Зростання впливу праворадикалів у європі як дестабілізуючий фактор єдності ЄСЗростання впливу праворадикалів у європі як дестабілізуючий фактор єдності ЄС

Ярослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український ПолітикЯрослав Олійник

Ключовою тенденцією історичного розвитку розвинутих європейських держав, є те, що вони свого часу пройшли період нації-держави. Саме цей період, є одним з ключових при формуванні національної ідентичності та культивування відповідної системи цінностей притаманній кожній окремій державі. Та даному періоду притаманний дуже негативний, з точки зору сучасного ліберального сприйняття, показник, це рівень войовничості національних держав. Боротьба за території, ресурси та регіональне панування досить серйозно гальмували розвиток суспільства, а лише стимулювали розвиток воєнної техніки та зброї. Постала серйозна проблема врегулювання конфліктів та розподіл ресурсів на основі потреб тієї чи іншої держави. Особливо загострилось це питання після Другої світової війни. Реакцією на дану проблему стало утворення Європейського союзу, як європейського колегіального органу, що регулюватиме відносини між державами-членами. Таким чином, Європа поступово відійшла від національної політики окремих держав до політики регіоналізації, глобалізації та мультикультуралізму. Це об’єктивно прискорило розвиток суспільства, ліберальної ідеології, демократичних цінностей, які досить швидко абсорбувалися населенням європейських держав і на основі яких виникло таке явище, як система європейських цінностей. Та на сучасному етапі розвитку ЄС все більше доводиться говорити про можливий крах цих цінностей, тай ЄС зокрема. Причиною того є зростання впливу праворадикальних партій та рухів в європейських державах та зростання ролі євроскептицизму в широких прошарках населення. Це безумовно актуалізує вивчення цієї проблематики в контексті європейського цивілізаційного розвитку.

Політика Європейського Союзу засновується на принципах толерантності, правах індивіда та глибокому засудженні будь-яких проявів екстремізму, ксенофобії та расизму. Особливо активно цю політику пропагує Німеччина, одним із головних аспектів політики якої, є принцип колективної відповідальності німецького народу за націонал-соціалізм та все, що з ним пов’язано. ЄС активно засуджувала будь-які праворадикальні партії та їхню діяльність. Особливо показовим є приклад Австрії у 1999 році, коли на федеральних виборах радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала вигнанцем у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво [7].

Та повернемось в сучасність і побачимо досить дивну картину, в найрозвиненіших європейських державах праворадикали стали досить серйозною політичною силою, а реакції від ЄС продовжуємо чекати. Так українських громадський діяч, професор Василь Ткаченко вказує на досить цікаву обставину: у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал. Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по пошті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% – за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів [7]. Що показово, ЄС на це ніяк не відреагувало, хоча здавалося б приклад представництва радикалів в Австрії вже знайомий для європейської спільноти (вищезгаданий приклад 1999 року). Одразу ж помітні негативні тенденції європейської політики по даному питанню, але тому є об’єктивні причини, однією з яких, є внутрішні проблеми держав на фоні усіх тих глобальних процесів та світових тенденцій, що відбуваються.

Європейські держави все більше концентруються на власній внутрішній політиці і все менш контролюють зростання впливу радикалізації суспільства загалом в ЄС. Відповідна радикалізація має свої причини, так зокрема Червінка І. М. стверджує, що процес радикалізації на основі націоналістичних переконань відбувається сьогодні як результат попередніх проявів ісламського радикалізму [8, с. 449]. Цікавим звісно є те, що радикальні рухи в Європі почали виникати повсюдно із гаслами проти радикалізму ісламського, але ключовим елементом для підвищення рейтингів радикалів стало спекулювання на питанні мігрантів, що дедалі гостріше обговорюється на європейському рівні.

Політика мультикультуралізму поступово зазнає краху, особливо боляче по ній вдарив той факт, що теракти, організовані у Парижі 13 листопада, не були здійснені ані сирійцями, ані іранцями, вони були організовані людьми, які народилися та виросли у Франції та Бельгії, які мали французькі та бельгійські паспорти [6]. Це досить агресивно було сприйнято населенням, зокрема радикальний «Національний фронт» Франції отримав хорошу можливість підвищити свої рейтинги спекулюючи цим питання. Можливість справді чудова, адже теракти здійснювались не переселенцями, а людьми чий рід проживає на цій території вже декілька поколінь, і це є важливою умовою для критики загальнодержавної політики з позиції історичної практики Франції стосовно інтегрування переселенців.

