Чи можливий Третій Майдан?Возможен ли Третий Майдан?

Аліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український ПолітикАліна Козаченко

У наш час гостро постає питання стосовно того чи можливий і чи потрібний Третій Майдан для нашої держави. Закономірно виникають думки про те, які наслідки він принесе і матиме, що змінить у суспільстві та політичному житті України. Звісно це питання є складним для аналізу та прогнозування для політологів, політичних експертів, тому й мені складно дати цьому оцінку та проаналізувати всі «за і проти» стосовно Третього Майдану.

Перший майдан – це для мене Помаранчева революція, події якої припали на 2004 рік та пов’язані із президентськими виборами в Україні. Хоча побутує версія, що це вже другий майдан, а першим є «революція на граніті» 2.10.1990 року, коли молодь виступила за створення незалежної української держави, вільної від панування комунізму. Але я схиляюся до думки що події Першого Майдану нерозривно пов’язані із Помаранчевою революцією, коли люди обурені фальсифікаціями на президентських виборах, вийшли на Майдан Незалежності на підтримку кандидата у президенти В.Ющенка. Це дійсно було волевиявленням народу, котрий хотів, аби із його інтересами, вибором рахувалися. Початок акції – 22 листопада 2004 року.

Я, незважаючи на те, що мені було всього 10 років пам’ятаю, як по новинах показували події на Майдані, як всі обговорювали ці події. Як дехто підтримував події, а інші навпаки засуджували. Пам’ятаю, як повідомляли про призначення третього туру, і як більшість раділа перемозі В.Ющенка. Як у повітрі літало сподівання на зміни, радість перемоги народу, віра у краще. У нас у школі навіть було модно ходити із помаранчевою стрічкою чи шарфом. Але на жаль, я мало що розуміла тоді, і це все, що закарбувалося у моїй пам’яті про ті події. Зараз, аналізуючи Помаранчеву революцію я схильна думати, що вона мала рано чи пізно відбутися, бо народ вже не боявся виступати, як у радянські часи, відчув певну свободу, а Ющенко закликав до демократизації суспільства. Та на жаль наслідки були зовсім не такі, на які народ очікував, адже не відбулося ніяких суттєвих змін в усіх сферах державного життя. Єдиним позитивним зрушенням для мене стало приділення уваги культурі, історичному минулому нашого народу. Розкриття та дослідження трагедії Голодомору. Взагалі президентство Ющенка я сприймаю як зміни перш за все у культурній сфері, зрушення у ментальності українців.

Другий Майдан – це події на Майдані осені 2013р. – зими 2014р., які увійшли до новітньої історії України як Євромайдан, Революція Гідності. Саме ці події показали, що українці готові відстоювати свої інтереси, прагнення йти до ЄС, свій європейський вибір взагалі. Народ довів, що готовий до боротьби, в тому числі й збройної, адже Помаранчева революція відбулася без кровопролиття. Чого не можна сказати про події Революції Гідності, де за долю та майбутнє України гинули патріоти нашої держави. І обов’язком кожного з нас є пам’ятати та вшановувати пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Спочатку акції були мирними, українці виступали проти корумпованості системи та за європейське майбутнє. Все змінилось у ніч з 30 листопада, коли відбулося побиття студентів. А далі були події 11 грудня, 19 січня, 22 січня та 18-20 лютого. Для мене на той час здавалося, що твориться історія, будуть зміни на краще, хоча я на Майдані не була. Та для мене головним було те, що ж буде далі, що зміниться у державі. Але розчарування не примусило мене довго чекати, вже події весни 2014 р., анексія Криму та початок втручання на Схід Росії показало, що Україна не в змозі відстояти свою територіальну цілісність. Хоча це вже вина лідерів держави, які прийшли до влади після Майдану, а мені дуже шкода тих, хто життя віддав на Майдані, тому що в них залишилися рідні, друзі. А як дивитися на теперішню ситуацію в державі, тим, хто тоді був на Майдані, адже вони вірили, прагнули змін, сподівалися на гідне майбутнє України, не жаліли себе і життя свого. А зараз ми бачимо протилежне, тотальну зневіру, розчарування у суспільстві, старі схеми продовжують діяти, а ще бойові дії на Сході, де щодня гинуть та отримують поранення наші солдати. Все це спричиняє, що важко поки що оцінити наслідки Євромайдану. Оскільки пройшло зовсім мало часу, на мою думку, щоб дати всьому оцінку.

