Чи можливий Третій Майдан?Возможен ли Третий Майдан?

Аліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український ПолітикАліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український Політик

Президент Порошенко: на екваторіПрезидент Порошенко: на экваторе

Максим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український ПолітикМаксим Левченко

Найближчими днями сплине екватор президентського терміну Петра Олексійовича Порошенка. Беручи в загальному, часу аби продемонструвати результативність своєї діяльності у нього було більше ніж достатньо. Але тверезо оцінюючи роботу п’ятого за ліком і першого післяреволюційного президента мусимо констатувати, що свою місію він, схоже, провалив.

Повідомлення новинних стрічок за осінь цього року остаточно розвіяли останні сумніви щодо курсу гаранта. І хоч ми і досі чуємо красиві промови, що підкріплюються гарними словами і акцентами, та все більше стає зрозумілим те, що це лише плід багатої уяви особистих спічрайтерів Порошенка, що розходиться зі справжньою шкалою цінностей президента, а для нього самого виголошення цих промов з кожним днем стає все рутиннішим обов’язком.

Не важко помітити, що за останні півроку команду президента покинули чи не всі найяскравіші політики, яких асоціювали зі змінами в країні. Приміром, останні дні відзначились неочікуваною для суспільства, добровільною відставкою грузинського реформатора, голови Одеської ОДА Міхеїла Саакашвілі. Оголошуючи про неї, пан Саакашвілі висловив нищівну критику президенту та його команді, заявивши, що пан Порошенко, буцімто, особисто підтримує два клани, бандитський та корупційний, яким разом із їх союзниками-сепаратистами належить вся влада у регіоні. Було названо кілька відомих на Одещині прізвищ. Також екс-губернатор-реформатор звинуватив главу держави у саботуванні його роботи: закрився ЦНАП, який відкривав особисто Порошенко, і закон про обмеження діяльності якого, попри поради не робити цього, підписав президент. Кінцевим точковим ударом стала наступна фраза Міхеїла Саакашвілі: «Мені набридло! Яка українцям різниця, хто буде до них байдуже ставитись – Порошенко чи Янукович? Яка їм різниця хто буде грабувати – Єнакіївський чи Кононенко? Яка українцям різниця хто буде все собі привласнювати – Ковальчук чи Клюєв?» — обурено підсумував реформатор. Якби подібна цитата була озвучена хоч рік тому, то при справжній боротьбі він цілком міг би стати політиком №1 в Україні. Але весь цей час він витратив на загравання з Порошенком і його оточенням, сподіваючись щось змінити зсередини, а в підсумку лишився ні з чим, використаним в корисливих цілях Порошенком і викинутим на узбіччя української політики.

І це лише найсвіжіший прецедент. Натомість з кожним днем спостерігаємо за тим, як президент оточив себе вигідними для себе корумпованими персонажами, які нині почуваються у владних коридорах цілком комфортно. Чому поруч з президентом лише вони? Схоже Петро Олексійович боїться людей здатних зруйнувати сталу систему – ту, в якій президент безпосередньо формувався, збагачувався і на верхівці якої врешті опинився. Чи міг у свій час хтось із тодішніх майданівців припустити, що вже під кінець 2016 року знову тріумфуватимуть вчорашні регіонали, а ті хто наважиться критикувати Порошенка погрузнуть в кримінальних справах порушених кишеньковим генпрокурором Луценком (призначений зі змінами до закону, прописаними під нього), і їх ловитимуть скоріше ніж тих, хто винен у розстрілах Небесної сотні. На очах у всіх нас президент доруйновує чергову мрію українців, які довірили йому найцінніше – свою державу.

На екваторі терміну констатуємо, що свої ключові завдання президент так і не виконав. Попри половину президентського терміну Петра Порошенка, на жаль, нікуди не поділась корупція, якої хіба що стало трошки менше на місцях. Президент вольовим кроком не хоче її долати, адже вона допомагає йому здійснювати контроль над своїм оточенням, тримаючи кожного соратника «на гачку». І схоже, гаранту це здається навіть правильним.

Нормальним є і прийшовши до влади фактично на крові українців поширити гасла про реформи, а самому день у день розбудовувати власний гібридний авторитарний режим, не згірш за той, який був при Януковичу. В чому ж тоді різниця? На місцях «попередників» тепер свої, змінилось співвідношення впливів груп олігархів. На багатьох посадах опинились люди, що не відповідають вимогам часу (передовсім, урядовці та керівництво НБУ). Тривають рольові ігри з нацією, де пан Порошенко вдає з себе реформатора і час від часу змушений робити якісь правильні кроки аби догодити західним кредиторам. І так із дня в день лише гра на публіку, яка провокує напругу в суспільстві. Аби її не виникло президенту було достатньо лиш провести позитивні соціально орієнтовані реформи, але їх немає. Немає нічого і в економічному плані, де останні роки стали часом глибокого занепаду. За підсумками 2015 року, ВВП країни впав на 9,9%. Частково це зумовлено війною, але з іншого боку глибока девальвація гривні не мала під собою жодних підстав. Згадуючи про суми грошової допомоги від міжнародних партнерів, розуміємо, що економіка в нас могла б бути значно кращою. Але за економіку відповідає не лише президент, а і уряд і Нацбанк, які підкошують бізнес. Та оскільки ці структури очолюють люди Порошенка, то робимо відповідні висновки. Наша економічна політика геть не відповідає інтересам країни, ми втрачаємо ринки збуту, не відомо які галузі ми розвиваємо на державному рівні а які ні.

Багато новацій лише концентрують владу в конкретних руках. Концентрація її в руках Порошенка вже досягла рівня часів Януковича і другого терміну Кучми. Вона висока. Значною мірою нинішнім Президентом контролюються суди, уряд, парламентська коаліція. Не під контролем хіба що частина парламентської і позапарламентської опозиції. Втім, фактори вище породжують спокусу зловживання владою, на яку Президент часом піддається (ще раз згадаймо призначення Луценка генпрокурором, протискання у парламенті вигідних гаранту законів).

Єдиною очевидною є реформа поліції, що відбулась здебільшого завдяки західним партнерам. Але й вона має свої мінуси, яким можна присвятити окрему статтю. В інших сферах відбувається хаос, пов’язаний із створенням численних держорганів, що конкурують-конфліктують між собою (приміром, Антикорупційне бюро та НАЗК), заплановані офіси сприяння інвестиціям, яких по факту немає.

Все ж не все так погано як здається, і в роботі нашого Президента можна знайти і свої плюси: йому вдалось зберегти країну в цілому, соціальну стабільність поміж громадян, відносну політичну стабільність серед політиків (шляхом збільшення власних повноважень), певною мірою вдалось відновити збройну потугу України. Гарант спроможний швидко реагувати на внутрішньополітичні виклики, уміє маніпулювати і вирішувати ситуації в свою користь. Відзначити можна реформу держзакупівель (зокрема, впровадження електронної системи «ProZorro», яка дає змогу мінімізувати корупційні ризики. Президент вміє гарно говорити, його промови справляють добрі враження – категоричні звинувачення щодо Росії, грамотна аргументація, вдалі історичні паралелі, гарні патріотичні посили та меседжі щодо міці нашої нації. Виступи – це однозначно сильна сторона Петра Порошенка, за якою ховаються його справжні мотиви.

В цілому, Петро Олексійович ідеальний Президент для до майданних часів, коли суспільство мало пасивне ставлення до політики і не ставило зайвих питань. Але тепер всім стало зрозуміло, що потрібно реформувати державу – це розуміє і президент, але на практиці він залишається втягнутим заручником економічних відносин з мільярдерами, до кола яких належить і сам. Реформування ж мало полягати в змінах податкової, бюджетної, грошово-кредитної, банківської, пенсійної, системи охорони здоров’я і т.д. В цьому плані за 2,5 роки не зроблено нічого.

Нині Петро Порошенко вже є свого роду тягарем для Заходу. Ходять чутки, що справа навіть іде до запровадження персональних санкцій стосовно людей з його оточення, що може стати реальністю вже за рік-другий. Неявні обмеження станом на сьогодні вже введено: відбувається ізоляція глави держави (нині він має значно менше міжнародних зустрічей, які стали нижчого рівня). В цьому ж контексті можна помітити, що Порошенка як гостя не запросили на саміт Великої двадцятки, а на святкування Дня Незалежності приїхав лише президент Польщі Анджей Дуда.

Обгрунтована критика з боку політиків, експертів, і ЗМІ ігнорується. Нещодавно втілено спробу підмяти під себе деякі вагомі українські ЗМІ задля створення «пропрезидентської інформаційної подушки» (розмови про спроби купівлі частки «1+1», «112 Україна», захоплення «Інтера», тощо). Від Президента так і не дочекались адекватної реакції на офшорний скандал, чесного діалогу з суспільством щодо тарифів на комунальні послуги.

Помічаємо, що у канцелярії Порошенка вже повторюють деякі помилки Януковича, сліпо не розуміючи, що коли ти маєш надто багато влади, то відповідно це поглиблює ступінь відповідальності за те, що відбувається в країні, навіть якщо ти до цього не причетний. Близький той час коли люди у всіх своїх бідах будуть звинувачувати Президента. А маючи на всіх ключових постах своїх людей, або тих хто працює під прапорами політичної сили твого ж імені теоретично важко відмежуватись і перекласти вину на когось іншого.

До екватора правління Призидент наближається з падінням рейтингу і численними промахами, помилками і хитрими оманами, які стає все важче приховати. Довибори влітку вже показали ступінь антирейтингу президента. У жодному з семи округів не виграв кандидат від БПП, а в деяких округах через неминучість поразки таких кандидатів взагалі не висували. Тенденційно з часом цей анти рейтинг лише зростатиме. Експерти відзначають, що Петро Порошенко може закінчити ще гірше ніж його попередник.

Український Політик

Свобода слова – невід’ємна частина демократичного суспільстваСвобода слова – невід’ємна частина демократичного суспільства

Аліна Козаченко

У наш час ми без кінця чуємо такі слова як: «демократія», «демократичне суспільство»,
«демократичне врядування». Але якщо запитати у нас, що ж таке є демократія, то мало хто зможе дати аргументовану відповідь, тому на мою думку варто в цьому розібратися і з’ясувати поняття та значення демократії та її ролі у житті суспільства
.

Спочатку варто заглибитися в історію виникнення терміну демократія. Даний термін, як і більшість політичних термінів прийшов до нас із Стародавньої Греції. Походить термін від двох грецьких слів «демос» і «кратос», що значить «влада народу», «народовладдя». Родоначальником поняття «демократія» виступає Геродот, якого всі знають, як «батька історії». Саме він вперше виділив два ключових принципи афінської демократії, які й досі виступають головними принципами сучасного демократичного суспільства. Цими принципами є: свобода слова та рівність кожного громадянина перед законом. Розмірковували над формами правління і Платон з його учнем Аристотелем. Платон, котрий виділив 5 форм правління, але він критично ставився до демократії, вважаючи її заколотом бідних. Аристотель відніс демократію до неправильних форм правління, говорячи, що це влада натовпу, черні. У добу Середньовіччя мало, що змінилось у розумінні терміну демократія.

А от у Новий час виникає інтерес до демократії. Ведуться суперечки навколо даного терміну, про його позитивну та негативну роль у житті людства. Демократія одержує форму вимоги до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода совісті, свобода торгівлі, участь громадян у державотворчих процесах тощо, адже у цей період у більшості держав панує абсолютизм. Але єдиного розуміння демократії не було. Наприклад, Дж.Мілль, під нею розумів тиранію більшості населення. Президент США А.Лінкольн, який увійшов до історію, що скасував рабство у США, розумів демократію правлінням, що йде від народу, здійсюється ним і заради нього. Але на мою думку найбільш влучно про демократію сказав англійський прем’єр-міністр У.Черчілль: «Демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство не придумало».

Так головними ознаками демократії є:
— визнання народу джерелом влади;
— рівність громадян;
— виборність органів державної влади;
— підпорядкування меншості більшості у прийнятті важливих рішень.

Для мене демократія – це форма правління, яка всім дозволяє обирати, бути рівними перед законом.

У наш час вибори виступають основним інститутом формування демократичної влади та сусільства. Але в Україні більшість громадян скептично ставляться до виборів, вважаючи, їх голос нічого не змінить і голосують, за того, хто на їх точку зору краще виступа по телевізору, або взагалі відмовляються йти на вибори, думаючи, що за них вирішать, або все вирішено. Це на мою думку найгірше, адже їх відмова – це велика послуга для активних виборців. А найгірше те, що є такі громадяни, які вибори розцінюють як спосіб заробітку. Так, у моєму місті був випадок, коли член виборчої дільниці займалася фальсифікацією голосів, і зрозуміло, що не за дарма. А що найгірше, що дана особа працювала на держаній службі і після цього випадку її не було звільнено.

