Як віднайти сенс життя та своє місце у світіКак обрести смысл жизни и свое место в мире

Наталія Толочко

Як говорив Еріх Фромм: «У житті не має іншого сенсу, крім того, який людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно».

На думку Річарда Баха: «Сенс життя полягає в тому, щоб досягти досконалості і розповісти про це іншим».

Жан Сартр вважав, що: «Сенсу життя не існує, доведеться самому створювати його».

З філософської точки зору сенс життя – це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, наприклад Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш [Данильян, Тараненко; 2012].

Сенс життя кожної людини є унікальним та неповторним, як і її життя. Я вважаю, що кожна людина приходить у цей світ для того, щоб виконати своє першочергове призначення. Це може бути геніальне відкриття у сфері науки та техніки, шедевр скульптури, архітектури та живопису, або ж, просто звичайний вірш, який повною мірою може передати внутрішній світ автора у поєднанні з його першочерговим завданням у цьому світі.

Отже, що ж потрібно зробити для того щоб самовизначитися, самовдосконалитися та просто для того, щоб зрозуміти, що твій вибір життєвого шляху є правильним та допоможе у майбутньому ?
На мою думку, в першу чергу, потрібно навчитися прислухатися до себе. Адже більшість людей має розвинену інтуїцію, логіку, інстинкт самозбереження, або ж, як це не парадоксально прозвучить, може бачити віщі сни. За допомогою цих відчуттів людина має змогу зрозуміти правильність своїх вчинків та вберегти себе від необдуманих дій у майбутньому.

Основна проблема полягає в тому, що навіть коли людина відчуває, що вибір подальшого життєвого шляху є хибним, вона просто боїться щось змінити, адже головним аргументом, який напевно кожен із нас хоч раз чув у своєму житті, є слова: «для того, щоб щось змінити, мені доведеться почитати все з початку». В основному після усвідомлення неправильності своїх дій, у більшості людей просто опускаються руки.

Таким чином, нехватка сили волі та страх нового виступають консолідуючими факторами, які в силу різних життєвих обставин виявляються домінантами під час прийняття рішень.

Особисто я, дуже часто задумуюся над тим, яке моє призначення у цьому світі. Я не хочу цитувати філософів, поетів та письменників, які давним-давно сформулювали свою точку зору на цю проблему. На мою думку, місце людини знаходиться там, де вона може почувати себе вільною. Проведу аналогію з птахами: те відчуття коли ти можеш злетіти, а робота яку ти виконуєш не тільки окриляє, а й приносить моральне задоволення. Саме цей прилив неймовірної енергії, допомагає людині зрозуміти, що вона знаходиться на своєму місті та виконує призначення запрограмоване Всесвітом.

Багато релігійних вірувань та культів вважають, що проживши сміливо та благочестиво своє життя, у наступному людина зможе перевтілитися у живе створіння та силу природи, для прикладу звичайний вітер. Інші, вірять у карму та багаторазове переродження душі, яке в результаті допоможе людині віднайти своє місце у житті та виконати свою долю.

Що ж до долі, то на мою думку це поняття є відносним і має безліч трактувань. Я дотримуюся того визначення, що доля це лише набір подій, явищ та моментів, який допомагає людині усвідомити все те, що з нею відбувається протягом усього життя.

Таким чином, доля не штовхає тебе туди, куди ти не хочеш іти. Тільки людина має право вибирати, як прожити своє життя. А отже ми самі створюємо свою долю.

Важливим фактором, який значною мірою впливає на дії людини та її призначення у світі є збіг обставин. Основне питання полягає в тому, чи дійсно збіг обставин є випадковістю ? У більшості випадків такий стан речей повністю змінює наше світосприйняття, то чому ми не можемо сказати що він є частиною нашого призначення ?

Адже, якщо людина зійшла з правильного шляху, за допомогою таких знаків долі вона може побути у ролі коректора, тобто почати свій життєвий шлях спочатку з чітко визначеними цілями та засобами для подальшого існування.

Таким чином, ми інтерпретуємо своє призначення у світі за допомогою віри, інтуїції, долі або ж збігу обставин. Тож відповідаючи на питання про те, що мене турбує у житті з філософського аспекту світосприйняття, я можу сказати, що мене, як і кожну свідому людину, турбує сенс свого існування та призначення у житті.

