы, законы как шоу-бизнеса, так и человеческие, политические законы. Не дай Бог, идти наперекор правилам игры. Все пофигисты – становись как они, компания пьет – пьешь и ты.

В политической жизни так же. Есть дорога — золотой путь восхождения на Олимп и попробуй не продаться на выборах, либо не поступить на манипуляции. Попробуй адекватно оценить новости, того или иного политического деятеля. Вспомни прошлое тех ничтожеств, которые клянутся тебе и в любви и служения Украине!!! Трудно, ты к этому не привык, рядовой Украинской! Удобнее созерцать это, быть обезьянкой – вау там посыпалась сильная критика, а так спецрасследование, поговорили – рассказали тебе (обязательно!) «правду» и ты «сытый», а они сыты, так отмыли на этом приличную сумму. Мы ссоримся на власть и поклоняемся ей, делаем селфи со «звездами», это же престижно. А живем на копейки – исторически сложилось что поделаешь?!

У студентов стипендию отобрать? «Классная» мысль, зачем тем молодым людям деньги за свой труд, пусть идут на работу, вместо того, чтобы приобретать знания. Зарплата 3200 гривен хорошая цифра, звучит приятно на слух! Кто думает о последствиях этого «поднятия»??? Возрастет $, повысят цены и 3 000 приравняют к давно любимой тысячи. А сколько налога будет взиматься с людей от такой суммы? Что вообще будет с гривной? Мы по уши в долгах … А надеемся на чудо. Повысят пенсии на 10%. Это конечно «много». А ДАВАЙТЕ подсчитаем сколько липовых участников войны, так называемых чернобыльцев, афганистанцив, где как сами участники, но и родственники получают льготы и выплаты. Сколько купленных справок? Сколько газа не выжигается, а кто-то мерзнет, потому не способен оплатить.

Да и это не самое худшее. По моему мнению, достаточно стыдно и противно, что мы подчиняемся, прогибаемся, боимся показать зубы, и эти черты передаются из поколения в поколение. Кто-то винит в проблемах СССР и людей того поколения, типа сколько у власти коммунистов, людей старой закалки, а что же Вы молодежь, среднее поколение делаете в противовес? Возможно отграничения себя от Украины и народа, в образе жизни и мыслях, дает Вам силы идти и становиться как они??? Жить в своем мире, заниматься только своей семьей, а с Украины, как всегда «Ще не вмерла ….». 30% украинцев не раздумываясь выехали за границу, оставив страну с «ее» проблемами. Реальность впечатляет, но это так. Всем хочется жить в достатке, жить здесь и сейчас. Хаос в стране, хаос в голове. Псевдоискренность проникла везде. Так мы бьем себя в грудь и говорим «Смерть врагам!», а потом разворачиваемся и пакости кому, берем взятки и др. У каждого своя правда.

А самое ужасное – это АТО. Война: отношение и ее проводку. Как писал Арон в «Мир и война между нациями»: – «Война должна полностью соответствовать политическим намерениям, а политика – приспосабливаться к имеющимся средств войны». Намерения у власти? А какие у источника этой власти? Удивительно разные. Наряду с отмыванием огромных сумм на войне, еще обманывают наших бойцов. Как все знают, брошен клич, каждому воину АТО нужно предоставить земельный участок. Махинации идут по городкам, районах по этому поводу?! Что говорить когда в своих грязных играх местные депутаты, предприниматели используют наших защитников … Люди истощены войной хотят как-то отойти от ужаса Востока и попробовать начать все с нового листа. Мало удается с «любящей» властью!!!

«Государство, оказалась в опасности, не всегда есть время, чтобы прибегнуть к средствам, которые мы называем мирными», – пишет Арон. А почему Украина удивительно удается лишь мирно проводить свою как оборонительную, так и внешнюю политику. Выгода на поверхности. Выгода на смерти, на горе — окровавленные деньги счастья не принесут. Мозги только тогда станут на место, когда запахнет жареным. К сожалению, это так.

Пока, мы исполнители этого спектакля, а не режиссеры. Лозунг «В единстве сила», также уже мало помогает …

Лопнет терпение – когда земля будет гореть под ногами, когда будет слишком поздно. Это пессимистично-оптимичние предположения, которые могут реализоваться.

Украинский Политик

Оксана Луцик

Дедалі більше занепокоєння викликає «підвішений» стан України на світовій арені через не вирішенні питання війни та миру зі своїм східним сусідом. В офіційних джерел АТО, дослідники називають гібридною війною протистоянням, а я вважаю назву нинішній стан – загальнодержавною війною.

Почну свої міркування зі слів, шанованого мною французького політолога, правознавця, письменника й борця за справедливість в рамкам закону, автор фундаментальної праці «Про дух законів» – Шарля Луї де Монтеск’є: «Держави зобов’язані здійснювати якомога більше добра в часи миру і якнайменше зла в стані війни». Як на мене. Досить слушна теза, яка була, є і буде актуальною, допоки існуватиме людство.

Що ж ми на даний час маємо? І чому я характеризую дійсний важкий стан держави як загальнодержавна війна? Оптимізму від слова війна не багато, адже на пам’ять спливають жахи, зруйновані імперії, країни, перевороти та зіпсовані раз і навіки людські долі. Наразі в Україні критичний стан, можливо я перебільшую, тому наведу аргументи, щоб Ти, читачу, міг ввійди зі мною у дискусію.

На мою думку, війна – це не лише Схід України, анексований Крим, Мінські домовленості, вияснення відносин між олігархічними кланами, а також кардинальне непорозуміння «влади-народу», інформаційний «вірус», матеріально-продовольча війна та боротьба людей самим з собою, так зване психологічне роздвоєння особистості.

Значний вклад у військові теорії, а саме розробка тактики та планування стратегії, зробив пруський генерал, реформатор й теоретик, автор книги «Про Війну» – Карл фон Клаузевіц. Війну він характеризує як проводження політики, але лише іншими засобами. Згідна на всі 100 %. Велика політика – це великі ресурси, однак людська природа сформувалася таким чином, що при отриманні вищих посад (а відповідно впливу/можливостей) перші обличчя країн стають невдоволеними своїм «кепським» становищем, а тому і знаходить нову «іграшку» для забави і потіхи для гріховної душі.
Відносно недавні дослідження у 60-х рр. XX ст., проведені французьким філософом, політологом, соціологом та публіцистом – Реймона Арона, дали світу новий, узагальнений продукт, котрий розтлумачує види конфліктів, війн, миру і відповідно їх наслідки та вплив на життя країн-переможців та переможених. Власне спираючись на базові тези цієї праці, я спробую показати своєї бачення війни і миру в Україні.

Одна із головних формул успішної політики – вибрати правильний (у всіх сенсах цього слова) інструмент, котрий вона використає для своїх цілей. Люди, хоч і народжуються, там би мовити рівними у своїм правах, однак підростаючи цінності й погляди на життя змінюються: хтось стає міцним і витривалим, а хтось просто опускає руки і пливе по течії. Таке порівняння варто накласти і на державницьку політику. Як не крути, але від волі й амбіцій глави країни залежить функціонування цілого механізму – держави, в особі її джерела – народу.

Що ми мали на становленні України як незалежної країни? Страх, пошук сильного плеча, допомога в елементарних питаннях керування країною, одним словом невизначеність й нерозуміння як жити далі без СРСР. Політична верхівка, після початкового етапу – першої каденції у нардепах, відчули маленьке, але всевладдя за свої дії. Влада почала діяти за правилом – головне спробувати, а далі звикнеш (як до будь-якої шкідливої звички). Ще тоді незначне й непомітне для широкої аудиторії людей, нехтування владою народом, не передбачало чогось кримінального і жахливого, однак зараз малі помилки породили великі. Як сніжник ком, косяк за косяком, породжує величезну проблему, яка зачіпає спокій не однієї тисячі і мільйона громадян.

До чого я веду? Українська влада – перший і такий недосяжний (недоторканий) ворог людей. Однак народної провини знімати не варто, ми власними голосами породили гієн, котрі в умовах війни цинічно дивляться в очі, ділять мандати, статки, землю і не зупиняються хоч на хвильку, щоб зрозуміти в якому становищі знаходиться країна. Народ зубожіє, зневірюються, затягує паски, грузне із боротьбі за субсидію і власне за виживання. В умовах, коли 1 000 грн. по міркам колосальних цін, тарифах йде вхід як 10 грн., коли йде масовий виїзд (втеча) за кордон, праця на 2-3-х роботах, думки про відміну чи урізання стипендій, то можливість введення воєнного стану виглядає фікцією.

Українських громадян, враховуючи пережите за останні 2 роки мало, що може налякати, адже нас заганяють у нелюдські умови, а ми виживаємо пристосовуємося, і все рівно любимо країну і віримо у щасливе майбутнє. Звичайно, як внутрішній, так і зовнішній ворог втягнули народ у інформаційну війну – «People хаває» і в переносному й прямому значенні. Переважна більшість людей живе одним днем, нічого не планує, бо боїться нестабільності й тих мук, які випади на долю країни і їхнього покоління. Майже кожна сім’я дбає, в першу чергу, про своєї благополуччя – що поїсти і щоб були кошти на комуналку.

Війна ввійшла у наше повсякденне життя, ввійшла у свідомість. Ми без попереднього суму і болю чуємо про кількість поранених й загиблих, нас все менше цікавить домовленості й транші, всі бла-бла на публіку. Люди хочуть жити як люди – просто і зрозуміло.

Не хочу образити тих сміливців й вольових людей – волонтерів, добровольців, просто небайдужих громадян, які віддають останнє на передову, які вже сьогодні змінюють себе, знайомих, владу. Ця активна меншість рухає процесом, а пасивна більшість сіє песимізм й анархію.

У твердженні Клаузевіца, війна користується таким вибором девізу воюючих сторін: виграти або не програти. У прикладі з Україною, громадяни прагнуть перемоги й розправи із агресором, а влада тягне час, і думає аби не програти, поки я при своїй посаді. Але чого ж боятися еліті, в якої завжди 7 п’ятниць на тиждень, однозначно їхнє перебування на українській політичній кухні недовге, роль відіграють і можуть з «чистою» совістю насолоджуватися європейським життям. Питання й досягнення миру також різняться між народом й владою. Для останньої це грошовий договір з ворогом або начебто другом. Нас давно продали!!! Кожен це знає, але не зовсім усвідомлює, або ж не хоче розуміти.

Чи задумувалися Ви що є каталізатором агресії? Які відриті й латентні корені даного прояву? Якщо людина нападає морально, фізично, то вона: нещаслива, незадоволена собою, отже, є комплекси і підводні камені такої поведінки. Коли ми дійсно «літаємо в небесах», а справи йдуть найкращим чином, й в думках немає на когось звертати увагу, а тим більше ворогувати. Викликана агресія й подальший збройний напад несе в собі біологічні, психологічні й соціальні казуси. Бажання бути найкращим, володіти, наказувати, те саме самолюбство творить з людиною найгірші речі. Додам ще й оточення того чи іншого лідера (де вірні пси, однозначно казатимуть те, що хазяїн хоче почути).
Я вважаю всіх агресорів й ініціаторів воїн – шизофрениками, це психопати, які не реалізувалися в житті відразу як хотіли, а досягши бажано не вдовольняються цим. Нещастя інших, завжди вилізе боком.

В книзі Реймона Арона влучно підмічено засоби внутрішньої політики – могутність та сила. Діє по принципу сила є, а розуму не потрібно. Стосовно могутності виділяють такі види: оборонна (не дозволяти використовувати маніпуляції проти країни) та наступальна. Зрозуміло, що для України, в апріорі характерний перший вид, однак ми до цього часу не відфільтровуємо і не перевіряємо на достовірність інформацію. Люди повинні скептично ставитися й не довіряти владі й відповідно стороні-агресору.

Щодо цілей зовнішньої політики, виокремлюють могутність, славу й ідею. Як на мене, Україні потрібно перше нести ідею миру й соборності нашої держави у геополітичних простір і водночас «ставати на ноги» – нарощувати могутність як у військовому плані, політичній компетентності та прозорості владних кіл, інформаційну й економічну незалежність.

Стосовно теорії миру, дослідник зазначає про мир сили, мир безсилля, мир задоволення та агресивний мир. На мою думку, перший варіант – мир сили, іншими словами самодостатності от що змінить хід подій у світі. З нами повинні рахуватися Захід, Штати й азійські країни. Зрозуміло, чому до України ставляться по «особливому», адже ми самі до Революції Гідності показували себе слабкими, виконавцями повеління наказів, розпоряджень влади, тихе й безініціативне майбутнє не могло довго тривати.

Й наостанок процитує уривок із «Мир і війна між націями», а саме про політику рівноваги, яка підкоряється засобам здорового глузду державам, які прагнуть зберегти свою незалежність, які потрібно бути обачливими, аби не опинитися від доброї волі держави, котра матиме засоби диктату, яким неможливо буде вчинити опір. Рівновага – так звана «золота середина», але й ще раз повторюся довіряти нікому не потрібно, а за помилки повинні дорого платити.

Істина й вихід з ситуації на поверхні, варто запастися терпінням і волею до перемоги!

Український ПолітикОксана Луцык

Все большее беспокойство вызывает «подвешенное» состояние Украины на мировой арене за не решении вопроса войны и мира со своим восточным соседом. В официальных источников АТО, исследователи называют гибридной войной противостоянием, а я считаю название нынешнее состояние – общегосударственной войной.

Начну свои рассуждения по словам, уважаемого мной французского политолога, правоведа, писателя и борца за справедливость в рамкам закона, автор фундаментального труда «О духе законов» – Шарля Луи де Монтескье: «Государства обязаны осуществлять как можно больше добра во времена мира и меньше зла в состоянии войны». Как по мне. Достаточно удобный тезис, который был, есть и будет актуальной, пока будет существовать человечество.

Что же мы в настоящее время имеем? И почему я характеризую действительное тяжелое состояние государства как общегосударственную войну? Оптимизма от слова война не много, ведь на память всплывают ужасы, разрушены империи, страны, перевороты и испорченные раз и навсегда человеческие судьбы. Сейчас в Украине критическом состоянии, возможно я преувеличиваю, поэтому приведу аргументы, чтобы Ты, читатель, мог войди со мной в дискуссию.

По моему мнению, война – это не только Восток Украины, аннексирован Крым, Минские договоренности, выяснения отношений между олигархическими кланами, а также кардинальное недоразумение «власти-народа», информационный «вирус», материально-продовольственная война и борьба людей самим с собой, так называемое психологическое раздвоение личности.

Значительный вклад в военные теории, а именно разработка тактики и планирования стратегии, сделал прусский генерал, реформатор и теоретик, автор книги «О Войне» – Карл фон Клаузевиц. Войну он характеризует как провождения политики, но только другими средствами. Согласна на все 100%. Большая политика – это большие ресурсы, однако человеческая природа сформировалась таким образом, что при получении высших должностей (а соответственно влияния/возможностей) первые лица стран становятся недовольными своим «плохим» положением, а потому и находит новую «игрушку» для забавы и потехи для греховной души.

Относительно недавние исследования в 60-х гг. XX в., Проведенные французским философом, политологом, социологом и публицистом — Реймона Арона, дали миру новый, обобщенный продукт, который объясняет виды конфликтов, войн, мира и соответственно их последствия и влияние на жизнь страны -победителя и побежденных. Собственно опираясь на базовые тезисы этой работы, я попробую показать своей видение войны и мира в Украине.

Одна из главных формул успешной политики — выбрать правильный (во всех смыслах этого слова) инструмент, который она использует для своих целей. Люди, хоть и рождаются, там сказать равными в своем правах, однако подрастая ценности и взгляды на жизнь меняются: кто-то становится крепким и выносливым, а кто-то просто опускает руки и плывет по течению. Такое сравнение следует наложить и на государственную политику. Как ни крути, но от воли и амбиций главы страны зависит функционирование целого механизма – государства, в лице ее источника – народа.

Что мы имели в становлении Украины как независимого государства? Страх, поиск сильного плеча, помощь в элементарных вопросах управления страной, одним словом неопределенность и непонимание как жить дальше без СССР. Политическая верхушка, после начального этапа – первой каденции в нардепам, почувствовали маленькое, но всевластия за свои действия. Власть начала действовать по правилу – главное попробовать, а дальше привыкнешь (как к любой вредной привычки). Еще тогда незначительное и незаметное для широкой аудитории людей, пренебрежение властью народом, не предусматривало чего уголовного и ужасного, однако сейчас малые ошибки породили большие. Как снежник ком, косяк за косяком, порождает огромную проблему, которая затрагивает покой не одной тысячи и миллиона граждан.

К чему я веду? Украинская власть – первый и такой недосягаемый (нетронутый) враг людей. Однако народной вины снимать не стоит, мы собственными голосами породили гиен, которые в условиях войны цинично смотрят в глаза, делят мандаты, состояние, землю и не останавливаются хоть на минутку, чтобы понять в каком положении находится страна. Народ нищает, теряют веру, затягивает пояса, вязнет с борьбе за субсидию и собственно за выживание. В условиях, когда 1000 грн. по меркам колоссальных цен, тарифах идет вход 10 грн., когда идет массовый выезд (побег) за границу, работа на 2-3-х работах, мысли об отмене или урезание стипендий, то возможность введения военного положения выглядит фикцией.

Украинских граждан, учитывая пережитое за последние 2 года мало, что может напугать, ведь нас загоняют в нечеловеческие условия, а мы выживаем приспосабливаемся, и все равно любим страну и верим в счастливое будущее. Конечно, как внутренний, так и внешний враг втянули народ в информационную войну – «People хавает» и в переносном и прямом смысле. Подавляющее большинство людей живет одним днем, ничего не планирует, потому что боится нестабильности и мук, выпады на судьбу страны и их поколения. Почти каждая семья заботится, в первую очередь, о своей благополучия – что поесть и чтобы были средства на коммуналку.

