Лечение симптомов

Валентина Самар

Одно из самых больших зол, которое мы впустили в свою жизнь вместе с гибридной войной России, — дезориентация. Стирающая грань между состоянием войны и мира и нашим представлением о них в координатах «свой/чужой».

К классическому набору «переодеваний» и «ихтамнету», известных еще со времен Трои, добавились киберспецоперации, «выключающие» не только конкретных людей и их группы, но и целые системы государственного управления. Но в любых войнах ищут уязвимые места противника — будь то люди или программы. Коррумпированная и клановая Украина в этом плане уязвима со многих сторон, одна из которых — игнорирование видимых преимуществ и недооценка скрытых возможностей. Чтобы собрать их в кулак против внешнего врага, важно не зацикливаться на том, созданы они благодаря или вопреки нашей воле; упали под ноги из-за разини-противника или были лабораторно выпестованы; разработаны контрразведкой или придуманы по случаю шуточным флешмобом в соцсети. Увы, люди, принимающие решения, прежде всего смотрят на точку встроенности в схему или цвет условного партбилета. И именно эти действия добавляют к волне разрушений новый толчок — размывание границ правового коридора, который спасает в случае, когда «не знаешь как поступить — поступай по закону».

В России если цель поставлена, могут быть только одни «соревнования»: кто дальше, выше и, главное, быстрее рядом стоящего прыгнет к достижению цели, поставленной Путиным или любым другим начальником помельче. Да, отчасти это можно объяснить и авторитарностью правления, и имперскостью мышления. И под результат подверстывают все, включая молниеносное законодательное обеспечение (вспомните «конституционность» аннексии Крыма).

В нашем же случае мы наблюдаем ремейк 90-х: мальчики сменили адидасы на Brioni, но смысл тренированных телодвижений тот же. Наверху воюют не за Родину. Тех, кто за нее воюет по-честному и на разных фронтах, к принятию решений подпускают не ближе, чем на расстояние выстрела. А барьером-оправданием выступает не всегда соответствующий реалиям закон.

Очередная волна обвинений власти сегодня связана с распоряжением Кабмина по утверждению «Плана мероприятий, направленных на реализацию некоторых принципов государственной внутренней политики по отдельным районам Донецкой и Луганской областей, где органы государственной власти временно не осуществляют свои полномочия» (далее — План мероприятий). Документ, нигде публично не обсуждавшийся (первый минус), вызвал бурю возмущений и обвинений — вплоть до госизмены. При этом ни одна из сторон политического скандала не обременяет себя усилиями для диалога (минус второй), вынося разбор ситуации на уровень примитивного партийной склоки. Сознательная часть общества, между тем, ждет ответа на вопрос: а что документ означает в свете достижения главной цели — освобождения Донбасса, а затем и Крыма, окончания войны путем победы и восстановления границ суверенной Украины?

Нож в спину. Вид спереди

Зампредседателя ВР Украины Оксана Сыроид принятие КМУ Плана мероприятий назвала «ножом в спину» украинскому народу и выполнением российского сценария интеграции в Украину незаконных «ДНР/ЛНР», при полном игнорировании решения Верховной Рады о признании отдельных районов, городов, поселков и сел Донецкой и Луганской областей временно оккупированными территориями. При этом Оксана Сыроид отмечает, что в документах Кабмина уже давно нет «упоминания не то что о войне, даже об АТО нет упоминания, — речь идет о вооруженном конфликте на востоке Украины, который неизвестно откуда появился». Фракция партии «Самопоміч» обвиняет правительство в госизмене и требует расследования законности принятия Распоряжения.

Разработка Плана мероприятий принадлежит Министерству по вопросам временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц (далее — МинВОТ). Министр Вадим Черныш в серии интервью после его принятия отсылает всех оппонентов к международному законодательству и практике международных судов, а также действующих гуманитарных программ ООН, где применяются все употребляемые в кабминовских и министерских документах спорные термины. В последнем случае: вместо оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей, определенных Постановлением ВРУ, — неподконтрольные правительству территории или территории, над которыми РФ осуществляет эффективный контроль. Под термином «эффективный контроль» международные институции понимают, в частности, фактическое управление территорией, осуществленное другим государством, не признающим факт своего вмешательства.

МинВОТ публикует на своем сайте инфографику, призванную пояснить непосвященным гражданам и мотивированным оппонентам, что нет разницы в степени ответственности агрессора, назови ее оккупированной или такой, где Россия имеет эффективный контроль. Международный суд ООН, говорит министр Вадим Черныш, уже наработал практику решений по таким вооруженным конфликтам — от прецедента Никарагуа до Югославии, а потому, по его словам, важно в официальных украинских документах использовать именно такую терминологию и определения. Министр убежден. Что это позволит получить искомое решение судов и помощь международных институтов в восстановлении Донбасса.

Последнее автоматически рождает версию: не ради ли «распила» сотен миллионов долларов международной помощи Кабмин утвердил План мероприятий для жителей оккупированных (де факто) территорий, который предполагает предоставление услуг и помощи, вызывающих сарказм и горькую иронию. Как то: предоставление жителям неподконтрольных территорий психологических, социально-медицинских, юридических, информационных услуг и услуг по трудоустройству. Обещание права на свободный доступ к образованию, организацию и проведение культурных мероприятий — выставок, презентаций, концертов, спектаклей, спортивных состязаний. В преамбуле Распоряжения КМУ, конечно, обозначено, что все эти мероприятия будут осуществляться «в условиях предупреждения, недопущения каких-либо действий, направленных на легитимизацию незаконных вооруженных формирований или террористических организаций». Но представить круглые столы по толерантности на оккупированных территориях, согласитесь, почти невозможно. Вот собрались вы на выставку детского рисунка за мир — а тут приходит «Гиви».

Министр Черныш утверждает следующее: во-первых, все мероприятия будут проводиться только на контролируемой территории (люди с ОРДЛО будут туда приезжать). Во-вторых, финансирование всего перечня мероприятий ведется по Плану гуманитарного реагирования ООН, ни копейки бюджетных денег в нем нет, а потому администрирование программы ООН осуществляют они сами. На 2017 год предусмотрено 214 млн долл. США, в партнерах — более 200 неправительственных организаций, в основном местных. То есть чиновников к этим деньгам не допускают.

Попутно напомним украинским налогоплательщикам, как расходуются бюджетные деньги на «восстановление Донбасса». В виде субвенций на контролируемые территории вернулись 3,8 млрд гривен. Но, по данным МинВОТ, в Донецкой области за полгода освоили всего 5% средств, а в Луганской области — 14%.

Контролируемые на неподконтрольной

Большое недоумение со стороны критиков в Плане мероприятий вызвали пункты о предоставлении неких льгот (не в плане налогообложения, а в процедуре отчетности) для предприятий на НКТ, названных контролируемыми. Представить себе что-либо в «ДНР/ЛНР» неподконтрольное оккупантам или их местным посипакам, конечно, трудно. Тем не менее, в документе есть упоминание о двух госкомпаниях — «Укрзалізниця» и «Укренерго» — а названия частных мы выяснили в интервью с министром Вадимом Чернышом.

— Вадим Олегович, каким образом правительство контролирует госкомпании в оккупированном Донбассе?

— «Укрзалізниця» диспетчеризируется из Киева, поскольку есть объекты, до сих пор работающие в единой энергосистеме. «Укрзалізниця», по нашему мнению, и энергосистема, и предприятия, которые работают, как раз и показывают отличие НКТ (неконтролируемых территорий) Донбасса от того, что есть в Автономной республике Крым. Это необходимо, если мы хотим, чтобы эти предприятия продолжали работать, экспортировать. А они не могут продать продукцию без подтверждения Украиной сертификатом происхождения, это украинский товар. Сертификат так просто не получишь.

— А сколько там предприятий-экспортеров?

— Я сейчас все не перечислю, но есть. Это предприятия «Метинвестхолдинга» и корпорации ИСД. (Министерство предоставило ZN.UA перечень предприятий без уточнения объемов поставок продукции на экспорт: «Метинвестхолдинг» (6 874 человека). ПАО «Енакиевский металлургический завод» — металлопродукция непрерывнолитой заготовки, уголки, швеллеры, балки, профили для судо- и машиностроения, прокат арматурный для строительства; СП ОАО «Метален — сталь»; ЗАО «Макеевский металлургический завод» — чугун, сталь и ферросплавы. «Индустриальный союз Донбасса» (7238 человек). Страны-импортеры — Беларусь, Болгария, Венгрия, Германия, Египет, Колумбия, Литва, ОАЭ, Польша, Россия, Румыния, Саудовская Аравия, Словакия, Турция, Украина, Хорватия, Чехия, Эстония. ПАО «Алчевсккокс» — кокс доменный, кокс доменный из трамбованной шихты, орешек коксовый, коксовая мелочь, а также сопроводительная продукция — бензол сырой каменноугольный, смола каменноугольная, кислота серная, аммония сульфат коксохимического производства; ПАО «Экоэнергия»; ПАО «Алчевский металлургический комбинат» — металлургическая и коксовая продукция.)

— Вы говорите, что мы контролируем подачу электроэнергии на неконтролируемую территорию. Я согласна с тем, что в этом есть и плюс — это нити, которые ее удерживают и делают зависимой от Украины. Но эту электроэнергию используют не только наши граждане, но и российские военные подразделения, и армейские корпуса террористических организаций «ДНР-ЛНР».

— Я об этом не знаю. Если вы думаете, что там лампочка у кого-то в казарме горит, — возможно, но я это не могу проверить. Но речь идет и о том, что контролируемые территории зависят от неконтролируемых. Энергосистема построена таким образом, что она связывает эти территории, делает их взаимозависимыми. Нет здесь никакой проблемы. Электроэнергия, производимая на неподконтрольных территориях, идет в населенные пункты, располагающиеся на подконтрольной. Линии идут. Они не выбирают линию столкновения, ЛЭП пересекают линию соприкосновения много раз. То есть мы взаимосвязаны.

— Это понятно. Хотя в крымском случае довольно быстро нашли возможность эту зависимость перекольцевать. Как объяснить гражданам на остальной территории Украины, что здесь нет измены? Что мы не обеспечиваем таким образом энергоресурсами тех, кто убивает наших людей?

— Мы их не обеспечиваем. Их обеспечивает Российская Федерация, а не Украина.

— Назовите цифры.

— Я что вам, управление разведки?

— Вы можете сказать, какая генерация идет из РФ?

— В Луганской области самый проблемный вопрос в том, что Луганская ТЭС расположена на линии соприкосновения. От нее питается вся контролируемая правительством Украины территория Луганской области. Это единственный источник электроэнергии. Она расположена на линии соприкосновения в Счастье. Буквально за несколько сот метров — уже неконтролируемая территория. Постоянно обстреливается, есть повреждения, а в случае обострения боевых действий на том участке есть очень большая угроза, что электростанция может быть повреждена. Если так случится, не дай Бог, то без света останутся как территории, расположенные на подконтрольной части Украины, так и объекты на неподконтрольной. Уголь для этой станции находится на неподконтрольной территории. То есть если ты не привезешь угля с неподконтрольной части, то на подконтрольной не будет света. И наоборот — если ты перекроешь свет на неподконтрольной территории, тебе перекроют поставку угля. И так же по всей линии с газоснабжением, водоснабжением и так далее.

— То есть цена принципиального решения: если не давать электроэнергию, чтобы ею не пользовались оккупанты, то без этих ресурсов останутся и подконтрольные территории.

— Вы правильно поняли, но я думаю, что оккупантов, как вы называете, или незаконные вооруженные формирования обеспечивает на самом деле Российская Федерация. Одним из признаков эффективного контроля агрессора является военный компонент, но есть также и социальный, финансовый, экономический. Это и есть признак того, что РФ эффективно контролирует эти территории. Потому что она не только военную технику дает — в конце концов, деньги на оплату также поступают. Поэтому если водоснабжение осуществляется для полумиллиона человек, а ее пьют в казарме какие-то сепаратисты, что нам теперь — полмиллиона оставить без воды?

— Отдельная тема — «Укрзалiзниця». Как вы ее контролируете, если по ней поставляется российская бронетехника, вооружение, цистерны с топливом. и люди, обслуживающие железную дорогу и станции, получают в «Укрзалізнице» зарплату?

— Сегодня г-н Бальчун сообщил цифры: обеспечение энергетической безопасности Украины осуществляется путем перевозки энергетического угля с неподконтрольных территорий. 17 тысяч человек были переведены и работают на украинскую компанию «Укрзалізниця». Это означает, что эти люди обеспечивают функционирование в режиме, при котором диспетчеризация происходит с территории, контролируемой Украиной, оплата всех платежей предприятиями, которыми пользуется «Укрзалізниця» на неподконтрольной территории, осуществляется в расчетном центре на подконтрольной территории, люди получают зарплату непосредственно с контролируемой территории. О том, что там ездят какие-то (российские. — Ред.) поезда, я могу просто сказать, и даже можно в Интернете информацию найти: вы знаете, что часть дороги проходила по территории Луганской области, которая выходит с территории РФ и вновь возвращается в Россию. И раньше россияне ее использовали. Железнодорожные войска РФ в 2014 году построили отдельную ветку, которая обеспечивает подвоз военных грузов, оружия и так далее. Есть рельсы, есть железнодорожные войска РФ, которые проводят эти грузы туда, куда им нужно — это не украинцы делают. Наличие колеи не означает, что это украинская железная дорога.

— В сводках украинской разведки по поводу эшелонов из России с бронетехникой, боеприпасами, и даже «Градами» фигурируют станции Дебальцево и Иловайск. Кто их контролирует? Там работают сотрудники «Укрзалізниці»?

— Там есть люди, которые не работают на украинскую железную дорогу. В «Укрзалізниці» было 26 тыс. человек, сейчас 17 тыс. Вы можете поговорить об этом с «Укрзалізницей». Но еще раз повторю: диспетчеризация осуществляется с территории, контролируемой государством. Неужели вы думаете, что наш диспетчерский центр пропускает с неконтролируемой части украинской границы какие-то поезда или автомобили?

Московские прятки

Я расскажу, как приходят российские эшелоны с вооружением и топливом. Официально разведчики об этом не говорят, они только сообщают нам даты и содержимое военных эшелонов, очень точно. Неофициально это выглядит так: перед прибытием эшелона на станцию заходят российские военные железнодорожники без опознавательных знаков, выгоняют оттуда сотрудников «Укрзалізниці», выключают все датчики, принимают состав, охраняют его, осуществляют выгрузку и тут же отправляют платформы обратно.

То есть, власти Украины — как военные, так и гражданские закрывают глаза на это вторжение. Цена этой договоренности на слепоту и обездвижение должностных лиц неизвестна, но, наверное, находится где-то в коридорах контрабанды, которая продолжает процветать на линии соприкосновения.

Недавно узнала, что у любимой детской игры есть еще и такая — московская разновидность. Это когда водящий игру не просто считает до 10, пока все спрячутся, а с помощью дощечки (прыгая на нее) разбрасывает палочки. А пока собирает — остальные прячутся.

Полгода назад ZN.UA публиковало интервью с министром Вадимом Чернышом о Концепции госпрограммы Возобновления и развития мира в восточных регионах Украины. Саму госпрограмму еще не приняли. Упомянутый План мероприятий к ней отношения не имеет — это лишь шаг навстречу пожеланиям западных партнеров. Они ведь лучше нашей власти знают, что нам нужнее…

Если в «шапке» названия Плана мероприятий сменить географию — с районов Донбасса на АР Крым и Севастополь, мы получим почти полный перечень требований, которые уже третий год выставляют власти крымские организации — правозащитные, медийные и прочие…

Да, Крым имеет законодательно закрепленный и соответствующий международным критериям статус оккупированных территорий. Но это никак не помогает защитить права украинских граждан, их имущество и бизнес. Коррумпированная власть защитила свой большой бизнес — для него придумали СЭЗ «Крым», а простых смертных наградили статусом нерезидентов (лоббировался недобросовестными банками, «простившими» своим клиентам их вклады). Поэтому в Крыму компании олигархов Ахметова, Фирташа, Косюка и бизнесов калибром помельче платят налоги только оккупантам. В Донбассе есть «прогресс» — они платят налоги в украинскую казну и могут реализовать продукцию только с разрешения правительства (красная лампочка коррупциоемкости).

В эти дни, когда российская репрессивная махина в Крыму докатилась до адвокатов и правозащитников — последних храбрецов, защищающих украинских и крымскотатарских политических узников, поднялась очередная общественная волна требований допустить на полуостров международные правозащитные организации.

В Донбассе они есть. Их мандат необходимо отстаивать и расширять. Надо ценить и использовать все те возможности, которые есть у государства и международного сообщества. И с этой исходной позиции двигаться к освобождению территорий.

Зеркало неделиВалентина Самар

Одно из самых больших зол, которое мы впустили в свою жизнь вместе с гибридной войной России, — дезориентация. Стирающая грань между состоянием войны и мира и нашим представлением о них в координатах «свой/чужой».

К классическому набору «переодеваний» и «ихтамнету», известных еще со времен Трои, добавились киберспецоперации, «выключающие» не только конкретных людей и их группы, но и целые системы государственного управления. Но в любых войнах ищут уязвимые места противника — будь то люди или программы. Коррумпированная и клановая Украина в этом плане уязвима со многих сторон, одна из которых — игнорирование видимых преимуществ и недооценка скрытых возможностей. Чтобы собрать их в кулак против внешнего врага, важно не зацикливаться на том, созданы они благодаря или вопреки нашей воле; упали под ноги из-за разини-противника или были лабораторно выпестованы; разработаны контрразведкой или придуманы по случаю шуточным флешмобом в соцсети. Увы, люди, принимающие решения, прежде всего смотрят на точку встроенности в схему или цвет условного партбилета. И именно эти действия добавляют к волне разрушений новый толчок — размывание границ правового коридора, который спасает в случае, когда «не знаешь как поступить — поступай по закону».

В России если цель поставлена, могут быть только одни «соревнования»: кто дальше, выше и, главное, быстрее рядом стоящего прыгнет к достижению цели, поставленной Путиным или любым другим начальником помельче. Да, отчасти это можно объяснить и авторитарностью правления, и имперскостью мышления. И под результат подверстывают все, включая молниеносное законодательное обеспечение (вспомните «конституционность» аннексии Крыма).

В нашем же случае мы наблюдаем ремейк 90-х: мальчики сменили адидасы на Brioni, но смысл тренированных телодвижений тот же. Наверху воюют не за Родину. Тех, кто за нее воюет по-честному и на разных фронтах, к принятию решений подпускают не ближе, чем на расстояние выстрела. А барьером-оправданием выступает не всегда соответствующий реалиям закон.

Очередная волна обвинений власти сегодня связана с распоряжением Кабмина по утверждению «Плана мероприятий, направленных на реализацию некоторых принципов государственной внутренней политики по отдельным районам Донецкой и Луганской областей, где органы государственной власти временно не осуществляют свои полномочия» (далее — План мероприятий). Документ, нигде публично не обсуждавшийся (первый минус), вызвал бурю возмущений и обвинений — вплоть до госизмены. При этом ни одна из сторон политического скандала не обременяет себя усилиями для диалога (минус второй), вынося разбор ситуации на уровень примитивного партийной склоки. Сознательная часть общества, между тем, ждет ответа на вопрос: а что документ означает в свете достижения главной цели — освобождения Донбасса, а затем и Крыма, окончания войны путем победы и восстановления границ суверенной Украины?

Нож в спину. Вид спереди

Зампредседателя ВР Украины Оксана Сыроид принятие КМУ Плана мероприятий назвала «ножом в спину» украинскому народу и выполнением российского сценария интеграции в Украину незаконных «ДНР/ЛНР», при полном игнорировании решения Верховной Рады о признании отдельных районов, городов, поселков и сел Донецкой и Луганской областей временно оккупированными территориями. При этом Оксана Сыроид отмечает, что в документах Кабмина уже давно нет «упоминания не то что о войне, даже об АТО нет упоминания, — речь идет о вооруженном конфликте на востоке Украины, который неизвестно откуда появился». Фракция партии «Самопоміч» обвиняет правительство в госизмене и требует расследования законности принятия Распоряжения.

Разработка Плана мероприятий принадлежит Министерству по вопросам временно оккупированных территорий и внутренне перемещенных лиц (далее — МинВОТ). Министр Вадим Черныш в серии интервью после его принятия отсылает всех оппонентов к международному законодательству и практике международных судов, а также действующих гуманитарных программ ООН, где применяются все употребляемые в кабминовских и министерских документах спорные термины. В последнем случае: вместо оккупированных территорий Донецкой и Луганской областей, определенных Постановлением ВРУ, — неподконтрольные правительству территории или территории, над которыми РФ осуществляет эффективный контроль. Под термином «эффективный контроль» международные институции понимают, в частности, фактическое управление территорией, осуществленное другим государством, не признающим факт своего вмешательства.

МинВОТ публикует на своем сайте инфографику, призванную пояснить непосвященным гражданам и мотивированным оппонентам, что нет разницы в степени ответственности агрессора, назови ее оккупированной или такой, где Россия имеет эффективный контроль. Международный суд ООН, говорит министр Вадим Черныш, уже наработал практику решений по таким вооруженным конфликтам — от прецедента Никарагуа до Югославии, а потому, по его словам, важно в официальных украинских документах использовать именно такую терминологию и определения. Министр убежден. Что это позволит получить искомое решение судов и помощь международных институтов в восстановлении Донбасса.

Последнее автоматически рождает версию: не ради ли «распила» сотен миллионов долларов международной помощи Кабмин утвердил План мероприятий для жителей оккупированных (де факто) территорий, который предполагает предоставление услуг и помощи, вызывающих сарказм и горькую иронию. Как то: предоставление жителям неподконтрольных территорий психологических, социально-медицинских, юридических, информационных услуг и услуг по трудоустройству. Обещание права на свободный доступ к образованию, организацию и проведение культурных мероприятий — выставок, презентаций, концертов, спектаклей, спортивных состязаний. В преамбуле Распоряжения КМУ, конечно, обозначено, что все эти мероприятия будут осуществляться «в условиях предупреждения, недопущения каких-либо действий, направленных на легитимизацию незаконных вооруженных формирований или террористических организаций». Но представить круглые столы по толерантности на оккупированных территориях, согласитесь, почти невозможно. Вот собрались вы на выставку детского рисунка за мир — а тут приходит «Гиви».