Окрім цього, варто врахувати ту обставину, що сенс життя, так само як і мрії, погляди, навички та звички людини, може змінюватися протягом усього періоду людського існування. Тому, це питання потрібно розглядати враховуючи вік, життєвий досвід людини та самореалізацію, адже подальший життєвий шлях може поставити перед людиною нові питання, які, в свою чергу, будуть потребувати нових відповідей.

На мою думку, питання сенсу життя в свою чергу тісно пов’язане з проблемою усвідомлення людиною власної ідентичності та неповторності. Це своєрідний внутрішній вибір, який на підсвідомому рівні допомагає людині самовизначитися та ідентифікувати себе, як неповторну особистість.

Ще одним важливим аспектом, який стимулює людину до боротьби, допомагає віднайти себе та побачити сенс свого існування є страх. Страх – це глибинний стан людини, який у силу певних обставин актуалізує здатність особи усвідомлювати недосконалість світу та сенсу буття.

На своєму життєвому шляху з проблемою страху, хоч раз у житті, зіштовхується кожна людина. Як наслідок свідомих дій або не підконтрольних людині обставин, страх може відігравати як позитивну, так і негативну роль.

Позитивна роль страху полягає в тому, що він, будучи підкріплений певними життєвими обставинами, допомагає людині переосмислити сенс свого існування та в подальшому впливає на вчинки людини. В наслідок позитивного впливу страху, людина може повернутися на правильний шлях, виправити помилки, які були здійснені у минулому та нарешті віднайти своє призначення у світі, сенс свого існування.

Проте, страх може відігравати і негативну функцію: на підсвідомому рівні актуалізувати страхи та неприємні події з життя людини, що в свою чергу може призвести до розгубленості та замкнутості індивіда.

Таким чином, над питанням про сенс життя та першочергове призначення людини можна розмірковувати до безкінечності. Точка зору кожної людини має право на існування та інтерпретацію в повсякденному житті. Особисто для мене, сенс життя полягає у тому, щоб залишити після себе слід. І мені зовсім не важливо, буде це звичайний вірш, чи фундаментальна наукова праця, весь сенс полягає в тому, що про мене будуть пам’ятати, і таким чином, моє першочергове призначення у цьому світі буде виконане.

Для того, що б не повторюватися скажу лише слова, які, на мою думку, відображають весь сенс людського існування: « життя здається легким лише для того, хто ніколи не приймає рішень».

Література

1.Данильян О. Г., Тараненко В. М. Філософія / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pidruchniki.com/1584072037555/filosofiya/filosofiya

Український Політик
Наталія Толочко

Як говорив Еріх Фромм: «У житті не має іншого сенсу, крім того, який людина сама надає йому, розкриваючи свої сили, живучи плідно».

На думку Річарда Баха: «Сенс життя полягає в тому, щоб досягти досконалості і розповісти про це іншим».

Жан Сартр вважав, що: «Сенсу життя не існує, доведеться самому створювати його».

З філософської точки зору сенс життя – це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, наприклад Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш [Данильян, Тараненко; 2012].

Сенс життя кожної людини є унікальним та неповторним, як і її життя. Я вважаю, що кожна людина приходить у цей світ для того, щоб виконати своє першочергове призначення. Це може бути геніальне відкриття у сфері науки та техніки, шедевр скульптури, архітектури та живопису, або ж, просто звичайний вірш, який повною мірою може передати внутрішній світ автора у поєднанні з його першочерговим завданням у цьому світі.

Отже, що ж потрібно зробити для того щоб самовизначитися, самовдосконалитися та просто для того, щоб зрозуміти, що твій вибір життєвого шляху є правильним та допоможе у майбутньому ?
На мою думку, в першу чергу, потрібно навчитися прислухатися до себе. Адже більшість людей має розвинену інтуїцію, логіку, інстинкт самозбереження, або ж, як це не парадоксально прозвучить, може бачити віщі сни. За допомогою цих відчуттів людина має змогу зрозуміти правильність своїх вчинків та вберегти себе від необдуманих дій у майбутньому.

Основна проблема полягає в тому, що навіть коли людина відчуває, що вибір подальшого життєвого шляху є хибним, вона просто боїться щось змінити, адже головним аргументом, який напевно кожен із нас хоч раз чув у своєму житті, є слова: «для того, щоб щось змінити, мені доведеться почитати все з початку». В основному після усвідомлення неправильності своїх дій, у більшості людей просто опускаються руки.

Таким чином, нехватка сили волі та страх нового виступають консолідуючими факторами, які в силу різних життєвих обставин виявляються домінантами під час прийняття рішень.