Война вошла в нашу повседневную жизнь, вошла в сознание. Мы без предварительного сумму и боли слышим о количестве раненых и погибших, нас все меньше интересует договоренности и транши, все бла-бла на публику. Люди хотят жить как люди – просто и понятно.

Не хочу обидеть тех смельчаков и волевых людей – волонтеров, добровольцев, просто неравнодушных граждан, которые отдают последнее на передовую, которые уже сегодня изменяют себя, знакомых, власть. Эта активное меньшинство движет процессом, а пассивная большинство сеет пессимизм и анархию.

В утверждении Клаузевица, война пользуется таким выбором девиза воюющих сторон: выиграть или не проиграть. В примере с Украиной, граждане стремятся победы и расправы с агрессором, а власть тянет время, и думает, чтобы не проиграть, пока я при своей должности. Но как же бояться элите, в которой всегда 7 пятниц на неделе, однозначно их пребывания на украинской политической кухне недолгое, роль играют и могут с «чистой» совестью наслаждаться европейским жизнью. Вопросы и достижения мира также различаются между народом и властью. Для последней это денежный договор с врагом или вроде другом. Нас давно продали!!! Каждый это знает, но не совсем осознает, или не хочет понимать.

Задумывались ли Вы что является катализатором агрессии? Которые открыты и латентные корни данного проявления? Если человек нападает морально, физически, то она: несчастная, недовольна собой, следовательно, есть комплексы и подводные камни такого поведения. Когда мы действительно «летаем в небесах», а дела идут наилучшим образом, и в мыслях нет кого-то обращать внимание, а тем более враждовать. Вызванная агрессия и дальнейшее вооруженное нападение несет в себе биологические, психологические и социальные казусы. Желание быть лучшим, владеть, повелевать, то именно самолюбие творит с человеком худшие вещи. Добавлю еще и окружение того или иного лидера (где верные псы, однозначно говорить то, что хозяин хочет услышать).

Я считаю всех агрессоров и инициаторов воин – шизофрениками, это психопаты, которые не реализовались в жизни сразу как хотели, а достигнув желательно не довольствуются этим. Несчастье других, всегда вылезет боком.

В книге Реймона Арона метко подмечено средства внутренней политики – могущество и сила. Действует по принципу сила, а ума не надо. Относительно могущества выделяют следующие виды: оборонная (не позволять использовать манипуляции против страны) и наступательная. Понятно, что для Украины, в априори характерен первый вид, но мы до сих пор не отфильтровываем и не проверяем на достоверность информацию. Люди должны скептически относиться и не доверять власти и соответственно стороне-агрессору.

Относительно целей внешней политики, выделяют могущество, славу и идею. Как по мне, Украине нужно первым нести идею мира и соборности нашего государства в геополитических пространство и одновременно «становиться на ноги» – наращивать могущество как в военном плане, политической компетентности и прозрачности властных кругов, информационную и экономическую независимость.

Относительно теории мира, исследователь отмечает мир силы, мир бессилия, мир удовольствия и агрессивный мир. По моему мнению, первый вариант – мир силы, то есть самодостаточности вот что изменит ход событий в мире. Зарегистрирован должны считаться Запад, Штаты и азиатские страны. Понятно, почему в Украине относятся по «особому», ведь мы сами до Революции Достоинства показывали себя слабыми, исполнителями повеления приказов, распоряжений власти, тихое и безынициативное будущее не могло долго продолжаться.

И напоследок процитирует отрывок из «Мир и война между нациями», а именно о политике равновесия, которая подчиняется средствам здравого смысла государствам, которые стремятся сохранить свою независимость, которые нужно быть осмотрительными, чтобы не оказаться от доброй воли государства, которое будет иметь средства диктата, которым невозможно оказать сопротивление. Равновесие — так называемая «золотая середина», но и еще раз повторюсь доверять никому не нужно, а за ошибки должны дорого платить.

Истина и выход из ситуации на поверхности, стоит запастись терпением и волей к победе!

Украинский Политик

Оксана Луцик

Життя людини – це її вибір, який вона здійснює кожного дня…Варто виділити досить відповідальний і хвилюючий момент, який настає після закінчення школи – вступу до вузу – етап дорослого, самостійного життя. Він характеризується зосередженням уваги на обранні молоддю своєї майбутньої професії. Кожний абітурієнт специфічно підходить до цього важливого рішення, адже хтось визначився ще школярем, а інший – продовжує вагається протягом студентських років.

В Україні простежується максимальне нівелювання будь-яких шансів влаштування молодих випускників по своїй спеціальності, а все через те, що у ВНЗ у 95 % (виключно по моїх спостереженнях) випадків черга за дипломами, а не за знаннями.

На даний час, я закінчую бакалаврат за напрямом підготовки «Політологія» і далі планую продовжувати навчання по цій спеціальності. Не можу сказати, що із раннього віку мріяла стати політологом. В школі віддавала перевагу історії, географії, літературі, паралельно займалася журналістикою.

Свій перший досвід у політиці отримала, коли у 9-му класі мене обрали головою шкільного парламенту (тобто президентом школи). Саме тоді, «зародилися зернятка» зацікавленості до політичної сфери. Далі – спробувала свої сили у молодіжній політиці свого міста. Інтерес зростав, адже стояти осторонь важливих подій свого міста було не можливо. Спостерігаючи за професіоналами, задіяних у різних сферах життєдіяльності міста, виникало бажання не тільки вникати і розуміти проблеми, але й навчитися ефективно вирішувати їх, або мати механізми стимулювати відповідальних осіб виконувати добросовісно свою роботу.

Із державною політикою я «зіткнулася» під час Помаранчевої революції. Розмито пригадується той час, адже у початкових класах мало звертаєш уваги на такі речі. Однак, ще тоді у боротьбі між «біло-синіми» із «помаранчевими», навіть по «політиці» своєї школи бачила суперечливі моменти – вчителям казали за якого кандидата в президенти визначатися, а вони в свою чергу – обережно нам – учнях говорили на цю тему і приносили агітпродукцію, а під час виборів до парламенту згадую – популяризувалися зошити від кандидатів у народні обранці. Далі на мій політичний інтерес вплинули наступні події: світова економічна криза, газові питання між Україною і Росією, вибори 2010 року та конституційні зміни. Такі резонансні справи змушували мене перейти від пасивного споглядання до спроб аналізу, відповідних висновків і перших власних прогнозів.

Вступаючи у вуз я подавала документи на 3 спеціальності – «Історія», «Політологія» і «Географія». Зрозуміло, що найбажанішою була політична дисципліна. Склалося по моєму – вступила на спеціальність «Політологія». Моєї радості не було меж. Кожна дисципліна по-своєму була цікавою і необхідною у здобуванні знання для мого формування у справжнього професіонала своєї справи.

Доведено на практиці, що політика – брудна і в деякому плані аморальна справа, яка псує «чистих» людей. Наразі маємо у політичній площині систему «кровообігу» – гроші – влада – гроші. Меркантильний інтерес «знищує» професіоналів будь це нардеп, політолог, політтехнолог чи аналітик. Актуальною є теза – всі продаються, бо дають хабар і беруть відповідно. Політична сфера виступає спокусою для молодих, енергійних і в більшості випадків на все готових людей. У сучасних реаліях – займаються політикою люди-«актори», люди-циніки і люди-пристосуванці. Я не відкидаю негативну сторону політики, але й не забуваю про позитив від неї, до якого треба прагнути і йти – допомога людям та Батьківщині.

Я горда, що навчаюся на політолога і в майбутньому маю можливість ним стати. Зараз активно займаюся політикою у місті в якому навчаюся і це мені дуже подобається, бо я цим живу. Маю сталі і як показує життя ХХІ столітті – «неправильні» цінності і пріоритети – бути чесним перед самим собою і перед іншими, справедливим, допомагати, змінювати, ламати закоренілу систему.

Важко жити по совісті, а ще важче працювати у політичній сфері із набором морально-етичних цінностей, але я твердо вирішила йти своїм тернистим шляхом. Як казав Григорій Сковорода: «Роби те, для чого народжений!».

Український ПолітикОксана Луцык

Жизнь человека – это его выбор, который он осуществляет каждый день… Стоит выделить достаточно ответственный и волнующий момент, наступающий после окончания школы – поступления в вуз – этап взрослой, самостоятельной жизни. Он характеризуется сосредоточением внимания на избрании молодежью своей будущей профессии. Каждый абитуриент специфически подходит к этому важному решению, ведь кто-то определился еще школьником, а другой – продолжает колеблется в течение студенческих лет.

В Украине прослеживается максимальное нивелирование любых шансов устройства молодых выпускников по своей специальности, а все потому, что в вузах в 95% (исключительно по моим наблюдениям) случаев очередь за дипломами, а не за знаниями.

В настоящее время, я заканчиваю бакалавриат по направлению «Политология» и дальше планирую продолжать обучение по этой специальности. Не могу сказать, что с раннего возраста мечтала стать политологом. В школе предпочитала истории, географии, литературе, параллельно занималась журналистикой.

Свой первый опыт в политике получила, когда в 9-м классе меня избрали председателем школьного парламента (то есть президентом школы). Именно тогда, «зародились зернышки» интереса к политической сферы. Дальше – попробовала свои силы в молодежной политике своего города. Интерес рос, ведь стоять в стороне от важных событий своего города было невозможно. Наблюдая за профессионалами, задействованных в различных сферах жизнедеятельности города, возникало желание не только вникать и понимать проблемы, но и научиться эффективно решать их, или иметь механизмы стимулировать ответственных лиц выполнять добросовестно свою работу.

С государственной политикой я «столкнулась» во время Оранжевой революции. Размыто вспоминается то время, ведь в начальных классах мало обращаешь внимания на такие вещи. Однако, еще тогда в борьбе между «бело-синими» с «оранжевыми», даже по «политике» своей школы видела спорные моменты — учителям говорили за какого кандидата в президенты определяться, а они в свою очередь – осторожно нам – ученикам говорили на эту тему и приносили агитпродукцию, а во время выборов в парламент вспоминаю – популяризировались тетради от кандидатов в народные избранники. Далее на мой политический интерес повлияли следующие события: мировой экономический кризис, газовые вопросы между Украиной и Россией, выборы 2010 года и конституционные изменения. Такие резонансные дела заставляли меня перейти от пассивного созерцания к попыткам анализа, соответствующих выводов и первых собственных прогнозов.

Вступая в вуз я подавала документы на 3 специальности — «История», «Политология» и «География». Понятно, что самой желанной была политическая дисциплина. Сложилось по моему — поступила на специальность «Политология». Моей радости не было предела. Каждая дисциплина по-своему была интересной и необходимой в получении знания для моего формирования у настоящего профессионала своего дела.

Доказано на практике, что политика – грязное и в некотором плане аморальная дело, портит «чистых» людей. Теперь имеем в политической плоскости систему «кровообращения» – деньги – власть – деньги. Меркантильный интерес «уничтожает» профессионалов будь это нардеп, политолог, политтехнолог или аналитик. Актуальным есть тезис – все продаются, потому что дают взятку и берут соответственно. Политическая сфера выступает соблазном для молодых, энергичных и в большинстве случаев на все готовых людей. В современных реалиях – занимаются политикой люди- «актеры», люди-циники и люди-приспособленцы. Я не исключаю негативную сторону политики, но и не забываю о позитиве от нее, к которому надо стремиться и идти – помощь людям и Родине.

Я горжусь, что учусь на политолога и в будущем есть возможность им стать. Сейчас активно занимаюсь политикой в городе в котором учусь и мне очень нравится, я этим живу. Имею стали и как жизнь XXI веке – «неправильные» ценности и приоритеты – быть честным перед самим собой и перед другими, справедливым, помогать, менять, ломать закоренелую систему.

Трудно жить по совести, а еще труднее работать в политической сфере с набором морально-этических ценностей, но я твердо решила идти своим тернистым путем. Как говорил Григорий Сковорода: «Делай то, для чего рожден».

Украинский Политик

Оксана Луцик

Дотримання владою норм Конституції України – проблемне поле української політики. З моменту проголошення незалежності, прийняття Конституції помітні зміни у механізмах і шляхах реалізації «входження» в політичну еліту. Порівнюючи 1990-ті роки із 2000-ми роками, ми маємо в результаті лінію зростання нехтування, обходження (в усіх можливих проявах) політиками Основного закону країни.

Є безліч причин чому так відбувається. Насамперед, змінюється свідомість: людина іншими очима дивиться на речі (масштабно не помічаючи локальних причин). Зростає жага отримання матеріальної вигоди і тоді, на перший погляд звичайний народний обранець перетворюється на клептомана і циніка. Коли постає вибір між грошима і дотриманням Конституції, варіант вибору очевидний (на користь першого). Матеріальна складова «засліплює політика і стирає» останні залишки совісті.

На превеликий жаль, українська політика характеризується спотвореним підходом до владних відносин. Ця проблема наявна як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому (різниця тільки масштабами порушення чинного законодавства та «легкістю вирішення проблем»).

Згідно з ст. 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. На папері це так, а от практика тлумачить наступне: народ немає реальних важелів впливу на владу!

Складається враження, що українські політики роблять все можливе, щоб не допустити освічених, гідних людей у владу, адже з року в рік, створюється жахливі умови для недієвої роботи нових людей у ланках влади. Кланово-олігархічна система закріпилася остаточно.

Опираючись на ст. 8 Конституції – в Україні діє принцип верховенства права, а Конституція України має найвищу юридичну силу. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6). Ці статті залишаються теорією, влада тільки в своїх популістичних промовах закликає створити умови для верховенства права та незалежності 3-х гілок влади. В апробованій версії маємо традиційну залежність органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влад в руках однієї чи двох осіб.

Після Помаранчевої та Революції Гідності ставлення людей до політики, народних депутатів змінилися (почався реальний тиск на владу), однак на невеликий відрізок часу. В підсумку – прізвища змінюються, система залишається, а ейфорія і надія на краще зникає відразу, коли стає відомо про неодноразову заплямованість перших людей в країні.
Відповідно до ст. 38 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. На даний час, вибори – це брудна справа тому, що віра в справедливість, законність та порядність народного волевиявлення втратили будь-який сенс. Як зазначалося вище, створені всі умови «поглинання» нових людей у політиці. Всеукраїнський референдум немає такої особливої ваги, виступає як відмивання великих сум (як приклад, недієвий референдум у 2000 року). Подібна доля місцевих референдумів, які навіть не практикувалися в Україні.

Так історично склалося, що про права знають як громадяни, так і політики, а от про обов’язки чомусь забувають. Президент, народні обранці складають присяги, де зазначають своїм обов’язком служити українським громадянам. Далі все відбувається по відпрацьованій схемі – говоримо на публіку одне, а робимо інше.

Якщо звернутися до ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України», то вона визначає, що народний депутат – представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України. Його обов’язки переплітаються з обов’язками депутата місцевої ради, який зобов’язаний підтримувати зв’язок з виборцями (ст. 10 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»).

Однак, ми з впевненістю не можемо говорити про незначну частину народних та місцевих депутатів, котрі виконують свої обіцянки та сумлінно виконують обов’язки хоча б на 50 %. Відбувається імітація проведення реформ, захисту і відстоювання інтересів виборців. В Україні чітко виражена тотальна брехня – маніпуляція людською свідомістю задля досягнення влади будь-яким шляхом, а далі втримати імунітет недоторканості, тобто протриматися на політичному «Олімпі» як можна довший період часу.

Не дивлячись на це, в українського народу ще жевріє надія, що їхня думка важлива політикам і вони зможуть змінити хід державотворення. Звичайно це можливо, але великими зусиллями. Насамперед, потрібна команда, яка залучатиме до себе активних, амбітних людей із схожим алгоритмом дій (змін в країні).

Ми підійшли до ключового складного питання: як змусити владу дотримуватися Конституції? На перший погляд риторичне запитання, але якщо подумати, то шляхи можливо відшукати.

На мою думку, необхідно кожному знати законодавство України, дотримуватися його та змушувати своєю активною позицією діяти владу в рамках закону. Ви можете запитати: чому люди повинні жити по закону, а політикам все дозволено? Так, це несправедливо, адже правила «гри» повинні бути однакові для всіх. У цьому випадку наведу такий факт – ми господарі своєї країні, які своєю позицією маємо встановлювати правила «гри». А політики – змінні люди, тому не потрібно зациклюватися на тих чи інших політичних лідерах, адже невпевнені у їх надійності і добрих намірах.

На даний час, ми своєю пасивністю допустили те, що влада нас не цінує і використовує у своїх тіньових схемах. Я бачу вихід із цієї ситуації тільки один – освіченість, компетентність та активність. Ці основні критерії – наша «зброя» проти влади.

Також конче необхідно рухати політиків у законному руслі саме із низів, тобто із місцевого рівня. Ми відразу не зможемо змінити верхівку на державному рівні, тому потрібно починати на місцях створювати ефективне самоврядування громад (ефективну децентралізацію, а не той новий централізм, який нам зараз пропонують). Народ мусить діяти і вимагати від влади дотримання прописаних норм Конституції.

Байдужість до життєдіяльності свого села, міста – це одна із причин хаосу у великій політиці. Через зосередження уваги на «діяльності» Верховної Ради, ми не цікавимося сільськими, селищними, міськими радами, думаючи при цьому, що локальній рівень нічого не вирішує. Безпосереднє спілкування із людьми і пояснення головних підвалин українського політикуму – це основне завдання свідомих громадян. Також додам дієву приказку – вода камінь точить. Тому, щоб досягти великих результатів потрібно багато працювати і вести за собою людей.

Головна перевага нашої влади – люди й досі вірять у популізм і завуальовану брехню. Достовірність і перевірка інформації – найкращий спосіб «не потонути» у великому масиві інформаційного середовища.

У недотримання Конституції України політичними лідерами, винні як владна еліта, так і український народ. У наших людей відсутня політична пам’ять – ми прощаємо згубні помилки нардепам і котре їм обираємо, свідомо піддаємося маніпуляціям. Відсутні або призабуті знання з історії України, це характерно як для народу, так і для влади. Історія вчить і завдяки їй можливо наперед спрогнозувати наслідки тієї чи іншої важливої події. Не забуваймо, що історія завжди повторюється. Нового «велосипеду» український політикум не придумав, а тільки копіює вже давно апробоване іншими.

