Метка: Виктория Гузыч

Вікторія Гузич

Проблема визначення національної ідеї у вигляді єдиного, спільного прагнення українців була актуальною в усі часи. Протягом останніх століть ця ідея будувалася здебільшого на самоусвідомленні українського народу як окремого (не малороси), самобутнього (власна мова, культура) та з рівними з-поміж сусідів правами на власну державність, а зі здобуттям так омріяної незалежності 25 років назад акценти дещо змістилися.

У ситуації перманентної економічної та політичної кризи українська національна ідея поступово набувала соціального спрямування: бажання мати некорумповану державу, яка забезпечить умови для економічного процвітання і як наслідок достойного життя громадянам.

Зрештою, недолуга внутрішня і зовнішня політика українських еліт призвела до нинішньої ситуації: держава перебуває у стані економічної стагнації, слабка економіка залежна від іноземних фінансових дотацій та інвестицій, доходи населення є найнижчими в Європі, усі ці економічні проблеми проектуються й на інші сфери життя (медицину, освіту і т. д.), до того ж антитерористична операція, що затягнулася уже більше ніж на 2 роки є по суті військовим конфліктом з усіма відповідними наслідками: людські жертви, постійні економічні втрати, руйнування інфраструктури, розкол суспільства, а враховуючи ще й той факт, що країна-агресор значно перевищує своїм потенціалом, українцям це протистояння дається вкрай важко. Саме тому зараз як ніколи є актуальним питання побудови нової національної ідеї, здатної надихнути народ на боротьбу і побудову якісно нової соціальної і державної системи, що зрештою зможе забезпечити омріяне достойне життя кожному громадянинові.

Виходячи з того, що нинішня проблема України є комплексною, очевидно, що й її вирішення не може бути простим. Дієва національна ідея має пропонувати глибинні, а не поверхневі (популістські) рішення, які здатні змінити ситуацію докорінно, але водночас бути достатньо простою для розуміння широкими верствами населення.

Науковцями прийнято класифікувати національні ідеї побудовані на минулому, сьогоденні, чи майбутньому. У нашому випадку, я вважаю, що нова національна ідея має базуватися на майбутньому, як основному рушійному прагненні, проте варто нарешті визначитись і з минулим, дати однозначну оцінку йому, і як наслідок – сьогоденню.

Так, Україна має беззаперечне право на повернення власної історії, частково викраденої та переписаної Росією. Серйозні наукові дослідження здатні розвінчати значну кількість хибних історичних міфів, а також довести умисність російських фальсифікацій. Усе це може лягти в основу єдиної освітньої програми, риторики українців (науковців, політиків, літераторів, публіцистів, зрештою туристів) у світі. Серія якісних науково-популярних телепрограм, вдало знятих і розрекламованих центральними телеканалами, я впевнена, матиме значний не тільки просвітницький, але й ідеологічний ефект серед населення, особливо тієї частини, що піддалася на ворожу пропаганду.

Говорячи про сучасність, то ми маємо зрештою дати однозначну оцінку тому, хто ми є. Українець -це не обов’язково галичанин, чи полтавський любитель галушок у вишиванці, українці різні, але усіх нас об’єднує історія, мова, та самосвідомість. У питанні мови, звичайно варто бути обережними зараз, бо саме це стало слабкою точкою, на котрій почався соціальний розкол декілька років назад. Зрештою бачимо, що зараз українські патріоти можуть розмовляти й російською, адже самосвідомість і самовизначення є важливішим. Та все ж повага до української мови та культури має стати наріжним каменем у питанні національної самосвідомості кожного носія української національної ідеї.

Якщо минуле і теперішнє у скорочено описаній вище інтерпретації послугує фундаментом нової національної ідеї, то її найважливіша, так би мовити, явна складова – формулювання спільних прагнень і цілей на майбутнє, як на мене, має бути максимально простим і універсальним. Що об’єднає Закарпаття і Донбас, Слобожанщину і Крим? Усвідомлення себе як спільності, спільності українців у власній державі, самостійній і незалежній. Адже кожен хоче жити достойно, щоб держава дбала про нього. Нова національна ідея має запропонувати універсальний шлях досягнення цієї мети: будь частиною української спільноти, поважай її, будь чесним, активним, працюй на спільне благо і взамін отримаєш повагу до себе, своєї особистої свободи, підтримку від цієї ж спільноти і, зрештою, достойне життя.

