Метка: Богдан Камінський

Богдан Камінський

Вже пройшло майже 3 роки з моменту початку в Україні Революції Гідності, і майже стільки триває війна на Сході України, і ніхто з нас не знає коли вона закінчиться. Але всі ми точно знаємо як це все розпочиналось і що спричинило ті потрясіння які «впали» на голови українців. Нещодавно я закінчив читати книгу під назвою «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до Східного фронту» яку написав патріот своєї країни, чудовий викладач, з яким нащастя мені довелось попрацювати, Ярослав Потапенко, який був учасником всіх тих подій на Майдані з самого першого дня і до його закінчення, а також пізніше з початком війни в Донбасі, одним з перших в місті де він мешкав почав займатись волонтерською допомогою солдатам на передовій.

Чим мені ця книга мені сподобалась, так це в першу чергу тим, що в ній досить детально описується причини, сам перебіг і результат Євромайдану, адже Ярослав Олександровий власноруч пережив всі ті моменти революції, від мирного мітингу студентів, до кривавої бійні. Мені досить добре запам’яталось як він розповідав, що: «– Першим потрясінням для мене була ніч з 29 на 30 листопада, коли сталося побиття активістів. Я не очікував такої жорстокості з боку правоохоронців. Саме тоді я зрозумів, що країна перетворюється в щось на зразок Білорусі, а Янукович став диктатором».

Читаючи цю книгу, я ніби сам знову ставав учасником тих подій, адже Ярослав Олександрович досить добре зумів передати дух як майдану, так і тогочасної України. Він добре передав те, що відбувалось з багатьма з нас в тей час, а саме те що під час Революції Гідності майже вся країна «прозріла» і побачила, до чого призвела наша байдужість і тей абсентеїзм в суспільстві. В книзі Ярослав Олександрович зачіпає теми які є для кожного з нас болючі та знайомі, а саме такі, як відносини між владою і суспільством; консолідація суспільства перед спільним ворогом, зародження в нашій країні дійсно громадянського суспільства, та намагається в звичній для нього манері, такій, в якій складні слова та терміни пояснюються в легкій доступній формі, щоб кожен, хто взяв в руки його книгу зміг краще дізнатись про одні з найтяжчих моментів в історії сучасної України.

Друга частина книги буде досить цікавою тим, що в ній Ярослав Олександрович розповідає про причини і наслідки тих подій що стали наступними після революції, а саме російській окупації Криму та війні на Сході України. В книзі, на мою думку, досить добре описується характер та методи, за якими наш східний сусід веде проти нас агресію, а також та діяльність, чи краще сказати бездіяльність нашої влади щодо відповіді агрессору, адже Ярослав Олександрович з перших днів неоголошеної війни був волонтером і на власному досвіді знав в якому стані знаходилась наша армія, і які кроки чинила наша влада щоб це змінити.

Але якщо говорити про те що мені сподобалось найбільше в цій книзі, так це розділ під назвою «Ідеологія і практика рашизму. Сучасна Росія як «колективний Путін». Саме в цьому розділі, на мій погляд автор найкраще передав те що зараз відбувається в російському суспільстві, від того що вони говорять і до того які вчинки по відношенню до нас і самих себе вчиняють. Саме читаючи книгу Ярослава Потапенка я все більше став переконуватись в правоті його слів, написаних в цій книзі, а саме те, що дія Російської влади це не лише хворе бажання одного «Диктатора ХХІ століття» самоствердитись, це віддзеркалення масової свідомості та менталітету росіян, і ця божевільна машина під назвою Росія з кожним днем йде до того, що ми не будемо точно впевнені хто в цій країні лялька, а хто її смикає за нитки і вказує що робити.

В загальному читаючи книгу, я наче знову поринаю в ті часи, коли з насолодою і студентською цікавістю приходив на пари до Ярослава Олександровича і слухаючи його роздуми і моменти з його життя ніби ставав сам частиною тих подій. Книга читається на одному диханні, і всім тим хто цікавиться сучасною історією України, я раджу прочитати її!!!

Український Політик
Богдан Каминский

Уже прошло почти 3 года с момента начала в Украине Революции Достоинства и почти столько длится война на Востоке Украины, и никто из нас не знает когда она закончится. Но все мы точно знаем, как это все начиналось и что повлекло те потрясения которые «упали» на головы украинцам. Недавно я закончил читать книгу под названием «Пятая российско-украинская война: от Майдана до Восточного фронта» написанной патриот своей страны, замечательный преподаватель, с которым к счастью мне довелось поработать, Ярослав Потапенко, который был участником всех событий на Майдане с самого первого дня и до его окончания, а также позднее с началом войны в Донбассе, одним из первых в городе, где он жил начал заниматься волонтерской помощью солдатам на передовой.

Чем мне эта книга мне понравилась, так это в первую очередь тем, что в ней достаточно подробно описывается причины, сам ход и результат Евромайдана, ведь Ярослав Александров собственноручно пережил все те моменты революции, от мирного митинга студентов, к кровавой бойне. Мне достаточно хорошо запомнилось как он рассказывал, что: «- Первым потрясением для меня была ночь с 29 на 30 ноября, когда произошло избиение активистов. Я не ожидал такой жестокости со стороны правоохранителей. Именно тогда я понял, что страна превращается в нечто вроде Беларуси, а Янукович стал диктатором».

Читая эту книгу, я будто бы сам снова становился участником тех событий, ведь Ярослав Александрович довольно хорошо сумел передать дух как Майдана, так и тогдашней Украины. Он хорошо передал то, что происходило со многими из нас в тоже время, а именно то, что во время Революции Достоинства почти вся страна «прозрела» и увидела, к чему привела наше равнодушие и абсентеизм в обществе. В книге Ярослав Александрович затрагивает темы которые есть для каждого из нас болезненные и знакомые, такие например, как отношения между властью и обществом; консолидация общества перед общим врагом, зарождения в нашей стране действительно гражданского общества, и пытается в привычной для него манере, такой, в которой сложные слова и термины объясняются в легкой доступной форме, чтобы каждый, кто взял в руки его книгу смог лучше узнать про тяжелейшие моменты в истории современной Украины.

Вторая часть книги будет достаточно интересна тем, что в ней Ярослав Александрович рассказывает о причинах и последствиях тех событий ставшие следующими после революции, а именно российской оккупации Крыма и войне на Востоке Украины. В книге, по моему мнению, достаточно хорошо описывается характер и методы, по которым наш восточный сосед ведет против нас агрессию, а также и деятельность, или лучше сказать бездействие наших властей относительно ответа агрессору, ведь Ярослав Александрович с первых дней необъявленной войны был волонтером и на собственном опыте знал в каком состоянии находилась наша армия, и какие шаги делала наша власть чтобы это изменить.

Но если говорить о том, что мне понравилось больше всего в этой книге, так это раздел под названием «Идеология и практика рашизма. Современная Россия как «коллективный Путин». Именно в этом разделе, на мой взгляд автор лучше передал то, что сейчас происходит в российском обществе, от того что они говорят и к тому какие поступки по отношению к нам и самих себя поступают. Именно читая книгу Ярослава Потапенко я все больше стал убеждаться в правоте его слов, написанных в этой книге, а именно то, что действие Российской власти это не только больное желание одного «Диктатора XXI века» самоутвердиться, это отражение массового сознания и менталитета россиян, и эта безумная машина под названием Россия с каждым днем идет к тому, что мы не будем точно уверены кто в этой стране кукла, а кто ее дергает за нитки и указывает что делать.

В общем читая книгу, я будто снова погружаюсь в те времена, когда с удовольствием и студенческим интересом приходил на пары к Ярославу Александровичу и слушая его размышления и моменты из его жизни будто становился сам частью тех событий. Книга читается на одном дыхании, и всем тем, кто интересуется современной историей Украины, я советую прочитать ее !!!

Украинский Политик

Богдан Камінський

Читаючи книгу Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття я знаходив багато паралелей з тим як ведуться міжнародні відносини тоді і зараз і як кожна країна позиціонує себе в світі. І що мені найбільше сподобалось це розділ Х «Нації і режими» адже там досить добре розповідається про роль нації в створенні і розвитку держави і як приклад такої держави можна назвати нашу країну, де після подій «Революції гідності» в нашій країні почалось формування дійсно української нації та української національної ідеї якої нам так не вистачало з часу незалежності.

