Метка: нація

Богдан Камінський

Читаючи книгу Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття я знаходив багато паралелей з тим як ведуться міжнародні відносини тоді і зараз і як кожна країна позиціонує себе в світі. І що мені найбільше сподобалось це розділ Х «Нації і режими» адже там досить добре розповідається про роль нації в створенні і розвитку держави і як приклад такої держави можна назвати нашу країну, де після подій «Революції гідності» в нашій країні почалось формування дійсно української нації та української національної ідеї якої нам так не вистачало з часу незалежності.

І справді в сучасному інформаційному світі в якому поняття кордону з кожним днем втрачає своє першочергове поняття в зв’язку з тим що більшість країн приєднуються чи створюють колективні системи співіснування на кшталт ЄС, питання нації залишається досить важливим і в деякій мірі конфліктоутворюючим. Саме на нації, а точніше на її культурі, традиціях і звичаях будується політика як внутрішня так і зовнішня. І як показує практика, саме на несприйнятті культури країни розпочинають конфлікти. Яскравим прикладом можна назвати Україну, яка за час своєї незалежності так і не змогла повноцінно побудувати дійсно українську націю. А як було сказано ще класиками, «суспільство об’єднається лише перед спільним ворогом». Ця теза яскраво проявляється в сучасних українських реаліях, коли наше суспільство почало об’єднуватись під приводом агресії нашого східного сусіда. Сьогодні наша країна опинилася між двох різних за сприйняттям культур, західною і східною, і саме на несприйнятті один одного і виникли війна на сході України та анексія Криму.

Проте це несприйняття різних культур викликало і позитивні моменти в нашій державі, а саме те що ми нарешті визначились з тим «ХТО» ми, та «КУДИ» ми хочемо йти. І ці моменти спричинили бурхливе піднесення патріотичного духу в країні, та призвело до того що наше суспільство розпочало побудову дійсно української нації, в першу чергу на спільних на сьогодні елементах культури, адже культура є одним із головних чинників утворення нації.

Але як наголошує автор, на самих гаслах та ідеях націю не збудуєш, і я з ним цілком погоджуюсь, тому що, ми повинні чітко усвідомити що нам потрібно, що потрібно для країни і як цього досягти. Насамперед ми повинні усвідомити, що одного українського прапорця в автомобілі мало для побудови дійсно національного суспільства, потрібно змінюватись в першу чергу в собі, в своєму сприйнятті і ставленні до оточуючих, тільки тоді можна буде вважати нас повноцінними українцями.

Український ПолітикБогдан Каминский

Читая книгу Реймона Арона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века я находил много параллелей с тем как ведутся международные отношения тогда и сейчас и как каждая страна позиционирует себя в мире. И что мне больше всего понравилось это раздел Х «Нации и режимы» ведь там достаточно хорошо рассказывается о роли нации в создании и развитии государства и как пример такого государства можно назвать нашу страну, где после событий «Революции достоинства» в нашей стране началось формирование действительно украинского нации и украинской национальной идеи которой нам так не хватало со времени независимости.

И действительно в современном информационном мире в котором понятие границы с каждым днем теряет свое первостепенное понятие в связи с тем, что большинство стран присоединяются или создают коллективные системы сосуществования вроде ЕС, вопрос нации остается достаточно важным и в некоторой степени конфликтообразующим. Именно на нации, а точнее на ее культуре, традициях и обычаях строится политика внутренняя так и внешняя. И как показывает практика, именно на неприятии культуры страны начинают конфликты. Ярким примером можно назвать Украину, которая за время своей независимости так и не смогла полноценно построить действительно украинскую нацию. А как было сказано еще классиками, «общество объединится только перед общим врагом». Этот тезис ярко проявляется в современных украинских реалиях, когда наше общество начало объединяться под предлогом агрессии нашего восточного соседа. Сегодня наша страна оказалась между двух различных по восприятию культур, западной и восточной, и именно на неприятии друг друга и возникли война на востоке Украины и аннексия Крыма.

Однако это неприятие различных культур вызвало и положительные моменты в нашем государстве, а именно то, что мы наконец определились с тем «КТО» мы и «КУДА» мы хотим идти. И эти моменты вызвали бурный подъем патриотического духа в стране, и привело к тому наше общество начало построение действительно украинской нации, в первую очередь на общих сегодня элементах культуры, ведь культура является одним из главных факторов образования нации.

