Надія Коваль

Як і на багатьох інших аренах, 2016 рік в Туреччині став роком зламу, який провіщає цілком новий етап у внутрішній та зовнішній політиці цієї ключової близькосхідної держави. 2017 рік може увійти в історію як рік народження нової посткемалістської Туреччини. На розвиток політичної ситуації всередині Туреччини та на її активність в зовнішній політиці у 2017 році впливатимуть внутрішня дестабілізація та поляризація, сповільнення економічного зростання, наростання авторитаризму, залученість до регіональних конфліктів та переоцінка позиціонування на міжнародній арені.

Пропонуємо вам текст Надії Коваль з докладу-прогнозу Українського Інституту Майбутнього «2016: виклики і можливості«. Раніше «Хвиля» друкувала рамковий текст Юрія Романенка «Межі стійкості. Світ і Україна в 2017 році. Сценарії», де були змальовані сценарії розвитку ситуації на глобальному рівні та в Україні.

1. Внутрішня дестабілізація та економічні негаразди

У 2016 році максимально загострилися два внутрішньополітичні розколи в Туреччині. По-перше, кульмінацією напруги між прихильниками Партії справедливості та розвитку (ПСР) та прихильниками Фетхуллаха Гюлена, яка тривала з 2013 року, став невдалий військовий переворот 15 липня. Хоча організація його саме Гюленом – попри наполягання турецької влади – поки не є визнаною на міжнародному рівні, точно можна сказати, що саме він започаткував масові чистки гюленістів і підозрюваних у зв’язках з рухом Гюлена з основних державних та соціальних інститутів. До 2013 року, ПСР і рух Гюлена тісно співпрацювали, щоб послабити прокемалістські сили, в першу чергу армію та так звану «глибинну державу» секулярних націоналістів. До великої міри їм це вдалося – армія перестала бути ключовим політичним гравцем, а кемалістська Республіканська народна партія не може нічого протиставити політичній монополії Ердогана. Наразі, Ердоган перейшов до ліквідації другої «глибинної держави» — гюленістів. З липня було заарештовано понад 37 тисяч осіб, в т.ч. понад 100 журналістів, понад 120 000 було звільнено чи призупинено їхні повноваження на посадах.

По-друге, попри попередні ініціативи з примирення і діалогу з курдами, і навіть проходження прокурдської Народно-демократичної партії до турецького парламенту у 2015 році, з наростанням терористичних актів Курдської робітничої партії (КРП) та негативним ставленням Ердогана до успіхів курдських повстанців в Сирії та Іраку, почали посилюватися антикурдські настрої та політика, включно з відновленням активних дій силових органів турецької держави на південному сході країни. Їх кульмінацією восени 2016 року став арешт 11 депутатів Народно-демократичної партії включно з її очільниками, внаслідок чого партія призупинила свою діяльність в парламенті. Тактичне зближення партії Ердогана з націоналістами Девлета Бахчелі тільки закріпило цей тренд.

Перед лицем цих двох розколів1, Туреччина 21 жовтня продовжила надзвичайний стан, вперше введений 21 липня 2016 року, на 3 додаткові місяці, до 21 січня 2017 року. Швидше за все, у січні надзвичайний стан буде ще раз подовжено, але востаннє, аби мати змогу провести запланований на початок літа референдум щодо зміни Конституції в частині суттєвого розширення повноважень президента. Назагал, Ердоган проводить передбачувану ідеологічну лінію відповідно до якої він є єдиним політиком, здатним утримати єдність країни.

Додатковим приводом для хвилювання є сповільнення економічного зростання до 3,2% на рік та значна девальвація ліри. Конфіскація великої частки бізнесів (до тисячі компаній вартістю до 10 млрд. дол), начебто пов’язаних з Гюленом, разом з загальною політичною нестабільністю, стала причиною відтоку іноземних інвестицій та заморожування інвестиційної активності. Суверенний борг, номінований в американських доларах, має доволі низькі оцінки в кредитних аґенціях. Також впали доходи від експорту (в першу чергу, пов’язані з нестабільністю на ринках і у державах Близького Сходу та з піврічним російським ембарго) та туризму (в туризмі зайняті 8% населення Туреччини). Тому економічні аргументи також мають велику вагу в риториці посилення політичної стабільності в державі та необхідності покращення стосунків з регіональними державами. В економічному розрізі Ердоган позиціонує себе як політика, який може принести стабільність, необхідну для сприятливого інвестиційного клімату та економічного розвитку, зокрема втілення інфраструктурних проектів (мости, дороги, залізничні тунелі тощо). Окремо в цьому контексті стоять енергетичні проекти, спрямовані на закріплення Туреччини в ролі регіонального енергетичного хаба, які після суттєвого занепаду у 2015-2016 рр. можуть отримати новий поштовх у 2017 році. Ратифікація турецьким парламентом домовленості по Турецькому потоку стала першим кроком на цьому напрямку.