Розглядаючи питання радикалізації Європи, слід перш за все звернути увагу на головного регіонального лідера ЄС, а саме Німеччину. З огляду на досить пасивну політику Франції при вирішенні питань європейського регіону в цілому і з урахуванням британського референдуму щодо виходу з ЄС, Німеччина посилює свої позиції як лідера Союзу, а тому готова і змушена взяти на себе більшу відповідальність за майбутній розвиток ЄС [3, c. 326]. Враховуючи специфіку політики Німеччини, що базується на поширенні толерантності та демократичних цінностей з точки зору деонтології, як обов’язку, приклад зростання впливу правих партій в ній є надзвичайно актуальним.

Німеччина є другою країною в світі після США за популярністю серед мігрантів і разом з більшістю європейських країн відноситься до ключових донорів гуманітарної допомоги у світі [3, c. 326]. Це, в свою чергу, призводить до найбільшого удару міграційної кризи саме по даній державі, цим саме стимулюючи зростання екстремістських настроїв. Так згідно з опитуваннями, від 15% до 20% німецьких респондентів підтримують ідеологію правого екстремізму, приховані симпатії цим ідеям приписуються 40% представників середнього класу Німеччини [2, с. 60]. На фоні цього, відповідно зростає і рейтинг правих рухів та партій, так, зокрема високу підтримку має рух ПЕГІДА «Патріотичні європейці проти ісламізації Західної Європи», що виник на території колишньої НДР, фіксує промахи влади і продовжує проводити акції протесту [5]. Але все таки ключовою подією, що потрібно розглядати в контексті нашого питання, це зростання впливу «Альтернативної партії Німеччини». Так для прикладу, на виборах в ландтаг землі Бранденбург, що відбулися у вересні 2014 року, партія отримала 12,2% голосів, в ландтаг Тюрінгії – 10,6%, в ландтаг Саксонії – 9,7%. На сьогоднішній день рейтинг «Альтернативи» піднявся до 10% порівняно з рейтингом у 2014–2015 роках, що при збереженні ситуації не виключає подолання обов’язкового п’ятивідсоткового бар’єру і прориву партії на виборах в Бундестаг у 2017 році [6, с. 60]. Нещодавно в рамках студентської програми обміну «Meet Up», що була присвячена обміну досвідом з впровадження демократичних цінностей, на зустрічі з представниками федерального парламенту землі Саксонії-Анхальт на запитання, який відсоток «Альтернативи» представлений у відповідному федеральному парламенті, було отримана досить вагома цифра – близько 25 %. Враховуючи негативне ставлення німецького населення до будь-яких проявів націоналізму, який вони асоціюють із нацизмом, і з пересторогою ставляться до українських націоналістів, які до речі в Україні мають підтримку близько 2.5 %, можна зробити висновок, що реальна проблема, безпосередньо у власній державі, німцями або ж ігнорується, а бо ж її вирішення блокується тією категорією еліти, що у цьому зацікавлена. Це може призвести до серйозної проблеми в майбутньому, особливо зважаючи на нову концепцію оборонної політики Німеччини, яка є набагато агресивнішою та менш обмеженою, тобто в ній будуть відсутні традиційні післявоєнні заборони, які були накладені на цю область зовнішньої політики ФРН. Це означає, що нова німецька стратегія безпеки виключить будь-які політичні, географічні або інші «табу» для здійснення військової інтервенції за кордоном, тобто у наступні роки захист національної безпеки Німеччини буде забезпечуватися і захищатися в будь-якій точці планети, у тому числі і за допомогою застосування Бундесверу [4, c. 374]. Таким образом, при приході у парламент Німеччини досить серйозної частки правих, це може призвести до непередбачуваних наслідків, зважаючи на те, що колись вже радикальна партія приходила до влади демократичним шляхом в цій державі, і всі ми знаєм чим це закінчилось. Також давайте не забувати, що дана партія представлена вже і в Європарламенті.

По-сусідству з Німеччиною можна побачити зовсім не кращу ситуацію, а саме зростання впливу праворадикального «Національного фронту» у Франції. Політики «Національного фронту встановлюють прямий зв’язок між міграційною кризою і частими терористичними актами в країні, це в свою чергу підвищує їх популярність і серед електорату. Так, до прикладу, багато аналітиків відзначають серйозні шанси Марін Ле Пен на президентських виборах 2017 року у Франції. Показово, що на виборах в Європарламент в травні 2014 року рейтинг Ле Пен досяг 28% проти 25% у колишнього президента Н. Саркозі і 16% у чинного президента Ф. Олланда [1].

