На новому витку конфлікту. Як змінювалися відносини України і РФ в останні місяціНа новом витке конфликта. Как менялись отношения Украины и РФ в последние месяцы

Сергій Солодкий

«Європейська правда» продовжує публікацію результатів масштабного дослідження «Індекс відносин» про те, як змінювалися взаємини України і ключових зовнішньополітичних партнерів протягом останніх 4 місяців.

У вівторок ми опублікували «американський» матеріал — Підтримка без захисту. Що формує «українську політику» США.

Тепер до вашої уваги текст про взаємини Києва і Москви, з непублічними деталями і подробицями, які раніше не публікувалися.

Канали конфлікту

Порівняно з іншими, російському напрямку зовнішньої політики України властива підвищена секретність. Джерела, залучені в роботу з «російським досьє», вкрай неохоче йдуть на контакт, тому що будь-який витік інформації може зашкодити національній безпеці.

Інший важливий мотив: така інформація здатна підірвати авторитет вищих чинів України.
Останнє стосується використання неформальних каналів комунікації, зокрема Віктора Медведчука. В Україні з ним напевно спілкуються, тому що колишній глава Адміністрації президента Кучми входить в довірене коло Володимира Путіна, а ще тому, що він бере участь у переговорах у рамках Мінського процесу.

Однак офіційних даних про контакти з Медведчуком немає; наші співрозмовники, що представляють ключові інституції у сфері зовнішньої політики та безпеки, також не завжди готові обговорювати це питання.

Що стосується прямих контактів, в 2014-2015 роках Петро Порошенко часто говорив по телефону з Володимиром Путіним, «по два рази на тиждень», кажуть в Адміністрації президента.

У більшості випадків про такі розмови президентські прес-служби двох держав не повідомляли.

В останні місяці цей діалог перервався – швидше за все, з ініціативи Володимира Путіна. Відомо, що Порошенко на початку серпня (після провокації з так званою диверсійною групою в Криму) доручив МЗС організувати телефонну розмову з російським колегою. У Кремлі цей запит проігнорували.

Більш того, Путін публічно підкреслив, що не бачить сенсу в переговорах з Україною в цілому.
За допомогою таких кроків Кремль намагається виставити Україну недоговороздатною державою в очах західних партнерів.

Українські дипломати також пояснюють скандал, який Росія інсценувала в Криму навколо «українців-диверсантів», спробою мобілізувати електорат: експлуатуючи тему патріотизму, Росія хотіла підігріти інтерес до виборів у Думу 18 вересня. Але історія з диверсією цьому не допомогла, і явка виявилася в підсумку рекордно низькою (опитування прогнозували явку в 51%, в результаті вона склала 47,8%).

Не вдалося вплинути навіть на головних реципієнтів скандалу, кримчан: настільки низької явки (49%) півострів не знав за всі роки незалежної України.

Ті ж опитування показують, що громадяни Росії розчаровані її економічною і соціальною політикою. Ймовірно, що українською темою Кремль намагається відвернути увагу населення від інших проблем.
Так, у другому кварталі 2014 року, коли українське питання було в Росії на піку, соціальною політикою були задоволені 46% росіян, а економічну політику підтримували небачені 54% — такого піднесеного настрою серед росіян не було як мінімум останні десять років. У цьому році, наприклад, обидва показники коливалися в діапазоні 11-16%.

Візи не світять

З червня по вересень Росія особливо прагнула дискредитувати Україну перед Заходом. Дійшло до заяв, що Москва може розірвати дипломатичні відносини з Києвом.

В Україні цієї теми (як і розмов про візовий режим) уникають, вважаючи розрив дипвідносин несвоєчасним. Хоча якраз у української влади більше підстав для такого кроку. За великим рахунком, наявність дипвідносин жодної ролі не грає: переговори переважно проходять в присутності іноземних посередників.

Єдина реальна загроза – неминуче гостра реакція західних партнерів. Такий крок, на їх думку, може ще сильніше розпалити конфлікт.

Українській дипломатії і політикуму потрібно підготувати партнерів до того, що в разі нових штучних провокацій Україна може бути змушена піти на крайні заходи.

