Метка: відносини України і Росії

Ярослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український ПолітикЯрослав Олійник

Питання протистояння України і Росії вже настільки виснажило свідомість і сприйняття дійсності більшості населення, що багато хто просто забув би цей конфлікт. Та все ж це не можливо в даній ситуації, що склалася. В даному випадку, продовжуючи опрацювання цієї теми, досить важливим є питання самого воєнного протистояння, зокрема через концепцію війни між народами Р. Арона.

Вчений вказує, що війна, як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами. Незважаючи на пропаганду російських ЗМІ, про те, що невизнані республіки ДНР і ЛНР борються за власні права, за власну ідентичність, всім одразу було ясно, що це боротьба не цих республік-фікцій, а перш за все Росії, під посилом захисту «русскоязичних». Так, в деякій мірі ДНР і ЛНР, є політично організовані, але ключовою є боротьба різних воль, а воля тут явно РФ, саме вона не дає подолати Україні проблему цих двох утворень.

Метою воєнних, в ідеалі, є роззброїти ворога. З позиції Росії, це не тільки в сенсі залишити ворога(в даному випадку нас) без зброї, а й зламати свідомість та дух. Не будемо забувати, що це ще й інформаційно-психологічна війна, що спрямована на здійснення визначеного впливу на військовослужбовців та цивільне населення країни – об’єкту впливу шляхом поширення підготовленої інформації в ході інформаційно-психологічних операцій. Тобто можна говорити про намагання роззброїти нас в усіх значеннях цього слова. Раніше у війнах важливим було завоювання територій, нині завоювання душ.

«Війна лишається, серйозним засобом досягнення серйозної мети». Її початковий елемент, властивий і тваринам, і людям, – це ворожість, що її треба розглядати як сліпий природний імпульс. Війни між цивілізованими країнами аж ніяк не менш жорстокі, ніж війни між дикими племенами. Тому глибинна причина війни – це ворожий намір а не почуття ворожості. Про ворожість між народам на такому рівні, як зараз вже давно не йшло би мови до не давніх подій, адже ми більшістю сприймались, як братній народ, а Захід взагалі сприймав як одну державу. Причиною того звісно є Радянський Союз, але на мою думку не тільки, адже основним державотворцем в Росії(раніше Московії) був той же український народ. Та основним є ворожий намір, саме він провокує цей конфлікт. Нажаль це намір не самої держави, а її керівництва, зокрема Путіна, а його державу навряд чи можна назвати цивілізованою. Тай як може бути цивілізованою держава з такими великими територіями, яка навіть немає своєї нації. Р. Арон вказує, що нація як ідеальний тип політичного утворення має три головні характеристики: участь усіх підданих у житті держави через подвійну форму загального військового обов’язку та загального виборчого права, збіг зони поширення цієї політичної волі з межами однієї культурної спільноти, цілковита незалежність національної держави у плані зовнішніх відносин. З цих трьох характеристик можна говорити лиш про останню, адже перші дві явно відсутні в цій державі, тому і висновок, що нації там немає.

«Війна повинна цілком відповідати політичним намірам, а політика – пристосуватися до наявних засобів війни». З позиції Росії їхня політика полягає у війні, і це певно їхня історична імперіалістична традиція. З нашого боку суть цієї цитати прослідковується в прямому розумінні, наш політичний намір – зберегти державу, а політика пристосовується… та чи до війни пристосовується, це вже питання суперечливе.

З огляду на сказане, робимо висновок, погляди Р. Арона на війну є дуже актуальними, але не все з його поглядів можна застосувати до російсько-українського протистояння, адже це абсолютно новий тип війни, раніше не знаний навіть для таких дослідників як Р. Арон. Теоретичне обгрунтування усіх аспектів воєнної ситуації на Сході України, ще потребує великої кількості наукових та психологічних досліджень

Український Політик

Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик
Петро Шихов

На сьогоднішній день маємо констатувати, що сучасна геополітична модель світу починає перетворюватися. Через це можна помітити тенденцію до збільшення регіональних конфліктів. З 2011 року це конфлікт у Сирії, а з 2014 в Криму та на Донбасі. Оскільки кількість учасників з початком конфліктів збільшується то,схоже, іде тенденція до початку другої «холодної війни». Через ці протистояння деяким країнам довелось визначитись із стратегічним партнером, зокрема і Україні.

Відносини України і Росії неоднозначні в своїй історичній інтерпретації. Так склалося, що від стану цих відносин залежить будемо ми незалежні чи ні. Це проявлялося на протязі всього історичного розвитку. Наприклад Переяславський договір 1654 року, який засвідчив васальну залежність Гетьманщини від Московії. Від того часу територія України стала залежна від Росії більш ніж на 300 років. Україна періодично воювала з Москвою навіть після його підписання. Незгідні з цим договором за підтримки Кримського ханства або Річі Посполитої вели походи проти Московії. Північна війна показала Росії, що Україна не буде підкорюватись волі царя. Це спричинило ряд подій які, здавалося б, поховали українсько-російські відносини.

