Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність? (у контексті принципу рівноправності громадян)

Наталія Толочко

Демократія – це механізм управління суспільством, на основі якого єдиним легітимним джерелом влади визнано народ. При цьому механізм демократії регламентується певними нормами: свободою слова, думок та дій.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, демократична система управління державою є двоякою та суперечить сама собі. З одного боку, на конституційному рівні закріплено, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». У цьому контексті влада у відкритій формі сприяє таким ознакам демократії, як: народовладдя; громадянський консенсус, тобто прийняття рішення на основі голосів більшої частини громадян; дотримання та охорона прав громадян; поділ влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову; принцип рівності та свободи громадян; плюралізм думок, переконань та поглядів; мажоритарна та пропорційна система виборів; політичне суперництво та офіційне визнання опозиції до влади.

З іншого боку, українська влада у завуальованій формі намагається обмежити права громадян конституційними рамками та всіма відомими способами впроваджує у життя нові законопроекти не легітимним шляхом. Зважаючи на спроби узурпації влади Януковичем, а також маніпуляції суспільством та задіяння адмін. ресурсів Порошенком, варто прийти до висновку, що Україна у певному сенсі тяжіє більше мірою до авторитарного режиму (репресії, адмін. ресурс, цензура).
Фактично, розвиток демократії в Українській державі гальмують такі аспекти: фальсифікація виборів; відсутність механізмів юридичної відповідальності депутатів перед українським народом; стрімке зниження довіри до представницьких органів влади; вплив олігархів та народних депутатів на свободу слова в Українській державі.

Польський політолог Александр Столяр вважає, що в Українській державі відсутня демократія у чистому вигляді, а відновлення демократії можливе лише в результаті тиску на владу з боку громадян.

На думку Смоляра, розвитку демократії в Україні заважають три основні проблеми:
— Не демократична система виборів, яка не дозволяє вносити до виборчих списків політичних лідерів, які перебувають в ув’язненні;
— Не прозорий характер виборчого процесу;
— Відсутність ЗМІ та періодичних видань, які не заангажовані впливом олігархату [Столяр, 2012,].

Особливості «рівноправ’я» громадян в Україні

У контексті вищесказаного, на мою думку, варто детальніше розглянути принцип рівноправності громадян.

Перша стаття Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності і правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить з того, що за демократії можлива соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища [Ващенко, Корнієнко; 2012].

Дотримання принципу рівноправності базується на відсутності: привілеїв або обмежень за кольором шкіри, раси, політичних та релігійних переконань; статі; етнічного та соціального походження; місця проживання; матеріальних благ; культурних та національних атрибутів.

У свою чергу принцип рівноправності вимагає від посадових осіб під час професійної діяльності рівного ставлення до всіх громадян України,а це в свою чергу означає відсутність корупційних схем та вирішення питання «за хабар».

На мою думку, політичний режим є демократичним лише в тому разі, якщо він повною мірою виражає інтереси усіх верств населення та не стимулює виникнення привілеїв для представників влади та олігархічного клану. Політична еліта повинна правити захищаючи інтереси більшості, а не для примноження вигоди заможної меншості.

Особисто в мене виникає питання: чи дотримується українська влада основоположних принципів демократії та поважає думку громадян? Однозначно, що ні. Адже олігархи та корупційно налаштовані депутати, наче паразити, здатні дбати лише про себе, живучи за рахунок господаря – українського народу.

У правдивості цього твердження кожен громадянин України може переконатися на власному досвіді. Варто лише згадати підвищення тарифів за комунальні послуги та синхронне підвищення заробітної платні нашим народним обранцям на 93%, тобто з 113 млн. до 218 млн. гривень. Для порівняння, лікарям державних установ заробітну плату планують підвищити всього на 17,7%.

З цього приводу у мене виникає наступне питання: чи справді Українські депутати є представниками волі народу та захисниками конституційних прав та свобод громадян. Адже незважаючи на складну політичну та економічну ситуацію в країні, депутати не перестають одягатися у брендовий одяг та їздити відпочивати на закордонні курорти, у той час як у 3-4 рази піднімаються ціни для «простого» українського населення.

Особисто мене надзвичайно вразили декларації про доходи наших народних депутатів. Зокрема, у власності нардепів перебувають будинки, рідкісні діаманти, колекційні картини, церви, сотні пляшок дорогого алкоголю, ритуальні маски та гарно укомплектовані автомобільні салони.
То про яку рівність ми з вами говоримо? Якщо навіть під час глибокої економічної кризи, депутати з легкістю примножують свої статки та витрачають кошти для задоволення власних забаганок, замість того, щоб піклуватися про покращення добробуту простого українського громадянина.

Правосуддя для «простих» та «обраних» громадян або де наша гарантована рівність?
Конституція України гарантує рівні права та обов’язки для всіх громадян України. От тільки на практиці, про гарантовану державою та основним законом України рівність часто забувають, надаючи привілеї для так званих «обраних» громадян.

Ці привілеї, в першу чергу стосуються вчинення кримінальних злочинів та їх загадкове анулювання. Такий абсурдний стан речей можна прослідкувати на прикладі уникнення покарання «мажорів» або так званих «синків» народних депутатів, прокурорів та олігархів.