Я вважаю, що кожен голос може стати вирішальним і ми повинні впливати на економічне, соціальне, політичне життя держави шляхом виборів. Ми маємо повне право як обирати, так і бути обраним.

У демократичному суспільстві обов’зково має бути свобода слова, тобто право кожного з нас вільно висловлювати свої думки і не боятися за це. Право на свободу слова прописано у Конституції України, але на жаль всерівно ми стикаємося із її порушенням. Але, на мою думку, варто розуміти, що свобода слова – це не просто говорити, що надумається, а це відстоювати свою думку, висловлювати свої погляди та переконання. Статистика говорить, що за 2014-2015 рр. було зафіксовано 331 випадок порушення свободи слова.

Так, наприклад, був випадок, коли студент із мого міста, який навчався в одному із університетів країни, висловив свою думку про політичну ситуацію в Україні та стан освіти в державі, а за це поплатився тим, що спочатку почалися проблеми з навчанням, незданою сесією та відрахуванням. І як можна даний випадок розцінювати? Відповідь одна свобода слова ніби і є, а насправді немає. Також у моєму місті був випадок, коли журналіст місцевої газети готував матеріал про майнові декларації місцевих депутатів, то його спочатку попередили і перевели вести колонку про «купівлю-продаж», а потім і звільнили взагалі. То це лише журналіст місцевої газети, яка виходить невеликим тиражем, то що говорити про тих, хто працює у пресі, яка виходить мільйонними тиражами по Україні. Із чим вони сткається у своїй роботі? А у моєї знайомої мама працює в галузі освіти, зокрема у школі, то вона говорила, що їм проводили інструктаж про те, про що можна говорити із учнями. Ключовим було не говорити про новини, і навіть, про АТО, а також не бажано піднімати такі теми і між собою. Тож про яку свободу слова ми говоримо, коли всерівно перед тим, як щось сказати думаємо.

Таким чином, для мене демократія – це форма правління, при якій кожен може обирати і бути обраним. Але на жаль, Україна ще далека від демократії, ми не можемо усвідомити, що можемо і повинні впливати на політику, економіку, соціальну сферу. А свобода слова і взагалі ще переслідується. Але я вірю, що, коли кожен почне із себе, почне хоча б спочатку ходити на вибори і голосувати обдумано, то ми зможемо побудувати демократичне суспільство. Адже краще демократії ще нічого не придумано.

Український Політик

Коли урветься терпець в українців?Когда лопнет терпение в украинцев?

Оксана Луцик

Коли урветься терпець в українців? Риторичне запитання чи не так??? «Чим далі в ліс, тим більше дров», перефразувавши цю приказку на сьогодення маємо: «Чим ближче до зими, тим більше «сюрпризів»».

З року в рік, в листопаді-грудні відбуваються доленосно-«кумедні» речі, такі як, наприклад, прийняття бюджету на наступний рік, «різке» підвищення соціальних видатків та підготовка до відповідального етапу «якось пережити зиму».

Що ж ми маємо на початок листопада? Як завжди плітки, скандали навколо нашого вищого законодавчого органу в країні, на цей раз ми стали глядачами шоу під назвою «відчуй себе рабом – подивись на мою декларацію і візьми субсидію, ти ж бідний, як церковна миша!»; + 58-мі вибори президента США, обіцянки-цяцянки і переливання бруду із одних опозиціонерів на інших (нагадує дитячу гру «Квач»). Пересічний українець не може збагнути як прожити морози, хуртовини, а надклас біситься із жиру, знаючи одну істину – «народ ніхто, хоч звуть його український».

Я давно задумувалася над таким, у сьогоднішніх реаліях, пафосним словом «Держава». Хто чи що це? По Закону – це ми – громадяни, які передають владу, обираючи кращих із себе на виборах. А в дійсності – це упирі, які перетворюються на них відразу після входження до ВРУ, або є випадки коли до цього моменту вони носили «овечі шкури». Держава як базовий орган повинна гарантувати людям, які проживають у ній безпечне, мирне і заможне життя, в свою чергу громадяни повинні неухильно дотримуватися законів України. Ми всі знаємо ці сталі постулати і у 90 % нехтуємо ними. Навіщо жити по правилам, якщо людина в країні під назвою «Україна» вражається за жебрака-раба, де Закон, КОНСТИТУЦІЯ ніколи не були важелями впливу на владу, тільки поширювалися на підданих – народ.

Це глухий кут з якого немає, або ж поки що немає виходу. Як можна змусити владу жити справедливо, коли ми самі порушники в тому чи іншому роді. Які махінації проводяться у одному слові «СУБСИДІЯ». Хто її отримує? І яким чином? Чи багато чесним шляхом мають пільги на сплату житлово-комунальних платежів? Чи є так звані «лазейки»?

Маневри є завжди. Більшість обирає легкий шлях, тому і живуть як вареники у сметані. Однак, цей легкий шлях, не такий вже і легкий. Адже проста, поважаюча себе людина, навряд його пройде. Легкість – це служіння, це пажі, лизуни чужих задів. Отак здобувається кар’єра, стан у суспільстві. Догоджай всім, матимеш привілеї, ні – до побачення, будеш білою вороною. Не варто пояснювати, як люди обираються свій шлях досягнення успіху, як кажуть «переможців не судять», яка дорога такі і методи досягнення задуманого.

Коли перед Вами зняли завісу, а там напівоголені декларації нардепів? Перше питання яке було? Чому так? Скільки людині потрібно? А чому в мене немає? Чим я гірший і т. д.? А найбільш морально-стійкі не звернули уваги на це, бо розуміють – це мильна бульбашка, окозамилювання дійсності та фундамент майбутніх махінацій, які вже наперед продумані. Як реально може вплинути НАБУ, коли ці паразити-багатійки скрізь. Чи варто довіряти і покладатися на один орган, в якого прямий обов’язок боротися з корупцією? Подумайте над цим.

Я думаю, і усвідомлюю, що нікому не довіряю. А навіщо? Довіришся – обведуть навколо пальця. Красиві слогани, впевнений посил як магін притягують увагу людей. Звичка вірити і бажати мати жайворонка в небі, ніж синицю в руці.

25-річня історія незалежності не дає реактивних змін, які б хотілися, адже самі потроху себе вбиваємо реаліями: серед нас є кращі, але вони не маю доступу до влади, якщо дамо доступ – 99 % СЛУГІВ НАРОДУ, СТАНУТЬ ОБОРОТНЯМИ. І прийде нове розчарування, нова хандра, яка гальмує розвиток.

Ми рвалися в ЄС, ще й досі рвемося! А тепер скажіть мені хто спроможній прожити в теплі зиму, без субсидій, на одну зарплату, і кого є кошти кататися в Європу? То кому ми вибиваємо безвізовий режим? Куди йдуть транші? Допомога на Схід чи доходить до місця призначення??? Куди України як сніжний ком котиться із такою владою і народом?

Інертність, дволикість, цинічність, скупість, байдужість, душевна убогість, жадність переповнює суспільство. Виживають за законами природи хитріші, спритніші і сильніші. Де зникає доброта, безкорисність, довіра? Все це розбивається у пух і прах від жахіть, які нас оточують. Егоїзм і напір йти напролом – оце дійсно ті потрібні характеристики сучасного можновладця, чиновника, місцевого князька, пересічного психопата, який вважає себе пупом Всесвіту.

Куди народу рівнятися до влади? У головам сидить підкорення – повага зі страху бути непотрібним, якого викинуть на вулицю у будь-який момент. До чого ми дожилися? Робота – це суто гроші, про працю для душі й думки немає. З кимось поділитися наболілим, горем – відразу думки розповість іншим, набута замкненість і недовіра, навіть до близьких. Заздрість, що у кого це вийшло краще, звинувачення інших у бідах. Безліч пороків як у собаки бліх, ми маємо у цей важкий час.

Хтось ламає голову як допомогти Батьківщині, рідному району, селу, а хто – не знає яку сумочку чи годинний підібрати до свого наряду. Пріоритети, цінності, шляхи різні, а держава то одна. Хоча так, якщо придивитися не можна сказати. Ми давно поділені, є стереотипи, закони як шоу-бізу, так і людські, політичні закони. Не дай Боже, йти наперекір правилах гри. Всі пофігісти – ставай як вони, компанія п’є – п’єш і ти.

В політичному житті так само. Є дорога – золотий шлях сходження на Олімп і спробуй не продатися на виборах, або не повестися на маніпуляції. Спробуй адекватно оцінити новини, того чи іншого політичного діяча. Згадай минуле тих нікчем, які клянуться тобі і у любові і служіння Україні!!! Важко, ти до цього не звик, пересічний українцю! Зручніше споглядати на це, бути мавпочкою – вау там посипалася сильна критика, а так спецрозсілдування, поговорили – розповіли тобі (обов’язково!) «правду» і ти «ситий», а вони теж ситі, бо відмили на цьому пристойну суму. Ми сваримося на владу і поклоняємося їй, робимо селфі із «зірками», це ж престижно. А живемо на копійки – історично склалося що ж зробиш?!

У студентів стипендію відібрати? «Класна» думка, навіщо тим молодим людям кошти за свою працю, нехай йдуть на роботу, замість того, щоб здобувати знання. Зарплата 3 200 грн. гарна цифра, звучить приємно на слух! Хто думає про наслідки цього «підняття»??? Зросте $, підвищать ціни і 3 тисячі прирівняють до давно любимої тисячі. А скільки податку буде стягуватися із людей від такої суми? Що взагалі буде із гривнею? Ми по вуха у боргах… А надіємося на чудо. Підвищать пенсії на 10 %. Це звичайно «багато». А ДАВАЙТЕ підрахуємо скільки липових учасників війни, так званих чорнобильців, афганістанців, де як не самі учасники, а й родичі отримують пільги і виплати. Скільки куплених довідок? Скільки газу не випалюється, а хтось мерзне, бо неспроможний оплатити.

Та й це не найгірше. На мою думку, досить соромно і бридко, що ми підкоряємося, прогинаємося, боїмося показати зуби, і ці риси передаються з покоління в покоління. Хтось винить у негараздах СРСР і людей того покоління, що типу скільки при владі комуністів, людей старої закалки, а що ж Ви молодь, середнє покоління робите на противагу? Можливо відмежування себе від України й народу, в способі життя й думках, дає Вам сили йти і ставати як вони??? Жити в своєму світі, перейматися тільки своєю сім’єю, а з Україною, як завжди «Ще не вмерла….». 30 % українців не роздумуючи виїхало закордон, покинувши країну із «її» проблемами. Реальність вражає, але це так. Всім хочеться жити в достатку, жити тут і тепер. Хаос в країні, хаос в голові. Псевдощирість проникла скрізь. То ми б’ємо себе в груди і кажемо «Смерть ворогам!», а тоді розвертаємося і пакостимо комусь, беремо хабаря та ін. В кожного своя правда.

А найжахливіше – це АТО. Війна: ставлення і її проводження. Як писав Реймон Арон у «Мир і війна між націями»: – «Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосовуватися до наявних засобів війни». Які наміри у влади? А які у джерела цієї влади? Напрочуд різні. Поряд із відмиванням величезних сум на війні, ще ошукують наших бійців. Як всі знають, кинутий клич, кожному воїну АТО потрібно надати земельну ділянку. Які махінації йдуть по містечках, районах з цього приводу?!Що говорити коли у своїх брудних іграх місцеві депутати, підприємці використовують наших захисників… Люди виснажені війною хочуть якось відійти від жахіття Сходу і спробувати почати все з нового аркуша. Мало що вдається із «люблячою» владою!!!

«Держава, яка опинилася в небезпеці, не завжди має час, щоб удатися до засобів, які ми називаємо мирними» – пише Реймон Арон. А чомусь Україна напрочуд вдається лише мирно проводити свою як оборонну, так і зовнішню політику. Вигода на поверхні. Вигода на смерті, на горі – закривавлені гроші щастя не принесуть. Мізки лише тоді стануть на місце, коли запасне смаженим. На жаль, це так.

Поки що, ми виконавці цього спектаклю, а не режисери. Гасло «В єдності сила!», також вже мало допомагає…

Урветься терпець – коли земля горітиме під ногами, коли буде занадто пізно. Це песимістично-оптимічні припущення, які можуть реалізуватися.

Український Політик

Оксана Луцык

Когда лопнет терпение в украинцев? Риторический вопрос, не так ли??? «Чем дальше в лес, тем больше дров», перефразирую эту поговорку на сегодня имеем: «Чем ближе к зиме, тем больше« сюрпризов »».