Особисто я, дуже часто задумуюся над тим, яке моє призначення у цьому світі. Я не хочу цитувати філософів, поетів та письменників, які давним-давно сформулювали свою точку зору на цю проблему. На мою думку, місце людини знаходиться там, де вона може почувати себе вільною. Проведу аналогію з птахами: те відчуття коли ти можеш злетіти, а робота яку ти виконуєш не тільки окриляє, а й приносить моральне задоволення. Саме цей прилив неймовірної енергії, допомагає людині зрозуміти, що вона знаходиться на своєму місті та виконує призначення запрограмоване Всесвітом.

Багато релігійних вірувань та культів вважають, що проживши сміливо та благочестиво своє життя, у наступному людина зможе перевтілитися у живе створіння та силу природи, для прикладу звичайний вітер. Інші, вірять у карму та багаторазове переродження душі, яке в результаті допоможе людині віднайти своє місце у житті та виконати свою долю.

Що ж до долі, то на мою думку це поняття є відносним і має безліч трактувань. Я дотримуюся того визначення, що доля це лише набір подій, явищ та моментів, який допомагає людині усвідомити все те, що з нею відбувається протягом усього життя.

Таким чином, доля не штовхає тебе туди, куди ти не хочеш іти. Тільки людина має право вибирати, як прожити своє життя. А отже ми самі створюємо свою долю.

Важливим фактором, який значною мірою впливає на дії людини та її призначення у світі є збіг обставин. Основне питання полягає в тому, чи дійсно збіг обставин є випадковістю ? У більшості випадків такий стан речей повністю змінює наше світосприйняття, то чому ми не можемо сказати що він є частиною нашого призначення ?

Адже, якщо людина зійшла з правильного шляху, за допомогою таких знаків долі вона може побути у ролі коректора, тобто почати свій життєвий шлях спочатку з чітко визначеними цілями та засобами для подальшого існування.

Таким чином, ми інтерпретуємо своє призначення у світі за допомогою віри, інтуїції, долі або ж збігу обставин. Тож відповідаючи на питання про те, що мене турбує у житті з філософського аспекту світосприйняття, я можу сказати, що мене, як і кожну свідому людину, турбує сенс свого існування та призначення у житті.

Окрім цього, варто врахувати ту обставину, що сенс життя, так само як і мрії, погляди, навички та звички людини, може змінюватися протягом усього періоду людського існування. Тому, це питання потрібно розглядати враховуючи вік, життєвий досвід людини та самореалізацію, адже подальший життєвий шлях може поставити перед людиною нові питання, які, в свою чергу, будуть потребувати нових відповідей.

На мою думку, питання сенсу життя в свою чергу тісно пов’язане з проблемою усвідомлення людиною власної ідентичності та неповторності. Це своєрідний внутрішній вибір, який на підсвідомому рівні допомагає людині самовизначитися та ідентифікувати себе, як неповторну особистість.

Ще одним важливим аспектом, який стимулює людину до боротьби, допомагає віднайти себе та побачити сенс свого існування є страх. Страх – це глибинний стан людини, який у силу певних обставин актуалізує здатність особи усвідомлювати недосконалість світу та сенсу буття.

На своєму життєвому шляху з проблемою страху, хоч раз у житті, зіштовхується кожна людина. Як наслідок свідомих дій або не підконтрольних людині обставин, страх може відігравати як позитивну, так і негативну роль.

Позитивна роль страху полягає в тому, що він, будучи підкріплений певними життєвими обставинами, допомагає людині переосмислити сенс свого існування та в подальшому впливає на вчинки людини. В наслідок позитивного впливу страху, людина може повернутися на правильний шлях, виправити помилки, які були здійснені у минулому та нарешті віднайти своє призначення у світі, сенс свого існування.

Проте, страх може відігравати і негативну функцію: на підсвідомому рівні актуалізувати страхи та неприємні події з життя людини, що в свою чергу може призвести до розгубленості та замкнутості індивіда.

Таким чином, над питанням про сенс життя та першочергове призначення людини можна розмірковувати до безкінечності. Точка зору кожної людини має право на існування та інтерпретацію в повсякденному житті. Особисто для мене, сенс життя полягає у тому, щоб залишити після себе слід. І мені зовсім не важливо, буде це звичайний вірш, чи фундаментальна наукова праця, весь сенс полягає в тому, що про мене будуть пам’ятати, і таким чином, моє першочергове призначення у цьому світі буде виконане.