Министр Черныш утверждает следующее: во-первых, все мероприятия будут проводиться только на контролируемой территории (люди с ОРДЛО будут туда приезжать). Во-вторых, финансирование всего перечня мероприятий ведется по Плану гуманитарного реагирования ООН, ни копейки бюджетных денег в нем нет, а потому администрирование программы ООН осуществляют они сами. На 2017 год предусмотрено 214 млн долл. США, в партнерах — более 200 неправительственных организаций, в основном местных. То есть чиновников к этим деньгам не допускают.

Попутно напомним украинским налогоплательщикам, как расходуются бюджетные деньги на «восстановление Донбасса». В виде субвенций на контролируемые территории вернулись 3,8 млрд гривен. Но, по данным МинВОТ, в Донецкой области за полгода освоили всего 5% средств, а в Луганской области — 14%.

Контролируемые на неподконтрольной

Большое недоумение со стороны критиков в Плане мероприятий вызвали пункты о предоставлении неких льгот (не в плане налогообложения, а в процедуре отчетности) для предприятий на НКТ, названных контролируемыми. Представить себе что-либо в «ДНР/ЛНР» неподконтрольное оккупантам или их местным посипакам, конечно, трудно. Тем не менее, в документе есть упоминание о двух госкомпаниях — «Укрзалізниця» и «Укренерго» — а названия частных мы выяснили в интервью с министром Вадимом Чернышом.

— Вадим Олегович, каким образом правительство контролирует госкомпании в оккупированном Донбассе?

— «Укрзалізниця» диспетчеризируется из Киева, поскольку есть объекты, до сих пор работающие в единой энергосистеме. «Укрзалізниця», по нашему мнению, и энергосистема, и предприятия, которые работают, как раз и показывают отличие НКТ (неконтролируемых территорий) Донбасса от того, что есть в Автономной республике Крым. Это необходимо, если мы хотим, чтобы эти предприятия продолжали работать, экспортировать. А они не могут продать продукцию без подтверждения Украиной сертификатом происхождения, это украинский товар. Сертификат так просто не получишь.

— А сколько там предприятий-экспортеров?

— Я сейчас все не перечислю, но есть. Это предприятия «Метинвестхолдинга» и корпорации ИСД. (Министерство предоставило ZN.UA перечень предприятий без уточнения объемов поставок продукции на экспорт: «Метинвестхолдинг» (6 874 человека). ПАО «Енакиевский металлургический завод» — металлопродукция непрерывнолитой заготовки, уголки, швеллеры, балки, профили для судо- и машиностроения, прокат арматурный для строительства; СП ОАО «Метален — сталь»; ЗАО «Макеевский металлургический завод» — чугун, сталь и ферросплавы. «Индустриальный союз Донбасса» (7238 человек). Страны-импортеры — Беларусь, Болгария, Венгрия, Германия, Египет, Колумбия, Литва, ОАЭ, Польша, Россия, Румыния, Саудовская Аравия, Словакия, Турция, Украина, Хорватия, Чехия, Эстония. ПАО «Алчевсккокс» — кокс доменный, кокс доменный из трамбованной шихты, орешек коксовый, коксовая мелочь, а также сопроводительная продукция — бензол сырой каменноугольный, смола каменноугольная, кислота серная, аммония сульфат коксохимического производства; ПАО «Экоэнергия»; ПАО «Алчевский металлургический комбинат» — металлургическая и коксовая продукция.)

— Вы говорите, что мы контролируем подачу электроэнергии на неконтролируемую территорию. Я согласна с тем, что в этом есть и плюс — это нити, которые ее удерживают и делают зависимой от Украины. Но эту электроэнергию используют не только наши граждане, но и российские военные подразделения, и армейские корпуса террористических организаций «ДНР-ЛНР».

— Я об этом не знаю. Если вы думаете, что там лампочка у кого-то в казарме горит, — возможно, но я это не могу проверить. Но речь идет и о том, что контролируемые территории зависят от неконтролируемых. Энергосистема построена таким образом, что она связывает эти территории, делает их взаимозависимыми. Нет здесь никакой проблемы. Электроэнергия, производимая на неподконтрольных территориях, идет в населенные пункты, располагающиеся на подконтрольной. Линии идут. Они не выбирают линию столкновения, ЛЭП пересекают линию соприкосновения много раз. То есть мы взаимосвязаны.

— Это понятно. Хотя в крымском случае довольно быстро нашли возможность эту зависимость перекольцевать. Как объяснить гражданам на остальной территории Украины, что здесь нет измены? Что мы не обеспечиваем таким образом энергоресурсами тех, кто убивает наших людей?

— Мы их не обеспечиваем. Их обеспечивает Российская Федерация, а не Украина.

— Назовите цифры.

— Я что вам, управление разведки?

— Вы можете сказать, какая генерация идет из РФ?

— В Луганской области самый проблемный вопрос в том, что Луганская ТЭС расположена на линии соприкосновения. От нее питается вся контролируемая правительством Украины территория Луганской области. Это единственный источник электроэнергии. Она расположена на линии соприкосновения в Счастье. Буквально за несколько сот метров — уже неконтролируемая территория. Постоянно обстреливается, есть повреждения, а в случае обострения боевых действий на том участке есть очень большая угроза, что электростанция может быть повреждена. Если так случится, не дай Бог, то без света останутся как территории, расположенные на подконтрольной части Украины, так и объекты на неподконтрольной. Уголь для этой станции находится на неподконтрольной территории. То есть если ты не привезешь угля с неподконтрольной части, то на подконтрольной не будет света. И наоборот — если ты перекроешь свет на неподконтрольной территории, тебе перекроют поставку угля. И так же по всей линии с газоснабжением, водоснабжением и так далее.

— То есть цена принципиального решения: если не давать электроэнергию, чтобы ею не пользовались оккупанты, то без этих ресурсов останутся и подконтрольные территории.

— Вы правильно поняли, но я думаю, что оккупантов, как вы называете, или незаконные вооруженные формирования обеспечивает на самом деле Российская Федерация. Одним из признаков эффективного контроля агрессора является военный компонент, но есть также и социальный, финансовый, экономический. Это и есть признак того, что РФ эффективно контролирует эти территории. Потому что она не только военную технику дает — в конце концов, деньги на оплату также поступают. Поэтому если водоснабжение осуществляется для полумиллиона человек, а ее пьют в казарме какие-то сепаратисты, что нам теперь — полмиллиона оставить без воды?

— Отдельная тема — «Укрзалiзниця». Как вы ее контролируете, если по ней поставляется российская бронетехника, вооружение, цистерны с топливом. и люди, обслуживающие железную дорогу и станции, получают в «Укрзалізнице» зарплату?

— Сегодня г-н Бальчун сообщил цифры: обеспечение энергетической безопасности Украины осуществляется путем перевозки энергетического угля с неподконтрольных территорий. 17 тысяч человек были переведены и работают на украинскую компанию «Укрзалізниця». Это означает, что эти люди обеспечивают функционирование в режиме, при котором диспетчеризация происходит с территории, контролируемой Украиной, оплата всех платежей предприятиями, которыми пользуется «Укрзалізниця» на неподконтрольной территории, осуществляется в расчетном центре на подконтрольной территории, люди получают зарплату непосредственно с контролируемой территории. О том, что там ездят какие-то (российские. — Ред.) поезда, я могу просто сказать, и даже можно в Интернете информацию найти: вы знаете, что часть дороги проходила по территории Луганской области, которая выходит с территории РФ и вновь возвращается в Россию. И раньше россияне ее использовали. Железнодорожные войска РФ в 2014 году построили отдельную ветку, которая обеспечивает подвоз военных грузов, оружия и так далее. Есть рельсы, есть железнодорожные войска РФ, которые проводят эти грузы туда, куда им нужно — это не украинцы делают. Наличие колеи не означает, что это украинская железная дорога.

— В сводках украинской разведки по поводу эшелонов из России с бронетехникой, боеприпасами, и даже «Градами» фигурируют станции Дебальцево и Иловайск. Кто их контролирует? Там работают сотрудники «Укрзалізниці»?

— Там есть люди, которые не работают на украинскую железную дорогу. В «Укрзалізниці» было 26 тыс. человек, сейчас 17 тыс. Вы можете поговорить об этом с «Укрзалізницей». Но еще раз повторю: диспетчеризация осуществляется с территории, контролируемой государством. Неужели вы думаете, что наш диспетчерский центр пропускает с неконтролируемой части украинской границы какие-то поезда или автомобили?

Московские прятки

Я расскажу, как приходят российские эшелоны с вооружением и топливом. Официально разведчики об этом не говорят, они только сообщают нам даты и содержимое военных эшелонов, очень точно. Неофициально это выглядит так: перед прибытием эшелона на станцию заходят российские военные железнодорожники без опознавательных знаков, выгоняют оттуда сотрудников «Укрзалізниці», выключают все датчики, принимают состав, охраняют его, осуществляют выгрузку и тут же отправляют платформы обратно.

То есть, власти Украины — как военные, так и гражданские закрывают глаза на это вторжение. Цена этой договоренности на слепоту и обездвижение должностных лиц неизвестна, но, наверное, находится где-то в коридорах контрабанды, которая продолжает процветать на линии соприкосновения.

Недавно узнала, что у любимой детской игры есть еще и такая — московская разновидность. Это когда водящий игру не просто считает до 10, пока все спрячутся, а с помощью дощечки (прыгая на нее) разбрасывает палочки. А пока собирает — остальные прячутся.

Полгода назад ZN.UA публиковало интервью с министром Вадимом Чернышом о Концепции госпрограммы Возобновления и развития мира в восточных регионах Украины. Саму госпрограмму еще не приняли. Упомянутый План мероприятий к ней отношения не имеет — это лишь шаг навстречу пожеланиям западных партнеров. Они ведь лучше нашей власти знают, что нам нужнее…

Если в «шапке» названия Плана мероприятий сменить географию — с районов Донбасса на АР Крым и Севастополь, мы получим почти полный перечень требований, которые уже третий год выставляют власти крымские организации — правозащитные, медийные и прочие…

Да, Крым имеет законодательно закрепленный и соответствующий международным критериям статус оккупированных территорий. Но это никак не помогает защитить права украинских граждан, их имущество и бизнес. Коррумпированная власть защитила свой большой бизнес — для него придумали СЭЗ «Крым», а простых смертных наградили статусом нерезидентов (лоббировался недобросовестными банками, «простившими» своим клиентам их вклады). Поэтому в Крыму компании олигархов Ахметова, Фирташа, Косюка и бизнесов калибром помельче платят налоги только оккупантам. В Донбассе есть «прогресс» — они платят налоги в украинскую казну и могут реализовать продукцию только с разрешения правительства (красная лампочка коррупциоемкости).

В эти дни, когда российская репрессивная махина в Крыму докатилась до адвокатов и правозащитников — последних храбрецов, защищающих украинских и крымскотатарских политических узников, поднялась очередная общественная волна требований допустить на полуостров международные правозащитные организации.

В Донбассе они есть. Их мандат необходимо отстаивать и расширять. Надо ценить и использовать все те возможности, которые есть у государства и международного сообщества. И с этой исходной позиции двигаться к освобождению территорий.

Зеркало недели

Часы судного дня: две с половиной минуты до Апокалипсиса

Светлана Карабань

Последний перевод стрелок вперед «апокалиптических часов» состоялся уже в нынешнем году. Есть над чем задуматься

26 января стрелки Часов Судного дня, которые указывают на угрозу глобальной катастрофы, переведены на 30 секунд вперед. Теперь они показывают 23:57:30.

Такое решение было принято советом директоров журнала Bulletin of Atomic Scientists и обнародовано в их докладе.

Поводом для последнего перевода стрелок Часов стали недавние заявления президента США Дональда Трампа, который призвал наращивать ядерный потенциал своей страны. По мнению ученых, последние действия Трампа сделали и без того плохую ситуацию с безопасностью в мире еще хуже. Кроме того, как говорится в докладе, опасность ядерной катастрофы создают также Россия и Северная Корея.

Часы Судного дня появились в 1947 году, как проект сотрудников журнала Bulletin of Atomic Scientists. Для создания «циферблата» ученые использовали образы Апокалипсиса — полночь и современную идиому ядерного взрыва, то есть обратный отсчет до нуля. Решение о том, переводить или оставлять на месте минутную стрелку, принимается ежегодно советом директоров журнала и с участием привлеченных экспертов, в том числе 18 нобелевских лауреатов.

Сначала стрелки Часов отображали только угрозу ядерной войны. С 2007 года сотрудники Bulletin of Atomic Scientists также стали учитывать изменения климата и технологические достижения, которые потенциально могут привести к глобальной катастрофе.

Предварительно, в 1947 году, Часы были выставлены на 23:53, ведь началась Холодная война, и ученые, небезосновательно, опасались за судьбу человечества. Уже через два года, после испытаний Советским Союзом ядерной бомбы, стрелки передвинули на 4 минуты ближе к полуночи. Однако, еще более опасная ситуация была зафиксирована в 1953 году, когда СССР и США провели испытания своих водородных бомб, Часы Судного дня тогда показывали 23:58. Ближе к времени глобальной катастрофы стрелки никогда не подходили.

В общем, за семьдесят лет существования Часов, их стрелки передвигали 22 раза. К счастью, в истории хронометра были и более светлые времена. Как правило, они были связаны с запретом использования ядерного оружия. Так, в 1963 и 1972 Часы показывали 23:48. Но «самое безопасное» значение — 17 минут до полуночи, было лишь в 1991 году, после подписания между СССР и США договора о сокращении стратегических наступательных потенциалов. С тех пор стрелки передвигают только вперед.

Последний раз это произошло в 2015 году. Тогда главными причинами решения перевести Часы ученые назвали неэффективную борьбу с климатическими изменениями, а также модернизацию ядерного оружия по всему миру и раздутые ядерные арсеналы.

В этом году стрелки передвинули вперед снова — учитывая ядерную угрозу, а также на заявления Трампа относительно глобального потепления. А еще, чуть ли не впервые, совет директоров журнала отметил рост националистических настроений в мире. Вместе с тем, среди других угроз, которые повлияли на перевод стрелок, называются сомнения по поводу будущего соглашения про иранский атом, новые вызовы кибербезопасности и рост влияния фейковых новостей.

Поэтому человечеству есть над чем задуматься, есть что исправлять. Как отмечалось в одном из докладов журнала Bulletin of Atomic Scientists: «Мы можем управлять нашими технологиями, или стать их жертвами. Выбор за нами, а часы тикают». Сейчас у нас осталось две с половиной минуты.

УкринформСветлана Карабань

Последний перевод стрелок вперед «апокалиптических часов» состоялся уже в нынешнем году. Есть над чем задуматься

26 января стрелки Часов Судного дня, которые указывают на угрозу глобальной катастрофы, переведены на 30 секунд вперед. Теперь они показывают 23:57:30.

Такое решение было принято советом директоров журнала Bulletin of Atomic Scientists и обнародовано в их докладе.

Поводом для последнего перевода стрелок Часов стали недавние заявления президента США Дональда Трампа, который призвал наращивать ядерный потенциал своей страны. По мнению ученых, последние действия Трампа сделали и без того плохую ситуацию с безопасностью в мире еще хуже. Кроме того, как говорится в докладе, опасность ядерной катастрофы создают также Россия и Северная Корея.

Часы Судного дня появились в 1947 году, как проект сотрудников журнала Bulletin of Atomic Scientists. Для создания «циферблата» ученые использовали образы Апокалипсиса — полночь и современную идиому ядерного взрыва, то есть обратный отсчет до нуля. Решение о том, переводить или оставлять на месте минутную стрелку, принимается ежегодно советом директоров журнала и с участием привлеченных экспертов, в том числе 18 нобелевских лауреатов.

Сначала стрелки Часов отображали только угрозу ядерной войны. С 2007 года сотрудники Bulletin of Atomic Scientists также стали учитывать изменения климата и технологические достижения, которые потенциально могут привести к глобальной катастрофе.

Предварительно, в 1947 году, Часы были выставлены на 23:53, ведь началась Холодная война, и ученые, небезосновательно, опасались за судьбу человечества. Уже через два года, после испытаний Советским Союзом ядерной бомбы, стрелки передвинули на 4 минуты ближе к полуночи. Однако, еще более опасная ситуация была зафиксирована в 1953 году, когда СССР и США провели испытания своих водородных бомб, Часы Судного дня тогда показывали 23:58. Ближе к времени глобальной катастрофы стрелки никогда не подходили.

В общем, за семьдесят лет существования Часов, их стрелки передвигали 22 раза. К счастью, в истории хронометра были и более светлые времена. Как правило, они были связаны с запретом использования ядерного оружия. Так, в 1963 и 1972 Часы показывали 23:48. Но «самое безопасное» значение — 17 минут до полуночи, было лишь в 1991 году, после подписания между СССР и США договора о сокращении стратегических наступательных потенциалов. С тех пор стрелки передвигают только вперед.

Последний раз это произошло в 2015 году. Тогда главными причинами решения перевести Часы ученые назвали неэффективную борьбу с климатическими изменениями, а также модернизацию ядерного оружия по всему миру и раздутые ядерные арсеналы.

В этом году стрелки передвинули вперед снова — учитывая ядерную угрозу, а также на заявления Трампа относительно глобального потепления. А еще, чуть ли не впервые, совет директоров журнала отметил рост националистических настроений в мире. Вместе с тем, среди других угроз, которые повлияли на перевод стрелок, называются сомнения по поводу будущего соглашения про иранский атом, новые вызовы кибербезопасности и рост влияния фейковых новостей.

Поэтому человечеству есть над чем задуматься, есть что исправлять. Как отмечалось в одном из докладов журнала Bulletin of Atomic Scientists: «Мы можем управлять нашими технологиями, или стать их жертвами. Выбор за нами, а часы тикают». Сейчас у нас осталось две с половиной минуты.

Укринформ

На порозі медійного переділу. Чому Княжицький продає, а друг президента купує канал

Роман Кравець

Складно видаватися хорошим президентом, маючи всього один телеканал. Особливо в Україні, де кожен олігарх має по цілому медіа-холдингу. І хоч загроза олігархічного бунту проти президента поступово зникає разом зі словом «деолігархізація» у виступах Порошенка, потреба посилити свій вплив на ЗМІ нікуди не поділась. Шляхів її задоволення в Україні є тільки два: «зайти» на уже створені канали, або спробувати зробити власний.

У «першій медійній лізі» за останній час невизначеність повисла одразу над двома гігантами – «1+1» та «Інтером». У першого виникли проблеми із ліцензією, а навколо Інтера вже рік триває ціла війна. Але ні Коломойський, ні Фірташ з Льовочкіним, зрозуміло, без серйозного бою свої медіа-активи не віддадуть.

Тому президентській команді поки залишається придивлятись до менш потужних гравців. І тут у неї є всі шанси на успіх. Ринок «малих» каналів останній час відчутно трясе, більшість із них відчувають брак життєво важливих ресурсів. Одним не вистачає грошей, іншим – потужних покровителів.

Власник каналу NewsOne Євген Мураєв готує канал до часткового продажу у пошуках «серйозного міжнародного покровителя», а депутат НФ Микола Княжицький, у якого немає проблем із друзями у владі, продає частину свого «Еспресо», щоб знайти стабільні гроші для його утримання.

Команда Порошенка, схоже, теж вирішила не гребувати можливістю вполювати собі якусь напіввиснажену здобич. І ця доля випала каналу Tonis.

За всіма канонами ницої української політики ні Порошенко, ні його оточення не хочуть світитися у цій оборудці. Усю брудну роботу за них має виконати хтось інший – свій Курченко, «зитц-председатель Фунт».

Благо, охочих прислужитися владі завжди вистачає. Цього разу новим власником медіа може стати екс-регіонал Володимир Макеєнко. Хоча ім’я тут не має аж ніякого значення. Сезон медійної експансії розпочато.

«Щоб утримувати владу в Україні треба три речі: гроші, контроль над силовиками і свої ЗМІ. З контролем над грошима у президента все гаразд – у нього є Гройсман, Гонтарева і Данилюк. Силовий блок він контролює майже повністю, заважає тільки Аваков. А от з медіа-ресурсами все гірше. Тому Порошенку потрібні телеканали, щоб могти утримати владу», – пояснює УП один із впливових політтехнологів влади, обізнаний з ситуацією на медіа-ринку.

«Зараз у президента з олігархами все спокійно, але якщо вони об’єднаються проти нього, то через свої медіа можуть просто його стерти. Для захисту потрібні серйозні ресурси», – додає він.
Вперше про підготовку Tonis’а до продажу «Українській правді» розповіли кілька співрозмовників з медійного ринку ще восени 2016-го. Тоді ж стало відомо, що президентська команда уже почала серйозно працювати над проектом «Другий термін».

Восени співрозмовники УП переконували, що Tonis планує купити позафракційний нардеп Євген Мураєв, який зараз є власником іншого каналу NewsOne.

9 січня генпродюсер NewsOne Олексій Семенов та головні зірки каналу Матвєй Ганапольський та Євгеній Кісєльов заявили, що йдуть від Мураєва. Джерела УП на медійному ринку тоді переконували, що всі троє дуже скоро можуть з’явитись на іншому каналі, і ним буде саме Tonis. Здавалося, що пазл склався.
Однак в оточенні самого Мураєва УП запевнили, що він точно нового каналу не купував.

«Мураєв сам досі в шоці, бо Семенов дуже талановитий, і на каналі все трималось фактично на ньому. Про покупку Tonis’а Мураєв точно не думав, йому аби цей канал якось протримати. Він уже не раз думав і його продати», – розповідали УП тиждень тому в оточенні Мураєва.

Ввечері 24 січня ці слова знайшли своє часткове підтвердження, коли на сайті Детектор Медіа з’явилося повідомлення про підготовку NewsOne до продажу. У коментарі УП Мураєв пояснив, що мова іде про пошук нового інвестора за кордоном.