Из года в год, в ноябре-декабре происходят доленосно-«смешные» вещи, такие как, например, принятие бюджета на следующий год, «резкое» повышение социальных расходов и подготовка к ответственному этапу «то пережить зиму».

Что же мы имеем на начало ноября? Как всегда сплетни, скандалы вокруг нашего высшего законодательного органа в стране, на этот раз мы стали зрителями шоу под названием «почувствуй себя рабом – посмотри на мою декларацию и возьми субсидию, ты бедный, как церковная мышь»; + 58-е выборы президента США, пустые обещания и переливания грязи с одних оппозиционеров на других (напоминает детскую игру «Квач»). Рядовой Украинец не может понять как прожить морозы, метели, а надкласс бесится с жиру, зная одну истину – «народ никто, хотя зовут его украинский».

Я давно задумывалась над таким, в сегодняшних реалиях, пафосным словом «Государство». Кто или что это? По Закону – это мы – граждане, которые передают власть, выбирая лучших из себя на выборах. А в действительности – это упыри, которые превращаются в них сразу после вхождения в ВРУ, или случаи когда до этого момента они носили «овечьи шкуры». Государство как базовый орган должна гарантировать людям, проживающим в ней безопасное, мирное и богатую жизнь, в свою очередь граждане должны неуклонно соблюдать законы Украины. Мы все знаем эти стали постулаты и у 90% пренебрегаем ими. Зачем жить по правилам, если человек в стране под названием «Украина» поражается за нищего раба, где Закон, Конституция никогда не были рычагами влияния на власть, только распространялись на поддонах – народ.

Это тупик из которого нет, или же пока нет выхода. Как заставить власть жить справедливо, когда мы сами нарушители в том или ином роде. Махинации проводятся в одном слове «СУБСИДИЯ». Кто ее получает? И каким образом? Много честным путем имеют льготы на оплату жилищно-коммунальных платежей? Есть так называемые «лазейки»?

Маневры есть всегда. Большинство выбирает легкий путь, так и живут как вареники в сметане. Однако, этот легкий путь, не такой уж и легкий. Ведь простая, уважающий себя человек, вряд ли его пройдет. Легкость – это служение, это пажи, лизуны чужих задниц. Так приобретается карьера, положение в обществе. Угождай всем, получишь привилегии, нет – до свидания, будешь белой вороной. Не стоит объяснять, как люди избираются свой путь достижения успеха, как говорят «победителей не судят», которая дорога такие и методы достижения задуманного.

Когда перед Вами сняли завесу, а там полуобнаженные декларации нардепов? Первый вопрос который был? Почему так? Сколько человеку нужно? А почему у меня нет? Чем я хуже и т. д.? А наиболее морально-устойчивые не обратили внимания на это, потому что понимают – это мыльный пузырь, очковтирательство действительности и фундамент будущих махинаций, которые уже заранее продуманы. Как реально может повлиять НАБУ, когда эти паразиты-богачка везде. Стоит ли доверять и полагаться на один орган, у которого прямая обязанность бороться с коррупцией? Подумайте над этим.

Я думаю, и понимаю, что никому не доверяю. А зачем? Доверишься – обведут вокруг пальца. Красивые слоганы, уверен посыл как Магина привлекают внимание людей. Привычка верить и желать иметь жаворонка в небе, чем синицу в руке.

25-летняя история независимости не дает реактивных изменений, которые хотилися, ведь сами понемногу себя убиваем реалиями: среди нас есть лучшие, но они не имею доступа к власти, если дадим доступ – 99% слуги народа, становятся оборотнями. И придет новое разочарование, новая хандра, которая тормозит развитие.

Мы рвались в ЕС, до сих пор рвемся! А теперь скажите мне кто состоятельной прожить в тепле зиму, без субсидий, на одну зарплату, и кого есть средства кататься в Европу? Так кому мы выбиваем безвизовый режим? Куда идут транши? Помощь на восток доходит до места назначения??? Куда Украина как снежный ком катится с такой властью и народом?

Инертность, двуличность, циничность, скупость, равнодушие, душевная нищета, жадность переполняет общество. Выживают по законам природы хитрые, ловкие и сильные. Где исчезает доброта, бескорыстность, доверие? Все это разбивается в пух и прах от ужасов, которые нас окружают. Эгоизм и напор идти напролом — это действительно те необходимые параметры современного чиновника, чиновника, местного князька, рядового психопата, который считает себя пупом Вселенной.

Куда народа равняться к власти? В председателям сидит покорения – уважение от страха быть ненужным, которого выкинут на улицу в любой момент. К чему мы дожили? Работа – это сугубо деньги, о труде для души и мысли нет. С кем поделиться наболевшим, горем – сразу мысли расскажет другим, приобретенная замкнутость и недоверие, даже к близким. Зависть, что у кого это получилось лучше, обвинения других в бедах. Множество пороков как у собаки блох, мы в это трудное время.

Кто-то ломает голову как помочь Родине, родному району, селу, а кто – не знает какую сумочку или часовой подобрать к своему наряду. Приоритеты, ценности, пути разные, а государство то одна. Хотя да, если присмотреться нельзя сказать. Мы давно поделены, есть стереотипы, законы как шоу-бизнеса, так и человеческие, политические законы. Не дай Бог, идти наперекор правилам игры. Все пофигисты – становись как они, компания пьет – пьешь и ты.

В политической жизни так же. Есть дорога — золотой путь восхождения на Олимп и попробуй не продаться на выборах, либо не поступить на манипуляции. Попробуй адекватно оценить новости, того или иного политического деятеля. Вспомни прошлое тех ничтожеств, которые клянутся тебе и в любви и служения Украине!!! Трудно, ты к этому не привык, рядовой Украинской! Удобнее созерцать это, быть обезьянкой – вау там посыпалась сильная критика, а так спецрасследование, поговорили – рассказали тебе (обязательно!) «правду» и ты «сытый», а они сыты, так отмыли на этом приличную сумму. Мы ссоримся на власть и поклоняемся ей, делаем селфи со «звездами», это же престижно. А живем на копейки – исторически сложилось что поделаешь?!

У студентов стипендию отобрать? «Классная» мысль, зачем тем молодым людям деньги за свой труд, пусть идут на работу, вместо того, чтобы приобретать знания. Зарплата 3200 гривен хорошая цифра, звучит приятно на слух! Кто думает о последствиях этого «поднятия»??? Возрастет $, повысят цены и 3 000 приравняют к давно любимой тысячи. А сколько налога будет взиматься с людей от такой суммы? Что вообще будет с гривной? Мы по уши в долгах … А надеемся на чудо. Повысят пенсии на 10%. Это конечно «много». А ДАВАЙТЕ подсчитаем сколько липовых участников войны, так называемых чернобыльцев, афганистанцив, где как сами участники, но и родственники получают льготы и выплаты. Сколько купленных справок? Сколько газа не выжигается, а кто-то мерзнет, потому не способен оплатить.

Да и это не самое худшее. По моему мнению, достаточно стыдно и противно, что мы подчиняемся, прогибаемся, боимся показать зубы, и эти черты передаются из поколения в поколение. Кто-то винит в проблемах СССР и людей того поколения, типа сколько у власти коммунистов, людей старой закалки, а что же Вы молодежь, среднее поколение делаете в противовес? Возможно отграничения себя от Украины и народа, в образе жизни и мыслях, дает Вам силы идти и становиться как они??? Жить в своем мире, заниматься только своей семьей, а с Украины, как всегда «Ще не вмерла ….». 30% украинцев не раздумываясь выехали за границу, оставив страну с «ее» проблемами. Реальность впечатляет, но это так. Всем хочется жить в достатке, жить здесь и сейчас. Хаос в стране, хаос в голове. Псевдоискренность проникла везде. Так мы бьем себя в грудь и говорим «Смерть врагам!», а потом разворачиваемся и пакости кому, берем взятки и др. У каждого своя правда.

А самое ужасное – это АТО. Война: отношение и ее проводку. Как писал Арон в «Мир и война между нациями»: – «Война должна полностью соответствовать политическим намерениям, а политика – приспосабливаться к имеющимся средств войны». Намерения у власти? А какие у источника этой власти? Удивительно разные. Наряду с отмыванием огромных сумм на войне, еще обманывают наших бойцов. Как все знают, брошен клич, каждому воину АТО нужно предоставить земельный участок. Махинации идут по городкам, районах по этому поводу?! Что говорить когда в своих грязных играх местные депутаты, предприниматели используют наших защитников … Люди истощены войной хотят как-то отойти от ужаса Востока и попробовать начать все с нового листа. Мало удается с «любящей» властью!!!

«Государство, оказалась в опасности, не всегда есть время, чтобы прибегнуть к средствам, которые мы называем мирными», – пишет Арон. А почему Украина удивительно удается лишь мирно проводить свою как оборонительную, так и внешнюю политику. Выгода на поверхности. Выгода на смерти, на горе — окровавленные деньги счастья не принесут. Мозги только тогда станут на место, когда запахнет жареным. К сожалению, это так.

Пока, мы исполнители этого спектакля, а не режиссеры. Лозунг «В единстве сила», также уже мало помогает …

Лопнет терпение – когда земля будет гореть под ногами, когда будет слишком поздно. Это пессимистично-оптимичние предположения, которые могут реализоваться.

Украинский Политик

Подібні та відмінні риси у діях Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної політикиСходства и различия в действиях Януковича и Порошенка в проведении государственной политики

Наталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український ПолітикНаталія Толочко

Коли до влади в країні приходять олігархи, зміни життя на краще не варто і чекати. Як не банально це прозвучить, але за всю історію свого незалежного існування, українці все ще не змогли вибрати гідного президента. Такий стан речей можна пояснити тим, що в більшої половини українців і до цього часу залишилося примітивне радянське мислення: нас годують обіцянками – ми їх проковтаємо, нам замилюють очі – ми дивимося крізь рожеві окуляри, нам обіцяють жити по-новому, і ми, наче маленька дитина беремо цукерку з рук доброго дядечка Порошенка.

От тільки жити по-новому доводиться все ще зі старою владою. Ви скажите: «ми змінили призидента та уряд», але насправді все залишилося так само. От тільки замість Януковича тепер Порошенко, замість Пшонки – Шокіни, Шевруки та Луценки, а замість Азарова – Яценюк та Гройсман. Адже режим Порошенка, так само, як у свій час і режим Януковича, намагається обмежити права людей та узурпувати владу в своїх руках.

Роблячи порівняльну характеристуку діяльності Віктора Януковича та Петра Порошенка, мені відразу кидається в очі зовнішній фактор. Як не дивно, ці два президенти схожі між собою як брати. Тай генеральний прокурор Порошенка – Шокін, за зовнішнім виглядом мало чим відрізнявся від генерального прокурора Януковича – Пшонки . Складається враження, що ми взяли ті самі цукерки, та загорнули їх у нову обгортку, щоб ніхто не дізнався, шоколадна начинка залишилася та ж сама, от тільки нова обгортка збиває з пантелику, красномовно промовляючи: «Спробуй ще й мене». А ми наївні, забуваємо про те, що гарна обгортка зовні, ще не гарантує смачну цукерку всередині.

Свою порівняльну характеристику дій Януковича та Пороенка я розпочну з того, як цим президентам вдалося узурпувати владу в своїх руках. Отже, 2004 р., премʼєр-міністр України Віктор Янукович за підтримки президента Леоніда Кучми став кандидатом у президенти України. Під час президентської кампанії у ЗМІ та з трибуни Верховної Ради були оприлюднені факти з біографії В. Януковича, повʼязані з його кримінальним минулим та співпрацею з органами КДБ. Не зважаючи на це, В. Янукович мав велику підтримку на Донбасі та значну серед електорату південних та східних областей України.

У першому турі президенських виборів В. Янукович набрав 39,26% голосів виборців, посівши 2-ге місце серед 24-х претиндентів. На президентських виборах 2010 р. В. Янукович здобув омріяну перемогу в 2-му турі виборів отримавши 48,95 % голосів виборців.

Петро Порошенко – перший президент України, який був обраний у першому турі виборів, отримавши 54,7% голосів. Також, вперше президентом України став олігарх, статки якого оцінюються у 1,8 млрд. доларів.

Незвичайною була і ситуація в країні під час обрання нового президента: революція Гідності, Євромайдан, втеча зрадника-президента, дострокові президентські вибори. Саме під час піар кампанії Порошенко створив собі образ турботливого господаря-націоналіста, який здатний стабілізувати ситуацію у країні та закінчити так зване АТО за лічені години. І люди повірили у красномовні лозунги: «Життя по-новому».