Розрив дипломатичних відносин з Російської Федерацією – один з них. Таким чином, Україна оформить де-юре те, що відбулося де-факто.

Питання про запровадження візового режиму загострилося на тлі затримання українського журналіста Романа Сущенка. Верховна Рада підняла це питання, але в МЗС до нього поставилися з застереженням, оскільки для запровадження віз з Росією потрібні серйозні технічні і людські ресурси, які не забезпечити в стислі терміни.

Українське МЗС назвало й інші аргументи проти:
• візовий режим ускладнить поїздки в Росію: в минулому році туди в’їхало 4,1 млн громадян України;
• він істотно не посилить національну безпеку;
• потрібен підготовчий період, щоб істотно збільшити штат консульств (в минулому році в Україну в’їхало 1,3 млн громадян Росії);
• це спровокує нову пропагандистську кампанію РФ.

При цьому МЗС закликало українців утриматися від поїздок до Росії у зв’язку зі «зростанням кількості провокацій з боку російських силових структур щодо громадян України».

Як працює пропаганда

Російську кампанію з дискредитації України можна розділити на кілька етапів. Нижче наводимо головні дискурсоутворюючі сигнали:

«Коричнева загроза/бандерівці» — 2013-2014 роки.

У часи Революції 2013-2014 років Москва акцентувала увагу на тому, що протестувальники дотримуються праворадикальних позицій («Європі загрожують українські націоналісти»).

Ключова аудиторія – російське суспільство, а також жителі регіонів України, схильних до російського інформвпливу.

До цього сигналу зараз вдаються все рідше, оскільки його дуже легко спростувати. Однак представники лівого політичного крила в країнах ЄС час від часу досі його ретранслюють.

Failed state/нелегітимна влада – 2014-2016 рік.

Нова теза посилює попередню: до влади прийшли нациствуючі молодики і сформували нелегітимну владу, яка представляє серйозну загрозу Європі.

Головний реципієнт – країни-члени ЄС.

Зараз російські речники вдаються до нього, коли у них закінчуються більш вагомі аргументи, і тим не менше, ідея failed state все ще жива. Україна зробила крок у відповідь у вересні, коли визнала вибори в Думу нелегітимними, оскільки вони проходили на території АР Крим.

Є невизначеність, як офіційний Київ буде оцінювати майбутні вибори президента Росії, які, очевидно, також пройдуть на території анексованого півострова. Їх нелегітимність призведе до того, що в українського керівництва не буде візаві для переговорного процесу.

Недоговороздатність України – 2015-2016 роки.

Росія переконує партнерів у тому, що переговори з Україною вести безглуздо, що саме Київ не дотримується взятих зобов’язань.

При цьому сама Росія з себе всілякі зобов’язання публічно знімає: питання Криму, відповідно до позиції Москви, «закрите»; в питанні Донбасу «Київ повинен спілкуватися безпосередньо з Донецьком і Луганськом».

У Кремлі розраховували, що коли закінчиться дедлайн, до якого Україна повинна була виконати Мінські угоди (кінець 2015 року), санкції автоматично закінчаться. Ці очікування не виправдалися.

Санкційне питання

Тим не менш, на думку багатьох російських експертів, влітку 2016 року санкції продовжили востаннє. Цей оптимізм базується на декількох передумовах:
1) європейські політики неодноразово заявляли, що в ЄС немає єдності,
2) французький сенат обговорив санкційне питання в сприятливому для Москви ключі,
3) в ЄС почастішали заяви про Ukraine fatigue;
4) Німеччина поспішає вирішити «українське питання» якомога швидше, тому що її з одного боку чекають парламентські вибори, а з іншого – закінчується головування Берліна в ОБСЄ,
5) у Дональда Трампа зростають шанси на президентство в США.

Нарешті, на користь російських очікувань грає новий фактор – потенційний зв’язок санкцій з динамікою реформ в Україні.

Однак скасуванню санкцій перешкоджають вагомі фактори. У їх числі – звіт об’єднаної слідчої групи у Нідерландах про MH17.

Результати розслідування свідчать, що російська армія однозначно причетна до злочину.