Мені здається, що така загальна формула може охопити усі регіони з їх ментальними особливостями, а також різноманітні меншини. Більше того, не в цьому випадку не варто навіть виносити за дужки політичну еліту, котру, нажаль, завжди доводиться розглядати окремо, бо вона здебільшого вирішує долю усього народу, при цьому маючи абсолютно розбіжні з народом свідомість, культуру та мотиви. Запропонована мною формула стосується і їх, адже вони такі ж члени української спільноти. Інша справа, що суспільство має виробити дієві механізми взаємодії з тими, хто відверто порушуватиме загальноприйняті принципи взаємоіснування.

Український ПолітикВиктория Гузыч

Проблема визначення національної ідеї у вигляді єдиного, спільного прагнення українців була актуальною в усі часи. Протягом останніх століть ця ідея будувалася здебільшого на самоусвідомленні українського народу як окремого (не малороси), самобутнього (власна мова, культура) та з рівними з-поміж сусідів правами на власну державність, а зі здобуттям так омріяної незалежності 25 років назад акценти дещо змістилися.

У ситуації перманентної економічної та політичної кризи українська національна ідея поступово набувала соціального спрямування: бажання мати некорумповану державу, яка забезпечить умови для економічного процвітання і як наслідок достойного життя громадянам.

Зрештою, недолуга внутрішня і зовнішня політика українських еліт призвела до нинішньої ситуації: держава перебуває у стані економічної стагнації, слабка економіка залежна від іноземних фінансових дотацій та інвестицій, доходи населення є найнижчими в Європі, усі ці економічні проблеми проектуються й на інші сфери життя (медицину, освіту і т. д.), до того ж антитерористична операція, що затягнулася уже більше ніж на 2 роки є по суті військовим конфліктом з усіма відповідними наслідками: людські жертви, постійні економічні втрати, руйнування інфраструктури, розкол суспільства, а враховуючи ще й той факт, що країна-агресор значно перевищує своїм потенціалом, українцям це протистояння дається вкрай важко. Саме тому зараз як ніколи є актуальним питання побудови нової національної ідеї, здатної надихнути народ на боротьбу і побудову якісно нової соціальної і державної системи, що зрештою зможе забезпечити омріяне достойне життя кожному громадянинові.

Виходячи з того, що нинішня проблема України є комплексною, очевидно, що й її вирішення не може бути простим. Дієва національна ідея має пропонувати глибинні, а не поверхневі (популістські) рішення, які здатні змінити ситуацію докорінно, але водночас бути достатньо простою для розуміння широкими верствами населення.

Науковцями прийнято класифікувати національні ідеї побудовані на минулому, сьогоденні, чи майбутньому. У нашому випадку, я вважаю, що нова національна ідея має базуватися на майбутньому, як основному рушійному прагненні, проте варто нарешті визначитись і з минулим, дати однозначну оцінку йому, і як наслідок – сьогоденню.

Так, Україна має беззаперечне право на повернення власної історії, частково викраденої та переписаної Росією. Серйозні наукові дослідження здатні розвінчати значну кількість хибних історичних міфів, а також довести умисність російських фальсифікацій. Усе це може лягти в основу єдиної освітньої програми, риторики українців (науковців, політиків, літераторів, публіцистів, зрештою туристів) у світі. Серія якісних науково-популярних телепрограм, вдало знятих і розрекламованих центральними телеканалами, я впевнена, матиме значний не тільки просвітницький, але й ідеологічний ефект серед населення, особливо тієї частини, що піддалася на ворожу пропаганду.

Говорячи про сучасність, то ми маємо зрештою дати однозначну оцінку тому, хто ми є. Українець -це не обов’язково галичанин, чи полтавський любитель галушок у вишиванці, українці різні, але усіх нас об’єднує історія, мова, та самосвідомість. У питанні мови, звичайно варто бути обережними зараз, бо саме це стало слабкою точкою, на котрій почався соціальний розкол декілька років назад. Зрештою бачимо, що зараз українські патріоти можуть розмовляти й російською, адже самосвідомість і самовизначення є важливішим. Та все ж повага до української мови та культури має стати наріжним каменем у питанні національної самосвідомості кожного носія української національної ідеї.

Якщо минуле і теперішнє у скорочено описаній вище інтерпретації послугує фундаментом нової національної ідеї, то її найважливіша, так би мовити, явна складова – формулювання спільних прагнень і цілей на майбутнє, як на мене, має бути максимально простим і універсальним. Що об’єднає Закарпаття і Донбас, Слобожанщину і Крим? Усвідомлення себе як спільності, спільності українців у власній державі, самостійній і незалежній. Адже кожен хоче жити достойно, щоб держава дбала про нього. Нова національна ідея має запропонувати універсальний шлях досягнення цієї мети: будь частиною української спільноти, поважай її, будь чесним, активним, працюй на спільне благо і взамін отримаєш повагу до себе, своєї особистої свободи, підтримку від цієї ж спільноти і, зрештою, достойне життя.