Таким чином, першою спільною рисою у діях В. Януковича та П. Порошенка є те, що вони обоє майстри давати порожні обіцянки. Адже, ані «Україна для людей» Януковича, ані «Життя по-новому» Порошенка, не змогли стабілізувати ситуацію в Україні та покращити добробут населення. Порошенко, так само як і Яукович у свій час, хоче узурпувати владу в своїх руках та продовжує ховатися за спинами правоохоронців, будуючи поліцейську державу.

Януковичу та Порошенку притаманні конроль за медіа-простором та засобами масової інформації. От тільки на відміну від Януковича, який фільтрував інформацію через посередників, Порошенко безпосередньо є власником 5 каналу та активно втручається у справи журналістів. На додачу, в кінці 2014 р. чомусь було створено Міністерство інформаційної політики з абсолютно не зрозумілими функціями та завданнями, але з цілком визначеною метою. На його створення були виділені бюджетні кошти, нехай не величезні, але в країні грибока криза та війна, і кожна копійка повинна бути витрачена з користю для України. На голосування у Верховній Раді виносяться сумнівні закони, які на конституційному рівні звужують та обмежують свободу слова в Україні. Ліцензіст ЗМІ – Нацрада з питань телебачення та радіомовлення – міцно тримає важелі управління у своїх руках та фактично контролює свободу слова. Нинішня влада, яка демократичним шляхом очолила державу, прагне обмежити права та свободи громадян юридичним рамками. Тобто зробити громадян України більш підконтрольними та керованими, що в кінцевому рахунку може пизвести до обмеження свободи слова та громадянських прав. Іншими словами – поступово, але впевнено, котимося туди ж.

Янукович та Порошенко мають спільне політиичне минуле. Політична карʼєра Порошенка Петра Олексійовича розпочалася у далекому 1998 р., коли його було обрано народним депутатом ІІІ скликання. У 2000 р. Петро Порошенко вийшов із радів СДПУ та створив незалежну лівоцентриську фракцію «Солодарність». Остання, восени того ж року, увійшла до партії регіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом «Партія регіонів»). Фактично, Петро Порошенко став співзасновником «Партії регіонів», яка у той час була пропризиденстською політичною силою і створювалася для підтримки Кучми.

На відміну від В. Януковича, П. Порошенко намагається лавірувати між різними політичними силами, не маючи чітко визначеної політичної позиції, але за рахунок вірно вибраних політичних орієнтирів, Порошенко завжди був при владі у партії переможця. Так, у грудні 2001 року партія «Солідарність» увійшла до виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», а Порошенко став безпосереднім керівником вибочого штабу.

На парламенських виборах 2006 року Петро Порошенко знову був обраний за списками до «Нашої України» та очолював парламентський комітет фінансів та банківської діяльності.
23 лютого 2012 р. президент України В. Янукович після зустрічі з П. Порошенком призначив останнього на посаду міністра економіки. Так, Порошенко повернувся під крило «Партії Регіонів», до створення якої свого часу приклав серйозні зусилля.

Януковича та Порошенка обʼєднує кримінальне минуле. Ми всі добре знаємо про судимості Віктора Януковича та їх загадкове анулювання. Та мало кому відомо, що родина Порошенків є безпосереднім учасником кримінальних злочинів. Так, батько Петра Порошенка – Олексій Порошенко, удалекому 1986 р. був засуджений строком на 5 р., за розкрадання державного майна та носіння, зберігання, незаконне розповсюдження зброї. Доречі, щодо зброї, перший серйозний капітал родина Порошенків заробила на контрабанді з Придністровʼя, включаючи і контрабанду зброї.

Порошенко, так само як і свого часу Янукович, має особисті інтереси в Росії, зосередивши там свої шоколадні фабрики. В цьому відношенні, Янукович був більше маріонеткою Путіна, яка беззаперечно виконувала розпорядження Кремля.

Прийшовши до влади Порошенко розпочав поширювати свій вплив на всі сфери життя українського суспільства. Генпрокурори: Шокін, Шерук та Луценко, так само, як і свого часу Пшонка, за вказівкою свого господаря, продовжують репресувати патріотів, які намагаються зруйнувати корупціійні схеми, а сам Порошенко відкрито заявляє, що найкраща перспектива для українських патріотів – це АТО. Таким чином, можна легко винищити свідому українську молодь, яка стояла біля витоків Євромайдану та висувала вимоги покращення добробуту українців. Також, для порівняння, Янукович не наважувався заарештовувати депутатів у залі парламенту, а Порошенко вже це зробив.
Для Порошенка, так само, як і свого часу для Януковича, властива співпраця з олігархічними кланами, які давним-давно розподілили між собою сфери впливу на Українську державу та кумівство у державному апараті. Таким чином, була побудована кланово-олігархічна модель дежавно-монополістичного капіталізму, основною рисою якої є зосередження реальної влади в руках однієї сімʼї. Не можна не відзначити спільний олігархічний початок старої та нової влади. Якщо в часи Януковича мова йшла про Ахметова, то сьогодні це Порошенко-Коломойський.

Тетяна Ничка відзначила: «Порошенко фактично узурпував владу, ставлячи на всі важливі посади «своїх» людей. Це і є спільне між Порошенком і Януковичем. Якщо Янукович узаконив узурпацію влади, то Порошенко незаконно, хитрістю прибрав всю владу». Як Порошенко, так і Янукович контролювали основні елементи влади в Україні, зокрема, мали повноваження президента, свого голову уряду, більшість / коаліцію у парламенті, контроль над судами, фіскалами та силовим блоком [О. Роговик, 2016].

В очі кидається і той факт, що красномовні фрази Януковича «про покращення життя вже сьогодні» та обіцянки «Життя по-новому» Порошенка не стали реальністю. Закономірним є те, що рейтинг довіри до президента-олігарха серед громадян України є нижчим, ніж до Януковича під час Євромайдану. Юрій Романенко зазначає: «Для Порошенка фактично складається така ж політична ситуація, як перед поваленням Януковича взимку 2013-2014 рр., тому що він повторив усі ключові помилки попереднього президента. Зробивши ставку на ситуативні союзи з олігархами, він забув, що його влада легітимізується народом» [О. Роговик, 2016].

Відмінним є те, що нинішній президент – перший, хто вільно говорить англійською мовою та може на рівних спілкуватися з іноземними партнерами. Це дає значні переваги для того, щоб Україна розглядалася Європейською спільнотою як повноцінний партнер. Тому наша держава була підтримана демократичним світом, про що свідчать голосування в ООН та на саміті «Східного партнерства», за результатами яких Російську Федерацію було визнано країною агресором.

Голова «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін відзначає: «Порошенко, з точки зору політики, у поганому сенсі цього слова, набагато страшніший ворог, ніж Янукович. Порошенко набагато краще відчуває міжнародне поле, він краще грає з медіа, краще говорить» [О. Роговик, 2016].

Таким чином, навіть якщо ми у загальних рисах порівняємо дії Віктора Януковича та Петра Порошенка у плані проведення державної та міжнародної політики, стає очевидним, що спільних рис набагато більше ніж відмінних.

Незважаючи на заяви, які кожного дня звучать в українському теле-радіо просторі, про стабілізацію економічної ситуації та покращення рівня життя населення, актуальним є питання, яке на даний час турбує тисячі українських родин: чи зможе цей красномовний господар-націоналіст вивести Україну з глибокої кризи та пожертвувати власними інтересами в Росії, заради покращення добробуту українського народу?

І на останок, якщо ви запитаєте: хто я така, щоб критикувати владу? Я відповім: я людина, яка розпочала жити по-новому!!!

Література

Роговик О. Чи далеко режим Порошенка втік від режиму Януковича / О. Роговик // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/politics/chi-daleko-rezhim-poroshenka-vtik-vid-rezhimu-yanukovicha.html

Український Політик

Майбутнє УкраїниМайбутнє України

Андрій Мацьовка

Питання майбутнього України завжди турбують, а інколи лякають, громадян нашої держави. Але ці проблеми постійно необхідно обговорювати, тому, що нашому населенню постійно не вистачає впевненості у завтрашньому дні. Ця невпевненість породжується невизначеністю статусу держави, політична еліта перебуває у стані постійної невизначеності яким же чином потрібно будувати майбутню Українську державу.

Проблемою України в усі історичні періоди був вплив сусідніх держав на її політику, адже ми знаходимося на геополітичному розломі між двома цивілізаціями західною та східною, і ці дві цивілізації постійно нав’язують нам певні стандарти розвитку. Внаслідок такого впливу втрачаються перспективи до власного самовизначення шляху розвитку держави.

На мою думку майбутнє України повинно бути визначене самими громадянами, в країні без сильного громадянського суспільства не може бути гарного майбутнього. Тільки громадяни мають визначати своїми активними діями куди слід рухатися державі, вони повинні бути засобом впливу на політичну еліту в країні якій вони делегують виключне право представляти інтереси держави на світовому рівні.

На жаль сьогоднішні реалії не обіцяють великих перспектив для нашої держави, відбувається застій у розвитку суспільства викликаний розчаруваннями після Революції Гідності. Для того щоб нам отримати гарантії для світлого майбутнього нашої держави необхідно щоб населення, кожен громадянин зрозумів свою важливість для держави, а політичні еліти діяли не лише в своїх інтересах а й у інтересах населення.

У майбутньому саме народ повинен стати основною рушійною силою, яка повинна дати поштовх до становлення сильної Української держави.

В Україні майбутнього нам необхідно ніколи не озиратися на свою трагічну історичну спадщину, а спиратися лише на позитивні моменти які були у нашій історії, тому, що історичні трагедії завжди згубно діють на самовизначення будь-якої нації.

Переосмислення у майбутньому людських цінностей стане двигуном прогресу українського народу, а українська цивілізаційна модель повинна стати новою провідною цивілізацією в світі, яка буде диктувати свої принципи та нав’язувати свої цінності іншим країнам.

У майбутньому Україна стане новим економічним лідером у світі. Для здійснення таких грандіозних планів нам не потрібно в першу чергу кидати всі ресурси на модернізацію провідних галузей економіки які зараз є в державі. Навпаки двигуном економічного розвитку у світі майбутнього повинні стати наукові дослідження та наукові відкриття які будуть направлені на розробку та впровадження у промисловість набагато якісніших та ефективніших засобів виробництва.

Необхідно вкладати кошти в освіту та науку, як це роблять провідні країни світу, в кінцевому результаті відбувається прорив у розробках різних засобів виробництва або галузі медицини тощо. Потрібно показати всьому світу які насправді в нашої держави існують багатства не лише природні а людські, наукові, інтелектуальні чи духовні.

Без сильної економіки неможливо побудувати сильної держави. Важливим фактором у майбутньому має стати якісно нове переосмислення економічних процесів у державі. Нам потрібно зробити так щоб держава виходячи на світовий ринок реалізовувала не сировину а готовий продукт. Для цього потрібно зробити декілька кроків: побудувати регіональні промислові підприємства середнього та малого масштабів для їх ефективної роботи це призведе до збільшення робочих місць; для побудови цих підприємств необхідні будуть будівельні матеріали, тобто відбудеться стимулювання розвитку іншої галузі економіки яка відповідає за виробництво засобів виробництва, така практика називається взаємо стимулювання галузей економіки.

В майбутньому шляхом наукових досліджень необхідно показати що сільськогосподарська галузь в Україні не є дотаційною та екстенсивною за своїм характером. Шляхом досліджень необхідно вивести цю галузь у нову якісну площину, іншими словами зробити цю галузь інтенсивною(ефективною), що в свою чергу призведе до розширення економічних зв’язків України з іншими державами світу, які захочуть використати досвід нашої держави. [2]

Також у майбутньому не потрібно модернізувати неефективні зараз галузі економі, набагато простіше, вигідніше та ефективніше замінити їх новими інноваційними технологіями які стануть можливими завдяки достатньому фінансовому забезпеченню науково-дослідної галузі, яка займатиметься питаннями розробки та впровадження цих технологій в економіку.

Основою економіки будь-якої держави з ринковою економікою е малий та середній бізнес. В майбутньому нам необхідно розвивати саме малий та середній бізнес, адже великі енерго- та ресурснозатратні підприємства неефективні, а малі регіональні будуть набагато якісні та кількісно більшими а таким чином зможуть давати більше податків, продукції та вивести конкуренцію на новий якісний а не кількісний рівень.

Економіка країни не може розвиватися в країні де йде війна, цей стереотип потрібно забути назавжди. Так безперечно зараз в Україні йде неоголошена війна з Росією, в той же час ми модернізуємо оборонну промисловість, яка для економіки України завжди було однією з найбільших статей доходу до бюджету.

