Метка: Донбас

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Петро Шихов

Як відомо, різні цивілізації, за весь період свого існування, винаходили різні способи для перемоги над ворогом. Саме тому не дивним є те, що в сучасному світі це набуло неабияких форм. Різні філософи, та і взагалі людство, систематично намагалися дати відповідь на вагоме питання «Чим виправдовується та чи інша війна?». Спробую на нього дати відповідь і я.

Війни мають безпосередній зв’язок з принципом легітимності. Тобто з того дня, як міжнародна спільнота почала визнавати за людьми право обирати собі політичну спільноту, війни отримали національний характер незалежно від того, чи претендують держави на одну і ту ж саму територію.

За весь час існування людської цивілізації ми прожили в мирі сукупно лише близько 300 років (сумарна кількість всіх мирних років, які йшли не підряд). Французький філософ Реймон Арон в своїй праці «Мир і війна між націями» активно досліджував це питання. Він писав, що принцип легітимності створює нагоду для конфлікту, або ж є його причиною. Також Арон визначив три види конфліктів які спричиняє принцип легітимності: 1) ті, що виникають із сумарності множинних інтерпретацій; 2) ті, до яких призводить суперечність між колишнім статусом і новим принципом; 3) ті, що є наслідком самого застосування принципу та змін, які відбуваються у співвідношенні сил.

Звичайно ж, не всі конфлікти підпадають під ці види, але багато з них, все ж, туди належать. Кожна нація, якщо вона з кимось воює, хоче знати, за що віддає життя своїх громадян. Ідентичне питання нині стоїть і перед Україною. Вже три роки наші солдати гинуть на неоголошеній війні за територію Донецької і Луганської областей. На рахунок цього, особисто я, чув такі думки: «Навіщо ми воюємо там, якщо вони самі не хочуть з нами бути?», «Там вже немає за що воювати» або «Краще віддати Донбас Росії, щоб наші не гинули». На жаль, ці думки поширюються серед народу скоріше тому, що українці втомились від війни. В Росії ж відповідь на це чітко знають, бо там мова йде про захист «русскоговорящего населения» та ідеї т.зв. «русского мира». Правильна державна інформаційна політика не дає їм змоги сумніватися в легітимності цієї війни.

Існують численні випадки, коли та чи інша держава бажає збільшити свою територію задля зменшення кількості міждержавних конфліктів. Така тенденція виправдання своїх дій і прагнення до легітимації створює більше причин для суперечок, а не правового регулювання міжнародних конфліктів.

Кожна держава по своєму виправдовує той чи інший конфлікт. На відміну від недалекої минувшини, де конфлікти виправдовувались претензіями на трон або релігійним значенням території, сьогодні легітимність війн частково визначається міжнародним правом. Наприклад, введення російських військ у Сирію виправдовують особистим проханням Башара Асада щодо цього.

Будь-яка війна є невиправдана з моральної точки зору, але з політичної вона несе вигоду, а з військової це випробування нових типів зброї. Конфлікти не виникають з порожнього місця – вони обдумуються військовим керівництвом, що будує плани ходу війни, та визначає імовірну реакцію населення. На жаль жителі Сходу нашої держави легко піддались на обіцянки нової імперії, тому нам, українцям, буде дуже важко позбавитись від сепаратизму на цій території, адже думки про «русский мир» засіли в головах надовго.

Мені, як українцю з Донбасу, хочеться вірити, що конфлікт буде вичерпано і ми переможемо!

Український Політик

Вікторія Гузич

Ситуація на Донбасі як і будь-який конфлікт має свою динаміку, проте ось уже за 2 роки все частіше доводиться спостерігати свого роду циклічність в окремих аспектах. Так, за черговим загостренням приходить чергове примирення, показова боротьба з незаконними військовими угрупованнями відходить на другий план перед тим, що вже охрестили неологізмом «зрада», назміну котрій неодмінно прийде хоч мала, але «перемога», і так далі.

Та більшість громадян все ж турбує коли і, головне, чим закінчиться цей конфлікт. Оскільки конкретики доки немає ні від мінських переговорників, ні від «нормандської четвірки», не дивно, що в ЗМІ час від часу піднімаються й досить серйозно обговорюються теми певних і досить конкретних планів виходу з кризи, які нібито погоджуються «на самій верхівці».

Пам’ятаємо так званий «план Мореля» минулої осені, який де-факто не втілився в тих тезах, які вперше опублікував свого часу Сергій Рахманінов. Так, можна сказати, що «Морельські тези» на тому етапі стали певного роду орієнтиром, проте ніяк не конкретним планом дій.

А останнім часом піднялась тема «плану Медведчука», згідно з яким окуповані райони Донбасу ніби то мають очолити українські олігархи Ринат Ахметов і Юрій Бойко, що має дозволити провести вибори на відповідних територіях за українським законодавством, а також оживити переговорний процес по врегулюванню конфлікту в цілому. Цікаво, що інсайдерську інформацію й стосовно цього «плану» одним з перших оприлюднив все ж той Сергій Рахманінов. Він стверджує, що цим варіантом вельми зацікавився Петро Порошенко, з ним уже ознайомлений Володимир Путін, більш того – західні партнери ніби то теж підтримують такий сценарій.