Мені здається, що така загальна формула може охопити усі регіони з їх ментальними особливостями, а також різноманітні меншини. Більше того, не в цьому випадку не варто навіть виносити за дужки політичну еліту, котру, нажаль, завжди доводиться розглядати окремо, бо вона здебільшого вирішує долю усього народу, при цьому маючи абсолютно розбіжні з народом свідомість, культуру та мотиви. Запропонована мною формула стосується і їх, адже вони такі ж члени української спільноти. Інша справа, що суспільство має виробити дієві механізми взаємодії з тими, хто відверто порушуватиме загальноприйняті принципи взаємоіснування.

Украинский Политик

Вікторія Гузич

Не вдаючись до проблеми визначення громадянського суспільства з точки зору різних наук про суспільство, спробуємо визначити його в найширшому сенсі. Отже, громадянське суспільство – це певний тип суспільної організації. У політології дане визначення уточнюється як стійка система горизонтальних зв’язків, суспільно-політичних орієнтацій і норм суспільної поведінки в рамках демократичної політичної системи. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами як первинними суб`єктами політичного життя тощо.

Як уже зазначалося, громадянське суспільство є невід’ємним атрибутом розвиненої демократії, проте окремі його прояви в деяких галузях суспільного життя можуть спостерігатися і в недемократичних державах. Та в сучасній політичній науці рівень розвитку громадянського суспільства став свого роду мірилом саме рівня демократії в державі.

І хоча громадянське суспільство як феномен зародилося свого часу в ході європейських буржуазних революцій, так би мовити, знизу, сьогодні ж кожна держава, що проголошує себе демократичною, апріорі має сприяти розвиткові інститутів громадянського суспільства зверху, щонайменше в правовому полі.

Щодо України, то зародки громадянського суспільства в сучасному розуміння можна прослідкувати в розгалудженій системі професійних спілок ще часів СРСР. Проте, рівень громадянського суспільства оцінюється не лише кількісними показниками (числом громадських і профспілкових організацій, їх членів, тощо) чи наявністю відповідних законів, а в першу чергу якісними – дієвістю відповідних інститутів і їх реальним впливом на покращення соціального клімату суспільства.

Знаковими етапами в історії розвитку українського громадянського суспільства можна назвати дисидентський рух часів СРСР, Революцію на граніті, Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України, шахтарські страйки початку й середини 90-х, Помаранчеву революцію, Революцію гідності. Окрім цих піків громадянської активності варто відзначити появу й розвиток незалежної журналістики, утворення й діяльність десятків тисяч громадських організацій різноманітних напрямків у різних сферах суспільства, допуск громадськості через дорадчі органи до прийняття політичних рішень на місцях, розбудову багатопартійності.

Хоча й після Революції гідності дослідники відзначають певний відкат у розвиткові громадянського суспільства, що проявляється в першу чергу в державній політиці. Так, через рішення ВРУ та судів, а також діяльність правоохоронних органів, спостерігається обмеження свободи громадян на проведення мирних зібрань і протестів. Недосконалим залишається законодавство щодо страйків працівників. Анонсована реформа місцевої децентралізації може обмежити низку форм місцевої демократії при тому, що законодавство про місцеві референдуми попри суспільні запити не розробляється.

З іншого боку, ефективність діяльності громадянського суспільства залежить від політичної освіченості громадян, чому в свою чергу має сприяти справді демократична держава. Наприклад, в Швейцарії високий рівень політичної свідомості громадян в парі з демократичним законодавством дозволяє ефективно вирішувати ключові питання суспільного й державного значення на місцевих чи загальнодержавних референдумах (загалом за минуле століття їх було більше 200). У країні ж з недостатнім рівнем політичної культури і свідомості населення з одного боку завжди процвітає політичний популізм, а з іншого – є ризик встановлення охлократичного режиму правління у разі надання неосвіченому й неготовому натовпу забагато демократичних свобод.

Тому процеси демократизації державної влади і розвитку громадянського суспільства мають відбуватися максимально синхронно. З подібною синхронністю і єдністю мають посильно сприяти цьому як вищі державні органи згори, так і сам соціум знизу. За таких умов Україна може досягти рівня розвинутих західних демократій за якістю функціонування громадянського суспільства.