Для того, що б не повторюватися скажу лише слова, які, на мою думку, відображають весь сенс людського існування: « життя здається легким лише для того, хто ніколи не приймає рішень».

Література

1.Данильян О. Г., Тараненко В. М. Філософія / О. Г. Данильян, В. М. Тараненко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://pidruchniki.com/1584072037555/filosofiya/filosofiya

Український Політик

Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)

Наталія Толочко

Демократія – це механізм управління суспільством, на основі якого єдиним легітимним джерелом влади визнано народ. При цьому механізм демократії регламентується певними нормами: свободою слова, думок та дій.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, демократична система управління державою є двоякою та суперечить сама собі. З одного боку, на конституційному рівні закріплено, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». У цьому контексті влада у відкритій формі сприяє таким ознакам демократії, як: народовладдя; громадянський консенсус, тобто прийняття рішення на основі голосів більшої частини громадян; дотримання та охорона прав громадян; поділ влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову; принцип рівності та свободи громадян; плюралізм думок, переконань та поглядів; мажоритарна та пропорційна система виборів; політичне суперництво та офіційне визнання опозиції до влади.

З іншого боку, українська влада у завуальованій формі намагається обмежити права громадян конституційними рамками та всіма відомими способами впроваджує у життя нові законопроекти не легітимним шляхом. Зважаючи на спроби узурпації влади Януковичем, а також маніпуляції суспільством та задіяння адмін. ресурсів Порошенком, варто прийти до висновку, що Україна у певному сенсі тяжіє більше мірою до авторитарного режиму (репресії, адмін. ресурс, цензура).
Фактично, розвиток демократії в Українській державі гальмують такі аспекти: фальсифікація виборів; відсутність механізмів юридичної відповідальності депутатів перед українським народом; стрімке зниження довіри до представницьких органів влади; вплив олігархів та народних депутатів на свободу слова в Українській державі.

Польський політолог Александр Столяр вважає, що в Українській державі відсутня демократія у чистому вигляді, а відновлення демократії можливе лише в результаті тиску на владу з боку громадян.

На думку Смоляра, розвитку демократії в Україні заважають три основні проблеми:
— Не демократична система виборів, яка не дозволяє вносити до виборчих списків політичних лідерів, які перебувають в ув’язненні;
— Не прозорий характер виборчого процесу;
— Відсутність ЗМІ та періодичних видань, які не заангажовані впливом олігархату [Столяр, 2012,].

Особливості «рівноправ’я» громадян в Україні

У контексті вищесказаного, на мою думку, варто детальніше розглянути принцип рівноправності громадян.

Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища [Ващенко, Корнієнко; 2012].

Дотримання принципу рівноправності базується на відсутності: привілеїв або обмежень за кольором шкіри, раси, політичних та релігійних переконань; статі; етнічного та соціального походження; місця проживання; матеріальних благ; культурних та національних атрибутів.

У свою чергу принцип рівноправності вимагає від посадових осіб під час професійної діяльності рівного ставлення до всіх громадян України,а це в свою чергу означає відсутність корупційних схем та вирішення питання «за хабар».

На мою думку, політичний режим є демократичним лише в тому разі, якщо він повною мірою виражає інтереси усіх верств населення та не стимулює виникнення привілеїв для представників влади та олігархічного клану. Політична еліта повинна правити захищаючи інтереси більшості, а не для примноження вигоди заможної меншості.

Особисто в мене виникає питання: чи дотримується українська влада основоположних принципів демократії та поважає думку громадян? Однозначно, що ні. Адже олігархи та корупційно налаштовані депутати, наче паразити, здатні дбати лише про себе, живучи за рахунок господаря – українського народу.

У правдивості цього твердження кожен громадянин України може переконатися на власному досвіді. Варто лише згадати підвищення тарифів за комунальні послуги та синхронне підвищення заробітної платні нашим народним обранцям на 93%, тобто з 113 млн. до 218 млн. гривень. Для порівняння, лікарям державних установ заробітну плату планують підвищити всього на 17,7%.

З цього приводу у мене виникає наступне питання: чи справді Українські депутати є представниками волі народу та захисниками конституційних прав та свобод громадян. Адже незважаючи на складну політичну та економічну ситуацію в країні, депутати не перестають одягатися у брендовий одяг та їздити відпочивати на закордонні курорти, у той час як у 3-4 рази піднімаються ціни для «простого» українського населення.