Но как отмечает автор, на самих лозунгах и идеях нацию не построишь, и я с ним полностью согласен, потому что, мы должны четко осознать, что нам нужно, что нужно для страны и как этого достичь. Прежде всего, мы должны осознать, что одного украинского флажка в автомобиле мало для построения действительно национального общества, нужно меняться в первую очередь в себе, в своем восприятии и отношении к окружающим, только тогда можно будет считать нас полноценными украинцами.

Украинский Политик

Ярослав Олійник

Загальновідомо, що однією з головних і ключових умов, що визначають тенденції розвитку суспільства, є суб’єкти, які формують національну ідею, ініціюють ті чи інші соціально-політичні, економічні, культурні та інші перетворення, виконують організуючу, націотворчу функції. Ці суб’єкти носять назву національні еліти. Їхня поведінка та дії з точки зору біхевіоралізму у сукупності з певними ціннісними настановами та нормами з точки зору постбіхевіоралізму, є тим основоположним фактором, що зумовлює розвиток та сприйняття дійсності певної спільноти, в даному випадку нації.

Для розуміння ролі національних еліт у долі нації потрібно розібрати у тому як ми розумієм їх суть, чи як більш якісну групу інтелігенції, як активну меншість, що створює нації та держави, як провідну авторитетну верству, як кращих представників суспільства. Реймон Арон розглядає національну еліту у більш маштабному фокусі, а саме на рівні правителів держав, керівників режимів, чий вплив на національні спільноти є найбільш вагомий та ключовий в усьому історичному розвитку нації, адже нація це завжди результат історії, витвір сторічь. Вона народжується через випробування, виходячи з тих емоцій що їх переживають люди. Так вчений досить активно розглядає діяльність Адольфа Гітлера, який безумовно справив свій вплив на формування нації в Німеччині, а саме реакцію-відповідь у німецького народу на той етап історії, який пов’язаний з цією особистістю, яка проявляється у вигляді засудження на підсвідому рівні, та відсторонення від проявів расової нетерпимості, з активним розвитком толерантних, демократичних принципів, що ми прослідковуєм у великій кількості мігрантів на території Німеччини. Здавалось би федеративна Німеччина, якій по історії притаманна роздрібленість, отримала за рахунок Гітлера отримала важливий об’єднавчий чинник – колективну відповідальність.

Однією з ключових цитат Р. Арона, що стосуються питання національних еліт є цитата про те, що «війни королів і царів перетворились на війни народів. Люди повірили що на полях битви вирішується доля не тільки провінцій а й цілих культур». Ключовим посилом тут є те, що нація іде за своїми елітами, незважаючи на їх правоту чи неправоту. Це характерно для ранішнього етапу історії, саме становлення національної ідентичності, де в дещо не раціональних битвах культур відбувалась самоідентифікація націй як протиставлення іншим і цьому посприяли саме тодішні еліти, а саме правителі, які втягували власний народ у ці війни.

«Простий народ краще вміє пристосовуватись до життя у свавільній і навіть насильницькій імперії якогось монарха ніж у вільній і добре впорядкованій державі». Людям легше пристосуватись до чітко встановлених правил, часом не надто гуманних, але все ж таки правил, до яких вони звикають і сприймають як належне, якщо свавілля правителів не переступають певної межі зриву. Саме це було характерно в більшій мірі для до демократичних держав. Та в сучасних умовах отримавши волю вибору, більшості індивідів важко пристосуватись до життя і виробити власну систему поведінки, для цього національні еліти покликані створювати певний образ, приклад поведінки, демонструючи, як потрібно поводитись в різних ситуаціях. Тому в сучасних умовах роль еліт є невід’ємною.