Проте, цього разу досить швидко і досить однозначно розсіяв усі здогадки Роман Безсмертний –уповноважений представник української делегації в тристоронній контактній групі щодо вирішення ситуації на Донбасі. У одному зі своїх останніх інтерв’ю він розвіяв міф як про «план Медведчука», так і про «план Мореля» заявивши, що єдиною відправною точкою нашої делегації в цьому процесі є чітка проукраїнська позиція, з якої наші дипломати виходять в будь яких переговорах стосовно пошуку консенсусу, і ніякі конкретні плани, тим більше від сторонніх учасників, навіть не обговорюються.

Звичайно, Романа Безсмертного можна назвати наближеною людиною до Президента і висловити сумніви щодо щирості цих його заяв, проте його досить смілива публічна риторика інколи йде відверто всупереч Президентові і назвати його рупором Петра Порошенка не можна. У будь якому разі, до слів дійсного інсайдера процесу варто прислуховуватись не менше, ніж до публікацій іменитих журналістів.

Красномовним аргументом проти «плану Медведчука» буде й той факт, що Ринат Ахметов свого часу (весною 2014 року) уже відмовився очолити тоді ще навіть не окуповану Донеччину, навряд він ризикне прийти туди зі своїми порядками зараз. А з іншого боку, в разі теоретичного успіху плану, регіон ризикує знову перетворитися на люмпенське електоральне ядро єдиної проолігархічної партії. Це розуміють на Заході і тим більше це розуміє Петро Порошенко, тому теза про їх зацікавленість і навіть підтримку такого рішення піддається сумніву.

Тож чи можливо спланувати вирішення конфлікту на сході України ось так, суто теоретично? Я вважаю, що категорично ні. Ситуація зайшла вже вкрай далеко, таку складну модель з величезною кількістю перемінних не відтворити в умовно лабораторних умовах, не піддати статичному аналізу й не спрогнозувати. Вирішення проблеми, на мою думку, прийде як результат динаміки, а от військової чи дипломатичної, це вже покаже час.

Український ПолітикВиктория Гузич

Ситуация на Донбассе как и любой конфликт имеет свою динамику, однако вот уже 2 года все чаще приходится наблюдать своего рода цикличность в отдельных аспектах. Так, за очередным обострением приходит очередное примирение, показательная борьба с незаконными военными группировками отходит на второй план перед тем, что уже окрестили неологизмом «измена», на смену которой непременно придет хоть малая, но «победа», и так далее.
Но большинство граждан все же беспокоит когда и, главное, чем закончится этот конфликт. Поскольку конкретики пока нет ни от минских переговорщиков, ни от «нормандской четверки», неудивительно, что в СМИ время от времени поднимаются и довольно серьезно обсуждаются темы определенных и достаточно конкретных планов выхода из кризиса, которые якобы согласовываются «на самом верху».

Помним так называемый «план Мореля» прошлой осенью, который де-факто не воплотился в тех тезисах, которые впервые опубликовал в свое время Сергей Рахманинов. Так, можно сказать, что «Морельськие тезисы» на том этапе стали своего рода ориентиром, однако никак не конкретным планом действий.

А в последнее время поднялась тема «плана Медведчука», согласно которому оккупированные районы Донбасса якобы должны возглавить украинские олигархи Ринат Ахметов и Юрий Бойко, что в свою очередь позволит провести выборы на соответствующих территориях по украинскому законодательству, а также оживить переговорный процесс по урегулированию конфликта в целом. Интересно, что инсайдерскую информацию и по этому «плану» одним из первых обнародовал все тот же Сергей Рахманинов. Он утверждает, что этим вариантом весьма заинтересовался Петр Порошенко, с ним уже знаком Владимир Путин, более того — западные партнеры якобы тоже поддерживают такой сценарий.

Однако на этот раз довольно быстро и достаточно однозначно рассеял все догадки Роман Бессмертный – уполномоченный представитель украинской делегации в трехсторонней контактной группе по решению ситуации в Донбассе. В одном из своих последних интервью он развеял миф как о «плане Медведчука», так и о «плане Мореля» заявив, что единственной отправной точкой нашей делегации в этом процессе есть четкая проукраинская позиция, из которой наши дипломаты выходят в любых переговорах по поиску консенсуса, и никакие конкретные планы, тем более от посторонних участников, даже не обсуждаются.

Конечно, Романа Бессмертного можно назвать приближенным человеком к Президенту и выразить сомнения в искренности этих его заявлений, однако его достаточно смелая публичная риторика иногда идет откровенно вопреки Президенту и назвать его рупором Петра Порошенко нельзя. В любом случае, к словам действительного инсайдера процесса стоит прислушиваться не менее, чем к публикациям именитых журналистов.

Красноречивым аргументом против «плана Медведчука» будет и тот факт, что Ринат Ахметов в свое время (весной 2014) уже отказался возглавить тогда еще даже не оккупированный Донбасс, вряд ли он рискнет прийти туда со своими порядками сейчас. А с другой стороны, в случае теоретического успеха плана, регион рискует снова превратиться в люмпенское электоральное ядро единой проолигархической партии. Это понимают на Западе и тем более это понимает Петр Порошенко, поэтому тезис об их заинтересованности и даже поддержке такого решения подвергается сомнению.

Таким образом, возможно ли спланировать решение конфликта на востоке Украины вот так, чисто теоретически? Я считаю, что категорически нет. Ситуация зашла уже очень далеко, такую сложную модель с огромным количеством переменных не воссоздать в условно лабораторных условиях, не подвергнуть статическому анализу и не спрогнозировать. Решение проблемы, по моему мнению, придет как результат динамики, а вот военной или дипломатической, это уже покажет время.

Украинский Политик