Хоча остаточне слово в цій справі може сказати тільки суд або міжнародний трибунал (проти чого, нагадаємо, категорично виступає Кремль), проте вже сьогодні очевидно, що політикам в ЄС буде непросто пояснити своїм співгромадянам будь-яке пом’якшення санкцій щодо Росії на початку наступного року.

Варто відзначити, що керівництво ЄС коментує підсумки розслідування у Нідерландах надзвичайно обережно. Так, у заяві високого представника Євросоюзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки Федеріки Могеріні не було жодної згадки Росії як сторони, яка несе відповідальність за скоєне. Така позиція може призвести до неоднозначних інтерпретацій в Москві.

Мінський глухий кут

Діалог у рамках Мінського процесу в цілому за досліджуваний період істотно не змінився. Аж до вересня посилювалася напруга на лінії розмежування. Вогонь не припинився, всупереч обіцянкам сепаратистів.

Більш того, в окупованих районах дедалі частіше перешкоджають роботі спостерігачів з боку ОБСЄ.

21 вересня в Мінську тристороння контактна група підписала Рамкову угоду про розведення сил і військової техніки в Станиці Луганській, Петровському і Золотому Донецької області.

Українські переговірники (в першу чергу, Євген Марчук, представник України у підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи) були впевнені, що заклали в домовленість достатньо запобіжників для того, щоб не допустити жодних «сюрпризів».

За цією угодою, потрібно було створити три зони безпеки, площею не менше 2х2 км кожна.

На даний момент є достатньо доказів, що бойовики зривають цю угоду. Це визнало керівництво моніторингової місії ОБСЄ.

При цьому рамкова угода не стосується виведення іноземних військ або найманців з регіону. Російська делегація кілька разів залишала зал переговорів в Мінську, як тільки українські переговірники починали подавати докази про російських військовослужбовців на Донбасі.

Те, що Росія зриває Рамкову угоду, їй загрожує продовженням санкцій.

Швидше за все, посиляться позиції Франції і Німеччини, які сподівалися, що з домовленостей 21 вересня розпочнеться новий етап у деескалації конфлікту.

І знову газ

Не менш напруженими були відносини України та Росії в енергетичній сфері. Більш того, можна припустити, що через наближення зими в найближчі тижні газовий конфлікт вийде у відносинах двох країн на перший план.

Україна зустріла 25-й рік своєї незалежності без прямих закупівель газу з Росії – про це в серпні заявило вище керівництво держави. Київ прагне наростити видобуток власного газу і до 2020 року вийти на повну енергонезалежність.

Однак зараз Україні як і раніше потрібен російський газ, і не тільки у вигляді реверсних поставок з Угорщини, Словаччини чи Польщі.

Ще на початку червня стало відомо, що «Нафтогаз» запропонував «Газпрому» відновити газові поставки в Україну напряму, але при двох умовах: укласти додаткову угоду і зафіксувати ціну, яка буде нижче тієї, що отримують європейські постачальники. Російська сторона відмовилася укладати додаткову угоду.

Щоб врегулювати газове питання, сторони залучили віце-президента Європейської комісії з питань Енергетичного союзу Мароша Шефчовича.

Ціна на газ стала спірним питанням не тільки між Києвом і Москвою, але й між «Нафтогазом» та Міненерго.

Росіяни публічно заявляли про газову ціну як мінімум двічі за досліджуваний період. На початку червня в Росії звучала цифра в 177 доларів за тисячу кубометрів, в кінці червня «Газпром» озвучив цифру 167 доларів для третього кварталу. Міненерговугілля і «Нафтогаз» при цьому робили часто взаємовиключні заяви, які послаблювали переговорні позиції України.

Конфлікт виник, коли знадобилося розрахувати обсяг газу в підземних сховищах.

Оскільки споживання скорочується, «Нафтогаз» упевнений, що досить 14,5 млрд кубометрів газу. В уряді і в ЄС все ж пропонують збільшити обсяги хоча б до 17 млрд куб. м, і справа тут не стільки у витраті газу, скільки в технічних параметрах, які забезпечують безпечний транзит палива при низькій температурі.

Суперечка між українськими чиновниками на руку Росії — вона дискредитує Україну як договороздатного партнера.