І справді в сучасному інформаційному світі в якому поняття кордону з кожним днем втрачає своє першочергове поняття в зв’язку з тим що більшість країн приєднуються чи створюють колективні системи співіснування на кшталт ЄС, питання нації залишається досить важливим і в деякій мірі конфліктоутворюючим. Саме на нації, а точніше на її культурі, традиціях і звичаях будується політика як внутрішня так і зовнішня. І як показує практика, саме на несприйнятті культури країни розпочинають конфлікти. Яскравим прикладом можна назвати Україну, яка за час своєї незалежності так і не змогла повноцінно побудувати дійсно українську націю. А як було сказано ще класиками, «суспільство об’єднається лише перед спільним ворогом». Ця теза яскраво проявляється в сучасних українських реаліях, коли наше суспільство почало об’єднуватись під приводом агресії нашого східного сусіда. Сьогодні наша країна опинилася між двох різних за сприйняттям культур, західною і східною, і саме на несприйнятті один одного і виникли війна на сході України та анексія Криму.

Проте це несприйняття різних культур викликало і позитивні моменти в нашій державі, а саме те що ми нарешті визначились з тим «ХТО» ми, та «КУДИ» ми хочемо йти. І ці моменти спричинили бурхливе піднесення патріотичного духу в країні, та призвело до того що наше суспільство розпочало побудову дійсно української нації, в першу чергу на спільних на сьогодні елементах культури, адже культура є одним із головних чинників утворення нації.

Але як наголошує автор, на самих гаслах та ідеях націю не збудуєш, і я з ним цілком погоджуюсь, тому що, ми повинні чітко усвідомити що нам потрібно, що потрібно для країни і як цього досягти. Насамперед ми повинні усвідомити, що одного українського прапорця в автомобілі мало для побудови дійсно національного суспільства, потрібно змінюватись в першу чергу в собі, в своєму сприйнятті і ставленні до оточуючих, тільки тоді можна буде вважати нас повноцінними українцями.

Український ПолітикБогдан Каминский

Читая книгу Реймона Арона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века я находил много параллелей с тем как ведутся международные отношения тогда и сейчас и как каждая страна позиционирует себя в мире. И что мне больше всего понравилось это раздел Х «Нации и режимы» ведь там достаточно хорошо рассказывается о роли нации в создании и развитии государства и как пример такого государства можно назвать нашу страну, где после событий «Революции достоинства» в нашей стране началось формирование действительно украинского нации и украинской национальной идеи которой нам так не хватало со времени независимости.

И действительно в современном информационном мире в котором понятие границы с каждым днем теряет свое первостепенное понятие в связи с тем, что большинство стран присоединяются или создают коллективные системы сосуществования вроде ЕС, вопрос нации остается достаточно важным и в некоторой степени конфликтообразующим. Именно на нации, а точнее на ее культуре, традициях и обычаях строится политика внутренняя так и внешняя. И как показывает практика, именно на неприятии культуры страны начинают конфликты. Ярким примером можно назвать Украину, которая за время своей независимости так и не смогла полноценно построить действительно украинскую нацию. А как было сказано еще классиками, «общество объединится только перед общим врагом». Этот тезис ярко проявляется в современных украинских реалиях, когда наше общество начало объединяться под предлогом агрессии нашего восточного соседа. Сегодня наша страна оказалась между двух различных по восприятию культур, западной и восточной, и именно на неприятии друг друга и возникли война на востоке Украины и аннексия Крыма.

Однако это неприятие различных культур вызвало и положительные моменты в нашем государстве, а именно то, что мы наконец определились с тем «КТО» мы и «КУДА» мы хотим идти. И эти моменты вызвали бурный подъем патриотического духа в стране, и привело к тому наше общество начало построение действительно украинской нации, в первую очередь на общих сегодня элементах культуры, ведь культура является одним из главных факторов образования нации.

Но как отмечает автор, на самих лозунгах и идеях нацию не построишь, и я с ним полностью согласен, потому что, мы должны четко осознать, что нам нужно, что нужно для страны и как этого достичь. Прежде всего, мы должны осознать, что одного украинского флажка в автомобиле мало для построения действительно национального общества, нужно меняться в первую очередь в себе, в своем восприятии и отношении к окружающим, только тогда можно будет считать нас полноценными украинцами.

Украинский Политик

Богдан Камінський

Чи змінилося людство за століття? Чи можна з впевненістю вважати, що міжнародні відносини ХХ століття відрізняються від міжнародних відносин ХХІ століття? І чи відрізняється війна кінця минулого століття від війни сьогодення? Все це я постараюся проаналізувати на прикладі книги Реймона Арона «Мир і війна між націями» яка була написана в другій половині ХХ століття і дізнатися чи відрізняється ведення міжнародної політики, в тому числі і в питанні війни та миру, тоді і зараз.

Загалом ця книга, «Мир і війна між націями» є одним із найкращих джерел для тих хто цікавиться сутністю конфлікту, а саме війною і миром, що спричиняє війни і як вони відбуваються, а також і міжнародними відносинами загалом і тому стверджувати що якийсь певний розділ мені сподобався більше я не можу, адже в кожній частині книги я знаходив щось для себе цікаве. Проте, в причину того, що книга була написана більше 50 років тому, багато чого в ній не відповідає веденню як і війни так і міжнародних відносин, і тому я хочу розповісти про те, що на мою думку, в цій книзі найкраще відображає міжнародні конфлікти і питання війни та миру саме сьогодення.

І так, в першій частині «Поняття і системи» досить цікавим для мене виявився перший і другий розділ, тому що саме в ньому досить ґрунтовно розповідається як відбувається ведення міжнародних відносин між країнами. І хоч людство не стоїть на місці і з кожним днем розвивається ведення міжнародних відносин відбувається майже так само, як і 40 і 50 років тому, а саме, на трьох «китах» дипломатії: силі, могутності та владі. Саме ці елементи як і в минулому столітті так і зараз країни використовують для ведення своїх міжнародних відносин і напевне будуть слугуватися ними ще не одне століття.

Друга частина книги «Детермінанти і регулярності», на мою думку найбільш вдало описує причини виникнення конфліктів, і майже в кожному розділі частини можна навести приклади з сьогодення. Так, наприклад сьомий розділ «Про простір» досить добре описує як відбувається співіснування країн між собою. Простір розглядається як середовище, театр та ставка зовнішньої політики. Середовищем вважається територія на якій знаходяться всі держави світу, і кожна територія з яких вважається непорушною. Проте коли інша держава в силу тих чи різних обставин, чи то кліматичних змін на планеті, які вже зараз впливають на людство, чи із за певних ідеологічних чи економічних причин перетинає кордон іншої держави, то на зміну середовищу приходить театр, який трактується як претензії однієї держави на території іншої. Яскравим прикладом цього в сьогоденних міжнародних відносинах можна назвати анексію Криму Росією, війну на Донбасі, чи конфлікт в Сирії.

Також є досить цікавим для мене розділ «Про кількість» та «Про ресурси», адже вони найкраще описують причини виникнення конфліктів в сучасному світі. В сучасному світі, населення якого складає 7.3 мільярди і з кожним днем це число збільшується кількість населення відіграє наразі одну з ключових причин виникнення конфліктів і часу до укладання миру. Вже зараз стає помітною міграція населення з таких країн як Китай чи Індія населення яких є найбільшими в світі, чи виникнення різного роду суперечок через певну територію між ними. І в недалекому майбутньому якщо кількість населення буде дедалі більшати, а території у зв’язку з різними обставинами, такими як зміна клімату, чи глобальне потепління, будуть зменшуватись, то нашу планету чекає все більше і більше воєн, і нажаль з залучення великої кількості учасників. Проте, на сьогоднішній день кількість населення також впливає і на ведення конфлікту між державами. Так, в цьому розділі є досить цікава цитата, яка добре описує кількість населення і його вплив на конфлікт, суть якої зводиться до того, що в конфлікті визначальну роль виконує не кількість, а якість. І в цьому можна провести цікаву паралель з Україно-Російським конфліктом, а саме в тому, що Україна, з її невеликим населення по відношенню до східного сусіда, стримає, хоч і з втратою певних територій, ту військову машину яку направляє до нас Росія.

Не менш важливим в сучасних міжнародних конфліктах є питання ресурсів. Сьогодні, в світі де, через 20-30 років країни вичерпають ресурси планети, такі як нафта, газ, корисні копалини, виникає все більше конфліктів саме через ресурси. Яскравим прикладом можна назвати, конфлікт, на щастя поки що лише дипломатичний, між Росією та Канадою за Арктику, де наразі знаходиться великі поклади нафти і газу. І вже зараз помітно як ці країни нарощують там свою військову присутність, щоб в разі необхідності силою відібрати чи захистити там корисні копалини.