Єдність нації – її еліти і мас, є однією із детермінант сили. Якщо національна еліта зацікавлена не у власних меркантильних інтересах, а в розвитку власної держави і зокрема нації, то це призводить до активнішого розвитку суспільства, що в ідеалі призводить до зростання кількості еліти у суспільстві. З урахуванням того, що раніше національною елітою вважалося лише правляче коло (правителі і наближені до них), то в сучасному демократичному світі, на мою думку, саме зростання відсотку національної, політичної, культурної еліти є показником розвитку нації.
Нація – це головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні автентичний актор, що в усіх випадках залишається по завершенні процесів які тривають століттями. Головним принципом, що характерний для національних еліт, це їхня змінність, адже нація залишається і далі у світовій історії, а еліти ні, лише деякі з них, які внесли найбільший вклад у розвиток нації залишаються відомими й після смерті. Так от головною якісною характеристикою національних еліти у долі нації є якийсь вагомий внесок у її розвиток, можливу модифікацію цінностей (це не означає, що нова еліта має сліпо робити все на свій лад, вона має все просто удосконалювати), що призводить до розвитку нації, та підготовлює новий ешелон національної еліти.

Таким чином національні еліти є одним із рушійних чинників розвитку суспільства, власної нації, наряду із технічним розвитком, культурним(в цьому національні еліти й приймають безпосередню участь) та зокрема важливим рушієм розвитку, а саме війнами. Народ який скидає певний режим, певну еліту завжди виокремить із свого середовища власну еліту, що буде його обличчям(циркуляція еліт Г. Моски і В. Паретто), і безпосередньо впливатиме на долю нації.

Український ПолітикЯрослав Олийник

Загальновідомо, що однією з головних і ключових умов, що визначають тенденції розвитку суспільства, є суб’єкти, які формують національну ідею, ініціюють ті чи інші соціально-політичні, економічні, культурні та інші перетворення, виконують організуючу, націотворчу функції. Ці суб’єкти носять назву національні еліти. Їхня поведінка та дії з точки зору біхевіоралізму у сукупності з певними ціннісними настановами та нормами з точки зору постбіхевіоралізму, є тим основоположним фактором, що зумовлює розвиток та сприйняття дійсності певної спільноти, в даному випадку нації.

Для розуміння ролі національних еліт у долі нації потрібно розібрати у тому як ми розумієм їх суть, чи як більш якісну групу інтелігенції, як активну меншість, що створює нації та держави, як провідну авторитетну верству, як кращих представників суспільства. Реймон Арон розглядає національну еліту у більш маштабному фокусі, а саме на рівні правителів держав, керівників режимів, чий вплив на національні спільноти є найбільш вагомий та ключовий в усьому історичному розвитку нації, адже нація це завжди результат історії, витвір сторічь. Вона народжується через випробування, виходячи з тих емоцій що їх переживають люди. Так вчений досить активно розглядає діяльність Адольфа Гітлера, який безумовно справив свій вплив на формування нації в Німеччині, а саме реакцію-відповідь у німецького народу на той етап історії, який пов’язаний з цією особистістю, яка проявляється у вигляді засудження на підсвідому рівні, та відсторонення від проявів расової нетерпимості, з активним розвитком толерантних, демократичних принципів, що ми прослідковуєм у великій кількості мігрантів на території Німеччини. Здавалось би федеративна Німеччина, якій по історії притаманна роздрібленість, отримала за рахунок Гітлера отримала важливий об’єднавчий чинник – колективну відповідальність.

Однією з ключових цитат Р. Арона, що стосуються питання національних еліт є цитата про те, що «війни королів і царів перетворились на війни народів. Люди повірили що на полях битви вирішується доля не тільки провінцій а й цілих культур». Ключовим посилом тут є те, що нація іде за своїми елітами, незважаючи на їх правоту чи неправоту. Це характерно для ранішнього етапу історії, саме становлення національної ідентичності, де в дещо не раціональних битвах культур відбувалась самоідентифікація націй як протиставлення іншим і цьому посприяли саме тодішні еліти, а саме правителі, які втягували власний народ у ці війни.

«Простий народ краще вміє пристосовуватись до життя у свавільній і навіть насильницькій імперії якогось монарха ніж у вільній і добре впорядкованій державі». Людям легше пристосуватись до чітко встановлених правил, часом не надто гуманних, але все ж таки правил, до яких вони звикають і сприймають як належне, якщо свавілля правителів не переступають певної межі зриву. Саме це було характерно в більшій мірі для до демократичних держав. Та в сучасних умовах отримавши волю вибору, більшості індивідів важко пристосуватись до життя і виробити власну систему поведінки, для цього національні еліти покликані створювати певний образ, приклад поведінки, демонструючи, як потрібно поводитись в різних ситуаціях. Тому в сучасних умовах роль еліт є невід’ємною.

