Катерина Акименко
Людина виступає єдино можливим чинником історії, адже саме вона є першопричиною усіх подій, визначає існування певних сфер суспільного життя та історичних процесів. Під час роздумів над історичними процесом в цілому, причинно-наслідковими зв’язками подій часто виникає питання про роль історичних діячів: як вплинула певна особистість на вибір певного шляху розвитку? на скільки змінив хід історії результат її діяльності? що є визначальним у діяльності історичної особистості її особисті якості чи соціальні умови?
Розгляд питання ролі особистості в історії відкриває широкий спектр поглядів: Томас Карлейль визначав всесвітню історію як біографію великих людей; Вільям Джеймс ставив особистість у залежність від оточення і поставив питання про відповідність особистості середовищу; марксисти, зокрема Плеханов, вважали, що особистість лише накладає індивідуальний відбиток на неминучий хід подій, прискорює або уповільнює плинність певних історичних процесів, але не може ніяким чином змінити запрограмований хід історії. Проте, викристалізувалось декілька підходів до розгляду даної проблеми.
Перший підхід до дослідження ролі особистості в історичному процесі випливає із розгляду взаємозв’язків між соціальними умовами та індивідуальними характеристиками. Тобто роль особистості залежить від степені її відповідності соціальному середовищу, періоду чи епосі. Суспільство формує певний запит на людину із набором конкретних якостей, завдяки яким особа зможе висловити вимоги нації чи групи населення, очолити народний рух, вирішити назрілі соціальні проблеми. Така людина з’являється за потреби суспільства. З іншого боку, такий підхід показує, що за інших обставин особистість із такими персональними характеристиками була б не актуальною і не спиймалася б. Прикладом може слугувати Нельсон Мандела, який в умовах хвилі демократизації африканських країн став очільником боротьби з апартеїдом і навіть його ув’язнення сприяло піднесенню спротиву режиму та поширенню його ідей африканського націоналізму і самовизначення. А Беніто Муссоліні прийшов до влади в кризовий час під час післявоєнного хаосу, коли об’єднана лише в 1870 році Італія не була консолідованою державою. Він вміло скористався народними почуттями обіцяючи відновлення величі Римської Імперії і ставлячи себе на один щабель із Цезарем. Таким чином, у відповідь на запит суспільства у кризовий період з’являється історична особистість із набором певних особистісних характеристик, які необхідні за даних умов.
Другий підхід пов’язаний із дослідженням масштабності впливу особистості на історичні події. Людина не може змінити історію у всесвітньому, загальному масштабі, докорінно змінити її об’єктивну логіку, але вона може прискорити або уповільнити настання тієї чи іншої історичної події, , запобігти небажаному наслідку, її дії можуть позитивно або негативно позначитися на ході історії. Своїм авторитетом, організаційними здібностями, вмінням переконувати особистість може допомогти уникнути, скажімо, зайвих жертв у війні. Актуальним прикладом є діяльність Махатми Ганді у напрямку ліквідації британського колоніального режиму, що було закономірним процесом. «Батько Індії» очоливши рух за звільнення нації та держави, закликав боротися з насильством шляхом ненасильства і за будь-яких умов залишався вірним своїм переконанням. Ми можемо лише здогадуватися у скільки разів би виросла кількість жертв, якби не з’явився Ганді пропагуючий саме ненасильство. Також існували такі історичні особистості, які, навпаки, своїми прорахунками чи особистісними якостями (нерішучістю, боягузтвом і т.д.) завдали серйозної шкоди громадському руху, стали причинами зайвих жертв чи привели державу до кризи. Зокрема, Іоан І Безземельний став одним із найневдаліших очільників Британії. Іоанн через помилки у зовнішній політиці втратив до 1205 року Нормандію та майже всі французькі володіння Великобританії, зазнавши поразки від Філіпа ІІ Французького. Його репресивна політика і встановлення високих податків призвели до конфлікту з баронами, які змусили його підписати Велику Хартію вільностей в 1215 р. Пізніше він відрікся від неї, що стало причиною першої Баронської війни 1215—1217 р.р. Також, Іоан І вступив у кофлікт з Папою Римським, через що він наклав на Англію інтердикт. Репутація Іоанна була настільки негативною, що після його правління жоден англійський монарх не називав своїх спадкоємців цим ім’ям, адже воно почало вважатися нещасливим.