В третій частині книги «Планетарна система в термоядерний вік» для мене були цікавими розділи тринадцятий та сімнадцятий. В одному досить цікаво розповідається про те, на чому побудована сучасна політика в світі, а саме на різного роду блоках і союзах. І цікавим тут для мене було питання долі національної територіальної держави, адже з входом певної країни в той чи інший блок чи союз, вона втрачає частку свого суверенітету. В загальному то, я вважаю що, ця часткова втрата суверенітету є кращим варіантом ніж повна втрата в результаті певної агресії з боку сусідніх держав. Адже з входом в блок чи союз держав, таких як НАТО чи ЄС з частковою втратою суверенітету, яка по великій мірі не впливає на дієздатність держави, країна отримує в рази кращий захист своєї території, ніж якби вона залишалась самостійною. І саме це добре описується в сімнадцятому розділі, а саме про країни які в міру різних обставин вибрали позицію нейтралітету і як це вплинуло на їхнє життя. Яскравим прикладом такої країни, нажаль є Україна, яка за час своєї незалежності сповідувала багатовекторний шлях розвитку і не приєднання до жодного військового блоку, що в результаті призвело до того що ми всі і так добре бачимо і відчуваємо!

Четверта частина книги «Суперечності дипломатико-стратегічної діяльності» загалом досить цікаво описуються методи за допомогою яких відбувається стримування агресора, а в разі виникнення конфлікту, знаходження шляхів вирішення конфлікту і якими методами агресора змушують до миру. Так, в двадцятом і двадцять першому розділах розповідається про найкращий, на мою думку, спосіб стримування агресора і недопущення конфлікту, а саме наявність зброї масового стримування\знищення. І тут же, яскравим прикладом цього є все Україна, яка на час проголошення незалежності мала 3 в світі запас ядерної зброї. І якби нас не роззброїли за Будапештським меморандумом, то я вважаю, що та ситуація яка на сьогодні є в нашій країні була б зовсім іншою. Так, можна довго дискутувати на тему, що нам би просто не дали б мати ядерну зброю чи те, що ми б не змогли тримати економічно весь тогочасний ядерний потенціал країни, але факт залишається фактом, мали б ми така такий важіль стримування, то б до нашої країни відносилися б зовсім інакше.

Український ПолітикБогдан Каминский

Изменилось ли человечество за столетие? Можно ли с уверенностью считать, что международные отношения ХХ века отличаются от международных отношений XXI века? И отличается ли война конца прошлого века от войны сегодня? Все это я постараюсь проанализировать на примере книги Арона Реймона «Мир и война между нациями», которая была написана во второй половине ХХ века, и узнать отличается ведения международной политики, в том числе и в вопросе войны и мира, тогда и сейчас.

В целом эта книга, «Мир и война между нациями» является одним из лучших источников для тех кто интересуется сущностью конфликта, а именно войной и миром, что вызывает войны и как они происходят, а также и международными отношениями в целом и поэтому утверждать что какой-либо определенный раздел мне понравился больше я не могу, ведь в каждой части книги я находил что-то для себя интересное. Однако, в причину того, что книга была написана более 50 лет назад, многое в ней не соответствует сегодняшнему ведению как и войны так и международных отношений, и поэтому я хочу рассказать о том, что по моему мнению, в этой книге лучше всего отражает международные конфликты и вопросы войны и мира сегодня.

И так, в первой части «Понятие и система» достаточно интересным для меня оказался первый и второй раздел, так как именно в нем достаточно основательно рассказывается как происходит ведения международных отношений между странами. И хотя человечество не стоит на месте и с каждым днем развивается, ведения международных отношений происходит почти так же, как и 40 и 50 лет назад, а именно, на трех «китах» дипломатии: силе, мощи и власти. Именно эти элементы как и в прошлом веке так и сейчас страны используют для ведения своих международных отношений и наверняка будут слугуватися ними еще не одно столетие.

Вторая часть книги «Детерминанты и регулярности», по моему мнению наиболее удачно описывает причины возникновения конфликтов, и почти в каждом разделе части можно привести примеры из настоящего. Так, например седьмой раздел «О пространстве» достаточно хорошо описывает как происходит сосуществования стран между собой. Пространство рассматривается как среда, театр и ставка внешней политики. Средой считается территория на которой находятся все государства мира, и каждая территория из которых считается незыблемой. Однако когда другое государство в силу тех или различных обстоятельств, то климатических изменений на планете, которые уже сейчас влияют на человечество, или из за определенных идеологических или экономических причин пересекает границу другого государства, то на смену среде приходит театр, трактуется как претензии одной государства на территории другого. Ярким примером этого в сегодняшних международных отношениях можно назвать аннексию Крыма Россией, войну на Донбассе, или конфликт в Сирии.

Также достаточно интересным для меня был раздел «О количестве» и «О ресурсы», ведь они лучше всего описывают причины возникновения конфликтов в современном мире. В современном мире, население которого составляет 7.3 миллиарда и с каждым днем это число увеличивается количество населения играет сейчас одну из ключевых причин возникновения конфликтов и времени до заключения мира. Уже сейчас становится заметной миграция населения из таких стран как Китай или Индия населения которых являются крупнейшими в мире, или возникновения разного рода споров через определенную территорию между ними. И в скором будущем если население будет все увеличиваться, а территории в связи с различными обстоятельствами, такими как изменение климата, или глобальное потепление, будут уменьшаться, то нашу планету ждет все больше и больше войн, и, к сожалению с привлечением большого количества участников. Однако, на сегодняшний день численность населения также влияет и на ведение конфликта между государствами. Так, в этом разделе есть довольно интересная цитата, которая хорошо описывает население и его влияние на конфликт, суть которой сводится к тому, что в конфликте определяющую роль играет не количество, а качество. И в этом можно провести интересную параллель с Украиной-Российского конфликта, а именно в том, что Украина, с ее небольшим населения по отношению к восточному соседу, сдержит, хотя и с потерей определенных территорий, то военную машину которую направляет к нам Россия.

Не менее важным в современных международных конфликтах вопрос ресурсов. Сегодня, в мире, где, через 20-30 лет страны исчерпают ресурсы планеты, такие как нефть, газ, полезные ископаемые, возникает все больше конфликтов именно из-за ресурсов. Ярким примером можно назвать, конфликт, к счастью пока только дипломатический, между Россией и Канадой за Арктику, где сейчас находится большие залежи нефти и газа. И уже сейчас заметно как эти страны наращивают там свое военное присутствие, чтобы в случае необходимости силой отобрать или защитить там полезные ископаемые.
В третьей части книги «Планетарная система в термоядерный век» для меня были интересными разделы тринадцатый и семнадцатый. В одном довольно интересно рассказывается о том, на чем построена современная политика в мире, а именно на разного рода блоках и союзах. И интересным здесь для меня был вопрос судьбы национальной территориальной государства, ведь с входом определенной страны в тот или иной блок или союз, она теряет часть своего суверенитета. В общем то, я считаю, что эта частичная потеря суверенитета является лучшим вариантом чем полная потеря в результате определенной агрессии со стороны соседних государств. Ведь с входом в блок или союз государств, таких как НАТО или ЕС с частичной потерей суверенитета, которая по большой степени не влияет на дееспособность государства, страна получает в разы лучшую защиту своей территории, чем если бы она оставалась самостоятельной. И именно это хорошо описывается в семнадцатом разделе, а именно о странах которые по мере различных обстоятельств выбрали позицию нейтралитета и как это повлияло на их жизнь. Ярким примером такой страны, к сожалению является Украина, которая за время своей независимости исповедовала многовекторный путь развития и не присоединение ни к одному военному блоке, в результате привело к тому мы все и так хорошо видим и чувствуем!

Четвертая часть книги «Противоречия дипломатика-стратегической деятельности» в целом довольно интересно описываются методы с помощью которых происходит сдерживание агрессора, а в случае возникновения конфликта, нахождение путей решения конфликта и какими методами агрессора заставляют мира. Так, в двадцатом и двадцать первом разделах рассказывается о лучшем, на мой взгляд, способ сдерживания агрессора и недопущение конфликта, а именно наличие оружия массового сдерживания\уничтожения. И тут же, ярким примером этого является все Украине, которая на момент провозглашения независимости имела 3 в мире запас ядерного оружия. И если бы нас не разоружили по Будапештскому меморандуму, то я считаю, что та ситуация которая сегодня есть в нашей стране была бы совсем другой. Так, можно долго дискутировать на тему, что нам бы просто не дали бы иметь ядерное оружие или то, что мы не смогли держать экономически весь тогдашний ядерный потенциал страны, но факт остается фактом, должны мы так такой рычаг сдерживания, то бы к нашей страны относились бы совсем иначе.

Украинский Политик

Богдан Камінський

Тема Української національної ідеї вже багато років залишається актуальною в нашій країні.