2. Наростання авторитаризму.

Намагання Ердогана зробити Туреччину президентською республікою були досить активними протягом останніх років, однак йому не вистачало ані голосів власної партії у парламенті, ані згоди решти політичних гравців для втілення цього сценарію. Лише повторні парламентські вибори листопада 2015 року дозволили йому наростити кількість депутатів ПСР до 316, а жорстка реакція на спробу перевороту та перехід до однозначно антикурдської політики надали підтримку лідера Партії націоналістичного руху (40 голосів у парламенті) Девлета Бахчелі в жовтні 2016 року. Проведення референдуму, анонсованого на початок літа 2017 року, потребує як мінімум 330 голосів у Великих національних зборах. (Прийняття відповідних рішень у парламенті без референдуму вимагає 367 голосів «за», наразі цих голосів Ердогану взяти ніде). Нейтралізація Конституційного суду (звідки було усунуто двох суддів), приборкання незалежних медіа та слабкість політичної опозиції спростили Ердогану шлях до концентрації влади.

Якщо у 2013-липні 2016 років авторитарні тенденції були точковими, а період з липня 2016 досьогодні можна охарактеризувати як реакцію, то в разі успіху референдуму у 2017 році можна прогнозувати інституціоналізацію та формалізацію нової турецької моделі авторитарного правління. Хоча система повинна почати діяти лише з 2019 року, вже з 2017 певні права президента Ердогана будуть розширені в тимчасовому режимі, а парламент перегляне наявне законодавство щодо виборів та політичних партій. За деякими даними, проект передбачає, що Ердоган зможе правити до 2029 року.

Основним нововведенням, як повідомляють різні джерела (станом на 4 грудня текст неопублікований, тож можливі певні розходження і неточності), стане заміна принципу розподілу влад принципом концентрації влади в особі президента. Це передбачатиме:

А) контроль над правосуддям: президент матиме повноваження призначати половину суддів Конституційного суду та значні повноваження щодо формування інших чільних органів правосуддя, наприклад призначення Головного прокурора Апеляційного суду.

Б) розширення повноважень у сфері виконавчої влади, внутрішньої та зовнішньої політики (деталі поки не розкриваються, але відповідно до загальних принципів президентських моделей на противагу теперішньому формально невпливовому статусу).

В) суттєве розширення законодавчих повноважень: президент зможе сам видавати законодавчі акти та розпускати парламент. Основним і принциповим питанням в цьому розрізі є те, що президент зможе очолювати політичну партію, визначаючи списки кандидатів на всіх виборах, і відповідно отримає значний контроль над парламентом. Для подальшого посилення зв’язки президент-парламент пропонується також проводити президентські та парламентські вибори одночасно. Наразі залишаються певні пункти, щодо яких ще тривають переговори з націоналістами – наприклад щодо кількості голосів депутатів, необхідної для імпічмента президента, чи обмеження законодавчих прав президента в області основоположних прав і свобод, однак вже в грудні має бути опублікований і переданий до парламенту остаточний узгоджений проект.

Таким чином, у 2017 році в Туреччині може бути впроваджена система, яка дозволить повну концентрацію влади в руках виконавчо-законодавчої вертикалі на чолі з президентом, представником партії-монополіста, єдиним джерелом легітимності якої буде загальнонаціональне голосування (концепція мажоритарної демократії, варіанти якої можемо бачити зокрема в Росії чи Угорщині). Призупинити цей сценарій зможе хіба що мобілізація секуляристських кемалістських сил та громадянського спротиву задля негативного голосування на референдумі. Попередньо, до публікації самого плану, голоси «за» і «проти» розділилися приблизно навпіл.2 Тому в разі позитивного голосування можливі масові акції громадянської непокори.

3. Участь в регіональних конфліктах.

Туреччина знаходиться в епіцентрі близькосхідних конфліктів і її залученість до них поступово зростає. До липня 2015 року позиція Туреччини була доволі пасивною і жорстко критикувалася коаліцією проти Ісламської держави. З того часу вона дозволила використовувати базу Інджирлік для бомбардування позицій ІД, проводила тренування та підтримку локальних сил, а з серпня 2016 року почала наземну операцію «Щит Євфрата» для вибивання терористів Ісламської держави з території в 5000 квадратних кілометрів та встановлення безпечної зони для біженців. Однак не менш, якщо не більш важливою метою «Щита Євфрата» є мета ізолювати окремі курдські осередки (перш за все, цьому має сприяти захоплення міста Аль-Баб), аби перешкодити сирійським курдам об’єднатися в єдине автономне утворення.