«У мене немає бажання щось продавати. Знаєте, будь-яка влада хоче взяти контроль над медіа, це виражається у різних варіантах. Можна відібрати ліцензію, можна видавати якісь скарги, які призводять до втрати ліцензії. У такій ситуації безумовно необхідний сильний міжнародний партнер. Зараз я шукаю формулу співпраці, щоб залучити іноземного інвестора», – розповів власник NewsOne.

«Канал нікому не даруватиму, здачі своїх інтересів не допущу», – додав він, маючи на увазі розмови про зв’язок новопризначеного генпродюсера свого каналу Ігоря Носікова з найближчим другом президента Ігорем Кононенком.

До недавнього часу Носіков був штатним радником близького до Кононенка міністра енергетики Ігоря Насалика. Їхні прізвища звучали разом і в заявах Онищенка, коли той називав Носікова і Кононенка учасниками переговорів щодо покупки NewsOne та побудови медіа-групи для Порошенка.

Хоча в розмові з УП новий генпродюсер каналу Мураєва всіляко намагався відхреститися від співпраці з «сірим кардиналом» БПП.
Заперечує зв’язок з Кононенком і Мураєв.

«Ми знайомі з Носіковим більше року. Знаю його слабкі і сильні сторони, ніколи не чув, що він працює на Кононенка. У нього дуже креативне мислення, він запропонував на телеканал дуже прогресивні речі. Зараз Носіков на випробувальному терміні місяць, побачимо, що йому вдасться», – заявив Мураєв.

«Мені неможливо когось нав’язувати. У мене немає ніякого діалогу з Адміністрацією президента. Я давно знаю Ігоря Райніна, ми обоє вихідці з Харкова. Але ніякої співраці з АП немає. Я постійно читаю, ніби я племінник Азарова, що це гроші «Сім’ї», що тепер Кононенко заходить на канал. Але це все неправда. Гроші на каналі – мої», – додав він.

Кому «Еспресо»?

Мураєв не єдиний, хто відчуває нестачу грошей для каналу. Днями в УП з’явилась інформація про можливий продаж ще одного «малого» каналу – «Еспресо». Інформацію про це підтвердив УП і сам власник «Еспресо» депутат Микола Княжицький.

«Якщо вас цікавить, чи є уже укладені якісь угоди, то ні. Але перемовини йдуть, ми цього не приховуємо», – заявив депутат.
Зрозуміло, що доступу до влади і сильних покровителів Княжицькому не бракує, а от із фінансуванням «Еспресо» виникли проблеми.

Як розповіли УП його колеги по фракції НФ, мова йде про продаж частини каналу таким чином, щоб Княжицький залишився молодшим партнером і далі керував цим ресурсом.

«Він просто втомився постійно збирати гроші. За великим рахунком, ні Авакову, ні іншим його однопартійцям канал особливо не потрібен, тому Княжицький шукає якогось постійного капіталу», – розповів співрозмовник УП в НФ.

Однак, хто ж стане новим спонсором «Еспресо», ні Княжицький, ні його однопартійці розповідати не захотіли.

«Скажу лише, що це людина з найвищого кола української непублічної політики, яка раніше до медіа не мала жодного стосунку», – розповів один із депутатів НФ.

Ця ситуація знову унаочнила старе правило: якщо канали з великих олігархічних холдингів живуть, в основному, з дотацій власників, то «малим» у цьому плані відчутно важче. «Великі медіа-холдинги раніше витрачали по 120-130 мільйонів доларів на рік на утримання каналів. Зараз, за рахунок девальвації ці суми скоротились до 30-40 мільйонів. Малі канали коштують менше, але їх власників не можна назвати олігархами, ці гроші треба десь знайти», – розповів УП один із депутатів, який має власний канал.

До прикладу, за словами співрозмовника із оточення Княжицького, утримання «Еспресо» обходиться у значно скромнішу суму.
«Це десь порядка 150 тисяч доларів на місяць. Але утримання «112-го» в найкращі часи обходилось до мільйона доларів в місяць», – розповідає співрозмовник з НФ.

Один з нових менеджерів NewsOne також обмовився у розмові з УП про реальний місячний бюджет каналу. «Ви думаєте, що у нас тут у всіх великі гроші? У нас бюджет в чотири рази менший ніж у «112». У них десь тисяч 750 (доларів на місяць – УП), у нас – біля 200″, – розповів він.

Медіа-експерт Наталія Лігачова вважає такі цифри бюджетів на утримання згаданих каналів цілком можливими. У розмові з УП вона запевнила, що «ці цифри в цілому точні».

Бути в «Тонісі»

Якщо у випадку з «Еспресо» і NewsOne про залучення нових інвесторів зі збереженням впливу але нинішніх власників, то у каналу Tonis все може змінитися кардинально.

За інформацією УП, цей канал зовсім скоро може відійти до сфери впливу президентської команди. Щоправда формальним його власником може стати екс-депутат від ПР та колишній глава КМДА Володимир Макеєнко.

Ці дані «Українській правді» підтвердили одразу по двоє співрозмовників у «Народному фронті» та у президентському таборі, знайомі з ситуацією на медійному ринку. За інформацією співрозмовників, куратором цієї покупки виступає ніхто інший, як найбільш довірений соратник президента Ігор Кононенко.

«Зараз все виглядає так, що справді наші купують цей канал через Володю Макеєнка. Зрозуміло, що Макеєнко не може таке «щастя» собі дозволити, у нього просто немає стільки грошей. Але документально довести щось буде нереально», – вважає один із співрозмовників з президентського оточення. – Але всі деталі знає лише Кононенко».

На запитання УП, навіщо йому знадобився канал, і чому на роль зітц-голови запросили колишнього регіонала, сам Кононенко відповів, що не має стосунку до купівлі Tonis’а. «Я не маю стосунку до купівлі жодних телеканалів», – запевнив він УП, але від дальшої розмови відмовився, пославшись на поспіх.

Однак у неформальних розмовах члени «медійної» команди Порошенка не заперечують підготовку покупки. Один із політтехнологів АП ще восени у розпал скандалу із «плівками Онищенка» щодо «112 каналу» розповідав журналістам у кулуарах парламенту, що президентська команда і справді купує канал, «але точно не «112-й».

Тепер же у БПП та АП всі вкрай обережно висловлюються про ймовірну покупку Tonis’а, а от «медійники» у фракції Яценюка однозначно вказують на найближчого друга президента. «Канал купує Кононенко, але щоб не викликати зайвих скандалів і розмов, запишуть все на Макеєнка. Мовляв, який він нам друг, він «регіонал», – переконує один зі співрозмовників у НФ.

У той же час один із наближених до президента депутатів поспішив запевнити УП у тому, що Макеєнко не такий «простий». «Ви його недооцінюєте. Це дуже непроста людина, яка точно при грошах. Більше того, в нього хороші відносини з американцями, в тому числі з Полом Манафортом», – заявив він.

Згідно з даними останньої поданої публічно декларації Макеєнка, на кінець 2013 року його статки складали близько 20 мільйонів гривень, основні доходи він отримував від здачі в оренду нерухомості і землі. Оскільки ця інформація подавалась ще до запровадження електронних декларацій, то обсяги популярної у наших політиків готівки Макеєнка не відомі.

Макеєнко – приклад українського політичного флюгера, який за час своєї політичної кар’єри встиг змінити всі можливі табори. У першому скликанні Ради він був у союзниках Олександра Мороза в прокомуністичній більшості, так званій «групі 239». У Раду третього скликання Макеєнко обирався від «соціалістів», а на початку 2000 року опинився в депутатській групі Петра Порошенка «Солідарність».

Нинішній президент тоді саме вийшов з фракції Віктора Медведчука і створив свою групу, яка пізніше переросла в партію. Саме цю «Солідарність» Порошенко реанімував перед виборами в Раду у 2014 році і розвиває досі.

Після Помаранчевої революції Макеєнко на якийсь час пристав до «Нашої України» Ющенка, але найбільших «успіхів» добився при Януковичі. Тоді Макеєнко був депутатом від «Партії регіонів», очолював регламентний комітетів, а в січні 2014 року в розпал Майдану замінив іншого ставленика Януковича Олександра Попова на посту глави Київської держадміністрації. Щоправда під час розстрілів на Майдані оголосив свою відставку.

Після революції Макеєнко зумів налагодити контакт з уже новою владою, де було багато його старих знайомих. Тож на виборах мера Києва влітку 2014-го Макеєнко балотувався уже від партії «Наш край», яка, як відомо, була технічним проектом Банкової.
За даними УП від співрозмовників з команди президента, близько року тому Макеєнко зблизився і з головним соратником Порошенка Ігорем Кононенком.

Як охарактеризував цього політика один із нинішніх впливових депутатів БПП, «Макеєнко історично намагався всім догодити, чистий бізнес –ніяких принципів». Кілька спроб УП поговорити із самим Макеєнком і розібратись, для кого і чому він вирішив купити Tonis, не увінчались успіхом.

Під час першої спроби вдень 24 січня, екс-депутат слухавку взяв, але коли почув запитання, то швидко попрощався, пославшись на те, що святкує день народження друга.

Коли ж за кілька годин УП знову спробувала поговорити з ним, то слухавку підняв уже «помічник» Макеєнка, який від розмови відмовився. 25 січня цей же «помічник» запевнив, що Макеєнко не може говорити, бо «поїхав закордон».

Поки ж, за даними УП, жодної угоди офіційно не укладено. Про це ж свідчать дані реєстру юросіб, де досі власником Tonis’а є сам канал. За даними УП зміна власників може відбутися на початку лютого.

Перспективи покупки

Для розуміння перспективності покупки Tonis`а, слід придивитись до цього каналу уважніше.

Головний його актив, який міг привабити покупців – мережа і «залізо». Tonis уже має ліцензії на всі види мовлення по всій країні і володіє дуже пристойним покриттям. Навіть у глухих селах української провінції показує «перший соціальний канал».
Крім того, як розповідають співрозмовники з медіа-ринку, за часів Януковича, коли канал начебто «віджав» його син Олександр, там серйозно оновили технічну базу і закупили все обладнання для переходу на цифрове мовлення.

Правда, після Майдану у Tonis`а виникли певні труднощі. У квітні 2016 року Нацтелерадіо не хотіло продовжувати каналу ліцензії, поки той не покаже кінцевих бенефіціарів. Врешті, канал сам себе викупив у своїх власників, а кінцевим бенефіціаром став гендиректор Олександр Бутко.

Приблизно з того ж часу, за даними УП від співрозмовників на каналі, припинились фактично будь-які фінансові вливання з боку колишніх власників, а у податковій «зависли» більше десятка мільйонів неповерненого каналу ПДВ. Але навіть у такій ситуації Tonis зумів існувати, не звільняти людей і навіть не брати кредитів.
Тож взагалі не дивно, що він привернув увагу нових покупців.
За нашими даними, одразу після покупки канал можуть чекати просто кардинальні зміни. Для нього уже формується нова команда, головними фігурами якої стануть Семенов, Кисельов та Ганапольський, які разом пішли з NewsOne.

Один із журналістів, який працюватиме з цією командою, підтвердив УП, що вони переходять саме на Tonis. За його словами, на канал чекають поява нових програм, повний редизайн, і можливо навіть зміна назви.

«Фактично від старого каналу залишиться лише мережа мовлення. Сюди вкладають дуже багато грошей. На NewsOne рахували кожну копійку, а тут не скупляться», – розповідає член майбутньої команди.
У той же час Семенов в розмові з УП сказав, що поки що ніяких остаточних домовленостей не досягнуто.

За його словами, щодо майбутнього проекту він веде перемовини одразу з п’ятьма людьми, яких, проте, принципово відмовився називати. На пряме запитання, чи мова йде про перехід на Tonis, Семенов відповів, що «можливо, це буде не один телеканал, а кілька».

На запитання ж про те, якого спрямування буде канал – інформаційний, розважальний, соціальний – він відповів, що поки що «важко сказати».

«Будуть речі й інформаційні, і розважальні. Я планую втілити новинки, яких ніколи раніше не було на українському телебаченні», – розповів Семенов. За його словами, говорити предметно на цю тему можна буде лише на початку лютого, коли планується досягнути усіх домовленостей.

Загалом, на сьогодні Tonis – це цілком зграбний і доволі перспективний канал. Він має всі перспективи буквально вибухнути при серйозному вливанні капіталу. Прикладом може слугувати той же NewsOne, який буквально вистрелив після того, як Мураєв перекупив його у Вадима Рабіновича і завів туди відповідні гроші.
І якщо ніхто не може завадити команді Порошенка купувати медіа-активи через підставних людей, то от в розвитку цих активів у президента може знайтись дуже серйозний ворог. Це – власна заощадливість.

А вона стає очевидною при першому ж погляді, скажімо, на «5 канал». Який давно і непорушно належить президенту, має потужну сітку і серйозний колектив. Ніщо ж не заважало розвивати цей ресурс та зробити його конкурентним по рівню продукту і оплати.

УП

Роман Кравець

Складно видаватися хорошим президентом, маючи всього один телеканал. Особливо в Україні, де кожен олігарх має по цілому медіа-холдингу. І хоч загроза олігархічного бунту проти президента поступово зникає разом зі словом «деолігархізація» у виступах Порошенка, потреба посилити свій вплив на ЗМІ нікуди не поділась. Шляхів її задоволення в Україні є тільки два: «зайти» на уже створені канали, або спробувати зробити власний.

У «першій медійній лізі» за останній час невизначеність повисла одразу над двома гігантами – «1+1» та «Інтером». У першого виникли проблеми із ліцензією, а навколо Інтера вже рік триває ціла війна. Але ні Коломойський, ні Фірташ з Льовочкіним, зрозуміло, без серйозного бою свої медіа-активи не віддадуть.

Тому президентській команді поки залишається придивлятись до менш потужних гравців. І тут у неї є всі шанси на успіх. Ринок «малих» каналів останній час відчутно трясе, більшість із них відчувають брак життєво важливих ресурсів. Одним не вистачає грошей, іншим – потужних покровителів.

Власник каналу NewsOne Євген Мураєв готує канал до часткового продажу у пошуках «серйозного міжнародного покровителя», а депутат НФ Микола Княжицький, у якого немає проблем із друзями у владі, продає частину свого «Еспресо», щоб знайти стабільні гроші для його утримання.

Команда Порошенка, схоже, теж вирішила не гребувати можливістю вполювати собі якусь напіввиснажену здобич. І ця доля випала каналу Tonis.

За всіма канонами ницої української політики ні Порошенко, ні його оточення не хочуть світитися у цій оборудці. Усю брудну роботу за них має виконати хтось інший – свій Курченко, «зитц-председатель Фунт».

Благо, охочих прислужитися владі завжди вистачає. Цього разу новим власником медіа може стати екс-регіонал Володимир Макеєнко. Хоча ім’я тут не має аж ніякого значення. Сезон медійної експансії розпочато.

«Щоб утримувати владу в Україні треба три речі: гроші, контроль над силовиками і свої ЗМІ. З контролем над грошима у президента все гаразд – у нього є Гройсман, Гонтарева і Данилюк. Силовий блок він контролює майже повністю, заважає тільки Аваков. А от з медіа-ресурсами все гірше. Тому Порошенку потрібні телеканали, щоб могти утримати владу», – пояснює УП один із впливових політтехнологів влади, обізнаний з ситуацією на медіа-ринку.

«Зараз у президента з олігархами все спокійно, але якщо вони об’єднаються проти нього, то через свої медіа можуть просто його стерти. Для захисту потрібні серйозні ресурси», – додає він.
Вперше про підготовку Tonis’а до продажу «Українській правді» розповіли кілька співрозмовників з медійного ринку ще восени 2016-го. Тоді ж стало відомо, що президентська команда уже почала серйозно працювати над проектом «Другий термін».

Восени співрозмовники УП переконували, що Tonis планує купити позафракційний нардеп Євген Мураєв, який зараз є власником іншого каналу NewsOne.

9 січня генпродюсер NewsOne Олексій Семенов та головні зірки каналу Матвєй Ганапольський та Євгеній Кісєльов заявили, що йдуть від Мураєва. Джерела УП на медійному ринку тоді переконували, що всі троє дуже скоро можуть з’явитись на іншому каналі, і ним буде саме Tonis. Здавалося, що пазл склався.
Однак в оточенні самого Мураєва УП запевнили, що він точно нового каналу не купував.

«Мураєв сам досі в шоці, бо Семенов дуже талановитий, і на каналі все трималось фактично на ньому. Про покупку Tonis’а Мураєв точно не думав, йому аби цей канал якось протримати. Він уже не раз думав і його продати», – розповідали УП тиждень тому в оточенні Мураєва.

Ввечері 24 січня ці слова знайшли своє часткове підтвердження, коли на сайті Детектор Медіа з’явилося повідомлення про підготовку NewsOne до продажу. У коментарі УП Мураєв пояснив, що мова іде про пошук нового інвестора за кордоном.

«У мене немає бажання щось продавати. Знаєте, будь-яка влада хоче взяти контроль над медіа, це виражається у різних варіантах. Можна відібрати ліцензію, можна видавати якісь скарги, які призводять до втрати ліцензії. У такій ситуації безумовно необхідний сильний міжнародний партнер. Зараз я шукаю формулу співпраці, щоб залучити іноземного інвестора», – розповів власник NewsOne.

«Канал нікому не даруватиму, здачі своїх інтересів не допущу», – додав він, маючи на увазі розмови про зв’язок новопризначеного генпродюсера свого каналу Ігоря Носікова з найближчим другом президента Ігорем Кононенком.

До недавнього часу Носіков був штатним радником близького до Кононенка міністра енергетики Ігоря Насалика. Їхні прізвища звучали разом і в заявах Онищенка, коли той називав Носікова і Кононенка учасниками переговорів щодо покупки NewsOne та побудови медіа-групи для Порошенка.

Хоча в розмові з УП новий генпродюсер каналу Мураєва всіляко намагався відхреститися від співпраці з «сірим кардиналом» БПП.
Заперечує зв’язок з Кононенком і Мураєв.

«Ми знайомі з Носіковим більше року. Знаю його слабкі і сильні сторони, ніколи не чув, що він працює на Кононенка. У нього дуже креативне мислення, він запропонував на телеканал дуже прогресивні речі. Зараз Носіков на випробувальному терміні місяць, побачимо, що йому вдасться», – заявив Мураєв.

«Мені неможливо когось нав’язувати. У мене немає ніякого діалогу з Адміністрацією президента. Я давно знаю Ігоря Райніна, ми обоє вихідці з Харкова. Але ніякої співраці з АП немає. Я постійно читаю, ніби я племінник Азарова, що це гроші «Сім’ї», що тепер Кононенко заходить на канал. Але це все неправда. Гроші на каналі – мої», – додав він.

Кому «Еспресо»?

Мураєв не єдиний, хто відчуває нестачу грошей для каналу. Днями в УП з’явилась інформація про можливий продаж ще одного «малого» каналу – «Еспресо». Інформацію про це підтвердив УП і сам власник «Еспресо» депутат Микола Княжицький.

«Якщо вас цікавить, чи є уже укладені якісь угоди, то ні. Але перемовини йдуть, ми цього не приховуємо», – заявив депутат.
Зрозуміло, що доступу до влади і сильних покровителів Княжицькому не бракує, а от із фінансуванням «Еспресо» виникли проблеми.

Як розповіли УП його колеги по фракції НФ, мова йде про продаж частини каналу таким чином, щоб Княжицький залишився молодшим партнером і далі керував цим ресурсом.

«Він просто втомився постійно збирати гроші. За великим рахунком, ні Авакову, ні іншим його однопартійцям канал особливо не потрібен, тому Княжицький шукає якогось постійного капіталу», – розповів співрозмовник УП в НФ.

Однак, хто ж стане новим спонсором «Еспресо», ні Княжицький, ні його однопартійці розповідати не захотіли.

«Скажу лише, що це людина з найвищого кола української непублічної політики, яка раніше до медіа не мала жодного стосунку», – розповів один із депутатів НФ.

Ця ситуація знову унаочнила старе правило: якщо канали з великих олігархічних холдингів живуть, в основному, з дотацій власників, то «малим» у цьому плані відчутно важче. «Великі медіа-холдинги раніше витрачали по 120-130 мільйонів доларів на рік на утримання каналів. Зараз, за рахунок девальвації ці суми скоротились до 30-40 мільйонів. Малі канали коштують менше, але їх власників не можна назвати олігархами, ці гроші треба десь знайти», – розповів УП один із депутатів, який має власний канал.

До прикладу, за словами співрозмовника із оточення Княжицького, утримання «Еспресо» обходиться у значно скромнішу суму.
«Це десь порядка 150 тисяч доларів на місяць. Але утримання «112-го» в найкращі часи обходилось до мільйона доларів в місяць», – розповідає співрозмовник з НФ.

Один з нових менеджерів NewsOne також обмовився у розмові з УП про реальний місячний бюджет каналу. «Ви думаєте, що у нас тут у всіх великі гроші? У нас бюджет в чотири рази менший ніж у «112». У них десь тисяч 750 (доларів на місяць – УП), у нас – біля 200″, – розповів він.

Медіа-експерт Наталія Лігачова вважає такі цифри бюджетів на утримання згаданих каналів цілком можливими. У розмові з УП вона запевнила, що «ці цифри в цілому точні».

Бути в «Тонісі»

Якщо у випадку з «Еспресо» і NewsOne про залучення нових інвесторів зі збереженням впливу але нинішніх власників, то у каналу Tonis все може змінитися кардинально.

За інформацією УП, цей канал зовсім скоро може відійти до сфери впливу президентської команди. Щоправда формальним його власником може стати екс-депутат від ПР та колишній глава КМДА Володимир Макеєнко.

Ці дані «Українській правді» підтвердили одразу по двоє співрозмовників у «Народному фронті» та у президентському таборі, знайомі з ситуацією на медійному ринку. За інформацією співрозмовників, куратором цієї покупки виступає ніхто інший, як найбільш довірений соратник президента Ігор Кононенко.

«Зараз все виглядає так, що справді наші купують цей канал через Володю Макеєнка. Зрозуміло, що Макеєнко не може таке «щастя» собі дозволити, у нього просто немає стільки грошей. Але документально довести щось буде нереально», – вважає один із співрозмовників з президентського оточення. – Але всі деталі знає лише Кононенко».