Саме ця модернізація та оптимізація виробництва у майбутньому повинна стати рушійною силою розвитку України, адже історичний досвід показує що в усі часи відбуваються різні військові конфлікти, ми можемо легально та офіційно укладати контракти на постачання зброї різним світовим державам, адже навіть зараз велика кількість арабських та азійських держав виявляють бажання мати у своїй держави зброю яку виробляє наша держава.[1]

Інтелект завжди був рушійною силою прогресу, в майбутньому українці мають стати інтелектуальною нацією, яка стане рушійною силою загальносвітового процесу. Для цього необхідно накопичити інтелектуальні, матеріальні та людські ресурси. Проблемою є страх влади перед інтелектуальною частиною населення, адже такі люди в майбутньому стануть кращими представниками суспільства і потіснять політичну еліту з правлячих позицій. Тому в майбутньому країною повинні керувати інтелектуали а не просто політики чи публічні люди.

Нашій державі в майбутньому потрібно переосмислити принципи державного управління, перейти у нову якісну площину, створити складнішу систему побудови держави, адже простими речами не досягнеш світлого майбутнього.

У висновку можна сказати що у нашої держави є всі шанси та перспективи для світлого майбутнього. Але це буде досить довгий та непростий шлях для того щоб досягти таких результатів. Ми повинні намагатися будувати державу майбутнього лише спільними зусиллями всіх громадян, лише коли у нас сформується сильна громада і люди будуть відчувати відповідальність один за одного, тільки тоді наша держава стане сильною. Безперечно всі хочуть жити за найкращими соціальними стандартами, отримувати хорошу заробітну плату, мати велику кількість можливостей до самореалізації, велику кількість шкіл, дитячих садків та інших благ, все це повинно бути в Україні майбутнього, адже цього прагнуть не політики а сам український народ.

Список використаних джерел:
1. Кулицький С. Про перспективи розвитку української економіки [Електронний ресурс] / Сергій Кулицький – Режим доступу до ресурсу: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1859:perspektivi-ekonomiki-ukrajini-u-2016-r&catid=8&Itemid=350

2.Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація: Наукова доповідь / За ред.
В. Геєця, О. Борордіної, І. Прокопи / НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2012. – 56 с.

Український ПолітикАндрій Мацьовка

Питання майбутнього України завжди турбують, а інколи лякають, громадян нашої держави. Але ці проблеми постійно необхідно обговорювати, тому, що нашому населенню постійно не вистачає впевненості у завтрашньому дні. Ця невпевненість породжується невизначеністю статусу держави, політична еліта перебуває у стані постійної невизначеності яким же чином потрібно будувати майбутню Українську державу.

Проблемою України в усі історичні періоди був вплив сусідніх держав на її політику, адже ми знаходимося на геополітичному розломі між двома цивілізаціями західною та східною, і ці дві цивілізації постійно нав’язують нам певні стандарти розвитку. Внаслідок такого впливу втрачаються перспективи до власного самовизначення шляху розвитку держави.

На мою думку майбутнє України повинно бути визначене самими громадянами, в країні без сильного громадянського суспільства не може бути гарного майбутнього. Тільки громадяни мають визначати своїми активними діями куди слід рухатися державі, вони повинні бути засобом впливу на політичну еліту в країні якій вони делегують виключне право представляти інтереси держави на світовому рівні.

На жаль сьогоднішні реалії не обіцяють великих перспектив для нашої держави, відбувається застій у розвитку суспільства викликаний розчаруваннями після Революції Гідності. Для того щоб нам отримати гарантії для світлого майбутнього нашої держави необхідно щоб населення, кожен громадянин зрозумів свою важливість для держави, а політичні еліти діяли не лише в своїх інтересах а й у інтересах населення.

У майбутньому саме народ повинен стати основною рушійною силою, яка повинна дати поштовх до становлення сильної Української держави.

В Україні майбутнього нам необхідно ніколи не озиратися на свою трагічну історичну спадщину, а спиратися лише на позитивні моменти які були у нашій історії, тому, що історичні трагедії завжди згубно діють на самовизначення будь-якої нації.

Переосмислення у майбутньому людських цінностей стане двигуном прогресу українського народу, а українська цивілізаційна модель повинна стати новою провідною цивілізацією в світі, яка буде диктувати свої принципи та нав’язувати свої цінності іншим країнам.

У майбутньому Україна стане новим економічним лідером у світі. Для здійснення таких грандіозних планів нам не потрібно в першу чергу кидати всі ресурси на модернізацію провідних галузей економіки які зараз є в державі. Навпаки двигуном економічного розвитку у світі майбутнього повинні стати наукові дослідження та наукові відкриття які будуть направлені на розробку та впровадження у промисловість набагато якісніших та ефективніших засобів виробництва.

Необхідно вкладати кошти в освіту та науку, як це роблять провідні країни світу, в кінцевому результаті відбувається прорив у розробках різних засобів виробництва або галузі медицини тощо. Потрібно показати всьому світу які насправді в нашої держави існують багатства не лише природні а людські, наукові, інтелектуальні чи духовні.

Без сильної економіки неможливо побудувати сильної держави. Важливим фактором у майбутньому має стати якісно нове переосмислення економічних процесів у державі. Нам потрібно зробити так щоб держава виходячи на світовий ринок реалізовувала не сировину а готовий продукт. Для цього потрібно зробити декілька кроків: побудувати регіональні промислові підприємства середнього та малого масштабів для їх ефективної роботи це призведе до збільшення робочих місць; для побудови цих підприємств необхідні будуть будівельні матеріали, тобто відбудеться стимулювання розвитку іншої галузі економіки яка відповідає за виробництво засобів виробництва, така практика називається взаємо стимулювання галузей економіки.

В майбутньому шляхом наукових досліджень необхідно показати що сільськогосподарська галузь в Україні не є дотаційною та екстенсивною за своїм характером. Шляхом досліджень необхідно вивести цю галузь у нову якісну площину, іншими словами зробити цю галузь інтенсивною(ефективною), що в свою чергу призведе до розширення економічних зв’язків України з іншими державами світу, які захочуть використати досвід нашої держави. [2]

Також у майбутньому не потрібно модернізувати неефективні зараз галузі економі, набагато простіше, вигідніше та ефективніше замінити їх новими інноваційними технологіями які стануть можливими завдяки достатньому фінансовому забезпеченню науково-дослідної галузі, яка займатиметься питаннями розробки та впровадження цих технологій в економіку.

Основою економіки будь-якої держави з ринковою економікою е малий та середній бізнес. В майбутньому нам необхідно розвивати саме малий та середній бізнес, адже великі енерго- та ресурснозатратні підприємства неефективні, а малі регіональні будуть набагато якісні та кількісно більшими а таким чином зможуть давати більше податків, продукції та вивести конкуренцію на новий якісний а не кількісний рівень.

Економіка країни не може розвиватися в країні де йде війна, цей стереотип потрібно забути назавжди. Так безперечно зараз в Україні йде неоголошена війна з Росією, в той же час ми модернізуємо оборонну промисловість, яка для економіки України завжди було однією з найбільших статей доходу до бюджету.

Саме ця модернізація та оптимізація виробництва у майбутньому повинна стати рушійною силою розвитку України, адже історичний досвід показує що в усі часи відбуваються різні військові конфлікти, ми можемо легально та офіційно укладати контракти на постачання зброї різним світовим державам, адже навіть зараз велика кількість арабських та азійських держав виявляють бажання мати у своїй держави зброю яку виробляє наша держава.[1]

Інтелект завжди був рушійною силою прогресу, в майбутньому українці мають стати інтелектуальною нацією, яка стане рушійною силою загальносвітового процесу. Для цього необхідно накопичити інтелектуальні, матеріальні та людські ресурси. Проблемою є страх влади перед інтелектуальною частиною населення, адже такі люди в майбутньому стануть кращими представниками суспільства і потіснять політичну еліту з правлячих позицій. Тому в майбутньому країною повинні керувати інтелектуали а не просто політики чи публічні люди.

Нашій державі в майбутньому потрібно переосмислити принципи державного управління, перейти у нову якісну площину, створити складнішу систему побудови держави, адже простими речами не досягнеш світлого майбутнього.

У висновку можна сказати що у нашої держави є всі шанси та перспективи для світлого майбутнього. Але це буде досить довгий та непростий шлях для того щоб досягти таких результатів. Ми повинні намагатися будувати державу майбутнього лише спільними зусиллями всіх громадян, лише коли у нас сформується сильна громада і люди будуть відчувати відповідальність один за одного, тільки тоді наша держава стане сильною. Безперечно всі хочуть жити за найкращими соціальними стандартами, отримувати хорошу заробітну плату, мати велику кількість можливостей до самореалізації, велику кількість шкіл, дитячих садків та інших благ, все це повинно бути в Україні майбутнього, адже цього прагнуть не політики а сам український народ.

Список використаних джерел:
1. Кулицький С. Про перспективи розвитку української економіки [Електронний ресурс] / Сергій Кулицький – Режим доступу до ресурсу: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1859:perspektivi-ekonomiki-ukrajini-u-2016-r&catid=8&Itemid=350

2.Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація: Наукова доповідь / За ред.
В. Геєця, О. Борордіної, І. Прокопи / НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2012. – 56 с.

Український Політик

Майбутнє України або як долати опір окупантів в культурній сфері та позбутися комплексів колоніального минулогоМайбутнє України або як долати опір окупантів в культурній сфері та позбутися комплексів колоніального минулого

Наталія Толочко

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус

Україна розпочала 25-й рік свого самостійного, незалежного та суверенного існування. Попри намагання імперської, а згодом і радянської влади, з корнем викорчувати українську ідентичність та зламати козацький дух української нації, ми нарешті здобули омріяну незалежність.

На жаль нас оточує дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів українців. Можна констатувати той факт, що Україна, як успішна держава не змогла повною мірою реалізувати себе в економічному, правовому, та культурному відношеннях. Причини такого розвитку подій варто шукати в історичному минулому Української держави. Політика гноблення та експлуатації українського народу за допомогою військового, політичного, культурного та економічного примусу розпочалася ще за часів демонтажу Гетьманської держави і тривала аж до моменту проголошення незалежності України. За цей час в українців сформувалася так звана параноя неповноцінності, яка пронизує усі сфери суспільного життя, та не дозволяє повноцінно розвиватися українській державі.

На сьогоднішній день Україна й досі перебуває в ідеологічному полоні радянсько-російської спадщини, яка значною мірою впливає на життя «людей старої закалки», так званих прихильників комунізму, які не перестають згадувати хліб за 14 копійок та ковбасу за 2, 20 карбованців.

За 25 років незалежності в Україні не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють умов для належної оцінки культурних надбань українського народу. Натомість чимало політиків і державних діячів свідомо культивують радянське минуле, спекулюючи на трагедіях, які пережили українці, підсилюючи комплекс меншовартості та відчуття культурно-ідентичної неповноцінності.

Особливість декомунізації та дерусифікації в Українській державі полягає у тому, що на відміну від колишніх країн соціалістичного табору, ми попри 25 років незалежності, не спромоглися відмовитися від свого колоніального минулого. Адже в Радянському Союзі, російське й радянське суспільство об’єднувалося в єдиний та не подільний механізм, що важко було сказати, де закінчується одне і починається інше, а радянська тоталітарна машина була запрограмована у першу чергу на знищення національної ідентичності українського народу.

Розмірковувати сьогодні над станом української культури, говорячи словами Володимира Винниченко: «неможливо без брому». За роки незалежності українська влада не спромоглася провести дерусифікацію. За часів правління Віктора Януковича, навпаки, русифікація тільки посилилася. Усі теле- і радіоканали ще більше заповнив російський медіа-продукт. Прилавки заполонили російські книги, газети і журнали. Міністерство освіти очолив запеклий русифікатор Дмитро Табачник. Його зусиллями українську почали витісняти зі шкіл та вищих навчальних закладів. Парламент ухвалив закон Колісниченка-Ківалова, який надавав нові привілеї російській мові. Фактично тільки Майдан перервав процес нової руйнівної русифікації України [http://newsonline24.com.ua/razom-iz-lyustraciyeyu-treba-provesti-derusifikaciyu-i-deradyanizaciyu].

Таким чином, завдання де радянізації має стати довгостроковою національною стратегією Української держави у майбутньому. Колоніальні атрибути радянської влади і досі прикрашають міста та вулиці сучасної України. Не зважаючи на те, що під час революції Гідності ми поскидали пам’ятники Леніна, в Україні і досі відчуваються залишки радянського минулого: за підрахунками дослідників 52% назв вулиць і досі залишаються «радянськими» та майже п’ять тисяч вулиць названі ім’ям Леніна. Ми досі відзначаємо радянські свята : 23 лютого, хоча уже не на державному рівні, день червоної армії, яка подібно німецьким окупантам знущалася з простого українця та 9 травня – свято перемоги радянського тоталітарного режиму над фашистськими загарбниками. В той час, коли вся цивілізована Європа відзначає день пам’яті за загиблими в роки Другої світової війни, ми за старою радянської традицією влаштовуємо паради та мітинги.