Нова активна політика Туреччини з безпосереднім військовим залученням в Сирії провіщає нову еру в її ставленні до політики в регіоні з фокусом на колишніх територіях Османської імперії. Спостерігається явний відхід від дефензивної політики кемалізму, з її ізоляціонізмом і підкресленим невтручанням в регіональні справи до активності, яка межує з намаганнями встановити власні сфери впливу в регіоні. Перш за все, йдеться про позиціоювання Туреччини як захисника суннітів регіону (замість Саудівської Аравії та інших держав Затоки) на противагу Ірану, що підтримує шиїтів, з чого слідують намагання посилити позиції суннітів в Сирії, Іраку, Лівані, Ємені. В зовнішній політиці Туреччини активно зменшується наголос на м’яку силу (раніше її активно забезпечувала розвинута мережа руху Гюлена) на користь прямих втручань: вперше в історії Турецька республіка підтримує групи повстанців поза власними кордонами (зокрема, тренування туркменських бригад султана Мурада в Сирії). Також, політичним нововведенням останнього року стали превентивні удари за межами власних кордонів по сирійських та іракських курдах.

Новий підхід поступово починає оформлюватися ідеологічно – наразі у численних політичних заявах, які переоцінюють базові для посткемалістської держави поняття та загальноприйняті історичні інтерпретації. Неоосманізм таким чином реконцептуалізується від розуміння його як засобу налагодження стосунків та впливів в арабському світі з наголосом на м’яку силу в напрямку іредентистської ідеології. Зокрема, Ердоган та його прихильники з осені 2016 року почали публічно критикувати Лозаннський договір 1923 року, який став наріжним каменем нової Туреччини та визначив її сучасні кордони. В новій інтерпретації, підписання Лозаннського договору, за яким Туреччина втрачала частину територій визначену в Національному пакті 1920 року, в тому числі сирійську, іракський Мосул та острови Егейського моря, що відійшли до Греції, було нав’язаним рішенням і ледь не зрадою національних інтересів. Також підкреслюється інтерес до долі турецьких меншин, що залишилися за межами цих кордонів. Станом на сьогодні, цей дискурс в основному використовується для внутрішньополітичної мобілізації та для обґрунтування залучення Туреччини в регіональні конфлікти, однак деякі оглядачі починають вбачати в ньому нотки майбутнього політичного ірредентизму. Принаймні, перехід до ірредентистської риторики фактично унеможливлює вирішення Кіпрського конфлікту шляхом одночасного референдуму, запланованого в першій половині 2017 року, попри значний прогрес, досягнутий протягом 2016 року. Домовленість по Кіпру майже напевно включатиме перевизначення кордону між грецькою та турецькою частинами в напрямку зменшення турецької, а також поступового виведення 30 000 турецьких військ, розташованих на острові. Наразі, такі рішення виглядають нереальними, хоча переговори будуть відновлені 9 січня.

Складнощі послідовного впровадження нової політики Туреччини в регіоні у 2017 році традиційно визначатимуться розбіжностями інтересів в чотирикутнику США-Росія-Туреччина-Іран. Зокрема, Туреччина розходиться з Росією в питанні ставлення до суннітської сирійської опозиції, режиму Асада та його майбутнього та ролі курдських повстанців. Розходження зі Сполученими Штатами в першу чергу визначалися нерішучою політикою Обами та озброєнням курдських повстанців, однак підкреслене бажання обраного президента Трампа залишити регіон на відкуп регіональним гравцям сприймається в Туреччині як позитивний сигнал для більш асертивної присутності в близькосхідному регіоні. Також можемо побачити певну емуляцію російської моделі регіонального домінування — авторитарна влада всередині країни, захист самостійно визначених сфер привілейованих інтересів та небажання вписуватися в інтеграційні схеми інших гравців.

4. Позиціонування на міжнародній арені

Нова регіональне позиціювання Туреччини прямо пов’язане з оновленням її бачення свого місця в системі міжнародних відносин загалом. Після ідеологічного повороту в зовнішній політиці після Арабської весни, який виявився катастрофічним і призвів до фактичної ізоляції Туреччини як в регіоні, так і в стосунках з основними союзниками, з червня 2016 року спостерігається перехід до реалістичної та прагматичної політики, першими ластівками якого стали зближення з Росією та Ізраїлем.