На запитання УП, навіщо йому знадобився канал, і чому на роль зітц-голови запросили колишнього регіонала, сам Кононенко відповів, що не має стосунку до купівлі Tonis’а. «Я не маю стосунку до купівлі жодних телеканалів», – запевнив він УП, але від дальшої розмови відмовився, пославшись на поспіх.

Однак у неформальних розмовах члени «медійної» команди Порошенка не заперечують підготовку покупки. Один із політтехнологів АП ще восени у розпал скандалу із «плівками Онищенка» щодо «112 каналу» розповідав журналістам у кулуарах парламенту, що президентська команда і справді купує канал, «але точно не «112-й».

Тепер же у БПП та АП всі вкрай обережно висловлюються про ймовірну покупку Tonis’а, а от «медійники» у фракції Яценюка однозначно вказують на найближчого друга президента. «Канал купує Кононенко, але щоб не викликати зайвих скандалів і розмов, запишуть все на Макеєнка. Мовляв, який він нам друг, він «регіонал», – переконує один зі співрозмовників у НФ.

У той же час один із наближених до президента депутатів поспішив запевнити УП у тому, що Макеєнко не такий «простий». «Ви його недооцінюєте. Це дуже непроста людина, яка точно при грошах. Більше того, в нього хороші відносини з американцями, в тому числі з Полом Манафортом», – заявив він.

Згідно з даними останньої поданої публічно декларації Макеєнка, на кінець 2013 року його статки складали близько 20 мільйонів гривень, основні доходи він отримував від здачі в оренду нерухомості і землі. Оскільки ця інформація подавалась ще до запровадження електронних декларацій, то обсяги популярної у наших політиків готівки Макеєнка не відомі.

Макеєнко – приклад українського політичного флюгера, який за час своєї політичної кар’єри встиг змінити всі можливі табори. У першому скликанні Ради він був у союзниках Олександра Мороза в прокомуністичній більшості, так званій «групі 239». У Раду третього скликання Макеєнко обирався від «соціалістів», а на початку 2000 року опинився в депутатській групі Петра Порошенка «Солідарність».

Нинішній президент тоді саме вийшов з фракції Віктора Медведчука і створив свою групу, яка пізніше переросла в партію. Саме цю «Солідарність» Порошенко реанімував перед виборами в Раду у 2014 році і розвиває досі.

Після Помаранчевої революції Макеєнко на якийсь час пристав до «Нашої України» Ющенка, але найбільших «успіхів» добився при Януковичі. Тоді Макеєнко був депутатом від «Партії регіонів», очолював регламентний комітетів, а в січні 2014 року в розпал Майдану замінив іншого ставленика Януковича Олександра Попова на посту глави Київської держадміністрації. Щоправда під час розстрілів на Майдані оголосив свою відставку.

Після революції Макеєнко зумів налагодити контакт з уже новою владою, де було багато його старих знайомих. Тож на виборах мера Києва влітку 2014-го Макеєнко балотувався уже від партії «Наш край», яка, як відомо, була технічним проектом Банкової.
За даними УП від співрозмовників з команди президента, близько року тому Макеєнко зблизився і з головним соратником Порошенка Ігорем Кононенком.

Як охарактеризував цього політика один із нинішніх впливових депутатів БПП, «Макеєнко історично намагався всім догодити, чистий бізнес –ніяких принципів». Кілька спроб УП поговорити із самим Макеєнком і розібратись, для кого і чому він вирішив купити Tonis, не увінчались успіхом.

Під час першої спроби вдень 24 січня, екс-депутат слухавку взяв, але коли почув запитання, то швидко попрощався, пославшись на те, що святкує день народження друга.

Коли ж за кілька годин УП знову спробувала поговорити з ним, то слухавку підняв уже «помічник» Макеєнка, який від розмови відмовився. 25 січня цей же «помічник» запевнив, що Макеєнко не може говорити, бо «поїхав закордон».

Поки ж, за даними УП, жодної угоди офіційно не укладено. Про це ж свідчать дані реєстру юросіб, де досі власником Tonis’а є сам канал. За даними УП зміна власників може відбутися на початку лютого.

Перспективи покупки

Для розуміння перспективності покупки Tonis`а, слід придивитись до цього каналу уважніше.

Головний його актив, який міг привабити покупців – мережа і «залізо». Tonis уже має ліцензії на всі види мовлення по всій країні і володіє дуже пристойним покриттям. Навіть у глухих селах української провінції показує «перший соціальний канал».
Крім того, як розповідають співрозмовники з медіа-ринку, за часів Януковича, коли канал начебто «віджав» його син Олександр, там серйозно оновили технічну базу і закупили все обладнання для переходу на цифрове мовлення.

Правда, після Майдану у Tonis`а виникли певні труднощі. У квітні 2016 року Нацтелерадіо не хотіло продовжувати каналу ліцензії, поки той не покаже кінцевих бенефіціарів. Врешті, канал сам себе викупив у своїх власників, а кінцевим бенефіціаром став гендиректор Олександр Бутко.

Приблизно з того ж часу, за даними УП від співрозмовників на каналі, припинились фактично будь-які фінансові вливання з боку колишніх власників, а у податковій «зависли» більше десятка мільйонів неповерненого каналу ПДВ. Але навіть у такій ситуації Tonis зумів існувати, не звільняти людей і навіть не брати кредитів.
Тож взагалі не дивно, що він привернув увагу нових покупців.
За нашими даними, одразу після покупки канал можуть чекати просто кардинальні зміни. Для нього уже формується нова команда, головними фігурами якої стануть Семенов, Кисельов та Ганапольський, які разом пішли з NewsOne.

Один із журналістів, який працюватиме з цією командою, підтвердив УП, що вони переходять саме на Tonis. За його словами, на канал чекають поява нових програм, повний редизайн, і можливо навіть зміна назви.

«Фактично від старого каналу залишиться лише мережа мовлення. Сюди вкладають дуже багато грошей. На NewsOne рахували кожну копійку, а тут не скупляться», – розповідає член майбутньої команди.
У той же час Семенов в розмові з УП сказав, що поки що ніяких остаточних домовленостей не досягнуто.

За його словами, щодо майбутнього проекту він веде перемовини одразу з п’ятьма людьми, яких, проте, принципово відмовився називати. На пряме запитання, чи мова йде про перехід на Tonis, Семенов відповів, що «можливо, це буде не один телеканал, а кілька».

На запитання ж про те, якого спрямування буде канал – інформаційний, розважальний, соціальний – він відповів, що поки що «важко сказати».

«Будуть речі й інформаційні, і розважальні. Я планую втілити новинки, яких ніколи раніше не було на українському телебаченні», – розповів Семенов. За його словами, говорити предметно на цю тему можна буде лише на початку лютого, коли планується досягнути усіх домовленостей.

Загалом, на сьогодні Tonis – це цілком зграбний і доволі перспективний канал. Він має всі перспективи буквально вибухнути при серйозному вливанні капіталу. Прикладом може слугувати той же NewsOne, який буквально вистрелив після того, як Мураєв перекупив його у Вадима Рабіновича і завів туди відповідні гроші.
І якщо ніхто не може завадити команді Порошенка купувати медіа-активи через підставних людей, то от в розвитку цих активів у президента може знайтись дуже серйозний ворог. Це – власна заощадливість.

А вона стає очевидною при першому ж погляді, скажімо, на «5 канал». Який давно і непорушно належить президенту, має потужну сітку і серйозний колектив. Ніщо ж не заважало розвивати цей ресурс та зробити його конкурентним по рівню продукту і оплати.

УП

«Договорняк» как институционализация власти в Украине

Александр Кочетков

С подачи Юрия Романенко понятие «олигархического консенсуса» вошло в обиход политических экспертов. Следующий патологоанатомический этап — разобраться в закономерностях функционирования этого злокачественного образования.

Тем более, что сам олигархический консенсус уже умер, пораженный невыносимым «синдромом Боливара»: бюджетная кормушка оскудела. Достаточно посмотреть на стреноженного Рината Ахметова, приготовленного к показательной заокеанской экзекуции Дмитрия Фирташа, Игоря Коломойского, выносящего из родной приватовской хаты все ценное, чтобы не досталось мародерам, а также Виктора Пинчука, подрабатывающего президентским рупором по втюхиванию самой капитулянтской версии «минска».

А вот властный механизм, обслуживаюший покойника, со скрипом, но тащит Украину в воронку «Failed state».

Причем, Петр Алексеевич доминирует не потому, что он такой великий и ужасный. Просто после Революции Достоинства гражданское общество не смогло запустить сценарий переучреждения страны. А в сценарии утрачиваемой субъектности лидер, фатально озабоченный собственным благополучием, наиболее удобен для внешних акторов. «Realpolitik» называется.

Так вот, о механизме функционирования.

Я называю его «договорняком», подразумевая неформализованные и преимущественно тайные условия раздела/передела ресурсов и влияний в системе правящего олигархата. Ретроспектива явления следующая.

При Леониде Кравчуке договорняк возник в принципе («Бласко»).

При Леониде Кучме элементы договорняка развились (бурная деятельность Игоря Бакая и ему подобных), но как госмеханизм по значимости уступали личному президентскому арбитражу.

При Виктор Ющенко договорняк расцвел, словно нейроспора, если по-научному, или оранжевая хлебная плесень, если по-простому. И стал основой высшей государственной деятельности, достаточно вспомнить «РосУкрЭнерго», «Мистецький Арсенал», «Батурин», «Больницу будущего» и пр.

При Виктор Януковиче договорняк был фактически узаконен и сделался единственной дееспособной формой управления державой и распределением общественных благ — по-другому донецкие просто не понимали.

При Петре Порошенко подобная практика достигла своей высшей и последней стадии. Его можно считать виртуозом договорняка, сумевшего затащить его аж на геополитический уровень («минск»). Выше уже некуда, поэтому после Порошенко это явление должно неизбежно деградировать.

Характерно, что Кравчук, Кучма и даже Ющенко воспринимали возможность разбогатеть как некий бонус к президентской должности, но главным все же была функция управления страной. А у Януковича и Порошенко это не бонус. Это смысл.

Как оно работает?

Олигарх (или группа) договаривается с другим о своем интересе в конкретной экономической сфере. В этой сфере обязательно присутствуют активы государства — бюджетные средства, предприятия, лицензии и т. п. Собственно, они в первую очередь и являются предметом договорняка. При его заключении основную роль играет вес олигарха — взаимоотношения с Президентом, присутствие своих людей в Кабмине, среди силовиков и судейских, своя фракция в Раде, свои СМИ и так далее.

Принципиально важно: раньше граждане Украины заочно фигурировали в договорняке в качестве доноров-налогоплательщиков, а сейчас еще и в качестве пушечного мяса.

Кучма был в курсе каждого крупного договорняка, мог выставлять «справедливые», по его меркам, условия (помните лондонские разборки Коломойского-Пинчука?), и выступал гарантом выполнения до того момента, когда властный расклад существенно менялся. И тогда ослабевшего олигарха деловито обирали его партнеры-конкуренты.

Разгильдяй и лентяй Ющенко систему президентского арбитража не удержал, утратив ключевую функцию арбитра.

Янукович же попытался систему поломать, заделавшись одновременно и Президентом-гарантом договорняков, и олигархом-выгодополучателем. Кроме тривиальной жадности, побудительным мотивом Януковича было жгучее стремление избавиться от вассальной зависимости от Ахметова, которому он, например, два с лишним года возвращал средства, вложенные тем в проигранную президентскую кампанию 2004 года.

Но стать полноценным олигархом Янукович не успел. А вот Порошенко уже зашел на президентскую должность в этом статусе, поэтому ему и удалось реализовать идею-фикс своего предшественника.

Как следствие, договорняк — царь и бог сегодняшней Украины, и Порошенко — его первосвященник, а не московского патриархата.

Договорняк отличается от договора не только тем, что, как правило, не имеет юридического оформления, но и тем, что действует до первой возможности его нарушить. Причем, все стороны договорняка активно ищут возможности для его пересмотра в свою пользу сразу же с момента заключения.

Главная возможность — изменения во властной конфигурации: каждый дорвавшийся, как дембель до водки, начинает выгадывать, а при возможности грести под себя с усердием роторного экскаватора.

Единственный фактор, обеспечивающий текущее выполнение — сила: от властных рычагов до криминальных разборок. Ничто из того, на чем держатся договоренности в цивилизованном мире — репутация, мораль, общественное мнение — у нас не действует принципиально. Отсюда известные «Долги платят только трусы», «Наглость — второе счастье» и прочая фольклорная быдломудрость.

Но договорняк не совпадает и с зэковскими «понятиями», толкуемых «законниками». Прежде всего, именно отсутствием понятий как таковых. А также тем, что в него втянуты различные весьма широкие слои общества, формально к воровскому кругу не относящиеся.

К примеру, зарплата в конверте — мелкий договорняк, потому что официально не существует, и, если что, вытребовать свое можно только с применением силы, но никак не закона.

Рулившая еще недавно страной «стратегическая семерка» — тоже чистый, как моча младенца, договорняк, только высшего — национального уровня. Потому что зиждется на временном, шатком равновесии сил и влияний в данной властной конфигурации. Которое поломают не только досрочные парламентские выборы, а и любые значимые изменения электоральных рейтингов. Собственно, уже поломали.

Повышение коммунальных тарифов — это результат договорняка меж владельцами энергетических мощностей.

«Национализация» «Приватбанка» — натуральный договорняк.

Творящееся в обеспечении армии вооружением и довольствием — договорняк в самой его отвратительной, людоедской форме.

Договорняк добивает Украину сегодня. И дело не только о том, что целью тайных сделок является масштабное воровство и коррупция на святой теме защиты Отчизны.

Договорняк неминуемо приводит страну к развалу. Потому что его логика на региональном уровне резко усиливает центробежные тенденции (одна из главных претензий Президенту).

В качестве иллюстрации: не секрет, что существует договорняк между Виктором Балогой и Петром Порошенко о том, что первый любыми доступными ему методами душит сепаратизм в Закарпатье, а второй по сути закрывает глаза на процветающие контрабанду, вывоз леса и прочие местные «приработки». Если новая власть попытается всерьез навести там законный порядок, то местные бароны, включая бывших министров обороны и генпрокуроров, немедленно организуют закарпатскую народную республику. И не по воле Москвы, а исключительно ради сбережения нажитого по договорняку.

В координатах тотального договорняка по определению невозможно очищение, обновление и развитие страны. Ибо его предмет — раздел существующего в интересах избранных, а не созидание нового на благо всех.

С остальными странами автоматически получаются ущербные для Украины договорняки, потому что мировые лидеры, Путин, прежде всего, прекрасно видят, что является основой функционирования украинской власти, и выстраивают с нами те отношения, в которых им проще достичь своих целей. В результате выходит «минский сговор» или антиизраильское голосование в ООН.

Да, есть вариант, что недобитым олигархам подфартит с внешним раскладом, и от Президента Порошенко они избавятся. Но нам-то с этого какая польза, кроме чисто морального удовлетворения?

Потому что Украине нужен не договорняк, а новый Общественный Договор, в который вовлечена основная часть гражданского общества. И олигархи не в состоянии в корне изменить свою жизнедеятельность, принесшую им сомнительный успех в виде секретных офшорных счетов и собственности, оформленной на подставных лиц.

Даже сейчас олигархи не понимают, что их зомби-консенсус вместе с обеспечивающими его договорняками тащит нас всех, их, в том числе, в пропасть. Они не пытаются совместно с гражданским обществом обозначить хотя бы контуры будущей цивилизованной Украины, а способны лишь на публичное предложение о капитуляции перед недоимперией.

Вдумайтесь : в общенациональном пожаре они заключают договорняки о том, кто будет торговать пеплом Украины.

Это означает, что надежды на партнерство после перевоспитания, «перековки» олигархов не осталось. А значит, их ждет искоренение, как носителей враждебной стране идеологии и практики. И это вполне решаемая задача.

Куда сложнее воспитать в идущем на смену олигархам среднем бизнес классе готовность к прозрачности, честности и ответственности перед обществом.

Хвиля

Війна і бізнес. Укроборонпром та його золотий менеджер. Частина 2

Олексій Братущак

«Укроборонпром створювали для відмивання грошей», – кажуть сьогодні окремі керівники державного концерну. Проте додають: так було за часів Януковича – а нині геть інакше.

Створював Укроборонпром ще Янукович у 2010-му. Концерн оперував сотнями мільйонів доларів на рік і був однією з найзакритіших структур. Після зміни влади в країні змінився й менеджмент в Укроборонпромі. Як і хто контролює оборонну вертикаль, «Українська правда» вже писала.

Матеріал викликав гостру реакцію в самому Укроборонпромі. Прес-служба поширила заяву про порушення журналістських стандартів. Однак замість коментарів до матеріалу, як просила УП, – Концерн спочатку порадив записати інтерв’ю з гендиректором Романом Романовим, а згодом запропонував змінити формат на широке спілкування з усім керівництвом.

Таким чином Укроборонпром хотів продемонструвати: часи змінилися, і Концерн – це вже не корупційна кормушка, якою була за часів Януковича. Незвичний формат спілкування не дозволив обговорити усі запитання, які накопичилися в «Української правди». Але скласти враження про сьогодення Укроборонпрому читач усе-таки може.

ЯК ХЕРСОН СТАВ КУЗНЕЮ КАДРІВ УКРОБОРОНПРОМУ

На розмову з УП гендиректор Роман Романов приводить майже усе керівництво. Перепрошує, що відсутні два з семи його заступників: Артур Херувімов та Світлана Хромець. Натомість усіх інших присутніх представляє окремо, про кожного розповідає історію знайомства та компетенції. Отже, у своєрідному круглому столі також взяли участь: Колишній заступник міністра оборони Олександр Стеценко, який «с военными разговаривает на одном языке». Колишній працівник СБУ Владислав Гадіон. Про нього Романов жартома каже: «Бывших, говорят, не бывает».
«Гроза всех проверок» Ольга Абрамова, яка раніше працювала прокурором на Херсонщині.

Екс-журналіст Олег Катков. На думку Романова, цей працівник має «проинформировать, что сделано, чтобы люди тоже гордились». Роксолана Шейко – колишній прес-секретар Львівської ОДА та колишнього заступника Віталія Кличка Ігоря Ніконова: «Мы первое собеседование с ней провели в кафе за кофе». Денис Гурак з фармацевтичної сфери. «Если в «Укроборонпроме» 80 тысяч человек, то он работал с отраслью в 300 тысяч человек». Володимир Коробов прийшов з держпідприємства «Артем», яке входить до структури Укроборонпрому і уособлює, на думку Романова, «пример социального лифта либо карьерного роста».

Представляючи присутніх, Романов вже з першої особи зазначає: «До речі, не херсонець». І це показово. Бо Романову, який сам з Херсона, закидають те, що він розставляє в Концерні своїх земляків.

– Ви жартуєте: «З Херсона, не з Херсона». Але чому саме з Херсона багато людей прийшло в структуру Концерну після того, як Ви його очолили?

– Много людей – это сложилось у вас в голове. Вы себе нарисовали картинку..

– Ви вже назвали свого заступника Херувімова – він з Херсона, Пінькас був з Херсона, є кілька керівників заводів з Херсона…

– Несколько руководителей из 80 тысяч человек.

Показовою є історія з Сергієм Пінькасом, колишнім першим заступником гендиректора Укроборонпрому. У серпні 2014-го, у день його призначення Романов казав, що ключовим критерієм усіх призначень є фаховість. Однак з яких питань Пінькас є фахівцем, не уточнив.

Раніше у ролі першого віце-мера Пінькас опікувався житлово-комунальним господарством міста Цюрупінська, що на Херсонщині. Усій Україні став відомим по вже крилатій фразі «Я від Кононенка», яку йому приписав Айварас Абромавічус. Нардеп БПП Сергій Лещенко заявляв, що Пінькаса хотіли призначити в міністерство у якості «смотрящего».

«С Пинькасом была следующая история, – розповідає Романов. – С ним я был знаком за полгода до трудоустройства сюда. Причем это была одна или максимум две встречи. У нас не было больше никаких отношений. Результат вы знаете – мы не работаем сейчас вместе».

Романов згадує, що коли очолив Укроборонпром, то шукав ефективного заступника. За порадою звернувся до Станіслава Путілова, якого вважає мудрою людиною та своїм настувником. І Путілов порекомендував Сергія Пінькаса.
Станіслав Путілов – батько Андрія Путілова, екс-нардепа та екс-керівника Херсонської облдержадміністрації. У 2006-му з обома Путіловими Романов у складі «Нашої України» став депутатом Херсонської міськради. Далі політичні шляхи Романова та Путілових розійшлися. Молодший Путілов разом зі своєю командою почав втрапляти в скандальні історії. Зокрема, у матеріалі УП про цьогорічні політичні процеси на Херсонщині згадувалося про дві кримінальні справи, у яких фігурує прізвище Путілова. Але повернемося до «ефективного» Пінькаса.

Довго пропрацювати в Укроборонпромі йому не довелося. Причиною став конкурс на призначення керівника херсонського заводу «Палада», який входить до структури Укроборонпрому. Пінькас очолював конкурсну комісію. Переможцем став його батько, а невдовзі сам Пінькас вже не працював в Укроборонпромі.
Окремо «Українська правда» розпитує Романова про стосунки з Сергієм Пашинським, який очолював Наглядову раду Укроборонпрому. Останньому довгий час закидали контроль над Концерном.

Романов каже, що відставка Пашинського стала для нього неочікуваною. І згадує, що перші комітети у них «починалися з заруби».

«Мы абсолютно по-разному смотрели на подход, на происходящее. Я не говорю, у кого правильные, а у кого нет. Я ботаник-очкарик, допустим, у меня KPI, CRM. У него же все ровно и прямо, по-военному. Очень специфический человек и очень своеобразная личность».

Окремо і вкотре Романов підкреслює, що Пашинський не просив ані щодо призначення свого сина, ані щодо призначення будь якогось «свого» керівника підприємства.

«Є ТАКИЙ ПАПІРЕЦЬ: РОМАНОВ – ЗОЛОТИЙ МЕНЕДЖЕР»

Розмову про свою появу в Укроборонпромі Романов починає здалеку. Згадує про досвід в автомобільному бізнесі, як відвідував заводи КІА, Hyundai, Volkswagen. Про останню кампанію згадує історію 2013-го року. Тоді центральний німецький офіс вручив Романову «такую бумажку, где написано, что Романов Роман Анатольевич – золотой менеджер».