Та одним з найголовніших питань є зростання впливу правих у Європарламенті. Відчутний підйом їх рейтингів відбувся на виборах до складу Європарламенту в травні 2014 року. Так, французький Національний фронт отримав 24,85% голосів, тоді як правляча у Франції Соціалістична партія зайняла третє місце, набравши 13,98%, а найбільша французька опозиційна партія Союз за народний рух з 17,90% голосів – на другому [3, с. 129]. Так, дедалі важче стає досягнути спільної мови по ряду актуальних питань. Особливо гостро це було продемонстровано коли не було досягнуто домовленості стосовно запропонованої системи квот при розподілі мігрантів. Проти виступили радикальні партії та такі держави як Угорщина, Словаччина, Чехія, Польща – «Вишеградська четвірка», Румунія тощо. Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан назвав міграцію та великий потік біженців, які направлялися в країни ЄС, виключно «німецькою проблемою», виходячи з того, що біженці за кінцевий пункт свого маршруту бачать Німеччину. Оскільки подібна риторика не є прийнятною для загальноєвропейської мультилатеральної політики, тому ЄС шукає важелі впливу на країни, які відмовляються прийняти біженців. Наприклад, шляхом скорочення фінансової підтримки, яку отримують країни ЦСЄ зі структурних фондів ЄС. Відповідна ситуація є першим суттєвим прецедентом конфронтації в середині ЄС, що посилює відцентрові тенденції і є великим кроком назад на шляху глобалізації.

З огляду на сказане можна зробити декілька висновків. По-перше, об’єктивно найважливішою причиною зростання впливу праворадикалів в Європі є міграційна проблема, що знижує рівень довіри між самими державами-учасницями ЄС. По-друге, зростання впливу радикалів-націоналістів в передових державах таких як Франція, Німеччина, державах які претендують на даний статус, наприклад Польща, та інших державах на кшталт Угорщини, Чехії, Румунії, може призвести до розвалу ЄС. Адже при приході націоналістів до влади, одразу ж піднімаються зазвичай етнічно-територіальні питання, питання історичних трагедій, що пов’язані з іншими державами. Яскравим прикладом цього є польський фільм «Волинь», що зачіпає україно-польське питання. По-третє, радикалізація Європи може призвести до виродження одного з найбільших її досягнень, а саме системи європейських демократичних цінностей, що активно пропагує російське лоббі. Для України в такому разі, перспектива не досить радужна , адже є ризик залишитись з північним сусідом один-на-один.

Враховуючи активний потік міграційних сил на терени Європи, першочерговим є вирішення проблем інтеграції переселенців у культуру європейської спільності та вирішення питання зростання відцентрових, націоналістичних тенденцій, що призводять до зростання впливу праворадикальних партій та організацій, що суттєво впливає на майбутню єдність Європейського союзу.

Список використаної літератури

1. Rachman G. Nationalism is back [Електронний ресурс] / G. Rachman // The Economist. – Режим доступу: http://www.economist.com/news/21631966–bad–news–international–co–operation–nationalism–back.
2. Васильев В. Миграция как благо и обуза для Германии / В. Васильев // Международная жизнь. – 2016. – № 3. – С. 58–70.
3. Гаджиев К. С. О новой правой альтернативе / К. С. Гаджиев // Свободная мысль. – 2015. – №5. – С. 127–138.
4. Міфтаков Б. Г. Пацифістські настрої в німецькому суспільстві / Б. Г. Міфтаков // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 106(3). – С. 373–375.
5. Праворадикалы прошли шествием по центру Берлина от 13.03.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступа: http://www.dw.com/ru/%D0% a–19113478
6. Руа О. Ісламська радикалізація відбувається у Європі, а не лише в Сирії [Електронний ресурс] / Олів’є Руа // Громадське. – Режим доступу: http://hromadske.ua/posts/islamska-radykalizatsiia-vidbuvaietsia-u-yevropi-a-ne-lyshe-v-syrii-ekspert-olivie-rua
7. Ткаченко В. Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів [Електронний ресурс] / В. Ткаченко // Укрінформ. Мультимедійна платформа іномовлення України. – Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/2049857-novitna-radikalizacia-evropa-stae-tolerantnisou-do-pravih-ruhiv.html
8. Червінка І. М. Радикалізація націоналізму в країнах Європи / І. М. Червінка // Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». – 2016. – № 107(4). – С. 447–450.

Український Політик

Автор

Олег Базалук

Oleg Bazaluk (February 5, 1968, Lozova, Kharkiv Region, Ukraine) is a Doctor of Philosophical Sciences, Professor, philosopher, political analyst and write. His research interests include interdisciplinary studies in the fields of neurobiology, cognitive psychology, neurophilosophy, and cosmology.