Проте, на жаль, за роки незалежності нашої держави ми так і не змогли створити дієву, єдину, об’єднуючу національну ідею. А все тому, що кожна нова влада в нашій країні намагалася створити національну ідею не замислюючись, що цю ідею можуть не сприйняти в інших регіонах України. Так наприклад, за часів правління Ющенка популярним гаслом було “Національна ідея – європейська Україна!”. За правління ‘‘біло-синьої команди’’, було популярне таке гасло національної ідеї “Досягнення сучасних стандартів життя має стати основою національної ідеї, яка об’єднає усіх громадян”. Але нажаль всі ці ідеї виявились лише пустою балаканиною і до втілення на практиці нажаль, або на щастя так і не дійшли. І тому, я спробую пояснити якою я бачу Українську національну ідею, і чому вона, на мій погляд, найкраще підійде для сучасної України.

Своє бачення Української національної ідеї я вбачаю в такому гаслі: ‘‘Різне минуле — спільне майбутнє’’.

Що ж я розумію під цим гаслом!?

По-перше, треба відкрито ставити питання про національну ідею не стільки виходячи з минулого, і навіть не із сьогодення. Потрібно будувати проекцію на майбутнє. Національною ідеєю повинно бути стратегічне бачення розвитку держави та її гуманітарної сфери на перспективу.

По-друге, в центрі національної ідеї має знаходитися людина, її інтереси, дотримання прав і свобод. Також, держава зобов’язана створювати рівні умови для всіх громадян. Наприклад, у тому ж мовному питанні повинні бути однакові можливості для вивчення і використання російської, англійської та інших мов, які громадяни вважають своїми рідними чи які хочуть опанувати.

По-третє, і на мою думку головне, поняття національної ідеї необхідно перемістити з категорії філософської в категорію практичну. Вона повинна ґрунтуватися не на утопічних образах, символах і яскравих гаслах, а стати фундаментом прогресивного суспільства та формування нової парадигми його розвитку, проведення реформ. У першу чергу це стосується економічного і соціального добробуту громадян України, адже, як би це меркантильно не звучало, але в країні в якій національна ідея стоїть на ідеї розвиненої економіки, в якій достойні зарплати і низькі ціни, в країні де хочеться заводити сім’ю і дітей, в якій люди живуть, а не ‘‘виживають’’, тоді суспільство буде цінувати країну в якій живе, бо вони будуть задоволені в сьогоденні і впевненні у майбутньому, і не захочуть щоб різні зовнішні чи внутрішні чинники негативно вплинули на їхнє життя.

І тому головне наше завдання на сьогоднішній день – усвідомити те, що домінування одного етносу і мови — це шлях в нікуди, який приховує в собі серйозну небезпеку. Нам не можна ні на мить забувати про те, що єдність нації — в її різноманітті, в різноманітті всіх її складових елементів: мов, традицій, культур, історичного минулого і т.п. І лише тоді, коли ми будемо спиратись на вище сказане, ми зможемо побудувати свідоме, правове, по-справжньому процвітаюче громадянське суспільство.

Український ПолітикБогдан Каминский

Тема Украинской национальной идеи уже много лет остается актуальной в нашей стране.

Однако, к сожалению, за годы независимости нашего государства мы так и не смогли создать действенную, единую, объединяющую национальную идею. А все потому, что каждая новая власть в нашей стране пыталась создать национальную идею не задумываясь, что эту идею могут не воспринять в других регионах Украины. Так, например, во времена правления Ющенко популярным лозунгом было «Национальная идея — европейская Украина!». В правление » бело-синей команды », было популярно такое лозунг национальной идеи «Достижения современных стандартов жизни должно стать основой национальной идеи, которая объединит всех граждан». Но, к сожалению все эти идеи оказались лишь пустой болтовней и к воплощению на практике к сожалению, или к счастью так и не дошли. И поэтому, я попробую объяснить которой я вижу Украинской национальной идее, и почему она, на мой взгляд, лучше всего подойдет для современной Украины.

Свое видение Украинской национальной идеи я вижу в таком лозунге «Разное прошлое — общее будущее»

Что я понимаю под этим лозунгом !?

Во-первых, надо открыто ставить вопрос о национальной идеи не столько исходя из прошлого, и даже не из настоящего. Нужно строить проекцию на будущее. Национальной идеей должно быть стратегическое видение развития государства и его гуманитарной сферы на перспективу.

Во-вторых, в центре национальной идеи должен находиться человек, его интересы, соблюдение прав и свобод. Также, государство обязано создавать равные условия для всех граждан. Например, в том же языковом вопросе должны быть одинаковые возможности для изучения и использования русского, английского и других языков, которые граждане считают своими родными или которые хотят овладеть.

В-третьих, и по моему мнению главное, понятие национальной идеи необходимо переместить из категории философской в категорию практическую. Она должна основываться не на утопических образах, символах и ярких лозунгах, а стать фундаментом прогрессивного общества и формирования новой парадигмы его развития, проведения реформ. В первую очередь это касается экономического и социального благосостояния граждан Украины, ведь, как бы это меркантильно ни звучало, но в стране в которой национальная идея стоит на идее развитой экономики, в которой достойные зарплаты и низкие цены, в стране, где хочется заводить семью и детей, в которой люди живут, а не » выживают », тогда общество будет ценить страну в которой живет, потому что они будут удовлетворены в настоящем и уверены в будущем, и не захотят чтобы различные внешние или внутренние факторы негативно повлияли на их жизнь .

И поэтому главная наша задача на сегодняшний день — осознать, что доминирование одного этноса и языка — это путь в никуда, который таит в себе серьезную опасность. Нам нельзя ни на минуту забывать о том, что единство нации — в ее многообразии, в многообразии всех ее составляющих элементов: языков, традиций, культур, исторического прошлого и т.п. И только тогда, когда мы будем опираться на выше сказанное, мы сможем построить сознательное, правовое, по-настоящему процветающее гражданское общество.

Украинский Политик

Богдан Камінський

За 25 років своєї незалежності Україна нажаль так і не впоралася з тими завданнями які з’являються перед країною яка стала на шлях самостійності, а саме: визначення шляху цивілізаційного розвитку, побудова дійсно національної держави, консолідація суспільства. І сьогодні в Україні складається ситуація, за якої наша країна не розвивається як повноцінний міжнародний гравець, якого б поважали і до якого прислухалися. Практично все, що виникло в Україні після незалежності, поки носить яскраво виражений лімітрофний характер і позбавлене ознак світового чи європейського характеру.

Зараз йде дискусія на рахунок того чи є Україна лімітрофною чи ні, і я вважаю, що на теперішній час наша країна ще залишається лімітрофною державою, проте все ж відбуваються тенденції які в подальшій перспективі могли б змінити ситуацію в країні і вивисти нашу країну з лімітрофного стану. І я хочу спробувати з’ясувати що ж робить нашу країну лімітрофною. По-перше лімітрофні країни не є самостійним суб’єктом геополітики, виступаючи об’єктом у геополітичній грі великих держав та інших акторів міжнародних відносин. І якщо подивитись на діяльність України на міжнародній арені, то наша країна цілком підпадає під цей критерій. Україна для великих гравців на міжнародній арені, таких як США, Росія, Європа, є своєрідною буферною сірою зоною, на якій можна вирішувати суперечки без шкоди для себе. Яcкравим прикладом цього критерію лімітрофності є те що, у вирішинні питань пов’язаних з виконанням Мінських угод Росія часто звертається до Німеччини і Франції, а не до України, тобто вона не вважає нашу країну повноцінним міжнародним гравцем з яким можна і потрібно розмовляти на рівних засадах.

По-друге внутрішня політика лімітрофної країни визначається його роллю у протистоянні геополітичних центрів сили. Зараз стан внутрішньої політики в крані є досить напружений, основними причинами такої ситуації є анексія Криму та війна на Донбасі, складні економічні умови в яких опинилася Україна. Все ці проблеми викликані напруженим і сильнішим ніж в попередні роки протистоянням двох цивілізацій, між якими географічно знаходиться Україна це західної (США та ЄС) та східної (Росія).

По-третє національно-державна зовнішньополітична ідентичність лімітрофа визначається його перебуванням у прикордонній “сірій зоні” великих геополітичних гравців, а тому формальне визнання суверенітету та держав- ної самостійності супроводжується дефіцитом реального визнання лімітрофа. Яскравим прикладом цього критерію лімітрофності країни проявляється в тому, що всі Росія, як учасник Будапештського меморандуму, забов’язувалась поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, але на практиці порушила свої забов’язання і веде проти України відкриту агресію.

Проте, на мою думку, критерієм за яким нашу країну найбільше можна віднести до лімітрофної, є те, що в Україні характерно виражені конфліктуючі етнополітичні та культурні ідентичності. Найкраще це виявляється в різких коливаннях курсу внутрішньої і зовнішньої політики: від квазіпроросійського, що спирається на пострадянську ментальність, до формально проєвропейського (насправді ж дуже далекого від європейських стандартів демократичності, етнонаціональної толерантності тощо).