Схоже, що енергетичне питання тут здатне допомогти Москві куди краще, ніж спекуляції на Мінських угодах.

Російська влада також пред’явила Україні претензію щодо заборгованості за газ, який вона постачала на окуповані території.

З лютого 2015 року «Газпром» почав прямі поставки в деякі райони Донецької та Луганської області, накопичивши заборгованість одержувача в 718,5 млн. доларів.

«Нафтогаз», природно, цей борг не визнає, оскільки співпрацює з «Газпромом» на основі передоплат, а будь-які поставки поза передбаченими домовленості – проблема самої Росії. Свою правоту Київ готовий доводити в арбітражі.

Як відомо, «Газпром» і «Нафтогаз» вже судяться в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольма з приводу контрактів на поставку природного газу з Росії і транзит газу через територію України. Вироки по цих справах повинні бути готові на початку наступного року.

До речі, газове питання — не єдине, у якому міжнародний арбітраж повинен сказати останнє слово.

В першу чергу, йдеться про незаконне будівництво Керченського мосту. У вересні МЗС України офіційно направило РФ повідомлення про арбітраж а рамках Конвенції ООН по морському праву 1982 року. Крім того, Україна вже подала в ЄСПЛ п’ять позовів з приводу анексії Криму і відповідальності Росії за події в окупованих районах Донбасу (на вердикти з цих питань може піти до п’яти років).

Що чекає нас в майбутньому

Найближчим часом варто чекати від Росії нових провокацій, які підривають довіру західних країн до України.

Москва буде наполягати на тому, що положення Мінських домовленостей повинні виконуватися паралельно, а не послідовно, як того просить Україна. Цілком можливо, що Німеччина і Франція, а також США, частково підтримають ініціативу Росії.

Особливо гострою буде ситуація в енергетичній сфері, враховуючи те, наскільки важливий для ЄС транзит газу.

В обох випадках багато що буде залежати від того, наскільки скоординовані зусилля всередині самої України, а також від того, як Україна артикулює свою позицію перед західними партнерами.

Дефіцит злагодженості – визначальна риса української еліти в останні місяці, і це неминуче позначиться на становищі країни.

Європейська ПравдаСергей Солодкий

«Европейская правда» продолжает публикацию результатов масштабного исследования «Индекс отношений» о том, как менялись взаимоотношения Украины и ключевых внешнеполитических партнеров на протяжении минувших 4 месяцев.

Во вторник мы опубликовали «американский» материал — Поддержка без защиты. Что формирует «украинскую политику» США.

Теперь к вашему вниманию текст о взаимоотношениях Киева и Москвы, с непубличными деталями и ранее не публиковавшимся подробностями.

Каналы конфликта

По сравнению с другими, российскому направлению внешней политики Украины свойственна повышенная секретность. Источники, вовлеченные в работу с «российским досье», крайне неохотно идут на контакт, потому что любая утечка информации может навредить национальной безопасности.

Другой немаловажный мотив: такая информация способна подорвать авторитет высших чинов Украины.
Последнее касается использования неформальных каналов коммуникации, в частности Виктора Медведчука. В Украине с ним наверняка общаются, потому что бывший глава Администрации президента Кучмы входит в доверительный круг Владимира Путина, а еще потому, что он участвует в переговорах в рамках Минского процесса.

Однако официальных данных о контактах с Медведчуком нет; наши собеседники, представляющие ключевые институции в сфере внешней политики и безопасности, также не всегда готовы обсуждать этот вопрос.

Что касается прямых контактов, в 2014-2015 годах Петр Порошенко часто говорил по телефону с Владимиром Путиным, «по два раза в неделю», говорят в Администрации президента.

В большинстве случаев о таких разговорах президентские пресс-службы двух государств не сообщали.

В последние месяцы этот диалог прервался – скорее всего, по инициативе Владимира Путина. Известно, что Порошенко в начале августа (после провокации с так называемой диверсионной группой в Крыму) поручил МИДу организовать телефонный разговор с российским коллегой. В Кремле этот запрос проигнорировали.

Более того, Путин публично подчеркнул, что не видит смысла в переговорах с Украиной в целом.
C помощью таких шагов Кремль пытается выставить Украину недоговороспособным государством в глазах западных партнеров.