Український ПолітикВиктория Гузыч

Не вдаваясь в проблемы определения гражданского общества с точки зрения различных наук об обществе, попробуем определить его в самом широком смысле. Итак, гражданское общество — это определенный тип социальной организации. В политологии это определение уточняется как устойчивая система горизонтальных связей, общественно-политических ориентаций и норм общественного поведения в рамках демократической политической системы. Гражданское общество имеет сложную структуру, включает экономические, хозяйственные, семейно-родственные, этнические, религиозные, правовые отношения, а также отношения между индивидами как первичными субъектами политической жизни через посредничество государства и тому подобное.

Как уже отмечалось, гражданское общество является неотъемлемым атрибутом развитой демократии, однако отдельные его проявления в некоторых областях общественной жизни могут наблюдаться и в недемократических государствах. В современной политической науке уровень развития гражданского общества стал своего рода мерилом именно уровня демократии в государстве.

И хотя гражданское общество как феномен зародилось в свое время в ходе европейских буржуазных революций, так сказать, снизу, сегодня же каждое государство, провозгласившее себя демократическим, априори должно способствовать развитию институтов гражданского общества сверху, по меньшей мере в правовом поле.
Что касается Украины, то зародыши гражданского общества в современном понимании можно проследить в развитой системе профессиональных союзов еще во времена СССР. Однако, уровень гражданского общества оценивается не только количественными показателями (числом общественных и профсоюзных организаций, их членов и т.д.) или наличием соответствующих законов, а в первую очередь качественными — действенностью соответствующих институтов и их реальным влиянием на улучшение социального климата общества.

Знаковыми этапами в истории развития украинского гражданского общества можно назвать диссидентское движение времен СССР, Революцию на граните, Всеукраинский референдум о провозглашении независимости Украины, шахтерские забастовки начала и середины 90-х, Оранжевую революцию, Революцию достоинства. Кроме этих пиков гражданской активности стоит отметить появление и развитие независимой журналистики, образования и деятельность десятков тысяч общественных организаций различных направлений в различных сферах общества, допуск общественности через совещательные органы к принятию политических решений на местах, строительство многопартийности.

Хотя и после Революции достоинства исследователи отмечают определенный откат в развитии гражданского общества, проявляющийся в первую очередь в государственной политике. Так, за решениями ВРУ и судов, а также деятельностью правоохранительных органов, наблюдается ограничение свободы граждан на проведение мирных собраний и протестов. Несовершенным остается законодательство озабастовках работников. Анонсированная реформа местной децентрализации может ограничить ряд форм местной демократии при том, что законодательство о местных референдумах несмотря на общественные запросы не разрабатывается.

С другой стороны, эффективность деятельности гражданского общества зависит от политической образованности граждан, чему в свою очередь должно способствовать действительно демократическое государство. Например, в Швейцарии высокий уровень политического сознания граждан в паре с демократическим законодательством позволяет эффективно решать ключевые вопросы общественного и государственного значения на местных или общегосударственных референдумах (всего за прошлый век их было более 200). В стране же с недостаточным уровнем политической культуры и сознания населения с одной стороны всегда процветает политический популизм, а с другой — есть риск установления охлократического режима правления в случае предоставления невежественной и неготовой толпе много демократических свобод.

Поэтому процессы демократизации государственной власти и развитие гражданского общества должны проходить максимально синхронно. С подобной синхронностью и единством должны посильно способствовать этому как высшие государственные органы сверху, так и сам социум снизу. При таких условиях Украина может достичь уровня развитых западных демократий за качеством функционирования гражданского общества.

Украинский Политик

Вікторія Гузич для Українського Політика.

26 вересня свій золотий ювілей святкував Петро Порошенко. Обійшлося без зайвих публічних помпезностей, та й приватну вечірку, вочевидь, довелося відкласти чи й взагалі відмінити — президент в середині дня відлетів до США для участі в заходах 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

Вітчизняна ж блогосфера в цей день заповнилась привітаннями, а Марина Порошенко вирішила використати цей тренд у благодійних цілях, конвертувавши кожне привітання в гривню для допомоги з власного благодійного фонду. Хороша ініціатива, та й в привітаннях теж нічого поганого немає, проте різало зір одне формулювання, яке ретранслювали декілька масових спільнот в соціальних мережах: «Петро Порошенко – кращий президент України».
Так, П. Порошенка можна об’єктивно назвати кращим президентом України, але лише з двома уточненнями – найкращим на даний момент і лише у порівнянні з усіма попередніми. Думаю, ні в кого не виникне сумнівів, що поки він є дійсно кращим (чи, точніше, не гіршим) за недолугого державного розбудовника Л. Кравчука, творця олігархічної моделі державного управління Л. Кучму, політичного інваліда В. Ющенка і, тим паче, сумнозвісного В. Януковича. Але біда в тому, що діяльність П. Порошенка потребує насамперед того першого уточнення «на даний момент».