Особисто мене надзвичайно вразили декларації про доходи наших народних депутатів. Зокрема, у власності нардепів перебувають будинки, рідкісні діаманти, колекційні картини, церви, сотні пляшок дорогого алкоголю, ритуальні маски та гарно укомплектовані автомобільні салони.
То про яку рівність ми з вами говоримо? Якщо навіть під час глибокої економічної кризи, депутати з легкістю примножують свої статки та витрачають кошти для задоволення власних забаганок, замість того, щоб піклуватися про покращення добробуту простого українського громадянина.

Правосуддя для «простих» та «обраних» громадян або де наша гарантована рівність?
Конституція України гарантує рівні права та обов’язки для всіх громадян України. От тільки на практиці, про гарантовану державою та основним законом України рівність часто забувають, надаючи привілеї для так званих «обраних» громадян.

Ці привілеї, в першу чергу стосуються вчинення кримінальних злочинів та їх загадкове анулювання. Такий абсурдний стан речей можна прослідкувати на прикладі уникнення покарання «мажорів» або так званих «синків» народних депутатів, прокурорів та олігархів.

У 2015 році країну сколихнула новина про криваве ДТП на Дніпропетровщині, учасник якого, Дмитро Рудь – син, тепер уже колишнього прокурора, збив на смерть трьох жінок та втік разом з дружиною з місця злочину. Невдовзі винуватця ДТП знайшли та посадили під варту. Втім у липні цього року його відпустили, в обмін на підписку про невиїзд. Для порівняння, для «простого» українського громадянина за такий проміжок часу судом був би винесений вирок, можливо навіть за дії, які він не вчиняв.

Ідемо далі, Тарас Личук, син народного депутата, у Івано-Франківській області разом з товаришем вистелив у водія сім разів. Винуватці злочину були затримані та заарештовані, от тільки вирок у цій справі не винесений і до цього часу.

Дмитро Кравець, син депутата одеської міськради, два роки тому на своєму авто на смерть збив молодого хлопця, а його подруга залишилася інвалідом другої групи. Свою провину Кравець визнавати відмовився. Судові засідання у цій справі постійно переносилися, доки не увійшов в дію новий закон. Як наслідок, замість шести років позбавлення волі депутатський син отримав амністію [http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html].

Як ми з вами бачимо, правосуддя виконує різні функції для «простих» та «обраних» громадян. Тоді чому ж українська влада проводить репресії та несанкціоновані затримання українських патріотів, які будучи учасниками Євромайдану, революції Гідності та бойових дій на сході України відстоювали свободу слова для Українського народу, намагалися покращити наш з вами добробут та зберегти територіальну цілісність Української держави.

На підтвердження вище сказаного, варто лише пригадати події «Ізваринського котла», заручниками якого опинилися бійці 51-ї ОБМР, 72-ї та 79-ї бригад. Кілька днів справжні українські герої перебували у самому пеклі, без підкріплення, зброї, харчів та під цілодобовими обстрілами із «Градів». То де ж у цей час була українська влада та чому на вимогу дружин захисників України, які у цей час пікетували Міністерство оборони та адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО харчі та необхідні боєприпаси, прозвучали лише порожні обіцянки та заклики триматися до останнього та ні в якому разі не здавати позиції.

Після порятунку бійців ГПУ, завели кримінальну справу на офіцера, який дав команду на прорив та не узгодив свої дії з Генеральним штабом.

Також, на бійців 72-ї окремої механізованої бригади було відкрито кримінальну справу, мотивом для якої послугував відступ українських військових на територію Російської Федерації під натиском російських бойовиків. При цьому росіяни ув’язнили п’ятьох бійців 72-ї бригади. Українським військовим інкримінують те, що вони самовільно віддавали накази на обстріл території Росії та вдалися до «заборонених методів ведення війни». Термін покарання за цими статтями передбачає великі строки ув’язнення в тому числі й довічне позбавлення волі.

Натомість проти командування, яке залишило бійців у цьому котлі жодної кримінальної справи не було відкрито. І це лише вершина айсбергу.

Багато запитань викликає і фіксація статусу учасника бойових дій. У багатьох бійців, у свідоцтві про смерть досі ставлять ДТП та інші причини, які не пов’язані з участю в АТО. В госпіталі поранених із батальйонів самооборони відправляють із приписками про «побутові травми» чи «травми з необережності», розповідають волонтери [Позняк-Хоменко, Кирпа; 2014].