Український ПолітикБогдан Каминский

За 25 лет своей независимости Украина к сожалению так и не справилась с теми задачами которые появляются перед страной которая стала на путь самостоятельности, а именно: определение пути цивилизационного развития, построение действительно национального государства, консолидация общества. И сегодня в Украине складывается ситуация, при которой наша страна не развивается как полноценный международный игрок, которого бы уважали и к которому прислушивались. Практически все, что возникло в Украине после независимости, пока носит ярко выраженный лимитрофного характер и лишено признаков мирового или европейского характера.

Сейчас идет дискуссия на счет того есть ли Украина лимитрофной или нет, и я считаю, что в настоящее время наша страна еще остается лимитрофного государством, однако все же происходят тенденции которые в дальнейшей перспективе могли бы изменить ситуацию в стране и вивисты нашу страну с лимитрофного состояния . И я хочу попробовать выяснить что же делает нашу страну лимитрофного. Во-первых лимитрофного страны не является самостоятельным субъектом геополитики, выступая объектом в геополитической игре великих держав и других акторов международных отношений. И если посмотреть на деятельность Украины на международной арене, то наша страна вполне подпадает под этот критерий. Украина для крупных игроков на международной арене, таких как США, Россия, Европа, является своеобразной буферной серой зоной, на которой можно решать споры без вреда для себя. Яcкравим примером этого критерия лимитрофности является то, что в виришинни вопросов, связанных с выполнением Минских соглашений Россия часто обращается к Германии и Франции, а не в Украине, то есть она не считает нашу страну полноценным международным игроком с которым можно и нужно разговаривать на равных началах .

Во-вторых внутренняя политика лимитрофного страны определяется его ролью в противостоянии геополитических центров силы. Сейчас состояние внутренней политики в кране достаточно напряженный, основными причинами такой ситуации является аннексия Крыма и война в Донбассе, сложные экономические условия, в которых оказалась Украина. Все эти проблемы вызваны напряженным и сильнее чем в предыдущие годы противостоянием двух цивилизаций, между которыми географически находится Украина это западной (США и ЕС) и восточной (Россия).

В-третьих национально-государственная внешнеполитическая идентичность лимитрофа определяется его пребыванием в пограничной «серой зоне» крупных геополитических игроков, а потому формальное признание суверенитета и государственных ной самостоятельности сопровождается дефицитом реального признания лимитрофа. Ярким примером этого критерия лимитрофности страны проявляется в том, что все Россия, как участник Будапештского меморандума, обязывалась уважать независимость, суверенитет и существующие границы Украины, но на практике нарушила свои обязательства и ведет против Украины открытую агрессию.

Однако, по моему мнению, критерием по которому нашу страну всего можно отнести к лимитрофного, является то, что в Украине характерно выражены конфликтующие этнополитические и культурные идентичности. Лучше всего это проявляется в резких колебаниях курса внутренней и внешней политики от квазипроросийського, опирающейся на постсоветскую ментальность, к формально проевропейского (на самом деле очень далекого от европейских стандартов демократичности, этнонациональной толерантности и т.д.).

Украинский Политик

Богдан Камінський

Сьогодні громадянська активність в Україні перебуває в не найкращому стані, адже більша частина нашого суспільства є пасивною і не бажає проявляти активну громадянську позицію. А дарма, адже ми не задумуємось над тим, що ті проблеми які стаються в країні, але не зачіпають нас і наші інтереси зараз, можуть статися з нами в майбутньому і, нажаль, з подвійною силою. Більшість просто вдягли «рожеві» окуляри, за якими краще, на їхню думку, живеться. І причиною цього є ніщо інше як обман, обман очікувань громадян, коли не справдилися сподівання більшості населення на краще життя і на те, що в нашій країні всетаки щось може змінитись на краще, особливо це добре появлялось після революції Гідності. Такий «законсервований» стан образи громадян на владу, незалежно від гілок та персоналій відповідальних за події в країні, призвів до відчуження більшості громадян від усього, що не належить безпосередньо до сфери повсякденних життєвих проблем.

Події на Майдані стала тим чинником який призвів до того, що наше населення почало більше проявляти громадянську активність на всіх рівнях життя країни. Адже громадянська активність більшою мірою заснована на усвідомлення особистістю себе громадянином певної держави, як учасника правових відносин між ним та державою. Проте ця активність була спричинена більшою мірою на хвилі патріотизму, який з кожним днем зменшувався з шаленими темпами.

Але все ж, порівняно з минулими роками, громадянська активність в Україні зараз стала на зовсім інший якісний рівень. І прикладом такої громадянської активності можна назвати різного роду громадські і волонтерські організації, які в складний для нашої країни час змогли підняти нашу амрію фактично з руїн. Також з часу закінчення революції значно збільшилась кількість дійсно справжніх громадських організацій, які змогли якісно впливати на владу і роблять це і зараз, що спричинило значні зміни в державі. Насамперед ці зміни стосуються того, що населення України почало усвідомлювати, що держава ци я, це ми, і тільки власними силами, а не чекаючи допомоги ззовні, ми зможемо змінити нашу країну і наше життя.

Але говорити про те, що в нашій країні є високий рівень громадської активності ще зарано. Переважна більшість громадян не залучена до громадянської активності, не бачить у ній потреби і не бере участі в жодних її проявах, крім виборів. Чверть дорослого населення України за жодних умов не стане протестувати проти порушення своїх чи, тим паче, чужих прав. Значною мірою відповідальність за це лежить на владі, яка виявляє байдужість і навіть ворожість до спроб громадян активно обстоювати власні права.

Однак ми мусимо чесно подивитися у вічі самим собі. Все, що робиться в країні, відбувається за згоди «мовчазної більшості», яка шукає виправдання своїй слабкості і своєму страхові. Сьогодні ще є передумови для виникнення в нас суспільства активних громадян, відповідальних за долю своєї країни, на противагу апатичному «населенню» чи «підданим». Сьогодні в нас ще є шанс стати громадянином — завтра такої можливісті може не бути!

Українська ПравдаБогдан Каминский

Сегодня гражданская активность в Украине находится в не лучшем состоянии, ведь большая часть нашего общества является пассивной и не желает проявлять активную гражданскую позицию. А зря, ведь мы не задумываемся над тем, что те проблемы, которые происходят в стране, но не затрагивают нас и наши интересы сейчас, могут произойти с нами в будущем и, к сожалению, с удвоенной силой. Большинство просто одели «розовые» очки, за которыми лучше, по их мнению, живется. И причиной этого является не что иное как обман, обман ожиданий граждан, когда не сбылись надежды большинства населения на лучшую жизнь и на то, что в нашей стране таки что-то может измениться к лучшему, особенно это хорошо появлялось после революции Достоинства. Такое «законсервированое» состояние обиды граждан на власть, независимо от ветвей и персоналий ответственных за происходящее в стране, привело к отчуждению большинства граждан от всего, что не относится непосредственно к сфере повседневных жизненных проблем.

События на Майдане стала тем фактором который привел к тому, что наше население начало больше проявлять гражданскую активность на всех уровнях жизни страны. Ведь гражданская активность в большей степени основана на осознание личностью себя гражданином определенного государства как участника правовых отношений между ним и государством. Однако эта активность была вызвана в большей степени на волне патриотизма, которая с каждым днем уменьшается с бешеными темпами.

Но все же, по сравнению с прошлыми годами, гражданская активность в Украине сейчас стала на совершенно иной, качественный уровень. И примером такой гражданской активности можно назвать различного рода общественные и волонтерские организации, которые в сложный для нашей страны время смогли поднять нашу армию фактически из руин. Также со времени окончания революции значительно увеличилось количество действительно настоящих общественных организаций, которые смогли качественно влиять на власть и делают это и сейчас, повлекшее значительные изменения в государстве. Прежде всего эти изменения касаются того, что население Украины начало осознавать, что государство это я, это мы, и только собственными силами, а не дожидаясь помощи извне, мы сможем изменить нашу страну и нашу жизнь.

Но говорить о том, что в нашей стране является высокий уровень общественной активности еще рано. Подавляющее большинство граждан не вовлечена к гражданской активности, не видит в ней потребности и не участвует ни в каких ее проявлениях, кроме выборов. Четверть взрослого населения Украины ни при каких условиях не станет протестовать против нарушения своих или, тем более, чужих прав. В значительной степени ответственность за это лежит на власти, которая проявляет равнодушие и даже враждебность к попыткам граждан активно отстаивать свои права.

Однако мы должны честно посмотреть в глаза самим себе. Все, что делается в стране, происходит с согласия «молчаливого большинства», которая ищет оправдания своей слабости и своем страхе. Сегодня еще есть предпосылки для возникновения у нас общества активных граждан, ответственных за судьбу своей страны, в противовес апатичном «населению» или «подданным». Сегодня у нас еще есть шанс стать гражданином — завтра такой возможностью может не быть!