Однозначної впевненості чи хоча б віри в якнайкращі наміри і світле майбутнє, що нам творить нинішній гарант-реформатор Конституції в суспільстві немає і це є фактом. Так, є постійна військова загроза і тліючий збройний конфлікт, є грандіозна економічна криза, та не кожен поступок державного діяча можна виправдати такими причинами. Звідси і маємо перманентне протиборство «зрада» — «перемога». Що з них отримає гору – покаже час.

Зараз же ми бачимо прояви й того, й іншого:
— реформи в МВС, механізмові державних закупівель, наданні електронних послуг запровадили і вони ніби вже досягли перших результатів, та от з реальною люстрацією просувань ніяких і це так чи інакше гальмує більш важливіші реформи;

— арештували нардепа-корупціонера І. Мосійчука, а, наприклад, братів Клюєвих так і не змогли, що вже говорити про більш одіозних фігурантів з команди колишнього президента;

— у владу прийшли якісно нові люди: волонтери, громадські активісти, незалежні журналісти, менеджери, управліці з Грузії зі своєю нетерпимістю до корупції, але водночас нікуди не зникли й «старі обличчя» далеко не найкращого гатунку, а скільки таких залишилося за кулісами чи просто помінялися посадами?

— прийнято нову воєнну доктрину, котру позитивно оцінили експерти, а на практиці в Генеральному штабі залишається велика кількість невирішених кадрових, організаційних та інших проблем, вітчизняна дипломатія не може похвалитися особливою результативністю в тому числі і через все ті ж проблеми у внутрішній політиці,

Мінський формат переговорів доказує свою неефективність, проте Президент навіть не ініціює змін до нього.
І таких порівнянь на конкретних прикладах можна навести безліч. Виникає питання: як можна жити по-новому, якщо управляти по-старому? Вочевидь, те саме протистояння «перемоги» й «зради» (добра й зла у філософській інтерпретації) відбувається в самому П. Порошенкові, що й знаходить свій прояв у тих чи інших його діях, рішеннях, словах. Саме від того, які сили в ньому переможуть, буде залежати яким президентом він увійде в історію і як довго зберігатиме титул «кращого».
Виктория Гузыч для Украинского Политика.

26 сентября свой золотой юбилей праздновал Петр Порошенко. Обошлось без излишних публичных помпезностей, а частную вечеринку, очевидно, пришлось отложить или вообще отменить — президент в середине дня улетел в США для участия в мероприятиях 70-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН.

Отечественная же блогосфера в этот день заполнилась поздравлениями, а Марина Порошенко решила использовать этот тренд в благотворительных целях, конвертировав каждое поздравление в гривну для помощи с собственного благотворительного фонда. Хорошая инициатива, и в приветствиях тоже ничего плохого нет, однако резала зрение одна формулировка, которую ретранслировали несколько массовых сообществ в социальных сетях: «Петр Порошенко — лучший президент Украины».

Да, П. Порошенка можно объективно назвать лучшим президентом Украины, но только с двумя уточнениями — лучшим на данный момент и только по сравнению со всеми предыдущими. Думаю, ни у кого не возникнет сомнений, что пока он действительно лучшим (или, точнее, не хуже) за непутевого государственного строителя Л. Кравчука, создателя олигархической модели государственного управления Л. Кучму, политического инвалида В. Ющенко и, тем более, печальноизвестного В. Януковича. Но беда в том, что деятельность П. Порошенка требует прежде всего того первого уточнение «на данный момент».

Однозначной уверенности или хотя бы веры в наилучшие намерения и светлое будущее, что нам творит нынешний гарант-реформатор Конституции в обществе нет и это является фактом. Да, есть постоянная военная угроза и тлеющий вооруженный конфликт, имеет место грандиозный экономический кризис, но не каждый поступок государственного деятеля можно оправдать такими причинами. Отсюда и имеем перманентное противостояние «измена» — «победа». Что из них одержит верх — покажет время. Сейчас же мы видим проявления и того, и другого:

— Реформы в МВД, механизме государственных закупок, предоставлении электронных услуг ввели и они уже достигли первых результатов, а вот с реальной люстрацией продвижений никаких и это, так или иначе, тормозит более важные реформы;

— Арестовали нардепа-коррупционера И. Мосийчука, а, например, братьев Клюевых так и не смогли, что уж говорить о более одиозных фигурантах из команды бывшего президента;

— Во власть пришли качественно новые люди: волонтеры, общественные активисты, независимые журналисты, менеджеры, управлици из Грузии со своей нетерпимостью к коррупции, но в то же время никуда не исчезли и «старые лица» далеко не лучшего сорта, а сколько таких осталось за кулисами или просто поменялись должностями?