У 2015 році країну сколихнула новина про криваве ДТП на Дніпропетровщині, учасник якого, Дмитро Рудь – син, тепер уже колишнього прокурора, збив на смерть трьох жінок та втік разом з дружиною з місця злочину. Невдовзі винуватця ДТП знайшли та посадили під варту. Втім у липні цього року його відпустили, в обмін на підписку про невиїзд. Для порівняння, для «простого» українського громадянина за такий проміжок часу судом був би винесений вирок, можливо навіть за дії, які він не вчиняв.

Ідемо далі, Тарас Личук, син народного депутата, у Івано-Франківській області разом з товаришем вистелив у водія сім разів. Винуватці злочину були затримані та заарештовані, от тільки вирок у цій справі не винесений і до цього часу.

Дмитро Кравець, син депутата одеської міськради, два роки тому на своєму авто на смерть збив молодого хлопця, а його подруга залишилася інвалідом другої групи. Свою провину Кравець визнавати відмовився. Судові засідання у цій справі постійно переносилися, доки не увійшов в дію новий закон. Як наслідок, замість шести років позбавлення волі депутатський син отримав амністію [http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html].

Як ми з вами бачимо, правосуддя виконує різні функції для «простих» та «обраних» громадян. Тоді чому ж українська влада проводить репресії та несанкціоновані затримання українських патріотів, які будучи учасниками Євромайдану, революції Гідності та бойових дій на сході України відстоювали свободу слова для Українського народу, намагалися покращити наш з вами добробут та зберегти територіальну цілісність Української держави.

На підтвердження вище сказаного, варто лише пригадати події «Ізваринського котла», заручниками якого опинилися бійці 51-ї ОБМР, 72-ї та 79-ї бригад. Кілька днів справжні українські герої перебували у самому пеклі, без підкріплення, зброї, харчів та під цілодобовими обстрілами із «Градів». То де ж у цей час була українська влада та чому на вимогу дружин захисників України, які у цей час пікетували Міністерство оборони та адміністрацію Президента, вимагаючи відправити в зону АТО харчі та необхідні боєприпаси, прозвучали лише порожні обіцянки та заклики триматися до останнього та ні в якому разі не здавати позиції.

Після порятунку бійців ГПУ, завели кримінальну справу на офіцера, який дав команду на прорив та не узгодив свої дії з Генеральним штабом.

Також, на бійців 72-ї окремої механізованої бригади було відкрито кримінальну справу, мотивом для якої послугував відступ українських військових на територію Російської Федерації під натиском російських бойовиків. При цьому росіяни ув’язнили п’ятьох бійців 72-ї бригади. Українським військовим інкримінують те, що вони самовільно віддавали накази на обстріл території Росії та вдалися до «заборонених методів ведення війни». Термін покарання за цими статтями передбачає великі строки ув’язнення в тому числі й довічне позбавлення волі.

Натомість проти командування, яке залишило бійців у цьому котлі жодної кримінальної справи не було відкрито. І це лише вершина айсбергу.

Багато запитань викликає і фіксація статусу учасника бойових дій. У багатьох бійців, у свідоцтві про смерть досі ставлять ДТП та інші причини, які не пов’язані з участю в АТО. В госпіталі поранених із батальйонів самооборони відправляють із приписками про «побутові травми» чи «травми з необережності», розповідають волонтери [Позняк-Хоменко, Кирпа; 2014].

Таким чином, ми бачимо, як влада кидає на призволяще українських патріотів та не виконує елементарних обіцянок даних учасникам бойових дій. От тільки чомусь основний тягар війни лежить на плечах свідомої української молоді, вихідців із Євромайдану та учасників революції Гідності, які захищають нашу державу на чистому ентузіазмі та виживають, завдяки підтримці волонтерів. От тільки жодного сина народного депутата серед них немає, а якщо він і присутній серед лав українських добровольців, то перебуває під цілодобовою охороною не тільки від сепаратистів та російських бойовиків, а й від звичайного українського бійця-добровольця, який готовий віддати усе, заради блага своєї Батьківщини.

От така, панове, у нас з Вами демократія та рівноправ’я.

Висновки

Я вважаю, що на сучасному етапі розвитку, українське суспільство все ще перебуває на стадії перехідної демократії, тобто посередині між тоталітарною та демократичною формою управління державою. В першу чергу причиною такого стану речей є : посттоталітарний, постгеноцидний та постколоніальний спадок українського народу.

Отже, відповідаючи на питання: «Демократичне суспільство в Україні: міф чи реальність?», я з впевненістю можу відповісти, що це міф, який намагається наслідувати демократичні ідеали.

Література
1.Ващенко К.О., Корнієнко В.О. Політологія для вчителя / К.О. Ващенко, В.О. Корнієнко // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://posibnyky.vntu.edu.ua/politolog/172..htm
2.Позняк-Хоменко Н., Кирпа І. Лишитися живим / Н. Позняк-Хоменко, І. Кирпа // Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2502/180/88672/
3. Столяр А. Відновлення повної демократії в Україні може відбутися тільки внаслідок тиску на владу з боку громадян» / А. Столяр // [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://m.tyzhden.ua/Politics/63980/
4.http://tsn.ua/ukrayina/mazhorni-vitivki-yak-diti-vplivovih-batkiv-unikayut-pravosuddya.html

Український Політик

Автор

Олег Базалук

Oleg Bazaluk (February 5, 1968, Lozova, Kharkiv Region, Ukraine) is a Doctor of Philosophical Sciences, Professor, philosopher, political analyst and write. His research interests include interdisciplinary studies in the fields of neurobiology, cognitive psychology, neurophilosophy, and cosmology.