Говорячи про роль особистості в історії, варто звернути увагу на те, що характер, розумові і моральні якості людини, що грає більш-менш важливу роль у суспільному житті, можуть стати факторами суспільного розвитку. Недовірливість, некомпетентність, самовпевненість Сталіна, а також існування культу його особи привели до важких для СРСР наслідків. Проте, культ особистості міг виникнути тільки при наявності об’єктивних передумов: відсталості економіки, централізації управління, відсутності міцних демократичних традицій і т.д. Таким чином, характер особистості є фактором суспільного розвитку лише там, де це дозволяють об’єктивні умови.
Третій підхід до проблеми пов’язаний із розглядом особистості в історії у зв’язку з особливостями протікання історичних процесів. Якщо поділити історичні процеси на еволюційно-функціональні та екстремально-революційні, то варто зазначити, що еволюційно-функціональний період розвитку суспільства не сприяє розкриттю особистісних якостей людей. Навпаки, в екстремальних ситуаціях, що є переломними для життя держави, пов’язані з революційними змінами, різко зростає роль особистостей, індивідуальностей. Під час таких подій часто з’являються нові імена в історії (наприклад Спартак, Омелян Пугачов, Жанна Д’Арк, Богдан Хмельницький), які згодом героїзуються.
Четвертий підхід до проблеми передбачає розгляд ролі історичної особистості у контексті її взаємовідносин з народом. Народ виступає першоосновою і першопочатком, тому особистість залежить від нього. Якщо особистість висловлює інтереси і виражає вимоги широких народних мас, то вона отримує особливу соціальну силу. Завдяки цьому людина має змогу зайняти місце лідера, очільника руху, вождя, керівника. Така позиція особистості передбачає здатність до передбачення, уміння теоретично формулювати загальні прагнення, можливість зрозуміло тлумачити загальну лінію розвитку, тримати контроль у складних та екстремальних умовах. В даному контексті слід виділити роль харизматичної особистості-лідера, феномен якої був грунтовно досліджений Максом Вебером. До таких харизматичних особистостей можна зарахувати: Адольфа Гітлера, Фіделя Кастро, Мао Цзедуна, Беніто Муссоліні, Хо Ши Міна, Наполеона Бонапарта. Харизматичне лідерство грунтується на ірраціональному сприйнятті особистості, адже їй приписуються надприродні, божественні, недоступні для інших якості. Маси ставляться до такого лідера некритично, а часто сприймають його як обраного, месію, вождя, пророка.
Таким чином, точно встановити, від чого залежить роль особистості: від неї самої, історичної ситуації, історичних законів, випадковостей або від усього відразу, в якій комбінації і як саме, — складно. Власне сама відповідь у величезній мірі залежить від обраного нами аспекту, кута і точки зору, розглянутого періоду та інших методологічних аспектів.
Цікавим є погляд Сідні Хука, який розкритий у роботі «Герой в истории. Исследование пределов и возможностей». Він зазначає, що іноді трапляється збіг певних умов за яких особистість може сама обирати курс і тим самим створювати альтернативу розвитку в певній історичній ситуації. Умови ці такі: а) поява видатної людини з потрібним набором якостей і достоїнств; б) зосередження в його руках великої влади; в) державний і соціальний лад в суспільстві, який дозволяє правителю докорінно міняти суспільні відносини; г) наявність зовнішнього виклику з боку інших держав; д) можливість запозичувати або продукувати передові технології (Гринин 2011). Хук робить істотну різницю між історичними діячами за ступенем їх впливу на хід історії, ділячи їх на людей, які впливають на події (eventful man), і людей, що створюють події (event-making man) (Hook 1955).