Третьою вадою є жага наживи, іншими словами продажність. Люди продаються і не думають, що за їхньої мовчазної згоди вони включають зелене світло перефарбованих політичним «лідерам». Інше вже питання: чому у політиків присутнє дріб’язкове мислення? Про яку законність тут може йти річ??? Для України корупція звичне явище, яке починається на локальному рівні і закінчується на глобальному. Ми звикли «віддячити» людину, а вона прийняти цю «вдячність». Я впевнена, що лікування цієї «хвороби» протриває ще не один десяток років.

Наступна причина – нігілізм – відкидання будь-яких цінностей, адже чесність, відкритість зараз не «в моді». Аморальність в політиці стирає всі рамки законності. Також додам вагому проблему – відсутність контролю влади з боку народу. Під час виборчих перегонів – імітація важливості голосу людей, а після отримання бажаного мандату – «амнезія». А український народ – обіцянки проковтнув і далі живе у своєму світі!!!

І на останок, лінь та бездіяльність – руйнують рух вперед і гальмують будь-які зміни. Починати треба із себе!!! Якщо кожен усвідомить, що він нього і його сумлінної праці залежить доля країна, зміни не змусять себе чекати.

Таким чином, задля спільної мети – дотримання законодавства України владою, потрібно докласти великих зусиль. Змінися сам і зміни своє село, місто, а тоді зміниться і країна. Ось дієвий механізм, але це можливо тільки через викорінення спільних вад у народу і політичної лідерів!

Український ПолітикОксана Луцык

Соблюдение властью норм Конституции Украины – проблемное поле украинской политики. С момента провозглашения независимости, принятие Конституции заметные изменения в механизмах и путях реализации «вхождения» в политическую элиту. Сравнивая 1990-е годы с 2000-ми годами, мы имеем в итоге линию роста пренебрежение, обхождение (во всех возможных проявлениях) политиками Основного закона страны.

Есть множество причин, почему так происходит. Прежде всего, меняется сознание: человек другими глазами смотрит на вещи (масштабно не замечая локальных причин). Растет жажда получения материальной выгоды и тогда, на первый взгляд обычный народный избранник превращается в клептомана и циника. Когда стоит выбор между деньгами и соблюдением Конституции, вариант выбора очевиден (в пользу первого). Материальная составляющая «ослепляет политика и стирает» последние остатки совести.

К большому сожалению, украинская политика характеризуется искаженным подходом к властных отношений. Эта проблема присутствует как на общегосударственном уровне, так и на местном (разница только масштабами нарушения действующего законодательства и «легкостью решения проблем»).

Согласно ст. 5 Конституции Украины, носителем суверенитета и единственным источником власти в Украине является народ, который осуществляет власть непосредственно и через органы государственной власти и органы местного самоуправления. На бумаге это так, а вот практика толкует следующее: народ нет реальных рычагов влияния на власть!

Создается впечатление, что украинские политики делают все возможное, чтобы не допустить образованных, достойных людей во власть, ведь из года в год, создается ужасные условия для недейственной работы новых людей в звеньях власти. Кланово-олигархическая система закрепилась окончательно.

Опираясь на ст. 8 Конституции – в Украине действует принцип верховенства права, а Конституция Украины имеет высшую юридическую силу. Органы законодательной, исполнительной и судебной власти осуществляют свои полномочия в установленных настоящей Конституцией пределах и в соответствии с законами Украины (ст. 6). Эти статьи остаются теорией, власть только в своих популистских речах призывает создать условия для верховенства права и независимости 3-х ветвей власти. В апробированной версии имеем традиционную зависимость органов законодательной, исполнительной и судебной ветвей властей в руках одного или двух человек.

После Оранжевой и Революции Достоинства отношение людей к политике, народных депутатов изменились (начался реальный давление на власть), однако на небольшой отрезок времени. В итоге – фамилии меняются, система остается, а эйфория и надежда на лучшее исчезает сразу, когда становится известно о неоднократном запятнанность первых людей в стране.

Согласно ст. 38 Конституции Украины, граждане имеют право участвовать в управлении государственными делами, во всеукраинском и местных референдумах, свободно избирать и быть избранными в органы государственной власти и органов местного самоуправления. В настоящее время, выборы – это грязное дело том, что вера в справедливость, законность и порядочность народного волеизъявления потеряли всякий смысл. Как отмечалось выше, созданы все условия «поглощения» новых людей в политике. Всеукраинский референдум нет такого особое значение, выступает как отмывание крупных сумм (как пример, недейственный референдум в 2000 года). Подобная судьба местных референдумов, которые даже не практиковались в Украине.

Так исторически сложилось, что о правах знают как граждане, так и политики, а вот об обязанностях почему-то забывают. Президент, народные избранники присяги, где отмечают своим долгом служить украинским гражданам. Далее все происходит по отработанной схеме – говорим на публику одно, а делаем другое.

Если обратиться к ст. 1 Закона Украины «О статусе народного депутата Украины», то она определяет, что народный депутат – представитель Украинского народа в Верховной Раде Украины и уполномоченный им в течение срока депутатских полномочий осуществлять полномочия, предусмотренные Конституцией Украины и законами Украины. Его обязанности переплетаются с обязанностями депутата местного совета, который обязан поддерживать связь с избирателями (ст. 10 Закона Украины «О статусе депутатов местных советов»).

Однако, мы с уверенностью не можем говорить о незначительную часть народных и местных депутатов, которые выполняют свои обещания и добросовестно выполняют обязанности хотя бы на 50%. Происходит имитация проведения реформ, защиты и отстаивания интересов избирателей. В Украине четко выражена тотальная ложь – манипуляция человеческим сознанием для достижения власти любым путем, а дальше удержать иммунитет неприкосновенности, то есть продержаться на политическом «Олимпе» как можно более длительный период времени.

Несмотря на это, у украинского народа еще теплится надежда, что их мнение важно политикам и они смогут изменить ход государства. Обычно это возможно, но большими усилиями. Прежде всего, нужна команда, которая будет привлекать к себе активных, амбициозных людей с похожим алгоритмом действий (изменений в стране).
Мы подошли к ключевому сложного вопроса: как заставить власть соблюдать Конституцию? На первый взгляд риторический вопрос, но если подумать, то пути возможно найти.

По моему мнению, необходимо каждому знать законодательство Украины, придерживаться его и заставлять своей активной позицией действовать власть в рамках закона. Вы можете спросить: почему люди должны жить по закону, а политикам все разрешено? Да, это несправедливо, ведь правила «игры» должны быть одинаковы для всех. В этом случае приведу такой факт — мы хозяева своей стране, которые своей позицией должны устанавливать правила «игры». А политики — переменные люди, поэтому не нужно зацикливаться на тех или иных политических лидерах, ведь не уверены в их надежности и добрых намерениях.

В настоящее время, мы своей пассивностью допустили то, что власть нас не ценит и использует в своих теневых схемах. Я вижу выход из этой ситуации только один – образованность, компетентность и активность. Эти основные критерии – наша «оружие» против власти.

Также крайне необходимо двигать политиков в законном русле именно с низов, то есть с местного уровня. Мы сразу не сможем изменить верхушку на государственном уровне, поэтому нужно начинать на местах создавать эффективное самоуправление общин (эффективную децентрализацию, а не тот новый централизм, который нам сейчас предлагают). Народ должен действовать и требовать от власти соблюдения прописанных норм Конституции.
Равнодушие к жизнедеятельности своего села, города – это одна из причин хаоса в большой политике. Через сосредоточения внимания на «деятельности» Верховной Рады, мы не интересуемся сельскими, поселковыми, городскими советами, думая при этом, что локальной уровень ничего не решает. Непосредственное общение с людьми и объяснение главных основ украинского политикума – это основная задача сознательных граждан. Также добавлю действенную поговорку – вода камень точит. Поэтому, чтобы достичь больших результатов нужно много работать и вести за собой людей.

Главное преимущество нашей власти – люди до сих пор верят в популизм и завуалированную ложь. Достоверность и проверка информации – лучший способ «не утонуть» в большом массиве информационной среды.

В несоблюдение Конституции Украины политическими лидерами, должны как властная элита, так и украинский народ. У наших людей отсутствует политическая память — мы прощаем губительные ошибки нардепам и которое им выбираем, сознательно поддаемся манипуляциям. Отсутствуют или забытые знания по истории Украины, это характерно как для народа, так и для власти. История учит и благодаря ей возможно заранее спрогнозировать последствия того или иного важного события. Не забывайте, что история всегда повторяется. Нового «велосипеда» украинский политикум не придумал, а только копирует уже давно апробировано другими.

Третьей недостатком является жажда наживы, то есть продажность. Люди продаются и не думают, что за их молчаливого согласия они включают зеленый свет перекрашенных политическим «лидерам». Остальное уже вопрос: почему у политиков присутствует мелочное мышления? О какой законности здесь может идти вещь??? Для Украины коррупция обычное явление, которое начинается на локальном уровне и заканчивается на глобальном. Мы привыкли «отблагодарить» человека, а она принять эту «благодарность». Я уверена, что лечение этой «болезни» продлится еще не один десяток лет.

Следующая причина – нигилизм – отвержение любых ценностей, ведь честность, открытость сейчас не «в моде». Аморальность в политике стирает все рамки законности. Также добавлю весомую проблему – отсутствие контроля власти со стороны народа. Во время избирательной гонки — имитация важности голоса людей, а после получения желаемого мандата – «амнезия». А украинский народ – обещания проглотил продолжает жить в своем мире !!!
И напоследок, лень и бездействие – разрушают движение вперед и тормозят любые изменения. Начинать надо с себя!!! Если каждый осознает, что он него и его добросовестного труда зависит судьба страна, изменения не заставят себя ждать.

Таким образом, для общей цели – соблюдение законодательства Украины властью, нужно приложить большие усилия. Изменись сам и измени свое село, город, а тогда изменится и страна. Вот действенный механизм, но это возможно только через искоренение общих недостатков у народа и политической лидеров!

Украинский Политик

Оксана Луцик

Ефективний розвиток держави прямо залежить від рівня активності її громадян. Зрозуміло, що низька участь людей у житті своєї Батьківщині несе за собою негативний відбиток на функціонування громадського суспільства. На перший погляд, поняття «громадська активність» та «громадянське суспільство» здаються тотожними. Але це не так.

Сукупність безпосередньої активності людей = громадське суспільство. Щоб краще зрозуміти різницю між цими поняттями, доречно охарактеризувати критерії і вихідні положення громадянської активності.

У моєму розумінні, громадська активність – це особистий вклад кожного громадянина у розбудову своєї країни. Це своєрідне усвідомлення своєї місії життя на своїй Богом даній землі – служіння на бгало своєму рідному краю. Адже людська діяльність залишає слід на оточуючих, на своє місто, країну. Чому так виходить? Адже де ми, а де Київ, Верховна Рада, президент? Але, все одно, ми впливаємо на розвиток подій у своїй державі? Я поясню, чому так думаю.

В загальному, український народ можна умовно поділити на 2 категорії: «бджоли» і «ледарі». У першому варіанті – верства суспільства характеризується самовідданою працею, пошуків нових ідей, реалізацією задуманих планів та внесенням своєї лепти у розвиток свого села, міста, країни. До цієї групи можна віднести активну, свідому особистість, яка самоудосконалюється і змінює на краще навколишнє середовище (як приклад, волонтери, фахівці в своїй справі – вчителі, лікарі).

Друга категорія – це пристосуванці, так звані паразити, котрі, звикли тільки брати від життя, і нічого не віддавати в замін. Сюди віднесу всіх перефарбованих, аморальних та цинічних людей, які у буквальному сенсі слова «п’ють» чужу кров (найвлучніше під цю характеристику підпадають політикани, чиновники та самодури-керівники).

Не дивлячись на цю загальну типологію, ще можливо виділити із представників українського народу її розгалужену версію – «імітаторів дії» (або «актори»), «дурачків», постійно незадоволених та байдужих.

Артистичності наших людям можна позавидувати, адже простежується спотворена клоунада на кожному кроці. З боку «імітаторів», йде свідома гра в бурхливу діяльність – піар опереджає реальну дію. Такі люди вражають завищеною самооцінкою і впертістю в своїй правоті. Звичайно, кожна людина «грає» свою роль у п’єсі під назвою «Життя». Однак «імітаторами дії» я вважаю – розумних брехунів, ними можуть бути і студенти, і будь-який керівник, громадські організації, об’єднання, партії, які завдяки продуманій стратегії і тактиці, будуть «невинними овечками» і завжди виходити сухими із води.

За «дурачків» скажу наступне – це найкозирніші «сливки» суспільства. Вони за своє безтурботне життя звикли не перевантажуватися, сидіти на спині інших і ні за що не хвилюватися. Ці люди обрали тактику «хворих», щоб надалі мати зелене світло у досягненні свого. У Радянському Союзі було поширене явище туніятців, а тепер таких більшість серед нашого народу – ті самі студенти, які не отримують стипендію і сидять в батьків на шиї, з них та з мажорів формується – «еталон золотої молоді». Зараз юнаки валяють дурачка, коли проходять медкомісію, а дівчата свідомо навішують ярлик «дурочки» для забезпеченого життя з багатим дядечком. Кожен з них виживає як уміє.

Вічно невдоволені дратують не на жарт. Це ті, хто критикують всіх і все. Вони не можуть спокійно жити, коли не виллють на когось бруд. Такий тип є у будь-якій команді, групі людей. Як приклад, тролі у соц. мережах, підкуплені підбурювачі, які роблять із мухи слона.

Стосовно прошарку байдужих, можу сказати, що в більшості випадків – це захисна маска від оточуючих (наявні риси «дурачка»). Абсолютно байдуже людині не може бути ті чи інші події. Кожному щось болить. Люди, які обрали позицію «байдуже» – спокійніше живуть, заради себе коханого.

Як я зазначала вище, люди впливають своїми діями на природу речей у своєму середовищі. Українці (кожен представник того чи іншого типу), прямо або опосередковано будують або руйнують свій світ і загальний – неньку Україну. Як це відбувається?

«Бджоли» (народ) роблять «мед» – будують навколо себе комфорт і затишок (благоустрій свого будинку і т. д.), свідомо мислять, відстоюють свою життєву позицію. Підходить період виборів і в гру вступають «актори», «дурачки», невдоволені та байдужі, котрі «мед» «бджіл» продають ледарям (політикам). Схема проста. Далі все відбувається по апробованому алгоритму дій – «бджоли» знову покладають зусилля, щоб добути «мед», а ледарі в котре забирають результати плідної праці «бджіл» (адже свідомо погіршують добробут активу), а пасивна частина народу бере тайм-аут до наступного виборчого процесу.

У низці публікацій, інтерв’ю вітчизняних науковців, експертів знаходимо позитивну характеристику громадянському суспільству й активності українців. Звичайно, добре жити і нести позитив у маси. Але не забуваймо і про підводні камені. Громадянське суспільство у нас жевріє, і спалахує моментами. Активність українців хитка і залежить як від внутрішніх (із власних пріоритетів у житті), так і від зовнішніх причин (політичне, соціально-економічне становище в країні).

В аналізі поняття «громадянська активність», потрібно виділити його межі та сферу участі. Щодо меж: бути активним лише для власної вигоди – егоцентризм, а можливо працювати командою (хоч нечисленною, але ефективною). До компетенції громадської активності належить: вирішення загальних проблем, створення спільних правил та «законів» для врегульованого життя громади, а також найголовніше – жорсткий контроль над владою. Якщо говорити про чинники активності, то виділю такі: елементарні правила поведінки індивідів між собою, рівень комунікації та культури, а також характер та вектор людської діяльності.

Межі активності українців на 25% (а можливо і менше) складаються із командної і на 75 % – егоїстичної. В нашій державі існує неправильне розуміння команди. Команда – це спільна однодумців, а в українському варіанті – сіра маса. На противагу європейському індивідуалізму, наша версія – егоцентризм. Важко, що змінювати, коли люди думають тільки про себе. На сьогодні серед нас безліч «НАРЦИСІВ» – егоїстів, яким байдуже на все.

Як такого зразка команди в Україні немає. Не варто наводити приклади тільки на роботі Верховної Ради, Кабміну, Адміністрації Президента, сесії міської ради. Елементарно, взяти вулицю чи будинок (навіть 5-ти поверховий). Скільки жителів хоч знають один одного, не те, що товаришують і разом покращують свій світ навколо себе???

Щодо компетенції активності, то зазначу, що із 3-х критеріїв (вище озвучених) найбільше шкутильгає контроль людей за діями політиків. Народної системи нагляду за українськими нардепами немає. Тому, що немає контролю над діями сільських, міських обранців, не те, що над верхами. Загальні проблеми громада хаотично і необдумано вирішує, адже через свою законодавчу необізнаність не може відстояти свої інтереси; а через синдром «інші все винні», залишаються сірою масою. Українці XXI століття ще не створили спільних правил нормально співжиття між собою. Вони відштовхуються від совкового зразка – робити лише тоді, коли згори прийде наказ (і то для галочки).

Жила ентузіазму трапляється у поодиноких випадках, але гасне від байдужості, несправедливості та відсутності однодумців. Комунікація (сигнал) між народом то з’являється, то зникає. Коли вже ситуація «SOS», тоді можливо достукатися, але не у всіх випадках. Вбиває проблема, яка на даний момент дуже гостра – це допомога хворим. Чомусь тільки бідні і середньо заможні допомагають тій чи іншій сім’ї з коштами на лікування, а олігархи, навіть місцеві бізнесмени і 1 грн. не дадуть.