Украинский Политик

Богдан Камінський

Чи змінилась політична еліта нашої країни з часу втечі Януковича з країни? Чи стали наші політики менш корумповані після подій на Майдані?
Нажаль ні, і на ділі змінилися лише обличчя, а методи залишились ті самі. І це змушує замислитися, кого ж ми обрали, які «слуги народу» зараз при владі, та куди нас ведуть «наступники» і чим вони відрізняються від «попередніків».

То ж я спробую проаналізувати, які причини високого рівня корупції в нашій країні, та чи є відмінність між нинішньою владою та попередньою.

З кожним днем у мене складається враження, що політики, які зайняли високі державні посади, стали забувати, завдяки кому вони зараз при владі. Але яка ж причина того, що нинішня влада, така сама як за правління Януковича? А все дуже просто, все через те, що в нашій країні відсутня реальна, а не фіктивна опозиція та абсолютна безкарність за злочинні дії. І саме це є головною причиною корупційних скандалів за участю представників влади.

За два роки нинішня влада так і не довела до фіналу жодну справу злочинців режиму Януковича – ніхто з представників режиму не опинився за гратами. І за таких умов кожен чиновник розуміє одне – можна дерибанити майно держави, можна нахабно лобіювати інтереси свого бізнесу, і не нести за це жодної відповідальності, а щоб убезпечити свої позиції в очах суспільства, влада зайняла дуже маніпулятивну, але вигідну для себе позицію: ми не ідеальні, але кращих за нас немає. Але гіркий досвід Майдану показав, що цинічна самовпевненість влади може обернуться для неї врешті-решт повною катастрофою, яка з кожним днем стає все більш видимою.

Так, зовсім недавно стало відомо, що перебуваючи на посту президента України Петро Порошенко приховував те, що він є власником офшорної компанії на Британських Віргінських Островах, тим самим наша країна недоотримала значну частину податків, і що саме гірше, що будучи президентом Петро Порошенко не припинив вести бізнесову діяльність, що суперечить закону України. Сварка з іноземними технократами (Абромавічус, Яресько), погіршення відносин з грузинською командою, штучний розвал коаліції, нахабне протискання «ручного» уряду, скандал з NYT, а тепер і офшорами — показує, що з іміджем у президента все дуже погано. В першу чергу, він не показав кардинальних відмінностей від Януковича і не особисто не показав, як це «жити по-новому».

Статус президента завжди зобов’язує бути краще за більшість своїх співгромадян. Виходячи з цього, можна побачити, який приклад зараз показує Петро Порошенко — національний ватажок нашої країни і «демократичний» лідер. Особиста поведінка гаранта буквально кричить, що можна і потрібно займатися інтригами і шантажем, не платити податки в бюджет, будучи на теперішній час уже міліардером, ігнорувати та нахабно перероблювати конституцію і закони під себе. І як результат у нас всіх виникає дисонанс і непорозуміння: Чому, я повинен навіть не дивитись в супермаркеті товари з російськими етикетками, а наша глава НБУ Гонтарева продовжувала вести бізнесові справи з російськими «друзями»? Чому я та мої рідні платимо податок на війну, а президент старанно приховує мільйони в іноземних офшорах? Ми вимагаємо жити на офіційну зарплату і слідувати закону, а наш президент показує, що дотримуватися законів — це справа зовсім непотрібна. Ось у чому підступ. У подвійних стандартах і ще в тому, що наш президент не хоче бути кращим прикладом для всіх.

Президент є тим орієнтиром, іміджевою особою будь-якої країни в світі. І як результат, ми постали перед усіма в образі скандаліста і авантюриста, який просить гроші у всього світу, а сам потім тихенько отплавляет їх в офшори. І саме такі дії нашої влади є чудовим сигналом для світу, що Україна не варта уваги в якості іноземного партнера.

Український ПолітикБогдан Каминский

Изменилась ли политическая элита нашей страны со времени побега Януковича из страны? Стали наши политики менее коррумпированные после событий на Майдане? К сожалению нет, и на деле изменились только лица, а методы остались те же. И это заставляет задуматься, кого же мы выбрали, какие «слуги народа» сейчас у власти, и куда нас ведут «преемники» и чем они отличаются от «предшественников».

Поэтому я попробую проанализировать, каковы причины высокого уровня коррупции в нашей стране, и есть ли разница между нынешней властью и предыдущей.

С каждым днем у меня складывается впечатление, что политики, которые заняли высокие государственные должности, стали забывать, благодаря кому они сейчас у власти. Но какая же причина того, что нынешняя власть, такая же как при правлении Януковича? А все очень просто, все потому, что в нашей стране отсутствует реальная, а не фиктивная оппозиция и абсолютная безнаказанность за преступные действия. И именно это является главной причиной коррупционных скандалов с участием представителей власти.

За два года нынешняя власть так и не довела до финала ни одно дело преступников режима Януковича — никто из представителей режима не оказался за решеткой. И при таких условиях каждый чиновник понимает одно — можно дерибанить имущество государства, можно нагло лоббировать интересы своего бизнеса, и не нести за это никакой ответственности, а чтобы обезопасить свои позиции в глазах общества, власть заняла очень манипулятивной, но выгодную для себя позицию: мы не идеальны, но лучших нас нет. Но горький опыт Майдана показал, что циничная самоуверенность власти может обернутся для нее в конце концов полной катастрофой, которая с каждым днем становится все более видимой.

Так, совсем недавно стало известно, что находясь на посту президента Украины Петр Порошенко скрывал то, что он является владельцем оффшорной компании на Британских Виргинских островах, тем самым наша страна недополучила значительную часть налогов, и самое худшее то, что будучи президентом Петр Порошенко не прекратил вести деловую деятельность, что противоречит закону Украины. Ссора с иностранными технократами (Абромавичус, Яресько), ухудшение отношений с грузинской командой, искусственный развал коалиции, наглое протискання «ручного» правительства, скандал с NYT, а теперь и оффшорами — показывает, что с имиджем у президента все очень плохо. В первую очередь, он не показал кардинальных отличий от Януковича и не лично не показал, как это «жить по-новому».

Статус президента всегда обязывает быть лучше большинства своих сограждан. Исходя из этого, можно увидеть, какой пример сейчас показывает Петр Порошенко — национальный вождь нашей страны и «демократический» лидер. Личное поведение гаранта буквально кричит, что можно и нужно заниматься интригами и шантажом, не платить налоги в бюджет, будучи в настоящее время уже миллиардером, игнорировать и нагло переделывать конституцию и законы под себя. И как результат у нас всех возникает диссонанс и непонимание: почему, я должен даже не смотреть в супермаркете товары с российскими этикетками, а наша глава НБУ Гонтарева продолжала вести бизнес дела с российскими «друзьями»? Почему я и мои родные платим налог на войну, а президент старательно скрывает миллионы в иностранных офшорах? Мы требуем жить на официальную зарплату и следовать закону, а наш президент показывает, что соблюдать законы — это совсем не нужное дело. Вот в чем подвох. В двойных стандартах и еще в том, что наш президент не хочет быть лучшим примером для всех.

Президент является тем ориентиром, имиджевой лицом любой страны в мире. И как результат, мы встали перед всеми в образе скандалиста и авантюриста, который просит деньги у всего мира, а сам потом тихонько отплавляет их в оффшоры. И именно такие действия нашей власти является прекрасным сигналом для мира, что Украина не стоит внимания в качестве иностранного партнера.

Украинский Политик

Богдан Камінський

З давніх давен люди, для вирішення різних проблем збирались в громади. І ця традиція є і зараз, бо саме громадянська участь є тим рушієм якісних перетворень у суспільстві. Кожен трактує громадянську участь по-різному: для декого це прийти на вибори і проголосувати, для когось це відремонтувати дитячий майданчик. Щодо мене то для мене громадянська участь-це бути частиною громади, суспільства, і намагатися спільними зусиллями зробити життя кожного з нас краще! Але чи можна стверджувати, що громадянська участь в нас в країні є на належному рівні? Боюсь, що ні! І на це є свої причини.

По-перше, в нашій країні однією з головних причин низької громадянської участі є радянське минуле. У більшості людей, особливо старшого покоління, ще залишився радянський менталітет, і саме це гальмує будь-які зміни в суспільстві. Наше суспільство звикло, що все за них повинна робити держава. І допоки кожен з нас не зрозуміє, що держава починається з Мене, з Моїх дій, то в нашій країні не буде повноцінної громадянської участі та громадянського суспільства.

По-друге, наше суспільство втратило надію на те, що ми зможемо щось змінити, чи те, що від наших дій щось зміниться, а тому проявляють низьку активність. Причиною цього є політична ситуація в країні, та невизначеність і незнання того що може бути завтра.