До представників першого типу можна зарахувати Дугласа Макартура. Якби цей успішний генерал реалізував свої політичні амбіції очоливши США і втілив стратегію встановлення світової гегемонії силовими методами, можливо б відбулася і третя світова війна. Проте вклад Макартура в становлення сучасного світоустрою не можна недооцінювати. Це стосується перш за все його діяльності на Філіппінах і в Японії в якості військового радника і голови окупаційної адміністрації. Вона виявилася досить ефективною: ці країни і понині є найбільш міцними опорами США в Східній Азії. Саме Макартур на Філіппінах і потім в Японії на практиці відпрацьовував політичний механізм, згодом названий «неоколоніалізмом». «Піти, щоб залишитися»: це американське «ноу-хау» на відміну від старих колоніальних режимів, розвалених незабаром після закінчення Другої світової війни, передбачало непряме управління залежними країнами. У найбільш відсталих країнах створювалися маріонеткові уряди, прямо поставлені американськими спецслужбами; в інших випадках в хід йшли насамперед економічні методи, що змушували національні уряди слідувати у фарватері американської зовнішньої політики. Частково цими методами США користується і зараз.
Прикладом представника другого типу є Мустафа Кемаль Ататюрк, який зберіг незалежність Туреччини в умовах кризи та загрози розчленування, проявивши себе талановитим військовим стратегом і політиком. Коли з’ясувалося, що Османська імперія зазнала поразки у Першій світовій війні, Мустафа Кемаль не побоявся виступити проти іноземних загарбників, що вдерлися до Туреччини. Незважаючи на те, що турецька армія багато в чому поступалася армії союзників, рішучі дії Кемаля допомогли йому домогтися звільнення держави. Багато турецьких патріотів мріяли про звільнення своєї країни, уявляючи її конституційною монархією або ісламською державою, але Ататюрк наполегливо боровся за перетворення Туреччини в республіку, вважаючи, що тільки при такому державному устрої можна домогтися свободи і рівноправності для кожного. Ставши першим президентом вільної Туреччини, Ататюрк здійснив ряд рішучих і сміливих на ті часи реформ: створив потужну турецьку армію, зрівняв жінок і чоловіків в правах, ввів новий латинський алфавіт. Уміло проведені реформи Мустафи Кемаля привели до створення держави, орієнтованого на європейські цінності. Даний приклад підтверджує думку Хука про те, що чим нестійкіше суспільство, чим більше там зруйновані старі конструкції, тим більший вплив може справити окрема особистість на нього.
Проте, на мою думку, не тільки визначні особистості, а й кожна людина є в міру своїх сил творцем історичного процесу. Народ, нація, клас не можуть діяти самі по собі як певні спільності, адже їх діяльність є сукупністю конкретних дій та вчинків окремих особистостей. Саме тому коли постає питання про необхідність змін в Україні, громадяни мають усвідомлювати, що вони є рушійною силою історичного процесу, прогресу чи занепаду. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація кожної його одиниці суспільства, кожної особистості може змінити на краще рівень політичної еліти, а отже і рівень ефективності їхніх рішень, реформ і т.д. Коли більша частина громадян відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування, тоді почнуть відбуватися прогресивні зміни в державі.
Використана література
Hook Sidney. 1955. The Hero in History. A Study in Limitation and Possibility. Boston.
Гринин Леонид. 2008. О роли личности в истории. Вестник РАН 78(1): 42–47.
Гринин Леонид. 2011. Личность в истории: современные подходы. История и современность 1: 3–40.
Гринин Леонид. 2003. Философия, социология и теория истории. Волгоград
Карлейль Томас. 1994. Теперь и прежде. Герои и героическое в истории. Москва
Український ПолітикКатерина Акименко
Людина виступає єдино можливим чинником історії, адже саме вона є першопричиною усіх подій, визначає існування певних сфер суспільного життя та історичних процесів. Під час роздумів над історичними процесом в цілому, причинно-наслідковими зв’язками подій часто виникає питання про роль історичних діячів: як вплинула певна особистість на вибір певного шляху розвитку? на скільки змінив хід історії результат її діяльності? що є визначальним у діяльності історичної особистості її особисті якості чи соціальні умови?