Традиційно ми хапаємося за голову коли є вже наслідки і при цьому шкодуємо, що там вийшло і прокручуємо в голові, що було б якби обставини склалися інакше. Народ й досі думає, що було б, якби президентом став В. Чорновіл, якби Кравчук не віддав ядерну зброю, якби після Помаранчевої Революції прийшов до влади Янукович або якби він підписав угоду про асоціацію з ЄС. Потрібно жити теперішнім, майбутнім, а не минулим. Сталося, зробили висновки, врахували всі причини і живемо далі, не повторюючи і не забуваючи помилок політичних лідерів та їх наближених осіб. Застосування такого підходу до життя у власній країні, врахує від багатьох проблем.

До рівня культури українців скептично відношуся, не можу навіть 3-ку поставити за 5-ти бальною шкалою. Дії людей не співпадають із словами. На перший погляд, здається людина культурна, освічена, а сама вимагає хабарі, веде розгульний спосіб життя, має пасивну або нейтральну позицію.

Маємо дисонанс у більшості випадків. Хочеться змін, але не робимо, засуджуємо владу в некомпетентності, а самі законодавство теж не читаємо (багато громадян України хоча б переглянуло сторінки Конституції?).

Справа в українській свідомості: брати від життя все, отримувати вигоду на пустому місці, займатися підлабузництвом, служити вірними псами перед керівниками, продаватися за посаду або премію та ін. Однак, не все так погано, є позитивні спалахи громадської активності серед молоді, людей середнього, старшого віку. Нехай не значні, але є, кожен по своєму проявляє себе.

Не зважаючи на війну, політичні гравці ще жорсткіше і показово ставлять на коліна власний народ. З підвищенням цін, тарифів, легкових автомобілів на українських дорогах чомусь не зменшилося, корупції віє попутний вітер. А прості свідомі громадяни маленькими кроками творять історію. Просвітницька місія, громадська діяльність, політична активність зустрічається у меншості, яка, настане час, візьме штурвал у свої руки.

Вже сьогодні українцям потрібно дорости і відповідати критерієм громадянського суспільства. Наведу приклад примітивного мислення і підходу до активності громадян. 9 квітня приймала учать у суботнику, прибирали озеро. Так от, майже наприкінці нашого прибирання берегів озера, з’явилися «сливки суспільства», які вже на чистому місці готували собі «відпочинок», побачивши нас – студентів (які складали у мішки шприци, пляшки з-під спиртного та ін.) дивилися як на рабів-дурачків. Не стримавши цікавості, один чоловік підійшов до нас і спитав, а що Ви робите, а Ви від кого? Яке ж здивування було, коли він отримав відповідь – по власному бажанню самоорганізувалися і приїхали сюди прибирати.

Кожній людині необхідно «покопатися» в собі і визначити на якому етапі розвитку його активність, для чого він живе, що прагне зробити, чи що вже зробив???

Я відповіла на ці питання. За 5-ти бальною шкалою, моя активність задовільна (можливо і самокритично). Адже ще не все вдається реалізувати. Я живу, щоб змінити цей світ, починаючи від рідного міста. Змінюючи себе, постійно розвиватися, я росту і стаюся краще. Звичайно, допомагаю людям, буває аж занадто. Трапляються ситуації, коли люди нахабніють від моєї доброти до них. Я веду за собою інших, закриваю собою різні діри, беруся за багато справ – це і є життя. Я обожнюю наукову діяльність та місцеву політику – це мій стимул і джерело сил.

На даний момент, я вже, навчаючись в університеті отримала потрібний багаж знань, який знадобиться надалі; занурилася у наукову сферу, пишу статті, проводжу конференції, спільно з колегами видаємо збірники праць молодих вчених молодих науковців як мого вишу, так і наших гостей із інших ВНЗ; завжди в курсі подій рідного міста, на посаді громадського інспектора та помічника-консультанта приймаю участь у місцевій політиці; по можливості долучаюся до різного роду акцій та проектів.

Починаймо з себе, зміцнюємо і змінюємо Україну на краще!!!

Український ПолітикОксана Луцик

Эффективное развитие государства напрямую зависит от уровня активности ее граждан. Понятно, что низкая участие людей в жизни своей Родине влечет за собой негативный отпечаток на функционирование гражданского общества. На первый взгляд, понятие «общественная активность» и «гражданское общество» кажутся одинаковыми. Но это не так.

Совокупность непосредственной активности людей = гражданское общество. Чтобы лучше понять разницу между этими понятиями, уместно охарактеризовать критерии и исходные положения гражданской активности.

В моем понимании, общественная активность – это личный вклад каждого гражданина в развитие своей страны. Это своеобразное осознание своей миссии жизни на своей Богом данной земле – служение на комкали своему родному краю. Ведь человеческая деятельность оставляет след на окружающих, на свой город, страну. Почему так получается? Ведь где мы, а где Киев, Верховная Рада, президент? Но, все равно, мы влияем на развитие событий в своем государстве? Я объясню, почему так думаю.

В общем, украинский народ можно условно разделить на 2 категории: «пчелы» и «бездельники». В первом варианте – слой общества характеризуется самоотверженным трудом, поисков новых идей, реализацией задуманных планов и внесением своей лепты в развитие своего села, города, страны. К этой группе можно отнести активную, сознательную личность, самосовершенствуется и меняет к лучшему окружающую среду (как пример, волонтеры, специалисты в своем деле – учителя, врачи).

Вторая категория – это приспособленцы, так называемые паразиты, которые, привыкли только брать от жизни и ничего не отдавать взамен. Сюда отнесу всех перекрашенных, аморальных и циничных людей, которые в буквальном смысле слова «пьют» чужую кровь (метко под эту характеристику подпадают политиканы, чиновники и самодуры-руководители).

Несмотря на эту общую типологию, еще можно выделить из представителей украинского народа ее разветвленную версию – «имитаторов действия» (или «актеры»), «дурачком», постоянно недовольных и равнодушных.

Артистичности наших людям можно позавидуваты, ведь прослеживается искажена клоунада на каждом шагу. Со стороны «имитаторов», идет сознательная игра в бурную деятельность – пиар опережает реальное действие. Такие люди поражают завышенной самооценкой и упорством в своей правоте. Конечно, каждый человек «играет» свою роль в пьесе под названием «Жизнь». Однако «имитаторами действия» я считаю — умных лжецов, ими могут быть и студенты, и любой руководитель, общественные организации, объединения, партии, благодаря продуманной стратегии и тактике, будут «невинными овечками» и всегда выходить сухими из воды .

За «дурачков» скажу следующее – это козырные «сливки» общества. Они за свою беззаботную жизнь привыкли не перегружаться, сидеть на спине других и ни за что не волноваться. Эти люди выбрали тактику «больных», чтобы в дальнейшем иметь зеленый свет в достижении своего. В Советском Союзе было распространено явление туниятцив, а теперь таких большинство среди нашего народа – те же студенты, которые не получают стипендию и сидят у родителей на шее, из них и из мажоров формируется – «эталон золотой молодежи». Сейчас юноши валяют дурачка, когда проходят медкомиссию, а девушки сознательно навешивают ярлык «дурочки» для обеспеченной жизни с богатым дядей. Каждый из них выживает как умеет.

Вечно недовольные раздражают не на шутку. Это те, кто критикуют всех и все. Они не могут спокойно жить, когда выльют на кого грязь. Такой тип у любой команде, группе людей. В качестве примера, тролли в соц. сетях, подкупленные подстрекатели, которые делают из мухи слона.

Относительно прослойки равнодушных, могу сказать, что в большинстве случаев — это защитная маска от окружающих (имеющиеся черты «дурачка»). Совершенно безразлично человеку не может быть те или иные события. Каждому что-то болит. Люди, которые выбрали позицию «все равно» – спокойнее живут, ради себя любимого.

Как я отмечала выше, люди влияют своими действиями на природу вещей в своей среде. Украинцы (каждый представитель того или иного типа), прямо или косвенно строят или разрушают свой мир и общий — мать Украины. Как это происходит?

«Пчелы» (народ) делают «мед» – строят вокруг себя комфорт и уют (благоустройство своего дома и т. д.), сознательно мыслят, отстаивают свою жизненную позицию. Подходит период выборов и в игру вступают «актеры», «пустышки», недовольны и равнодушны, которые «мед» «пчел» продают бездельникам (политикам). Схема проста. Далее все происходит по апробированный алгоритм действий – «пчелы» вновь возлагают усилия, чтобы добыть «мед», а бездельники в которое забирают результаты плодотворной работы «пчел» (ведь сознательно ухудшают благосостояние актива), а пассивная часть народа берет тайм-аут до следующего избирательного процесса.

В ряде публикаций, интервью отечественных ученых, экспертов находим положительную характеристику гражданскому обществу и активности украинский. Конечно, хорошо жить и нести позитив в массы. Но не забывайте и о подводных камнях. Гражданское общество у нас исчезает, и вспыхивает моментами. Активность украинский шаткая и зависит как от внутренних (из собственных приоритетов в жизни), так и от внешних причин (политическое, социально-экономическое положение в стране).

В анализе понятия «гражданская активность», нужно выделить его границы и сферу участия. Относительно границ: установить только для собственной выгоды – эгоцентризм, а возможно работать командой (хотя немногочисленной, но эффективной). В компетенцию общественной активности относятся: решения общих проблем, создание совместных правил и «законов» для урегулированного жизни общества, а также самое главное – жесткий контроль над властью. Если говорить о факторах активности, то выделю следующие: элементарные правила поведения индивидов между собой, уровень коммуникации и культуры, а также характер и вектор человеческой деятельности.

Границы активности украинский на 25% (а возможно и меньше) состоят из командной и на 75% – эгоистической. В нашем государстве существует неправильное понимание команды. Команда — это общая единомышленников, а в украинском вари анте – серая масса. В противоположность европейскому индивидуализму, наша версия — эгоцентризм. Трудно, что менять, когда люди думают только о себе. На сегодня среди нас множество «Нарциссов» – эгоистов, которым безразлично на все.

Как такого образца команды в Украине нет. Не стоит приводить примеры только на работе Верховной Рады, Кабмина, Администрации Президента, сессии городского совета. Элементарно, взять улицу или дом (даже 5-ти этажный). Сколько жителей хоть знают друг друга, не то, что дружат и вместе улучшают свой мир вокруг себя???

О компетенции активности, то отмечу, что с 3-х критериев (выше озвученных) больше хромает контроль людей за действиями политиков. Народной системы надзора за украинскими нардепами нет. Потому что нет контроля над действиями сельских, городских избранников, не то, что над верхами. Общие проблемы община хаотично и необдуманно решает, ведь через свою законодательную неосведомленность не может отстоять свои интересы; а из-за синдрома «другие все виноваты», остаются серой массой. Украинцы XXI века еще не создали общих правил нормально общежития между собой. Они отталкиваются от совкового образца – делать только тогда, когда сверху придет приказ (и то для галочки).

Жила энтузиазма случается редко, но гаснет от равнодушия, несправедливости и отсутствия единомышленников. Коммуникация (сигнал) между народом то появляется, то исчезает. Когда ситуация «SOS», тогда возможно достучаться, но не во всех случаях. Убивает проблема, которая на данный момент очень острая – это помощь больным. Почему только бедные и средне состоятельные помогают той или иной семьи со средствами на лечение, а олигархи, даже местные бизнесмены и 1 грн. не дадут.

Традиционно мы хватаемся за голову когда есть уже последствия и при этом сожалеем, что там получилось и прокручиваем в голове, что было бы, если бы обстоятельства сложились иначе. Народ до сих пор думает, что было бы, если бы президентом стал В. Чорновил, если бы Кравчук не отдал ядерное оружие, если бы после Оранжевой революции пришел к власти Янукович или если бы он подписал соглашение об ассоциации с ЕС. Нужно жить настоящим, будущим, а не прошлым. Произошло, сделали выводы, учли все причины и живем дальше, не повторяя и не забывая ошибок политических лидеров и их приближенных лиц. Применение такого подхода к жизни в собственной стране, учтет от многих проблем.

До уровня культуры Украинской скептически отношусь, не могу даже 3-ку поставить по 5-ти бальной шкале. Действия людей не совпадают со словами. На первый взгляд, кажется человек культурный, образованный, а сама требует взятки, ведет разгульный образ жизни, имеет пассивную или нейтральную позицию.

Есть диссонанс в большинстве случаев. Хочется перемен, но не делаем, осуждаем власти в некомпетентности, а сами законодательство тоже не читаем (многие граждане Украины хотя бы пересмотрело страницы Конституции?).

Дело в украинском сознании: брать от жизни все, получать выгоду на пустом месте, заниматься низкопоклонством, служить верными псами перед руководителями, продаваться за пост или премию и др. Однако, не все так плохо, есть положительные вспышки гражданской активности среди молодежи, людей среднего, старшего возраста. Пусть не значительны, но есть, каждый по своему проявляет себя.

Несмотря на войну, политические игроки еще жестче и показательно ставят на колени собственный народ. С повышением цен, тарифов, легковых автомобилей на украинских дорогах почему-то не уменьшилось, коррупции веет попутный ветер. А простые сознательные граждане маленькими шагами творят историю. Просветительская миссия, общественная деятельность, политическая активность встречается в меньшинстве, которая, наступит время, возьмет штурвал в свои руки.

Уже сегодня Украинский нужно дорасти и отвечать критерию гражданского общества. Приведу пример примитивного мышления и подхода к активности граждан. 9 апреля принимала участие в субботнике, убирали озеро. Так вот, почти в конце нашего уборка берегов озера появились «сливки общества», которые уже на чистом месте готовили себе «отдых», увидев нас – студентов (которые составляли в мешки шприцы, бутылки из-под спиртного и др.) Смотрели как на рабов дурачком. Не сдержав любопытства, один человек подошел к нам и спросил, а что Вы делаете, а Вы от кого? Каково же удивление было, когда он получил ответ — по собственному желанию самоорганизовались и приехали сюда убирать.

Каждому человеку необходимо «покопаться» в себе и определить на каком этапе развития его активность, для чего он живет, что стремится сделать или уже сделал???

Я ответила на эти вопросы. По 5-ти бальной шкале, моя активность удовлетворительная (возможно и самокритично). Ведь еще не все удается реализовать. Я живу, чтобы изменить этот мир, начиная от родного города. Изменяя себя, постоянно развиваться, я расту и стаюся лучше. Конечно, помогаю людям, бывает слишком. Бывают ситуации, когда люди наглеют от моей доброты к ним. Я веду за собой других, закрываю собой различные дыры, берусь за много дел – это и есть жизнь. Я обожаю научную деятельность и местную политику – это мой стимул и источник сил.

На данный момент, я уже, учась в университете получила нужный багаж знаний, который понадобится в дальнейшем; погрузилась в научную сферу, пишу статьи, провожу конференции, совместно с коллегами выдаем сборники трудов молодых ученых молодых ученых как моего вуза, так и наших гостей из других вузов; всегда в курсе событий родного города, в должности общественного инспектора и помощника-консультанта принимаю участие в местной политике; по возможности приобщаюсь к различного рода акций и проектов.

Начнем с себя, укрепляем и меняем Украину к лучшему!!!

Украинский Политик

Оксана Луцик

Активність/пасивність громадян – проблемне поле, яке підлягає дослідженню у будь-якій країні світу. Це зрозуміло, адже від безпосередньої участі людей залежить побудова громадянського суспільства, що в свою чергу забезпечує функціонування демократичного режиму.

Громадська участь – це реальний механізм самовираження особистості, чітко окреслена позиція людини стосовно її місця в своїй країні, місті, селі та ін.; забезпечує дієвий діалог між однодумцями з приводу того чи іншого питання. Європейський варіант громадянської активності забезпечує спільну участь народу і влади у державотворчих процесах. Однак, без належного рівня розвитку суспільства, неможливо громадянам досягти статус авторитетного, рівного суб’єкта панівній верхівці.

У контакті влада-народ невирішеним залишається питання імітування контролю за діями політиків з боку народу. На словах, в соціальних мережах – більшість яскравих поборників корупції та «наглядачів» за політичною верхівкою, а практиці – «тихіше трави…». Ці люди-пристосуванці, котрих можна сміло назвати «диванним» майданом. Вони – байдужий прошарок населення, з яким нелегко боротися. І виникає запитання: чи варто взагалі боротися за цих людей? Аналізуючи політиків і пересічних громадян, з’являються тотожні риси характеру, тому не можна стверджувати, що одні «погані», а інші «хороші».

Функціонування у державі громадської участі – рушійна сила державного прогресу, спрямовує діалог влади із народом у законне русло. Коли є стиск і контроль, досить важко владі проводити тіньові махінації та здійснювати шкоду в країні. Прозорість і чесність громадян повинна поглинати перефарбованих чиновників і тим самим змушувати або служити громаді або ж звільнити своє насиджене місце роботи.

Самоорганізація громадян є вторинною, у порівнянні із особистим вкладом кожного в свою Батьківщину. Активна меншість, завдяки своїй наполегливості, творить історію. А боротьба за справедливість – виклик сучасності!

В сьогоднішніх реалій, українська громадська участь знизилася, а порівнянні із революційними подіями. Наші «владики» кидають народ із одного «болота» в інше. Люди зневірюються, потреби зменшуються, а власна позиція тане на очах. Хто думатиме про державу, коли він та його сім’я голодна? Одиниці, це в кращому випадку…

Нівелюються цінності, змінилася свідомість, до надзвичайних масштабів забруднилася політична сфера, втрачається моральність у всіх ланках життєдіяльності суспільства. Багаті багатіють, а бідні бідніють. Така складається суперечлива тавтологія.

Проблема і в ментальності людей, негідній владі, руйнації навколо нас. Як на мене, головна проблема – ми не потрібні державі (владі). «Потрібні» стаємо у тому випадку коли, від нас чогось хочуть (зазвичай у виборчий період).

Керівництво нехтує власним народом тому, що ми дозволяємо, а дозволяємо – бо пасивні й морально слабкі! Піддаємося на провокації різного характеру, постійно скаржимося на противагу прикладу власної активності.
Що ж заважає громадянам почати із себе і власним прикладом показати свою любов до рідного краю??? На це питання у кожного будуть свої виправдання. Розповім Вам своє бачення функціонування громадянської участь на власному прикладі.