Саме по питаннях автобізнесу Романов зійшовся з Олегом Гладковським, нині першим заступником Секретаря РНБО. Останній – бізнес-партнер Петра Порошенка, власник корпорації «Богдан». В інтерв’ю Українській правді Гладковський давав гарну характеристику Романову, який свого часу був дилером «Богдана» на Херсонщині.

Весною 2014-го Романов очолював херсонський виборчий штаб Петра Порошенка. І показав пристойний результат.

– Так получилось, что я смог организовать выборный процесс, местные выборы, с максимальным результатом, – розповідає Романов. – Дальше еще какие-то выборы – целый ряд выборов. В итоге, первое место на юго-востоке Украины. А это тот же самый менеджмент – система, где у тебя все работает слаженно.

– Тобто, Вас призначили в Укроборонпром завдяки успішній кампанії?

– Нет. Вы поймите, это вопрос менеджмента. Я как раз хотел вас отвести от избирательной кампании. Это синтез всех этих факторов – эффективное управление.

– А хто озвучив пропозицію?

– Предложение как-то родилось… Наверное, одним из составляющих вопросов был в Администрации президента, когда мне говорили: «Роман Анатольевич, вы эффективно работаете как менеджер-управленец, вы эффективно работаете как управляющий избирательным процессом. Мы формируем группу людей, которые могут эффективно продолжить работу». Собственно, в этом мои функции.

– З ким Ви спілкувалися в АП?

– И с Гладковским, если вы ждете этих ответов. Позже это предложение озвучил и президент.

– Коли Ви працювали з Гладковським з продажу автомобілей, Вам потрібно було показувати результат Гладковському. Коли Ви працювали у виборчій кампанії, Вам потрібно було демонструвати результат Порошенку. В Укроборонпромі Ви кому показуєте результат?

– Я привык показывать результат той группе людей, с кем я работаю, и результат для себя. Когда я занимаюсь бизнесом, я делаю результат для себя и тех людей, с которыми работаю. Я всегда называю тех, кто работает со мной, – партнерами, компаньонами. Потому что мы все делаем общее дело, и делаем его для общего результата. Так же, как и в бизнесе, где я работал, результатом пользуются все.

Однак регіональна політика, на якій так добре знається Романов, значно відрізняється від національної, тим більше у сфері ОПК.

«Ты часто не понимаешь, откуда удар, – пояснює Романов. – Например, появляется какая-то статья о том, что наши самолеты плохие, а у нас нет претензий от страны эксплуатантов, но возникает конфликт. А оказывается, что он возникает на фоне перспективы заключения контракта с кем-то другим.

У нас есть запрос. Эта информация каким-то образом дошла до другой стороны, которая может выполнить эти услуги, и каким-то образом появляется информация, что на каком-то рынке именно эта наша продукция не очень хорошо отработала».

ІМПОРТОЗАМІЩЕННЯ. «МИ НЕ ЗАЛЕЖИМ ВІД РОСІЇ У БІЛЬШОСТІ ВИДІВ ТЕХНІКИ»

Одна з найгостріших проблем, з якою у 2014-му зіштовхнувся Укроборонпром – залежність від російських комплектуючих як спадщина ще Радянського Союзу.

Коли з початком війни Україна розконсервувала склади зі зброєю, не вся техніка була на ходу. Після зупинення оборонно-військової співпраці з Росією постало питання: де брати запчастини?

Один з обраних шляхів – імпортозаміщення. Укроборонпром розробив каталог з необхідною номенклатурою. З ним об’їхали усі області країни. Запрошували керівників підприємств – показували, які в держави є потреби. Романов демонструє один графік. На ньому проілюстровано по кожній області: скільки підприємств потенційно можуть працювати по імпортозаміщенню, і скільки вже працює.

На перший погляд, жодна область не має 100%. «Харьковская область, всего в ней 110 предприятий, те, которые потенциально могут нас интересовать, – пояснює графік Романов. – Мы собираем предприятия всех форм собственности: государственные, коммунальные и так далее. Из этих 110 предприятий нас потенциально интересуют 66. Мы уже в Харьковской области работаем с 53.

Получается, что потенциал Харьковской области мы используем на 48%, Киевской – на 62%. Если в Закарпатской нас интересуют всего 16 предприятий, но среди них с нами работает только одно – то, значит, у них очень низкий процент. Честно говоря, когда я показал это в Кабмине, то это рейтинг ваших губернаторов». Романов переконує, що в імпортозаміщенні в результаті відбувся прорив. Підтверджує це на прикладі двох БТРів, у виробництві яких за два роки повністю вдалося позбутися залежності від російських деталей.

Однак це – лише два БТРи, а з іншими видами зброї не завжди може скластися така ж приваблива картинка. Один з приватних виробників поділився на умовах анонімності думками щодо імпортозаміщення та пояснив, чому за 2 роки бізнес не заповнив потреби ОПК.

Щоб запустити виробництво аналогічних деталей, бізнесмен має прораховувати: скільки він вкладе в обладнання і скільки зможе продати готової продукції, щоб вийти хоча б в незначний плюс. Так-от, власне розмірів замовлення – представники держави далеко не завжди можуть назвати. І якщо бізнесу потрібен прогноз на кілька років, то через бюджетні особливості говорити про держзамовлення можна лише на рік.

Назвати чітку цифру, яку частину російських деталей почали виробляти в Україні, представники Укроборонпрому не змогли. Визнали, що 100% показника ще не досягли. Натомість переконують, що частину потреб можна закрити на ринках країн колишнього «соцтабору»: Польщі, Чехії, Словаччини. Раніше в інтерв’ю УП перший заступник Секретаря РНБО Олег Гладковський підтвердив, що в окремих випадках Україні доводиться використовувати треті країни, щоб отримати необхідні комплектуючі.

Дізнатися подробиці УП спробувала й у розмові з представниками Укроборонпрому. На цю тему керівництво Концерну говорить неохоче. Пояснюють, що не знають, звідки інші країни беруть продукцію. Натомість підтверджують, що в таких випадках існують комісійні, бо «люди роблять бізнес десь у третіх країнах».
Денис Гурак: Щодо скандалу с тими ж, нібито «російськими» двигунами. Ці двигуни куплені в іншій країні.
– Це Ви про історію з двигунами, про яку зробили розслідування журналісти проекту «Слідство.Інфо»?
Денис Гурак: Так. Договір абсолютно законний, ніхто на ньому зайвої кримінальної копійки не заробив. СБУ перевірила та підтвердила його законність та правомірність. Якщо машина, яка розроблена спеціально під російський двигун – що робити? Треба робити так, щоб машина їхала та воювала.

Законність цієї угоди дійсно офіційно визнала СБУ. За контрактом фірма «Укрінмаш», яка входить до Концерну, купила у британської компанії 20 двигунів до БТРів розробки 70-х років. Звідки у Великій Британії взявся цей раритет, спецслужба не пояснила.

«НАМ ЛЕГШЕ КОНКУРУВАТИ З РОСІЄЮ НА ЗОВНІШНИХ РИНКАХ»

Ще один успіх, про який керівники Укроборонпрому розповідають Українській правді, стосується експортних поставок озброєння.

Кажуть, що до 2014-го Україна продавала надлишки зі складів, тепер – готову продукцію. Щоправда, 85% експорту – це послуги та ремонт техніки ще радянських часів. І в цьому питанні стало легше конкурувати з Росією.
Денис Гурак: Раніше, до 2014 року, з Росії часто були політичні команди переставати брати участь в тендерах. Проросійська влада припиняла участь. Це було дуже поширене вище. Плюс навіть там, де не було таких команд, де були звичайні взаємини, там була конкуренція.
Зараз усі втомилися від Росії, у тому числі, через їх поведінку на зовнішніх ринках як монополіста, і звичайно, усі бачать агресію і санкції. Завдяки цьому нам вдається збільшити частку експорту за рахунок новоізготовленной продукції.

УП цікавиться «Оплотами» для Таїланду, контракт на які було укладено ще у 2011-му. Харківський завод імені Малишева мав поставити 49 танків до 2014 року. Сума контракту – 200 мільйонів доларів. Проте в обумовлені терміни замовнику відвантажили лише 5 «Оплотів». Це сталося через саботаж, переконують керівники Укроборонпрому.
Роман Романов: Мы участвуем в экономической войне. Я всегда говорю, что она наносит не меньше ущерба. Завод Малышева – это было просто остановленное предприятие. Когда мы пришли, это был действительно проваленный контракт.

Сегодня мы вас приглашаем на предприятие: завод ожил. Вы увидите на разных точках, на разных ступенях производственного процесса, увидите подписи на корпусах – 21, 22 башня, там 30-й корпус.

– На якому этапі контракт зараз?

Денис Гурак: Він виконується, танки виробляються та передаються Таїланду.

Гурак, який відповідає в Концерні за зовнішньоекономічну діяльність, розповідає подробиці про експорт. Майже половина йде в країни Далекого Сходу та далекосхідної Азії. Другий ринок – Ближній Схід та Африка, на який припадає до 40% експорту, на увесь інший світ – 15%.

Найбільшу частину експортної продукції складає авіація – до 40%, бронетехніка – до 30%. Основний бізнес – обслуговування.

Денис Гурак: Є країна Х, у якій потрібно відремонтувати 10 вертольотів. Вони видають запит на пропозицію. Росія каже: «Та ні, ми не будемо вам ремонтувати, давайте краще ми вам 10 нових поставимо». А ми можемо зробити те ж саме з тими ж вертольотами, що й Росія з Мі-17, наприклад.

Їм країна говорить: «Ми не хочемо купувати нові, ми хочемо відремонтувати». Після року переговорів Росія каже: «Гаразд, давайте відремонтуємо». Але їх ціна виходить в два рази вища, ніж наша, тому що вони звикли вважати себе монополістом. За рахунок цього ми отримуємо нові контракти.

ПРОГРАМА РОЗВИТКУ ОПК НА 171 МІЛЬЯРДІВ З СУМНІВНИМИ ЦИФРАМИ

УП вже писала, що редакція має у своєму розпорядженні програму розвитку ОПК, яку підготував Укроборонпром.
Окремі цифри в цій програмі викликають запитання: чи не свідомо автори завищили вартість робіт та чи всі вироби потрібні українській оборонці. Ряд питань щодо цього УП вже ставила першому заступнику Секретаря РНБО Олегу Гладковському.

Керівництво Концерну розмову на цю тему починають з історії питання. Олександр Стеценко: Первый этап истории – Кучма. В 2000 году был проведен анализ, что надо, чтобы возобновить всю технику, которая была. На тот момент было нужно 148 миллиардов. Это три национальных валовых продукта на 2001 год. Это невозможно было выполнить. Уменьшили до 45, в результате государство могло дать программе только 12.

Следующий этап – Ющенко. Начался с того, что мы страна мирная, с Запада на нас никто не нападает, Россия своя и так далее. Было остановлено вообще все финансирование и развитие ОПК.

Когда пришел Янукович, а это уже третий этап, тогда уже целенаправленно не развивались ни оборонка государства, ни техника, ни вооружение. Шло уничтожение вообще Вооруженных сил и оборонно-промышленного комплекса.

Чергову програму розвитку ОПК почали готувати вже в умовах воєнних дій. Але навіть війна не стала стимулом для представників влади розробити документ якнайшвидше.

У січні-2016 РНБО доручило уряду розробити та затвердити до кінця лютого «Державну програму реформування та розвитку ОПК на період до 2020 року». Однак, по суті, рік втратили: програму досі не затверджено.
І хоча самі керівники Укроборонпрому визнають, що розробка програми – не функція Концерну – вони таки взялися написати документ. Мовляв, інші цим взагалі не займалися.

Роман Романов: Функции у одного сильно говорящего, извините меня, сотрудника министерства экономразвития. Меня ребята все время сдерживают в этом вопросе, но полтора года на должности – а программы этой нет. Почему-то мы должны были собрать тут 68 человек в рабочую группу, и мы ее сделали – хорошую, кривую или косую.( Романов не уточнює, кого саме має на увазі- УП)

Володимир Коробов: Собрали всех конструкторов, Академию наук, Космическое агентство, Минобороны, Минэкономики, кто там был не приглашен – я даже не знаю. Каждый дал туда свое видение тех проблем, которые сегодня накоплены.

Эта программа на 171 миллиард включает в себя обучение, потому что все начинается с кадров: работа с кадрами, институтами, обучение профильным специальностям, обучение конструкторов, обучение всех профориентаций.
Далее подготовка научной базы, потому что все поотставало по научной базе. Подготовка конструкторских работ и конструкторских бюро, которые являются фундаментом для создания какого-то комплекса вооружений либо какого-то достаточно сложного технического решения.

И уже только потом окончательно подготовка производства. Вот этот комплекс из 171 миллиарда, который был принят. Из бюджета на пять лет всего 62.

Романов: В этом документе появились «хотелки» всех. Наука, образование – это были хотелки. Это не то, что все эти люди хотели украсть. Все прекрасно понимали, что передали в Минэкономики – господа, это ваш профиль, вы понимаете, как должна работать экономика. На сколько денег можно рассчитывать? Примите решение и распишите.
Проте Мінекономіки рішення ухвалювати не поспішає.

Існування конфлікту між Укроборонпромом та Мінекономіки керівники Концерну відкидають. Натомість демонструють статистику переписки з кабміном за 2 роки. На схемі показник: 83% звернень не знайшли підтримки уряду.

Романов підсумовує: контакту немає.

Не дуже посприяв контакту і той факт, що ще влітку цього року заступником Міністра економічного розвитку був призначений Юрій Бровченко зі структури Укроборонпрому.

Роман Романов: Во-первых, мы не назначаем. Мы считаем, что это было какое-то мудрое решение, когда было предложено взять человека из системы, с опытом работы в Министерстве экономики… Я не говорю, Бровченко хороший он или плохой – я сам не идеальный. Но у нас с человеком хотя бы картинка одинаковая. У нас есть телефоны друг друга. Ми созвонимся, и в разговоре не будет «товарищ замминистра», а рабочий диалог: «Добрый день, у нас такая проблема, помнишь, мы месяц назад разговаривали в столовой, вот, пожалуйста». Вот какой-то контакт.

Нам не нужен лоббист. Нам нужен человек, который понимает проблемы.
Володимир Коробов: На сегодняшний день программа, подкорректированная уже от имени Минэкономики, откорректированная от имени МО, согласно их первоочередных заданий, согласно требований бюджета – находится на согласовании в кабмине. То есть, уже есть согласованная программа.

Змінилася й сума, яка фігурує у програмі. За словами Коробова, вона зменшилася у 2-3 рази.
Але чи закладуть у держбюджет фінансування цієї програми на визначеному рівні – 0,5% ВВП або 12-13 мільярдів гривень, керівники Укроборонпрому не знають.

З іншого боку, виникають питання щодо реальності внесених до цієї програми сум та необхідності усього того озброєння, яке підприємства ОПК можуть виробити в результаті виконання програми. Конкретної відповіді Романов не дає, проте розлого коментує процес, як саме погоджувалися цифри, які підприємства надали Концерну для внесення до програми:

«В эту работу подключились одни, вторые, третьи, пятые – и родился этот документ. Этот документ попадает в Минэкономики. Он сделает выжимку и говорит «нет». Вот такая сумма в этом документе звучит.
Но реальные возможности бюджета в два или в три раза меньше. Замечания подаются в Министерство обороны. МО говорит: «Ага, если в два раза, то вот это все-таки оставьте, мы будем настаивать, а вот это – до свидания».
Керівник Укроборонпрому впевнений, що за таких умов «несправедливі рішення» просто не просочяться: «Самое главное, что это решение принимает не один человек. Это несправедливое решение в любом случае будет отслежено либо сегодня, либо завтра. Если оно несправедливое, то необратимость наказания за него все равно последует. Жизнь это уже доказала. Я исповедую такие принципы».

Реальність кількох пунктів програми УП все ж намагається дізнатися – зокрема, по заводу «Ленінська кузня», який належить Петру Порошенку.

Відповідно до внесених до програми даних, на підготовку виробництва 18 плавзасобів, серед яких катер «Гюрза», закладено майже 300 мільйонів гривень. У разі фінансування це дасть можливість виготовити протягом 5 років 101 одиницю продукції, зокрема 18 катерів «Гюрза».

Але зважаючи на плани по забудові території заводу «Ленкузня» житловими будинками, ці прогнози виглядають сумнівними.

– Наскільки ця цифра – 18 катерів «Гюрза» реальна?

Денис Гурак: А ви в «Ленкузні» запитували? Я, чесно кажучи, взагалі не знаю, що відбувається на «Ленкузні», крім того, що ми їм імпортуємо деякі складові, які вони ставлять на катери. Це все, що я знаю про «Ленкузню», бо це підприємство не входить до складу «Укроборонпрому».

Роман Романов: Я так понимаю, что тут бізнес-процес. Я бы воспринял этот бизнес-процесс. Если у меня есть под заказ 18, значит, я делаю застройку, переношу этот завод куда-то в Николаев, Херсон.

«НА СКЛАДАХ МІНОБОРОНИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ БІЛЬШЕ 2 ТИСЯЧ ТАНКІВ»

Однак якщо в заводів Концерну є можливість виробляти танки «Оплот» та інші види озброєння – то чому цієї техніки не вистачає на передовій? Це питання журналістам постійно задають військові в АТО.

Романов жаліється, що йому й самому цікаво поїхати в зону АТО, але його не пускають.
Щодо техніки, то це питання грошей: замовляти нову – дорого, той же «Оплот» коштує кілька мільйонів доларів. Натомість гендиректор Укроборонпрому бачить потенціал на складах Міноборони. За звітами, там зберігається більше 2 тисяч танків.

Романов: На сегодняшний день модернизовано 900 танков. То есть, еще тысяча корпусов где-то стоит. Мы предлагаем Министерству обороны несколько уровней модернизации, из этого танка сделать совершенно другой. Мы предлагаем убрать старый двигатель и поставить новый, убрать вообще всю оптику и поставить всю ультрасовременную – инфракрасную, термическую.
Не нужно делать полностью заново танк. Нужно просто задать ему нужные характеристики. Мы загружены на 25%. Дайте нам заказ.

Денис Гурак: Кожен повинен робити свою частину роботи на загальний результат. Це ж питання чисто економічне. Чи є у держави гроші розвивати свою індустрію, чи ні.
Усім би хотілося, щоб були. А їх немає.

УПОлексій Братущак

«Укроборонпром створювали для відмивання грошей», – кажуть сьогодні окремі керівники державного концерну. Проте додають: так було за часів Януковича – а нині геть інакше.

Створював Укроборонпром ще Янукович у 2010-му. Концерн оперував сотнями мільйонів доларів на рік і був однією з найзакритіших структур. Після зміни влади в країні змінився й менеджмент в Укроборонпромі. Як і хто контролює оборонну вертикаль, «Українська правда» вже писала.

Матеріал викликав гостру реакцію в самому Укроборонпромі. Прес-служба поширила заяву про порушення журналістських стандартів. Однак замість коментарів до матеріалу, як просила УП, – Концерн спочатку порадив записати інтерв’ю з гендиректором Романом Романовим, а згодом запропонував змінити формат на широке спілкування з усім керівництвом.

Таким чином Укроборонпром хотів продемонструвати: часи змінилися, і Концерн – це вже не корупційна кормушка, якою була за часів Януковича. Незвичний формат спілкування не дозволив обговорити усі запитання, які накопичилися в «Української правди». Але скласти враження про сьогодення Укроборонпрому читач усе-таки може.

ЯК ХЕРСОН СТАВ КУЗНЕЮ КАДРІВ УКРОБОРОНПРОМУ

На розмову з УП гендиректор Роман Романов приводить майже усе керівництво. Перепрошує, що відсутні два з семи його заступників: Артур Херувімов та Світлана Хромець. Натомість усіх інших присутніх представляє окремо, про кожного розповідає історію знайомства та компетенції. Отже, у своєрідному круглому столі також взяли участь: Колишній заступник міністра оборони Олександр Стеценко, який «с военными разговаривает на одном языке». Колишній працівник СБУ Владислав Гадіон. Про нього Романов жартома каже: «Бывших, говорят, не бывает».
«Гроза всех проверок» Ольга Абрамова, яка раніше працювала прокурором на Херсонщині.

Екс-журналіст Олег Катков. На думку Романова, цей працівник має «проинформировать, что сделано, чтобы люди тоже гордились». Роксолана Шейко – колишній прес-секретар Львівської ОДА та колишнього заступника Віталія Кличка Ігоря Ніконова: «Мы первое собеседование с ней провели в кафе за кофе». Денис Гурак з фармацевтичної сфери. «Если в «Укроборонпроме» 80 тысяч человек, то он работал с отраслью в 300 тысяч человек». Володимир Коробов прийшов з держпідприємства «Артем», яке входить до структури Укроборонпрому і уособлює, на думку Романова, «пример социального лифта либо карьерного роста».

Представляючи присутніх, Романов вже з першої особи зазначає: «До речі, не херсонець». І це показово. Бо Романову, який сам з Херсона, закидають те, що він розставляє в Концерні своїх земляків.

– Ви жартуєте: «З Херсона, не з Херсона». Але чому саме з Херсона багато людей прийшло в структуру Концерну після того, як Ви його очолили?

– Много людей – это сложилось у вас в голове. Вы себе нарисовали картинку..

– Ви вже назвали свого заступника Херувімова – він з Херсона, Пінькас був з Херсона, є кілька керівників заводів з Херсона…

– Несколько руководителей из 80 тысяч человек.

Показовою є історія з Сергієм Пінькасом, колишнім першим заступником гендиректора Укроборонпрому. У серпні 2014-го, у день його призначення Романов казав, що ключовим критерієм усіх призначень є фаховість. Однак з яких питань Пінькас є фахівцем, не уточнив.

Раніше у ролі першого віце-мера Пінькас опікувався житлово-комунальним господарством міста Цюрупінська, що на Херсонщині. Усій Україні став відомим по вже крилатій фразі «Я від Кононенка», яку йому приписав Айварас Абромавічус. Нардеп БПП Сергій Лещенко заявляв, що Пінькаса хотіли призначити в міністерство у якості «смотрящего».