— Принята новая военная доктрина, которую положительно оценили эксперты, а на практике в Генеральном штабе остается большое количество нерешенных кадровых, организационных и других проблем, отечественная дипломатия не может похвастаться особой результативностью в том числе и через все те же проблемы во внутренней политике, Минский формат переговоров доказывает свою неэффективность, однако Президент даже не инициирует изменений в него.

И таких сравнений на конкретных примерах можно привести множество. Возникает вопрос: как можно жить по-новому, если управлять по-старому? Очевидно, то же противостояние «победы» и «измены» (добра и зла в философской интерпретации) происходит в самом П. Порошенко, что и находит свое проявление в тех или иных его действиях, решениях, словах. Именно от того, какие силы в нем победят, будет зависеть каким президентом он войдет в историю и как долго сохранять титул «лучшего».

Вікторія Гузич для Українського Політика.

Саме під таким гаслом йде на вибори мера м. Києва Геннадій Корбан – не так давно «спечений» політик, який на скандальних виборах в Чернігові вже набув певної одіозності й отримав з уст президента звання «маршала гречки».

Персона Г. Корбана є настільки ж цікавою, як і суперечливою. Офіційна біографія описує його як бізнесмена, що створив себе сам, з винятковими талантами до вирішення конфліктів. У неофіційному ж бізнес-середовищі він має імідж висококласного рейдера, кращого в Україні. Будувати бізнес в 90-х в індустріальному Дніпропетровську було, вочевидь, не просто, та й зараз Корбанові, схоже, відведена роль займатися саме «брудними справами» в першу чергу своїх покровителів, а також на замовлення друзів (наприклад, братів Суркісів, які завдячують йому збереженням контролю над ФК «Динамо Київ»). Так чи інакше, його тісні зв’язки в різних галузях з групою «Приват» І. Коломойського юридично підтверджені і не є секретом, а останнім часом він розпочав кар’єру політика, працюючи в тісному тандемі з ще однією людиною Коломойського і своїм давнім бізнес-партнером – Борисом Філатовим. Їхнє політичне дітище – партія «УКРОП». Зареєстрована 25 вересня 2014 року, вона майже відразу розпочала активну маркетингову кампанію з просування й популяризації власного бренду не тільки в рідному Дніпропетровську, що говорить про солідну матеріальну й медійну базу (як покровителя Коломойського, так і з власних чималих статків і, зокрема, інформаційної агенції УНІАН, котрою керує Корбан). Згодом у бренда з’явилися, і стали досить упізнаваними, обличчя – все того ж тандему. Геннадій Корбан не посоромився влізти в брудну боротьбу в скандальних довиборах в Чернігові, так само як і не соромився відверто використовувати брудні технології. З цього він отримав в першу чергу іміджеві результати (на що, мабуть, власне і був розрахунок), а також конфронтацію з пропрезидентським блоком (спектакль, вочевидь, вдався, бо навіть судові перепетії були успішно «зам’яті»), в сухому ж залишку – 2 місце і 14,76% голосів на окрузі (проти 35,9% у переможця Березенка).

Трішки більше, ніж за місяць до місцевих виборів політрада УКРОП висунула кандидатуру Геннадія Корбана на посаду мера Києва і його сурове обличчя замайоріло на сотнях білбордів столиці. Схоже й тут йому дісталася «брудна робота», адже конкурувати в столиці завжди важче, тим більше в нинішній ситуації. Основну ставку партія, вочевидь, зробила на Б. Філатова як мера рідного Дніпропетровська, в політикумі якого принципово необхідно остаточно вкорінитися. Корбан же тим часом розпочне форсування київського політичного Олімпу. Думаю, в цій компанії стоять власне маркетингові цілі з просування бренду «УКРОП» (заявка про себе, підвищення впізнаваності, нагадування про присутність) та іміджеві для самої персони Г. Корбана. Соціологи не дають шансів на виграш цьому кандидатові, навряд чи йому вдасться навіть повторити результати свого чернігівського дебюту. Але саме на нього і його методи варто звернути увагу, адже враховуючи усе вищесказане, він та його політична сила мають значні амбіції і потрібні для їх реалізації можливості, щоб з часом опинитися в Парламенті.