Для мене громадська участь – це не пафосні промови і не піар. Насамперед, це сумлінна праця спрямована на благо держави. Найавторитетнішою теза – кожен повинен бути на своєму місці. Це головне правило і першим крок до власного росту як громадянина України. Повинна існувати гармонія із самим собою – чиста совість і незаплямовані руки від хабарів. Без розставлення правильних пріоритетів у житті, неможливо стати повноцінним суб’єктом зміни історії. У своїй діяльності необхідно керуватися морально-етичними принципами, допомагати іншим і творити добро. Як би це наївно не звучало, однак до цього варто прагнути. Я не нав’язую Вам свою думку. Просто покажу «інший бік медалі» – тернистий і довгий. Яка ж моя громадська участь та в чому вона проявляється?

Я студентка 4 курсу історичного факультету, напрям підготовки «Політологія» ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». На даний час, головне моє завдання – це навчання.

Зі шкільних років сумлінно навчалася, не була осторонь життя школи і свого класу, безпосередньо співпрацювала із вчителями. Така моя активність була помічена і мене обрали головою шкільного парламенту. Паралельно із обов’язками президента школи, я була журналістом і заступником головного редактора шкільної газети «Світ Новин». Далі попробувати свої сили у молодіжній політиці. Ще із юного віку мені подобалося міська політика. Тому не дивно, чому я саме вступила на спеціальність «Політологія».

Вступивши до вузу, свідомість моя кардинально змінилася і нові можливості відкрилися. Стежка самостійності розбила мої рожеві окуляри, котрі я носила у школі. Я почала цікавитися науковою роботу і життям міста Переяслав-Хмельницького. Займалася волонтерською діяльністю, брала участь в суботниках, знайомилася із новими людьми і цим самим розширювала свій кругозір.

З кінця 2-го курсу, не маючи терпіння спостерігати за елементарними проблемами в нашому місті (вважаю Переяслав рідним місто, хоча не корінна жителька) почала відвідувати Переяслав-Хмельницьку міську раду. Приходила на прийоми до в. о. міського голови (тому, що на той час колишнього мера-регіонала змусили піти у відставку), озвучувала проблеми. Дізнавалася про нюанси роботи ради, почала відвідувати пленарні засідання сесій. Зараз яскраво згадується, як мені в кінці пленарного, в. о. мера надав слово і я розповіла депутатам за їхню бездіяльність і байдужість. Саме тоді один депутатів запропонував подати заяву на призначення мене в склад громадських інспекторів з благоустрою. Від того часу, зацікавленість зросла, я ходила на всі засідання виконавчого комітету і сесії міської ради.

Я вважаю, що систему потрібно змінювати із низів, тому саме міська політика стала моїм «хобі». Не розумію тих людей, котрі говорять, що на місцевому рівні неможливо щось вирішити і змінити. Можливо ще й як. Кожен житель міста, села, селища має знати, що у нього робиться під носом, а потім вже дивитися на клоунаду у Верховній Раді.

Великої різниці між міською радою із Верховною немає. За ці 2 роки міська політика стала частиною мого життя. В університеті навчальна (староста групи) і наукова робота (голова наукового студентського товариства факультету), а поза мережами – громадська робота. Вирішення хоч незначного питання для мене була маленька перемога.

Мала намір балотуватися в депутати на місцевих виборах 2015 року, але спотворення законодавства і відкидання мажоритарної виборчої системи, змінили мої плани. Однак, я не покинула місцеву політику, адже депутатство для мене – це не ціль отримання влади, а можливість допомогти людям.

Вже після виборів я зустріла однодумців і стала членом їхньої команди. Зараз я помічник депутата, у своїй роботі намагаємося максимально діяти в рамках законодавства. Починаючи від дотримання Регламенту роботи сесії і вирішенні тих чи іншим питань у місті. Зараз я маю змогу безпосередньо допомагати людям – займаюся роботою, яка мені по душі. На зборах громади тієї чи іншої вулиці, мене вражає розчарування людей, які нікому не вірять. Для них якщо ти хоч щось зробив для вирішення їхньої проблеми – вони безмежно вдячні.

Я прихильниця справедливості. Виступаю проти хабарництва, непотизму, брехні, імітації діяльності. вибрала свою дорогу – не прогинатися під систему, якби складно не було. Не мовчу, коли порушуються мої права, а вчиняються протиправні дії в тій чи іншій ситуації. Прагну в майбутньому мати змогу щось зробити для України, починаючи із регіонального рівня. Хочу своєю діяльністю залишити позитивний слід у житті країни та міста.

Звикла сумлінно виконувати свою роботу, беру на себе відповідальність, проявляю ініціативність, допомагаю іншим. Хоч це і незначні дії, однак – це маленький вклад. Поки що, я не можу віднести себе до людей, які творять історію, але буду рухатися у цьому напрямі…

«Україна для українців»! Ми (народ) несемо відповідальність за долю країни. Я несу відповідальність за майбутнє своєї держави і міста. Спільними зусиллями ми досягнемо європейського рівня розвитку!

Український ПолітикОксана Луцык

Активность/пассивность граждан – проблемное поле, которое подлежит исследованию в любой стране мира. Это понятно, ведь от непосредственного участия людей зависит построение гражданского общества, что в свою очередь обеспечивает функционирование демократического режима.

Общественное участие – это реальный механизм самовыражения личности, четко очерченная позиция человека по отношению к ее места в своей стране, городе, селе и др.; обеспечивает действенный диалог между единомышленниками по поводу того или иного вопроса. Европейский вариант гражданской активности обеспечивает совместное участие народа и власти в процессах. Однако, без должного уровня развития общества, невозможно гражданам достичь статус авторитетного, равного субъекта господствующей верхушке.

В контакте власть-народ нерешенным остается вопрос имитации контроля за действиями политиков со стороны народа. На словах, в социальных сетях – большинство ярких поборников коррупции и «надзирателей» за политической верхушкой, а практике – «тише травы …». Эти люди-приспособленцы, которых можно смело назвать «диванным» площадью. Они – равнодушена прослойка населения, с которым нелегко бороться. И возникает вопрос: стоит ли вообще бороться за этих людей? Анализируя политиков и рядовых граждан, появляются тождественные черты характера, поэтому нельзя утверждать, что одни «плохие», а другие «хорошие».

Функционирование в государстве общественного участия – движущая сила государственного прогресса, направляет диалог власти с народом в законное русло. Когда есть сжатие и контроль, достаточно трудно власти проводить теневые махинации и осуществлять ущерб в стране. Прозрачность и честность граждан должна поглощать перекрашенных чиновников и тем самым заставлять или служить обществу или освободить свое насиженное место работы.

Самоорганизация граждан является вторичной по сравнению с личным вкладом каждого в свою Родину. Активное меньшинство, благодаря своей настойчивости, творит историю. А борьба за справедливость – вызов современности!
В сегодняшних реалий, украинская общественная участие снизилась, а в сравнении с революционными событиями.

Наши «владыки» бросают народ с одного «болота» в другое. Люди теряют веру, потребности уменьшаются, а собственная позиция тает на глазах. Кто будет думать о государстве, когда он и его семья голодная? Единицы, это в лучшем случае…

Нивелируются ценности, изменилось сознание, в чрезвычайных масштабов загрязнилась политическая сфера, теряется нравственность во всех звеньях жизнедеятельности общества. Богатые богатеют, а бедные беднеют. Такая складывается противоречивая тавтология.

Проблема и в ментальности людей, недостойном власти, разрушения вокруг нас. Как по мне, главная проблема – мы не нужны государству (власти). «Нужные» становимся в том случае, когда, от нас чего-то хотят (обычно в избирательный период). Руководство пренебрегает собственным народом потому, что мы позволяем, а позволяем – потому пассивные и морально слабые! Поддаемся на провокации различного характера, постоянно жалуемся в противовес примера собственной активности.

Что же мешает гражданам начать с себя и собственным примером показать свою любовь к родному краю??? На этот вопрос у каждого будут свои оправдания. Расскажу Вам свое видение функционирования гражданской участие на собственном примере.

Для меня общественное участие – это не пафосные речи и не пиар. Прежде всего, это огромная работа направлена на благо государства. Авторитетной тезис – каждый должен быть на своем месте. Это главное правило и первым шагом к собственному росту как гражданина Украины. Должна существовать гармония с самим собой — чистая совесть и чистые руки от взяток. Без расстановки правильных приоритетов в жизни, невозможно стать полноценным субъектом изменения истории. В своей деятельности необходимо руководствоваться морально-этическими принципами, помогать другим и делать добро. Как бы это наивно ни звучало, но к этому следует стремиться. Я не навязываю Вам свое мнение. Просто покажу «другая сторона медали» — тернистый и долгий. Какая моя общественное участие и в чем она проявляется?

Я студентка 4 курса исторического факультета, специальность «Политология» ГВУЗ «Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды». В настоящее время, главная моя задача — это обучение.

Со школьных лет добросовестно училась, не был в стороне жизни школы и своего класса, непосредственно сотрудничала с учителями. Такая моя активность была замечена и меня избрали председателем школьного парламента. Параллельно с обязанностями президента школы, я была журналистом и заместителем главного редактора школьной газеты «Мир новостей». Далее попробовать свои силы в молодежной политике. Еще с юного возраста мне нравилось городская политика. Поэтому не удивительно, почему я именно поступила на специальность «Политология».

Вступив в вуз, сознание моя кардинально изменилась и новые возможности открылись. Тропа самостоятельности разбила мои розовые очки, которые я носила в школе. Я начала интересоваться научной работе и жизнью города Переяслав-Хмельницкого. Занималась волонтерской деятельностью, участвовала в субботниках, знакомилась с новыми людьми и тем самым расширяла свой кругозор.

С конца 2-го курса, не имея терпения наблюдать за элементарными проблемами в нашем городе (считаю Переяслав родным город, хотя не коренная жительница) начала посещать Переяслав-Хмельницком городской совет. Приходила на приемы к и. о. городского головы (потому, что в то время бывшего мэра-регионала заставили уйти в отставку), озвучивала проблемы. Узнавала о нюансах работы совета, начала посещать пленарные заседания сессий. Сейчас ярко вспоминается, как мне в конце пленарного, и. о. мэра предоставил слово и я рассказала депутатам за их бездействие и равнодушие. Именно тогда один депутатов предложил подать заявление на назначение меня в состав общественных инспекторов по благоустройству. С тех пор, заинтересованность выросла, я ходила на все заседания исполнительного комитета и сессии городского совета.

Я считаю, что систему нужно менять с низов, поэтому именно городская политика стала моим «хобби». Не понимаю тех людей, которые говорят, что на местном уровне невозможно что-то решить и изменить. Возможно еще как. Каждый житель города, села, поселка должен знать, что у него делается под носом, а потом уже смотреть на клоунаду в Верховной Раде.

Большой разницы между городским советом с Верховной нет. За эти 2 года городская политика стала частью моей жизни. В университете учебная (староста группы) и научная работа (председатель научного студенческого общества факультета), а вне границ – общественная работа. Решение хоть незначительного вопроса для меня была маленькая победа.

Намеревалась баллотироваться в депутаты на местных выборах 2015 года, но искажения законодательства и отвержение мажоритарной избирательной системы, изменили мои планы. Однако, я не покинула местную политику, ведь депутатство для меня – это не цель получения власти, а возможность помочь людям.

Уже после выборов я встретила единомышленников и стала членом их команды. Сейчас я помощник депутата, в своей работе стараемся максимально действовать в рамках законодательства. Начиная от соблюдения Регламента работы сессии и решении тех или иным вопросам в городе. Сейчас я имею возможность непосредственно помогать людям — занимаюсь работой, которая мне по душе. На собрании общины той или иной улице, меня поражает разочарование людей, которые никому не верят. Для них если ты хоть что-то сделал для решения их проблемы — они очень признательны.

Я сторонница справедливости. Выступаю против взяточничества, непотизма, лжи, имитации деятельности. выбрала свой путь – не прогибаться под систему, если бы сложно не было. Не молчите, когда нарушаются мои права, а совершаются противоправные действия в той или иной ситуации. Хочу в будущем иметь возможность что-то сделать для Украины, начиная с регионального уровня. Хочу своей деятельностью оставить положительный след в жизни страны и города.

Привыкла добросовестно выполнять свою работу, беру на себя ответственность, проявляю инициативность, помогаю другим. Хоть это и незначительные действия, однако – это маленький вклад. Пока, я не могу отнести себя к людям, которые творят историю, но буду двигаться в этом направлении…

«Украина для украинцев»! Мы (народ) несем ответственность за судьбу страны. Я несу ответственность за будущее своего государства и города. Совместными усилиями мы достигнем европейского уровня развития!

Украинский Политик

Оксана Луцик

Порівнюючи нашу державу із розвиненими країнами Заходу, свідомо чи несвідомо порушується питання громадського суспільства. Загальновідомо: розвиток і культура європейців значно вищий за український. Чому ж так відбувається? Адже всі люди рівні між собою, мають однакові умови для реалізації себе як особистості. Відмінність криється у розвитку держав, підходу керівництва до управління і влади як такої, у відношенні громадян до своєї Батьківщини та до самих себе.

Західна модель функціонування суспільства значно приваблива. Насамперед, іншим стилем життя і підходом до стану речей. Тому не дивно, що українці охоче роблять візи і хоч би на тиждень виривають в «інший» світ. Хочеться красивого жити і більше того, жити на всьому готовому – така закореніла риса нашого народу!

Для аналізу і визначення зародження чи існування громадського суспільства в українських реаліях необхідно заглибитися у зміст цього поняття.

Громадянське суспільство – це добровільна самоорганізація людей, котрі знають свої права та обов’язки, які захищають та відстоюють власні інтереси.

Виділю найхарактерніші риси. Безпосередня комунікація між суб’єктами, котрі рівні між собою й вільні у своїх діях. Наявність різноманітних суспільних інститутів, це можуть бути громадські об’єднання, групи, партії, профспілки, рухи. Великий плюс – незалежність ЗМІ (активна участь громадян у достовірності інформації) та оприлюднення резонних подій через інформаційні канали. Громадянське суспільство відзначається усталеними цінностями, адже на першому плані – моральність, толерантність, об’єктивізм, повага та ін. Людина – головний суб’єкт у державі, який виступає цінністю. Позитивною рисою також є незалежність від держави, тобто свобода вибору.

Виокремлю важливі функції громадянського суспільства. Люди за власної ініціативи самі організовуються, вони конкурують із владою, адже не бажають її узурпації. Громадяни направляють свої дії на суспільну користь. Таким чином, створюють підвалини демократичного управління.

Метою подальшої еволюції громадського суспільства є взаємодія між різними індивідами виключно у правовій державі, де панує легальність та легітимність влади, діють недержавні ЗМІ і створені усі належні умови для Життя людей.

Взаємодія повинна бути не тільки між різними суб’єктами громадського суспільства, але й співпраця між людьми і владою. Держава, в першу чергу, має забезпечити формування самоорганізації громадян. Діалог, а не монолог повинен бути в управлінні країною! Базовий інститут влади встановлює єдині права і обов’язки для всіх. Діяльність громадян і політичної верхівки необхідна здійснюватися законно й прозоро.

Демократична держава покликана захищати інтереси своїх громадян і бути «посередником» у вирішенні конфліктних питань. Тобто всі обов’язки визначені і повинні їх виконувати.

На Заході домінує індивідуалізм, який не межує із його українським варіантом – егоцентризмом. Європейський громадянин вільний! Вільний у будь-якому значенні цього слова. Відсутність (або незначна частина комплексів), відстоювання власної позиції, чітко визначено своєї місце у своїй країні. Іноземці знають чого хочуть.

Чому я зараз говорю про індивідуалізм, а не про громадянське суспільство? Тому, що кожний індивід і є громадянським суспільством. Потрібно бути людиною, гідним громадянином своєї країни. Якщо людина визначила свою життєву позицію, тоді не буде проблем у створенні громадянського суспільства. Громадянське суспільство необхідне для вирішення проблем тієї чи іншої самоорганізації громадян. Вирішення власних проблем – це компетенція тільки однієї людини. Західний варіант децентралізації – наглядний приклад громадянського суспільства.

Проведемо паралелі із українським народом. Індивідуальність в нас присутня, але не в значній мірі, переважає колективізм – ефект радянської сірої маси. Українські громадяни й досі не навчаться самостійно вирішувати свої проблеми і брати на себе відповідальність за власні вчинки. Самоорганізація відбувається мінливо (коли уривається терпіння). В більшості випадків повинно щось трапиться непоправне, щоб люди об’єдналися. Але об’єднання на противагу західній моделі триває недовго. Чому? Бо в силу вступають відстоювання власних інтересів, а не спільне вирішення питання!

Хаотичність такої співпраці людей між собою поясню так: держава (тобто політикани) не виконує своїх прямих обов’язків, а лише вимагає дотримання цього від народу; не є тим сполучним зв’язком між громадянами та навіть не зацікавлена в цьому. Відсутня взаємна відповідальність за долю народу і країни.

Українці перейняли від політиків популізм: зібратися, розвести демагогію і розійтися по домівками із звинуваченнями в бік влади. Хто повинен слідкувати за будинком, викидати сміття в контейнер, замінити лампочку в під’їзді? Влада чи люди, які безпосередньо там проживають?!!!

Відповідь очевидна. Спостерігаючи на зміною пріоритетів українського суспільства, ловлю себе на думці: демократія ще довго не знадобиться нам. Людей не можливо по бажанню зібрати на суботник, конференцію і т. д. Коли участь у тій чи іншій події добровільно-примусова (або просто примусова), то люди це виконують. Мене лякає пасивність, неосвіченість і байдужість наших людей!

Якщо й досі діє принцип «ініціатива карається», що ж тут скажеш. Люди хочуть все і відразу, обов’язково безкощтовно! По суті ми – «раби» – залежні від влади (свого керівника), з купою комплексів і внутрішньо-особистісних проблем, розв’язання яких матиме тривалий період.