Таким чином, ми бачимо, як влада кидає на призволяще українських патріотів та не виконує елементарних обіцянок даних учасникам бойових дій. От тільки чомусь основний тягар війни лежить на плечах свідомої української молоді, вихідців із Євромайдану та учасників революції Гідності, які захищають нашу державу на чистому ентузіазмі та виживають, завдяки підтримці волонтерів. От тільки жодного сина народного депутата серед них немає, а якщо він і присутній серед лав українських добровольців, то перебуває під цілодобовою охороною не тільки від сепаратистів та російських бойовиків, а й від звичайного українського бійця-добровольця, який готовий віддати усе, заради блага своєї Батьківщини.

От така, панове, у нас з Вами демократія та рівноправ’я.

Висновки

Я вважаю, що на сучасному етапі розвитку, українське суспільство все ще перебуває на стадії перехідної демократії, тобто посередині між тоталітарною та демократичною формою управління державою. В першу чергу причиною такого стану речей є : посттоталітарний, постгеноцидний та постколоніальний спадок українського народу.

Отже, відповідаючи на питання: «Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність?», я з впевненістю можу відповісти, що це міф, який намагається наслідувати демократичні ідеали.

Література
1.Ващенко К.О., Корнієнко В.О. Політологія для вчителя / К.О. Ващенко, В.О. Корнієнко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/172..htm
2.Позняк-Хоменко Н., Кирпа І. Лишитися живим / Н. Позняк-Хоменко, І. Кирпа // Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2502/180/88672/
3. Столяр А. Відновлення повної демократії в Україні може відбутися тільки внаслідок тиску на владу з боку громадян» / А. Столяр // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/Politics/63980/
4.http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html

Український Політик

Подібні та відмінні риси у діях Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної політикиСходства и различия в действиях Януковича и Порошенка в проведении государственной политики

Наталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український ПолітикНаталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український Політик

Майбутнє України або як долати опір окупантів в культурній сфері та позбутися комплексів колоніального минулогоМайбутнє України або як долати опір окупантів в культурній сфері та позбутися комплексів колоніального минулого

Наталія Толочко

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус

Україна розпочала 25-й рік свого самостійного, незалежного та суверенного існування. Попри намагання імперської, а згодом і радянської влади, з корнем викорчувати українську ідентичність та зламати козацький дух української нації, ми нарешті здобули омріяну незалежність.

На жаль нас оточує дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів українців. Можна констатувати той факт, що Україна, як успішна держава не змогла повною мірою реалізувати себе в економічному, правовому, та культурному відношеннях. Причини такого розвитку подій варто шукати в історичному минулому Української держави. Політика гноблення та експлуатації українського народу за допомогою військового, політичного, культурного та економічного примусу розпочалася ще за часів демонтажу Гетьманської держави і тривала аж до моменту проголошення незалежності України. За цей час в українців сформувалася так звана параноя неповноцінності, яка пронизує усі сфери суспільного життя, та не дозволяє повноцінно розвиватися українській державі.

На сьогоднішній день Україна й досі перебуває в ідеологічному полоні радянсько-російської спадщини, яка значною мірою впливає на життя «людей старої закалки», так званих прихильників комунізму, які не перестають згадувати хліб за 14 копійок та ковбасу за 2, 20 карбованців.

За 25 років незалежності в Україні не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють умов для належної оцінки культурних надбань українського народу. Натомість чимало політиків і державних діячів свідомо культивують радянське минуле, спекулюючи на трагедіях, які пережили українці, підсилюючи комплекс меншовартості та відчуття культурно-ідентичної неповноцінності.

Особливість декомунізації та дерусифікації в Українській державі полягає у тому, що на відміну від колишніх країн соціалістичного табору, ми попри 25 років незалежності, не спромоглися відмовитися від свого колоніального минулого. Адже в Радянському Союзі, російське й радянське суспільство об’єднувалося в єдиний та не подільний механізм, що важко було сказати, де закінчується одне і починається інше, а радянська тоталітарна машина була запрограмована у першу чергу на знищення національної ідентичності українського народу.