Єдність нації – її еліти і мас, є однією із детермінант сили. Якщо національна еліта зацікавлена не у власних меркантильних інтересах, а в розвитку власної держави і зокрема нації, то це призводить до активнішого розвитку суспільства, що в ідеалі призводить до зростання кількості еліти у суспільстві. З урахуванням того, що раніше національною елітою вважалося лише правляче коло (правителі і наближені до них), то в сучасному демократичному світі, на мою думку, саме зростання відсотку національної, політичної, культурної еліти є показником розвитку нації.
Нація – це головний актор, що виступає на сцені історії, в якомусь розумінні автентичний актор, що в усіх випадках залишається по завершенні процесів які тривають століттями. Головним принципом, що характерний для національних еліт, це їхня змінність, адже нація залишається і далі у світовій історії, а еліти ні, лише деякі з них, які внесли найбільший вклад у розвиток нації залишаються відомими й після смерті. Так от головною якісною характеристикою національних еліти у долі нації є якийсь вагомий внесок у її розвиток, можливу модифікацію цінностей (це не означає, що нова еліта має сліпо робити все на свій лад, вона має все просто удосконалювати), що призводить до розвитку нації, та підготовлює новий ешелон національної еліти.

Таким чином національні еліти є одним із рушійних чинників розвитку суспільства, власної нації, наряду із технічним розвитком, культурним(в цьому національні еліти й приймають безпосередню участь) та зокрема важливим рушієм розвитку, а саме війнами. Народ який скидає певний режим, певну еліту завжди виокремить із свого середовища власну еліту, що буде його обличчям(циркуляція еліт Г. Моски і В. Паретто), і безпосередньо впливатиме на долю нації.

Украинский Политик

Максим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український ПолітикМаксим Левченко

Нам випало жити в непростий час, коли українська держава нарешті раз і назавжди виборює свою волю і незалежність. І хоч, здавалось би, її ми отримали у вже далекому 1991 році, коли Україна стала незалежною, а весь цивілізований світ визнав її статус і почав поважати її як рівну серед рівних, але не тут то було. «Правонаступниця» Радянського Союзу, держава Росія, не змирилась з тим, що багата українська земля стала не її власністю, а допомога самозваного зажерливого «старшого брата» їй стала не потрібна тим паче. Тому, для розвалу нашої держави, вона заслала у вищі владні кабінети своїх посіпак, значну частку яких було звідти виметено Революцією гідності на початку 2014 року. Але московський улус не спинився, а під шумок українського суму за жертвами Небесної сотні безцеремонно відібрав у нас «исконно русский» Крим та вдерся на Донбас під брендом міфічної «Новоросії».

Природно, що в такій ситуації українці почали давати відсіч не лише у військовому плані, а і почали інформаційну боротьбу, провідною сюжетною лінією якої стало розвінчування «совкових» міфів про нашу державу, поширення правди про героїчні сторінки української історії і витоки нашої державності. Таким чином, поступово викристалізувалась гостра потреба створення цілісного портрету української нації, який став би відповіддю на всі питання українців щодо свого походження і сукупної мети існування Української держави, а також чітким меседжем для світової спільноти і, передосім, нашого зовнішнього ворога — «Ми були, ми є, ми будемо!»

Але з чого ж починати створення такого портрету? Де шукати його прообраз? Чим і до кого апелювати аби утвердити українську націю в світі?

Думки з цього приводу я частково знайшов у книзі «Мир і війни між націями» француза Арона Реймона. Він проілюстрував зв’язок витлумачення французької національної константи, що – на його думку – має право на законне існування, посилаючись на книгу Токвіля «Старий режим та революція». В кінці цієї книги Алексіс де Токвіль висловлює сумнів щодо того, чи з’явиться коли-небудь на землі ще одна нація (окрім французької), історія якої буде наповнена такими контрастами і екстрімом в кожній своїй дії. Чи буде ще в світі нація, що більше керуватиметься враженнями, і менше – принципами? – риторично запитував Токвіль.