Прикладом появою громадського суспільства в Україні – це Революція Гідності і реформа децентралізації. Пасивна більшість була, є і буде. З цим нічого не зробиш. Чужі негаразди мало кого хвилюють, люди живуть у власному світі. І допоки безпосередньо ця проблема не торкнеться людину, вона не звертатиме увагу на тотожну.

В нашій країні цінуються гроші, зв’язки, статуси, а не людина. Є авторитетне прізвище – тобі відкриті всі дороги! Панує хаос серед владної еліти і людей. Ми самі не знаємо чого ми хочемо. 24 роки знаходилися у невагомості…

Звичайно, із будь-якої ситуації є вихід. Громадянське суспільство в Україні знаходиться на початкових етапах. Я бачу подальший розвиток й формування нашої суспільства через докорінну зміну своєї свідомості і системи навколо нас.

Ми – унікальний народ. Маємо бездонне терпіння і толерантність до політичної реальності. Прощаємо помилки, існуємо, а живемо на своїй Богом даній землі.

В порівнянні із західними «порядками» ми відстаємо. Однак, на мою думку, буде некоректно порівнювати і рівнятися на європейців. У нас різне минуле, правління, менталітет та розвиток держави. Всі народи однаковими (клонами) не можуть бути. У кожного суспільства є позитивні та негативні сторони. Не варто зневірюватися у собі і своєму народові. Разом – ми сила, яку нікому не здолати.

Залишилося тільки стабільно (а не ривками) рухатися до формування дієвої самоорганізації українського населення. Варто провести «діагностику» свідомості і «здати» тест, який визначить спільні пріоритети розвитку українських громад!

Завжди пам’ятайте вислів – «рабів до раю не пускають…», тому все в наших руках!

Український Політик
Оксана Луцык

Сравнивая наше государство с развитыми странами Запада, сознательно или бессознательно ставится вопрос гражданского общества. Общеизвестно: развитие и культура европейцев значительно выше украинского. Почему же так происходит? Ведь все люди равны между собой, имеют одинаковые условия для реализации себя как личности. Отличие кроется в развитии государств, подхода руководства к управлению и власти как таковой, в отношении граждан к своей Родине и к самим себе.

Западная модель функционирования обществазначительно привлекательна. Прежде всего, другим стилем жизни и подходом к положению вещей. Поэтому неудивительно, что Украинцы охотно делают визы и хотя бы на неделю вырывают в «другой» мир. Хочется красивого жить и более того, жить на всем готовом – такая закоренелая черта нашего народа!

Для анализа и определения зарождения или существования гражданского общества в украинских реалиях необходимо углубиться в содержание этого понятия.

Гражданское общество – это добровольное самоорганизация людей, которые знают свои права и обязанности, которые защищают и отстаивают собственные интересы.

Выделю наиболее характерные черты. Непосредственная коммуникация между субъектами, которые равны между собой и свободны в своих действиях. Наличие различных общественных институтов, это могут быть общественные объединения, группы, партии, профсоюзы, движения. Большой плюс – независимость СМИ (активное участие граждан в достоверности информации) и обнародования резонных событий через информационные каналы. Гражданское общество отмечается устоявшимися ценностями, ведь на первом плане – нравственность, толерантность, объективизм, уважение и др. Человек – главный субъект в государстве, который выступает ценностью. Положительной чертой также является независимость от государства, то есть свобода выбора.

Выделю важные функции гражданского общества. Люди по собственной инициативе сами организуются, они конкурируют с властью, ведь не хотят ее узурпации. Граждане направляют свои действия на общественную пользу. Таким образом, создают основы демократического управления.

Целью дальнейшей эволюции гражданского общества является взаимодействие между различными индивидами исключительно в правовом государстве, где царит легальность и легитимность власти, действуют негосударственные СМИ и созданы все необходимые условия для жизни людей.

Взаимодействие должно быть не только между различными субъектами гражданского общества, но и сотрудничество между людьми и властью. Государство, в первую очередь, обеспечить формирование самоорганизации граждан. Диалог, а не монолог должен быть в управлении страной! Базовый институт власти устанавливает единые права и обязанности для всех. Деятельность граждан и политической верхушки необходима осуществляться законно и прозрачно.

Демократическое государство призвано защищать интересы своих граждан и быть «посредником» в решении конфликтных вопросов. То есть все обязанности определены и должны их выполнять.

На Западе доминирует индивидуализм, который не граничит с его украинским вариантом – эгоцентризмом. Европейский гражданин свободен! Свободен в любом смысле этого слова. Отсутствие (или незначительная часть комплексов), отстаивание собственной позиции, четко определены своей место в своей стране. Иностранцы знают чего хотят.

Почему я сейчас говорю об индивидуализме, а не о гражданском обществе? Потому что каждый индивид и является гражданским обществом. Нужно быть человеком, достойным гражданином своей страны. Если человек определил свою жизненную позицию, тогда не будет проблем в создании гражданского общества. Гражданское общество необходимо для решения проблем той или иной самоорганизации граждан. Решения собственных проблем – это компетенция только одного человека. Западный вариант децентрализации – наглядный пример гражданского общества.

Проведем параллели с украинским народом. Индивидуальность у нас присутствует, но не в значительной степени преобладает коллективизм – эффект советской серой массы. Украинские граждане до сих пор не научатся самостоятельно решать свои проблемы и брать на себя ответственность за собственные поступки. Самоорганизация происходит непостоянно (когда прерывается терпение). В большинстве случаев должно что-то случится непоправимое, чтобы люди объединились. Но объединение в противовес западной модели длится недолго. Почему? Потому что в силу вступают отстаивания собственных интересов, а не общее решение вопроса!

Хаотичность такого сотрудничества людей между собой объясню так: государство (то есть политиканы) не выполняет своих прямых обязанностей, а лишь требует соблюдения этого от народа, не является тем связующим связью между гражданами и даже не заинтересована в этом. Отсутствует взаимная ответственность за судьбу народа и страны.

Украинцы переняли от политиков популизм: собраться, развести демагогию и разойтись по домам с обвинениями в сторону власти. Кто должен следить за домом, выбрасывать мусор в контейнер, заменить лампочку в подъезде? Власть или люди, которые непосредственно там проживают?!!!

Ответ очевиден. Наблюдая на изменением приоритетов украинского общества, ловлю себя на мысли: демократия еще долго не понадобится нам. Людей нельзя по желанию собрать на субботник, конференцию и т. д. Когда участие в том или ином событии добровольно-принудительная (или просто принудительная), то люди это выполняют. Меня пугает пассивность, невежество и равнодушие наших людей!

Если до сих пор действует принцип «инициатива наказуема», что тут скажешь. Люди хотят все и сразу, обязательно бесплатно! По сути мы – «рабы» – зависимые от власти (своего руководителя), с кучей комплексов и внутренне личностных проблем, решение которых будет длительный период.

Примером появлением гражданского общества в Украине – это Революция Достоинства и реформа децентрализации. Пассивная большинство было, есть и будет. С этим ничего не сделаешь. Чужие проблемы мало кого волнуют, люди живут в собственном мире. И пока непосредственно эта проблема не коснется человека, она не будет обращать внимание на тождественную.

В нашей стране ценятся деньги, связи, статусы, а не человек. Есть авторитетное имя – тебе открыты все пути! Царит хаос среди властной элиты и людей. Мы сами не знаем чего мы хотим. 24 года находились в невесомости…

Конечно, с любой ситуации есть выход. Гражданское общество в Украине находится на начальных этапах. Я вижу дальнейшее развитие и формирование нашей общества через коренное изменение своего сознания и системы вокруг нас.

Мы – уникальный народ. Есть бездонное терпение и толерантность к политической реальности. Прощаем ошибки, существуем, а живем на своей Богом данной земле.

По сравнению с западными «порядками» мы отстаем. Однако, по моему мнению, будет некорректно сравнивать и равняться на европейцев. У нас разное прошлое, правление, менталитет и развитие государства. Все народы одинаковыми (клонами) не могут быть. У каждого общества есть положительные и отрицательные стороны. Не стоит отчаиваться в себе и своему народу. Вместе – мы сила, которую никому не одолеть.

Осталось только стабильно (а не рывками) двигаться к формированию действенной самоорганизации украинского населения. Стоит провести «диагностику» сознания и «сдать» тест, который определит общие приоритеты развития украинских общин!

Всегда помните высказывание – «рабов в рай не пускают …», поэтому все в наших руках!

Украинский Политик

Оксана Луцик

З кінця 2015 року освітній простір «ожив» завдяки курсу політичного керівництва на реформування. Опираючись на те, що освіта – є потужною й однією з важливих сфер у будь-якій країні, нею можливо маніпулювати, якщо продумано проводити дестабілізуючі кроки. Міністерство освіти і науки України спільно з владною елітою розхитує корабель під назвою «Освіта».

В минулому році були змінені правила проведення та складання ЗНО, які наклали тінь на прозорість тестування й перетворили оцінювання знань у фактичну боротьбу за втуп до ВНЗ. «Суперництво» абітурієнтів має характер змагання за «місце під сонцем» – вступом у престижний вуз, а не можливістю отримання знань! Вступна кампанія 2017 році, матиме наступний характер – бюджетні місця першочергово будуть надаватися топ-університетам, а регіональні виші будуть обмежені у їх кількості. Тобто йде навмисна компанія погіршення сприятливого клімату для функціонування мало та середньо чисельних ВНЗ.

Держбюджет-2016 року, урізав фінансування на освітню сферу. З кінця січня цього року у цьому аспекті відбулося загострення ситуації. Згадуються пікети біля Верховної Ради України стосовно прямого руйнування професійно-технічної освіти – їх утримання за рахунок місцевих бюджетів. На початку лютого, нардепи повернули державне фінансування, однак наприкінці березня президент наклав вето на Закон України 3831-2 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо фінансування професійно-технічної освіти» та Закон України № 3830-3 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» щодо фінансування професійно-технічної освіти».

Цим кроком Порошенко фактично поставив хрест на ПТУ, а також значно ослабив місцеві бюджети. Поширюються прогнози про можливість закриття цілої низки училищ, а викладачі, студенти залишаються «за бортом». Більше того міські ради стали заручниками ситуації, адже вони безпосередньо відповідають за долю не однієї тисячі людей. В цьому випадку, на шальку терезів постає 2 варіанти розвитку подій: або місцевим депутатам йтимуть по совісті й фінансуватимуть свої ПТУ і, як наслідок, спорожніють їхні бюджети, або ж відмовитися від утримання і таким чином, «винесуть вирок» професійно-технічній освіті!

Саботаж реформ на цьому не закінчився. 20-ті числа лютого цього року були найтривожнішими як для студентів ВНЗ, так і для викладацького колективу. Причиною стала затримка стипендій і заробітної платні відповідно. Родзинка незрозумілої виплати – невчасне підсисання спільного наказу Міністерства освіти і науки України та Міністерства фінансів України від 15.02.2016 № 123/91 «Про затвердження паспорта бюджетної програми на 2016 рік». Освітян в прямому сенсі, показали своє місце, адже дотягнули термінами до настрою студентства й викладачів піти пікетувати МОН. Завершилася ця історія виплатою коштів, однак при цьому доведи людей до примітивізму, які раділи, цій стипендії/зарплаті без індексації (подумки прокручуючи в голові: дякуємо, що хоч це віддали).

Найважливіше реформування – запровадження 12-річки. У свій час, коли я випускалася зі школи (2012 рік), чутки ходили про це. Однак, з часом все забулося. Зі зміною 8-го міністра освіти і науки, Д. Табачника у кінці лютого 2014 року на С. Квіта, відкрився початок перебудови: змінилися механізми функціонування навчальних закладів, вносяться зміни до профільних законів. А починаючи із проголошення курсу на децентралізацію, заговорили про удосконалення освітнього простору.

За словами чинного міністра освіти і науки запуск 12-річної школи варто чекати у 2017 році, однак терміни змінилися і вже зазначається про 2018-й рік. Що ж передбачає навчання 12 років у школі? Поділ на початкову (з 1-4 клас), середню (5-9клас) та старшу (9-12 клас) школи. Фахівці пропонують складати ЗНО після 9-го класу, а потім за його результатами мати можливість вступу в старшу профільну школу за загальноосвітнім (підготовка до університету академічному ліцеї) та професійним напрямком (навчання у професійних ліцеях та коледжах).

У розроблених програмах «чітко і ясно» визначено роль вчителя в навчальному закладі. Навіть проголошений курс на боротьбу проти бюрократії – атестація вчителів. В планах створювати профільні школи, а це в свою чергу призведе до нової перепідготовки педагогів.

Як завуальовано зазначив прем’єр А. Яценюка, в майбутньому один із «тягарів», котрий нестиме на плечах місцеве самоврядування, буде оптимізація шкіл, забезпечення їх сучасними інформаційними технологіями, «новими» автобусами, адже трансформується самий механізм управління в школах: передбачається начебто прозорість. Громадський контроль для обрання директорів на конкурсних умовах, розширюються повноваження у педагогів та батьківських комітетах. Вчителі вільно обирають місце підвищення кваліфікації. Планувалася сертифікація вчителів, тобто оцінювання знань вчителів й відсортування професіоналів від неуків. Таким чином, можливо буде підвищити зарплати ерудованим педагогам, однак ця ідея не реалізується тому, що не вигідна «сумлінним» освітянам.

Повноваження місцевого самоврядування хочуть зменшити, а школам надати фінансову й адміністративну автономію. Тобто, створити так звані опорні школи. Такі школи матимуть статус юридичних осіб, особисті рахунки, чисельність учнів не менше 360, не менше 3 коли філії (це школа І або ІІ ступеня), професійний педагогічно-викладацький колектив.

Звичайно, ознайомлюючись із такими нововведеннями, дійсно думаєш, що українська освіта рухається в децентралізованому руслі за європейським зразком, але є але… Чи можливо ці зміни втілити в життя? Скільки часу потрібно на реалізацію? Чи дійсно реформи матимуть позитивні тенденції? І останнє, найголовніше: потрібна ці зміни українській молоді?!

Незрозуміла послідовність кроків МОН в реалізації реформування освіти. Не проаналізовано всі позитивні й негативні моменти, котрі обов’язково виникнуть у ході трансформації. Прописані часові рамки не накладаються на практику. Підліткам не пояснюють цих тенденцій. Повертаємося, точніше продовжуємо жити «п’ятирічками» й примусовими реформами. Нас завжди ставляють перед фактом: прийшло рішення згори, ніхто не обговорює його, а намагається найшвидше реалізувати.

Українці вражають своєю наївністю. Народ ошукують на кожному кроці, а ми віримо в краще майбутнє. Об’єднання територіальних громад повинне зменшить кількість мало чисельних шкіл і начебто буде обладнано в одну школу на 1 громаду, яка доречно вміщуватиме оптимальну кількість учнів. Така школа матиме всі необхідні умови для ефективного навчального процесу. Всі ці прагнення чудові, але якби це було дійсно правда.

Проблема як завжди у фінансуванні (найпопулярніше виправдання). Справжня проблема у керівництві, яке прагне дискредитувати освіту з усіх боків. Сучасна навчальна програма має складні навантаження, які не кожен учень витримати. Вчителі в більшості випадків не дають тих необхідних знань на уроках. А вдома самостійним опрацюванням матеріалу займаються одиниці. Поширювалися і поширюють думки на перехід на дистанційне навчання і в школах й ВНЗ. Якщо ця практика в західних країнах має позитивний характер, то в Україні, це не завжди буде +.

На мою думку, потрібно дотримуватися правила: «учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Безперечно необхідні зміни, але продумані! Фахівці повинні здійснювати виважені кроки, які будуть підтримані підлітками і молоддю.

Серйозне і відповідальне ставлення до освіти – правильний вибір. Збільшення фінансування з держбюджету, підтримка ПТУ, переатестація педагогічних кадрів та Незалежне оцінювання (а не скупляння медалей, сертифікатів ЗНО та дипломів) знань. Політичне керівництво країни не має морального права заганяти освіту у глухий кут. Навпаки повинна йти допомога від владної еліти. Потрібні роз’яснення до відповідних реформ та кроків. Пояснюючи освітянам свої дії, можливо уникнути зовнішнього й внутрішнього спротиву проти верхівки реформаторів.
Сподіваюся, що колись настане той час, коли українські політикані почнуть цінувати освітню сферу і в тому числі наших науковців…

Український ПолітикОксана Луцык

С конца 2015 года образовательное пространство «ожил» благодаря курса политического руководства на реформирование. Опираясь на то, что образование — является мощным и одной из важных сфер в любой стране, ею можно манипулировать, если продуманно проводить дестабилизирующие шаги. Министерство образования и науки Украины совместно с властной элитой расшатывает корабль под названием «Образование».

В прошлом году были изменены правила проведения и прохождения ВНО, которые наложили тень на прозрачность тестирования и превратили оценивания знаний в фактическую борьбу за тупую в вузы. «Соперничество» абитуриентов имеет характер соревнования за «место под солнцем» –вступлением в престижный вуз, а не возможностью получения знаний! Вступительная кампания 2017 году, будет иметь следующий характер –бюджетные места в первую очередь будут предоставляться топ-университетам, а региональные вузы будут ограничены в их количестве. То есть идет намеренная компания ухудшение благоприятного климата для функционирования мало и средне многочисленных вузов.

Госбюджет-2016 года, урезал финансирование на образовательную сферу. С конца января этого года в этом аспекте произошло обострение ситуации. Упоминаются пикеты возле Верховной Рады Украины по прямому разрушению профессионально-технического образования – их содержание за счет местных бюджетов. В начале февраля, нардепы вернули государственное финансирование, однако в конце марта президент наложил вето на Закон Украины 3831-2 «О внесении изменений в Бюджетный кодекс Украины относительно финансирования профессионально-технического образования» и Закон Украины № 3830-3 «О внесении изменений в Закон Украины «О Государственном бюджете Украины на 2016 год» относительно финансирования профессионально-технического образования».

