Юрій Макаров

«Нас 52 мільйони!» — під таким слоганом відбувалася перша промокампанія каналу «1+1» довгих 20 років тому. Нам хотілося підняти українцям дух, дати зрозуміти, що ми самодостатні, й це тоді сприймалося мало не як одкровення, хоча сама собою цифра не викликала сумніву.

Нині вже важко сказати, скільки нас насправді. Держстат дає цифру 42,6 (без урахування Криму; хоча, до речі, чому?). Деякі дослідники називають і 44, і 45, і навіть 46, і це не має дивувати: а як визначати тих, хто більшу частину року проводить у себе в Коїмбрі (тепер уже фактично саме там їхнє «в себе»), чи, навпаки, у Тюмені, у Мілані, чи, навпаки, у Сургуті, а сюди повертається на місяць, ніби на канікули, провідати рідних?

Щоразу, коли в Україні вкотре панує депресія, починаються ці розмови: «Поїду звідси». Хтось як вектор еміграції визначає собі Польщу, хтось — Італію, хтось — відразу Кремнієву долину. Узагальнене резюме сходить на те, що тут у нас неможливо відбутися, тож годі марнувати час та сили. За останній тиждень я це чув від різних людей чотири чи п’ять разів: може, затяжна зима так діє на психіку.

Хтось скаже, що нині на великій планеті майже без кордонів, зі Skype-зв’язком і лоукостами постійне місце проживання не має аж такого значення і ми всі автоматично перетворюємося на громадян або цілого глобалізованого світу, або як мінімум єдиної Європи. Це водночас і правда, і облудна маніпуляція. Звісно, кордони стали прозорішими навіть за відсутності «безвізу» (знали б ви, як подорожували до Європи 30 років тому!), і CNN у кожному кабелі, а віскі у кожному супермаркеті. Але все одно залишаються дрібнички — саме дрібнички, які нічого не вирішують, але визначають атмосферу навколо тебе: манера усміхатися сусідові вранці, запах кави, сорт дерев у ближньому парку, особливості місцевого діалекту, вся мелодія життя, весь ландшафт і весь етикет… Чи готовий ти від ранку до вечора чути навколо себе чужу мову, виділятись у натовпі й ніяковіти перед учителькою свого сина, а може, і перед ним самим, коли він принесе з вулиці сліди чужих культурних стандартів? Ось ключовий пункт: чи готовий ти розмовляти з дітьми чужою мовою? А це фактично неминуче.

Я знаю, про що кажу: могили моїх рідних розкидано від Буенос-Айреса до Сент-Женев’єв-де-Буа, а племінники живуть і працюють від Ньюкасла до Сіднея. Коли читаю Emigrant Song, то спершу згадую не Led Zeppelin, а пісню з «Наталки Полтавки», в аматорській постановці якої в далекі 1930-ті у знову-таки далекому Ле-Крезо брала участь моя бабця.

Навіть якщо нова країна повертається до тебе тільки позитивним боком і ти можеш розраховувати на пристойну платню, солідний соціальний пакет і затишний побут, залишаються кляті питання відповідальності: відмовляючись від батьківщини, ти відмовляєшся від частини самого себе. Інколи це бадьорить, але значно частіше це капітуляція. Можливість назвати країну своєю, мати юридичне й, головне, моральне право вимагати в ній змін — розкіш, яку не кожен оцінить, доки не випробує ситуації на собі. Бо на чужині кожне криве слово щодо місцевих порядків може викликати цілком природне й безжальне запитання: «Чому ж ти в себе вдома не схотів удосконалити життя, а приїхав щось вимагати до нас?».

Є ще один делікатний момент: помічено, що «наші» в новій країні перебування схильні агресивно ставитися до своїх конкурентів у пошуках щастя. «Чому це отой нероба з фальшивими документами сирійського біженця сидить на соціальній допомозі, а я маю кайлувати?» А тебе, до речі, ніхто не питає.

Марно сперечатися, є обставини, коли опиратися спокусі бракує сил. Наприклад, одруження. Або мистецька чи наукова кар’єра. Але ж серед емігрантів оперних зірок і фізиків-ядерників одиниці, а лік, нагадаю, іде на мільйони.

У СРСР горизонтальна мобільність усіляко заохочувалася (якщо тільки не йшлося про від’їзд до Ізраїлю). Практично становлення всієї галузі видобутку нафти й газу в Сибіру — справа рук і мізків наших українців, бо півстоліття тому саме вони вміли це робити. За традицією наші хлопці досі зміцнюють сировинну економіку сусідньої держави вахтовим методом. З одним таким гастролером познайомився минулої зими на Франківщині. Він поводився дуже агресивно й невротично. Я на нього не образився, бо йому було справді зле. А що йому порадиш? Таких, як він, кажуть, 2 млн, і навряд чи їх чекають у якомусь Укргазвидобуванні з розпростертими обіймами.

Як у таких випадках діяти? У мене немає рецептів. Я свій вибір зробив давно. Так, це дивно й узагалі неприродно, коли рішення залишитись удома перетворюється на виклик. Але це той виклик, за який не соромно.

Тиждень

Comments

comments