Проте, говорити про повну відсутність, чи про те, що громадянська активність в Україні залишається на низькому рівні не можна. На мою думку, громадянську участь в нашій країні, слід розглядати в двох вимірах: політичному та соціально-економічному.

Щодо першого виміру, то участь громадян в політиці є невідємною частиною існування самої держави. Прикладом такої громадської участі в політичному житті країни можна назвати референдум в Нідерландах щодо асоціації України та ЄС. Але якщо говорити про наше суспільство, то в ньому проявлявся високий рівень політичного абсентеїзму, що дозволяло меншості (владі) диктувати свої умови більшості (суспільству). І саме це призвило до того, що розпочалася Революція Гідності в країні, коли громадська участь виступатила засобом боротьби громадянина з невизначеністю та непередбачуваністю дій державно-владних інституцій. Саме це було однією з форм громадської мотивації щодо мобілізації впровадження адекватних суспільно-політичних цінностей, які є засобом репрезентації інтересу громадянина. Як результат, з’явилося багато громадських організацій які ведуть контроль за діями влади, та збільшився рівень участі громадян в політичному житті країни.

Говорячи про другий вимір громадянської участі в нашій країні, то для українця громада, та вирішення будь-яких питань «на місцях» було важливою складовою життя в усі часи. Прикладів такої громадянської участі безліч: Від прибирання скверів і парків від сміття та благоустрою міста чи села, до допомоги потерпілим, різного роду волонтерство, яке сьогодні, в складні часи нашої держави, набуває все більшої популярності. І саме волонтерські організації, на сьогодні є найкращим прикладом громадської участі в нашій країні. Адже тільки від нас залежить якою буде наша країна є зараз і якою вона буде завтра.

Український ПолітикБогдан Каминский

С давних времен люди, для решения различных проблем собирались в общины. И эта традиция есть и сейчас, потому что именно гражданская активность является тем двигателем качественных преобразований в обществе. Каждый трактует гражданскую активность по-разному: для кого-то это прийти на выборы и проголосовать, для кого-то это отремонтировать детскую площадку. Что касается меня то для меня гражданская активность это быть частью общества, и стараться совместными усилиями сделать жизнь каждого из нас лучше! Но можно ли утверждать, что гражданская активность в Украине на должном уровне? Боюсь, что нет! И на это есть свои причины.

Во-первых, в нашей стране одной из главных причин низкой гражданской активность является советское прошлое. У большинства людей, особенно старшего поколения, еще остался советский менталитет, и именно это тормозит любые изменения в обществе. Наше общество привыкло, что все за них должно делать государство. И пока каждый из нас не поймет, что государство начинается с меня, с моих действий, то в нашей стране не будет полноценной гражданской активности и гражданского общества.

Во-вторых, наше общество потеряло надежду на то, что мы сможем что-то изменить, или то, что от наших действий что-то изменится, а потому проявляют низкую активность. Причиной этого является политическая ситуация в стране, неопределенность и незнание того что может случиться завтра.

Однако, говорить о полном отсутствии, или о том, что гражданская активность в Украине остается на низком уровне нельзя. По моему мнению, гражданскую активность в нашей стране, следует рассматривать в двух измерениях: политическом и социально-экономическом.

По первому измерению, участие граждан в политике является неотъемлемой частью существования самого государства. Примером такого общественного участия в политической жизни страны можно назвать референдум в Голландии об ассоциации Украины и ЕС. Но если говорить о нашей стране, то в ней проявлялся высокий уровень политического абсентеизма, что позволяло меньшинству (власти) диктовать свои условия большинству (обществу). И именно это привело к тому, что началась революция Достоинства в стране, когда общественное участие выступило средством борьбы гражданина с неопределенностью и непредсказуемостью действий государственно-властных институтов. Именно это было одной из форм общественной мотивации по мобилизации внедрения адекватных общественно-политических ценностей, которые являются средством репрезентации интереса гражданина. Как результат, появилось много общественных организаций, которые ведут контроль за действиями власти, и увеличился уровень участия граждан в политической жизни страны.

Говоря о втором измерении гражданской активности в нашей стране, то для украинца община, и решения любых вопросов «на местах» было важной составляющей жизни во все времена. Примеров такой гражданской активности множество: от уборки скверов и парков от мусора и благоустройства города или села, к помощи пострадавшим, разного рода волонтерство, которое сегодня, в сложные времена нашего государства, приобретает все большую популярность. И именно волонтерские организации, на сегодня является лучшим примером общественного участия в нашей стране. Ведь только от нас зависит какой будет наша страна сейчас и какой она будет завтра.

Украинский Политик

Богдан Камінський

Питання України на світовій арені з кожним днем лунає все менше і менше, а скоро і зовсім може зникнути. Все через те, що ми своїми діями відвертаємо від себе весь цивілізований світ. Будьмо реалістами, Росія не припинить вести агресивну політику проти України ніколи. РФ швидше відасть частину своєї території Китаю, але не може відмовитися від України тому, що без України не буде Росії.

І виникає питання: Чи можливо, нам самотужки відповідати на агресію Росії, особливо тоді коли, вона вивела свої війська з Сирії, тим самим більше зосередившись на Україні? Будь-хто скаже, що ні! І я з ними повністю згоден. Проте, зараз складається ситуація, коли Америка та Європа починають відвертатись від Україну, цим самим ставить країну у складне становище і залишаючи сам на сам з ворогом. І причиною цього є наступне.

По-перше, Захід не має високих ставок на нашу країну. Сьогодні жодна країна західного світу, в тому числі США, не розпочне війни з Росією, що володіє ядерною зброєю, через Україну, і напевно, ніколи б і не розпочинала. Якщо бути відвертим, то Україна з кожним днем має все менше і менше значення для Заходу. Ми не є настільки важливими, щоб ЄС чи США зважився зробити що-небудь серйозне для стримування дій Росії в Криму і на Донбасі. Не дивлячись на обурення і занепокоєння з приводу поведінки Росії, які ми неодноразово чули від західних політиків, Стара Європа практично не відчуває загрозу зі сходу.

По-друге, економічні вигоди від інтеграції ЄС з Україною, навіть якщо б не було агресії з боку Росії, були б скромними і зайняли б багато часу. Сьогодні Київ є «економічною чорною дірою», і тому європейці не виявляють жодного бажання надати хоча б близьку до рівня потрібної Україні допомоги. Зараз, ні Америка, ні Європа не готові накласти серйозні санкції, щоб зломити російську економіку, і якщо бути чесними, якби Росія не почала військові дії на Донбасі, то ті санкції які були накладені на неї, після анексії Криму, були б мало відчутні. Захід не збирається відбирати Крим, придушувати сепаратистів в Донбасі, гарантувати територіальну цілісність України або навіть рятувати її економіку. І, на мою думку, навіть поїздка, в найближчий час, Петра Порошенка до Вашингтона, де буде проходити саміт по ядерній безпеці, мало що змінить у питанні України. Це означає, що Київ фактично залишився сам по собі. І якщо ми ще думаємо, що хтось буде вирішувати за нас наші проблеми, то ми тільки обманюємо себе.

І тому в мене зараз виникає таке відчуття , наче CША та ЄС не збираються більше нам суттєво допомагати. Так наче для них прийшов час укладати угоду з Росією через Україну. І якщо це так, то на мою думку, то суть цієї угоди була би наступною: Захід скасовує санкції проти Росії, і гарантує не включення України і Грузії в НАТО. Натомість Москва припине підтримувати сепаратистів на Донбасі, поверне Крим Україні, або хоча б дасть змогу провести референдум під міжнародним контролем, а не під дулами російських автоматів, та реструктуризує непомірну заборгованість Києва і прийняти те, що політичні та економічні зв’язки між Україною і ЄС не є винятковими. Але так це чи ні, покаже час.

Український ПолітикБогдан Каминский

Вопрос Украины на мировой арене с каждым днем раздается все меньше и меньше, а скоро и вовсе может исчезнуть. Все потому, что мы своими действиями отворачиваем от себя весь цивилизованный мир. Будем реалистами, Россия не прекратит вести агрессивную политику против Украины никогда. РФ быстрее отдаст часть своей территории Китаю, но не может отказаться от Украины потому что без Украины не будет России.

И возникает вопрос: Возможно ли нам самостоятельно отвечать на агрессию России, особенно тогда, когда она вывела свои войска из Сирии, тем самым больше сосредоточившись на Украине? Любой скажет, что нет! И я с ними полностью согласен. Однако, сейчас складывается ситуация, когда Америка и Европа начинают отворачиваться от Украины, тем самым ставит страну в сложное положение и оставляя один на один с врагом. И причиной этого является следующее.

