Відносини з Росією: український форматОтношения с Россией: украинский формат

Максим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український ПолітикМаксим Левченко

На третьому році російсько-українського конфлікту на Донбасі серед українців вкотре загострилось обговорення щодо того, якими мають бути наші відносини з Росією. Сприяє цим розмовам потреба дієвих санкцій, які ми вимагаємо від світу для Росії, але чомусь і досі не намагаємось ввести їх зі свого боку, чим бентежимо наших партнерів. Нещодавно в вищих владних кабінетах зайшла мова про розрив дипломатичних відносин з Росією, що знову підігріло громадський інтерес до цьго питання. То яким має бути формат наших майбутніх відносин з Росією? Поміркуємо разом.

Рік 2014, кінець лютого: Україна радіє поваленню режиму вже екс-президента Януковича і оплакує жертв Небесної сотні, які полягли за те, аби перша причина, за яку українці боролись чотири місяці на Майдані, стала реальністю. В той же час, скориставшись відсутністю в Україні владної верхівки і нашою моральною тимчасовою безпорадністю наш східний сусід Росія втілює свою потаємну давню мрію – анексує півострів Крим, а згодом, під брендом повернення міфічної держави «Новоросія», починає наступати на Донбас з метою незаконного контролю над українськими територіями.

Таким чином, поступово починає втілюватись ідеологія і практика т.зв «рашизму» — новітнього феномену політичної сфери, що поєднав цілий комплекс перверсивних та деструктивних явищ: російський фашизм що сполучений з елементами сталінізму, монархізму, імперського колоніалізму та ксенофобського шовінізму, де присутній культ особи Путіна, створений російськими медіа і протрактований нашими вченими не інакше як «русский мир». Про те, що спіткало нашу землю потім переповідати, вважаю, не потрібно. Констатуватиму лиш, що навіть під назвою АТО (яке за законом повинно тривати лічені години) українці отримали ніщо інше як повномасштабну російсько-українську війну.

В своїй монографії «П’ята російсько-українська війна: від Майдану до східного фронту» професор Ярослав Олександрович Потапенко вже в самій назві виніс на перший план те, що ця війна не є першою, а в зазначеному ним історичному циклі є вже, як мінімум, п’ятою. Хоча, як на мене, варто брати до уваги і ті факти, що Росія навіть після розпаду СРСР не дала нам спокою, а як правонаступниця-старша сестра завжди «опікала» Україну, підказуючи вже цілком сформованій українській державі як їй жити і що робити в своїй внутрішній і зовнішній політиці. Робилось це найчастіше дуже навіть нав’язливо. Найперше, шляхом насадження нам думки про спільність нашої історії через вітчизняні ЗМІ, які донедавна в багатьох випадках, були філіями російських. Творення вільної української державності віддавна нищилось співпрацею і таємними переговорами з українськими політиками, які, на прикрість, і на сьогодні в умовах війни, імовірно, здають державні інтереси за власну вигоду (згадаймо навіть горезвісну президентську шоколадну фабрику на території окупанта, яка в час війни і досі не продана попри тиск спільноти). Згадаймо регулярні поради росіян кшталту, в які організації нам краще вступати чи ні, підсаджування нас на різноманітні «газові голки», інші дрібні міжусобиці які де-юре не повинні були б мати місця в, ніби, братніх державах. Із сказаного вище ми побачимо, що ідея війни Росії з Україною з’явилась не вчора, а вже віддавна поступово народжувалась в кремлівських кабінетах і викристалізувалась та стала очевидною дійсністю в сумному і переломному для українців з багатьох причин 2014 році.

Імовірною метою вторгнення Росії є, за Ярославом Грицаком, максимальне виснаження України постійним затягуванням конфлікту, після того як їм не вдалось виконати свій «план-максимум» на першому році неоголошеної нам війни. Вже в 2015-2016 роках основною метою Росії було ще і вичерпування наших господарських і військових ресурсів. Але не тут то було: за роки війни українські збройні сили і добровольці професійно окріпли, завдяки старанням свого народу і небайдужої частини світу отримали гарні зразки озброєння, з яким більш-менш гідно змогли протистояти російській агресії.