Этим шагом Порошенко фактически поставил крест на ПТУ, а также значительно ослабил местные бюджеты. Распространяются прогнозы о возможности закрытия целого ряда училищ, а преподаватели, студенты остаются «за бортом». Более того городские советы стали заложниками ситуации, ведь они непосредственно отвечают за судьбу не одной тысячи людей. В этом случае, на чашу весов появляется 2 варианта развития событий: либо местным депутатам идти по совести и финансировать свои ПТУ и, как следствие, опустеют их бюджеты, или же отказаться от содержания и таким образом, «вынесут приговор» профессионально-техническом образовании!

Саботаж реформ на этом не закончился. 20-е числа февраля этого года были тревожными как для студентов вузов, так и для преподавательского коллектива. Причиной стала задержка стипендий и заработной платы соответственно. Изюминка непонятной выплаты – несвоевременное пидсисання совместного приказа Министерства образования и науки Украины и Министерства финансов Украины от 15.02.2016 № 123/91 «Об утверждении паспорта бюджетной программы на 2016 год». Педагогов в прямом смысле, показали свое место, ведь дотянули сроками настроению студенчества и преподавателей пойти пикетировать МОН. Завершилась эта история выплатой средств, однако при этом дай людей до примитивизма, которые радовались, этой стипендии/зарплате без индексации (мысленно прокручивая в голове: спасибо, что хоть это отдали).

Самое важное реформирования — введение 12-летки. В свое время, когда я выпускалась из школы (2012 год), слухи ходили об этом. Однако, со временем все забылось. С изменением 8-го министра образования и науки, Д. Табачника в конце февраля 2014 году на С. Квит, открылся начало перестройки: изменились механизмы функционирования учебных заведений, вносятся изменения в профильные законы. А начиная с провозглашения курса на децентрализацию, заговорили об усовершенствовании образовательного пространства.

По словам действующего министра образования и науки запуск 12-летней школы стоит ждать в 2017 году, однако сроки изменились и уже отмечается о 2018-й год. Что же предусматривает обучение 12 лет в школе? Разделение на начальную (с 1-4 класс), среднюю (5-9клас) и старшую (9-12 класс) школы. Специалисты предлагают сдавать ВНО после 9-го класса, а затем по его результатам иметь возможность вступления в старшую профильную школу по общеобразовательным (подготовка к университету академическом лицее) и профессиональному направлению (обучение в профессиональных лицеях и колледжах).

В разработанных программах «четко и ясно» определена роль учителя в учебном заведении. Даже провозглашен курс на борьбу против бюрократии — аттестация учителей. В планах создавать профильные школы, а это в свою очередь приведет к новой переподготовки педагогов.

Как завуалировано отметил премьер А. Яценюка, в будущем один из «тяжестей», который будет нести на плечах местное самоуправление, будет оптимизация школ, обеспечение их современными информационными технологиями, «новыми» автобусами, ведь трансформируется самый механизм управления в школах: предполагается бы прозрачность. Общественный контроль для избрания директоров на конкурсных условиях, расширяются полномочия у педагогов и родительских комитетах. Учителя свободно выбирают место повышения квалификации. Планировалась сертификация учителей, то есть оценки знаний учителей и отсортировка профессионалов от невежд. Таким образом, можно будет повысить зарплаты эрудированным педагогам, однако эта идея не реализуется так, что не выгодно «добросовестным» педагогам.

Полномочия местного самоуправления хотят уменьшить, а школам предоставить финансовую и административную автономию. То есть, создать так называемые опорные школы. Такие школы будут иметь статус юридических лиц, личные счета, численность учащихся не менее 360, не менее 3 когда филиала (это школа I или II степени), профессиональный педагогически-преподавательский коллектив.

Конечно, знакомясь с такими нововведениями, действительно думаешь, что украинское образование движется в децентрализованном русле по европейскому образцу, но есть но… возможно эти изменения воплотить в жизнь? Сколько времени нужно на реализацию? Действительно реформы будут положительные тенденции? И последнее, самое главное: нужно эти изменения украинской молодежи?!

Непонятная последовательность шагов МОН в реализации реформирования образования. Не проанализированы все положительные и отрицательные моменты, которые обязательно возникнут в ходе трансформации. Прописаны временные рамки не накладываются на практику. Подросткам не объясняют этих тенденций. Возвращаемся, точнее продолжаем жить «пятилетку» и принудительными реформами. Нас всегда ставляе перед фактом: пришло решение сверху, никто не обсуждает его, а пытается быстрее реализовать.

Украинцы впечатляют своей наивностью. Народ обманывают на каждом шагу, а мы верим в лучшее будущее. Объединение территориальных общин должно уменьшит количество мало многочисленных школ и вроде будут оборудованы в одну школу на 1 общину, уместно будет вмещать оптимальное количество учеников. Такая школа будет иметь все необходимые условия для эффективного учебного процесса. Все эти стремления замечательные, но если бы это было действительно правда.

Проблема как всегда в финансировании (популярное оправдание). Настоящая проблема в руководстве, которое стремится дискредитировать образование со всех сторон. Современная учебная программа имеет сложные нагрузки, не каждый ученик выдержать. Учителя в большинстве случаев не дают тех необходимых знаний на уроках. А дома самостоятельным обработкой материала занимаются единицы. Распространялись и распространяют мысли на переход на дистанционное обучение и в школах и вузах. Если эта практика в западных странах имеет положительный характер, то в Украине, это не всегда будет +.

По моему мнению, нужно придерживаться правила: «учитесь, читайте, и чужому учитесь, и своего не понимает». Бесспорно необходимые изменения, но продуманные! Специалисты должны осуществлять взвешенные шаги, которые будут поддержаны подростками и молодежью.

Серьезное и ответственное отношение к образованию – правильный выбор. Увеличение финансирования из госбюджета, поддержка ПТУ, переаттестация педагогических кадров и Независимое оценивание (а не скупляння медалей, сертификатов ВНО и дипломов) знаний. Политическое руководство страны не имеет морального права загонять образование в тупик. Напротив должна идти помощь от властной элиты. Нужны разъяснения в соответствующие реформ и шагов. Объясняя педагогам свои действия, можно избежать внешнего и внутреннего сопротивления против верхушки реформаторов.

Надеюсь, что когда-то наступит время, когда украинские политиканы начнут ценить образовательную сферу и в том числе наших ученых…

Украинский Политик

Оксана Луцик

Починаючи від проголошення Україною незалежності до 2000-х років, політичне керівництво країни не займалося реформуванням місцевого самоврядування. Протягом зазначеного періоду часу, місцеве самоврядування базувалося тільки на теоретичному рівні. У 1997 році Україна ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування (яка прийнята у 1985 р. в Страсбурзі).

При президентській каденції Л. Кучмі, В. Ющенку, В. Януковичу говорилося і прописувалося в програмних документах прагнення запровадити децентралізацію. Однак тільки із 2014 року почалися реальні кроки. Почали створювати і прописувати концепції розвитку місцевого самоврядування, приймати закони.

Зараз чи не на кожному кроці обговорюється проблема впровадження ефективної моделі децентралізації. Виділяють 5 причин підтримки децентралізації: підтримка і допомога Заходу; ефективний розподіл влади по рівнях (громада, район, регіон); спрощена система вирішення проблемних питань; фінансова незалежність громад та останнє – гроші на школи та лікарні витрачатимуться набагато ефективно.

До першої причини запитань немає. Венеціанська комісія схвалила зміни до Конституції в Україні (щодо децентралізації влади). Захід зацікавлений у ефективному розвитку місцевого самоврядування, тому підтримує матеріально. Більше того, починаючи із 2007 року у партнерстві з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-кому-нального господарства України започаткований Швейцарсько-український проект «Підтримка децентралі¬зації в Україні – DESPRO», який покликаний у започаткуванні ефективної моделі управління та участі громадян у процесах ухвалення рішень як обов’язкової складової сталого розви¬тку держави та демократизації суспільства. Проект випускає потужні посібники, які пояснюють базові знання про місцеве самоврядування, та організовує конференції по проблемним питанням практичного втілення децентралізації в Україні.

Стосовно ефективного розподілу влади між громадою, районом та регіоном виникають питання. На даний час створено тільки 159 громад по всій Україні. До поділу на громади, райони та регіони ще далеко. Існує проблема об’єднання громад, адже виходе так, що малорозвинені села приєднують до більш розвиненого – тут відбувається зіткнення інтересів. Не кожне село погодиться на домінування іншого села над ним, на закриття школи, садочка та ін. В загальному механізм незалежного функціонування громад несе за собою ряд проблем. Жителі сіл не готові до таких кардинальних змін. Спроможні територіальні громади – це (в теорії) один із дієвих прикладів децентралізації. Наші політикани понавигадувати різноманітних статутів, документів для «повноцінного» життя громад – які по великому рахунку більше заплутують цей процес.

Третя причина підтримки децентралізації – це вирішення проблемних питань там, де їх найпростіше вирішити. Погоджуюся, в теорії і в наших мріях, сільська громада зможе прийняти те чи інше рішення, але не все так просто… Залежність зберігається, завуальовується під старосту, котрий лише «відстоюватиме» інтереси громади. Складна система із запровадження ключової фігури в місцевому управлінні – префекта – людини президента. Цей «наглядач» може бути присланий із іншого регіону (головна особливість – бути наближеним до гаранта), не знати специфіки життя місцевої політики. Якщо префекту не сподобається рішення міської ради, він «заморожує» роботу ради на 3 місяці і передає на верх для перевірки сумнівного прийнятого рішення депутатів. Протягом цим 3-х місяців «наглядач» вчиняє будь-які дії, за які не несе відповідальності. У випадку, коли рішення ради визначається таким, що порушує законодавство України призначаються перевибори. Такий простий механізм запровадження виборів по всій країні і наживи на них.

Дві останні причини можна об’єднати, адже вони стосуються фінансової «незалежності». Я не вірю у незалежність сіл, міст від центру, а тим більше у фінансову незалежність. Практика завжди буде відрізнятися від красиво продуманих гасел і посилань. Про яку фінансову незалежність йде мова, коли держаний бюджет живе на кредитах, а місцеві в свою чергу ледве животіють… Завдяки президенту додався обласним та місцевим бюджетам фінансування ПТУ. Порошенко наклав вето на фінансування ПТУ із держбюджету і цим ускладнив ситуацію. Як місцеві бюджети можуть протримати на плаву ПТУ, якщо грошей і так не вистачає.

Складалася парадоксальна ситуація: децентралізація запущена в дію, а в другому читанні за зміни до Конституції не проголосовано (навіть забуто нардепами за це питання). Що буде тоді коли й так не проголосують???
Ліквідують ЖЕК, РДА, об’єднають громади, заплановано проведення місцевих виборів 2017 року, а далі? Якби дійсно політичні лідери прагнули впровадити децентралізацію, а не ще більшу централізацію… Влада зносить стару хату – не маючи уяви як будувати нову…

Український ПолітикОксана Луцик

Начиная с провозглашения Украиной независимости в 2000-х годов, политическое руководство страны не занималось реформированием местного самоуправления. В течение указанного периода времени, местное самоуправление базировалось только на теоретическом уровне. В 1997 году Украина ратифицировала Европейскую хартию местного самоуправления (которая принята в 1985 году. В Страсбурге).

При президентской каденции Л. Кучме, В. Ющенко, В. Януковичу говорилось и прописывалось в программных документах стремление ввести децентрализацию. Однако только с 2014 начались реальные шаги. Начали создавать и прописывать концепции развития местного самоуправления, принимать законы.

Сейчас не на каждом шагу обсуждается проблема внедрения эффективной модели децентрализации. Выделяют 5 причин поддержки децентрализации: поддержка и помощь Запада; эффективное распределение власти по уровням (община, район, регион) упрощенная система решения проблемных вопросов; финансовая независимость общин и последнее – деньги на школы и больницы тратиться гораздо эффективнее.

К первой причине вопросов нет. Венецианская комиссия одобрила изменения в Конституцию в Украине (по децентрализации власти). Запад заинтересован в эффективном развитии местного самоуправления, поэтому поддерживает материально. Более того, начиная с 2007 года во партнерстве с Министерством регионального развития, строительства и жилищно-либо нального хозяйства Украины основан швейцарско-украинский проект «Поддержка децентрали¬зации в Украине – DESPRO», который призван в учреждении эффективной модели управления и участия граждан в процессах принятия решений как обязательной составляющей устойчивого развития государства и демократизации общества. Проект выпускает мощные пособия, которые объясняют базовые знания о местном самоуправлении, и организует конференции по проблемным вопросам практического воплощения децентрализации в Украине.

По эффективному распределению власти между обществом, районом и регионом возникают вопросы. В настоящее время создано только 159 общин по всей Украине. К делению на общины, районы и регионы еще далеко. Существует проблема объединения общин, ведь выходе так, что малоразвиты села присоединяют к более развитому – здесь происходит столкновение интересов. Не каждый село согласится на доминирование другого села над ним, на закрытие школы, садика и др. В общем механизм независимого функционирования общин влечет за собой ряд проблем. Жители сел не готовы к таким кардинальным переменам. Способны территориальные общины – это (в теории) один из действенных примеров децентрализации. Наши политиканы понавигадуваты различных уставов, документов для «полноценного» жизни общин — которые по большому счету больше запутывают этот процесс.

Третья причина поддержки децентрализации – это решение проблемных вопросов там, где их проще решить. Согласен, в теории и в наших мечтах, сельская община сможет принять то или иное решение, но не все так просто … Зависимость сохраняется, вуалируется под старосту, который только «отстаивать» интересы общества. Сложная система по внедрению ключевой фигуры в местном управлении – префекта – человека президента. Этот «надзиратель» может быть прислан из иного региона (главная особенность – быть приближенным к гаранту), не знать специфики жизни местной политики. Если префект не понравится решение городского совета, он «замораживает» работу совета на 3 месяца и передает на верх для проверки сомнительного принятого решения депутатов. В течение этим 3-х месяцев «надзиратель» совершает любые действия, которые не несет ответственности. В случае, когда решение совета определяется нарушающим законодательство Украины назначаются перевыборы. Такой простой механизм введения выборов по всей стране и наживы на них.

Две последние причины можно объединить, ведь они касаются финансовой «независимости». Я не верю в независимость сел, городов от центра, а тем более в финансовую независимость. Практика всегда будет отличаться от красиво продуманных лозунгов и ссылок. О какой финансовой независимости идет речь, когда подержанный бюджет живет на кредитах, а местные в свою очередь влачат жалкое существование… Благодаря президенту добавился областным и местным бюджетам финансирование ПТУ. Порошенко наложил вето на финансирование ПТУ из госбюджета и этим усложнил ситуацию. Как местные бюджеты могут продержать на плаву ПТУ, если денег и так не хватает.

Состояла парадоксальная ситуация: децентрализация запущена в действие, а во втором чтении изменения в Конституцию не голосовали (даже забыто нардепами за этот вопрос). Что будет тогда, когда и так не проголосуют???
Ликвидируют ЖЭК, РГА, объединят общины, запланировано проведение местных выборов 2017 года, а дальше? Если бы действительно политические лидеры стремились внедрить децентрализацию, а не еще большую централизацию… Власть сносит старый дом – не имея представления как строить новую…

Украинский Политик

Оксана Луцик

Можна безкінечно вступати в полеміку про місце і роль української держави на світовій арені. З кожним роком Україна опускається в рейтингах за рівнем життя населення, щастя, корупції та ін. Народ розчарований і песимістично налаштований. Тому запропоную Вам свій «алгоритм дій» успішної Батьківщини.

Спочатку, доречно виокремити і проаналізувати наявні проблеми. Перше, що кидається в очі (й українцям й іноземцям) – рівень сприйняття корупції (за 2015 рік у Світовому рейтингу наша держава займає 130 місце із 168). На сьогодні дати хабар стало складовою нашого життя. Діє правило – «за гроші можна все купити». До цієї проблеми додам іншу – нашу ментальність. Чому дозволяємо під час гібридної війни панувати та нарощувати свої габарити доходу? На війні наживаються, списують величезні суми, а наші воїни гинуть (сім’ї сиротіють)… Тому, що «проблема в головах». Народ коли бере/дає хабар виправдовує себе негативним прикладом політиків – вони беруть, а нам що не можна? Зрозуміло, всім треба жити. Але одні живуть чесно (хоч і бідно), а інші забирають останнє. Всі люди різні зі своїм набором цінностей та пріоритетів. Однак, на мою думку, необхідно кожній людині жити по правилу – «моя свобода дій закінчується там, де починається свобода дій іншої людини».

Ментальність після Революції Гідності змінилася, але не у всіх. Пасивні і байдужі серед нас. Якби не хотілося всі активні не будуть, завжди буде та активна меншість, яка рухатиме країну вперед. Це закономірне явище: активна меншість задає правила гри пасивній більшості. Як Ви зрозуміли наступна проблема – це життєва позиція кожного українця. Одне із важливих є ставлення народу до своєї країни, політичних лідерів та самих себе. «Поважаєш себе – поважатимуть і тебе». Якщо народ поважає себе він не дозволить із себе знущатися! Спускання проблем на гальма – це прояв страху і байдужості.

Україна у буквальному смислі цього слова стоїть з протягнутою рукою перед Заходом. Виставляючи себе в негативному світі – ми погоджуємося із наявними проблемами, готові виконати всі умови задля нового траншу. Це проблема має назву «комплекс меншовартості». Радянський Союз розпався, а комплекс залишився. Ввійшло у звичку винити інших у наших проблемах і вимагати/просити допомоги. По великому рахунку, ні США, ні Європа нам нічого не винні. «Порятунок утопаючого – справа рук самого потопаючого». Ми рівняємося на інші країни, говоримо як там добре. Закордон виїжджають наші громадяни. А хто залишиться в Україні, хто її розбудовуватиме? Ніхто крім нас не вирішить наші проблеми. Наша країна набралася кредитів, а кошти вкотре осіли по кишенях можновладців, тому і рівень життя примітивний…

Ми потужна нація. Нація незламних людей із сталевою силою волі, тільки своєї сили ми не знаємо. Настав час позбутися всіх комплексів і почати жити повноцінним життям. Україні майже 25 років! Що за цей час зроблено??? Народ розграбували і поставили на коліна. Із нашим потенціалом, який був на початку 1990-х років, ми могли б і залишитися сильною економічною, соціальною і політичною країною! Причина у політичному керівництву. Не часи змінюються, а люди. Так змінилися наші «державники». Спробували смак влади і її не віддають іншим. На їхню думку Україна – це бездонне золоте «корито». Люди мають показати політикам їхнє місце – служити і підпорядковуватися електорату! Це складно зробити, але необхідно.