Фаворитом же столичних перегонів є нинішній мер Віталій Кличко. Проте соціологи констатують значне просідання його рейтингу в порівнянні з минулорічним тріумфом – у липні він становив 25,8%.

Але цього має вистачити для впевненої перемоги над найближчим конкурентом Б. Березою (10,5%), тим більше, що вже з серпня розпочалася активна передвиборча робота. На боці Кличка владний ресурс і президентська підтримка, за що довелось заплатити злиттям (чи то поглиненням) з БПП, домовленості з Батьківщиною, Свободою і Самопоміччю про невисування ними сильних кандидатів на пост столичного мера, наявність злагодженої команди і підтримки в Київраді (в нинішній та, скоріш за все, і в майбутній). У своїй передвиборчій кампанії упевнений в собі Кличко постає на фоні реконструйованих площ та інфраструктурних об’єктів, бореться з корупціонерами найвищого рівня, його імпровізовані палатки-приймальні є практично в усіх людних місцях столиці, нагадуючи, що мер працює, мер дбає, прислуховується – класична стратегія кандидата, що прагне зостатись в своєму кріслі на ще один термін.
Як уже зазначалося, найбільшу конкуренцію Кличку може нав’язати Борислав Береза. Діючий народний депутат (до речі, обраний по мажоритарній системі в київській Троєщині), нова людина у владі, корінний киянин, талановитий (на межі з відвертим популізмом) оратор – ці якості імпонують значному сегменту столичного електорату. У своїй кампанії він не просто звертає увагу на нагальні проблеми міста, банально критикуючи владу, але й намагається пропонувати своє бачення щодо їх вирішення. Не вистачає йому хіба що дієвої команди, що допоможе в реалізації задуманого і приступить до роботи хоч завтра. Та й конфронтації з пропрезидентсько-УДАРівською майбутньою Київрадою йому не уникнути в результаті перемоги, а це матиме значний вплив на потенційну ефективність роботи.

Цікаво, що відчути себе мером ще раз вкотре хоче і Олександр Омельченко. Його позиції надто слабкі, щоб розглядати його як реального претендента на посаду, але ходять слухи, що саме Омельченка Кличко хотів би бачити своїм опонентом в другому турі. Підтвердженням цьому може стати неочікувано активна кампанія Омельченка і результат значно більший за минулорічний (5,15%).

Та по великому рахунку схоже і цього року Київ так і не отримає справжнього мера-господарника. Вочевидь, є величезна спокуса в цьому столичному мегаполісі, місті з особливим статусом, для політиканів різного сорту.

Парадоксальним є зазвичай низький рівень політичної активності киян на місцевих виборах, чого не скажеш про часи революційних подій. Так і виходить, що вибирати доводиться градоначальника-політика, а не найбільш ефективного менеджера-господарника. Та й вибір цей робить проста некваліфікована більшість киян, яка в значній мірі виявляється падкою до безкоштовних продовольчих наборів чи просто конвертів з грошима.
Виктория Гузыч для Украинского Политика.

Именно под таким лозунгом идет на выборы мэра г. Киева Геннадий Корбан – не так давно «испеченный» политик, который на скандальных выборах в Чернигове уже приобрел определенную одиозность и получил из уст президента звание «маршала гречки».

Личность Геннадия Корбана является столь же интересной, как и противоречивой. Официальная биография описывает его как бизнесмена с исключительными талантами к решению конфликтов, который создал себя сам. В неофициальной же бизнес-среде он имеет имидж высококлассного рейдера, лучшего в Украине. Строить бизнес в 90-х в индустриальном Днепропетровске было, очевидно, не просто, да и сейчас Корбану, похоже, отведена роль заниматься именно «грязными делами» в первую очередь своих покровителей, а также на заказ друзей (например, братьев Суркисов, которые обязаны ему сохранением контроля над ФК «Динамо Киев»). Так или иначе, его тесные связи в различных сферах с группой «Приват» И. Коломойского юридически подтверждены и не является секретом, а в последнее время он начал карьеру политика, работая в тесном тандеме с еще одним человеком Коломойского и своим давним бизнес-партнером – Борисом Филатовым. Их политическое детище – партия «УКРОП». Зарегистрирована 25 сентября 2014 года, она почти сразу начала активную маркетинговую кампанию по продвижению и популяризации собственного бренда не только в родном Днепропетровске, что говорит о солидной материальной и медийной базой (как покровителя Коломойского, так и из собственных немалых состояний и, в частности, информационного агентства УНИАН, которым руководит Корбан). Впоследствии у бренда появились и стали достаточно узнаваемыми, лица – все того же тандема. Г. Корбан не постеснялся влезть в грязную борьбу в скандальных довыборах в Чернигове, так же как и не стеснялся откровенно использовать грязные технологии. Из этого он получил в первую очередь имиджевые результаты (на что, по-видимому, собственно и был расчет), а также конфронтацию с пропрезидентским блоком (спектакль, очевидно, удался, потому что даже судебные перипетии были успешно «замяты»), в сухом же остатке – 2 место и 14,76% голосов на округе (против 35,9% у победителя Березенко).