Украинские дипломаты также объясняют скандал, который Россия инсценировала в Крыму вокруг «украинцев-диверсантов», попыткой мобилизовать электорат: эксплуатируя тему патриотизма, Россия хотела подогреть интерес к выборам в Думу 18 сентября. Но история с диверсией этому не помогла, и явка оказалась в итоге рекордно низкой (опросы предвещали явку в 51%, в результате она составила 47,8%).

Не удалось повлиять даже на главных реципиентов скандала, крымчан: настолько низкой явки (49%) полуостров не знал за все годы независимой Украины.

Те же опросы показывают, что граждане России разочарованы ее экономической и социальной политикой. Вероятно, что украинской темой Кремль пытается отвлечь население от прочих проблем.

Так, во втором квартале 2014 года, когда украинский вопрос был в России на пике, социальной политикой были довольны 46% россиян, а экономическую политику поддерживали невиданные 54%. Такого приподнятого настроения среди россиян не было как минимум последние десять лет. В этом году, например, оба показателя колебались в диапазоне 11-16%.

Визы не светят

С июня по сентябрь Россия особенно старалась дискредитировать Украину перед Западом. Дошло до заявлений, что Москва может разорвать дипломатические отношения с Киевом.

В Украине этой темы (как и разговоров о визовом режиме) избегают, считая разрыв дипотношений несвоевременным. Хотя как раз у украинских властей больше оснований для такого шага. По большому счету, наличие дипотношений никакой роли не играет: переговоры преимущественно проходят в присутствии иностранных посредников.

Единственная реальная угроза – неизбежно острая реакция западных партнеров. Такой шаг, по их мнению, может еще сильнее накалить конфликт.

Украинской дипломатии и политикуму нужно подготовить партнеров к тому, что в случае новых искусственных провокаций Украина может быть вынуждена пойти на крайние меры.

Разрыв дипотношений с Российской Федерацией – одна из них. Таким образом, Украина оформит де-юре то, что произошло де-факто.

Вопрос о введении визового режима обострился на фоне задержания украинского журналиста Романа Сущенко. Верховная Рада подняла этот вопрос, но в МИДе к нему отнеслись с предостережением, поскольку для введения виз с Россией нужны серьезные технические и человеческие ресурсы, которые не обеспечить в сжатые сроки.

Украинский МИД назвал и другие аргументы против:
— визовый режим осложнит поездки в Россию: в прошлом году туда въехало 4,1 млн. граждан Украины;
— он существенно не усилит национальную безопасность;
— потребуется подготовительный период, чтобы существенно увеличить штат консульств (в прошлом году в Украину въехало 1,3 млн граждан России);
— это спровоцирует новую пропагандистскую кампанию РФ.

При этом МИД призвал украинцев воздержаться от поездок в Россию в связи с «ростом числа провокаций со стороны российских силовых структур в отношении граждан Украины».

Как работает пропаганда

Российскую кампанию по дискредитации Украины можно разделить на несколько этапов. Ниже приводим главные дискурсообразующие сигналы:

«Коричневая угроза/бандеровцы» — 2013-2014 годы.

Во времена Революции 2013-2014 годов Москва акцентировала внимание на том, что протестующие придерживаются праворадикальных позиций («Европе угрожают украинские националисты»).

Ключевая аудитория – российское общество, а также жители регионов Украины, подверженных российскому информвлиянию.

К этому сигналу сейчас прибегают все реже, поскольку его слишком легко опровергнуть. Однако представители левого политического крыла в странах ЕС время от времени все еще его ретранслируют.

Failed state/нелегитимная власть – 2014-2016 год.

Новый тезис усиливает предыдущий: к власти пришли нациствующие молодчики и сформировали нелегитимную власть, которая представляет серьезнейшую угрозу Европе.

Главный реципиент – страны-члены ЕС.

Сейчас российские спикеры прибегают к нему, когда у них заканчиваются более весомые аргументы – и тем не менее, идея failed state все еще жива. Украина сделала ответный шаг в сентябре, когда признала выборы в Думу нелегитимными, поскольку они проходили на территории АР Крым.