Розгляд питання ролі особистості в історії відкриває широкий спектр поглядів: Томас Карлейль визначав всесвітню історію як біографію великих людей; Вільям Джеймс ставив особистість у залежність від оточення і поставив питання про відповідність особистості середовищу; марксисти, зокрема Плеханов, вважали, що особистість лише накладає індивідуальний відбиток на неминучий хід подій, прискорює або уповільнює плинність певних історичних процесів, але не може ніяким чином змінити запрограмований хід історії. Проте, викристалізувалось декілька підходів до розгляду даної проблеми.
Перший підхід до дослідження ролі особистості в історичному процесі випливає із розгляду взаємозв’язків між соціальними умовами та індивідуальними характеристиками. Тобто роль особистості залежить від степені її відповідності соціальному середовищу, періоду чи епосі. Суспільство формує певний запит на людину із набором конкретних якостей, завдяки яким особа зможе висловити вимоги нації чи групи населення, очолити народний рух, вирішити назрілі соціальні проблеми. Така людина з’являється за потреби суспільства. З іншого боку, такий підхід показує, що за інших обставин особистість із такими персональними характеристиками була б не актуальною і не спиймалася б. Прикладом може слугувати Нельсон Мандела, який в умовах хвилі демократизації африканських країн став очільником боротьби з апартеїдом і навіть його ув’язнення сприяло піднесенню спротиву режиму та поширенню його ідей африканського націоналізму і самовизначення. А Беніто Муссоліні прийшов до влади в кризовий час під час післявоєнного хаосу, коли об’єднана лише в 1870 році Італія не була консолідованою державою. Він вміло скористався народними почуттями обіцяючи відновлення величі Римської Імперії і ставлячи себе на один щабель із Цезарем. Таким чином, у відповідь на запит суспільства у кризовий період з’являється історична особистість із набором певних особистісних характеристик, які необхідні за даних умов.
Другий підхід пов’язаний із дослідженням масштабності впливу особистості на історичні події. Людина не може змінити історію у всесвітньому, загальному масштабі, докорінно змінити її об’єктивну логіку, але вона може прискорити або уповільнити настання тієї чи іншої історичної події, , запобігти небажаному наслідку, її дії можуть позитивно або негативно позначитися на ході історії. Своїм авторитетом, організаційними здібностями, вмінням переконувати особистість може допомогти уникнути, скажімо, зайвих жертв у війні. Актуальним прикладом є діяльність Махатми Ганді у напрямку ліквідації британського колоніального режиму, що було закономірним процесом. «Батько Індії» очоливши рух за звільнення нації та держави, закликав боротися з насильством шляхом ненасильства і за будь-яких умов залишався вірним своїм переконанням. Ми можемо лише здогадуватися у скільки разів би виросла кількість жертв, якби не з’явився Ганді пропагуючий саме ненасильство. Також існували такі історичні особистості, які, навпаки, своїми прорахунками чи особистісними якостями (нерішучістю, боягузтвом і т.д.) завдали серйозної шкоди громадському руху, стали причинами зайвих жертв чи привели державу до кризи. Зокрема, Іоан І Безземельний став одним із найневдаліших очільників Британії. Іоанн через помилки у зовнішній політиці втратив до 1205 року Нормандію та майже всі французькі володіння Великобританії, зазнавши поразки від Філіпа ІІ Французького. Його репресивна політика і встановлення високих податків призвели до конфлікту з баронами, які змусили його підписати Велику Хартію вільностей в 1215 р. Пізніше він відрікся від неї, що стало причиною першої Баронської війни 1215—1217 р.р. Також, Іоан І вступив у кофлікт з Папою Римським, через що він наклав на Англію інтердикт. Репутація Іоанна була настільки негативною, що після його правління жоден англійський монарх не називав своїх спадкоємців цим ім’ям, адже воно почало вважатися нещасливим.