Візьму сміливість апелювати до мислителя, і заявити, що така нація дійсно проявилась у ХХІ столітті, і це – українська нація. Адже вона, так само як і французька, завжди творить більше лиха чи добра тоді, коли від неї цього ніхто не сподівається (згадаймо Революцію гідності – її хтось прогнозував?). Ми подібно французам доби Токвіля, то опускаємось нижче загального людського рівня, то підіймається від нього набагато вище – чи не нагадує це сучасних українців? Ми народ, який чітко впізнається на початках свого існування кілька тисячоліть тому, непостійний в повсякденних думках та вподобаннях, що іноді перестає впізнавати навіть сам себе, дивуючись не менше чужинців тому, що він здатен зробити. «Найпосидючіший і найрутинніший з усіх, коли його лишають наодинці з собою, але як тільки його відривають, всупереч його бажання, від його домівки та звичок, ладен податися хоч на край світу і на все відважитись, бо він наділений неприборканим темпераментом» — пише в своїй книзі Токвіль про французів, але ж хіба з сьогоднішнього погляду в цьому фрагменті не впізнаємось ми? Народ-трудівник, житниця Європи, який до останнього вірить політикам, а потім в один момент каже їм «Ні» і виходить на майдани, аби докорінно змінити владу. Коли йому важко прогодувати родину, він шукає щастя закордоном, але і там лишається українцем несучи нашу мову, культуру і звичаї, гуртуючись в діаспори та об’єднання українців. Навіть закордоном вони не стають осторонь життя в рідній державі слідкують за ним, допомагають у скрутну хвилину – почитайте пости волонтерів, скільки допомоги надійшло в АТО саме від діаспор?

Українці і дійсно вороги свого власного послуху, коли за потреби ми палко служимо комусь, щоб потім повстати проти свого володаря. Нас теж завжди можна було вести за ниточку, коли ніхто довгий час не думає опиратись, але стає некерованим якщо його показати приклад опору. На східний фронт добровольців повели саме історії, про партизан, повстанців, холодноярців та оун-упівців, бандерівців що йшли в підпільні криївки аби визволити свою країну від будь-якого поневолення – це прецедент, не притаманний більшості інших націй. Бо в них немає такого історичного грунту як у нас, такого коріння, яке б давало приклад кшталту «або воля, або смерть».

Український народ споріднено французькому завжди обманює своїх володарів у такий спосіб, що ті або дуже його бояться, або не бояться зовсім. Наша нація, ніколи не буває такою вільною, щоб не давати ніяких надій аби себе поневолити, ні таким підневільним, щоб утратити надію зламати своє ярмо. Згадаймо ті ж селянські виступи під проводом Устима Кармелюка, як відповідь на посилення феодального визиску селян. Про сучасні відгуки цієї риси нашої нації нагадувати і не буду, вони на поверхні. Лише ми на все спроможні, хоч і показуємо чудеса вправності під час тої чи іншої війни, будучи при цьому більш спроможні на героїзм, аніж доброчесність, на геніальність, аніж твердий глузд.

Врешті українська – це найобдарованіша і водночас найнебезпечніша нація з більшості європейських, а водночас – найпристосованіша до того, аби ставати по черзі об’єктом захвату, ненависті, жалості, страху, але ніколи – байдужості.

Адже що таке нація? За твердження, поданим у опрацьованій мною праці Арона Реймона, нація – це єдиний головний і автентичний актор, що виступає на сцені історії, і у всіх випадках залишається по завершенні всіх процесів, що іноді тривають навіть століттями.

«Нацизм відійде, німецький народ залишиться» — формула, якою послуговувались у ХХ столітті німці. В умовах нового етапу національно-визвольної боротьби за волю і незалежність українського народу я хочу запропонувати свою формулу успіху української нації: «Рашизм піде, український народ залишиться». А цілісний портрет нації, безумовно, буде повноцінним коли ми вистоїмо проти тої погані, яка нахабно налізла зі східного кордону і зруйнувала мир та спокій на даній нам Богом землі. Ніщо не вічне, і так само згинуть «як роса на сонці» всі наші внутрішні і зовнішні вороги, і на уламках краху наших кривдників ми побудуємо оновлену, заможну і прекрасну українську націю, де буде місце лише тим, хто свято вірить в щасливе завтра нашого народу, а найголовніше — просто зараз своїми руками робить все для найскорішого настання нового сонця правди і свободи над Україною.

Український Політик