Наприклад, у моєму місті була ситуація, коли спочатку всі підтримували тих, хто був на Майдані, вважали героями, а зараз навпаки чути осуд у тому, що вони були там, що краще б жили як раніше, що не треба було взагалі їхати на Майдан. А як же тоді бути родинам, тих, хто загинув? Адже дітям ніхто не замінить батьків, дружинам чоловіків, батькам синів. Ось де дійсно біда і трагедія. Тому я вважаю, що не варто звинувачувати хто був на Майдані, тому що вини їхньої нема, а вина має лежати на тих, хто прийшов до влади вже після Революції Гідності. А всіх, хто там був треба вважати героями, бо саме вони показали, що українці сформовані як нація, готові до боротьби, прагнуть жити у європейському просторі.

Взагалі українцям притаманні такі риси, як терплячість і вибуховість, що на мою думку й показують події 2004р., та 2013-2014 рр.

Щодо Третього Майдану, то я вважаю, що він не потрібний, адже люди вже навчені двома попередніми. І навряд чи вийде так консолідуватися і виступити. Та й події на Сході зараз привертають увагу і народ об’єднуються навколо ідеї підтримки наших солдатів і всі сили йдуть на це. Або ще я думаю, можливий інший варіант, це те, що на Майдані виступлять вже не студенти і мирне населення, а ті, хто воював на Сході і вони вже зможуть чинити збройний опір та спротив, а це може призвести і до військового перевороту у державі.

І тоді вже Майдан не буде мирним з самого початку. Це вже буде зовсім інший Майдан, не такий як два попередні, його ядро будуть складати військові, в методи боротьби будуть радикальними. Я думаю, що вже Третій Майдан, якщо буде призведе до повергнення нинішньої правлячої еліти, можливо, навіть будуть і терористичні методи боротьби. Адже вже в нас був мирний Перший Майдан, напівмирний Другий, то вже Третій за логікою має бути збройним.

Але я вважаю, що він не потрібний, оскільки ми ще не можемо розібратися із наслідками попередніх, особливо Революції Гідності. Нам для початку варто врегулювати події на Сході. А ціноутворення – це ще одна проблема, яка в усіх на слуху. Варто врегулювати і це. Не можна передбачити, що ж буде після Третього, які ціни, хто прийде до влади.

Наша проблема, що в нас немає достойного політичного лідера, який зможе очолити Третій Майдан. Можливо, я думаю, це хтось буде із військових, але дана особистість має відчувати відповідальність за майбутнє, бути компетентною в усіх сферах державного управління, не боятися відповідальності.

Та все рівно я думаю, що він не потрібний. Можливо нам треба, інший формат боротьби, відстоювання інтересів. Не можна ж використовувати одне і те ж це стосується і методів боротьби.

Таким чином, я вважаю, що Третій Майдан нам не потрібний, бо він навряд що змінить у суспільному та політичному житті України. Ми все ще не можемо проаналізувати наслідки двох попередніх, тому варто задумуватися чи треба Третій нам. Але не варто поширювати ці негативні наслідки на учасників цих подій, бо вони дійсно хотіли як краще, і поки ми були вдома, то вони стояли на Майдані.

Отже мені важко сказати чи Третій Майдан нам потрібний чи ні. Взагалі я не розумію, як можна вже робити висновки про події 2013-2014 рр., коли минуло всього пару років, а для історії треба хоча б десятиліття, щоб усвідомити і переоцінити події. Я думаю, що Третій Майдан ймовірний, але не потрібний, бо може ще більше загострити ситуації на Сході, у політичному житті та у зовнішній політиці. І взагалі варто обирати інші методи боротьби, захисту прав та інтересів, крім виступів та проведення акцій на Майдані. І думаю, люди вже не підуть так масово виступати, бо боятимуться наслідків після Третього Майдану.

Український Політик

Автор

Олег Базалук

Oleg Bazaluk (February 5, 1968, Lozova, Kharkiv Region, Ukraine) is a Doctor of Philosophical Sciences, Professor, philosopher, political analyst and write. His research interests include interdisciplinary studies in the fields of neurobiology, cognitive psychology, neurophilosophy, and cosmology.