Говорячи про роль особистості в історії, варто звернути увагу на те, що характер, розумові і моральні якості людини, що грає більш-менш важливу роль у суспільному житті, можуть стати факторами суспільного розвитку. Недовірливість, некомпетентність, самовпевненість Сталіна, а також існування культу його особи привели до важких для СРСР наслідків. Проте, культ особистості міг виникнути тільки при наявності об’єктивних передумов: відсталості економіки, централізації управління, відсутності міцних демократичних традицій і т.д. Таким чином, характер особистості є фактором суспільного розвитку лише там, де це дозволяють об’єктивні умови.
Третій підхід до проблеми пов’язаний із розглядом особистості в історії у зв’язку з особливостями протікання історичних процесів. Якщо поділити історичні процеси на еволюційно-функціональні та екстремально-революційні, то варто зазначити, що еволюційно-функціональний період розвитку суспільства не сприяє розкриттю особистісних якостей людей. Навпаки, в екстремальних ситуаціях, що є переломними для життя держави, пов’язані з революційними змінами, різко зростає роль особистостей, індивідуальностей. Під час таких подій часто з’являються нові імена в історії (наприклад Спартак, Омелян Пугачов, Жанна Д’Арк, Богдан Хмельницький), які згодом героїзуються.
Четвертий підхід до проблеми передбачає розгляд ролі історичної особистості у контексті її взаємовідносин з народом. Народ виступає першоосновою і першопочатком, тому особистість залежить від нього. Якщо особистість висловлює інтереси і виражає вимоги широких народних мас, то вона отримує особливу соціальну силу. Завдяки цьому людина має змогу зайняти місце лідера, очільника руху, вождя, керівника. Така позиція особистості передбачає здатність до передбачення, уміння теоретично формулювати загальні прагнення, можливість зрозуміло тлумачити загальну лінію розвитку, тримати контроль у складних та екстремальних умовах. В даному контексті слід виділити роль харизматичної особистості-лідера, феномен якої був грунтовно досліджений Максом Вебером. До таких харизматичних особистостей можна зарахувати: Адольфа Гітлера, Фіделя Кастро, Мао Цзедуна, Беніто Муссоліні, Хо Ши Міна, Наполеона Бонапарта. Харизматичне лідерство грунтується на ірраціональному сприйнятті особистості, адже їй приписуються надприродні, божественні, недоступні для інших якості. Маси ставляться до такого лідера некритично, а часто сприймають його як обраного, месію, вождя, пророка.
Таким чином, точно встановити, від чого залежить роль особистості: від неї самої, історичної ситуації, історичних законів, випадковостей або від усього відразу, в якій комбінації і як саме, — складно. Власне сама відповідь у величезній мірі залежить від обраного нами аспекту, кута і точки зору, розглянутого періоду та інших методологічних аспектів.
Цікавим є погляд Сідні Хука, який розкритий у роботі «Герой в истории. Исследование пределов и возможностей». Він зазначає, що іноді трапляється збіг певних умов за яких особистість може сама обирати курс і тим самим створювати альтернативу розвитку в певній історичній ситуації. Умови ці такі: а) поява видатної людини з потрібним набором якостей і достоїнств; б) зосередження в його руках великої влади; в) державний і соціальний лад в суспільстві, який дозволяє правителю докорінно міняти суспільні відносини; г) наявність зовнішнього виклику з боку інших держав; д) можливість запозичувати або продукувати передові технології (Гринин 2011). Хук робить істотну різницю між історичними діячами за ступенем їх впливу на хід історії, ділячи їх на людей, які впливають на події (eventful man), і людей, що створюють події (event-making man) (Hook 1955).