Есть неопределенность, как официальный Киев будет оценивать грядущие выборы президента России, которые, очевидно, также пройдут на территории аннексированного полуострова. Их нелегитимность приведет к тому, что у украинского руководства не будет визави для переговорного процесса.

Недоговороспособность Украины – 2015-2016 годы.

Россия убеждает партнеров в том, что переговоры с Украиной вести бессмысленно, что именно Киев не соблюдает взятых обязательств.

При этом сама Россия с себя всяческие обязательства публично снимает: вопрос Крыма, согласно позиции Москвы, «закрыт»; в вопросе Донбасса «Киев должен общаться напрямую с Донецком и Луганском».

В Кремле рассчитывали, что когда истечет дедлайн, до которого Украина должна была выполнить Минские соглашения (конец 2015 года), санкции автоматически закончатся. Эти ожидания не оправдались.

Санкционный вопрос

Тем не менее, по мнению многих российских экспертов, летом 2016 года санкции продлили в последний раз. Этот оптимизм основывается на нескольких предпосылках:
1) европейские политики неоднократно заявляли, что в ЕС нет единства,
2) французский сенат обсудил санкционный вопрос в благоприятном для Москвы ключе,
3) в ЕС участились заявления о Ukraine fatigue;
4) Германия спешит решить «украинский вопрос» как можно скорее, потому что ее с одной стороны ждут парламентские выборы, а с другой – заканчивается председательство Берлина в ОБСЕ,
5) у Дональда Трампа растут шансы на президентство в США.

Наконец, в пользу российских ожиданий играет новый фактор – потенциальная связь санкций с динамикой реформ в Украине.

Однако отмене санкций препятствуют весомые факторы. В их числе – отчет объединенной следственной группы в Нидерландах об MH17.

Результаты расследования свидетельствуют, что российская армия однозначно причастна к преступлению.

Хотя окончательное слово в этом деле может сказать только суд или международный трибунал (против чего, напомним, категорически выступает Кремль), однако уже сегодня очевидно, что политикам в ЕС будет непросто объяснить своим согражданам любое смягчение санкций в отношении России в начале следующего года.

Стоит отметить, что руководство ЕС комментирует итоги расследования в Нидерландах в высшей степени осторожно. Так, в заявлении высокого представителя Евросоюза по вопросам внешней политики и политики безопасности Федерики Могерини не было ни одного упоминания России как стороны, которая несет ответственность за содеянное. Такая позиция может привести к неоднозначным интерпретациям в Москве.

Минский тупик

Диалог в рамках Минского процесса в целом за исследуемый период существенно не изменился. Вплоть до сентября усиливалось напряжение на линии разграничения. Огонь не прекратился, вопреки обещаниям сепаратистов.

Более того, в оккупированных районах все чаще препятствуют работе наблюдателей со стороны ОБСЕ.

21 сентября в Минске трехсторонняя контактная группа подписала Рамочное соглашение о разведении сил и военной техники в Станице Луганской, Петровском и Золотом Донецкой области.

Украинские переговорщики (в первую очередь, Евгений Марчук, представитель Украины в подгруппе по безопасности Трехсторонней контактной группы) были уверены, что заложили в договоренности достаточно предохранителей для того, чтобы не допустить никаких «сюрпризов».

По этому соглашению, нужно было создать три зоны безопасности, площадью не менее 2х2 км каждая.

На данный момент есть достаточно доказательств, что боевики срывают это соглашение. Это признало руководство мониторинговой миссии ОБСЕ.

При этом рамочное соглашение не касается вывода иностранных войск или наемников из региона. Российская делегация несколько раз оставляла зал переговоров в Минске, как только украинские переговорщики начинали представлять доказательства о российских военнослужащих на Донбассе.
То, что Россия срывает Рамочное соглашение, грозит ей продолжением санкций.

Скорее всего, ужесточатся позиции Франции и Германии, которые надеялись, что с договоренностей 21 сентября начнется новый этап в деэскалации конфликта.

И снова газ

Не менее напряженными были отношения Украины и России в энергетической сфере. Более того, можно предположить, что из-за приближающейся зимы в ближайшие недели газовый конфликт выйдет в отношениях двух стран на первый план.