Після лютневої революції 1917 року ми знову стали незалежні, але лише на короткий час, бо тодішнє керівництво не квапилось юридично її оформити. Тільки IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року остаточно відірвали Україну від Росії, інші три проголошували лише автономію у її складі. Через недбалість тодішнього керівництва нашої держави ми знову стали залежні від колишньої метрополії. Радянсько-українська війна 1918-1921 років та утворення УСРР Москва знову контролювала територію України.

Міжнародні відносини зазвичай ґрунтуються на пріоритеті національних інтересів, тобто від них залежать майбутні стосунки. Після подарованої нам незалежності у 1991 році відносини з Росією почали погіршуватися. Будапештський меморандум, який змусив відмовитися Україну від ядерної зброї залишив нас беззахисними перед агресією, не зважаючи на гарантії держав про захист. Тоді Росія на чолі з новим президентом Путіним почала більш агресивну політику стосовно України.

Втручання у внутрішні та зовнішні справи України і торгівельні війни, які вже тоді порушували ратифікований меморандум, призвели до погіршення ситуації. Втручання у президентські вибори 2004 року спричинило масовий протест, який вилився у «Помаранчеву революцію», та призвели до зміни зовнішньої політики України в сторону Північноатлантичного альянсу.

Навіть після отримання незалежності наш народ не вивчив урок історії відносин з Росією, і ми знову хотіли потрапити в те саме ярмо. Але Революція Гідності показала, що з часом частина нашого народу все таки змінила свою думку стосовно відносин із східним сусідом. На жаль, багато людей загинуло в боротьбі за справедливість та визначення стратегічного партнера. Деякі незгідні з таким рішенням населення Криму і Донбасу, яке переважно було за союз із Росією з її допомогою почали війну, яка йде вже три роки. Так вона помстилась за самовизначення українців. Зокрема в монографії професора Я. О. Потапенка зазначається: «Чергова російсько-українська війна, розпочата взимку 2013/2014, багатьом, навіть раніше лояльним до ідеї «русского міра», продемонструвала: українці й росіяни належать до двох цілковито відмінних культурно-цивілізаційних спільнот, жодне примирення між якими неможливе».

На відміну від українців поляки по іншому відносились до Росії. Якщо ми знаходили з ними компроміс та ставали поневоленими то поляки постійно ненавиділи московитів і не йшли ні на які союзи з ними. За всю історію вони постійно були ворогами, навіть і зараз ними залишаються. Вони не вагались при вступі до Євросоюзу та НАТО, бо знали, що їх вибір відірве Польщу від впливу Росії. Якими б методами росіяни не намагались асимілювати поляків після останнього поділу Польщі, але в них нічого не вийшло. Вони на відміну від України, як тодішньої так і сьогоднішньої, визначили які відносини в них будуть з росіянами. Після отримання Польщею незалежності після Першої Світової вони одразу почали позбуватися від всіх атрибутів приналежності до Російської імперії. Але тодішнє керівництво в Москві не полишало планів по відновленню контролю над поляками, і в 1939 році частина Польщі знову підпадає під вплив Росії.

Вони на відміну від УНР вели правильну зовнішню політику стосовно східного сусіда. Коли вони руйнували все те, що пов’язувало їх з колишнім господарем, українці почали з ними вести переговори та ще і залишитися у її складі. Поляки знали, що робили і це їх врятувало від повернення до неволі. Вони сформували армію та дали відсіч червоній навалі, поки українці сиділи і нічого не робили.

Все ж таки після того як ми побачили якою насправді є Росія, якими методами вона в ХХІ столітті створює собі васалів показали, що в найближчому майбутньому про дружні російсько-українські відносини можна забути. Війна показала, що ми не є «братніми народами». Більшість західних радянських республік після отримання незалежності відмовились будувати дружні відносини з Росією, тепер прийшла і наша черга. Надія на те, що вони можуть побудувати демократичне суспільство згасла і ми маємо зробити власний цивілізаційний вибір.

Скоріше за все, майбутні відносини між Україною та Росією не покращяться з деяких причин. По-перше, іде війна, неофіційна, але війна. І тому говорити про гарні стосунки в майбутньому неможливо. По-друге, сама Росія показує те, що вона не збирається покращувати з нами відносини. Вони порушили міжнародне право анексувавши Крим, тому будь-який договір укладений з Росією буде в той чи інший проміжок часу порушений. По-третє, завойовницький характер Росії навряд чи зміниться, і ми завжди матимемо під боком ворога. Тому ми і обрали євроатлантичний шлях розвитку. Можливо, як і європейські держави, ми будемо мати економічні відносини, але це буде лише в обмеженому форматі.

Ми тільки починаємо іти шляхом Польщі у відносинах з Росією і, на мою думку, ми не повинні сходити з цього курсу.

Український Політик