Розмірковувати сьогодні над станом української культури, говорячи словами Володимира Винниченко: «неможливо без брому». За роки незалежності українська влада не спромоглася провести дерусифікацію. За часів правління Віктора Януковича, навпаки, русифікація тільки посилилася. Усі теле- і радіоканали ще більше заповнив російський медіа-продукт. Прилавки заполонили російські книги, газети і журнали. Міністерство освіти очолив запеклий русифікатор Дмитро Табачник. Його зусиллями українську почали витісняти зі шкіл та вищих навчальних закладів. Парламент ухвалив закон Колісниченка-Ківалова, який надавав нові привілеї російській мові. Фактично тільки Майдан перервав процес нової руйнівної русифікації України [http://newsonline24.com.ua/razom-iz-lyustraciyeyu-treba-provesti-derusifikaciyu-i-deradyanizaciyu].

Таким чином, завдання де радянізації має стати довгостроковою національною стратегією Української держави у майбутньому. Колоніальні атрибути радянської влади і досі прикрашають міста та вулиці сучасної України. Не зважаючи на те, що під час революції Гідності ми поскидали пам’ятники Леніна, в Україні і досі відчуваються залишки радянського минулого: за підрахунками дослідників 52% назв вулиць і досі залишаються «радянськими» та майже п’ять тисяч вулиць названі ім’ям Леніна. Ми досі відзначаємо радянські свята : 23 лютого, хоча уже не на державному рівні, день червоної армії, яка подібно німецьким окупантам знущалася з простого українця та 9 травня – свято перемоги радянського тоталітарного режиму над фашистськими загарбниками. В той час, коли вся цивілізована Європа відзначає день пам’яті за загиблими в роки Другої світової війни, ми за старою радянської традицією влаштовуємо паради та мітинги.

Якщо ми до кінця не усвідомимо своєї культурної ідентичності, для України в майбутньому залишиться лише два варіанти розвитку подій: стати демографічним ресурсом, який з часом проковтне Європа з Заходу та Росія зі Сходу, або все ж таки створити власну, сильну та незалежну державу, яка здатна осмислити свою історію та позбутися окупаційного впливу минулого.

Перш за все, ми повинні усвідомити, що ностальгія за минулим, ніколи не призведе до процвітання у майбутньому. Найбільша проблема України полягає в тому, що понад 70 років ми перебували під колоніальним гнітом Радянської імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. За цей час, кращі культурні надбання українського народу були знищені, або присвоєні російським керівництвом СРСР, яке спало і бачило, як по-новому познущатися над українським народом.

Як відомо визначальною та фундаментальною рисою кожного народу є мова, саме тому, першочергове завдання, яке стоїть перед Українською державою у майбутньому полягає в тому, щоб відновити культурний та освітній потенціал української мови, відмежувати українську історію від ідеалів комуністичного минулого та раз і на завжди поставити жирну крапку щодо питання національного самовизначення українського народу.

Настав час переосмислити нашу історію та розпочати її викладати з позицій боротьби українського народу за свою свободу, незалежність та українське державотворення. Справжньою перемогою над радянським минулим стало рішення Вищого адміністративного суду від 16 січня, який остаточно визнав воїнів ОУН-УПА борцями за незалежність.

Отже, для того, щоб подолати окупацію України у культурній сфері та назавжди позбутися комплексів колоніального минулого у майбутньому, українці повинні перестати пропагувати радянські цінності, знати історію своєї країни та свого народу, розмовляти українською мовою та вирощувати зерно патріотизму у серці кожного національно свідомого українця.
Тож, навіщо говорити там, де треба діяти.

Український Політик
Наталія Толочко

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус

Україна розпочала 25-й рік свого самостійного, незалежного та суверенного існування. Попри намагання імперської, а згодом і радянської влади, з корнем викорчувати українську ідентичність та зламати козацький дух української нації, ми нарешті здобули омріяну незалежність.

На жаль нас оточує дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів українців. Можна констатувати той факт, що Україна, як успішна держава не змогла повною мірою реалізувати себе в економічному, правовому, та культурному відношеннях. Причини такого розвитку подій варто шукати в історичному минулому Української держави. Політика гноблення та експлуатації українського народу за допомогою військового, політичного, культурного та економічного примусу розпочалася ще за часів демонтажу Гетьманської держави і тривала аж до моменту проголошення незалежності України. За цей час в українців сформувалася так звана параноя неповноцінності, яка пронизує усі сфери суспільного життя, та не дозволяє повноцінно розвиватися українській державі.

На сьогоднішній день Україна й досі перебуває в ідеологічному полоні радянсько-російської спадщини, яка значною мірою впливає на життя «людей старої закалки», так званих прихильників комунізму, які не перестають згадувати хліб за 14 копійок та ковбасу за 2, 20 карбованців.