«С Пинькасом была следующая история, – розповідає Романов. – С ним я был знаком за полгода до трудоустройства сюда. Причем это была одна или максимум две встречи. У нас не было больше никаких отношений. Результат вы знаете – мы не работаем сейчас вместе».

Романов згадує, що коли очолив Укроборонпром, то шукав ефективного заступника. За порадою звернувся до Станіслава Путілова, якого вважає мудрою людиною та своїм настувником. І Путілов порекомендував Сергія Пінькаса.
Станіслав Путілов – батько Андрія Путілова, екс-нардепа та екс-керівника Херсонської облдержадміністрації. У 2006-му з обома Путіловими Романов у складі «Нашої України» став депутатом Херсонської міськради. Далі політичні шляхи Романова та Путілових розійшлися. Молодший Путілов разом зі своєю командою почав втрапляти в скандальні історії. Зокрема, у матеріалі УП про цьогорічні політичні процеси на Херсонщині згадувалося про дві кримінальні справи, у яких фігурує прізвище Путілова. Але повернемося до «ефективного» Пінькаса.

Довго пропрацювати в Укроборонпромі йому не довелося. Причиною став конкурс на призначення керівника херсонського заводу «Палада», який входить до структури Укроборонпрому. Пінькас очолював конкурсну комісію. Переможцем став його батько, а невдовзі сам Пінькас вже не працював в Укроборонпромі.
Окремо «Українська правда» розпитує Романова про стосунки з Сергієм Пашинським, який очолював Наглядову раду Укроборонпрому. Останньому довгий час закидали контроль над Концерном.

Романов каже, що відставка Пашинського стала для нього неочікуваною. І згадує, що перші комітети у них «починалися з заруби».

«Мы абсолютно по-разному смотрели на подход, на происходящее. Я не говорю, у кого правильные, а у кого нет. Я ботаник-очкарик, допустим, у меня KPI, CRM. У него же все ровно и прямо, по-военному. Очень специфический человек и очень своеобразная личность».

Окремо і вкотре Романов підкреслює, що Пашинський не просив ані щодо призначення свого сина, ані щодо призначення будь якогось «свого» керівника підприємства.

«Є ТАКИЙ ПАПІРЕЦЬ: РОМАНОВ – ЗОЛОТИЙ МЕНЕДЖЕР»

Розмову про свою появу в Укроборонпромі Романов починає здалеку. Згадує про досвід в автомобільному бізнесі, як відвідував заводи КІА, Hyundai, Volkswagen. Про останню кампанію згадує історію 2013-го року. Тоді центральний німецький офіс вручив Романову «такую бумажку, где написано, что Романов Роман Анатольевич – золотой менеджер».

Саме по питаннях автобізнесу Романов зійшовся з Олегом Гладковським, нині першим заступником Секретаря РНБО. Останній – бізнес-партнер Петра Порошенка, власник корпорації «Богдан». В інтерв’ю Українській правді Гладковський давав гарну характеристику Романову, який свого часу був дилером «Богдана» на Херсонщині.

Весною 2014-го Романов очолював херсонський виборчий штаб Петра Порошенка. І показав пристойний результат.

– Так получилось, что я смог организовать выборный процесс, местные выборы, с максимальным результатом, – розповідає Романов. – Дальше еще какие-то выборы – целый ряд выборов. В итоге, первое место на юго-востоке Украины. А это тот же самый менеджмент – система, где у тебя все работает слаженно.

– Тобто, Вас призначили в Укроборонпром завдяки успішній кампанії?

– Нет. Вы поймите, это вопрос менеджмента. Я как раз хотел вас отвести от избирательной кампании. Это синтез всех этих факторов – эффективное управление.

– А хто озвучив пропозицію?

– Предложение как-то родилось… Наверное, одним из составляющих вопросов был в Администрации президента, когда мне говорили: «Роман Анатольевич, вы эффективно работаете как менеджер-управленец, вы эффективно работаете как управляющий избирательным процессом. Мы формируем группу людей, которые могут эффективно продолжить работу». Собственно, в этом мои функции.

– З ким Ви спілкувалися в АП?

– И с Гладковским, если вы ждете этих ответов. Позже это предложение озвучил и президент.

– Коли Ви працювали з Гладковським з продажу автомобілей, Вам потрібно було показувати результат Гладковському. Коли Ви працювали у виборчій кампанії, Вам потрібно було демонструвати результат Порошенку. В Укроборонпромі Ви кому показуєте результат?

– Я привык показывать результат той группе людей, с кем я работаю, и результат для себя. Когда я занимаюсь бизнесом, я делаю результат для себя и тех людей, с которыми работаю. Я всегда называю тех, кто работает со мной, – партнерами, компаньонами. Потому что мы все делаем общее дело, и делаем его для общего результата. Так же, как и в бизнесе, где я работал, результатом пользуются все.

Однак регіональна політика, на якій так добре знається Романов, значно відрізняється від національної, тим більше у сфері ОПК.

«Ты часто не понимаешь, откуда удар, – пояснює Романов. – Например, появляется какая-то статья о том, что наши самолеты плохие, а у нас нет претензий от страны эксплуатантов, но возникает конфликт. А оказывается, что он возникает на фоне перспективы заключения контракта с кем-то другим.

У нас есть запрос. Эта информация каким-то образом дошла до другой стороны, которая может выполнить эти услуги, и каким-то образом появляется информация, что на каком-то рынке именно эта наша продукция не очень хорошо отработала».

ІМПОРТОЗАМІЩЕННЯ. «МИ НЕ ЗАЛЕЖИМ ВІД РОСІЇ У БІЛЬШОСТІ ВИДІВ ТЕХНІКИ»

Одна з найгостріших проблем, з якою у 2014-му зіштовхнувся Укроборонпром – залежність від російських комплектуючих як спадщина ще Радянського Союзу.

Коли з початком війни Україна розконсервувала склади зі зброєю, не вся техніка була на ходу. Після зупинення оборонно-військової співпраці з Росією постало питання: де брати запчастини?

Один з обраних шляхів – імпортозаміщення. Укроборонпром розробив каталог з необхідною номенклатурою. З ним об’їхали усі області країни. Запрошували керівників підприємств – показували, які в держави є потреби. Романов демонструє один графік. На ньому проілюстровано по кожній області: скільки підприємств потенційно можуть працювати по імпортозаміщенню, і скільки вже працює.

На перший погляд, жодна область не має 100%. «Харьковская область, всего в ней 110 предприятий, те, которые потенциально могут нас интересовать, – пояснює графік Романов. – Мы собираем предприятия всех форм собственности: государственные, коммунальные и так далее. Из этих 110 предприятий нас потенциально интересуют 66. Мы уже в Харьковской области работаем с 53.

Получается, что потенциал Харьковской области мы используем на 48%, Киевской – на 62%. Если в Закарпатской нас интересуют всего 16 предприятий, но среди них с нами работает только одно – то, значит, у них очень низкий процент. Честно говоря, когда я показал это в Кабмине, то это рейтинг ваших губернаторов». Романов переконує, що в імпортозаміщенні в результаті відбувся прорив. Підтверджує це на прикладі двох БТРів, у виробництві яких за два роки повністю вдалося позбутися залежності від російських деталей.

Однак це – лише два БТРи, а з іншими видами зброї не завжди може скластися така ж приваблива картинка. Один з приватних виробників поділився на умовах анонімності думками щодо імпортозаміщення та пояснив, чому за 2 роки бізнес не заповнив потреби ОПК.

Щоб запустити виробництво аналогічних деталей, бізнесмен має прораховувати: скільки він вкладе в обладнання і скільки зможе продати готової продукції, щоб вийти хоча б в незначний плюс. Так-от, власне розмірів замовлення – представники держави далеко не завжди можуть назвати. І якщо бізнесу потрібен прогноз на кілька років, то через бюджетні особливості говорити про держзамовлення можна лише на рік.

Назвати чітку цифру, яку частину російських деталей почали виробляти в Україні, представники Укроборонпрому не змогли. Визнали, що 100% показника ще не досягли. Натомість переконують, що частину потреб можна закрити на ринках країн колишнього «соцтабору»: Польщі, Чехії, Словаччини. Раніше в інтерв’ю УП перший заступник Секретаря РНБО Олег Гладковський підтвердив, що в окремих випадках Україні доводиться використовувати треті країни, щоб отримати необхідні комплектуючі.

Дізнатися подробиці УП спробувала й у розмові з представниками Укроборонпрому. На цю тему керівництво Концерну говорить неохоче. Пояснюють, що не знають, звідки інші країни беруть продукцію. Натомість підтверджують, що в таких випадках існують комісійні, бо «люди роблять бізнес десь у третіх країнах».
Денис Гурак: Щодо скандалу с тими ж, нібито «російськими» двигунами. Ці двигуни куплені в іншій країні.
– Це Ви про історію з двигунами, про яку зробили розслідування журналісти проекту «Слідство.Інфо»?
Денис Гурак: Так. Договір абсолютно законний, ніхто на ньому зайвої кримінальної копійки не заробив. СБУ перевірила та підтвердила його законність та правомірність. Якщо машина, яка розроблена спеціально під російський двигун – що робити? Треба робити так, щоб машина їхала та воювала.

Законність цієї угоди дійсно офіційно визнала СБУ. За контрактом фірма «Укрінмаш», яка входить до Концерну, купила у британської компанії 20 двигунів до БТРів розробки 70-х років. Звідки у Великій Британії взявся цей раритет, спецслужба не пояснила.

«НАМ ЛЕГШЕ КОНКУРУВАТИ З РОСІЄЮ НА ЗОВНІШНИХ РИНКАХ»

Ще один успіх, про який керівники Укроборонпрому розповідають Українській правді, стосується експортних поставок озброєння.

Кажуть, що до 2014-го Україна продавала надлишки зі складів, тепер – готову продукцію. Щоправда, 85% експорту – це послуги та ремонт техніки ще радянських часів. І в цьому питанні стало легше конкурувати з Росією.
Денис Гурак: Раніше, до 2014 року, з Росії часто були політичні команди переставати брати участь в тендерах. Проросійська влада припиняла участь. Це було дуже поширене вище. Плюс навіть там, де не було таких команд, де були звичайні взаємини, там була конкуренція.
Зараз усі втомилися від Росії, у тому числі, через їх поведінку на зовнішніх ринках як монополіста, і звичайно, усі бачать агресію і санкції. Завдяки цьому нам вдається збільшити частку експорту за рахунок новоізготовленной продукції.

УП цікавиться «Оплотами» для Таїланду, контракт на які було укладено ще у 2011-му. Харківський завод імені Малишева мав поставити 49 танків до 2014 року. Сума контракту – 200 мільйонів доларів. Проте в обумовлені терміни замовнику відвантажили лише 5 «Оплотів». Це сталося через саботаж, переконують керівники Укроборонпрому.
Роман Романов: Мы участвуем в экономической войне. Я всегда говорю, что она наносит не меньше ущерба. Завод Малышева – это было просто остановленное предприятие. Когда мы пришли, это был действительно проваленный контракт.

Сегодня мы вас приглашаем на предприятие: завод ожил. Вы увидите на разных точках, на разных ступенях производственного процесса, увидите подписи на корпусах – 21, 22 башня, там 30-й корпус.

– На якому этапі контракт зараз?

Денис Гурак: Він виконується, танки виробляються та передаються Таїланду.

Гурак, який відповідає в Концерні за зовнішньоекономічну діяльність, розповідає подробиці про експорт. Майже половина йде в країни Далекого Сходу та далекосхідної Азії. Другий ринок – Ближній Схід та Африка, на який припадає до 40% експорту, на увесь інший світ – 15%.

Найбільшу частину експортної продукції складає авіація – до 40%, бронетехніка – до 30%. Основний бізнес – обслуговування.

Денис Гурак: Є країна Х, у якій потрібно відремонтувати 10 вертольотів. Вони видають запит на пропозицію. Росія каже: «Та ні, ми не будемо вам ремонтувати, давайте краще ми вам 10 нових поставимо». А ми можемо зробити те ж саме з тими ж вертольотами, що й Росія з Мі-17, наприклад.

Їм країна говорить: «Ми не хочемо купувати нові, ми хочемо відремонтувати». Після року переговорів Росія каже: «Гаразд, давайте відремонтуємо». Але їх ціна виходить в два рази вища, ніж наша, тому що вони звикли вважати себе монополістом. За рахунок цього ми отримуємо нові контракти.

ПРОГРАМА РОЗВИТКУ ОПК НА 171 МІЛЬЯРДІВ З СУМНІВНИМИ ЦИФРАМИ

УП вже писала, що редакція має у своєму розпорядженні програму розвитку ОПК, яку підготував Укроборонпром.
Окремі цифри в цій програмі викликають запитання: чи не свідомо автори завищили вартість робіт та чи всі вироби потрібні українській оборонці. Ряд питань щодо цього УП вже ставила першому заступнику Секретаря РНБО Олегу Гладковському.

Керівництво Концерну розмову на цю тему починають з історії питання. Олександр Стеценко: Первый этап истории – Кучма. В 2000 году был проведен анализ, что надо, чтобы возобновить всю технику, которая была. На тот момент было нужно 148 миллиардов. Это три национальных валовых продукта на 2001 год. Это невозможно было выполнить. Уменьшили до 45, в результате государство могло дать программе только 12.

Следующий этап – Ющенко. Начался с того, что мы страна мирная, с Запада на нас никто не нападает, Россия своя и так далее. Было остановлено вообще все финансирование и развитие ОПК.

Когда пришел Янукович, а это уже третий этап, тогда уже целенаправленно не развивались ни оборонка государства, ни техника, ни вооружение. Шло уничтожение вообще Вооруженных сил и оборонно-промышленного комплекса.

Чергову програму розвитку ОПК почали готувати вже в умовах воєнних дій. Але навіть війна не стала стимулом для представників влади розробити документ якнайшвидше.

У січні-2016 РНБО доручило уряду розробити та затвердити до кінця лютого «Державну програму реформування та розвитку ОПК на період до 2020 року». Однак, по суті, рік втратили: програму досі не затверджено.
І хоча самі керівники Укроборонпрому визнають, що розробка програми – не функція Концерну – вони таки взялися написати документ. Мовляв, інші цим взагалі не займалися.

Роман Романов: Функции у одного сильно говорящего, извините меня, сотрудника министерства экономразвития. Меня ребята все время сдерживают в этом вопросе, но полтора года на должности – а программы этой нет. Почему-то мы должны были собрать тут 68 человек в рабочую группу, и мы ее сделали – хорошую, кривую или косую.( Романов не уточнює, кого саме має на увазі- УП)

Володимир Коробов: Собрали всех конструкторов, Академию наук, Космическое агентство, Минобороны, Минэкономики, кто там был не приглашен – я даже не знаю. Каждый дал туда свое видение тех проблем, которые сегодня накоплены.

Эта программа на 171 миллиард включает в себя обучение, потому что все начинается с кадров: работа с кадрами, институтами, обучение профильным специальностям, обучение конструкторов, обучение всех профориентаций.
Далее подготовка научной базы, потому что все поотставало по научной базе. Подготовка конструкторских работ и конструкторских бюро, которые являются фундаментом для создания какого-то комплекса вооружений либо какого-то достаточно сложного технического решения.

И уже только потом окончательно подготовка производства. Вот этот комплекс из 171 миллиарда, который был принят. Из бюджета на пять лет всего 62.

Романов: В этом документе появились «хотелки» всех. Наука, образование – это были хотелки. Это не то, что все эти люди хотели украсть. Все прекрасно понимали, что передали в Минэкономики – господа, это ваш профиль, вы понимаете, как должна работать экономика. На сколько денег можно рассчитывать? Примите решение и распишите.
Проте Мінекономіки рішення ухвалювати не поспішає.

Існування конфлікту між Укроборонпромом та Мінекономіки керівники Концерну відкидають. Натомість демонструють статистику переписки з кабміном за 2 роки. На схемі показник: 83% звернень не знайшли підтримки уряду.

Романов підсумовує: контакту немає.

Не дуже посприяв контакту і той факт, що ще влітку цього року заступником Міністра економічного розвитку був призначений Юрій Бровченко зі структури Укроборонпрому.

Роман Романов: Во-первых, мы не назначаем. Мы считаем, что это было какое-то мудрое решение, когда было предложено взять человека из системы, с опытом работы в Министерстве экономики… Я не говорю, Бровченко хороший он или плохой – я сам не идеальный. Но у нас с человеком хотя бы картинка одинаковая. У нас есть телефоны друг друга. Ми созвонимся, и в разговоре не будет «товарищ замминистра», а рабочий диалог: «Добрый день, у нас такая проблема, помнишь, мы месяц назад разговаривали в столовой, вот, пожалуйста». Вот какой-то контакт.

Нам не нужен лоббист. Нам нужен человек, который понимает проблемы.
Володимир Коробов: На сегодняшний день программа, подкорректированная уже от имени Минэкономики, откорректированная от имени МО, согласно их первоочередных заданий, согласно требований бюджета – находится на согласовании в кабмине. То есть, уже есть согласованная программа.

Змінилася й сума, яка фігурує у програмі. За словами Коробова, вона зменшилася у 2-3 рази.
Але чи закладуть у держбюджет фінансування цієї програми на визначеному рівні – 0,5% ВВП або 12-13 мільярдів гривень, керівники Укроборонпрому не знають.

З іншого боку, виникають питання щодо реальності внесених до цієї програми сум та необхідності усього того озброєння, яке підприємства ОПК можуть виробити в результаті виконання програми. Конкретної відповіді Романов не дає, проте розлого коментує процес, як саме погоджувалися цифри, які підприємства надали Концерну для внесення до програми:

«В эту работу подключились одни, вторые, третьи, пятые – и родился этот документ. Этот документ попадает в Минэкономики. Он сделает выжимку и говорит «нет». Вот такая сумма в этом документе звучит.
Но реальные возможности бюджета в два или в три раза меньше. Замечания подаются в Министерство обороны. МО говорит: «Ага, если в два раза, то вот это все-таки оставьте, мы будем настаивать, а вот это – до свидания».
Керівник Укроборонпрому впевнений, що за таких умов «несправедливі рішення» просто не просочяться: «Самое главное, что это решение принимает не один человек. Это несправедливое решение в любом случае будет отслежено либо сегодня, либо завтра. Если оно несправедливое, то необратимость наказания за него все равно последует. Жизнь это уже доказала. Я исповедую такие принципы».

Реальність кількох пунктів програми УП все ж намагається дізнатися – зокрема, по заводу «Ленінська кузня», який належить Петру Порошенку.

Відповідно до внесених до програми даних, на підготовку виробництва 18 плавзасобів, серед яких катер «Гюрза», закладено майже 300 мільйонів гривень. У разі фінансування це дасть можливість виготовити протягом 5 років 101 одиницю продукції, зокрема 18 катерів «Гюрза».

Але зважаючи на плани по забудові території заводу «Ленкузня» житловими будинками, ці прогнози виглядають сумнівними.

– Наскільки ця цифра – 18 катерів «Гюрза» реальна?

Денис Гурак: А ви в «Ленкузні» запитували? Я, чесно кажучи, взагалі не знаю, що відбувається на «Ленкузні», крім того, що ми їм імпортуємо деякі складові, які вони ставлять на катери. Це все, що я знаю про «Ленкузню», бо це підприємство не входить до складу «Укроборонпрому».

Роман Романов: Я так понимаю, что тут бізнес-процес. Я бы воспринял этот бизнес-процесс. Если у меня есть под заказ 18, значит, я делаю застройку, переношу этот завод куда-то в Николаев, Херсон.

«НА СКЛАДАХ МІНОБОРОНИ ЗАЛИШАЄТЬСЯ БІЛЬШЕ 2 ТИСЯЧ ТАНКІВ»

Однак якщо в заводів Концерну є можливість виробляти танки «Оплот» та інші види озброєння – то чому цієї техніки не вистачає на передовій? Це питання журналістам постійно задають військові в АТО.

Романов жаліється, що йому й самому цікаво поїхати в зону АТО, але його не пускають.
Щодо техніки, то це питання грошей: замовляти нову – дорого, той же «Оплот» коштує кілька мільйонів доларів. Натомість гендиректор Укроборонпрому бачить потенціал на складах Міноборони. За звітами, там зберігається більше 2 тисяч танків.

Романов: На сегодняшний день модернизовано 900 танков. То есть, еще тысяча корпусов где-то стоит. Мы предлагаем Министерству обороны несколько уровней модернизации, из этого танка сделать совершенно другой. Мы предлагаем убрать старый двигатель и поставить новый, убрать вообще всю оптику и поставить всю ультрасовременную – инфракрасную, термическую.
Не нужно делать полностью заново танк. Нужно просто задать ему нужные характеристики. Мы загружены на 25%. Дайте нам заказ.

Денис Гурак: Кожен повинен робити свою частину роботи на загальний результат. Це ж питання чисто економічне. Чи є у держави гроші розвивати свою індустрію, чи ні.
Усім би хотілося, щоб були. А їх немає.

УП

Справжні


Українців подекуди називають нацією анархістів, натякаючи на те, що вони не спроможні створювати ефективні вертикально інтегровані структури та й узагалі схильні ненавидіти владу — будь-яку та будь-коли — й повставати проти неї, руйнувати до безкінечності.

Частково цей історичний міф має під собою підґрунтя, але не пояснює головного: жорсткій і, як це часто бувало, чужинській адміністрації у нас зазвичай протиставлялася самоорганізація, що нерідко виконувала ті функції, які в інших народів традиційно було покладено на державний апарат. Не копирсатимемось у темряві століть — візьмемо сьогодення. Від Майдану й донині різноманітні активісти зуміли замінити собою державу на дуже багатьох напрямах: від добробатів у перші місяці війни до спільнот на кшталт InformNapalm, яка веде інформаційну війну на три голови вище, аніж це до снаги Міністерству інформаційної політики.