Якщо ми до кінця не усвідомимо своєї культурної ідентичності, для України в майбутньому залишиться лише два варіанти розвитку подій: стати демографічним ресурсом, який з часом проковтне Європа з Заходу та Росія зі Сходу, або все ж таки створити власну, сильну та незалежну державу, яка здатна осмислити свою історію та позбутися окупаційного впливу минулого.

Перш за все, ми повинні усвідомити, що ностальгія за минулим, ніколи не призведе до процвітання у майбутньому. Найбільша проблема України полягає в тому, що понад 70 років ми перебували під колоніальним гнітом Радянської імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. За цей час, кращі культурні надбання українського народу були знищені, або присвоєні російським керівництвом СРСР, яке спало і бачило, як по-новому познущатися над українським народом.

Як відомо визначальною та фундаментальною рисою кожного народу є мова, саме тому, першочергове завдання, яке стоїть перед Українською державою у майбутньому полягає в тому, щоб відновити культурний та освітній потенціал української мови, відмежувати українську історію від ідеалів комуністичного минулого та раз і на завжди поставити жирну крапку щодо питання національного самовизначення українського народу.

Настав час переосмислити нашу історію та розпочати її викладати з позицій боротьби українського народу за свою свободу, незалежність та українське державотворення. Справжньою перемогою над радянським минулим стало рішення Вищого адміністративного суду від 16 січня, який остаточно визнав воїнів ОУН-УПА борцями за незалежність.

Отже, для того, щоб подолати окупацію України у культурній сфері та назавжди позбутися комплексів колоніального минулого у майбутньому, українці повинні перестати пропагувати радянські цінності, знати історію своєї країни та свого народу, розмовляти українською мовою та вирощувати зерно патріотизму у серці кожного національно свідомого українця.
Тож, навіщо говорити там, де треба діяти.

Український Політик
Наталія Толочко

Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус

Україна розпочала 25-й рік свого самостійного, незалежного та суверенного існування. Попри намагання імперської, а згодом і радянської влади, з корнем викорчувати українську ідентичність та зламати козацький дух української нації, ми нарешті здобули омріяну незалежність.

На жаль нас оточує дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів українців. Можна констатувати той факт, що Україна, як успішна держава не змогла повною мірою реалізувати себе в економічному, правовому, та культурному відношеннях. Причини такого розвитку подій варто шукати в історичному минулому Української держави. Політика гноблення та експлуатації українського народу за допомогою військового, політичного, культурного та економічного примусу розпочалася ще за часів демонтажу Гетьманської держави і тривала аж до моменту проголошення незалежності України. За цей час в українців сформувалася так звана параноя неповноцінності, яка пронизує усі сфери суспільного життя, та не дозволяє повноцінно розвиватися українській державі.

На сьогоднішній день Україна й досі перебуває в ідеологічному полоні радянсько-російської спадщини, яка значною мірою впливає на життя «людей старої закалки», так званих прихильників комунізму, які не перестають згадувати хліб за 14 копійок та ковбасу за 2, 20 карбованців.

За 25 років незалежності в Україні не було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни України. Наші політики не створюють умов для належної оцінки культурних надбань українського народу. Натомість чимало політиків і державних діячів свідомо культивують радянське минуле, спекулюючи на трагедіях, які пережили українці, підсилюючи комплекс меншовартості та відчуття культурно-ідентичної неповноцінності.

Особливість декомунізації та дерусифікації в Українській державі полягає у тому, що на відміну від колишніх країн соціалістичного табору, ми попри 25 років незалежності, не спромоглися відмовитися від свого колоніального минулого. Адже в Радянському Союзі, російське й радянське суспільство об’єднувалося в єдиний та не подільний механізм, що важко було сказати, де закінчується одне і починається інше, а радянська тоталітарна машина була запрограмована у першу чергу на знищення національної ідентичності українського народу.

Розмірковувати сьогодні над станом української культури, говорячи словами Володимира Винниченко: «неможливо без брому». За роки незалежності українська влада не спромоглася провести дерусифікацію. За часів правління Віктора Януковича, навпаки, русифікація тільки посилилася. Усі теле- і радіоканали ще більше заповнив російський медіа-продукт. Прилавки заполонили російські книги, газети і журнали. Міністерство освіти очолив запеклий русифікатор Дмитро Табачник. Його зусиллями українську почали витісняти зі шкіл та вищих навчальних закладів. Парламент ухвалив закон Колісниченка-Ківалова, який надавав нові привілеї російській мові. Фактично тільки Майдан перервав процес нової руйнівної русифікації України [http://newsonline24.com.ua/razom-iz-lyustraciyeyu-treba-provesti-derusifikaciyu-i-deradyanizaciyu].

Таким чином, завдання де радянізації має стати довгостроковою національною стратегією Української держави у майбутньому. Колоніальні атрибути радянської влади і досі прикрашають міста та вулиці сучасної України. Не зважаючи на те, що під час революції Гідності ми поскидали пам’ятники Леніна, в Україні і досі відчуваються залишки радянського минулого: за підрахунками дослідників 52% назв вулиць і досі залишаються «радянськими» та майже п’ять тисяч вулиць названі ім’ям Леніна. Ми досі відзначаємо радянські свята : 23 лютого, хоча уже не на державному рівні, день червоної армії, яка подібно німецьким окупантам знущалася з простого українця та 9 травня – свято перемоги радянського тоталітарного режиму над фашистськими загарбниками. В той час, коли вся цивілізована Європа відзначає день пам’яті за загиблими в роки Другої світової війни, ми за старою радянської традицією влаштовуємо паради та мітинги.

Якщо ми до кінця не усвідомимо своєї культурної ідентичності, для України в майбутньому залишиться лише два варіанти розвитку подій: стати демографічним ресурсом, який з часом проковтне Європа з Заходу та Росія зі Сходу, або все ж таки створити власну, сильну та незалежну державу, яка здатна осмислити свою історію та позбутися окупаційного впливу минулого.

Перш за все, ми повинні усвідомити, що ностальгія за минулим, ніколи не призведе до процвітання у майбутньому. Найбільша проблема України полягає в тому, що понад 70 років ми перебували під колоніальним гнітом Радянської імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. За цей час, кращі культурні надбання українського народу були знищені, або присвоєні російським керівництвом СРСР, яке спало і бачило, як по-новому познущатися над українським народом.

Як відомо визначальною та фундаментальною рисою кожного народу є мова, саме тому, першочергове завдання, яке стоїть перед Українською державою у майбутньому полягає в тому, щоб відновити культурний та освітній потенціал української мови, відмежувати українську історію від ідеалів комуністичного минулого та раз і на завжди поставити жирну крапку щодо питання національного самовизначення українського народу.

Настав час переосмислити нашу історію та розпочати її викладати з позицій боротьби українського народу за свою свободу, незалежність та українське державотворення. Справжньою перемогою над радянським минулим стало рішення Вищого адміністративного суду від 16 січня, який остаточно визнав воїнів ОУН-УПА борцями за незалежність.

Отже, для того, щоб подолати окупацію України у культурній сфері та назавжди позбутися комплексів колоніального минулого у майбутньому, українці повинні перестати пропагувати радянські цінності, знати історію своєї країни та свого народу, розмовляти українською мовою та вирощувати зерно патріотизму у серці кожного національно свідомого українця.
Тож, навіщо говорити там, де треба діяти.

Український Політик

Майбутнє УкраїниБудущее Украины

Катерина Акименко

Майбутнє України важко уявити на футурологічній картині світу через множинність та мінливість чинників які матимуть місце, впливатимуть на нього. За відсутністю знайомства з принципами та методами футурологічної аналітики подальший текст стане моделюванням скоріше бажаного варіанту майбутнього, оскільки я є зацікавленою особою.

Міркуючи над даною темою одразу спадає на думку така дихотомія: інертність, суспільна дезорієнтація, моральний дефолт, примітивізм правлячого класу, постійне прагнення допомоги збоку, популізм, скидання економічних чи політичних поразок на війну чи інші чинники, безвідповідальність призведе до перетворення України на сіру зону з маргінальною недовладою або до розколу держави на частини які підуть з аукціону нашим сусідам; з іншого боку, переосмислення поняття незалежності, великий людський потенціал, перехід до реалістичного сприйняття міжнародних відносин, усвідомлення спочатку невеликою групою осіб, а згодом і цілою нацією необхідності опиратися виключно на власні сили, викорінення нав’язаних хибних уявлень, прийняття креативних ініціатив якісно нових представників інтелектуальних еліт, розуміння потреби запровадження ефективності в усіх державних сферах, продукування інновацій, а не запровадження запозичень зробить Україну державою нового зразка. На мій суб’єктивний погляд, саме другий позитивний варіант найбільш вірогідний, адже поступово буде збільшуватись попит на інтелектуальний правлячий клас, який буде зацікавлений не лише у власному збагаченні, а керуватиметься бажанням створити державу в якій хочеться жити, прагненням зафіксувати свої імена в історії з мінімальними негативними характеристиками.

Майбутня Україна в цілому та відносини по лініям держава – міжнародне співтовариство, держава – держава, держава – громадяни будуть побудовані на основі асертивних принципів у їх адекватній формі. Серед них: приймати на себе відповідальність, демонструвати самоповагу і поважати інших, відчувати себе рівним серед інших, встановлювати власні пріоритети, бути рівноправним партнером, не підлаштовуватись під інших, бути рішучим. Не зважаючи на те, що дана концепція поведінки запозичена із соціальної психології, очевидно, що саме такою хочеться бачити якісно нову державу. Влучними щодо цього є слова Сергія Дацюка: «Україна, яка потерпає від власних сподівань на Європу, не може зрозуміти просту істину – коли ти нікому не потрібен, стань таким, щоб тобі не потрібні були інші, а ти їм всім був потрібен» [2]. В даному контексті Україна буде схожою на кар’єриста в світовій корпорації – новачок з амбіціями, який не зважаючи на молодість важко працює, користується своїм інтелектуальним потенціалом по-максимуму для генерування конкурентних ініціатив і завдяки цьому впевнено наближається до колег вищого рівня.

В майбутньому Україна продемонструє світу «новий цивілізаційний проект», як часто це називають у сучасному медіапросторі. Відбудеться переосмислення інтеграції: прагнення примкнути до ЄС будь-яким способом, зміниться орієнтацією на поглинання найкращих рис які мають цивілізації як Заходу, так і Сходу, які будуть трансформовані для українського менталітету, а не примітивно насаджені. Існування нової цивілізації буде забезпечене шляхом отримання суб’єктності як кожним громадянином чи громадою, так і державою в цілому. Саме суб’єктність є основою економічного та політичного розвитку, є як джерелом, так і наслідком вдалої міжнародної політики. Для України утримування суб’єктності означає втримання благородних мотиваційних настанов на рівні еліти та постійне відтворення різноманітності мотивацій, відбираючи найбільш ефективні з них для розвитку наявного в процесі солідаризації еліти та суспільства чи революції та творення нового в стані розпаду солідарності. Таке цивілізаційного рівня надбання дозволяє періодично здійснювати цивілізаційні революції, що небагатьом цивілізаціям вдавалося [1].

Сподіваюся, ми відмовимося від побудови християнської соціальної демократії, яка по суті є чужорідною індивідуалістському характеру українця. Натомість Україна стане національною державою, фундаментом якої стане ліберально-демократичний націоналізм, який дозволить зберегти національну ідентичність, не розчинитись під час процесів глобалізації, створить суспільне почуття відповідальності за долю нації, підтримає існування національної культури і традицій. При цьому соціальні, економічні, політичні питання не займуть статусу другорядних, а буде встановлений адекватний баланс між інтересами нації і особистості. Звичайно не виключаються випадки певного рівня ксенофобії на основі чи то історичного минулого чи можливих конфліктів майбутнього, а також потягу до месіанства власної нації, але високий інтелектуальний рівень значної частини населення не дозволить домінуванню таких поглядів, а буде піддавати їх моральному осуду.

Держава такої кондиції буде існувати на основі дещо видозміненої ринкової системи економічних відносин. Вона буде поєднувати і класичні ринкові інструменти (конкуренція, вільне ціноутворення, домінування приватної власності і т.д.) і стратегічне планування у формі моделювання реальних майбутніх досягнень, цілей, механізмів їх досягнень, прогнозування перешкод на базі реальних досліджень, а не списку бажань до 20__ року. Саме стратегічне мислення відрізняє країну майбутнього, адже воно враховує по-максимуму можливі змінні і фактори різного роду, що впливають на кінцеву мету. Лінійний аналіз у всіх суспільних сферах буде замінений на системний, який є більш ефективним в умовах невизначеності. Держава стане при цьому інструментом забезпечення свободи, а не генератором обмежувальних правил.