Коли стало зрозуміло, що перемоги в війні Росії чекати не доводиться, а жити далі якось було потрібно, в наших владних і громадських коридорах постало питання щодо того, в якій площині надалі розвиватимуться відносини України та Росії. Як на мене, основні тези щодо цього вичерпно передані в цитаті українського політика Романа Безсмертного, яку використав професор Потапенко в своїй книзі. В ній ідеться про те, що в центрі Європи знаходиться повноцінна військово-терористична загроза, і питання на сьогодні, за Безсмертним, виходить в площину – «Або імперія Зла буде знищена – або світ отримає Третю світову війну». Я навмисне не буду заглиблюватись в такий утопічний сценарій як світова війна, коли реальна війна регіонального міждержавного масштабу прямо зараз вже іде на східному рубежі моєї Батьківщини. Я скажу лише про те, що якщо ми продовжимо співпрацю з Росією в старому форматі (чого сподіваюсь, не буде) то чи зможемо ми подивитись в очі як мінімум двом з половиною тисяч матерям, жінкам, врешті – дітям, які лише за офіційною статистикою втратили на Сході своїх синів, чоловіків, батьків. Як на нас подивляться наші хлопці, які втратили на Сході свою молодість, силу, які стали інвалідами? Нарешті, чим ми самі апелюватимемо до свого серця і совісті, якщо все буде як раніше?

Навіть якщо рано чи пізно Путіна не стане, я не впевнений що я зможу пробачити простих росіян, які в час коли їх країна пішла на сусідів війною змовчали і полінувались поцікавитись іншим кутом зору цього процесу, а найголовніше – зі свого боку посприяти тому, аби цієї війни не було. Справа не в тому що активно спрацювала пропаганда, справа в байдужості і некомпетентності простих громадян по два боки кордону, відмові повірити своїм найближчим родичам і друзям, які для них стали брехунами та покривачами режиму «хунти». Переконаний, якби подібна ситуація сталась навпаки переважна більшість українців не піддалися б на запевняння ЗМІ, а відшукали б альтернативні джерела аби об’єктивно розібратись в ситуації.

Під час Революції Гідності Україна обрала свій шлях розвитку – це європейський шлях. Тому, якщо Росія знайде в собі сили в будь-яких аспектах відмовитись від співпраці з Україною, то і я як активний громадянин цієї держави знайду в собі сили жодним чином не співпрацювати з росіянами. На їх землі немає нічого такого, чого б ми не знайшли на європейському шляху розвитку, а якщо щось цікаве і є – то найскорше, це просто видозмінений плагіат.

Аби не бути голослівними, візьмемо як приклад наших західних сусідів поляків – як би вони вчинили на нашому місці? Насамперед, варто згадати, що відносини між Польщею та Росією завжди були холодними навіть до того, як почалась війна в Україні. Історично спричинено це було тим, що за Речі Посполитою у поляків завжди точились конфлікти з Московією за землі, та і під час того, коли польські землі були поневолені російською імперією польська спільнота ніколи не хотіла асимілюватись. Після Першої світової поляки отримали незалежність, але нова більшовицька влада була з цим не згодна – знову почалася війна, в якій «совєти» програли. Як бачимо, і до сьогодні відносини з Росією ніколи не ставали кращими. Спричинено це тому, що Росія завжди була такою. Війна – це сенс її існування, вона як наркотик, без якого росіянам у всі століття було ніяк. І навіть у ХХІ столітті, коли цивілізований світ почав поважати права один одного, росіяни як завжди лишились сталими в своїй державницькій манері і досі не хочуть відмовлятись від своїх споконвічних традицій і методів.

Отто фон Бісмарк в свій час казав «Будь-який договір, укладений з Росією, не вартий паперу на якому він написаний». Крізь віки нам теж варто дослухатись до слушної думки класика. Ніякі «Мінські домовленості» де-факто не спрацюють, бо Росія ніколи не стане інакшою, а якщо і стане, то відлік нової російської генерації потрібно починати від народжених з сьогоднішнього дня, і це при умові, якщо вони будуть розлучені зі своїми батьками, або якщо ті не розкажуть їм сталу для росіян історію про те, як «деды воевали», яка всотується в російські душі ще з молоком матерів.
Отже, нинішній український формат відносин з Росією – це повний неформат, який терміново потрібно змінювати на опір проти імперської моделі розвитку світу, яку, судячи з усього, намагається нав’язати Кремль.

Український Політик

Автор

Олег Базалук

Oleg Bazaluk (February 5, 1968, Lozova, Kharkiv Region, Ukraine) is a Doctor of Philosophical Sciences, Professor, philosopher, political analyst and write. His research interests include interdisciplinary studies in the fields of neurobiology, cognitive psychology, neurophilosophy, and cosmology.