Одна із головних проблем – освіченість людей. Освіта – головний козир проти влади! Неосвіченим народом легко керувати. Враховуючи українські реалії – залежні ЗМІ, ми, хочемо чи не хочемо, піддаємося маніпуляціям. Не перевіряємо інформацію, робимо поспішні висновки. Дезінформація роз’єднує людей у період сучасної інформаційної війни між Україною та Росією. Тому все в наших руках – хочете гідно жити – прикладайте зусиль, шукайте однодумців і рухаєтеся до своєї мети!!!

Історичне минуле – це урок, який кожен має досконало вивчити; це пам’ять, яку не можливо стерти. На даний час, ми наступаємо на одні і ті ж самі граблі – обираючи перефарбованих політиків. Довіряй та перевіряй! Ми повинні бути скептиками, тобто не тільки віднаходити «підводні камені» українського політикуму, а й ліквідовувати їх!

Що необхідно народу для щасливого життя? Впевненість, що у нього є кошти прокормити свою родину, вивчити дітей, допомогти батькам та ін. Пріоритети пересічного українця почали зводити до примітивного забезпечення себе харчами і сплатою комунальних послуг. Матеріальна складова стала найголовніша. Для громадян України, світова економічна криза 2008 року – незначна, порівняно із 2016 роком. Ми знаходимося у жахливих умовах. Реальність психічно вбиває…

Латентний конфлікт між владою і народом зростає. Терпіння не вічне!!! У будь-якому конфлікті чи непорозумінні завжди винні обидві сторони. У даному випадку – влада і народ. Тому, щоб рухатися вперед громадянам потрібно позбутися від таких пороків: страху до змін, до керівництва (ще й досі діє принцип – «начальник завжди правий»), ліні, пасивності, продажності, комплексу меншовартості, безвідповідальності, політичної та історичної «амнезії»…

Задля процвітання України потрібно звернути увагу на такі чинники:

1). Здоров’я (медична галузь) і опора на сім’ю – це найголовніше. Загальновідомо, що смертність переважає коефіцієнт народжуваності. Через ганебний рівень життя, люди не лікуються і народжують по 1-2 дитині. Україна має хвору як молодь, так і маленьких діток, котрим необхідна допомога. І наші можновладці могли б допомогти, а не відкривати різноманітні шоу. Найкращий варіант – це спецфонди, які допомагатимуть людям боротися із хворобами. Необхідне реформування медицини. У нас є професійні лікарі, які не гірше європейських, а й на рівні, можуть вилікувати. Причина у матеріально-технічному забезпеченні.

У соціальній сфері існують проблеми неблагополучних сімей, поширення матерів-одиначок (у свій час Ю. Тимошенко підвищила їм матеріальну допомогу, саме тоді збільшилася кількість псевдо-одиначок), переповнення дитячих будинків та нігілізм й аморальність як у підростаючого покоління, так і в молоді. Українцям потрібна здорова нація, адже ми славні нащадки козацького роду. Державну політику потрібно спрямувати на створення гідного життя своїх громадян та серйозно віднестися до змін у медичній сфері.

2). Освіта. Потрібно залучати та зацікавлювати дітей, студентів навчатися. Робити акцент на вивчення іноземних мов. Школа – це своєрідний фундамент побудови всебічно розвиненої особистості. Я бачу декілька проблем у сучасних школах. По-перше, це існування різниці між міською та сільською або селищною школами. З впровадженням реформи децентралізації, йтиме питання про закриття мало чисельних шкіл і об’єднання декількох сільських шкіл в одну (де будуть надані всі умови для навчання). По-друге, небажання дітей навчатися, а вчителям – викладати свій предмет. З шаленим розвитком інформаційних технологій, популярністю соціальних мереж, втрачається інтерес школярів до навчання. Стосовно вчителів – то проблема не тільки у низьких зарплатах, а й у деяких випадкам некомпетентності або байдужості до своєю професії. В СРСР та початку 1990-х років, вчителі були зразами для наслідування. Вони віддавалися роботі і вміло доносили свій матеріал. На даний час, некомпетентний вчитель боїться, що учень складе йому конкуренцію і тоді виникає міжособистісний конфлікт. Справжній вчитель – це той, хто виховає із своїх учнів справжніх громадян України і той, хто не боїться конкуренції. По-третє, в царині науки закріпилася корупція (раніше вона теж була, але не в таких масштабах). Тепер класні керівники вимагають подарунків на 1 вересня, День вчителя, Новий Рік, 8 березня та ін. У нас спотворене відношення до навчання. І, остання проблема – це середній вік педагогічного колективу. Скільки прикладів є про школах, університетах України, де пенсіонери перепрацьовують декілька десятків років, не вступаючи місце молодим.

В університетах до спільних проблем, які є в школах, можна додати суттєвий мінус – пасивність до наукової діяльності як студентів, так і вчителів. Студенти пишуть статті, приймають участь в наукових конкурсах, конференціях, щоб отримати бали за науку, а викладачі вимушені писати статті, посібники, книги для набору годин і вимог до свого ступеню. Лише одиниці по бажанню та за покликанням замаються наукою. Додам болюче питання – перекидання фінансування професійно-технічних училищ за рахунок обласних та місцевих бюджетів. Президент не мав морально права накласти вето цей закон. ПТУ потрібно фінансувати і підтримувати, професійно-технічні професії Україні необхідні. Я не акцентувала увагу на заробітну платню, бо це проблема всієї України. Реформування освіти повинно включати такі складові: створення належних умов для навчання, зацікавлення школярів, студентів до навчального процесу, прихід молодих, енергійних вчителів та ліквідація хабарництва.

3). Підтримка економіки країни та ефективна боротьба з корупцією. Всі розмови про діру в бюджеті так і залишаться популізмом. Гроші є і завжди були! Якби ці кошти направлялися по призначенню – безглуздо було б брати кредити. Нестабільна ситуація в країні не заважає відмивати величезні суми і проводити корупційні схеми. Український народ знаходиться на іноземній грошовій «гольці! Малий і середній бізнес все притискають, тарифи, ціни ростуть, зарплати на місці. Де взяти гроші? Потрусити корупціонерів, політиків, олігархів! Війна не заважає збільшувати свої доходи багатим! Треба політична воля для курсу – «забирати награбоване» і передавати у бюджет.

4). Зміна підходу до політики та механізму державного управління. Мається на увазі, люстрація у всіх ланках влади та ефективна децентралізація на місцях. Необхідно докорінно змінити систему: виборчу, політичну та судову. Вибори мають бути об’єктивним волевиявлення, адже від них залежить якість політичного керівництва. Народ не повинен допустити минулого зрощення 3-х гілок влади, треба боротися за їх незалежність (і також незалежність ЗМІ).
5). Визначити місце України на світовій арені, а також роль кожного громадянина у державотворчих процесах. Хочемо успішної країни – необхідно народу й владі йти в одному напрямі.

Кожен громадянин повинен усвідомить свою відповідальність перед країною та своїми поколіннями. Починати треба з малого – робити свій персональний вклад у розквіт Батьківщини. На даний час, Україна як ніколи потребує допомоги і активності свого Народу!!! Першочергове завдання – здолання пороків у самих себе, перемога над внутрішнім (політиками) та зовнішнім ворогами. Починаємо діяти!!!

Український ПолітикОксана Луцык

Можно бесконечно вступать в полемику о месте и роли украинского государства на мировой арене. С каждым годом Украина опускается в рейтингах по уровню жизни населения, счастья, коррупции и др. Народ разочарован и пессимистично настроен. Поэтому предложу Вам свой «алгоритм действий» успешной Родины.

Сначала, уместно выделить и проанализировать имеющиеся проблемы. Первое, что бросается в глаза (и украинцам и иностранцам) – уровень восприятия коррупции (за 2015 год в Мировом рейтинге наша страна занимает 130 место из 168). На сегодня дать взятку стало частью нашей жизни. Действует правило – «за деньги можно все купить». К этой проблеме добавлю другую – нашу ментальность. Почему позволяем при гибридной войны господствовать и наращивать свои габариты дохода? На войне наживаются, списывают огромные суммы, а наши воины погибают (семьи сиротеют)… Потому что «проблема в головах». Народ когда берет/дает взятку оправдывает себя негативным примером политиков – они берут, а нам что нельзя? Разумеется, всем надо жить. Но одни живут честно (хотя и бедно), а другие забирают последнее. Все люди разные по своим набором ценностей и приоритетов. Однако, по моему мнению, необходимо каждому человеку жить по правилу – «моя свобода действий заканчивается там, где начинается свобода действий другого человека».

Ментальность после Революции Достоинства изменилась, но не у всех. Пассивные и равнодушные среди нас. Если бы не хотелось все активные не будут, всегда будет и активное меньшинство, двигать страну вперед. Это закономерное явление: активное меньшинство задает правила игры пассивной большинства. Как Вы поняли следующая проблема — это жизненная позиция каждого украинском. Одна из важных является отношение народа к своей стране, политических лидеров и самих себя. «Уважаешь себя – будут уважать и тебя». Если народ уважает себя он не позволит с собой измываться! Спуск проблем на тормоза – это проявление страха и равнодушия.

Украина в буквальном смысле этого слова стоит с протянутой рукой перед Западом. Выставляя себя в негативном свете – мы согласны с имеющимися проблемами, готовы выполнить все условия для нового транша. Это проблема называется «комплекс неполноценности». Советский Союз распался, а комплекс остался. Вошло в привычку винить других в наших проблемах и требовать/просить помощи. По большому счету, ни США, ни Европа нам не должны. «Спасение утопающего – дело рук самого утопающего». Мы равняемся на другие страны, говорим как там хорошо. Заграница выезжают наши граждане. А кто останется в Украине, кто ее будет строить? Никто кроме нас не решит наши проблемы. Наша страна набралась кредитов, а средства раз осели в карманах чиновников, так и уровень жизни простой…

Мы мощная нация. Нация несокрушимых людей со стальной силой воли, только своей силы мы не знаем. Пришло время избавиться от всех комплексов и начать жить полноценной жизнью. Украина почти 25 лет! Что за это время сделано??? Народ разграбили и поставили на колени. С нашим потенциалом, который был в начале 1990-х годов, мы могли бы и остаться сильной экономической, социальной и политической страной! Причина в политической руководству. Не времена меняются, а люди. Так изменились наши «государственники». Попробовали вкус власти и ее не отдают другим. По их мнению Украина – это бездонное золотое «корыто». Люди должны показать политикам их место – служить и подчиняться электората! Это сложно сделать, но необходимо.

Одна из главных проблем – образованность людей. Образование – главный козырь против власти! Невежественным народом легко управлять. Учитывая украинские реалии – зависимые СМИ, мы, хотим или не хотим, подвержены манипуляциям. Не проверяйте информацию, делаем поспешные выводы. Дезинформация разъединяет людей в период современной информационной войны между Украиной и Россией. Поэтому все в наших руках – хотите достойно жить – прикладывайте усилий, ищите единомышленников и двигаетесь к своей цели !!!

Историческое прошлое – это урок, который каждый должен в совершенстве изучить; это память, которую невозможно стереть. В настоящее время, мы наступаем на одни и те же грабли – выбирая перекрашенных политиков. Доверяй и проверяй! Мы должны быть скептиками, то есть не только находить «подводные камни» украинского политикума, но и ликвидировать их!

Что необходимо народу для счастливой жизни? Уверенность, что у него есть средства прокормить свою семью, выучить детей, помочь родителям и др. Приоритеты рядового Украинский начали сводить к простому обеспечения себя продовольствием и уплатой коммунальных услуг. Материальная составляющая стала самая главная. Для граждан Украины, мировой экономический кризис 2008 года – незначительная по сравнению с 2016 годом. Мы находимся в ужасных условиях. Реальность психически убивает…

Латентный конфликт между властью и народом растет. Терпение не вечно!!! В любом конфликте или недоразумении всегда виноваты обе стороны. В данном случае — власть и народ. Поэтому, чтобы двигаться вперед гражданам нужно избавиться от таких пороков: страха к изменениям, к руководству (до сих пор действует принцип – «начальник всегда прав»), лени, пассивности, продажности, комплекса неполноценности, безответственности, политической и исторической «амнезии»…

Для процветания Украины нужно обратить внимание на следующие факторы:

1). Здоровье (медицинская отрасль) и опора на семью — это самое главное. Общеизвестно, что смертность преобладает коэффициент рождаемости. Через позорный уровень жизни, люди не лечатся и рожают по 1-2 ребенка. Украина имеет больную как молодежь, так и маленьких детей, которым необходима помощь. И наши чиновники могли бы помочь, а не открывать разнообразные шоу. Лучший вариант – это спецфонды, которые будут помогать людям бороться с болезнями. Необходимо реформирование медицины. У нас есть профессиональные врачи, не хуже европейских, но и на уровне, могут вылечить. Причина в материально-техническом обеспечении.

В социальной сфере существуют проблемы неблагополучных семей, распространение матерей-одиночек (в свое время Тимошенко повысила им материальную помощь, именно тогда увеличилось количество псевдо-одиночек), переполнения детских домов и нигилизм и безнравственность как у подрастающего поколения, так и у молодежи. Украинский нужна здоровая нация, ведь мы славные потомки казацкого рода. Государственную политику нужно направить на создание достойной жизни своих граждан и серьезно отнестись к изменениям в медицинской сфере.

2). Образование. Нужно привлекать и заинтересовывать детей, студентов учиться. Делать акцент на изучение иностранных языков. Школа – это своеобразный фундамент построения всесторонне развитой личности. Я вижу несколько проблем в современных школах. Во-первых, это существование разницы между городской и сельской или поселковой школами. С внедрением реформы децентрализации, пойдет вопрос о закрытии мало многочисленных школ и объединения нескольких сельских школ в одну (где будут предоставлены все условия для обучения). Во-вторых, нежелание детей учиться, а учителям – преподавать свой предмет. С бешеным развитием информационных технологий, популярностью социальных сетей, теряется интерес школьников к учебе. Относительно учителей – это проблема не только в низких зарплатах, но и в некоторых случаев некомпетентности или безразличия к своей профессии. В СССР и начала 1990-х годов, учителя были зразами для подражания. Они отдавались работе и умело доносили свой материал. В настоящее время, некомпетентный учитель боится, что ученик составит ему конкуренцию и тогда возникает межличностный конфликт. Настоящий учитель – это тот, кто воспитает из своих учеников настоящих граждан Украины и тот, кто не боится конкуренции. В-третьих, в области науки закрепилась коррупция (ранее она тоже была, но не в таких масштабах). Теперь классные руководители требуют подарков на 1 сентября, День учителя, Новый год, 8 марта и др. У нас искаженное отношение к учебе. И, последняя проблема – это средний возраст педагогического коллектива. Сколько примеров есть о школах, университетах Украины, где пенсионеры перерабатывают несколько десятков лет, не вступая место молодым.

В университетах в общих проблем, которые есть в школах, можно добавить существенный минус – пассивность к научной деятельности как студентов, так и учителей. Студенты пишут статьи, принимают участие в научных конкурсах, конференциях, чтобы получить баллы за науку, а преподаватели вынуждены писать статьи, пособия, книги для набора часов и требований к своему степени. Лишь единицы по желанию и по призванию замаються наукой. Добавлю больной вопрос – перебрасывание финансирования профессионально-технических училищ за счет областных и местных бюджетов. Президент не имел морального права наложить вето этот закон. ПТУ нужно финансировать и поддерживать, профессионально-технические профессии Украине необходимы. Я не акцентировала внимание на заработную плату, потому что это проблема всей Украины. Реформирование образования должно включать следующие составляющие: создание условий для обучения, интерес школьников, студентов в учебный процесс, приход молодых, энергичных учителей и ликвидация взяточничества.

3). Поддержка экономики страны и эффективная борьба с коррупцией. Все разговоры о дыре в бюджете так и останутся популизмом. Деньги есть и всегда были! Если бы эти средства направлялись по назначению — глупо было бы брать кредиты. Нестабильная ситуация в стране не мешает отмывать огромные суммы и проводить коррупционные схемы. Украинский народ находится на иностранном денежной «гольцы ! Малый и средний бизнес все прижимают, тарифы, цены растут, зарплаты на месте. Где взять деньги? Потрясти коррупционеров, политиков, олигархов! Война не мешает увеличивать свои доходы богатым! Надо политическая воля для курса – «забирать награбленное» и передавать в бюджет.

4). Изменение подхода к политике и механизма государственного управления. Имеется в виду, люстрация во всех звеньях власти и эффективная децентрализация на местах. Необходимо в корне изменить систему: избирательную, политическую и судебную. Выборы должны быть объективным волеизъявления, ведь от них зависит качество политического руководства. Народ не должен допустить прошлого сращения 3-х ветвей власти, надо бороться за их независимость (и также независимость СМИ).

5). Определить место Украины на мировой арене, а также роль каждого гражданина в процессах. Хотим успешной страны – необходимо народу и властям идти в одном направлении.Каждый гражданин должен осознает свою ответственность перед страной и своими поколениями. Начинать надо с малого – делать свой персональный вклад в расцвет Родины. В настоящее время, Украина как никогда нуждается в помощи и активности своего Народа!!! Первоочередная задача – преодоление пороков у самих себя, победа над внутренним (политиками) и внешним врагами. Начинаем действовать!!!

Украинский Политик