Досягнення такого статусу держави можливе лише за відновлення інтелектуального рівня громадян, який зараз надто низький. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація суспільства, кожної його одиниці, особи може змінити на краще рівень політичної еліти. Майбутні політики будуть приходити до влади зовсім з іншими мотиваціями, зможуть ставити інтереси держави не вище, а хоча б в рівень з особистими. Більша частина населення відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування і поставить такі ж вимоги до людей які претендують на отримання владного мандату. Саме так з часом будуть подолані наслідки комуністичного минулого і посткомуністичних комплексів, викристалізується політична культура і свідомість нового рівня. В майбутній Україні попит суспільства буде породжувати пропозицію – пропозицію креативних поглядів, нових естетичних ідеалів, модерної культури, альтернативного підходу до освіти і науки, нових правил суспільного договору, нового рівня моралі. Інтелектуальний попит суспільства також створить потребу нового мистецтва, яке буде існувати поза політикою, поза модою, поза прагматизмом, стане породженням чогось ірраціонального, стане на противагу домінуючій зараз масовій культурі.

Звичайно, ідеальне суспільство утопічне, тому на нижчому щаблі завжди будуть знаходитись примітивні елементи, сенс життя яких полягає в біологічному виживанні, але постійний інтелектуальний тиск решти громадян буде скорочувати кількісні показники низів соціальної ієрархії. Не відкидаємо й того, що поряд із прогресивними змінами будуть залишатись такі явища як корупція, свояцтво, протекціонізм (у негативному тлумаченні), показова соціальна нерівність, інтелектофобія, але у вигляді рудименту попередньої цивілізації, а не норми буття.

Така концепція майбутнього України має всі шанси на реалізацію, адже варто пам’ятати, що багато країн які зараз знаходяться у топ за різними позитивними показниками, які вирішують долі інших країн, колись були колоніями, поділеними на частини, зруйнованими після завоювання, знаходились під протекторатом інших держав.

Список використаних джерел
1. Дацюк С. Конструювання суб’єкта Україна [Електронний ресурс] / Сергій Дацюк. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://iac.org.ua/konstruyuvannya-sub-yekta-ukrayina/.
2. Дацюк С. ОСТРІВ УКРАЇНА СХОЖИЙ НА БРИТАНІЮ [Електронний ресурс] / Сергій Дацюк // Українська правда. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/576cd6432dcf9/view_print/.

Український ПолітикКатерина Акименко

Майбутнє України важко уявити на футурологічній картині світу через множинність та мінливість чинників які матимуть місце, впливатимуть на нього. За відсутністю знайомства з принципами та методами футурологічної аналітики подальший текст стане моделюванням скоріше бажаного варіанту майбутнього, оскільки я є зацікавленою особою.

Міркуючи над даною темою одразу спадає на думку така дихотомія: інертність, суспільна дезорієнтація, моральний дефолт, примітивізм правлячого класу, постійне прагнення допомоги збоку, популізм, скидання економічних чи політичних поразок на війну чи інші чинники, безвідповідальність призведе до перетворення України на сіру зону з маргінальною недовладою або до розколу держави на частини які підуть з аукціону нашим сусідам; з іншого боку, переосмислення поняття незалежності, великий людський потенціал, перехід до реалістичного сприйняття міжнародних відносин, усвідомлення спочатку невеликою групою осіб, а згодом і цілою нацією необхідності опиратися виключно на власні сили, викорінення нав’язаних хибних уявлень, прийняття креативних ініціатив якісно нових представників інтелектуальних еліт, розуміння потреби запровадження ефективності в усіх державних сферах, продукування інновацій, а не запровадження запозичень зробить Україну державою нового зразка. На мій суб’єктивний погляд, саме другий позитивний варіант найбільш вірогідний, адже поступово буде збільшуватись попит на інтелектуальний правлячий клас, який буде зацікавлений не лише у власному збагаченні, а керуватиметься бажанням створити державу в якій хочеться жити, прагненням зафіксувати свої імена в історії з мінімальними негативними характеристиками.

Майбутня Україна в цілому та відносини по лініям держава – міжнародне співтовариство, держава – держава, держава – громадяни будуть побудовані на основі асертивних принципів у їх адекватній формі. Серед них: приймати на себе відповідальність, демонструвати самоповагу і поважати інших, відчувати себе рівним серед інших, встановлювати власні пріоритети, бути рівноправним партнером, не підлаштовуватись під інших, бути рішучим. Не зважаючи на те, що дана концепція поведінки запозичена із соціальної психології, очевидно, що саме такою хочеться бачити якісно нову державу. Влучними щодо цього є слова Сергія Дацюка: «Україна, яка потерпає від власних сподівань на Європу, не може зрозуміти просту істину – коли ти нікому не потрібен, стань таким, щоб тобі не потрібні були інші, а ти їм всім був потрібен» [2]. В даному контексті Україна буде схожою на кар’єриста в світовій корпорації – новачок з амбіціями, який не зважаючи на молодість важко працює, користується своїм інтелектуальним потенціалом по-максимуму для генерування конкурентних ініціатив і завдяки цьому впевнено наближається до колег вищого рівня.

В майбутньому Україна продемонструє світу «новий цивілізаційний проект», як часто це називають у сучасному медіапросторі. Відбудеться переосмислення інтеграції: прагнення примкнути до ЄС будь-яким способом, зміниться орієнтацією на поглинання найкращих рис які мають цивілізації як Заходу, так і Сходу, які будуть трансформовані для українського менталітету, а не примітивно насаджені. Існування нової цивілізації буде забезпечене шляхом отримання суб’єктності як кожним громадянином чи громадою, так і державою в цілому. Саме суб’єктність є основою економічного та політичного розвитку, є як джерелом, так і наслідком вдалої міжнародної політики. Для України утримування суб’єктності означає втримання благородних мотиваційних настанов на рівні еліти та постійне відтворення різноманітності мотивацій, відбираючи найбільш ефективні з них для розвитку наявного в процесі солідаризації еліти та суспільства чи революції та творення нового в стані розпаду солідарності. Таке цивілізаційного рівня надбання дозволяє періодично здійснювати цивілізаційні революції, що небагатьом цивілізаціям вдавалося [1].

Сподіваюся, ми відмовимося від побудови християнської соціальної демократії, яка по суті є чужорідною індивідуалістському характеру українця. Натомість Україна стане національною державою, фундаментом якої стане ліберально-демократичний націоналізм, який дозволить зберегти національну ідентичність, не розчинитись під час процесів глобалізації, створить суспільне почуття відповідальності за долю нації, підтримає існування національної культури і традицій. При цьому соціальні, економічні, політичні питання не займуть статусу другорядних, а буде встановлений адекватний баланс між інтересами нації і особистості. Звичайно не виключаються випадки певного рівня ксенофобії на основі чи то історичного минулого чи можливих конфліктів майбутнього, а також потягу до месіанства власної нації, але високий інтелектуальний рівень значної частини населення не дозволить домінуванню таких поглядів, а буде піддавати їх моральному осуду.

Держава такої кондиції буде існувати на основі дещо видозміненої ринкової системи економічних відносин. Вона буде поєднувати і класичні ринкові інструменти (конкуренція, вільне ціноутворення, домінування приватної власності і т.д.) і стратегічне планування у формі моделювання реальних майбутніх досягнень, цілей, механізмів їх досягнень, прогнозування перешкод на базі реальних досліджень, а не списку бажань до 20__ року. Саме стратегічне мислення відрізняє країну майбутнього, адже воно враховує по-максимуму можливі змінні і фактори різного роду, що впливають на кінцеву мету. Лінійний аналіз у всіх суспільних сферах буде замінений на системний, який є більш ефективним в умовах невизначеності. Держава стане при цьому інструментом забезпечення свободи, а не генератором обмежувальних правил.

Досягнення такого статусу держави можливе лише за відновлення інтелектуального рівня громадян, який зараз надто низький. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація суспільства, кожної його одиниці, особи може змінити на краще рівень політичної еліти. Майбутні політики будуть приходити до влади зовсім з іншими мотиваціями, зможуть ставити інтереси держави не вище, а хоча б в рівень з особистими. Більша частина населення відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування і поставить такі ж вимоги до людей які претендують на отримання владного мандату. Саме так з часом будуть подолані наслідки комуністичного минулого і посткомуністичних комплексів, викристалізується політична культура і свідомість нового рівня. В майбутній Україні попит суспільства буде породжувати пропозицію – пропозицію креативних поглядів, нових естетичних ідеалів, модерної культури, альтернативного підходу до освіти і науки, нових правил суспільного договору, нового рівня моралі. Інтелектуальний попит суспільства також створить потребу нового мистецтва, яке буде існувати поза політикою, поза модою, поза прагматизмом, стане породженням чогось ірраціонального, стане на противагу домінуючій зараз масовій культурі.

Звичайно, ідеальне суспільство утопічне, тому на нижчому щаблі завжди будуть знаходитись примітивні елементи, сенс життя яких полягає в біологічному виживанні, але постійний інтелектуальний тиск решти громадян буде скорочувати кількісні показники низів соціальної ієрархії. Не відкидаємо й того, що поряд із прогресивними змінами будуть залишатись такі явища як корупція, свояцтво, протекціонізм (у негативному тлумаченні), показова соціальна нерівність, інтелектофобія, але у вигляді рудименту попередньої цивілізації, а не норми буття.

Така концепція майбутнього України має всі шанси на реалізацію, адже варто пам’ятати, що багато країн які зараз знаходяться у топ за різними позитивними показниками, які вирішують долі інших країн, колись були колоніями, поділеними на частини, зруйнованими після завоювання, знаходились під протекторатом інших держав.

Список використаних джерел
1. Дацюк С. Конструювання суб’єкта Україна [Електронний ресурс] / Сергій Дацюк. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://iac.org.ua/konstruyuvannya-sub-yekta-ukrayina/.
2. Дацюк С. ОСТРІВ УКРАЇНА СХОЖИЙ НА БРИТАНІЮ [Електронний ресурс] / Сергій Дацюк // Українська правда. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/576cd6432dcf9/view_print/.

Український Політик

Якою я бачу Україну в майбутньомуКакой я вижу Украину в будущем

Аліна Козаченко

В кожної людини є своя Батьківщина на якій вона проживає , для мене моя Батьківщина це Україна. Я завжди думала про своє майбутнє, але ніколи не задумувалась про майбутнє своєї держави, і лише сьогодні розумію, що моє майбутнє залежить від майбутнього нашої держави, а майбутнє нашої країни залежить від всіх нас та кожного із нас зокрема.

Зараз я задаюсь питанням, а якою буде наша держава Україна в майбутньому? Чи зможе простий люд щось змінити? Чи стане кращим життя для наших дітей, онуків?

Два роки тому я б не змогла б з упевненістю відповісти на ці питання, адже інколи опускались руки, гуляючи містом , відвідуючи різні заклади, їздячи на екскурсії я спостерігала те, що людям все одно, хтось плюне в парку де гуляють матері з дітками, ще хтось викине сміття в не належному місці , в громадському транспорті тільки – но і лунала не нормативна лексика. Стареньких бабусь могли не те що не пропустити на пішоході, але і наїхати. В країні панувала страшенна корупція, а саме в цьому я була впевнена 100%, коли побачила страшний інцидент.

Одного осіннього ранку я приїздила до міста Житомира, прогулюючись містом та насолоджуюсь красою осені я спостерігала за оточуючими, підійшовши до Житомирського педагогічного вузу, я звернула увагу саме на цей заклад, і в ту хвилину я звернула увагу на двох дівчат, вони прямували до пішохідного знаку, вони не встигли пройти пішохід до кінця, дівчат було збито. Всі хто стояв були вражені, двоє дівчат і одразу на смерть , на асфальті лилась кров річкою, лежали мотузки волосся, в той час всі хто стояв встигли запам’ятати марку авто та номери даної машини. Ніхто нікуди не розходився, всі чекали поліції , але її не було, приїхала швидка допомога , а лише через пів години приїхала і поліція, весь люд який бачив не зрушився з місця, люди сподівались що в них візьмуть свідчення , але поліція знала хто це був, тобто чий це син, і навіть ні одного протоколу не було заповнено. Люди кидались в бійку до працівників поліції, бо це був страшний жах, справедливість повинна залишатись справедливістю, винний повинен бути покараний. І тільки чоловіки , які працювали в таксі переловили, заламали руки і повезли до Києва у сподіванні, що там буде хоч якась кара, але її не було, хлопця було всього лише звільнено з керівної посади в місті.