Чуть больше, чем за месяц до местных выборов политсовет УКРОП выдвинул кандидатуру Г. Корбана на должность мэра Киева и его строгое лицо появилось на сотнях билбордов столицы. Похоже и здесь ему досталась «грязная работа», ведь конкурировать в столице всегда труднее, тем более в нынешней ситуации. Основную ставку партия, очевидно, сделала на Б. Филатова как мэра родного Днепропетровска, в политикуме которого принципиально необходимо окончательно укорениться. Корбан же тем временем начнет форсирования киевского политического Олимпа. Думаю, в этой компании стоят собственно маркетинговые цели по продвижению бренда «УКРОП» (заявка о себе, повышение узнаваемости, напоминание о присутствии) и имиджевые для самой персоны Г. Корбана.

Социологи не дают шансов на выигрыш этому кандидату, вряд ли ему удастся даже повторить результаты своего черниговского дебюта. Но именно на него и его методы следует обратить внимание, ведь учитывая все вышесказанное, он и его политическая сила имеют значительные амбиции и необходимые для их реализации возможности, чтобы со временем оказаться в парламенте.

Фаворитом же столичных гонки является нынешний мэр Виталий Кличко. Однако, социологи констатируют значительное проседание его рейтинга по сравнению с прошлогодним триумфом – в июле он составлял 25,8%.
Но этого должно хватить для уверенной победы над ближайшим конкурентом Б. Березой (10,5%), тем более, что с августа началась активная предвыборная работа. В арсенале Кличко властный ресурс и президентская поддержка, за что пришлось заплатить слиянием (или поглощением) с БПП, договоренности с Батькивщтной, Свободой и Самопомощью о невыдвижении ими сильных кандидатов на пост столичного мэра, наличие слаженной команды и поддержки в Киевсовете (в нынешнем и, скорее всего, и в будущем). В своей предвыборной кампании уверенный в себе Кличко выступает на фоне реконструированных площадей и инфраструктурных объектов, борется с коррупционерами высокого уровня, его импровизированные палатки-приемные находятся практически во всех людных местах столицы, напоминая, что мэр работает, мэр заботится, прислушивается – классическая стратегия кандидата, который стремится остаться в своем кресле еще на один срок.

Как уже отмечалось, наибольшую конкуренцию Кличко может навязать Борислав Береза. Действующий народный депутат (кстати, избранный по мажоритарной системе в киевской Троещине), новый человек во власти, коренной киевлянин, талантливый (на границе с откровенным популизмом) оратор – эти качества импонируют значительному сегменту столичного электората. В своей кампании он не просто обращает внимание на насущные проблемы города, банально критикуя власть, но и старается предлагать свое видение их решения. Такое впечатление, что не хватает ему лишь эффективной команды, которая готова начать работу по реализации задуманного уже хоть завтра. И конфронтации с пропрезидентско-УДАРовским будущем Киевсоветом ему не избежать в результате победы, а это будет иметь значительное влияние на потенциальную эффективность работы.

Интересно, что почувствовать себя мэром еще раз снова хочет и Александр Омельченко. Его позиции слишком слабы, чтобы рассматривать его как реального претендента на должность, но ходят слухи, что именно его Кличко хотел бы видеть своим оппонентом во втором туре. Подтверждением этому может стать неожиданно активная кампания Омельченко и результат значительно больше прошлогоднего (5,15%).

И по большому счету похоже и в этом году Киев так и не получит настоящего мэра-хозяйственника. Очевидно, есть огромный соблазн в этом столичном мегаполисе, городе с особым статусом, для политиканов разного сорта. Парадоксальным является обычно низкий уровень политической активности киевлян на местных выборах, чего не скажешь о временах революционных событий. Так и получается, что выбирать приходится градоначальника-политика, а не наиболее эффективного менеджера-хозяйственника. Да и выбор этот делает простое неквалифицированное большинство киевлян, которое в значительной степени поддается соблазну бесплатных продовольственных наборовов или просто конвертов с деньгами.