Коли в нас сьогодні говорять про добровольців, волонтерів, просто небайдужих, то часом виникає ще один міф: ніби живе у нашому корупційному малокультурному болоті якийсь окремий ельфійський народ, здатний творити дива: рятувати людей, знаходити величезні гроші на сучасну техніку для фронту, дбати про знедолених, прибирати території, на які не ступає нога комунгоспів. Ми сповнені скепсису щодо самих себе: «Та наші люди хіба зможуть… У нас не той менталітет… Це ж Україна… До Європи нам ще…» А життя тим часом не стоїть на місці, і саме наші люди тримають фронт, зміцнюють тил, змушують громіздку державну машину рипіти іржавими коліщатами, але таки працювати на користь суспільства. І роблять це наші співвітчизники, без екстрасенсорних здібностей, дуже різні, зі своїми вадами і слабкостями, але з однією спільною рисою: вони дбають про майбутнє країни вже зараз, не чекаючи на поступові реформи, перезапуск політичної системи, оновлення парламенту, транші МВФ, розбудову нової судової гілки влади. Не чекають у принципі. Діють.

ВІД МАЙДАНУ Й ДОНИНІ РІЗНОМАНІТНІ АКТИВІСТИ ЗУМІЛИ ЗАМІНИТИ СОБОЮ ДЕРЖАВУ НА ДУЖЕ БАГАТЬОХ НАПРЯМАХ: ВІД ДОБРОБАТІВ У ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ ДО СПІЛЬНОТ НА КШТАЛТ INFORMNAPALM
У кожної такої людини є ім’я і прізвище, але назвати всіх ми, на жаль, не в змозі, тож у цьому передноворічному числі журналу представляємо лише вісьмох, кожен із яких вартий десятка державних мужів. Їх не побачиш у традиційних рейтингах впливових постатей, вони не розбалувані нагородами й титулами, однак їхні справи говорять за себе: якщо вже й називати когось «людиною року», то саме цих звитяжних, нерідко скромних громадян, що добровільно беруть на себе тягар відповідальності — без пафосних присяг і зайвого піару. Як-от польовий хірург Олександр Данилюк, що невпинно оперував людей під час оточення під Дебальцевим, а нині пішов працювати в МОЗ — рятувати медицину. Або Максим Попов, який самотужки створив «Книгу пам’яті полеглих за Україну», поки профільні міністерства збиралися з духом, щоб зробити такий необхідний для всієї країни ресурс. Чи бахмутська пенсіонерка Олександра Стародубцева, що опікується хлопчиком, який утратив батька на війні.

Читайте також: Будьмо!

Влада не забуває пом’янути добрим словом волонтерів та активістів, часом навіть запрошує до своїх лав, хоча нерідко це більше скидається на спроби задушити в обіймах. Бо система не приймає чужаків. Складається дивна ситуація. З одного боку, небайдужі громадяни самотужки перекривають певні напрями роботи, і чиновники, здається, раді просто дистанціюватися від цих ініціатив, що не так уже й погано, аби не заважали. Із другого — діяльність активістів паралізує волю політиків до запровадження змін там, де їх починають утілювати самі громадяни. Так союзництво подекуди перетворюється на утриманство. Якщо 2014-го волонтери збирали для бійців усе, від бронежилетів до їжі, то тепер, коли першочергові потреби почало покривати Міністерство оборони, змінився лише вектор волонтерської праці: засоби зв’язку, автомобілі й запчастини до них, прилади нічного бачення тощо. Здається, йти на крок позаду — це просто-таки державна стратегія, ретельно підготовлена у просторих кабінетах, але публічно не презентована суспільству.

Виникає резонне запитання: чому всі люди справи не об’єднаються в одну політичну силу й повноцінно не замінять собою владу, довіра до якої тане? По-перше, об’єднання всіх хороших проти всіх поганих — утопія. По-друге, на таку світлу ініціативу забракне грошей, а йти на поклін до олігархів — занапастити ідею. По-третє, в кожного, хто бачить плоди своєї діяльності, виникає сумнів: а чи не зменшиться мій особистий коефіцієнт корисної дії після того, як піду у владу? Але частково ці люди все-таки виходять на державний рівень, що можна вітати. Хочеться бачити в них антитіла, здатні подолати ті віруси, які блукають нашим організмом навіть після численних кровопускань.

БУНТ РОССИЙСКИХ ДОНОРОВ

Виталий Портников

Нет никаких сомнений, что возмущаются по поводу увеличения расходов на нужды Москвы не только в Татарстане. Накануне Нового года произошло событие, которое мало кто заметил вне России. Президент Татарстана Рустам Минниханов выступил с жесткой критикой решения центральных властей относительно увеличения расходов его республики на нужды Москвы. А проще говоря – на дотируемые регионы. Как известно, Республика Татарстан – один из немногочисленных российских регионов-доноров. И расходы этих регионов на всю остальную страну постоянно растут – а значит, падает их собственное благосостояние, — пишет Виталий Портников в колонке для «Крым.Реалии». У меня нет никаких сомнений, что возмущение по поводу искусственного уменьшения бюджетных трат происходит отнюдь не только в Татарстане. То, что руководство этой республики решилось на публичную дискуссию, связано с ее новейшей политической историей. Читайте также: Гудбай, Путин? Как известно, 25 лет назад Республика Татарстан активно боролась за превращение из автономной республики советской России в новую союзную республику. В 1991 году в Казани даже отказались от проведения выборов президента РСФСР, так что до 1999 года единственным легитимно избранным гражданами республики руководителем был президент Татарстана Минтимер Шаймиев, а вовсе не Борис Ельцин. Ситуация не намного улучшилась даже после краха Советского Союза и провозглашения независимости Российской Федерации. Татарстан, в отличие от практически всех тогдашних субъектов Российской Федерации (Чечня заявляла о своей независимости от России) отказался от подписания Федеративного договора. Отношения Москвы и Казани регулируются отдельным соглашением. Но и после его заключения в отношениях Татарстана с федеральным центром было немало проблем. “Путину придется определяться: либо он оставит «богатых» в покое, либо попытается размазать бедность ровным слоем по всей территории России.” Однако самое главное все эти десятилетия оставалось неизменным – Татарстан как был, так и остается самым настоящим «государством в государстве». Ни Борис Ельцин, ни его преемник Владимир Путин не покушались на режим, созданный в Татарстане его первым президентом Минтимером Шаймиевым, – режим своеобразного баланса между национальными интересами татарского народа и его номенклатуры и интересами Москвы. Уйдя в отставку, Шаймиев передал власть одному из своих ближайших соратников и друзей семьи – Минниханову. За эти годы в Татарстане – в отличие от остальной России – сложилась консолидированная политическая нация. И почему нужно удивляться, что лидеры Татарстана не хотят платить за других больше, чем платили? Необходимость «раскулачивать» относительно благополучные регионы страны может привести к социальным и политическим кризисам там, где стабильность нужнее всего – в Москве, Петербурге или Казани. Так что рано или поздно Путину придется определяться: либо он оставит «богатых» в покое, либо попытается размазать бедность ровным слоем по всей территории России – и в результате получит бунт некогда благополучных граждан и недовольство элит. Мне кажется, что Путин выберет «богатых». Но при этом интересно, с какой стороны в списке «бедных» окажется оккупированный им Крым – среди тех, кто перестанет получать помощь первым, или среди тех, кому будут помогать «из стратегических соображений» до последнего? С одной стороны, именно с аннексии Крыма российские проблемы и начались – так что стоит ли бросать на произвол судьбы «символ сакральности»? А с другой, если проблемы усиливаются и становится ясно, что Крым можно будет и не удержать, то стоит ли зарывать деньги в потенциально чужую территорию, да еще и вызывать этим раздражение тех, кто кормит всю остальную страну?
Більше читайте тут: http://ru.tsn.ua/blogi/themes/politics/bunt-rossiyskih-donorov-780094.html

Розчарування року

Майже два роки Україна захоплювалася героїчною поведінкою в російському полоні Надії Савченко. Країна докладала величезних зусиль задля її звільнення. Партія «Батьківщина», президент, МЗС, парламент і громадянське суспільство не втомлювалися постійно порушувати питання про кремлівську бранку.

І нарешті сталося! Путіна «дотиснули», і він відпустив Савченко додому. Однак щойно вона ступила на рідну землю, з’явилися перші хмаринки на оптимістичному обрії. Публіка була дещо спантеличена дивними проявами в спілкуванні героїні з журналістами, що можна ще було списати на дивакуватість, цілком зрозумілу з огляду на майже два роки перебування в гостях у «старшого брата».

Суспільство було готове їй багато подарувати: і манери фельдфебеля (людина ж бо армійська), і очевидний брак освіти, і зовсім не могутній інтелект, і по-дитячому безпосереднє марнославство, і явно завищену самооцінку (заяви про претензії на президентство), і нездатність фільтрувати свої доволі сумнівні ідеї, перш ніж винести їх на суд громадськості. А ще імпульсивність, надмірну емоційність, залежність від своїх скороминущих настроїв, кумедну категоричність і т. ін., і т. ін., і т. ін. Українці сподівалися, що людина, яка гідно поводилась у російських казематах, внесе щирість і принциповість у геть нещиру й непринципову українську політику з її інтриганством, підкупністю й підлістю. На Надію покладали великі надії, натхненно її ідеалізуючи, приписуючи їй безліч чеснот. Однак героїня дуже швидко поблякла (і майже виключно завдяки власним зусиллям), хоча могла б залишатися шанованою людиною і потроху ставати авторитетним державним діячем. Утім, від неї почали лунати заяви дуже скандальні не тільки самі собою, а ще й тим (і насамперед тим!), що вони дивовижним чином збігалися з політичною і дипломатичною лінією Кремля.

Савченко стверджувала, що вони («ДНР» і «ЛНР») б’ються проти Порошенка, як учасники Майдану билися проти Януковича. Вона чомусь не побачила очевидних і дуже важливих відмінностей. Заколотники — колаборанти «ДНР» і «ЛНР» воюють російською зброєю, на російські гроші, під командою російських офіцерів, за участю регулярних російських військ, а нерідко й під прапором Російської Федерації, публічно декларуючи своє бажання приєднатися до неї. Звісно, з патріотичним українським Майданом це не має і не могло мати нічого спільного. Надія, окрім того, заявляє, що кремлівські маріонетки Захарченко і Плотницький — це такі собі поважні діячі, з котрими можна мати справу за столом переговорів. Що із цих заяв випливало? А те, що ніякої російської агресії нібито немає, а йдеться про внутрішній український конфлікт, який можна залагодити в Донецьку й Луганську (без виведення російських військ, «котрих там немає»), а Російська Федерація і Путін тут узагалі ні до чого, бо вони, лише виходячи із суто «гуманістичних міркувань», надають послуги посередника й гаранта діалогу. Це те, що постійно проголошують господар Кремля, шеф МЗС РФ Лавров і представник РФ в ООН Чуркін. І що тепер в Україні озвучує Надія Савченко…

А українське суспільство стало заручником несамовитої популяризації цієї жінки. Так, ніхто не сперечається. Її, як і будь-якого українця, що потрапив у пазурі Кремля, треба було рятувати. Але чи варто було відразу давати звання Героя України? Робити її депутатом парламенту, членом Парламентської асамблеї Ради Європи? Чи не забагато на її бідну слабку голову?

А урочиста зустріч відразу ж після повернення в Україну в Адміністрації президента… За що таке вшанування? За те, що потрапила в полон? Полон не злочин. Таким він уважався лише в деяких східних деспотіях та Радянському Союзі. Навіть у нацистській Німеччині своїх полонених не вважали зрадниками. Але полон не є подвигом, хоча, зважаючи на оцінки вітчизняних ЗМІ, останнім часом починаєш відчувати протилежне. З кожним випадком потрапляння українського військовослужбовця в полон до ворога треба конкретно розбиратися. Одна річ — вимушений полон. Давні римляни, народ-воїн, навчали своїх легіонерів: одного ворога перемагай, на двох нападай, від трьох захищайся, чотирьом здавайся. Проте добровільна здача в полон — це безумовний військовий злочин і порушення присяги. Тільки вичерпавши всі можливості спротиву, військово­службовець може здаватися.

А в Україні від 2014 року полон чомусь апріорі вважається чимось мало не героїчним. Чи з’ясовують відповідні відомства, за яких обставин військовий опинивсь у полоні? Як там поводився, чи не був завербований спецслужбами супротивника, адже полонені — це ідеальна база для вербування агентури, було б наївно розраховувати, ніби ФСБ, ГРУ, Служба зовнішньої розвідки РФ такі непрофесійні, що нехтують цією чудовою можливістю. Є дані, що компетентні українські органи таки намагаються все те з’ясувати і з кожним, хто перебував у російському (казки Савченко про суверенітет «ДНР» і «ЛНР» не повторюватимемо) полоні, проводяться співбесіди й допити. Проте чомусь саме з Надією Савченко таких заходів, усупереч правилам, організовано не було. Не варто забувати, що ми робили свої висновки про героїню переважно із сюжетів московського телебачення, котре чомусь давало Надії змогу демонструвати великий тризуб на грудях і поведінку в стилі Ґеорґія Димитрова на Лейпцизькому процесі. Ні Сенцов, ні Кольченко, ні Карпюк, ні інші українські бранці такої можливості чомусь не мали… Понад те, українським полоненим (це реальні випадки) відрубували руки, якщо там були татуювання із тризубом.

Якщо подивитися, послухати й почитати вітчизняні ЗМІ, то може скластися враження, що головною метою української нації в цій війні є не забезпечення незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України, а звільнення полонених. Так, з огляду на електорально-політичний піар це дуже важливо, бо йдеться про чутливий момент для багатьох громадян. Але це менш важливо, ніж перемога України у війні, бо для нас альтернативою перемоги можуть бути лише капітуляція і втрата державності. Згадаймо, що й країни традиційної демократії — США та Велика Британія — і в Першу, і в Другу світову війну питання полонених не ставили на перше місце, не намагалися їх визволити за рахунок принципових поступок супротивнику, не піддавалися на шантаж. І, до речі, звільнення та обмін полоненими під час бойових дій майже ніколи не практикувалися, це відбувалося вже після війни… Нині в Україні активно поширюється (зокрема, і стараннями екс-полоненої Савченко) провокативна ідея «рятувати полонених за будь-яку ціну», підтримувана багатьма ЗМІ та громадською думкою (під потужним медійним впливом), що може мати важкі наслідки для держави. Бо ціна ця виявиться надто високою. Героїзація полону загрожує зсередини деморалізувати і зруйнувати Збройні сили України.

Бо з огляду на особисте виживання здатися ворогу в полон є значно кращим варіантом, ніж жертвувати своїм єдиним безцінним життям. Однак якщо максима такої поведінки стане, за словами філософа Канта, «основою загального законодавства», себто так почнуть учиняти всі чи принаймні багато військовослужбовців, то ЗСУ розваляться. Поза сумнівом, своїх полонених треба рятувати за найменшої нагоди, але не будь-якою ціною. І бажано, щоб серед захисників України було якомога менше охочих здаватися. Від цього залежить, чи вистоїть наша держава у війні. Адже не можна міняти полонених на Україну, на її свободу, бо то дуже нерівноцінний обмін. На щастя, у цій сфері поступово відбувається процес нормалізації та повернення до здорового глузду, що проявилось у справі полковника Без’язикова, українського військового розвідника, який за дивних обставин потрапив у російський полон, потім був звідти визволений і мав честь зустрітись із президентом Порошенком у цілком героїчному антуражі, сказати б, у стилі Савченко-2. Однак тепер з’ясувалося, що до потрапляння полковника в полон і його поведінки там є чимало запитань. До речі, не бракує їх і до того, як потрапила до росіян Надія Савченко… Нині триває ретельна перевірка щодо полковника Без’язикова.

Українське суспільство, що було зачароване Надією Савченко, нині з такою самою силою розчаровується. Але звинувачувати українці можуть лише себе самих. Ніхто не змушував зрікатися здорової обережності, природної в умовах війни підозрілості, нормального скепсису. Наївно було розраховувати, що Путін відпустить свою бранку щиро й без якихось підступів. Згадаймо, як він відпустив олігарха Ходорковского і як той тепер обґрунтовує старанно й переконливо «російський» статус Криму. Мовляв, поцупили, але повертати не можна.

Не треба ліпити собі кумирів із неякісного матеріалу. Не слід захоплено кидатися на яскраві приманки, не з’ясувавши їхнього походження та «кредитної історії». Таких принад накидатимуть іще багато, найближчим часом в українському політикумі треба очікувати появи багатьох нових азефів і попів гапонів, хоч і давньотрадиційних не бракує. Колись римляни казали своїм лідерам: «Нехай консули будуть пильні!». Це добре й корисне побажання українському суспільству, що воює.

А колишня героїня дедалі більше перетворюється на щось подібне до Наталії Вітренко. Напевне, з таким самим політичним підсумком.

Український тижденьМайже два роки Україна захоплювалася героїчною поведінкою в російському полоні Надії Савченко. Країна докладала величезних зусиль задля її звільнення. Партія «Батьківщина», президент, МЗС, парламент і громадянське суспільство не втомлювалися постійно порушувати питання про кремлівську бранку.

І нарешті сталося! Путіна «дотиснули», і він відпустив Савченко додому. Однак щойно вона ступила на рідну землю, з’явилися перші хмаринки на оптимістичному обрії. Публіка була дещо спантеличена дивними проявами в спілкуванні героїні з журналістами, що можна ще було списати на дивакуватість, цілком зрозумілу з огляду на майже два роки перебування в гостях у «старшого брата».

Суспільство було готове їй багато подарувати: і манери фельдфебеля (людина ж бо армійська), і очевидний брак освіти, і зовсім не могутній інтелект, і по-дитячому безпосереднє марнославство, і явно завищену самооцінку (заяви про претензії на президентство), і нездатність фільтрувати свої доволі сумнівні ідеї, перш ніж винести їх на суд громадськості. А ще імпульсивність, надмірну емоційність, залежність від своїх скороминущих настроїв, кумедну категоричність і т. ін., і т. ін., і т. ін. Українці сподівалися, що людина, яка гідно поводилась у російських казематах, внесе щирість і принциповість у геть нещиру й непринципову українську політику з її інтриганством, підкупністю й підлістю. На Надію покладали великі надії, натхненно її ідеалізуючи, приписуючи їй безліч чеснот. Однак героїня дуже швидко поблякла (і майже виключно завдяки власним зусиллям), хоча могла б залишатися шанованою людиною і потроху ставати авторитетним державним діячем. Утім, від неї почали лунати заяви дуже скандальні не тільки самі собою, а ще й тим (і насамперед тим!), що вони дивовижним чином збігалися з політичною і дипломатичною лінією Кремля.

Савченко стверджувала, що вони («ДНР» і «ЛНР») б’ються проти Порошенка, як учасники Майдану билися проти Януковича. Вона чомусь не побачила очевидних і дуже важливих відмінностей. Заколотники — колаборанти «ДНР» і «ЛНР» воюють російською зброєю, на російські гроші, під командою російських офіцерів, за участю регулярних російських військ, а нерідко й під прапором Російської Федерації, публічно декларуючи своє бажання приєднатися до неї. Звісно, з патріотичним українським Майданом це не має і не могло мати нічого спільного. Надія, окрім того, заявляє, що кремлівські маріонетки Захарченко і Плотницький — це такі собі поважні діячі, з котрими можна мати справу за столом переговорів. Що із цих заяв випливало? А те, що ніякої російської агресії нібито немає, а йдеться про внутрішній український конфлікт, який можна залагодити в Донецьку й Луганську (без виведення російських військ, «котрих там немає»), а Російська Федерація і Путін тут узагалі ні до чого, бо вони, лише виходячи із суто «гуманістичних міркувань», надають послуги посередника й гаранта діалогу. Це те, що постійно проголошують господар Кремля, шеф МЗС РФ Лавров і представник РФ в ООН Чуркін. І що тепер в Україні озвучує Надія Савченко…

А українське суспільство стало заручником несамовитої популяризації цієї жінки. Так, ніхто не сперечається. Її, як і будь-якого українця, що потрапив у пазурі Кремля, треба було рятувати. Але чи варто було відразу давати звання Героя України? Робити її депутатом парламенту, членом Парламентської асамблеї Ради Європи? Чи не забагато на її бідну слабку голову?

А урочиста зустріч відразу ж після повернення в Україну в Адміністрації президента… За що таке вшанування? За те, що потрапила в полон? Полон не злочин. Таким він уважався лише в деяких східних деспотіях та Радянському Союзі. Навіть у нацистській Німеччині своїх полонених не вважали зрадниками. Але полон не є подвигом, хоча, зважаючи на оцінки вітчизняних ЗМІ, останнім часом починаєш відчувати протилежне. З кожним випадком потрапляння українського військовослужбовця в полон до ворога треба конкретно розбиратися. Одна річ — вимушений полон. Давні римляни, народ-воїн, навчали своїх легіонерів: одного ворога перемагай, на двох нападай, від трьох захищайся, чотирьом здавайся. Проте добровільна здача в полон — це безумовний військовий злочин і порушення присяги. Тільки вичерпавши всі можливості спротиву, військово­службовець може здаватися.

А в Україні від 2014 року полон чомусь апріорі вважається чимось мало не героїчним. Чи з’ясовують відповідні відомства, за яких обставин військовий опинивсь у полоні? Як там поводився, чи не був завербований спецслужбами супротивника, адже полонені — це ідеальна база для вербування агентури, було б наївно розраховувати, ніби ФСБ, ГРУ, Служба зовнішньої розвідки РФ такі непрофесійні, що нехтують цією чудовою можливістю. Є дані, що компетентні українські органи таки намагаються все те з’ясувати і з кожним, хто перебував у російському (казки Савченко про суверенітет «ДНР» і «ЛНР» не повторюватимемо) полоні, проводяться співбесіди й допити. Проте чомусь саме з Надією Савченко таких заходів, усупереч правилам, організовано не було. Не варто забувати, що ми робили свої висновки про героїню переважно із сюжетів московського телебачення, котре чомусь давало Надії змогу демонструвати великий тризуб на грудях і поведінку в стилі Ґеорґія Димитрова на Лейпцизькому процесі. Ні Сенцов, ні Кольченко, ні Карпюк, ні інші українські бранці такої можливості чомусь не мали… Понад те, українським полоненим (це реальні випадки) відрубували руки, якщо там були татуювання із тризубом.