До представників першого типу можна зарахувати Дугласа Макартура. Якби цей успішний генерал реалізував свої політичні амбіції очоливши США і втілив стратегію встановлення світової гегемонії силовими методами, можливо б відбулася і третя світова війна. Проте вклад Макартура в становлення сучасного світоустрою не можна недооцінювати. Це стосується перш за все його діяльності на Філіппінах і в Японії в якості військового радника і голови окупаційної адміністрації. Вона виявилася досить ефективною: ці країни і понині є найбільш міцними опорами США в Східній Азії. Саме Макартур на Філіппінах і потім в Японії на практиці відпрацьовував політичний механізм, згодом названий «неоколоніалізмом». «Піти, щоб залишитися»: це американське «ноу-хау» на відміну від старих колоніальних режимів, розвалених незабаром після закінчення Другої світової війни, передбачало непряме управління залежними країнами. У найбільш відсталих країнах створювалися маріонеткові уряди, прямо поставлені американськими спецслужбами; в інших випадках в хід йшли насамперед економічні методи, що змушували національні уряди слідувати у фарватері американської зовнішньої політики. Частково цими методами США користується і зараз.
Прикладом представника другого типу є Мустафа Кемаль Ататюрк, який зберіг незалежність Туреччини в умовах кризи та загрози розчленування, проявивши себе талановитим військовим стратегом і політиком. Коли з’ясувалося, що Османська імперія зазнала поразки у Першій світовій війні, Мустафа Кемаль не побоявся виступити проти іноземних загарбників, що вдерлися до Туреччини. Незважаючи на те, що турецька армія багато в чому поступалася армії союзників, рішучі дії Кемаля допомогли йому домогтися звільнення держави. Багато турецьких патріотів мріяли про звільнення своєї країни, уявляючи її конституційною монархією або ісламською державою, але Ататюрк наполегливо боровся за перетворення Туреччини в республіку, вважаючи, що тільки при такому державному устрої можна домогтися свободи і рівноправності для кожного. Ставши першим президентом вільної Туреччини, Ататюрк здійснив ряд рішучих і сміливих на ті часи реформ: створив потужну турецьку армію, зрівняв жінок і чоловіків в правах, ввів новий латинський алфавіт. Уміло проведені реформи Мустафи Кемаля привели до створення держави, орієнтованого на європейські цінності. Даний приклад підтверджує думку Хука про те, що чим нестійкіше суспільство, чим більше там зруйновані старі конструкції, тим більший вплив може справити окрема особистість на нього.
Проте, на мою думку, не тільки визначні особистості, а й кожна людина є в міру своїх сил творцем історичного процесу. Народ, нація, клас не можуть діяти самі по собі як певні спільності, адже їх діяльність є сукупністю конкретних дій та вчинків окремих особистостей. Саме тому коли постає питання про необхідність змін в Україні, громадяни мають усвідомлювати, що вони є рушійною силою історичного процесу, прогресу чи занепаду. Якби неприємно не було визнавати це, але по суті представники влади, очільники держави із усіма негативними сторонами є відображенням, характеристикою сьогоднішньої української нації, тобто народ має владу на яку заслуговує. Тому тільки якісна трансформація кожної його одиниці суспільства, кожної особистості може змінити на краще рівень політичної еліти, а отже і рівень ефективності їхніх рішень, реформ і т.д. Коли більша частина громадян відмовиться від пасивного, споглядального, відстороненого, критиканського, безвідповідального, безінтелектуального, примітивного способу існування, тоді почнуть відбуватися прогресивні зміни в державі.
Використана література
Hook Sidney. 1955. The Hero in History. A Study in Limitation and Possibility. Boston.
Гринин Леонид. 2008. О роли личности в истории. Вестник РАН 78(1): 42–47.
Гринин Леонид. 2011. Личность в истории: современные подходы. История и современность 1: 3–40.
Гринин Леонид. 2003. Философия, социология и теория истории. Волгоград
Карлейль Томас. 1994. Теперь и прежде. Герои и героическое в истории. Москва
Український Політик