Украина встретила 25 год своей независимости без прямых закупок газа из России – об этом в августе заявило высшее руководство государства. Киев стремится нарастить добычу собственного газа и к 2020 году выйти на полную энергонезависимость.

Однако сейчас Украине по-прежнему нужен российский газ, и не только в виде реверсных поставок из Венгрии, Словакии или Польши.

Еще в начале июня стало известно, что «Нафтогаз» предложил «Газпрому» возобновить газовые поставки в Украину напрямую, но при двух условиях: заключить дополнительное соглашение и зафиксировать цену, которая будет ниже той, что получают европейские поставщики. Российская сторона отказалась заключать дополнительное соглашение.

Чтобы урегулировать газовый вопрос, стороны привлекли вице-президента Европейской комиссии по вопросам Энергетического союза Мароша Шечовича.

Цена на газ стала спорным вопросом не только между Киевом и Москвой, но и между «Нафтогазом» и Минэнерго.

Россияне публично заявляли о газовой цене как минимум дважды за исследуемый период. В начале июня в России звучала цифра в 177 долларов за тысячу кубометров, в конце июня «Газпром» озвучил цифру 167 долларов для третьего квартала. Минэнергоугля и «Нафтогаз» при этом делали часто взаимоисключающие заявления, которые ослабляли переговорные позиции Украины.

Конфликт возник, когда понадобилось рассчитать объем газа в подземных хранилищах.

Поскольку потребление сокращается, «Нафтогаз» уверен, что достаточно 14,5 млрд кубометров газа. В правительстве и в ЕС все же предлагают увеличить объемы хотя бы до 17 млрд куб. м, и дело тут не столько в расходе газа, сколько в технических параметрах, которые обеспечивают безопасный транзит топлива при низкой температуре.

Спор между украинскими чиновниками на руку России — он дискредитирует Украину как договороспособного партнера.

Похоже, что энергетический вопрос здесь способен помочь Москве куда лучше, чем спекуляции на Минских соглашениях.

Российские власти также предъявили Украине претензию по задолженности за газ, который они поставляли на оккупированные территории.

С февраля 2015 года «Газпром» начал прямые поставки в некоторые районы Донецкой и Луганской области, накопив задолженность получателя в 718,5 млн. долларов.

«Нафтогаз», естественно, этот долг не признает, поскольку сотрудничает с «Газпромом» на основе предоплат, а любые поставки вне предусмотренных договоренностей – проблема самой России. Свою правоту Киев готов доказывать в арбитраже.

Как известно, «Газпром» и «Нафтогаз» уже судятся в Арбитражном институте Торговой палаты Стокгольма по поводу контрактов на поставку природного газа из России и транзит газа через территорию Украины. Вердикты по этим делам должны быть готовы в начале следующего года.

К слову, газовый вопрос — не единственный, в котором международный арбитраж должен сказать последнее слово.

В первую очередь, речь идет о незаконном строительстве Керченского моста. В сентябре МИД Украины официально направил РФ уведомление об арбитраже а рамках Конвенции ООН по морскому праву 1982 года. Кроме того, Украина уже подала в ЕСПЧ пять исков по поводу аннексии Крыма и ответственности России за события в оккупированных районах Донбасса (на вердикты по этим вопросам может уйти до пяти лет).

Что ждет нас в будущем

В ближайшее время стоит ожидать от России новых провокаций, подрывающих доверие западных стран к Украине.

Москва будет настаивать на том, что положения Минских договоренностей должны выполняться параллельно, а не последовательно, как того просит Украина. Вполне возможно, что Германия и Франция, а также США, частично поддержат инициативу России.

Особо острой будет ситуация в энергетической сфере, учитывая как важен для ЕС транзит газа.
В обоих случаях многое будет зависеть от того, насколько скоординированы усилия внутри самой Украины, а также от того, как артикулирует Украина свою позицию перед западными партнерами.

Дефицит слаженности – определяющая черта украинской элиты в последние месяцы, и это неминуемо скажется на положении страны.

Європейська Правда

Відносини з Росією: український форматОтношения с Россией: украинский формат

Максим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український ПолітикМаксим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український Політик