Якщо подивитися, послухати й почитати вітчизняні ЗМІ, то може скластися враження, що головною метою української нації в цій війні є не забезпечення незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України, а звільнення полонених. Так, з огляду на електорально-політичний піар це дуже важливо, бо йдеться про чутливий момент для багатьох громадян. Але це менш важливо, ніж перемога України у війні, бо для нас альтернативою перемоги можуть бути лише капітуляція і втрата державності. Згадаймо, що й країни традиційної демократії — США та Велика Британія — і в Першу, і в Другу світову війну питання полонених не ставили на перше місце, не намагалися їх визволити за рахунок принципових поступок супротивнику, не піддавалися на шантаж. І, до речі, звільнення та обмін полоненими під час бойових дій майже ніколи не практикувалися, це відбувалося вже після війни… Нині в Україні активно поширюється (зокрема, і стараннями екс-полоненої Савченко) провокативна ідея «рятувати полонених за будь-яку ціну», підтримувана багатьма ЗМІ та громадською думкою (під потужним медійним впливом), що може мати важкі наслідки для держави. Бо ціна ця виявиться надто високою. Героїзація полону загрожує зсередини деморалізувати і зруйнувати Збройні сили України.

Бо з огляду на особисте виживання здатися ворогу в полон є значно кращим варіантом, ніж жертвувати своїм єдиним безцінним життям. Однак якщо максима такої поведінки стане, за словами філософа Канта, «основою загального законодавства», себто так почнуть учиняти всі чи принаймні багато військовослужбовців, то ЗСУ розваляться. Поза сумнівом, своїх полонених треба рятувати за найменшої нагоди, але не будь-якою ціною. І бажано, щоб серед захисників України було якомога менше охочих здаватися. Від цього залежить, чи вистоїть наша держава у війні. Адже не можна міняти полонених на Україну, на її свободу, бо то дуже нерівноцінний обмін. На щастя, у цій сфері поступово відбувається процес нормалізації та повернення до здорового глузду, що проявилось у справі полковника Без’язикова, українського військового розвідника, який за дивних обставин потрапив у російський полон, потім був звідти визволений і мав честь зустрітись із президентом Порошенком у цілком героїчному антуражі, сказати б, у стилі Савченко-2. Однак тепер з’ясувалося, що до потрапляння полковника в полон і його поведінки там є чимало запитань. До речі, не бракує їх і до того, як потрапила до росіян Надія Савченко… Нині триває ретельна перевірка щодо полковника Без’язикова.

Українське суспільство, що було зачароване Надією Савченко, нині з такою самою силою розчаровується. Але звинувачувати українці можуть лише себе самих. Ніхто не змушував зрікатися здорової обережності, природної в умовах війни підозрілості, нормального скепсису. Наївно було розраховувати, що Путін відпустить свою бранку щиро й без якихось підступів. Згадаймо, як він відпустив олігарха Ходорковского і як той тепер обґрунтовує старанно й переконливо «російський» статус Криму. Мовляв, поцупили, але повертати не можна.

Не треба ліпити собі кумирів із неякісного матеріалу. Не слід захоплено кидатися на яскраві приманки, не з’ясувавши їхнього походження та «кредитної історії». Таких принад накидатимуть іще багато, найближчим часом в українському політикумі треба очікувати появи багатьох нових азефів і попів гапонів, хоч і давньотрадиційних не бракує. Колись римляни казали своїм лідерам: «Нехай консули будуть пильні!». Це добре й корисне побажання українському суспільству, що воює.

А колишня героїня дедалі більше перетворюється на щось подібне до Наталії Вітренко. Напевне, з таким самим політичним підсумком.

Український тиждень

Дзеркало на роздоріжжі

Юрій Макаров

Майже три роки тому, у момент переходу від зневіри до нової надії, українці вирішили, що політична нація таки склалася раз і назавжди.

Відтоді ця констатація ввійшла на постійних засадах у виступи публіцистів і промови політиків. Успіху набув парадокс: найбільший внесок у самоусвідомлення українців зробили Янукович і Путін, адже саме в протистоянні узурпатору та агресору остаточно відбулося самовизначення. Тим часом ентузіазм стосовно майбутнього країни знову поступається місцем утомі, а поважні аналітики фіксують поточний момент як точку біфуркації, від якої розвиток подій може з рівною ймовірністю піти за діаметрально протилежними сценаріями.

Кілька років тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані дослідження, яке довгий час велося паралельно з регулярними опитуваннями. Респондентам пропонувалися на вибір анкети двома мовами без особливого акцентування на цьому, і їхній вибір ретельно фіксувався. Виявилося, що співвідношення відповідей українською/російською коливалося в широкому діапазоні від 52% до 57% (на користь української), але, головне, ці коливання збігалися з періодами відносного поступу або, навпаки, занепаду в масштабах країни. Можливо, за останні роки конкретні значення змінилися, але порядок цифр залишився тим самим і, що важливо, збереглася кореляція. З цього можна зробити два висновки: по-перше, мова в наших декораціях чітко використовується як ідентифікатор відносно незалежно від реальної побутової поведінки кожного окремого респондента; по-друге, така волатильність зайвий раз підтверджує знамените визначення Бенедикта Андерсона щодо націй як уявлених спільнот.

Що ж до згаданої точки біфуркації, то вона фіксується на тлі універсальних процесів, які вже встигли дістати умовну назву «консервативна контрреволюція». Ідеться про синхронну відмову значної частини електорату країн «першого» (США, Британія, Франція) та «першого з половиною» (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія) світу від модерністського проекту, який включав у себе такі гасла, як глобалізація економіки, делегування суверенітету наддержавним утворенням, багатокультурність, політкоректність, соціальний захист, охорона довкілля тощо. Не піддаючи сумніву загальний гуманітарний пафос панівного донедавна ліволіберального дискурсу, доводиться констатувати, що дехто сприймає реальні практики впровадження цих цінностей як репресивні, а їхні результати вважає такими, що суперечать інтересам конкретних національних, соціальних, регіональних спільнот, і з цим «деким» доведеться рахуватися.

Тим часом прийшло розуміння ще однієї обставини: natura abhorret vacuum, розмивання національної ідентичності, а саме це вважалося визнаним усесвітнім трендом, призводить до загострення ідентичностей локальних, і така ситуація двосічна. Попри різницю із Західною Європою в рівнях розвитку, щось схоже ми можемо спостерігати й у нас, коли Україна з дещо надмірним ентузіазмом взялася запроваджувати, будьмо зовсім відверті, нав’язану ззовні децентралізацію. Може виявитися, що община внаслідок своєї одвічної патріархальності не є найдосконалішою формою організації людей і архаїчні стосунки всередині архаїчних спільнот на чолі з архаїчного типу лідерами — місцевими баронами — здатні підім’яти під себе інститути громадянського суспільства, особливо коли вони недостатньо сформовані або дисфункціональні.

Якщо вчасно не усвідомити необхідності в сучасних, конкурентоспроможних проектах розвитку націй, що також повною мірою стосується нашої країни, цей порядок денний перехоплять носії націоналізму в його найпримітивнішому домодерному варіанті або інших популістських платформ. Україна парадоксальним чином знову опиняється на вістрі європейських трендів: якщо пощастить, їй вдасться залишитися експериментальним майданчиком для нових соціальних практик, і тоді гасло єдиної політичної нації (зрозуміло, на базі україноцентричного мовно-культурного ядра) дістане друге дихання.

Якщо ж владі всіх рівнів і гілок не вдасться перезавантажити ситуацію й запропонувати суспільству переконливі орієнтири, усе захлинеться в новій хвилі протесту/апатії (можливо, й інспірованій ззовні, але підживленій цілком реальними економічними негараздами та закономірним обуренням, яке викликають жадібність і недалекоглядність еліт). Свідомі пасіонарії, як і раніше, перебуватимуть у меншості й чекатимуть наступної нагоди опинитися в авангарді позитивних перетворень. І вже зовсім не хотілося б, щоб функцію ментального об’єднання України виконала чергова ескалація іноземної агресії.

Який саме сценарій реалізується, наразі сказати важко. На те вона й біфуркація.

Український тижденьЮрій Макаров

Майже три роки тому, у момент переходу від зневіри до нової надії, українці вирішили, що політична нація таки склалася раз і назавжди.
Відтоді ця констатація ввійшла на постійних засадах у виступи публіцистів і промови політиків. Успіху набув парадокс: найбільший внесок у самоусвідомлення українців зробили Янукович і Путін, адже саме в протистоянні узурпатору та агресору остаточно відбулося самовизначення. Тим часом ентузіазм стосовно майбутнього країни знову поступається місцем утомі, а поважні аналітики фіксують поточний момент як точку біфуркації, від якої розвиток подій може з рівною ймовірністю піти за діаметрально протилежними сценаріями.

Кілька років тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані дослідження, яке довгий час велося паралельно з регулярними опитуваннями. Респондентам пропонувалися на вибір анкети двома мовами без особливого акцентування на цьому, і їхній вибір ретельно фіксувався. Виявилося, що співвідношення відповідей українською/російською коливалося в широкому діапазоні від 52% до 57% (на користь української), але, головне, ці коливання збігалися з періодами відносного поступу або, навпаки, занепаду в масштабах країни. Можливо, за останні роки конкретні значення змінилися, але порядок цифр залишився тим самим і, що важливо, збереглася кореляція. З цього можна зробити два висновки: по-перше, мова в наших декораціях чітко використовується як ідентифікатор відносно незалежно від реальної побутової поведінки кожного окремого респондента; по-друге, така волатильність зайвий раз підтверджує знамените визначення Бенедикта Андерсона щодо націй як уявлених спільнот.

Що ж до згаданої точки біфуркації, то вона фіксується на тлі універсальних процесів, які вже встигли дістати умовну назву «консервативна контрреволюція». Ідеться про синхронну відмову значної частини електорату країн «першого» (США, Британія, Франція) та «першого з половиною» (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія) світу від модерністського проекту, який включав у себе такі гасла, як глобалізація економіки, делегування суверенітету наддержавним утворенням, багатокультурність, політкоректність, соціальний захист, охорона довкілля тощо. Не піддаючи сумніву загальний гуманітарний пафос панівного донедавна ліволіберального дискурсу, доводиться констатувати, що дехто сприймає реальні практики впровадження цих цінностей як репресивні, а їхні результати вважає такими, що суперечать інтересам конкретних національних, соціальних, регіональних спільнот, і з цим «деким» доведеться рахуватися.

Тим часом прийшло розуміння ще однієї обставини: natura abhorret vacuum, розмивання національної ідентичності, а саме це вважалося визнаним усесвітнім трендом, призводить до загострення ідентичностей локальних, і така ситуація двосічна. Попри різницю із Західною Європою в рівнях розвитку, щось схоже ми можемо спостерігати й у нас, коли Україна з дещо надмірним ентузіазмом взялася запроваджувати, будьмо зовсім відверті, нав’язану ззовні децентралізацію. Може виявитися, що община внаслідок своєї одвічної патріархальності не є найдосконалішою формою організації людей і архаїчні стосунки всередині архаїчних спільнот на чолі з архаїчного типу лідерами — місцевими баронами — здатні підім’яти під себе інститути громадянського суспільства, особливо коли вони недостатньо сформовані або дисфункціональні.

Якщо вчасно не усвідомити необхідності в сучасних, конкурентоспроможних проектах розвитку націй, що також повною мірою стосується нашої країни, цей порядок денний перехоплять носії націоналізму в його найпримітивнішому домодерному варіанті або інших популістських платформ. Україна парадоксальним чином знову опиняється на вістрі європейських трендів: якщо пощастить, їй вдасться залишитися експериментальним майданчиком для нових соціальних практик, і тоді гасло єдиної політичної нації (зрозуміло, на базі україноцентричного мовно-культурного ядра) дістане друге дихання.

Якщо ж владі всіх рівнів і гілок не вдасться перезавантажити ситуацію й запропонувати суспільству переконливі орієнтири, усе захлинеться в новій хвилі протесту/апатії (можливо, й інспірованій ззовні, але підживленій цілком реальними економічними негараздами та закономірним обуренням, яке викликають жадібність і недалекоглядність еліт). Свідомі пасіонарії, як і раніше, перебуватимуть у меншості й чекатимуть наступної нагоди опинитися в авангарді позитивних перетворень. І вже зовсім не хотілося б, щоб функцію ментального об’єднання України виконала чергова ескалація іноземної агресії.

Який саме сценарій реалізується, наразі сказати важко. На те вона й біфуркація.

Український тиждень

У полоні антилогіки

Віктор Шишкін

Те, що нині відбувається, — це радше піар, аніж реформа. Ще у 1992 році схвалили Концепцію судово-правової реформи, а прийнявши Конституцію, її почали запроваджувати.

Майже одразу створили Конституційний Суд, у ­1998-му — Вищу раду юстиції. Основний Закон передбачав певні зміни в організації судів загальної юрисдикції. Йшлося про якісні зміни відповідно до ідеї спеціалізованих судів і нового порядку судочинства. У 2001 році було запроваджено європейську систему апеляції та касації. Для судової системи це означало, що ми вступили до Європейського Союзу, тобто Україна ввела європейську систему судочинства.

Найтрагічніше й справді недопрацьоване — це питання добору, розташування та формування суддівського корпусу, а також органів, пов’язаних із його відповідальністю. Жоден уряд і реформатори відтоді не запропонували необхідних належних змін. Однак цю проблему визначали як суперважливу ще в середині 1990-х. Питання кадрів — це навіть не на 10 років роботи. Є безліч питань щодо обсягу необхідних юридичних знань, психології, моральності тощо. Це треба було вирішувати системно й поступово, а не через епізодичну кампанійщину, наскоками.

Ми змінили Конституцію в частині правосуддя. І це стало великою помилкою. В умовах війни її не можна змінювати. Однозначно можна проводити реформи без змін до Основного Закону. Просто треба шукати шляхи. Ті, хто ухвалює рішення щодо реформ, повинні це робити з погляду логіки й перспективного мислення. Згідно з новими нормами понад 50% складу Вищої ради правосуддя становитимуть самі судді. Однак метою судової реформи було побороти клан, який нібито сформувався в суддівській системі. Якщо йдеться про «клан», то як ви цьому «кланові» довіряєте створення органу, котрий боротиметься з «кланом»? Це антилогіка.

Необхідні комплексні кроки для зміни ставлення суспільства до суддів. Першочергове завдання державної влади — припинити цькування суддів. Журналісти, громадські організації та громадяни мають право на критику, бо нічим не обмежені. Однак у нас суддів цькують можновладці: генпрокурор, депутати, урядовці, представники Адміністрації президента. Коли підете з державної посади, то кажіть, що хочете, але доки у владі — зась.

Я підтримую справедливу критику суддів. Однак не можна на прикладах негідників казати, що всі судді погані. Згадайте Майдан. Були лікарі, які ховали від влади поранених і підпільно оперували їх. Були й ті, хто виконував розпорядження і здавав активістів до рук влади. Ми ж не кажемо, що всі лікарі погані, хоча й такі були. Є певна категорія недоброчесних суддів, нехай 30%, але не можна говорити про всю судову систему, про всіх суддів, що вони погані. Є такі, які протестували, є такі, які звільнялися, які виносили виправдувальні вироки, відмовлялися розглядати, зокрема, майданівські справи під різними приводами. Можливо, вони поводилися боягузливо, можливо, треба було розглянути справу й виправдати людей, але бодай частково вони зберегли совість.

Найбільша перешкода реформам в Україні — люди, а не законодавство. Навіть за поганого закону можна робити позитивні кроки, якщо є намір. У 1990-х французькі консультанти визнали закладений нами порядок формування Вищої ради юстиції (ВРЮ) «найбільш демократичним». У нас ВРЮ формувалася сімома потоками. Однак ті самі французи додали: «Так, це великий прогрес у побудові демократичного суспільства з теоретичного погляду, але чи не станете ви заручниками своїх «рожевих окулярів» стосовно готовності вашого суспільства жити за цими теоретичними принципами?». Поки що, як виявилося, французи на 100% мали рацію.

Я не бачу передумов для швидких змін на краще вже найближчим часом. За півтора року після своєї відставки з Конституційного Суду я відвідав низку судових процесів і засідань у ВРЮ. Те, що я бачу, жахає. Ті, хто займається кримінальними справами, не зважають на конституційну складову права. Не можна займатися цими справами без огляду на конституційні вимоги. Вони, здається, навіть не читали теорії доказів або їх не навчили системного аналізу. Суддя вириває з контексту одну норму і вважає, що на цьому вирішив питання. При цьому забуває, що одну норму не можна застосовувати в чистому вигляді до деяких правовідносин, адже є сусідні правовідносини, які сполучаються. На все треба дивитися в комплексі, і я не впевнений, що судді готові до того.

Далі. Вже згадане питання Вищої ради правосуддя. Добре, залишимо норму про половину суддів у її складі. Розглянемо, як їх обирають. Якби зібралися представники громадських організацій, правозахисники з юридичною освітою й обрали когось із суддівського корпусу, то я ще подивився б на це по-доброму або «крізь пальці». Однак членів ВРП обирає З’їзд суддів, то як же ми зібралися боротися з клановістю? Згадайте, делегатом на останній З’їзд суддів обрали Оксану Царевич, підозрювану в неправосудних рішеннях щодо майданівців. Ось і маємо, що «клан» обирає «клан».

Український ТижденьВіктор Шишкін

Те, що нині відбувається, — це радше піар, аніж реформа. Ще у 1992 році схвалили Концепцію судово-правової реформи, а прийнявши Конституцію, її почали запроваджувати.

Майже одразу створили Конституційний Суд, у ­1998-му — Вищу раду юстиції. Основний Закон передбачав певні зміни в організації судів загальної юрисдикції. Йшлося про якісні зміни відповідно до ідеї спеціалізованих судів і нового порядку судочинства. У 2001 році було запроваджено європейську систему апеляції та касації. Для судової системи це означало, що ми вступили до Європейського Союзу, тобто Україна ввела європейську систему судочинства.

Найтрагічніше й справді недопрацьоване — це питання добору, розташування та формування суддівського корпусу, а також органів, пов’язаних із його відповідальністю. Жоден уряд і реформатори відтоді не запропонували необхідних належних змін. Однак цю проблему визначали як суперважливу ще в середині 1990-х. Питання кадрів — це навіть не на 10 років роботи. Є безліч питань щодо обсягу необхідних юридичних знань, психології, моральності тощо. Це треба було вирішувати системно й поступово, а не через епізодичну кампанійщину, наскоками.

Ми змінили Конституцію в частині правосуддя. І це стало великою помилкою. В умовах війни її не можна змінювати. Однозначно можна проводити реформи без змін до Основного Закону. Просто треба шукати шляхи. Ті, хто ухвалює рішення щодо реформ, повинні це робити з погляду логіки й перспективного мислення. Згідно з новими нормами понад 50% складу Вищої ради правосуддя становитимуть самі судді. Однак метою судової реформи було побороти клан, який нібито сформувався в суддівській системі. Якщо йдеться про «клан», то як ви цьому «кланові» довіряєте створення органу, котрий боротиметься з «кланом»? Це антилогіка.

Необхідні комплексні кроки для зміни ставлення суспільства до суддів. Першочергове завдання державної влади — припинити цькування суддів. Журналісти, громадські організації та громадяни мають право на критику, бо нічим не обмежені. Однак у нас суддів цькують можновладці: генпрокурор, депутати, урядовці, представники Адміністрації президента. Коли підете з державної посади, то кажіть, що хочете, але доки у владі — зась.

Я підтримую справедливу критику суддів. Однак не можна на прикладах негідників казати, що всі судді погані. Згадайте Майдан. Були лікарі, які ховали від влади поранених і підпільно оперували їх. Були й ті, хто виконував розпорядження і здавав активістів до рук влади. Ми ж не кажемо, що всі лікарі погані, хоча й такі були. Є певна категорія недоброчесних суддів, нехай 30%, але не можна говорити про всю судову систему, про всіх суддів, що вони погані. Є такі, які протестували, є такі, які звільнялися, які виносили виправдувальні вироки, відмовлялися розглядати, зокрема, майданівські справи під різними приводами. Можливо, вони поводилися боягузливо, можливо, треба було розглянути справу й виправдати людей, але бодай частково вони зберегли совість.

Найбільша перешкода реформам в Україні — люди, а не законодавство. Навіть за поганого закону можна робити позитивні кроки, якщо є намір. У 1990-х французькі консультанти визнали закладений нами порядок формування Вищої ради юстиції (ВРЮ) «найбільш демократичним». У нас ВРЮ формувалася сімома потоками. Однак ті самі французи додали: «Так, це великий прогрес у побудові демократичного суспільства з теоретичного погляду, але чи не станете ви заручниками своїх «рожевих окулярів» стосовно готовності вашого суспільства жити за цими теоретичними принципами?». Поки що, як виявилося, французи на 100% мали рацію.

Я не бачу передумов для швидких змін на краще вже найближчим часом. За півтора року після своєї відставки з Конституційного Суду я відвідав низку судових процесів і засідань у ВРЮ. Те, що я бачу, жахає. Ті, хто займається кримінальними справами, не зважають на конституційну складову права. Не можна займатися цими справами без огляду на конституційні вимоги. Вони, здається, навіть не читали теорії доказів або їх не навчили системного аналізу. Суддя вириває з контексту одну норму і вважає, що на цьому вирішив питання. При цьому забуває, що одну норму не можна застосовувати в чистому вигляді до деяких правовідносин, адже є сусідні правовідносини, які сполучаються. На все треба дивитися в комплексі, і я не впевнений, що судді готові до того.

Далі. Вже згадане питання Вищої ради правосуддя. Добре, залишимо норму про половину суддів у її складі. Розглянемо, як їх обирають. Якби зібралися представники громадських організацій, правозахисники з юридичною освітою й обрали когось із суддівського корпусу, то я ще подивився б на це по-доброму або «крізь пальці». Однак членів ВРП обирає З’їзд суддів, то як же ми зібралися боротися з клановістю? Згадайте, делегатом на останній З’їзд суддів обрали Оксану Царевич, підозрювану в неправосудних рішеннях щодо майданівців. Ось і маємо, що «клан» обирає «клан».

Український Тиждень