Во-первых, Запад не имеет высоких ставок на нашу страну. Сегодня ни одна страна западного мира, в том числе США, не начнет войны с Россией, обладающей ядерным оружием, через Украину, и наверное, никогда бы и не начинала. Если быть откровенным, то Украина с каждым днем имеет все меньше и меньше значение для Запада. Мы не настолько важны, чтобы ЕС или США решился сделать что-нибудь серьезное для сдерживания действий России в Крыму и на Донбассе. Несмотря на возмущение и обеспокоенность по поводу поведения России, которые мы неоднократно слышали от западных политиков, Старая Европа практически не ощущает угрозу с востока.

Во-вторых, экономические выгоды от интеграции ЕС с Украиной, даже если бы не было агрессии со стороны России, были бы скромными и заняли бы много времени. Сегодня Киев является «экономической черной дырой», и поэтому европейцы не проявляют никакого желания предоставить хотя бы близкую к уровню нужной Украине помощи. Сейчас, ни Америка, ни Европа не готовы наложить серьезные санкции, чтобы сломить российскую экономику, и если быть честными, если бы Россия не начала военные действия на Донбассе, то те санкции которые были наложены на нее, после аннексии Крыма, были бы мало ощутимы. Запад не собирается отбирать Крым, подавлять сепаратистов в Донбассе, гарантировать территориальную целостность Украины или даже спасать ее экономику. И, по моему мнению, даже поездка, в ближайшее время, Петра Порошенко в Вашингтон, где будет проходить саммит по ядерной безопасности, мало что изменит в вопросе Украины. Это означает, что Киев фактически остался сам по себе. И если мы еще думаем, что кто-то будет решать за нас наши проблемы, то мы только обманываем себя.

И поэтому у меня сейчас возникает ощущение, что CША и ЕС не собираются больше нам существенно помогать. Так как для них пришло время заключать соглашение с Россией из-за Украины. И если это так, то по моему мнению, то суть этого соглашения была бы следующей: Запад отменяет санкции против России, и гарантирует не включение Украины и Грузии в НАТО. Взамен Москва прекратит поддерживать сепаратистов на Донбассе, вернет Крым Украине, или хотя бы даст провести референдум под международным контролем, а не под дулами российских автоматов и реструктуризирует непомерную задолженность Киева и примет то, что политические и экономические связи между Украиной и ЕС не являются исключительными. Но так это или нет, покажет время.

Украинский Политик

Богдан Камінський

Чи можливо сьогодні Україну назвати дійсно європейською країною? З географічної точки зору так, але якщо взяти за першооснову соціальний чинник, то ні. А причиною цьому є те, що країни Європи вже давно пройшла шлях становлення громадянського суспільства, на який Україна намагається вийти вже 24 роки. Нажаль, сьогодні формування в Україні громадянського суспільства відбувається досить повільним шляхом. І причиною цього виступає декілька чинників.

По-перше, зі здобуттям незалежності, в нашій країні не відбулося повної трансформації від суспільства, контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських цінностях і принципах — політичній демократії, ринковій економіці та національній державності. І тому зараз виникає ситуація, за якої частина суспільства просто не усвідомлє необхідність проведення в країні демократичних реформ, або не вірить в їх результативність, а інша значна частина тяжіє до повернення тоталітарного управління радянського зразка.

По-друге, в нашій країні ще залишається досить великий рівень маргіналізації громадського життя. Причиною цього є те, що за останні роки причиною виникнення різного роду громадських акцій є погіршення соціального та економічного стану суспільства. Крім того, після Помаранчевої революції багато українських громадян зневірилися у політиках, і тому приймаючи участь в будь-якого роду громадських акціях чи демостраціях наші громадяни ставлять на перше місце не відстоювання своїх прав та свобод, а спосіб покращити своє фінансове становище. І тому в країні залишається низька активність громадян у громадському житті, що негативно впливає на становлення громадянського суспільства.

По-третє ще одним негативним моментом, який стоїть на шляху розбудови громадянського суспільства, є низька роль різного роду громадських організацій, а також їх розпорошеність. Багато з них намагаються конкурувати між собою, або просто копіюють функції один одного та, що найголовніше, майже не діють. Також, сьогодні, значна кількість існуючих гро¬мадських та недержавних організацій є залежними від політиків і потребують фінан¬сової підтримки, що перетворює їх на структури захисту певних інтересів. Значний відсоток утворених громадських організацій являє собою структури, які покликані під час чергової ви¬борчої кампанії виявити підтримку певній політичній силі, і як результат унеможливлює існування плідної взаємодії між громадян¬ським суспільством та державою. І саме сукупність цих чинників, на мою думку, є причиною того, що наша країна зараз знаходиться у соціально-політичній кризі.

Проте, цілком стверджувати те, що рівень громадянського суспільства в Україні знаходиться на низькому рівні не можна. У 2013 році громадянське суспільство в Україні вийшло на новий, якісний рівень мобілізації активних громадян для вирішення стратегічних для розвитку українського соціуму проблем. Під час і після подій на Майдані, громадянське суспільство своїми діями реально довело, що воно здатне виступати надійним гарантом незворотності демократичних перетворень в Україні. І вже зараз громадськість, зокрема громадські структури Євромайдану, одразу включилися у процес відновлення конституційного ладу в Україні, реформування системи державної влади, подолання корупції та беззаконня, захисту прав і свобод людини і громадянина. І навіть в нинішній складній ситуації в країні, а саме агресієя з боку Російської Федерації, та анексією Криму, рівень громадянського суспільства тільки зростає, з’являються різного роду волонтерські організації, відбувається консолідація громадян, розгортання масового патріотичного громадянського руху спрямованого на захист Української Держави.

Український ПолітикБогдан Каминский

Возможно ли сегодня Украину назвать действительно европейской страной? С географической точки зрения так, но если взять за первооснову социальный фактор, то нет. А причиной этому является то, что страны Европы уже давно прошли путь становления гражданского общества, на который Украина пытается выйти уже 24 года. К сожалению, сегодня формирование в Украине гражданского общества происходит достаточно медленным путем. И причиной этого выступает несколько факторов.

Во-первых, с обретением независимости, в нашей стране не произошло полной трансформации от общества, контроля и патронажа к обществу, построенному на европейских ценностях и принципах — политической демократии, рыночной экономике и национальной государственности. И поэтому сейчас возникает ситуация, при которой часть общества просто не осознают необходимость проведения в стране демократических реформ, либо не верит в их результативность, а остальная часть тяготеет к возвращению тоталитарного управления советского образца.

Во-вторых, в нашей стране еще остается достаточно высокий уровень маргинализации общественной жизни. Причиной этого является то, что за последние годы причиной возникновения различного рода общественных акций является ухудшение социального и экономического состояния общества. Кроме того, после Оранжевой революции многие украинские граждане разуверились в политиках, и поэтому принимая участие в любого рода общественных акциях или демонстрациях наши граждане ставят на первое место не отстаивание своих прав и свобод, а способ улучшить свое финансовое положение. И поэтому в стране остается низкая активность граждан в общественной жизни, что негативно влияет на становление гражданского общества.

В-третьих, еще одним негативным моментом, который стоит на пути развития гражданского общества, является низкая роль разного рода общественных организаций, а также их разобщенность. Многие из них пытаются конкурировать между собой, или просто копируют функции друг друга и, что самое главное, почти не действуют. Также, сегодня, значительное количество существующих общественных и негосударственных организаций являются зависимыми от политиков и требуют финансовой поддержки, что превращает их в структуры защиты определенных интересов. Значительный процент образованных общественных организаций представляет собой структуры, которые призваны во время очередных выборов выявить поддержку определенной политической силе, и как результат делает невозможным существование плодотворного взаимодействия между обществом и государством. И именно совокупность этих факторов, по моему мнению, является причиной того, что наша страна сейчас находится в социально-политическом кризисе.

Однако, утверждать, что уровень гражданского общества в Украине находится на низком уровне нельзя. В 2013 году гражданское общество в Украине вышло на новый, качественный уровень мобилизации активных граждан для решения стратегических для развития украинского социума проблем. Во время и после событий на Майдане, гражданское общество своими действиями реально показало, что оно способно выступать надежным гарантом необратимости демократических преобразований в Украине. И уже сейчас общественность, в частности общественные структуры Евромайдана, сразу включились в процесс восстановления конституционного строя в Украине, реформирование системы государственной власти, преодоление коррупции и беззакония, защиты прав и свобод человека и гражданина. И даже в нынешней сложной ситуации в стране, а именно агрессии со стороны Российской Федерации, и аннексией Крыма, уровень гражданского общества только растет, появляются разного рода волонтерские организации, происходит консолидация граждан, развертывание массового патриотического общественного движения направленного на защиту украинского государства.

Украинский Политик