І в ту хвилину я зрозуміла, що навіть без мундира, якщо виникне якась загроза для Батьківщини, полишать свої повсякденні справи, забудуть про сварки та суперечки та почнуть захищати та боронити нашу країну та всіх нас.

Інколи згадуючи історію я думаю, що це повтор з витоків нашої історії в XV столітті, коли Байда заснував Січ, товариство рушило туди через те, що пригноблювали їхні права та творили неправомірні речі. На превеликий жаль, за шість століть ситуація Січі повторилась : Майдан Незалежності так само, як острів Хортиця, став фортецею, форпостом для козаків сьогодення. Про те на цей раз не для запорізьких , а для нових героїв, воїнів XXI – століття.

В нашій мальовничій країні день за днем відбувались зміни. Наш патріотичний народ кожного дня прагнув змін, який намагався мирним шляхом змінити щось в Україні, але у влади піднялась рука на молодих захисників. Наш український народ терпеливий, але якщо ж повстав, то вгомонити його не можна.

Всю ту моральну напругу, яку відчувала вся держава не можливо передати словами. Ці не легкі місяці, всі ті сльози, які виплакані матерями, що вже ніколи не обіймуть синів чи доньок, весь той біль та страждання, які випали на долю захисників… Проте наш народ вистояв і зміг показати що при будь – якій напрузі встане з колін!

Зараз спілкуючись з людьми різного віку я тішуся, що у народу не опускаються руки, що їхня надія та віра не згасає, щось змінювати та працювати на благо майбутнього.

Питання про майбутнє України постає як серед молодого покоління, так і людей старшого віку. Для мене це питання особливо хвилююче, оскільки мені жити в цій державі. Я бачу у майбутньому Україну державою у якій дотримуються Конституції не лише прості люди, а й представники вищих ешелонів влади, бо в нас час на даний момент мало хто дотримується законів із правлячої еліти, кожен з них намагається трактувати закони по-своєму. В державі відбувається взаємодія трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, бо це є принципом основ конституційного ладу. Дотримання законів призведе до прозорої судової системи та у громадян не буде страху перед нею. Я вважаю, що в майбутньому люди нашої держави будуть впевнені у завтрашньому дні. Як це не ідеалістично звучить, але я вірю, що у майбутньому буде подолано корупцію у державі на всіх її рівнях. Вибори стануть прозорими, люди обиратимуть гідних політичних обранців, припиниться безкінечна політична реклама, народ знатиме, що обирати треба по тому, що даний кандидат зробив для держави, а не за красиві промови та агітацію.

Для мене як молодої людини та представника нового покоління, тих, хто народився та виріс і живе у незалежній Україні гостро стоїть питання про перспективи життя в Україні. На мою думку у майбутньому молодь матиме впевненість у завтрашньому дні. Для студентства будуть відкриті, а головне доступні для кожного різні міжнародні проекти, стажування, що даватиме можливість розширити свої знання, збагатися досвідом. Я сподіваюсь, що у майбутньому буде завершено реформу освіти. А після закінчення університету у молодого спеціаліста не виникатиме питання із майбутнім працевлаштуванням, про те, куди йти працювати. Кожен зможе працевлаштуватися. Для молодих спеціалістів буде діяти соціальний пакет послуг, який включатиме доступний кредит на житло, надання безвідсоткового кредиту на перших порах по закінченню навчання, медичне страхування. Кожна молода людина, яка прийшла на роботу матиме можливість досягти кар’єрного зростання, будуть діяти соціальні ліфти. Нарешті, будуть цінуватись знання та професійні вміння людини.

Щодо територіальної єдності, то я думаю, що нашій державі вдасться зберегти свою територіальну цілісність та єдність. Нарешті буде подолано кровопролиття на Сході держави. Україна стане членом міжнародних організацій (НАТО, ЄС), проводитиме активну зовнішню політику, її поважатимуть на міжнародній арені.

Також Україна стане економічно розвиненою державою, вона перейде на щабель постіндустріального суспільства. Нарешті буде подолано інфляцію. В державі розвиватиметься важка і легка промисловість, сільське господарство. Також розвиватиметься малий та середній бізнес. Для відкриття власної справи будуть надаватись кредити із доступними відсотками. Населення буде отримувати гідну заробітну плату за свою працю. Діятимуть соціальні пакети послуг для населення. Щодо соціального складу населення, то в державі буде наявний чітко сформований середній клас, який складає основу. Припиниться відплив умів закордон, тому що в Україні для людей розумової праці діятимуть гідні умови праці та гідна оплата. Щодо екологічної ситуації, то за викидання сміття у неналежному місті діятимуть штрафи, будуть діяти заводи із утилізації та переробки сміття.

Весь народ України усвідомить себе єдиним цілим. Всі спірні питання із нашої багатовікової історії буде вирішено. У країні буде єдина концепція історії. Народ консолідується навколо спільної державної ідеї.

Таким чином, в майбутньому я бачу Україну демократичною державою, у якій діятиме верховенство права. Економіка буде розвиватися, стабілізується державна грошова одиниця — гривня. Кожен буде впевнений у завтрашньому майбутньому. Наша держава – це наша гордість і ми повинні робити все, щоб вона такою стала у майбутньому, щоб її поважали, як ми самі, так і за межами нашої країни.

Український ПолітикАліна Козаченко

В кожної людини є своя Батьківщина на якій вона проживає , для мене моя Батьківщина це Україна. Я завжди думала про своє майбутнє, але ніколи не задумувалась про майбутнє своєї держави, і лише сьогодні розумію, що моє майбутнє залежить від майбутнього нашої держави, а майбутнє нашої країни залежить від всіх нас та кожного із нас зокрема.

Зараз я задаюсь питанням, а якою буде наша держава Україна в майбутньому? Чи зможе простий люд щось змінити? Чи стане кращим життя для наших дітей, онуків?

Два роки тому я б не змогла б з упевненістю відповісти на ці питання, адже інколи опускались руки, гуляючи містом , відвідуючи різні заклади, їздячи на екскурсії я спостерігала те, що людям все одно, хтось плюне в парку де гуляють матері з дітками, ще хтось викине сміття в не належному місці , в громадському транспорті тільки – но і лунала не нормативна лексика. Стареньких бабусь могли не те що не пропустити на пішоході, але і наїхати. В країні панувала страшенна корупція, а саме в цьому я була впевнена 100%, коли побачила страшний інцидент.

Одного осіннього ранку я приїздила до міста Житомира, прогулюючись містом та насолоджуюсь красою осені я спостерігала за оточуючими, підійшовши до Житомирського педагогічного вузу, я звернула увагу саме на цей заклад, і в ту хвилину я звернула увагу на двох дівчат, вони прямували до пішохідного знаку, вони не встигли пройти пішохід до кінця, дівчат було збито. Всі хто стояв були вражені, двоє дівчат і одразу на смерть , на асфальті лилась кров річкою, лежали мотузки волосся, в той час всі хто стояв встигли запам’ятати марку авто та номери даної машини. Ніхто нікуди не розходився, всі чекали поліції , але її не було, приїхала швидка допомога , а лише через пів години приїхала і поліція, весь люд який бачив не зрушився з місця, люди сподівались що в них візьмуть свідчення , але поліція знала хто це був, тобто чий це син, і навіть ні одного протоколу не було заповнено. Люди кидались в бійку до працівників поліції, бо це був страшний жах, справедливість повинна залишатись справедливістю, винний повинен бути покараний. І тільки чоловіки , які працювали в таксі переловили, заламали руки і повезли до Києва у сподіванні, що там буде хоч якась кара, але її не було, хлопця було всього лише звільнено з керівної посади в місті.

І в ту хвилину я зрозуміла, що навіть без мундира, якщо виникне якась загроза для Батьківщини, полишать свої повсякденні справи, забудуть про сварки та суперечки та почнуть захищати та боронити нашу країну та всіх нас.

Інколи згадуючи історію я думаю, що це повтор з витоків нашої історії в XV столітті, коли Байда заснував Січ, товариство рушило туди через те, що пригноблювали їхні права та творили неправомірні речі. На превеликий жаль, за шість століть ситуація Січі повторилась : Майдан Незалежності так само, як острів Хортиця, став фортецею, форпостом для козаків сьогодення. Про те на цей раз не для запорізьких , а для нових героїв, воїнів XXI – століття.

В нашій мальовничій країні день за днем відбувались зміни. Наш патріотичний народ кожного дня прагнув змін, який намагався мирним шляхом змінити щось в Україні, але у влади піднялась рука на молодих захисників. Наш український народ терпеливий, але якщо ж повстав, то вгомонити його не можна.

Всю ту моральну напругу, яку відчувала вся держава не можливо передати словами. Ці не легкі місяці, всі ті сльози, які виплакані матерями, що вже ніколи не обіймуть синів чи доньок, весь той біль та страждання, які випали на долю захисників… Проте наш народ вистояв і зміг показати що при будь – якій напрузі встане з колін!

Зараз спілкуючись з людьми різного віку я тішуся, що у народу не опускаються руки, що їхня надія та віра не згасає, щось змінювати та працювати на благо майбутнього.

Питання про майбутнє України постає як серед молодого покоління, так і людей старшого віку. Для мене це питання особливо хвилююче, оскільки мені жити в цій державі. Я бачу у майбутньому Україну державою у якій дотримуються Конституції не лише прості люди, а й представники вищих ешелонів влади, бо в нас час на даний момент мало хто дотримується законів із правлячої еліти, кожен з них намагається трактувати закони по-своєму. В державі відбувається взаємодія трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, бо це є принципом основ конституційного ладу. Дотримання законів призведе до прозорої судової системи та у громадян не буде страху перед нею. Я вважаю, що в майбутньому люди нашої держави будуть впевнені у завтрашньому дні. Як це не ідеалістично звучить, але я вірю, що у майбутньому буде подолано корупцію у державі на всіх її рівнях. Вибори стануть прозорими, люди обиратимуть гідних політичних обранців, припиниться безкінечна політична реклама, народ знатиме, що обирати треба по тому, що даний кандидат зробив для держави, а не за красиві промови та агітацію.

Для мене як молодої людини та представника нового покоління, тих, хто народився та виріс і живе у незалежній Україні гостро стоїть питання про перспективи життя в Україні. На мою думку у майбутньому молодь матиме впевненість у завтрашньому дні. Для студентства будуть відкриті, а головне доступні для кожного різні міжнародні проекти, стажування, що даватиме можливість розширити свої знання, збагатися досвідом. Я сподіваюсь, що у майбутньому буде завершено реформу освіти. А після закінчення університету у молодого спеціаліста не виникатиме питання із майбутнім працевлаштуванням, про те, куди йти працювати. Кожен зможе працевлаштуватися. Для молодих спеціалістів буде діяти соціальний пакет послуг, який включатиме доступний кредит на житло, надання безвідсоткового кредиту на перших порах по закінченню навчання, медичне страхування. Кожна молода людина, яка прийшла на роботу матиме можливість досягти кар’єрного зростання, будуть діяти соціальні ліфти. Нарешті, будуть цінуватись знання та професійні вміння людини.

Щодо територіальної єдності, то я думаю, що нашій державі вдасться зберегти свою територіальну цілісність та єдність. Нарешті буде подолано кровопролиття на Сході держави. Україна стане членом міжнародних організацій (НАТО, ЄС), проводитиме активну зовнішню політику, її поважатимуть на міжнародній арені.

Також Україна стане економічно розвиненою державою, вона перейде на щабель постіндустріального суспільства. Нарешті буде подолано інфляцію. В державі розвиватиметься важка і легка промисловість, сільське господарство. Також розвиватиметься малий та середній бізнес. Для відкриття власної справи будуть надаватись кредити із доступними відсотками. Населення буде отримувати гідну заробітну плату за свою працю. Діятимуть соціальні пакети послуг для населення. Щодо соціального складу населення, то в державі буде наявний чітко сформований середній клас, який складає основу. Припиниться відплив умів закордон, тому що в Україні для людей розумової праці діятимуть гідні умови праці та гідна оплата. Щодо екологічної ситуації, то за викидання сміття у неналежному місті діятимуть штрафи, будуть діяти заводи із утилізації та переробки сміття.

Весь народ України усвідомить себе єдиним цілим. Всі спірні питання із нашої багатовікової історії буде вирішено. У країні буде єдина концепція історії. Народ консолідується навколо спільної державної ідеї.

Таким чином, в майбутньому я бачу Україну демократичною державою, у якій діятиме верховенство права. Економіка буде розвиватися, стабілізується державна грошова одиниця — гривня. Кожен буде впевнений у завтрашньому майбутньому. Наша держава – це наша гордість і ми повинні робити все, щоб вона такою стала у майбутньому, щоб її поважали, як ми самі, так і за межами нашої країни.

Український Політик