За 25 років незалежності в Україні не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють умов для належної оцінки культурних надбань українського народу. Натомість чимало політиків і державних діячів свідомо культивують радянське минуле, спекулюючи на трагедіях, які пережили українці, підсилюючи комплекс меншовартості та відчуття культурно-ідентичної неповноцінності.

Особливість декомунізації та дерусифікації в Українській державі полягає у тому, що на відміну від колишніх країн соціалістичного табору, ми попри 25 років незалежності, не спромоглися відмовитися від свого колоніального минулого. Адже в Радянському Союзі, російське й радянське суспільство об’єднувалося в єдиний та не подільний механізм, що важко було сказати, де закінчується одне і починається інше, а радянська тоталітарна машина була запрограмована у першу чергу на знищення національної ідентичності українського народу.

Розмірковувати сьогодні над станом української культури, говорячи словами Володимира Винниченко: «неможливо без брому». За роки незалежності українська влада не спромоглася провести дерусифікацію. За часів правління Віктора Януковича, навпаки, русифікація тільки посилилася. Усі теле- і радіоканали ще більше заповнив російський медіа-продукт. Прилавки заполонили російські книги, газети і журнали. Міністерство освіти очолив запеклий русифікатор Дмитро Табачник. Його зусиллями українську почали витісняти зі шкіл та вищих навчальних закладів. Парламент ухвалив закон Колісниченка-Ківалова, який надавав нові привілеї російській мові. Фактично тільки Майдан перервав процес нової руйнівної русифікації України [http://newsonline24.com.ua/razom-iz-lyustraciyeyu-treba-provesti-derusifikaciyu-i-deradyanizaciyu].

Таким чином, завдання де радянізації має стати довгостроковою національною стратегією Української держави у майбутньому. Колоніальні атрибути радянської влади і досі прикрашають міста та вулиці сучасної України. Не зважаючи на те, що під час революції Гідності ми поскидали пам’ятники Леніна, в Україні і досі відчуваються залишки радянського минулого: за підрахунками дослідників 52% назв вулиць і досі залишаються «радянськими» та майже п’ять тисяч вулиць названі ім’ям Леніна. Ми досі відзначаємо радянські свята : 23 лютого, хоча уже не на державному рівні, день червоної армії, яка подібно німецьким окупантам знущалася з простого українця та 9 травня – свято перемоги радянського тоталітарного режиму над фашистськими загарбниками. В той час, коли вся цивілізована Європа відзначає день пам’яті за загиблими в роки Другої світової війни, ми за старою радянської традицією влаштовуємо паради та мітинги.

Якщо ми до кінця не усвідомимо своєї культурної ідентичності, для України в майбутньому залишиться лише два варіанти розвитку подій: стати демографічним ресурсом, який з часом проковтне Європа з Заходу та Росія зі Сходу, або все ж таки створити власну, сильну та незалежну державу, яка здатна осмислити свою історію та позбутися окупаційного впливу минулого.

Перш за все, ми повинні усвідомити, що ностальгія за минулим, ніколи не призведе до процвітання у майбутньому. Найбільша проблема України полягає в тому, що понад 70 років ми перебували під колоніальним гнітом Радянської імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. За цей час, кращі культурні надбання українського народу були знищені, або присвоєні російським керівництвом СРСР, яке спало і бачило, як по-новому познущатися над українським народом.

Як відомо визначальною та фундаментальною рисою кожного народу є мова, саме тому, першочергове завдання, яке стоїть перед Українською державою у майбутньому полягає в тому, щоб відновити культурний та освітній потенціал української мови, відмежувати українську історію від ідеалів комуністичного минулого та раз і на завжди поставити жирну крапку щодо питання національного самовизначення українського народу.

Настав час переосмислити нашу історію та розпочати її викладати з позицій боротьби українського народу за свою свободу, незалежність та українське державотворення. Справжньою перемогою над радянським минулим стало рішення Вищого адміністративного суду від 16 січня, який остаточно визнав воїнів ОУН-УПА борцями за незалежність.

Отже, для того, щоб подолати окупацію України у культурній сфері та назавжди позбутися комплексів колоніального минулого у майбутньому, українці повинні перестати пропагувати радянські цінності, знати історію своєї країни та свого народу, розмовляти українською мовою та вирощувати зерно патріотизму у серці кожного національно свідомого українця.
Тож, навіщо говорити там, де треба діяти.

Український Політик