Паралельно, наприкінці 2016 року стосунки Туреччини та Європейського союзу сягли однієї з найнижчих точок за всю їхню історію. 24 листопада Європейський парламент проголосував за припинення переговорів про вступ Туреччини до ЄС, що тривають з 2005 року, засуджуючи масові чистки після спроби перевороту в липні та загальне скорочення демократії в країні. Однак з міркувань стратегічної важливості Туреччини та необхідності дотримання договору щодо біженців, підписаного 18 березня 2016 року, навряд чи лідери ЄС прислухаються до цієї пропозиції на саміті 15 грудня. У 2017 році ЄС шукатиме певний серединний шлях для продовження дії договору щодо біженців, однак уникаючи суттєвих поступок Туреччині в таких чутливих питаннях як переговори щодо членства. Подвійність європейської політики щодо Туреччини підсилюється наростанням популізму та ісламофобії, зокрема перед виборами 2017 року у Франції, Німеччині, Нідерландах. Наразі сторони вдаються до взаємних звинувачень та навіть шантажу (погрози Туреччини вийти з угоди щодо біженців в односторонньому порядку і відправити на Європу 3 мільйони людей, провести у 2017 році референдум щодо членства в ЄС або ж переорієнтуватися на Шанхайську організацію співробітництва). Однак у візовому питанні, яке бажано закрити до нідерландських виборів в середині березня, спостерігається певний поступ, зокрема є сигнали, що Туреччина готова частково модифікувати власне антитерористичне законодавство (хоча навряд чи пригальмує антитерористичну діяльність) та пригальмувати риторику щодо необхідності відновлення смертної кари.

Однак в питанні переговорів про членство обидві сторони зайшли в глухий кут. Ні Європейський союз не готовий прийняти Туреччину навіть у випадку виконання усіх зобов’язань з політичних мотивів, ані Туреччина, націлена на консолідацію влади за авторитарними зразками, не готова дотримуватися демократичних та інших критеріїв щодо членства. Політична неможливість відновити повноцінні, з відкриттям нових глав, переговори щодо членства, може сприяти поверненню до ідеї формату привілейованого партнерства з Туреччиною, яке раніше пропонувала Ангела Меркель, а Туреччина різко відкидала. З курсом на поступову суверенізацію і кластеризацію інтеграції в межах ЄС, надання доступу Туреччині до додаткових вимірів інтеграції, зокрема економічної (в першу чергу розширення Митного союзу між Туреччиною та ЄС, економічна інтеграція Північного Кіпру) може відбутися вже у 2017 році в якості альтернативи до переговорів щодо членства за умови дотримання підписаної угоди.

Стосунки з Росією традиційно будуть вестися відповідно до засади компартменталізації, з максимальним залученням в економічне та енергетичне співробітництво і з акуратним окресленням границь у більш спірних питаннях. Суперечності між Туреччиною та Росією включають питання кримських татар, посилення військової присутності Росії в Чорному морі, конфлікт в Нагорному Карабасі та підтримка курдів росіянами. Анонсована 20 листопада потенційна можливість приєднання Туреччини до Шанхайської організації співробітництва є більше емоційною реакцією, аніж проробленою стратегією. Наразі Туреччина не розглядає альтернативні інтеграційні проекти.

Відкритим залишається питання формату стосунків Туреччини з новою адміністрацією США. Після доволі прохолодних стосунків з адміністрацією Обами (нерішуча протидія Асаду та підтримка курдів в Сирії в попередні роки та відносно повільна реакція на переворот і невидача Гюлена в останні місяці), ще більш ізоляціоністське позиціювання Трампа та позитивні вислови про Туреччину як ключового союзника проти ісламістського тероризму його радника з національної безпеки Майкла Флінна, турецька еліта не приховує свого оптимізму. Також, очікується, що адміністрація Трампа не буде втручатися у внутрішні справи Туреччини та критикувати її за авторитарні тенденції. З іншого боку – зберігається цілий ряд приниципових розбіжностей: Трамп вважає Братів-мусульман терористичною організацією, є противником ядерної угоди з Іраном та поки не відмовлявся від продовження озброювання сирійських курдів.

Висновки

14 років правління Реджепа Ердогана в Туреччині, численні регіональні кризи та внутрішні розколи, привели його до ідеї необхідності кардинального оновлення внутрішньополітичних засад функціонування Туреччини, її ролі, місця та допустимих інструментів на зовнішньополітичній арені, включно з закликами щодо несправедливості наявних кордонів. 2017 рік стане роком, коли Ердоган поставить все на карту, аби стати новим Ататюрком та перезаснувати Турецьку республіку. Така нова Туреччина, принаймні в планах її потенційного фундатора, виглядає як держава поміркованого суннітського ісламізму з жорстко консолідованим режимом президента-партійного лідера, яка веде активну політику в регіоні привілейованих інтересів, визначених історичним спадком Османської імперії.

Хвиля

Comments

comments